Осіння казка
Теплий осінній день повільно котився за обрій, доганяючи стомлене сонце. Легенький вітерець ледве ворушив принишклі листочки жовто-багряних дерев, що зачаровували своєю тендітною красою поодиноких перехожих.
Ганнуся, добра душею і весела вдачею дівчинка-шестикласниця, поспішала додому зі школи. Її волосся, золотисте, немов призахідне сонечко, переливалося, граючись з останніми сонячними промінчиками. Якоїсь миті школярка навіть призупинилася, щоб помилуватися довколишньою красою.
Прийшовши додому, радіючи з осіннього дива, Ганнуся невдовзі опинилася в обіймах найближчих людей: мама з молодшим братиком уже чекали на неї.
– Привіт, ненько!
– Привіт, донечко! Як справи у школі? – ласкаво посміхаючись, поцікавилася мама, яка здалася дівчинці чимось схожою на осінь у золотисто-оранжевому платті з біленькими серпанками.
Не встигла Ганнуся відповісти, що все якнайкраще, як братик, немов осінній листочок на вітрі, примчав до неї, мало не збивши з ніг.
– Як довго я тебе чекав! – вигукнув Іванко. – Дивись, яка чудова нова машинка у мене! Бачиш, геть схожа на татову, – захоплено хвалився хлопчик, пригортаючись до сестри.
– Я теж за тобою сумувала, – відповіла Ганнуся, гладячи малого по голівці. – Дуже гарна машинка! Скільки вже їх у тебе в колекції?
– Аж десять! – прозвучала радісна відповідь. – Я і татові покажу її, як він повернеться з поїздки.
Пообідавши й подякувавши мамі за смачнющі страви, дівчинка вирішила трохи прогулятися з подружками. Повернувшись з прогулянки, зразу ж сіла за уроки, хоча й не дуже хотілося це робити. Звичайно, їй приємніше було б побути з рідними в теплому родинному колі…
Повчивши уроки і повечерявши, Ганнуся стала готуватися до сну. Побажавши мамі і братику приємних снів, поцілувавши їх, пішла у свою кімнату.
Уже темніло, але дівчинці чомусь не спалося. Трішки повагавшись, вона вийшла на балкон подихати свіжим нічним повітрям. У сутінках, пронизаних місячним промінням, Ганнуся побачила, як різко мінялося забарвлення листя на деревах: воно то вигравало багряним, то горіло червоним, то зблискувало золотим. Враз дівчинка зауважила, що там, між деревами невеличкого парку біля їхнього будинку, ніби плавала у повітрі дуже гарна дівчина у золотистому платті, обличчя якої прикривала жовта вуаль.
Після хвильки якогось заціпеніння Ганнуся вирішила підійти ближче до перил, щоб краще роздивитися видиво. І... впала, провалившись у безвість. Опритомнівши, відчула, що їй дуже болить голова.
Оглянувшись навкруги, ошелешена Ганнуся зауважила, що це не її дім. У кімнаті була та дівчина, яку вона побачила зі свого балкона.
– Хто ти? Де я? – тихо спитала дівчинка.
– Я – Осінь, – спокійно пояснила господиня дому. – Ти тут опинилася… зовсім випадково. Ти що, хіба нічого не пам’ятаєш?
– Пам’ятаю те, що я впала з балкона. І все. А що трапилося?
– Учора все відбувалося не так, як завжди, – почала свою розповідь Осінь. – Я розфарбовувала листя на деревах і кущах: це моє улюблене заняття. Працюю, зазвичай, увечері й уночі… Але мені завадив Чорногор: він підступом забрав мій чарівний пензлик. А потім ти мене побачила і… впала. Впала невипадково – я тебе забрала, щоб ти нікому не розповіла про побачене.
– І що, виходить, мені треба бути в тебе до кінця життя? – розхвилювалася Ганнуся.
– Виходить, так, – кивнула у відповідь Осінь.
– О ні! – вже крізь сльози скрикнула дівчинка. – Як я буду тут жити? А мама, тато, братик?! Як вони без мене?! Як я без них?!
– Зачекай-но. Заспокойся. Ти можеш мені допомогти, а я тобі за це віддячу.
– А як я можу тобі допомогти? – в запитанні Ганнусі з’явилися нотки надії.
– Просто, – пояснила Осінь. – Забрати у Чорногора мій чарівний пензлик. Звичайно, якщо ти захочеш. І я після цього віднесу тебе туди, звідки взяла.
– А хто такий Чорногор?
– Це злий чаклун, який живе у королівстві Темряви. Він там головний.
– Зрозуміло, – дещо оптимістично зазвучали слова Ганнусі. – Тільки як туди дістатися?
– Тебе туди може віднести Грифон. Тільки не дивуйся, що він оранжевого кольору, немов Жар-птиця.
– Ого! Я думала, що грифони бувають тільки чорними, охристими, а тут у вас – оранжеві. А як потрапити в країну Темряви?
– Це доволі далеко! Через ліси, болота, гори до королівства треба пробиратися. Але цим не переймайся: тебе ж Грифон віднесе.
– Добре, я згодна, – рішуче мовила Ганнуся. – Коли будемо збиратися в подорож?
– Скоро. Але спочатку тебе потрібно підготувати. Із завтрашнього дня розпочнемо приготування, – підсумувала Осінь, і у її сумних карих очах зблиснула радість.
– Добре. А можна мені прогулятися твоїми володіннями? Хотілося б роздивитися місцевість...
Ганнуся дуже зраділа, коли Осінь дозволила. Все навкруги було золоте, немов ласкаве осіннє сонечко. Їй сподобалося у володіннях нової знайомої, але одного не вистачало – сім’ї. На хвилинку задумавшись про рідних, дівчинка дуже засумувала. Скоріше б додому!
Але згодом Ганнусю трохи розвеселили жителі цієї країни: низького зросту золотокосі хлопчики й дівчатка, яких звали Осеньки. Вони дуже їй припали до душі. З ними так швидко час пробіг, що гостя й незчулася, як настав вечір.
Дівчинка повернулася до тієї кімнати, де була раніше. Осінь щось собі клопоталася по дому. В очікуванні того, що буде завтра, Ганнуся прилягла на зручний диванчик і заснула.
Наступного дня Осеньки почали готувати Ганнусю до відповідальної справи – повернути чарівний пензлик Осені. Вони детально розповідали, що і як їй потрібно буде зробити, коли опиниться у володіннях Чорногора.
– Вирушите опівночі! Ти маєш бути дуже обережною, адже будь-яка помилка може виявитися фатальною для нас обох, – попередила Осінь.
– Я впораюся! І все буде добре, – впевнено відповіла Ганнуся, котра за короткий час устигла потоваришувати з Осінню. Здавалося, що вони знайомі вже багато років.
Як тільки на старовинному годиннику пробило північ, мандрівники вирушили в путь. Ганнуся летіла на Грифоні, а поруч з нею, ліворуч і праворуч, – воїни-Осеньки, що мали їй допомогти у критичний момент.
Дорога виявилася важкою і виснажливою. Невдовзі вони ще здалеку помітили місто, у якому все було сірим та чорним. Ніде навіть і натяку не було на щось світле, кольорове. Але Ганнусю це не злякало. Грифон повільно опустився на землю перед височенною будівлею, воїни-Осеньки приземлилися поруч із ним, і дівчинка безстрашно попрямувала в замок злого чародія. Пішла сама, адже такі були правила.
– Це ви Чорногор? – голосно, не злякавшись, запитала Ганнуся, побачивши бридкого старого, що сидів на високому чорному кріслі у великій залі.
– Знаємо такого, – відповів той хрипким голосом. – Це – я! Що тобі потрібно, зухвале дівчисько?
– Мені потрібен чарівний пензлик Осені! – не вагаючись, напряму, рішуче відрубала Ганнуся.
Рипучий неприємний сміх чаклуна наповнив усю залу. Але дівчинку це навіть не збентежило.
– Віддайте зараз же пензлик! – продовжувала вимагати Ганнуся. – Він не ваш!
Чаклун умить перестав сміятися, і на його відразливому обличчі з’явилося щось схоже на добру усмішку:
– Раз ти така смілива, я віддам тобі пензлик, але за однієї умови: ти маєш відгадати три моїх загадки. Але якщо не відгадаєш – тоді начувайся!
Ганнуся, звісно, зразу ж погодилася.
– Отже, хто у світі – найстрашніший, найчорніший? – урочисто-піднесено запитав Чорногор.
– Ви, Чорногоре! – прозвучала блискавична відповідь дівчинки.
– Що?! Не може бути! Як ти відгадала?! – спантеличено подивився на неї чаклун. – Другу точно не відгадаєш: у кого прислуга – чорно-біла?
– Звісно ж, у вас, у Чорногора!
– Ти диви, знову вгадала! – ще більше спохмурнів старий. – А хто живе у горах? – майже безнадійно продовжив він.
– Ви, Чорногоре! – радісно вигукнула дівчинка.
І в ту ж мить чаклун пропав, усе в замку із сіро-чорного перетворилося на різнокольорове, а все навкруги заграло різнобарв’ям.
– Ура! В мене вийшло, – тільки й устигла крикнути Ганнуся і миттю провалилася у якусь світлу безодню.
Прокинулася вона у своїй кімнаті, на своєму ліжку. І зразу ж побігла, як і зазвичай, на кухню, щоб розповісти мамі, який чудернацький сон їй приснився цієї ночі. Але матусі там не було: вона саме зустрічала чоловіка, котрий повернувся із відрядження.
Коли вся щаслива сім’я була вже в домі, тато подарував Іванкові нову машинку, а Ганнусі – паличку, чимось схожу на диригентську, тільки покриту позолотою. Спочатку дівчинка здивувалася такому подарункові, але потім усе зрозуміла, коли в своїй кімнаті прочитала на паличці напис дрібненькими літерами: «Це не сон! Спасибі тобі, Ганнусю... До зустрічі! Твоя Осінь».
З кожним може трапитися таке диво. Головне – вірити!
Анастасія Дем’янчук, учениця 6-А класу ОНЗ «Люблинецька ЗОШ І-ІІІ ступенів», вихованка шкільної літстудії «Пурпурові вітрила».
Теплий осінній день повільно котився за обрій, доганяючи стомлене сонце. Легенький вітерець ледве ворушив принишклі листочки жовто-багряних дерев, що зачаровували своєю тендітною красою поодиноких перехожих.
Ганнуся, добра душею і весела вдачею дівчинка-шестикласниця, поспішала додому зі школи. Її волосся, золотисте, немов призахідне сонечко, переливалося, граючись з останніми сонячними промінчиками. Якоїсь миті школярка навіть призупинилася, щоб помилуватися довколишньою красою.
Прийшовши додому, радіючи з осіннього дива, Ганнуся невдовзі опинилася в обіймах найближчих людей: мама з молодшим братиком уже чекали на неї.
– Привіт, ненько!
– Привіт, донечко! Як справи у школі? – ласкаво посміхаючись, поцікавилася мама, яка здалася дівчинці чимось схожою на осінь у золотисто-оранжевому платті з біленькими серпанками.
Не встигла Ганнуся відповісти, що все якнайкраще, як братик, немов осінній листочок на вітрі, примчав до неї, мало не збивши з ніг.
– Як довго я тебе чекав! – вигукнув Іванко. – Дивись, яка чудова нова машинка у мене! Бачиш, геть схожа на татову, – захоплено хвалився хлопчик, пригортаючись до сестри.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 239