Звернення Ковельського 

міського голови  Ігоря Чайки

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 270

Погода в Ковелі  

24 лютого – 2 березня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 219

Досі популярним залишається міф про «чорні трансплантації»: ніби пацієнтів лікарень навмисно «розбирають» на органи. Через подібні упередження у багатьох людей виникають побоювання, що таке може трапитись із їхніми близькими. Однак ситуація насправді зовсім інша.

Давайте спершу розберемося, що таке трансплантація. Українське законодавство дає таке визначення: трансплантація — спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці анатомічного матеріалу людини від донора реципієнту й спрямований на відновлення здоров’я людини. Донорство може бути як прижиттєвим (наприклад, член родини віддає родичеві нирку або частину печінки), так і посмертним (коли анатомічні матеріали забирають у померлої людини). Найбільше лякаються саме посмертного донорства. 

Таємно забрати органи просто неможливо. По-перше, в Україні діє презумпція незгоди, тому неможливо вилучити органи в уже померлої людини без підписаної нею прижиттєвої згоди або ж згоди її родичів. 

По-друге, якщо згода є, органи можуть взяти лише тоді, коли у людини констатована смерть мозку або ж біологічна смерть (зупинка дихання, серцебиття).  Для фіксування смерті мозку збирається спеціальний консиліум лікарів (іноді із залученням судмедексперта), члени якого вивчають історію хвороби пацієнта та встановлюють відсутність мозкової активності. І лише після цього лікарі можуть запропонувати родичам підписати згоду на донорство.

Забір органів проводиться в стерильних умовах операційної, тому і мови не може йти про якісь підпільні процедури. Операцію фізично не вийде провести обмеженим колом лікарів. Адже, такі операції можуть проводити лише спеціально навчені висококваліфіковані трансплантологи. Крім власне спеціалізованих хірургів, до операції долучені терапевти, кардіологи, нефрологи, медичні сестри та санітарки, лікарі-лаборанти, трансплант-координатори, які займаються документацією. Якщо трансплантація проводиться в іншій лікарні, а тим більше в іншому регіоні, то до транспортування матеріалів долучені водії авто, екіпажі гелікоптерів Національної поліції або рятувальників. Протягом усього шляху здійснюється супровід Патрульною службою.  

Також не варто забувати, що не кожен орган може підійти для пересадки будь-якому реципієнту. В Україні діє Єдина державна інформаційна система трансплантації (ЄДІСТ), в яку заносяться дані про потенційних донорів та реципієнтів. Ця система зіставляє наявну інформацію та у разі максимального збігу показників автоматично підбирає пару «донор-реципієнт». ЄДІСТ має обмежений доступ, що створює додатковий захист від незаконного втручання в її роботу. Ведення лікарем пацієнта, який отримав донорські органи, відбувається на постійній основі довічно, щоб не допустити відторгнення імунною системою пересаджених органів. 

Якщо підсумувати, то стає очевидним, що провести трансплантацію таємно неможливо. Увесь процес відбувається прозоро, із залученням великої кількості людей і лише за згодою. 

Пресслужба Міністерства охорони здоров'я України.

Досі популярним залишається міф про «чорні трансплантації»: ніби пацієнтів лікарень навмисно «розбирають» на органи. Через подібні упередження у багатьох людей виникають побоювання, що таке може трапитись із їхніми близькими. Однак ситуація насправді зовсім інша.

Давайте спершу розберемося, що таке трансплантація. Українське законодавство дає таке визначення: трансплантація — спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці анатомічного матеріалу людини від донора реципієнту й спрямований на відновлення здоров’я людини.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 237

Вже традиційними стали в Україні та на Ковельщині січневі заходи, приурочені до Дня Соборності, Дня пам’яті Героїв  Крут, Дня Героїв Небесної Сотні. Цьогоріч до них «долучився» День єднання, який Президент України Володимир Зеленський запровадив у зв’язку із   військовою загрозою з боку пунтінської Росії і прагненням продемонструвати світу готовність народу боронити державний суверенітет і незалежність країни.

Зрозуміло, що на заходах, які проходили в Ковельській громаді й у районі, відчувався вплив непростих політичних подій, які нині відбуваються. Беручи в них участь, наші земляки засвідчили, шо поняття «Україна», «Незалежність», «Єдність» для них не просто слова, а своєрідний дороговказ до дій, мета яких – зупинити агресора, не дати йому сплюндрувати наші досягнення, здобуті за 30 з лишком років, які минули від 24 серпня 1991-го – Дня проголошення Акта про державну Незалежність України.

В цих заходах взяли участь представники органів влади, громадськості, духовенства, молоді. Виступаючи, вони наголошували на важливості берегти пам’ять про тих, хто віддав життя за Україну хто захищає  її цілісність на Сході держави, хто проливав кров на Майдані Гідності, хто став Небесною Сотнею. Перед загрозою повномасштабної війни Росії проти нашої країни вони закликали зміцнювати єдність суспільства, припинити протистояння політичних сил, а згуртуватися довкола головної мети – врятувати Україну від загибелі, дати рішучу відсіч тим, хто посягнув на її цілісність і суверенітет.

НА СВІТЛИНАХ під час заходів, приурочених до Дня єдності та Дня   Героїв Небесної Сотні у Ковелі.

Фото Сергія ДАНИЛЮКА та з офіційного сайту міської ради.

Вже традиційними стали в Україні та на Ковельщині січневі заходи, приурочені до Дня Соборності, Дня пам’яті Героїв  Крут, Дня Героїв Небесної Сотні. Цьогоріч до них «долучився» День єднання, який Президент України Володимир Зеленський запровадив у зв’язку із   військовою загрозою з боку пунтінської Росії і прагненням продемонструвати світу готовність народу боронити державний суверенітет і незалежність країни.

Зрозуміло, що на заходах, які проходили в Ковельській громаді й у районі, відчувався вплив непростих політичних подій, які нині відбуваються. Беручи в них участь, наші земляки засвідчили, шо поняття «Україна», «Незалежність», «Єдність» для них не просто слова, а своєрідний дороговказ до дій, мета яких – зупинити агресора, не дати йому сплюндрувати наші досягнення, здобуті за 30 з лишком років, які минули від 24 серпня 1991-го – Дня проголошення Акта про державну Незалежність України.

  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 233

7 грудня 1941 року з’явився таємний наказ Гітлера щодо ставлення до ворогів Рейху та тих, кого «неможливо залучити до позитивної співпраці». Правдива історична оцінка віддзеркалює нам причини і наслідки німецько-фашистської окупації 1941-1943 років завдяки тому, що не є таємницею  матеріали з грифом «Секретно» справ НКВС та КДБ, що стосуються Києва.

З тих матеріалів  довідуємося, що з вересня 1941 року до кінця вересня 1943 року Бабин Яр, став місцем регулярних розстрілів і захоронень, які проводили органи нацистської поліції безпеки та айнзанцгрупи СД разом з військовою та цивільною владою Києва. Жертвами нацистів стали євреї, роми, радянські військовополонені, українські націоналісти та загалом усі ті, кого гітлерівці вважали своїми ворогами. Бабин Яр – це некрополь для більш,  аніж 100 тисячі цивільних громадян та військовополонених.

Нацистське «Донесення про події в СРСР», №16 від 4 лютого 1942 року свідчить: «У Київській області боротьба проти комуністів все більше трансформується в боротьбу проти національних українських формувань… Конфіскований письмовий матеріал, а також  свідчення різних арештованих в останній час прихильників Бандери знову доводять, що прихильників Бандери неможливо залучити до будь-якої позитивної співпраці. Тому лишається тільки повністю знищити цей рух».

Нацисти розгортають репресії  не лише проти бандерівців, але й представників інших течій українського визвольного  руху. Загалом у Бабиному Яру загинув 621 український патріот. Тут обірвалося життя української поетеси Олени Теліги та її чоловіка, члена ОУН (м) Михайла Теліги.

Пані Олена народилася 21 липня 1906 року під Москвою в заможній родині. Часто її сім’я  подорожувала, виїжджала  на Кавказ, милувалася краєвидами Фінляндії. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української, бо вдома всі розмовляли російською.

Свої перші вірші, написані російською мовою, Олена показувала небагатьом. У її сім’ї вже був поет – її брат, тому до творчості дівчини ставились несерйозно. Переїхала до Києва лише на 12 році життя, але вже весною 1922 р. мігрувала до Чехословаччини. Саме там вона усвідомила, що є українкою.

Так, на одному із зібрань в Народному Домі, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. Олена одразу ж знайшла в собі мужність, щоб безкомпромісно заявити: “Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати”.

На одній із таких вечірок вона знайомиться з Михайлом Телігою, високим вродливим юнаком, який походив з Кубані й був старшиною армії УНР. Знайомство 20-річної Олени й Михайла переросло в кохання й незабаром вони одружилися.   

Олена Теліга мала дружні стосунки з Олегом Ольжичем. Була знайома з  Дмитром Донцовим,   Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Олегом Штулем.

Восени 1941 року вона прибула в окупований Київ, очолила Спілку письменників і журнал “Літаври”. Теліга вірила, що по війні Україна буде суверенна і поширювала ці ідеї.  Разом із побратимами вона утверджувала ідею самостійності України за допомогою найсильнішої зброї – Слова, пробудження національної свідомості, сили українського духу.

Поетеса не виконувала вказівки німецької влади, тому одного дня її арештували. Олену з товаришами розстріляли 21 лютого 1941 року  в Бабинім Яру. Олені було лише 36… Разом з дружиною до останнього був і її чоловік Михайло. Під час затримання він представився письменником, щоб бути разом з коханою. Один гестапівець згодом казав, що й серед мужчин не бачив таких мужніх, як ця жінка. 

Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку; проте вона знала, на що йде, втікати не збиралася.

Близько сорока уцілілих поезій та публіцистських статей – невелика за кількістю та багата за внутрішнім наповненням творча спадщина «поетки вогняних меж».

Олену Телігу можна збагнути і оцінити тільки у зв’язку з тим оточенням, яке було  навколо неї і яке впливало на її світосприйняття та знайшло відображення у її творчості. Дмитро Донцов, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Улас Самчук – оточення, в якому формувалося громадянське «Я» Олени Теліги. Товаришувала поетка із  Олегом Штулем, про що свідчить в тому числі її приїзд до батьків Олега в с. Заліси. Туди ж приїздив відвідати п. Олену меценат «Вісника», очільник «Просвіти» на Ковельщині Самійло Підгірський  з дружиною Олександрою.

Весела і товариська Олена  Теліга вміла панувати над обставинами і триматися радісно в будь-якому середовищі. Головна риса її поезії —  в єдності життя і слова. Національні проблеми були для неї дуже болючими. Вона порушувала питання честі й «цивільної відваги» і вимагала її від кожного, хто поважає себе. Її публіцистичний твір «Партачі життя» актуальний і сьогодні як мірило громадянськості.

Сплетімо ж сьогодні «нев’янучий вінок пам’яті із своїх  сердець» на спомин Олени Теліги та її побратимів, бо їх слідами йтимуть іменні і безіменні Герої під синьо-жовтими  стягами, «щоб Соборній Україні засвітити довгождане Сонце, ім’я якому –  Держава».

Лілія ЄГОРОВА, 

голова Ковельської філії «Союзу Українок».

7 грудня 1941 року з’явився таємний наказ Гітлера щодо ставлення до ворогів Рейху та тих, кого «неможливо залучити до позитивної співпраці». Правдива історична оцінка віддзеркалює нам причини і наслідки німецько-фашистської окупації 1941-1943 років завдяки тому, що не є таємницею  матеріали з грифом «Секретно» справ НКВС та КДБ, що стосуються Києва.

З тих матеріалів  довідуємося, що з вересня 1941 року до кінця вересня 1943 року Бабин Яр, став місцем регулярних розстрілів і захоронень, які проводили органи нацистської поліції безпеки та айнзанцгрупи СД разом з військовою та цивільною владою Києва. Жертвами нацистів стали євреї, роми, радянські військовополонені, українські націоналісти та загалом усі ті, кого гітлерівці вважали своїми ворогами. Бабин Яр – це некрополь для більш,  аніж 100 тисячі цивільних громадян та військовополонених.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 142

Той день, хоч і лютневий, але був напрочуд сонячним, теплим, ніби сама природа подарувала Марії Володимирівні Козачок таке диво у її 95-річний ювілей.

Радісно, дзвінко пролунали в домі ветерана щирі вітання дітей-волонтерів із прицерковної школи Свято-Георгіївського храму селища. Теплі слова вітань з найкращими побажаннями висловив настоятель Голобської округи архімандрит Ніфонт (на знімку).

Колись Марія Володимирівна завжди відвідувала храм, аби подякувати Всевишньому за свою жіночу, не завжди легку, долю, поставити свічечку за здоров’я дітей, онуків.  А пережити довелося чимало.

«Матір замінила мачуха, коли мені було 9 років, батько назавжди залишився на полі бою Другої світової війни, — сльози туманять очі  ювілярки. – А яке життя сиротам у роки війни та в  голодні,  холодні повоєнні роки? І нині думаю, як вижила? Працювала «по людях» за харчі,  якусь  одежину. Так ішли роки, наповнені важкою, не зажди дитячою роботою». 

Звичайно,  то  скупі слова гірких спогадів, за якими – велике життя.

«Але день Божої допомоги настав, — листає своє життя-спогад Марія Володимирівна. – Якось почула, що в Голобах відкривають лікарню. Мене взяли на роботу санітаркою в родильне відділення. Чи можна передати радість? То була на той час робота не з легких. Робили ремонт, точніше, будували-відбудовували приміщення.  Наводили лад, білили, латали, мурували, топили грубки і уже в діючих палатах  наводили чистоту. Але звикла, спрацювалась з колективом, до самої пенсії трудилась».

Її хвалили, поважали за працелюбність, сумлінність, відповідальність. Має багато подяк. Як би там не було, життя брало своє. 

«Молодість є молодість, — продовжує життєву сповідь Марія Володимирівна, — Тут же, в Голобах, зустріла свою долю – Віктора Тимофійовича, який став на багато років добрим, люблячим чоловіком, турботливим батьком для наших дітей. На перших порах дуже важко було. Віктор – фронтовик,  прийшов додому після госпіталю, поранений, виснажений війною, на місці хати застав згарище. Теж сирота – батька не пам’ятає, мама потрапила в німецьке концтабірне пекло, де в муках й закінчилась її земна стежина».

Ось так дві сирітські долі сплелися в одну, і, мабуть, під щасливою зіркою Бог благословив їх на спільне життя. Бо на тій життєвій стежині було всього: радість і горе, злети і падіння, втрати і тривоги. Козачки  мудро виходили з різних життєвих ситуацій, зберігши протягом 66 років любов, повагу один до одного. Вже пішов у Вічність, залишивши важкий біль для родини, господар дому.

«Пролетіли літа,  як ключ журавлів над хатою, — роздумує нині жінка. – Виросли діти, радію онукам, правнукам. Шкода, що далеко, але часто приїжджає дочка Валя з Мукачева, син Анатолій – з Києва. Їм не завжди виходить – робота в дочки-інженера на підприємстві в Мукачево, син – заступник генерального директора Національної академії медичних наук України, але не було такого дня, щоб не зателефонували”.

Марія Володимирівна, не дивлячись на вік, веде активний спосіб життя.

«Всю хатню роботу виконує сама, — говорить ювілярка. – Їсти собі наготую, помию. Діти продуктами забезпечують. Все привезуть. Радію, що кровинки мої – люблячі, хороші, добрі люди.  Це і є наше найбільше багатство, наша радість, щастя і надія на спокійний завтрашній день».

У свої роки Марія Володимирівна читає, а найбільше любить «Вісті Ковельщини». 

«Скільки себе пам’ятаю, — стверджує, —  місцева газета завжди була в домі. Це – обов’язково. Чоловік завжди читав, ми обговорювали ту чи іншу статтю. Мені здається, що таких людей  немає, що не читають «міськрайонку». Не можна не любити її. Це – своє, наше, дороге. Я пережила операцію на  око, але від початку до кінця прочитую. Мені цікаво і про погоду знати, і про всі події». 

І як було приємно чути, що в спілкуванні Марія Володимирівна називала навіть давніші статті газети, які їй сподобались.

Не дивлячись  на роки, ювілярка – цікава співбесідниця, знаюча, активна. 

В цей нелегкий час для   країни, звертається до Господа, аби був мир на нашій землі, бо її материнське почуття переплітаються з тривогою за дітей, онуків,    завтрашній день держави, бо знає ціну миру. Про долю її можна сказати  так: 

Життя прожити – не поде

  перейти,

Життя прожити чесно

   треба вміти,

Аби добром у дітях, 

        онуках зацвісти.

І щоб могли і правнуки

  радіти.

З нагоди ювілею Марії Володимирівни Козачок її  вітали селищний голова Сергій Гарбарук, соціальна служба селища, знайомі. Не забули поздоровити Аркадій  Степанюк, Борис Андріюк, що дуже втішило ювілярку.  

І я щиро зичу щасливого, тихого, здорового, оточеного рідними, довголіття!

Валентина СІЧКАР.

Фото автора.

Той день, хоч і лютневий, але був напрочуд сонячним, теплим, ніби сама природа подарувала Марії Володимирівні Козачок таке диво у її 95-річний ювілей.

Радісно, дзвінко пролунали в домі ветерана щирі вітання дітей-волонтерів із прицерковної школи Свято-Георгіївського храму селища. Теплі слова вітань з найкращими побажаннями висловив настоятель Голобської округи архімандрит Ніфонт (на знімку).

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 138

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 220

Днями нашому позаштатному фотокореспонденту Сергію Данилюку випала чудова нагода побувати у Тойкутському старостинському окрузі, який об'єднує вісім сіл: Гішин, Доротище, Заріччя, Лапні, Волю, Тойкут та Любче, кожне з яких славиться своїм неповторним українським колоритом і традиціями. Та головною окрасою цих населених пунктів є, звичайно ж, працьовиті, талановиті й щирі люди, котрі тут мешкають. Кожен з них по-справжньому дорожить своєю маленькою батьківщиною, чесно і добросовісно виконує свої обов'язки задля процвітання рідного краю, щодень творячи його історію.  

Очолює округ молода і креативна Юлія Володимирівна Трофимчук, яка щиро вболіває за долю рідної громади, намагається в міру можливостей вирішувати проблеми, поставлені сьогоденням.  

Ну, а далі —  без коментарів… Про життя-буття мешканців Тойкутського старостинського округу найкраще розкажуть фотосвітлини.

Днями нашому позаштатному фотокореспонденту Сергію Данилюку випала чудова нагода побувати у Тойкутському старостинському окрузі, який об'єднує вісім сіл: Гішин, Доротище, Заріччя, Лапні, Волю, Тойкут та Любче, кожне з яких славиться своїм неповторним українським колоритом і традиціями. Та головною окрасою цих населених пунктів є, звичайно ж, працьовиті, талановиті й щирі люди, котрі тут мешкають. Кожен з них по-справжньому дорожить своєю маленькою батьківщиною, чесно і добросовісно виконує свої обов'язки задля процвітання рідного краю, щодень творячи його історію.  

Очолює округ молода і креативна Юлія Володимирівна Трофимчук, яка щиро вболіває за долю рідної громади, намагається в міру можливостей вирішувати проблеми, поставлені сьогоденням.  

Ну, а далі —  без коментарів… Про життя-буття мешканців Тойкутського старостинського округу найкраще розкажуть фотосвітлини.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 147

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 154

ГОРОСКОП

з 28 лютого по 6 березня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 238