Четвер.  Хмарно, дощ. Температура 130С. Вітер північно-східний помірний.

В ніч на п'ятницю. Хмарно, дощ. Температура 110С. Вітер північно-східний слабкий.

П'ятниця. Хмарно. Температура 130С. Вітер північно-західний помірний. 

В ніч на суботу. Хмарно. Температура 110С.  Вітер північний слабкий.

Субота. Хмарно. Температура 120С. Вітер північний помірний.

В ніч на неділю. Хмарно. Температура 80С. Вітер північно-східний слабкий.

Неділя. Мінлива хмарність. Температура 140С. Вітер східний помірний. 

В ніч на понеділок. Хмарно. Температура 120С. Вітер південно-східний слабкий.

Понеділок. Мінлива хмарність. Температура 180С. Вітер західний помірний.

В ніч на вівторок. Мінлива хмарність. Температура 100С. Вітер східний слабкий.

Вівторок. Мінлива хмарність. Температура 190С. Вітер східний помірний.

В ніч на середу. Мінлива хмарність. Температура: 140С. Вітер південно-східний слабкий.

Середа. Мінлива хмарність. Температура 220С. Вітер південний помірний. 

Четвер.  Хмарно, дощ. Температура 13⁰С. Вітер північно-східний помірний.

В ніч на п'ятницю. Хмарно, дощ. Температура 11⁰С. Вітер північно-східний слабкий.

П'ятниця. Хмарно. Температура 13⁰С. Вітер північно-західний помірний. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 53

Завтра, 4 жовтня, ковельська газета, яка нині має назву "Вісті Ковельщини", відзначатиме своє 85-ліття. З погляду Вічності – це мить, з погляду конкретної людини – це майже ціле життя, яке не кожному вдається прожити.

"Вістям Ковельщини" вдалося. Незважаючи на всі історичні катаклізми, політичні і соціальні потрясіння, економічні і фінансові кризи. Вдумайтеся тільки: за час свого існування україномовне видання пережило декілька епох: сталінщину, хрущовську відлигу, брежнєвський застій, горбачовську перебудову, проголошення української Незалежності, а нині переживає криваву російсько-українську війну, розв'язану путінською росією.

В редакції змінилося  декілька поколінь журналістів. Багато з них відійшли у Вічність. Вічна їм пам'ять! На заслуженому відпочинку перебувають окремі ветерани праці. Їх справу продовжують молодші колеги. Їм надзвичайно важко, адже сьогодні друкована преса перебуває на межі зникнення. І це не перебільшення, а гірка правда сучасних реалій.

Причин на те багато, але сьогодні не будемо говорити про них. Найголовніше полягає у тому, що "міськрайонка" вистояла, здолавши неймовірні труднощі і негаразди. Ми щиро вдячні за вірність газеті багаточисельним читачам, спонсорам, які її підтримують, працівникам поштового зв'язку, поліграфістам Тернополя, спільними зусиллями яких забезпечуємо випуск видання навіть в умовах війни.

Наша вдячність – депутатам Ковельської міської ради, їх очільнику Ігорю Чайці, які з року в рік знаходять можливість укладати угоди про висвітлення діяльності місцевого "парламенту", завдяки чому виборці  громади мають змогу отримувати інформацію, як-то кажуть, з "перших вуст". Взаємовигідна співпраця налагоджена з рядом об'єднаних територіальних громад – Голобською, Колодяжненською, Велицькою, Поворською, окремими установами й підприємствами, серед яких – промислово-економічний і медичний коледжі, ПТМ "Ковельтепло", Ковельське МТМО, СЛАТ "Тур", РЖКП-1, "Ковельсільмаш", ТОВ "Волинь-Кальвіс", ТзОВ "Ідея", сільгосптовариства "Дружба", "Зоря", "Вежа", ПП “Компанія Юкон” та ін.

"Вісті Ковельщини" роблять цікавішими, змістовнішими, популярнішими дописи наших громадських кореспондентів, прізвища яких важко й перелічити. Доземний уклін Вам!

Чи вдасться газеті вистояти надалі? Чесно кажучи, не знаємо. Надто все в Україні складно і непередбачувано. Але живе у серці надія на краще. Тож підтримуймо цю надію, активно передплачуймо "Вісті Ковельщини" – газету для Вас і про Вас!     

Завтра, 4 жовтня, ковельська газета, яка нині має назву "Вісті Ковельщини", відзначатиме своє 85-ліття. З погляду Вічності – це мить, з погляду конкретної людини – це майже ціле життя, яке не кожному вдається прожити.

"Вістям Ковельщини" вдалося. Незважаючи на всі історичні катаклізми, політичні і соціальні потрясіння, економічні і фінансові кризи. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 71

Багато десятків років поспіль редакцію газети "Вісті Ковельщини" тісно єднає співпраця з колективом ковельських працівників поштового зв'язку. Без усякого перебільшення можна сказати, що вони – наша "права рука" в справах передплати, розповсюдження і доставки "міськрайонки", за що журналісти їм щиро вдячні.

Великий спектр послуг надають ковельчанам працівники поштового відділення № 6, що розташоване на вулиці Володимирській. На світлині в центрі ви бачите начальницю відділення Руслану Філюк, яка 32 роки віддала роботі в поштовій галузі. Свою роботу дуже любить, як і її мама, котра все своє життя теж працювала на пошті.

Праворуч – заступник начальниці Тетяна Демчук з чотирирічним досвідом роботи, а також ліворуч – листоноші Інна Семеняк та  Сергій Адамчук, який у серпні поповнив дружний жіночий колектив відділення. До речі,  Інна Миколаївна виховує п'ятеро дітей. Влітку Указом Президента України Володимира Зеленського жінці присвоєно звання "Мати-героїня".

Текст і фото Аліни Романюк.

Багато десятків років поспіль редакцію газети "Вісті Ковельщини" тісно єднає співпраця з колективом ковельських працівників поштового зв'язку. Без усякого перебільшення можна сказати, що вони – наша "права рука" в справах передплати, розповсюдження і доставки "міськрайонки", за що журналісти їм щиро вдячні.

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 115

(Закінчення. 

Початок у № від 26 вересня ц. р.).

– У таборі повстанців Надія пробула три місяці і повернулася додому восени 1943-го. Коли почалося визволення Волині від фашистських загарбників, окупанти спалили наше село Мизове, тому родина Жолинських оселилася на хуторі в лісі у бік села Секунь, – продовжує розповідь Микола Олександрович. – Тут уже розташувалися підрозділи радянської армії, а гітлерівці стояли вздовж залізничної колії Ковель – Брест. 

Першого травня Надія разом із батьком пішла шукати закопане колись сало саме у тій місцині, де радянські солдати ставили гармату. Там і побачив її старший лейтенант Олександр Давиденко. Вродлива вісімнадцятирічна дівчина так сподобалося йому, що він навіть зізнався батькові Надії, що не може без неї жити. Як пише вона у своєму щоденнику, батькові набридло слухати Олександра, і він наказав доньці йти додому. Проте Давиденко не відставав і зрештою умовив дозволити Надії провести його до батареї. Вона погодилася, але тільки разом із місцевим хлопцем Степаном Москалюком, – переказує щоденникові записи землячки Микола Шаясюк.

Про те, що трапилося далі, сама вона описала так: "Коли ми стали його проводити, то Давиденко відіпхнув Степана, а сам закинув руку мені на плечі і став силою обіймати. Я ривком звільнилася від нього і з розмаху вдарила його в обличчя. У той момент нікого не боялася. З його голови злетів кашкет, він зі злістю дістав пістолет, говорячи про любов. Я боялася бігти, бо подумала, що він може вбити мене, хоча була не з лякливих. 

Стоячи на місці, повернулася вліво – і в цей момент пролунав постріл. Куля пройшла через мою ліву грудину. Я при повній свідомості побігла до батькового шалаша, кров текла із грудей. Голова раптом запаморочилася, я впала і подумала, що помираю".

Батько доправив поранену доньку до польового медсанбату, де лікарі встановили, що куля пройшла навиліт біля лівого ребра. Надія пробула тут кілька тижнів, поки рана не зажила. Обурливий вчинок затятого Ромео не минув для нього безкарно: військовий трибунал розжалував Давиденка, і його відправили у штрафний батальйон. 

Невдовзі у житті волинянки з'явився ще один хлопець, який викликав у неї щиру симпатію. Капітан Сергій Непомнящих вродою нагадував її перше кохання – Міхала Поляка, який загинув на Спаса 1943-го року. Їхні короткі зустрічі народили теплі почуття. У липні 1944-го фронт покотився далі на захід, туди ж мав вирушати і Сергій. Перед розлукою Надія подарувала йому вишиту хустинку, а він обіцяв писати їй листи. Напевне, його любов і справді була сильною і чистою, бо через кілька днів уже аж з Любомля повернувся, щоб ще раз побачити кохану. 

– Вони листувалися майже рік. У травні 1945-го Надія отримала лист із іншим почерком. Василь, товариш Сергія, повідомив, що  той загинув 7 травня 1945 року під Берліном. Так сумно закінчилася історія ще одних стосунків, які Надія описала у своєму щоденнику, – додає краєзнавець. 

Мріям  не судилося здійснитись

Про повстанську сторінку своєї біографії Надія Жолинська ніколи нікому не розповідала. Цю таємницю берегла і її сім'я, яку енкаведисти тримали під постійним наглядом. Не раз навідувалися до рідних, випитували, вивідували хоч якісь факти, що свідчили б про причетність дівчини до УПА. Та й сама Надія увесь час була під постійним контролем спецслужб, хоча, на перший погляд, їй нібито відчинили дорогу до знань. Можна припустити, що тут спрацювало листування із закоханим у неї радянським офіцером, про який не могли не знати всюдисущі специ із НКВД. 

– У жовтні 1944-го Жолинську скерували на вчительські курси до Луцька. І коли тут 18 січня 1945 року їй довелося бути присутньою на привселюдній страті двох бійців УПА – Антона Мельничука та В'ячеслава Новосада, вона ще раз переконалася, під яким лезом небезпеки їй доведеться жити, – продовжує розповідь Микола Олександрович. – До речі, цей епізод описав відомий письменник Анатолій Дімаров у книзі "Прожити і розповісти". Надію і ще п'ятьох дівчат із Мизового, які були разом із нею на курсах, примусово послали дивитися, як вішатимуть повстанців. Важко навіть уявити, що коїлося тоді в душі дівчини, адже приречені на страту могли бути її побратимами чи пораненими, яким вона рятувала життя.

А в щоденнику Надя так описала жахіття, яке довелося їй пережити: "Коли вішали на базарній площі бандерівців, також якийсь тип спостерігав за нами, студентами, чи не плачемо ми, бо картина була жахлива. Не буду тепер описувати, бо як згадаю все те, то мурашки по спині".

По закінченню курсів Надія Жолинська учителювала у Замшанах, Синовому, Соколищі, а з листопада 1947-го працювала вчителькою у рідному селі. Заочно закінчила Володимир-Волинське педагогічне училище. На початку 50-х років тяжко занедужала. З хворобою боролася десять літ. З першим чоловіком життя не склалося. У 1960-му вдруге вийшла заміж і виїхала в Ригу до чоловіка. Там працювала на заводі VEF. Померла на чужині 21 вересня 2007 року – якраз на Різдво Пресвятої Богородиці (за старим літочисленням), коли в її рідному селі відзначали престольне свято.

– У характері Надії Жолинської ніби акумулювалися всі найкращі риси її родини: цілеспрямованість, стійкість, патріотизм. Вона була дуже обдарованою: не тільки вела щоденник, а й писала вірші, мріяла написати роман про своє життя, долю рідного краю, – підсумовує старовижівський краєзнавець Микола Шаясюк. – На жаль, ці мрії не збулися. Але її щоденник – це безцінний рукописний скарб, який залишила нащадкам, документальне свідчення яскравої боротьби українських повстанців проти фашистських загарбників і червоних партизанів на Волині. Переконаний: племінники, яким вона передала щоденник, віддали його в один зі столичних музеїв. Бо тільки там йому гідне місце. 

Валентина БЛІНОВА. 

На світлині: Надія Жолинська (крайня справа) із колегами-вчителями Ольгою Дацун та Анастасією Дубік (серпень 1959 року). 

– У таборі повстанців Надія пробула три місяці і повернулася додому восени 1943-го. Коли почалося визволення Волині від фашистських загарбників, окупанти спалили наше село Мизове, тому родина Жолинських оселилася на хуторі в лісі у бік села Секунь, – продовжує розповідь Микола Олександрович. – Тут уже розташувалися підрозділи радянської армії, а гітлерівці стояли вздовж залізничної колії Ковель – Брест. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 61

Вона прилетіла

І пташкою сіла.

Два слова сказала

І причарувала.

Тепер я гадаю:

То дочка чи внука,

Чи друга «дружина»

Рятують від скуки?

«Господи, – звертаюся я молитовно до Всевишнього, – повідай, коли із моєї думки зникне оте прадавнє Шекспірівське: «Бути чи не бути?». Ти, Всезнаючий, відкрий таємницю, точніше пророцтва: чи бути нашій мирній Україні, чи втримається на терезах долі українська ідентичність і нація, чи буде нас тішити цілюще слово «Вістей Ковельщини»?

Понад 30 років газета несе світлу інформацію у мою домівку, є повноправним членом сім’ї. Буває, коли вона не приходить вчасно, здається, що хтось із рідних не повернувся з роботи. Тоді бентежиться душа і рояться думки: «А що там сталось?».

У головній молитві до Господа «Отче наш» промовляємо: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». І я вільно чи не вільно за Господом промовляю: «Хліб наш духовний дай нам назавжди», щоб я міг глибше пізнавати цей непередбачуваний, неспокійний світ. І прозріваю, адже рідні «Вісті» я люблю не лише заради пізнання чи розваги, а насамперед за те, що вона змінює мій світогляд. 

Ще з кінця вісімдесятих років газета навертала мене до вільної демократичної думки, а коли в дев’яності мені довелося очолювати Ковельську громаду (1991-1998 рр.), вона стала вірним помічником у вирішенні нагальних соціально-економічних проблем міста. З погляду сьогоднішнього незалежного просвітлення на складні виклики нашого буття я бачу, що і раніше, і тепер видання по праву носить звання народного. Йдуть мешканці міста сюди за порадою і допомогою у вирішенні побутових негараздів як до останньої інстанції, міркуючи: якщо газета не допоможе, то вже й ніхто.

В Україні третій рік поспіль — кривава війна. Газета є своєрідним реабілітологом для тих, хто знесилився духом і втратив віру в нашу Перемогу. «Вісті Ковельщини» всі роки Незалежності займали активну громадянську позицію: і в питаннях декомунізації, і пропаганди української національної ідеї і становлення незалежної Православної Церкви.

У всіх цих процесах газета була на боці громади. Такою вона є і сьогодні. Мораль, честь, справедливість – це її кредо.

Не секрет, що окремі українські журналісти заради популізму вдаються до методів «жовтої преси», тобто до створення брехливої інформації, використовують ненормативну лексику, намагаються привабити малоосвічений лекторат різного роду “сенсаціями”. Цим завдають величезної шкоди духовному розвитку людей.

Наша «птаха» цим жовтим вірусом не хворіє, а завжди одягнена у вінок солов’їного українського слова. Саме вона в комірки мого мислення вселяла світлячки українського мислення, спонукала до вдосконалення мови і стилю.

Тішуся і тривожуся!

Тішуся, що депутатська спільнота, виконавча влада і міський голова Ігор Чайка, в рамках можливого, допомагають виживати виданню, підтримуючи фінансово на договірній основі. Руку допомоги постійно подають такі шановані особистості, як Валерія Яромчук, Тетяна Зінчук, Володимир Потапчук, Володимир Бойко, Микола Заїкін, Анатолій Понікарчук, Олександр Смаль, Олександр Стречен, Віктор Козак, Віктор Солов’янчук, Тетяна Селівончик, Олена Григола, Юрій Рахлінський, Юрій Семенюк, Богдан Конопацький та багато інших.

Щиросердечна подяка і пошанування їм, а разом із тим – довіра.

Тривожуся, бо поруч із величальними одами дійсність вимальовує сумні реалії: друкована преса в Україні – під великою загрозою. Про це сказано і написано багато, тому повторюватися не буду.

Наша газета – це воїн демократичного українського слова. Надихає, просвітлює нас і бореться. Тож і ми маємо боротися за неї. Не раз почуєш: «Війна – не до газети!». 

Згадується мудрий Вінстон Черчиль, коли постало таке  питання у Великобританії  у Другу світову, то він твердо відповів: «Тоді за що ми воюємо, як не за культуру і духовність?». І доповню: за нашу народно-демократичну і суспільно-політичну газету «Вісті Ковельщини»!

Дослухаймося до мудрих.

Анатолій Семенюк,

Почесний громадянин міста Ковеля, заступник голови первинної 

організації НСЖУ.

«Господи, – звертаюся я молитовно до Всевишнього, – повідай, коли із моєї думки зникне оте прадавнє Шекспірівське: «Бути чи не бути?». Ти, Всезнаючий, відкрий таємницю, точніше пророцтва: чи бути нашій мирній Україні, чи втримається на терезах долі українська ідентичність і нація, чи буде нас тішити цілюще слово «Вістей Ковельщини»?

Понад 30 років газета несе світлу інформацію у мою домівку, є повноправним членом сім’ї. Буває, коли вона не приходить вчасно, здається, що хтось із рідних не повернувся з роботи. Тоді бентежиться душа і рояться думки: «А що там сталось?».

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 63

Шановний Миколо Григоровичу!

Нещодавно мені на очі натрапила Ваша книга "Життя безкінечне", видана  2018 року. З інтересом її ще  раз перечитала. Особливу цікавість викликав заключний роздум під назвою "Інтерв'ю з самим собою".

Чи не могли б ви його передрукувати у "Вістях Ковельщини"? Мені здається, що там Ви висловили багато цікавих думок, які  не втратили актуальності й сьогодні, коли Україна переживає один із найдраматичніших періодів своєї історії.

Думаю, це було б цікаво і для інших читачів газети, якій 4 жовтня виповниться 85 літ.

Ольга ЛІЩУК,

бібліотекар с. Мощеної.

l

Шановна пані Ольго!

Щиро втішений, що знайшли час прочитати  "Життя безкінечне". Розумію, що далеко не всі мої земляки знайомі із книгою. Справді, "Інтерв'ю з самим собою" не зовсім звичайне, бо у ньому я зробив спробу передбачити наше українське майбутнє.

На жаль, цілий ряд моїх прогнозів збулися або збуваються. Зрештою, судіть самі, шановні читачі.

Інтерв'ю 

з самим собою

Закінчити свою невеличку книгу хочу інтерв'ю із самим собою.

– Твоє життя – на фінішній прямій. Тобі не страшно?

– Не страшно. Мені прикро, що воно так швидко минає. Коли подумки озиралася назад, то зримо бачу події, які відбувалися і свідком яких був. Їх дуже багато. Погано, що промайнули майже блискавично.

Та що вдієш? Слава Богу, Який дав мені можливість все те пережити, і вижити у, здавалось би, безнадійних ситуаціях, дожити до цих "сивих" літ.

– Що ти вважаєш найголовнішим у земному житті не тільки для себе, а й для кожної людини?

– Любити все, що тебе оточує: людей, природу, рідних, знайомих,  прощати і бажати добра. Водночас не миритися з підлістю, боротися з нею, хоч це не завжди вдячна справа.

– За чим і ким ти шкодуєш?

– За милим і безтурботним дитинством, яке хоч було і бідним, але духовно багатим завдяки моїм батькам, бабусі, вчителям, друзям.

Шкодую за людьми, яких уже немає в живих. Коли заходжу на кладовище і бачу могили тих, кого добре знав, відчуваю розпач і жаль, що їх більше ніколи не побачу. А ще хочеться про кожного написати бодай коротко, бо прикро, коли йдуть в небуття особистості, завдяки яким живемо ми і житимуть наші нащадки.

– Коли в тебе гарно на душі?

– Коли в країні і світі мир, спокій, лад. Коли все нормально в сім'ях (і у своїй, і в інших). Коли не підводить здоров'я і є велика жага до праці – чи то фізичної, чи то інтелектуальної.

– Ти віриш у потойбічне життя?

– Я вірю в те, що душа людини безсмертна. А такою вона буде тоді, коли на Землі людина творитиме добро, залишить після себе гарну пам'ять.

Про рай і пекло не знаю. Але не думаю, що вони виглядають так, як їх описують письменники, поети, богослови. Ніхто нічого не знає і знати не може – надто складно влаштований видимий і невидимий світ.

Але я вірю, що є Вища сила, яка визначає наш життєвий шлях, дає право вибору чи то окремій людині, чи то окремій країні та її керівникам. А яким буде той вибір, залежить від кожного з нас.

Бог – це Всесвіт, суть якого ми ніколи не зможемо осягнути. Ми – ніщо проти Всесвіту. В тому числі і президенти, і політики, і мільярдери, і церковнослужителі. Всі рівні перед Богом. Той, хто про це забуває, ніколи не буде щасливим.

– Що чекає нас попереду?

– Дуже важкі часи. XXI століття, на жаль, не зробило людство мудрішим. Ненависть, ворожнеча, неприязнь один до одного залишаються, деякі люди знову перетворюються у “первісні” особи, для яких найважливіше – зробити зло іншому, продемонструвати свою зверхність.

На телебаченні, в кіно, літературі, політиці панує культ сили, кровопролиття, війни замість культу миру, благодаті, милосердя. Схоже на те, що диявол править світом.

Чи можна його перемогти? Можна. Для цього багато не потрібно – просто жити за заповідями Божими і християнину, й іудею, й мусульманину, й буддисту, й усім іншим.

Але вони цього не хочуть – принаймні ті, у кого в руках влада. Власть імущі зомбують людей настільки вправно, що ті радіють масовим убивствам собі подібних, випробуванням нових видів зброї, безперервним війнам.

XX століття, здавалося, покладе край братовбивству, але уроки Першої і Другої світових воєн швидко забулися, бо відійшли у засвіти майже всі, хто пережив їх. Теперішні правителі та їх підлеглі перетворюються у звірів, котрим потрібно все більше й більше крові. І не лише на міжнародній арені, але й всередині держав (усіх без винятку!), де гору беруть авантюристи, популісти й демагоги.

– А що буде в Україні?

– Те, що в усьому світі. Наші правителі абсолютно відірвані від життя народу, який довірив їм владу, ведуть аморальний спосіб життя, що в кінцевому підсумку згубить їх самих.

Держава, незалежність яку українцям милостиво подарував Бог, силами зовнішніх і внутрішніх ворогів нищиться. На арену виходять потворні персонажі, які самі не відають, що творять. Старші покоління вимирають через відсутність турботи про себе, молоді виїжджають за кордон, де їх зустрічають з широко розкритими обіймами.

Поступово Україна криміналізується, люмпенізується, знелюднюється, заростає чагарниками і бур'янами. Країна перетворюється на територію, на яку ласим оком позирають і зі Сходу, і з Заходу, і з Півночі, і з Півдня.

– Чи є надія?

– Надія завжди вмирає останньою, але, по-моєму, вона вже вмерла в багатьох. Її могли б "відродити" молоді українські інтелектуали – політики, науковці, економісти, підприємці, та біда в тому, що їх ніхто не допускає до реальної влади. Більшість населення такий стан справ не надто турбує. Ця більшість розбещена тотальною корупцією, підкупами на виборах, небажанням стати на захист своїх інтересів.

Війна на Сході, де загинула еліта української молоді, вигідна владі і морально, і матеріально, тому вона не збирається її закінчувати. Щоправда, влада це забуває, що душі тисяч загублених душ можуть страшно їй помститися. 

– Можливо, порятунок – в Європі, США?

– Короткочасний – так, довгостроковий – ні. Ті, що туди виїжджають, почуваються там краще, затишніше, комфортніше. Але завжди так не буде: Євросоюз приречений в силу різних причин – і політичних, й економічних, й соціальних. Хто б і що не говорив – унія нагадує мертвонароджену дитину. Кризу поглиблюють навала вихідців із мусульманських країн і дедалі більше наростання екстремістських настроїв. В підсумку утворилася вибухова суміш, яка може рвонути в будь-який момент.

У США – свої проблеми. їм не до України, хоч на словах вони дуже "турбуються" про неї. Але цей інтерес доти, доки ми є щитом на шляху російської експансії на Захід. Ми їм не потрібні, як не потрібні й Європі, адже світом правлять не ідеї, а інтереси.

– Невже все так похмуро і страшно?

– Не все, але багато чого. Однак, аналізуючи події минулого, в тому числі і особисто мого, і минулого нашої родини, можу сказати впевнено і без пафосу: українська нація, її дух, культура невмирущі.

Згадаймо, як нищили наших прадідів, дідів, батьків вороги українства. Але вони вистояли, захистили українську національну ідею, зберегли мову, пісню, звичаї і обряди, релігію. Я переконаний, що українці вистоять і цього разу.

Так, буде дуже важко, неймовірно важко, але перемога все одно буде за нами. Бо, як життя безкінечне, так і Україна, її народ вічні й невмирущі.

Вірмо в Україну. Вірмо в себе. І все буде добре!

l

Нагадаю, що книга видана 2018 року. До початку бандитського нападу путінської росії залишалося чотири роки…

Микола ВЕЛЬМА.

Шановний Миколо Григоровичу!

Нещодавно мені на очі натрапила Ваша книга "Життя безкінечне", видана  2018 року. З інтересом її ще  раз перечитала. Особливу цікавість викликав заключний роздум під назвою "Інтерв'ю з самим собою".

Чи не могли б ви його передрукувати у "Вістях Ковельщини"? Мені здається, що там Ви висловили багато цікавих думок, які  не втратили актуальності й сьогодні, коли Україна переживає один із найдраматичніших періодів своєї історії.

Думаю, це було б цікаво і для інших читачів газети, якій 4 жовтня виповниться 85 літ.

 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 45

Жартівливо, пустотливо, 

Трохи вправо, трохи вліво, 

Дещо прямо скажу в лоб,

Не перехвалити щоб.

З льоту ввечері і вранці

Пишу здравну

 “ковельчанці”:

Газети – ювілейний рік.

Хоч-то таки поважний вік, 

Та вона із часом йде у ногу

І вдячна всім за

 фінпідмогу.

Не юний вік, що 

й говорити,

Нелегке прожито життя.

Десь треба підсумки

 підбити,

Щось планувать й 

на майбуття.

Ще ж порох є 

в порохівницях, 

Вгамовуй спрагу читачам.

Тож спокій хай тобі лиш

 сниться,

Друкуй Денисюка й 

Ковча  –

З поліської глибинки

 хлопці.

Друкуй й маститих

 ковельчан,

Й щоби на ювілейній сотці

"Браво!" кожен

 прокричав.

Чи тихо в риму чи без

 рими

Подякував тобі за все,

Щоби зі Сходу, Півдня 

й Криму

Й з всієї ВкрАїни есе 

Тобі хвалебні прилетіли,

Засвідчивши свою повагу.

Й щоб ти надалі щиро,

 вміло

Читацьку гамувала спрагу,

Бо ж читач 

превередливий

Хоче знать про всіх й 

про все.

Та повіствуй усе

 правдиво,

Пиши, друкуй в своїх есе.

Та й інші форми оповідки

Використовуй, як й раніш.

Й кінця війни щоб була

 свідком

Якнайшвидше, найскоріш

З усім укрАїнським

 народом

І з друзями за рубежем…

Хай правда торжествує

 зроду,

Люби своє й цінуй чуже.

І піднімай ще вище планку,

Невгамовна

 “ковельчанко”!

Василь КОВЧ.

с. Гута на Ратнівщині.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 49

Віроломний напад путінської росії на Україну приніс горе і страждання на нашу землю. В критичній ситуації опинилися тисячі сімей, особливо переселені із зони бойових дій, а також діти, громадяни похилого віку, особи з інвалідністю, лежачі хворі тощо.

Міськрайорганізація Товариства Червоного Хреста України з метою надання допомоги цим людям проводить збір овочів (картоплі, моркви, капусти, столових буряків тощо), продуктів харчування довготривалого зберігання, речей першої необхідності, пального для перевезення гуманітарних вантажів.

Одним з перших відгукнувся на наш запит про надання допомоги Колодяжненський сільський голова Віталій  Кашик. Він зумів організувати людей для хорошої і потрібної справи. Дуже вдячні всім мешканцям Колодяжненської громади за участь у волонтерському русі. З такими людьми Перемога буде обов’язково за нами!

Запрошуємо наших земляків приєднуватися до благодійних справ Червоного Хреста. 

Творімо добро разом! Пам’ятаймо: чужої біди ніколи не буває.

Людмила  стахорська,

голова Ковельської міськрайонної організації Товариства Червоного Хреста України.

Віроломний напад путінської росії на Україну приніс горе і страждання на нашу землю. В критичній ситуації опинилися тисячі сімей, особливо переселені із зони бойових дій, а також діти, громадяни похилого віку, особи з інвалідністю, лежачі хворі тощо.

Міськрайорганізація Товариства Червоного Хреста України з метою надання допомоги цим людям проводить збір овочів (картоплі, моркви, капусти, столових буряків тощо), продуктів харчування довготривалого зберігання, речей першої необхідності, пального для перевезення гуманітарних вантажів.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 50

Шановна редакціє!

В силу поважних причин я нині знаходжуся на лікуванні в лікарні Ковельського МТМО. Нам, військовослужбовцям ЗСУ, приємно відчувати увагу і турботу, якою ми тут оточені.

Особисто мені довелося лікуватися у лікаря-отоларинголога вищої категорії, завідувача Центру отоларингології Володимира Володимировича Богачевського. Хочу щиро подякувати йому за чуйне ставлення до мене, як і до інших хворих, високий професіоналізм, володіння найсучаснішими методами лікування.

Скажу щиро: Володимир Володимирович в буквальному розумінні цього слова поставив мене на ноги, допоміг подолати важку недугу. Це – справжній лікар від Бога, який не шкодує ні сил, ні вміння, ні здоров’я заради зцілення хворих. Доземний уклін йому від мене і усіх пацієнтів!

Додав нам гарного настрою та оптимізму нещодавній концерт вихованців Ковельського ліцею імені Олени Пчілки. Він для нас став справжнім сюрпризом, бо діти виступили дуже гарно, виявили велику повагу й шану до своїх глядачів. Щиро вдячні! Бажаємо ліцеїстам, їх наставникам подальших успіхів у навчанні і праці, а викладачів ліцею сердечно вітаємо з прийдешнім святом – Днем працівників освіти.

З повагою – 

Олександр ЄМЕЛЬЯНОВ,

військовослужбовець ЗСУ.  

Шановна редакціє!

В силу поважних причин я нині знаходжуся на лікуванні в лікарні Ковельського МТМО. Нам, військовослужбовцям ЗСУ, приємно відчувати увагу і турботу, якою ми тут оточені.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 51

4 жовтня, п’ятниця

Схід Сонця – 07.27; захід – 18.52. 

Місяць – у Скорпіоні. 

День виходу першого номера україномовної газети у Ковелі (1939 р.).

Всесвітній день тварин. 

Блгв. Володимира Ярославовича.

5 жовтня, субота

Схід Сонця – 07.28; захід – 18 .49.

Місяць – у Скорпіоні. 

Всесвітній день вчителів.

Мц. Харитини. Сщмч. Діонисія Олександрійського.

6 жовтня, неділя

Схід Сонця – 07.30; захід – 18.47.

Місяць – у Стрільці. 

День працівників освіти в Україні. 

День територіальної оборони України. 

Неділя 15 після П’ятд. Ап. Фоми.

7 жовтня, понеділок

Схід Сонця – 07.32; захід – 18.45.

Місяць – у Стрільці. 

Міжнародний день лікаря. 

Міжнародний день архітектора. 

Прп. Сергія Послушного. 

8 жовтня, вівторок

Схід Сонця – 07.33; захід – 18.43.

Місяць – у Стрільці. 

День юриста в Україні.

Прпп. Пелагеї й Таїсії.

9 жовтня, середа

Схід Сонця – 07.35; захід – 18.41.

Місяць – у Козерозі. 

Всесвітній день пошти. 

День ріелтора. 

Ап. Якова Алфеєва. Мч. Максима. Прп. Петра Галатійського.

10 жовтня, четвер

Схід Сонця – 07.37; захід – 18.39.

Місяць – у Козерозі.

Всесвітній день психічного здоров’я. 

День працівників стандартизації тa метрології в Україні.

Свт. Амфілохія Володимирського. Собор волинських святих.

Місячні фази у жовтні

Зростаючий Місяць – до 16 жовтня.

Повний Місяць – 17 жовтня.

Спадаючий  Місяць – 18-31 жовтня.

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Схід Сонця – 07.27; захід – 18.52. 

Місяць – у Скорпіоні. 

День виходу першого номера україномовної газети у Ковелі (1939 р.).

Всесвітній день тварин. 

Блгв. Володимира Ярославовича.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 51