Погода в Ковелі  

16 – 22 лютого

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 384

Як же солодко спалось... Ох,  як мені солодко спалось!

Мов ті лебеді білі пливли в голові моїй сни.

І не вірилось ще, і зовсім тоді не гадалось,

Що війна нас розбудить за декілька днів до весни.

Задзвонив телефон, далі звичне вже – кава, робота,

Подивився новини, про що пишуть ті брехуни.

Та на кожному сайті: "Полізли до нас із болота..."

Ті, що були сусідами декілька днів до весни.

Подзвонила матуся, що брату повістку вручають,

Через кілька годин і мені вже привезли вони.

До батьківського дому стежками, що не заростають,

Я поїхав з роботи за декілька днів до весни.

Обійнявши дружину, батьків та доньку на прощання,

Взявши речі в рюкзак, на дорогу присіли сини,

Україна в серцях, наче перше і справжнє кохання,

Тому стали на захист за декілька днів до весни.

Далі ночі безсонні, окопи, пости, автомати,

Сніг чи дощ...Та байдуже, от тільки б не було війни,

Подолаємо все, аби тільки не плакала мати,

І не гинули люди за декілька днів до весни...

Пролетів уже рік, а в душі моїй досі є лютий,

І щоночі в очах ще з'являються страшні ті сни,

Як ховали ми друзів. Ніхто з них не стане забутий!

Буде в нас Перемога, а поки ще – мить до весни...

Павло Мельник.

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 475

Це ж кому там "зверху" декілька років тому  захотілось так розпорядитись, аби в Голобах районну лікарню №2 закрили? Добре, що вчасно схаменулись, бо це було проти волі народу, який протестував. 

Та й тільки подумати, що було б з таким прекрасним приміщенням,  де є всі умови для того, щоб із 30 населених пунктів лікувались тут люди? Розсунулось би, як уже маємо гіркий приклад наших споруд. А тут навіть зовнішнім виглядом лікарня лікує і душу, і тіло. Бо такої краси і в медзакладах Ковеля немає на території. Одні голубі ялини чого варті! На них дивився б і дивився б, аж очі вбирають. Про це подбали, коли був завідуючим Леонтій Кухтій, як будувалось приміщення. А нині підтримують цю красу всі, хто причетний стояти на варті здоров'я людей.

Після Другої світової війни ми були бідніші в порівнянні з сьогоднішнім днем. У деяких селах навіть  електрики не було, світили гасовими лампами (на жаль, і нині приходиться частково). І тоді наша лікарня ще без цього красеня-приміщення мала пологовий будинок. Прикро, але був випадок, що дитя народилось в дорозі, бо не довезли породіллю в Ковель, в пологове відділення.

А які  тут знаменитості працювали! Професіонали своєї справи. Гінеколог Любов Мельник славилася на всю округу. Була для жіноцтва першим рятівником. До неї з інших районів приїжджали. Невропатолог Микола Шалапай відзначався не тільки знанням  своєї справи, а й іскринкою гумору, що теж давало позитив. Завлікарнею із 1951 року по 1961 рік був Антон Фурманчук. За час роботи отримав орден Леніна за наукову працю із йодування солі для профілактики ендемічного зобу. А кардіолог Андрій Ягенський нині працює  в Луцьку у галузі медицини. І до нього  звертаються голобчани як до колишнього лікаря. І ніколи не відмовляє, а допомагає всім.

Був час, коли трудовий колектив нараховував 24 лікарі, середнього персоналу – 60 чоловік, молодшого – 40, ну й "швидка". Нині залишилось в рази менше. Добре, що зупинилось скорочення, що працюють сімейні лікарі, приїжджають за графіком спеціалісти з Ковельського МТМО, є рентгенкабінет, лабораторія, "швидка", працюють стоматологи, щодня можна ін'єкції прийняти на денному відділенні.

Добре, що все ж таки  ми тут одержуємо порятунок. Коли в мене виникла проблема із здоров'ям, то задіяно було багато медперсоналу. Це і лікарі, і медсестри, і лаборантки. Андрій Костецький, Геннадій Давидюк, Юлія  Жигалова, Ірина Бенесько, Світлана Луцюк, Катерина Троць, Олександр Шеремета, Ніла Шмигельська. Спасибі їм!  Всі дружно, як одна команда, виконували свій обов'язок, не рахувались з тим, що дехто був у відпустці, заміняли один одного або приходили в лікарню, щоб зробити все необхідне. Таке не забувається. Воістину працюють за покликанням.

А Юлія Калениківна і народилась в лікарні, і виросла на її території. Ще не було цього приміщення, а стояла тут  батьківська хата. Коли хату знесли під майбутню лікарню, сім'ї дали квартиру в кінці селища, а Юлія повернулась після закінчення Тернопільського медзакладу на рідну територію вже як лікар. Саме Бог велів нею бути. І живе за кілька метрів, то ж  в будь-яку пору доби її можуть викликати, коли виникне потреба. І  навіть на вулиці при зустрічі дасть консультацію, не відмовить, бо вона – Лікар.

Помагають і ветерани  медичної служби  –  подружжя Кобильчуків, Валентина Бейгер та ін. 

Внаслідок реформи в медицині хворі, одержавши направлення від сімейного лікаря, можуть звертатися безкоштовно на прийом до  будь-якого лікаря в Ковелі і в Луцьку. Але ж записатися до нього треба за 2 тижні наперед, бо черги великі. Якщо ж не запишешся по телефону, то й не рипайся, бо черги великі – хто записаний, а живої черги немає. А хвороба не стоїть на місці, прогресує, і пацієнти звертаються тоді до приватної клініки. А там 200-500 гривень за обстеження треба заплатити, та за ліки до 1000 (бо тепер дешевших немає),  та  на дорогу. То й сидять люди і запускають хворобу,  звертаються вже пізно, коли "припече".

Була якось у лікарки на прийомі, якій на вигляд 80 років. Звичайно, вона має великий досвід, але де  молодь? За кордоном, де більше платять? Але ж їх вчила Україна, то хоч би ж відпрацювали кілька років, як було раніше. А там, дивись, і прижилися б: сподобалось чи одружилися. Маємо свіжий приклад, як Галина Смолякова приїхала в нашу  лікарню на роботу, вийшла заміж, стала вже мамою. Тепер вона наша, не покине нас.

До чого я веду? А  до того, що якби в Голобах лікарня працювала так, як раніше, то не треба було б в Ковель чи Луцьк звертатись.  І навколишнім селам було б зручніше і ближче.

І ще маю до вищих інстанцій від імені всіх велике прохання. Я не збираю підписи, але якби цим зайнялась, то кожен поставив би свій. Бо сьогодні сусідові треба, а завтра  й тобі, може, прийдеться. Маю на увазі,  аби відновили роботу фізкабінету. Невже за якоюсь процедурою до Ковеля їхати? Отож, в першу чергу – турбота про здоров'я людей, бо в здоровому тілі – здоровий дух.

Зараз, звичайно, йде все на війну, але в майбутньому хочу  дочекатись, щоб все налагодилось. А в першу чергу – перемоги над ворогом. Бо наш народ заслуговує на неї. Дорогою ціною платить за кожен метр землі, политий кров'ю. Весь світ помагає: приймають біженців, зброю дають, кошти на відновлення інфраструктури.

Україна у  вогні, а допомагає, бідна,  іншим. До Ефіопії, яка є на межі голоду, відправила  240 тонн пшениці. А скільки б ще вона врожаю зібрала б на тих землях, що заміновані, сплюндровані ворогами! За 11 місяців війни сума збитків становить понад  1 трнл. 743 млрд. гривень. 

А Україна, як Фенікс,  із попелу постає в новобудовах,  у відродженні як символ невмиручості. Уже в Києві відбудували 11 багатоповерхівок після ворожої агресії. Одружуються молоді навіть на передовій, народжуються діти. Тільки, на жаль, не повернуться ніколи люди, які загинули. Вічна їм пам’ять!

Валентина ОСТАПЧУК.

Це ж кому там "зверху" декілька років тому  захотілось так розпорядитись, аби в Голобах районну лікарню №2 закрили? Добре, що вчасно схаменулись, бо це було проти волі народу, який протестував. 

Та й тільки подумати, що було б з таким прекрасним приміщенням,  де є всі умови для того, щоб із 30 населених пунктів лікувались тут люди? Розсунулось би, як уже маємо гіркий приклад наших споруд. А тут навіть зовнішнім виглядом лікарня лікує і душу, і тіло. Бо такої краси і в медзакладах Ковеля немає на території. Одні голубі ялини чого варті! На них дивився б і дивився б, аж очі вбирають. Про це подбали, коли був завідуючим Леонтій Кухтій, як будувалось приміщення. А нині підтримують цю красу всі, хто причетний стояти на варті здоров'я людей.

Після Другої світової війни ми були бідніші в порівнянні з сьогоднішнім днем. У деяких селах навіть  електрики не було, світили гасовими лампами (на жаль, і нині приходиться частково). І тоді наша лікарня ще без цього красеня-приміщення мала пологовий будинок.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 222

Шановна редакціє! 

Весною 2022 року поважний ковельчанин Гервасій Собчак закликав зі шпальт "Вістей Ковельщини" закласти газон вздовж новозбудованої алеї навпроти ДНЗ №6. Пропозиція актульна й нині. 

Прошу Вас оприлюднити мою точку зору на сторінках газети щодо спорудження у Ковелі "Алеї слави воїнів-Героїв". Для  цього найкраще підходить "безіменна" вулиця, що розташована у проміжку від світлофора по вул. Володимирській до  воріт  Ліцею №13. Саме тут пан Собчак бачить окрасу мікрорайону. Цілком підтримую мудру людину.

Разом з тим наполегливо прошу міського голову Ігоря Чайку, депутатів Ковельської міської ради облаштувати для нащадків "Алею слави воїнів-Героїв"  ковельчан,  що загинули у російсько-українській війні".

Для втілення намірів, на мою думку, необхідно облагородити газон вздовж бруківки навпроти ДНЗ №6. Далі на алеї з боку ДНЗ №6 розмістити фотокомпозиції загиблих ковельчан, портрети  яких розташовані тимчасово на бульварі Лесі Українки.

Для проведення необхідних робіт пропоную використати плановий ресурс навесні 2023 р.  До   Дня довкілля варто провести "Толоку", залучивши мешканців мікрорайону.

Обов'язково запросити до праці педагогів та учнів ліцею №13,  студентів медколеджу, працівників прилеглих підприємств.

Це буде добрим   прикладом для молоді міста і щирим поклоном пам'яті загиблих.

Переконаний, що газета "Вісті Ковельщини" цього разу – теж "за".

Іван СИДОРУК,

культуролог, Заслужений 

працівник культури України.

Шановна редакціє! 

Весною 2022 року поважний ковельчанин Гервасій Собчак закликав зі шпальт "Вістей Ковельщини" закласти газон вздовж новозбудованої алеї навпроти ДНЗ №6. Пропозиція актульна й нині. 

Прошу Вас оприлюднити мою точку зору на сторінках газети щодо спорудження у Ковелі "Алеї слави воїнів-Героїв".  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 184

Триває війна. Важка і кривава. Іде боротьба за існування нашої держави України. Очевидно, що світло і добро борються із силами темряви й безумовного зла. Це війна за майбутнє, і ціна її висока – життя. Вона стосується кожного.

Благодійний фонд  Івана Омелянюка "Майбутня ВОЛИНЬ -Україна"  з перших днів війни спрямовує свою допомогу Збройним Силам України. Спочатку це були перерахування коштів в Національний Банк України для підтримки ЗСУ. Згодом налагодили контакти з волонтерами,   які  працюють у безпосередньому зв’язку з бійцями на фронті. Через ГО "Діємо вже", "Берегині Волині", капеланів ПЦУ, волонтера Тетяну Стречен, Інну Третяк, врахувавши   запит волонтерів з Києва для допомоги 25-й бригаді повітряно-десантних військ, постійно   переказуємо кошти для потреб воїнів. Вже вдалося допомогти придбати тепловізори, термобілизну, аптечки ("Марлог" Кацудей), тканину для пошиття плащів, теплих речей, розгрузок, безкаркасних нош. 

Потрібною  є допомога у придбанні медичного обладнання для прифронтового госпіталю, де працюють лікарі з Ковеля.  Важливий   для бійців зв’язок для злагодження дій та комунікації з рідними, тому на їх прохання виділили кошти для придбання радіостанцій та Старлінків. З настанням на Сході країни морозів побачили тривожну інформацію про обмороження ніг наших захисників. Терміново  замовили термоустілки і відправили на фронт. 

Коли волонтери у своїх звітах показують світлини, де  бійці отримують потрібні їм речі, то   серце радіє і зігрівається душа від причетності до підтримки наших мужніх  воїнів.  Усе це  – справа кожного небайдужого громадянина, кому  болить   війна. Вони захищають нас, Україну, а ми  намагаємось підставити своє плече допомоги. Разом – сила! Разом наближаємо Перемогу.

Слава Україні! Героям Слава!

Галина Голубович, 

голова  правління БФ Івана Омелянюка, "Майбутня Волинь-Україна".

Триває війна. Важка і кривава. Іде боротьба за існування нашої держави України. Очевидно, що світло і добро борються із силами темряви й безумовного зла. Це війна за майбутнє, і ціна її висока – життя. Вона стосується кожного.

Благодійний фонд  Івана Омелянюка "Майбутня ВОЛИНЬ -Україна"  з перших днів війни спрямовує свою допомогу Збройним Силам України.  

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 442

У ЦРЛ Ковельського МТМО Ви можете пройти курс лімфодренажного масажу стиснутим повітрям. Завдяки цій процедурі стимулюється робота лімфатичної системи, відновлюється водний баланс організму, нормалізується циркуляція крові у м’язах, покращується еластичність шкіри та її зовнішній вигляд.

Для пресотерапії використовується обладнання зі спеціальним костюмом, який складається з окремих частин (манжетів): штанів, поясу-корсету та нарукавників. Програмне забезпечення регулює інтенсивність і час тиску повітря. 

Пресотерапія абсолютно безболісна. Хвилеподібна подача повітря імітує м'язові скорочення і сприяє поліпшенню лімфо- і кровотоку. У результаті з організму виводиться надлишок рідини, зменшуються набряки (зокрема й посттравматичні і післяопераційні), знижується вага, зникає відчуття втоми в ногах, активізуються обмінні процеси, зменшується целюліт, шкіра стає пружною та підтягнутою. 

Крім того, пресомасаж рекомендують для профілактики хвороб судин нижніх кінцівок. 

Хоча процедура проста, все ж має протипокази. Тому радимо проконсультуватися з сімейним чи лікуючим лікарем та отримати направлення.

Дізнатися більше та записатися на курс пресотерапіїї можна за номером телефону: 050 468 15 89

Адміністрація Ковельського МТМО.

У ЦРЛ Ковельського МТМО Ви можете пройти курс лімфодренажного масажу стиснутим повітрям. Завдяки цій процедурі стимулюється робота лімфатичної системи, відновлюється водний баланс організму, нормалізується циркуляція крові у м’язах, покращується еластичність шкіри та її зовнішній вигляд.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 221

Ковельський історичний музей підготував для вас нову цікаву експозицію репродукційних листівок на ліричну тематику, які представлені глядачам вперше.

У нас ви побачите цікаві художні поштові картки та листівки-репродукції  картин відомих художників  з колекції Кожина Віталія Васильовича (1934 р.н.). Після закінчення художнього технікуму, філокартія стала справою життя для Віталія Васильовича, його великим хобі. Йому вдалось зібрати чималеньку колекцію листівок, з яких сформувати серії альбомів. 

У музей колекцію з 67 альбомів передала донька В. Кожина – мешканка Ковеля Зяткевич Надія Віталіївна, за що ми їй щиро вдячні.

Окрасою нової експозиції є поштові картки із зображенням акварелей Амвросія Ждахи, який народився 6 грудня 1855 року в Ізмаїлі. Його батько походив з українських козаків-запорожців. Коли Ізмаїл увійшов до складу Османської імперії, родина переїхала до Очакова. Попри закінчення Єлисаветградського кавалерійського училища, військова кар'єра Амвросія не склалася. З 1881 року Ждаха зарахований учнем Одеської рисувальної школи. У 1882-1885 роках в Одесі гастролювала перша українська професійна трупа, яку очолювали Михайло Старицький та Михайло Кропивницький. Для вистав цього театру Амвросій Ждаха виконує ескізи українських історичних костюмів та народного одягу. 

На прохання українського композитора, поета-перекладача  Петра Ніщинського художник оформлює пісню його обробки "Дівчинко-голубонько, чого ти сумуєш". За порадою Миколи Лисенка, котрий виступав з хором в Одесі, А. Ждаха взявся за ілюстрування пісень у вигляді поштових листівок. Для цього художник починає вивчати українські обряди, народні звичаї, повір'я, заглиблюватися у зміст українських пісень. Переважну більшість пісень для ілюстрування було взято із "Збірників українських пісень", складених М. Лисенком та дві пісні обробки Петра Ніщинського.

Перша серія з десяти листівок видана друком у 1911 році в Німеччині ( Лейпциг) та Австро-Угорщині (Прага).

На виставці в музеї представлено п'ять ілюстрацій другої серії (1913 рік), зокрема: "Чорнобривець", "Бондарівна", "Три сестриці", "Козак" і "Ой ти дівчино, моя ти зоре". Київське видавництво "Час", з яким співпрацював Амвросій Ждаха, провело громадсько-патріотичну акцію: за рахунок продажу листівок збирали кошти на пам'ятник Т. Шевченкові. На звороті поштівок є напис: "Жертвуйте на пам'ятник Т. Шевченку у Києві". Поєднання ілюстрацій із нотами забезпечило неабияку популярність художнику.

Благочинні листівки друкувалися на добрі справи. Так, скажімо, у Ковелі листівки використовувалися для збору коштів на будівництво костелу Св. Станіслава.

Листівки Амвросія Ждахи, які тепер є в нашій колекції, ілюструють пісні українського історичного, особливо козацького минулого, зі славою, горем, неволею, смутком за полеглими героями, тугою за коханням тощо. Такі експонати мають величезну культурну і наукову цінність як пам'ятки, за якими можна вивчати українську історію, етнографію та народний фольклор. Це мистецькі шедеври, унікальний та рідкісний скарб нашої спадщини.

Масовими накладами випускали листівки з репродукціями картин українського художника Миколи Пимоненка. Нині відомо більше 70 видів таких листівок. Пимоненко був одним із тих київських художників, які у 1890-хрр брали участь у розписах Володимирського собору в Києві. Він виконав образи Святої Анни та Святого Миколая Мирлікійського та деякі образи на фронтоні, за що отримав орден Святої Анни III ступеня. Завдяки постійній участі у виставках товариства пересувних художніх виставок, полотна українського маляра набули шаленої популярності. Публіка знала твори киянина не лише завдяки експозиціям, але і за репродукціями, які друкували у журналах і на листівках, що видавали численними накладами. У жанрових картинах Миколи Пимоненка європейський глядач побачив   особливий стиль. Починаючи з 1904 року, художник презентував свої роботи за кордоном: Мюнхен, Париж, Берлін, Лондон.

На поштових листівках, презентованих на виставці, – репродукції кращих картин митця, які були написані у селі Малютянці, що в 4-х км від Боярки, серед знайомих з дитинства людей: "Побачення", "Ідилія", "Проводи козаків", "Біля річки", "Суперники", "Весілля в Київській губернії", "Не жартуй!", Суперниці біля криниці". Національний художник Микола Пимоненко не оминав у своїй творчості українські ремінісценції, тему козаччини, що, зрештою, перетворилися на образотворчі роздуми українського маляра на теми славетного минулого. В даному випадку йдеться про картини: "Повернення з війни", "Проводи козаків", "На війну".

Прикметним є те, що Микола Пимоненко не був хуторянським маляром, а залишався європейським митцем. Він побачив персонажів власних картин на природі, тут знаходилися потрібні герої, яких  би не замінили ніякими професійні натурники. Бо вони там споконвіку жили, кохалися, працювали, освітлені яскравим Сонцем, омиті весняним дощем, огорнуті духмяним повітрям. Отож, своїх колоритних моделей маляр не шукав деінде, а знаходив у сусідніх хатах  і на гамірних базарах.

Український живописець захоплено зображував  українську культуру, її звичаї, традиції і побут. На листівці-репродукції "Свати" зображене традиційне дійство, яке називається сватанням. Ми бачимо, як сидять свати, перев'язані  рушниками, як спілкуються з жінкою – матір'ю дівчини. Гарно промальоване національне вбрання героїв картини, тодішнє типове житло, у якому є стіл, піч і лавка. Невипадково автор відмінно зображує ікони, які стоять зверху, над обіднім столом. У минулому митець мав великий досвід з іконопису та різьблення по дереву, тому ікони виконані дуже якісно і достовірно.

Зображення на листівках свідчать про те, що художник дбайливо писав саме життя!

У музеї експонуються репродукційні картки Костянтина Трутовського, українського художника-живописця і графіка, друга Тараса Шевченка, ілюстратора його поезій.

На поштівці "На кладці" зображено залицяння слобожанської молоді. Один з юнаків сидить на кладці, перекривши дорогу дівчині і не дозволяючи їй пройти. Дівчина сміється і забирає у хлопця шапку, погрожуючи вербовою гілкою. Праворуч бачимо ще одну пару – хлопець тримає на руках дівчину і переносить її через потічок на інший бік.

Картинам К. Трутовського притаманний сентиментальний романтизм. Він наче намагався зберегти на своїх полотнах український світ, який почав зникати під впливом русифікаторської політики російського царату. Картини художника стали сюжетами для поштівок: "Біля тину", "Побачення", "Весільний викуп", "Біля хати", "Відпочинок у повітці".

На виставці можна побачити листівку-репродукцію "Заздрість" Антіна Манастирського, українського художника-живописця і графіка, Заслуженого діяча мистецтв, Народного художника України (1957). Сам художник зображував переважно народнопісенну творчість, джерелом його натхнення були пісня та поезія. Він писав: "Все життя я мріяв, щоб думи мої, які я втілював у своїх картинах, були близькі і зрозумілі народові". 

 Мирослава Мороз,

головний зберігач фондів 

Ковельського історичного музею.

Ковельський історичний музей підготував для вас нову цікаву експозицію репродукційних листівок на ліричну тематику, які представлені глядачам вперше.

У нас ви побачите цікаві художні поштові картки та листівки-репродукції  картин відомих художників  з колекції Кожина Віталія Васильовича (1934 р.н.). Після закінчення художнього технікуму, філокартія стала справою життя для Віталія Васильовича, його великим хобі. Йому вдалось зібрати чималеньку колекцію листівок, з яких сформувати серії альбомів. 

У музей колекцію з 67 альбомів передала донька В. Кожина – мешканка Ковеля Зяткевич Надія Віталіївна, за що ми їй щиро вдячні.

Окрасою нової експозиції є поштові картки із зображенням акварелей Амвросія Ждахи, який народився 6 грудня 1855 року в Ізмаїлі. Його батько походив з українських козаків-запорожців. Коли Ізмаїл увійшов до складу Османської імперії, родина переїхала до Очакова. Попри закінчення Єлисаветградського кавалерійського училища, військова кар'єра Амвросія не склалася. З 1881 року Ждаха зарахований учнем Одеської рисувальної школи. У 1882-1885 роках в Одесі гастролювала перша українська професійна трупа, яку очолювали Михайло Старицький та Михайло Кропивницький. Для вистав цього театру Амвросій Ждаха виконує ескізи українських історичних костюмів та народного одягу. 

На прохання українського композитора, поета-перекладача  Петра Ніщинського художник оформлює пісню його обробки "Дівчинко-голубонько, чого ти сумуєш". За порадою Миколи Лисенка, котрий виступав з хором в Одесі, А. Ждаха взявся за ілюстрування пісень у вигляді поштових листівок.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 351

– Гарну невістку привіз твій Вітя, – казали сусідки Тетяні. – І з виду красива, і привітна до всіх, і не лінива. Он як швидко вправляється на городі. Повезло вам із нею.

– Та... – копилила губи Тетяна. – Мій Вітя міг і кращу взяти. Один він у мене — звик до хорошого. Ніколи нічого для нього не шкодувала, дарма, що наш батько рано помер. А ця... Ні роду, ні племені... Сирота з дитбудинку, що з неї взяти?

Говорила голосно, не боячись, що їх почує і Люба. Вона й дивилася на невістку суворо, слова зайвого жалкувала. Люба відчувала свекрушину неприязнь, та все ж посміла назвати її мамою.

– Я мама синові своєму, а не тобі, – почула у відповідь.

Люба тихенько поплакала, але чоловікові не поскаржилася. Звикла все вирішувати самостійно. Життя в дитбудинку навчило розраховувати тільки на себе. Та Віктор і сам бачив материнську неприязнь до Люби.

– За що ти її не любиш? – запитав одного разу. – Нічого поганого вона не зробила ні тобі, ні мені. Навпаки – в усьому старається догодити.

– Ой, не питай краще, – відмахнулася Тетяна.

Вітя більше не питав: «Хто цих жінок зрозуміє?»

Минав час... Люба народила Павлуся. Маля поліпшило стосунки у сім’ї, хоча й не зріднило. Тетяна любила онука, охоче з ним няньчилася. Люба мимоволі ставала головною господинею в домі, перебравши всю роботу на себе. Віктор тим часом улаштувався далекобійником, їздив у Польщу, Болгарію. Привозив непогані гроші. Якось Люба сказала:

– Ремонт ми зробили добрячий, вставили вікна, двері. Є дещо і в гаманці. Шукай роботу ближче до сім’ї. Господарство велике, син он підростає, увага йому потрібна...

– Ще не час, – заперечував Віктор.

Одного ранку Тетяна не підвелася з ліжка. Лікарі констатували: інсульт. Ліки та Люба, яка була поруч і вдень, і вночі, зробили свою справу. Тетяна почала потихеньку ходити, оживала й паралізована рука.

– Тепер ти залишишся вдома? – звернулася Люба з надією до Віктора, який саме повернувся з відрядження.

– У мене краща пропозиція, – сказав він. – Є можливість нам утрьох переїхати до Києва. Житло пропонують і зарплату пристойну. Винаймемо квартиру, почнемо відкладати на власну.

– А маму із собою візьмемо?

– Я думав над цим. Куди її в орендовану квартиру? Нам же маленька потрібна, щоб була дешевша. Вона ж уже нічого, оклигала. Поживе й без нас. Ми влаштуємо її в будинок для людей похилого віку. Там доглянуть. А ти вже відпрацювала своє на неї.

– Як ти можеш так із рідною матір’ю? – Люба зірвалася на крик, заплакала. До її плачу доєдналися схлипування із сусідньої кімнати. Після того, як Тетяна захворіла, двері до її кімнати не закривали, тож вона чула всю розмову.

Люба кинулася до неї.

– Мамо, – вихопилося в Люби, – не плачте. Нікуди я вас не віддам, і нікуди без вас ми з Павлусем не поїдемо!

– Рідні мої, найрідніші, –шепотіла Тетяна крізь сльози, обіймаючи невістку й онука...

Марія ШЕСТАК.

– Гарну невістку привіз твій Вітя, – казали сусідки Тетяні. – І з виду красива, і привітна до всіх, і не лінива. Он як швидко вправляється на городі. Повезло вам із нею.

– Та... – копилила губи Тетяна. – Мій Вітя міг і кращу взяти. Один він у мене — звик до хорошого. Ніколи нічого для нього не шкодувала, дарма, що наш батько рано помер. А ця... Ні роду, ні племені... Сирота з дитбудинку, що з неї взяти?

Говорила голосно, не боячись, що їх почує і Люба. Вона й дивилася на невістку суворо, слова зайвого жалкувала. Люба відчувала свекрушину неприязнь, та все ж посміла назвати її мамою.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 137

весна тихенько

стукає у двері...

В очікуванні весни: як підготувати організм

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 190

На жаль, випадки нехтування Законом мали місце і у 70-их – 80-их роках: зрадники не зникали, підкаблучників начальства не бракувало. Це процвітало і в селі, і у місті. Ті, що працювали поруч, здавали своїх колег. 

Так, за пів року новий голова з сусіднього села написав 8 доповідних до району на свого секретаря, за що одержав подяку від влади району: "Ти тільки один добрий". І дійсно "добрий", бо згодом був арештований і виключений з партії. 

Секретаря та голову нашого села хотіли судити за те, що вони організували людей на захист свого права мати 50 соток присадибної землі на кожну сім'ю, чим не вгодили голові колгоспу. Документи всі були оформлені законно, але сільський голова від нервового стресу помер, а для колгоспного голови ворогом на все життя знову залишився секретар за "розбазарювання" землі.

Даю відповідь і двом односельчанкам, які прожили достойно вісім десятків років, але до цих пір тримають образу на секретаря за те, що у той час не дав довідки у школу, бо їх батьки були в полоні, повернулися з війни  і полеглими не вважалися по факту. Поясню, чому. 

Було так, що двоє братів втекли з армії, до них у селі приєднався третій. За це батьків вивезли до Сибіру. Заступився батько, підписав всі документи, щоб повернути батьків, не карати за повнолітніх синів. Почув слова: "Радянська влада не помиляється!". Дехто дивувався, що секретар підставляє свою розумну голову за чиюсь дурну. Але односельчани таки повернулися. Дивуюсь і я до сих пір, як все це минуло для батька без поганих наслідків. 

На жаль, випадки нехтування Законом мали місце і у 70-их – 80-их роках: зрадники не зникали, підкаблучників начальства не бракувало. Це процвітало і в селі, і у місті. Ті, що працювали поруч, здавали своїх колег. 

Так, за пів року новий голова з сусіднього села написав 8 доповідних до району на свого секретаря, за що одержав подяку від влади району: "Ти тільки один добрий". І дійсно "добрий", бо згодом був арештований і виключений з партії. 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 424