26.04.2022
Про що пишуть 
інтернет-сайти?

бекхемПро що пишуть інтернет-сайти?

Замість подарунків – гроші для України

На Волині замироточили ікони

В Фінляндії – благодійний концерт

Кіт Степан – номінант престижної премії

Зібрала Світлана ЛЯШУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 458
Читати далі
26.04.2022

2022-04-26_103630Шановні користувачі інтернет-сайту газети «Вісті Ковельщини»!

Для того, щоб на сайті переглянути УСІ НОВИНИ чергового випуску газети, які для Вас підготувала команда нашого видання, вгорі праворуч на «Головній» сторінці сайту перейдіть за гіперпосиланням (або номера газети (наприклад Четвер, 21-28 квітня 2022 року №16-17 (12814-12815) або архіву новин "Весь архів випусків").

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 2608
Читати далі
26.04.2022 Ляшук Світлана Олександрівна

церкваСвяткуємо, не зважаючи на війну

Великдень – свято, яке присвячене воскресінню Ісуса Христа. Назва свята походить від слова пасах, що в перекладі з івриту – "проминути, пройти повз". У православ'ї в слова інший сенс – перехід від смерті до життя, від землі до неба.
Дата свята щоразу різна, оскільки розраховується за місячним календарем. Розбіжності в даті між церквами пояснюються використанням різних календарів.
Зазвичай Воскресіння Господнє припадає на першу неділю після повного місяця.
В Євангелії момент воскресіння Христа не описаний, оскільки ніхто не бачив, як це сталося.
Зняття з хреста та поховання Ісуса було здійснено ввечері в п'ятницю. Так, після смерті Христа член Синедріона і таємний учень рятівника Йосип Аримафейський попросив у римлянина дозволу забрати його тіло. Він поховав Христа у склепі, розташованому на горі, а вхід завалив великим каменем.
На світанку третього дня до печери попрямували учениці Ісуса, які хотіли зробити ритуальне змащення тіла покійного. Проте опинившись біля гробниці, вони побачили, що камінь відсунутий, а в печері нікого немає.
Відтоді цей день, коли все сталося, називається неділею.
У всіх регіонах нашої країни традиції на Великдень практично не відрізняються. Головне – великоднє привітання. Потрібно говорити "Христос Воскрес!" і почути у відповідь "Воістину воскрес!".
У суботу ввечері господині готують кошики, які освячуватимуть у храмі. Заздалегідь вони випікають чи купують паски та розмальовують яйця, які обов'язково мають бути в кошику. Будь-які інші продукти – за бажанням.
Ближче до 00.00 год. віряни збираються до храму, де розпочинається богослужіння (час встановлюють церкви). Після літургії священники починають святити кошики. Також необхідно запалити вогонь – свічки чи лампадки.
Вранці християни йдуть додому відпочивати за святковим столом.
В цьому році Великдень в православних християн припадає на 24 квітня.

Великдень – свято, яке присвячене воскресінню Ісуса Христа. Назва свята походить від слова пасах, що в перекладі з івриту – "проминути, пройти повз". У православ'ї в слова інший сенс – перехід від смерті до життя, від землі до неба.

Підготувала Світлана ЛЯШУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 530
Читати далі
26.04.2022

09_04_hotunskaТа, що йшла попереду

Цікава, все-таки, річ - життя. От живеш собі, живеш і навіть не здогадуєшся, що десь поруч є людина, у котрої з тобою багато спільного і з якою пізніше ти будеш знайомий. І не просто знайомий, а й матимеш якісь спільні інтереси, в чомусь розділятимеш  її думки й погляди, а в чомусь ніяк не погоджуватимешся.
Так у мене вийшло з Марією Андріївною Хотинською. Редагуючи її книгу спогадів "Минуле стукає у серце", яка побачила світ 2009 року, несподівано виявив багато такого, що зближувало нас в юнацькі роки, але про що ми не здогадувалися. Народившись у Ковелі (я  на рік пізніше), ми в юності мали схожі улюблені заняття (а найбільше – читати книги і писати листи друзям), проводили вільний час на березі річки Турії, а взимку – каталися на ковзанах і лижах, у неділю прогулюватися із колегами колишньою вулицею Леніна (тепер Незалежності), як колись казали, від “ФрАнка до бАнка”, тобто від кінотеатру імені Івана Франка до Ощадбанку. У 60-х роках це був своєрідний ковельський Бродвей, де хлопці знайомилися з дівчатами, з'ясовували стосунки з ровесниками, а потім ішли на танці в "желєзку" (клуб залізничників вагонного депо) або в "Щорса" (тепер "Просвіта").
Звичайно, в пані Марії було своє коло знайомих (переважно дівчат) з вулиць Брестської і Московської (Церковної), а в мене – своє (хлопці з вулиць Лугової, Горького (Шевченка) і Міцкевича. Пізніше ми разом навчалися у славетній школі № 3 імені Лесі Українки: вона – після дев'яти класів у школі № 6, а я вже  як "старожил", бо вступив туди ще в 1955-ому і вже нікуди не переходив. Навчаючись, Марія Хотинська виявила неабиякі організаторські здібності, і її обрали комсоргом школи № 6.
"Наступного року нас усіх перевели у школу № 3, – згадує у книзі моя землячка, – і на цьому моя активна комсомольська діяльність закінчилась. Правда, я ще була членом комітету комсомолу у 3-й школі (разом з Миколою Вельмою). Мені доручили оформляти "Комсомольський прожектор", але талантів до оформлення не було ніяких, ліпила тільки якісь фотографії…". Цікаво, що згодом “Прожектор" доручили редагувати мені, бо, видно, директор Олексій Пилипович  Петренко побачив у мені здібності гумориста-сатирика,що пізніше підтвердила моя журналістська робота у ковельській газеті "Прапор Леніна" (тепер "Вісті Ковельщини").
Щоправда, Марію Хотинську як редакторку "КП" не пригадую, зате пам'ятаю її подруг - Тамару Головко, Тамару Щавинську, Раїсу Кушнір та інших дівчат. Стіннівку ж ми випускали із здібним художником Євгеном Свинчуком, який дуже гарно малював, в тому числі карикатури. Навчали уму-розуму, до речі, нас теж одні вчителі високого класу – Ольга Яківна Стрілько, Тамара Павлівна Рибачок, Наталія Платонівна Михайлик, Софія Володимирівна Лефонт. Директор Олексій Пилипович вмів підбирати кадри! 
l
Після здобуття середньої освіти (пані Марія закінчила школу у 1965-ому, я – в 1966-му) наші шляхи розійшлися. Я почав працювати в редакції місцевої газети, навчаючись одночасно в Львівському держуніверситеті імені Івана Франка, Марія Хотинська, не вступивши до вузу і не знайшовши роботи до душі у рідному Ковелі, поїхала аж у російське місто Кемерово, де працювала електромонтером на міській телефонній станції. Повернувшись звідти, вступила на електротехнічний факультет Львівського політехнічного інституту.
Звичайно, у цих нотатках я не в силах навіть коротко оповісти всю біографію Марії Хотинської, яка 23 квітня ц. р. відзначала б ювілейний день народження. На жаль, вона декілька років тому пішла у засвіти, що було ударом для друзів, рідних, знайомих. Та й я, дізнавшись про передчасну смерть, довго не міг прийти до тями – боляче, коли помирають люди, котрих добре знав і цінував. І навіть якщо ти з ними сперечався, дискутував, не завжди погоджувався, розумієш: обірване життя будь-кого – це величезна втрата, як згасла зірка на небі.
l
Але повернемося до часів, коли нам з Марією Андріївною довелося співпрацювати на громадській ниві у 90-их роках минулого століття. Безперечно, найперша "ланка" ланцюжка нашої співпраці – це газета, яку я редагував. В ті часи доводилося непросто. З одного боку – компартійний диктат, який, хоч і послабився, та не зник. З другого боку – натиск демократичних сил, які досить потужно об'єдналися в Народний Рух України, Товариство "Просвіта", Українську Гельсінську Спілку, що переродилася в Українську республіканську партію, Демократичну партію України тощо. Співпрацювати журналісти мусили з усіма, хоча багато кому це не подобалося. Мені імпонувало, що пані Марія завжди займала принципову, але помірковану позицію у ставленні до редакції і мене особисто. Не боялася вона виступати на шпальтах газети з гострими критичними статтями, дискутувати навіть із своїми однодумцями.
У 1990 році мене обрали головою Ковельської міської ради на громадських засадах. Тут сформувався так званий демократичний блок, де слово Марії Хотинської звучало голосно і переконливо. Відродивши "Союз Українок" у Ковелі, вона тісно співпрацювала з Аллою Поляковою, Ганною Гнатюк, Ніною Горик та багатьма іншими сміливими і патріотично  налаштованими жінками. Іноді було дивно, як пані Марія скрізь встигає. Щоб у цьому переконати читачів газети, знову рекомендую їм перечитати згадану вище книгу "Минуле стукає у серце". 
Не можу втриматися від того, щоб не навести ще одну цитату, яка стосується особисто мене:
"А  от з Миколою Вельмою було цікаво працювати. Скільки було ідей, скільки відбувалося з його ініціативи цікавих заходів, "круглих столів", дискусій і т. д. Він уособлював в собі риси толерантного і зваженого керівника. Все активніше відстоював демократичні ідеї, хоча йому було нелегко знаходити спільну мову з консервативними працівниками міськвиконкому".
Що ж, дякую за добре слово людині, якій було набагато важче, аніж мені: всю до решти вона віддавала себе боротьбі за торжество демократії, правди, справедливості. Жінка не боялася критикувати тих, хто, на словах будучи однодумцем, на ділі не погоджувався із нею, висловлював думки, які вона не могла сприйняти. 
Дуже відвертою і гострою  була її розповідь під назвою "Поліська Голгофа", що увійшла до книги "Минуле стукає у серце". У післямові до неї автор наголосила: "Пишучи цю книгу, я намагалася зберегти пам'ять про історичні події, активними учасниками яких були мої родичі в 40-их роках, а також я і мої однодумці в 90-их роках минулого століття. Хотілося, щоб енергія думок, емоцій не розчинилася десь там, у Космосі, а стала надбанням інших людей".
Ваша мрія, шановна Маріє Андріївно, стала реальністю. Посіяні Вами і Вашими однодумцями зерна в буремних 90-их роках дали рясні сходи. Ваші енергія, думки, емоції не розчинилися у Космосі, а стали своєрідним фундаментом, на якому сформувалися мужність і стійкість сьогоднішніх поколінь українців. Кращі їх представники ведуть нині бій за майбутнє нашої нації, нашої держави, її народу із кривавим московським агресором. Їх не здолати, тому що Україна була, є і буде непереможною. У це свято вірили Ви. У це вірять наші мужні Герої.
Микола ВЕЛЬМА.

Цікава, все-таки, річ - життя. От живеш собі, живеш і навіть не здогадуєшся, що десь поруч є людина, у котрої з тобою багато спільного і з якою пізніше ти будеш знайомий. І не просто знайомий, а й матимеш якісь спільні інтереси, в чомусь розділятимеш  її думки й погляди, а в чомусь ніяк не погоджуватимешся.

Микола ВЕЛЬМА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 618
Читати далі
26.04.2022

imagesЧи добре бути генералом?

В радянські часи досить популярною була така собі прикольна пісенька, мелодію якої "запозичили" в американців і яку виконував дзвінкоголосий Едуард Хіль, під назвою: "Як добре бути генералом".
Коротко нагадаю її приспів (у власному перекладі з мокшанської):
"Як добре бути генералом,
Як добре бути генералом,
Кращої роботи
Я вам, сеньйори, не назову.
Буду я точно генералом,
Стану я точно генералом,
Якщо капрала, 
Якщо капрала, якщо капрала переживу".
Зміст пісеньки, звичайно, пустопорожній, але мелодія задириста, тому її охоче виконували місцеві аматори співу навіть у Ковелі. Найчастіше - 23 лютого і 6 липня, причину чого старші віком люди знають.
Цю пісеньку я згадав, коли нещодавно прочитав інформацію про російських генералів та їх українських “колег”, котрі нині стали запеклими ворогами у зв'язку з агресією московії на Україну. Прочитав і подумав, що не так просто і легко бути тим генералом, коли в умовах жорстокої кровопролитної війни слід робити вибір між Добром і Злом, Правдою і Кривдою. Особливо важливо цей вибір зробити тим, хто народився і виріс в Україні, але в силу різних обставин залишився служити в російській армії.
Хоча, чесно кажучи, порядній людині такий вибір можна було зробити давно, а після трагічних подій 2014 року (анексії Криму, окупації Донбасу і Луганщини) зробити було обов'язково, бо не годилося в тих умовах служити одночасно  і Богові, і дияволу. Про нинішні часи й говорити не доводеться, бо бандитський напад путіна на нашу країну - це акт агресії, який у цивілізованому світі викликав несприйняття і обурення, а наших патріотів в лавах армії і теробороні покликав на смертельний бій з орками.
На жаль, кривава війна, обстріли батьківської землі, міст або сіл, де народився, не викликала спалаху ненависті до кремлівських верховодів або докорів сумління у деяких воєноначальників українського походження, які вірою і правдою продовжили служити бункерному карлику.
Один із них – такий собі Зусько Михайло Степанович, генерал-лейтенант, командувач 58-ої загальновійськової армії збройних сил московії, учасник вторгнення в Україну, яке розпочалося 24 лютого 2022 року. Народившись в мальовничому волинському селі Ветли нині Камінь-Каширського району, здобувши відповідну освіту, він зробив карколомну військову кар'єру, дослужившись до генеральського звання. Колись ним пишалися земляки, які навіть портрет вивісили у місцевій школі і завжди з гордістю розповідали про "свого генерала". На жаль, у 2014 році Зусько, забувши, чий він син і хто його батьки, підтримав путіна і пішов воювати на Донбас, де командував бойовиками.
Дізнавшись про це, його прокляла рідна мати, до якої зрадник у 2020 році навіть не приїхав на похорон. Відцуралися від нього і мешканці Ветлів, які зняли портрет у школі й затаврували ганьбою перекинчика. Зрештою, Бог і доля жорстоко покарали зрадника України, який, командуючи армією, зазнав великої поразки у війні з Батьківщиною: керовані ним військові частини були розбиті на полі бою на миколаївському напрямку у лютому 2022 року. Як результат, його з "тріском" погнали з посади і заарештували. Закономірний фінал запроданця!
Цікаво, що рідний брат Михайла Зуська, теж уродженець Ветлів, – пряма протилежність родичу. Він – полковник Збройних Сил України, мужньо захищає від ворога столицю нашої держави - місто Київ, не розміняв честь і гідність на подачки зі столу московських зайд, усвідомлює свій громадянський обов'язок перед народом, який його зростив і виховав. Батьки, якби були живими, мали б гордитися своїм сином, котрий, на відміну від брата, залишився Людиною з великої літери.
Повертаючись до пісні, з якої ми розпочали свою розповідь, зазначимо: справжнім генералом бути непросто і нелегко. Треба завжди пам'ятати про свій обов'язок перед державою і народом, у важку хвилину бути готовим очолити боротьбу проти ворога, не боячись, що у цій боротьбі можеш втратити життя. А коли ти не готовий до самопожертви, краще не прагнути здобути генеральське звання. В гіршому випадку – залишитися чесним "капралом" або очолити загін територіальної самооборони.
Щоправда, кожен свій вибір робить самостійно. Хто залишається вірним рідній батьківській землі, хто – іде в найми до ворога. Як кажуть,  кожному своє. Але питання ще й у тому, що залишається нащадкам – ганьба чи слава? Гадаю, це питання в усі часи було і є найголовнішим.
Охрім СВИТКА.
P. S. До речі, за останніми даними, на російсько-українській війні вже загинули 8 генералів московитської армії. Як кажуть, катюгам – по заслугах.
О. С.

В радянські часи досить популярною була така собі прикольна пісенька, мелодію якої "запозичили" в американців і яку виконував дзвінкоголосий Едуард Хіль, під назвою: "Як добре бути генералом".

Охрім СВИТКА.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 0
Читати далі
22.04.2022

images (1)Наша сила – Боже слово

В одній з православних молитов сказано: "Дорогий Ісусе, коли я пригнічений, утіш мене. Коли я сумніваюсь, покажи мені Свою Любов. Коли я критикую, допоможи мені заховати мовчання. Коли я публічно засуджую інших, закрий мої уста. Коли я висловлюю богохульство в Твоє Ім'я, відкупи мене і прийми назад, під Свій Захист".
Цю молитву оприлюднила у соціальних мережах Ніна Коровіна. Думки, які  цитує пані Ніна, дуже близькі мені по духу. Я теж вважаю, що у важкі часи, які нині переживає Україна, ми повинні постійно звертатися до Бога, просити у Нього підтримки й допомоги, жити за Його заповідями, в основі яких – любов і милосердя.
Звичайно, це не означає, що наше милосердя має поширюватися ще й на ворогів наших, котрі нині плюндрують рідну землю, вбивають мирних людей, в тому числі жінок і дітей, вдень і вночі піддають ударам авіації та гармат житлові квартали, наші родючі землі. Убивцям воздасться по чорних ділах їх нашим Господом, а кара настигне кожного, де б він не ховався.
Однак, на мою думку, більшого тепла, милосердя і любові має бути у нашому ставленні до тих, хто поруч – рідних, друзів, сусідів, колег по роботі. Особливої уваги заслуговують українські воїни, бійці загонів територіальної оборони, волонтери. Чому я на цьому наголошую? Бо, за моїми спостереженнями, з початком війни у декого з'явилося більше нетерпимості у ставленні один до одного, якоїсь незрозумілої злоби, потягу до лихослів'я. 
Матюки, які, до речі, на наші землі принесли московити, стали дуже поширеними і багатьма сприймаються як норма. Пропагують їх і деякі засоби масової інформації. Лайка поширена в молодіжному середовищі, загонах територіальної оборони і навіть серед жінок. 
Вважаю, що так не повинно бути! Наша зброя – не матюки і лайка, а Боже слово, рідна українська мова, якими ми повинні утверджувати справедливість, честь і гідність українця.
Слова Україні!
Катерина ПІДДУБНА.

В одній з православних молитов сказано: "Дорогий Ісусе, коли я пригнічений, утіш мене. Коли я сумніваюсь, покажи мені Свою Любов. Коли я критикую, допоможи мені заховати мовчання. Коли я публічно засуджую інших, закрий мої уста. Коли я висловлюю богохульство в Твоє Ім'я, відкупи мене і прийми назад, під Свій Захист".

Катерина ПІДДУБНА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 693
Читати далі
22.04.2022

Без названия (1)Сподіваюсь на підтримку громади

Між вулицями Володимирською і 40-річчя Перемоги є провулок, який їх з'єднує. В минулому році він капітально відремонтований: оновлено асфальтне покриття, дороги, пішохідні території покриті бруківкою, виділено велосипедні доріжки.
На місце між тротуаром і дорогою завезено родючий грунт на площі приблизно 420 кв. метрів і довжиною десь 210 м й шириною до 2 м, але, на жаль, все заростає зіллям. Пішохідні доріжки ведуть до навчально-виховного комплексу № 13, дошкільного закладу та торговельних кіосків, приватної стоматологічної клініки, фармацевтичного відділення Ковельського медичного коледжу.
Вношу пропозицію: на цій території, куди завезено грунт, посадити й посіяти квіти, які б квітували до пізньої осені і звеселяли людей, яких там щоденно багато проходить. "Шефство" над тим зеленим куточком  могли б взяти учні навчально-виховного комплексу № 13 та Ковельського медичного коледжу, де в одному з приміщень розміщено його відділення.
Розсадою і насінням могли б забезпечити торговельні заклади, що реалізують цю продукцію, а міське комунальне підприємство регулярно б поливало територію.
Якщо задум вдасться реалізувати, то люди самі дадуть назву провулку "Квітковий". Сподіваюсь на підтримку громади.
Гервасій СОБЧАК,
ветеран праці і охорони здоров'я міста. 

Між вулицями Володимирською і 40-річчя Перемоги є провулок, який їх з'єднує. В минулому році він капітально відремонтований: оновлено асфальтне покриття, дороги, пішохідні території покриті бруківкою, виділено велосипедні доріжки.

Прошу мені допомогти

Дорогі мої земляки! Пише Вам жителька м. Ковеля. Звертаюся до Вас із великим проханням про допомогу. Мені терміново потрібне помешкання для проживання, хоча жити я маю де. Проте проживати у власному помешканні не можу, бо терплю насилля і психологічний тиск від колишнього чоловіка. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 562
Читати далі
22.04.2022

Без названияЖиття не зупинити ворогам

Зруйновані житлові будинки, школи, лікарні, інфраструктура, тисячі вбитих і закатованих людей, з відрубаними кінцівками, зґвалтовані жінки, вбиті діти, обкрадені магазини і квартири – такі "визвольні операції" залишають після себе окупанти на знедоленій землі України.
За цей час ми мали багато горя, яке принесли нам окупанти. Але й мали багато перемог та багато звитяг від українських воїнів. 
А з гарячих точок весь час евакуйовуються люди в більш безпечні місця. І хоч як боляче кидати все, що десятками літ наживалося, але найдорожче - життя. Жінки, старенькі, діти стають переселенцями.
На Житомирщині найбільше постраждав Коростень. Звідти в Голобах на вулиці Дружби поселилася сім'я із трьох чоловік у хатині, де колись жили Зоя і Андрій Кудацькі, нині покійні. 
Каже жінка Валентина Павлівна, що, думалось, погано спатиметься у чужій хаті, де колись жили люди і повмирали. Але, видно, добрі були, бо спиться спокійно. Уже з усіма перезнайомились, знайшлися і земляки з Житомирщини. Бо наша вулиця Дружби недарма так зветься. Тут живуть люди з Черкащини, Київщини, Житомирщини, Дніпропетровщини, Тернопільщини, донедавна були із Львівщини і Полтавщини (але пішли у Вічність), з інших населених пунктів Волині, із-за Бугу і навіть… з росії. Мирно і дружно жили, підставляючи один другому плече в тяжку хвилину.
Сусіди всі перейнялись співчуттям до переселенці. Несуть харчі: картоплю, інші овочі, консервацію, варення. А вони з собою, що було в холодильнику, щоб ворогам не дісталось, вигорнули все і забрали також необхідні речі для життя те, що в легкову машину помістилось, яка їх сюди транспортувала. А тут добрі люди навіть холодильник дали для користування і різний посуд, потрібний у побуті. Найбільше опікується ними племінниця колишніх господарів хати Галина, часто навідується до них, допомагає у всьому.
Переселенці ж утримують приміщення в належному стані. Скрізь чистенько, акуратно. У кухні є вода. Одна кімната конвектором опалюється, інша – дровами. Чоловік і надворі скрізь навів лад, бо тут давно вже ніхто не жив.
Хата недалеко від центру розміщена. Скрізь зручно: в магазини, в церкву, в аптеку, і для подорожі до Ковеля, Луцька при потребі, бо й вокзал близько.
Жителі Коростеня вдячні голобчанам і селищній раді за такий теплий прийом і допомогу.
Окупанти  пішли вже з Житомирщини, але замінували приватні оселі й ліси. Тож ще рано туди повертатись.
Валентина ОСТАПЧУК.

Зруйновані житлові будинки, школи, лікарні, інфраструктура, тисячі вбитих і закатованих людей, з відрубаними кінцівками, зґвалтовані жінки, вбиті діти, обкрадені магазини і квартири – такі "визвольні операції" залишають після себе окупанти на знедоленій землі України.

Валентина ОСТАПЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 457
Читати далі
22.04.2022

м1"Лаймина майстерня м'яса" працює на Перемогу

Це команда неймовірних українців! Кожна баночка наповнена любов'ю та теплом! Оформлення розробила дизайнерка із Казахстану, з її погодження київські колеги його використали та підготовили до друку.
Все це їде на передову. Нашим воїнам потрібно бути витривалими та фізично сильними аби здолати ворога та перемогти! Тому праця цих людей надважлива у цей нелегкий час для країни.
Нехай щоразу, відкриваючи баночку, кожен воїн, знає, що його чекають вдома (з порожньою тарою). Тримайтесь, козаки! Лише разом зможемо вистояти! Слава Богу за все і Україні слава!
Інна ТРЕТЯК.
l
Майже два місяці, як війна чорним мороком накрила Україну. З першого її дня на підмогу героїчним українським військовикам у тилу стали мільйони співвітчизників-волонтерів. Кожен з них у силу власних умінь та можливостей підставив надійне плече Армії та Державі у священній боротьбі з російським агресором.
Лави добровільних помічників України перекинулися далеко за її кордони – у безліч куточків усієї планети. Завдяки спільним зусиллям чималої міжнародної спільноти благодійників Україна щодня отримує вкрай необхідну допомогу.
Долучившись до священного обов’язку, моя сім’я, родина, друзі та знайомі обрали напрямком допомоги забезпечення захисників України якісним харчуванням – м’ясними консервами власного виробництва.
Від усієї душі хочу подякувати нашій міжнародній команді:
– братам Зенусу та Рімусу Рубіним, сестрі Єлені Давелєне (Литва), брату Сергію Корсаку (Ковель);
– друзям: Маріусу, Арунасу, Маріусу, Гедрюсу, Далюсу, Руті (Литва); Natali Schafer (Німеччина); Alla Savich, Наталії Бордійчук, Наталії Ковальчук, Любові та Олені Дричик, Катерині Волох, Жанні Яценік (Італія); Наталії Сахарчук (Ізраїль); Irina Dubii, Ігорю Абрамчуку, Ользі Дричик, Оксані Лисюк, Олександру Гечу, Юрію Хомичу, Володимиру Яблонському, Юрію Оксенюку, Таїсі Муравйовій, Володимиру Удуду та Ірині Мудра-Удуд, Сергію та Тетяні Левчук з донькою Анною та зятем Павлом, Анатолію Панасюку, Надії та Віталію Білітюкам, Наталії Януль, Дарії Цісар, Ірині Поліщук, Любові Пісарук з подругою Вірою, Наталії (Ковель).
Слава Україні – Героям Слава!
          З вдячністю – 
Лайма Корсак.

Це команда неймовірних українців! Кожна баночка наповнена любов'ю та теплом! Оформлення розробила дизайнерка із Казахстану, з її погодження київські колеги його використали та підготовили до друку.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 492
Читати далі
22.04.2022

imagesЧи добре бути генералом?

В радянські часи досить популярною була така собі прикольна пісенька, мелодію якої "запозичили" в американців і яку виконував дзвінкоголосий Едуард Хіль, під назвою: "Як добре бути генералом".
Коротко нагадаю її приспів (у власному перекладі з мокшанської):
"Як добре бути генералом,
Як добре бути генералом,
Кращої роботи
Я вам, сеньйори, не назову.
Буду я точно генералом,
Стану я точно генералом,
Якщо капрала, 
Якщо капрала, якщо капрала переживу".
Зміст пісеньки, звичайно, пустопорожній, але мелодія задириста, тому її охоче виконували місцеві аматори співу навіть у Ковелі. Найчастіше - 23 лютого і 6 липня, причину чого старші віком люди знають.
Цю пісеньку я згадав, коли нещодавно прочитав інформацію про російських генералів та їх українських “колег”, котрі нині стали запеклими ворогами у зв'язку з агресією московії на Україну. Прочитав і подумав, що не так просто і легко бути тим генералом, коли в умовах жорстокої кровопролитної війни слід робити вибір між Добром і Злом, Правдою і Кривдою. Особливо важливо цей вибір зробити тим, хто народився і виріс в Україні, але в силу різних обставин залишився служити в російській армії.
Хоча, чесно кажучи, порядній людині такий вибір можна було зробити давно, а після трагічних подій 2014 року (анексії Криму, окупації Донбасу і Луганщини) зробити було обов'язково, бо не годилося в тих умовах служити одночасно  і Богові, і дияволу. Про нинішні часи й говорити не доводеться, бо бандитський напад путіна на нашу країну - це акт агресії, який у цивілізованому світі викликав несприйняття і обурення, а наших патріотів в лавах армії і теробороні покликав на смертельний бій з орками.
На жаль, кривава війна, обстріли батьківської землі, міст або сіл, де народився, не викликала спалаху ненависті до кремлівських верховодів або докорів сумління у деяких воєноначальників українського походження, які вірою і правдою продовжили служити бункерному карлику.
Один із них – такий собі Зусько Михайло Степанович, генерал-лейтенант, командувач 58-ої загальновійськової армії збройних сил московії, учасник вторгнення в Україну, яке розпочалося 24 лютого 2022 року. Народившись в мальовничому волинському селі Ветли нині Камінь-Каширського району, здобувши відповідну освіту, він зробив карколомну військову кар'єру, дослужившись до генеральського звання. Колись ним пишалися земляки, які навіть портрет вивісили у місцевій школі і завжди з гордістю розповідали про "свого генерала". На жаль, у 2014 році Зусько, забувши, чий він син і хто його батьки, підтримав путіна і пішов воювати на Донбас, де командував бойовиками.
Дізнавшись про це, його прокляла рідна мати, до якої зрадник у 2020 році навіть не приїхав на похорон. Відцуралися від нього і мешканці Ветлів, які зняли портрет у школі й затаврували ганьбою перекинчика. Зрештою, Бог і доля жорстоко покарали зрадника України, який, командуючи армією, зазнав великої поразки у війні з Батьківщиною: керовані ним військові частини були розбиті на полі бою на миколаївському напрямку у лютому 2022 року. Як результат, його з "тріском" погнали з посади і заарештували. Закономірний фінал запроданця!
Цікаво, що рідний брат Михайла Зуська, теж уродженець Ветлів, – пряма протилежність родичу. Він – полковник Збройних Сил України, мужньо захищає від ворога столицю нашої держави - місто Київ, не розміняв честь і гідність на подачки зі столу московських зайд, усвідомлює свій громадянський обов'язок перед народом, який його зростив і виховав. Батьки, якби були живими, мали б гордитися своїм сином, котрий, на відміну від брата, залишився Людиною з великої літери.
Повертаючись до пісні, з якої ми розпочали свою розповідь, зазначимо: справжнім генералом бути непросто і нелегко. Треба завжди пам'ятати про свій обов'язок перед державою і народом, у важку хвилину бути готовим очолити боротьбу проти ворога, не боячись, що у цій боротьбі можеш втратити життя. А коли ти не готовий до самопожертви, краще не прагнути здобути генеральське звання. В гіршому випадку – залишитися чесним "капралом" або очолити загін територіальної самооборони.
Щоправда, кожен свій вибір робить самостійно. Хто залишається вірним рідній батьківській землі, хто – іде в найми до ворога. Як кажуть,  кожному своє. Але питання ще й у тому, що залишається нащадкам – ганьба чи слава? Гадаю, це питання в усі часи було і є найголовнішим.
Охрім СВИТКА.
P. S. До речі, за останніми даними, на російсько-українській війні вже загинули 8 генералів московитської армії. Як кажуть, катюгам – по заслугах.
О. С.

В радянські часи досить популярною була така собі прикольна пісенька, мелодію якої "запозичили" в американців і яку виконував дзвінкоголосий Едуард Хіль, під назвою: "Як добре бути генералом".

Охрім СВИТКА.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 0
Читати далі
123