Після прем'єри вистави "За двома зайцями" в актовому залі міської ради ветеранів я вирішила поставити її вперше в своєму рідному колись професійно-технічному училищі № 7, (тепер Ковельський центр професійно-технічної освіти).

Подзвонила директору Антонюку Сергію Миколайовичу, щоб вирішити це питання. Він з радістю погодився прийняти наш театр "Осіннє золото".  Раніше не доводилося мати справи із цим керівником, але, як виявилось, це людина  чуйна, сердечна. Із великою повагою він поставився до нашої пропозиції. Вистава пройшла успішно, і глядачі, і артисти були задоволені.

Прощаючись із нами, Сергій Миколайович щиро подякував за виступ. В якості благодійної допомоги ветеранській організації вручив певну суму грошей.

Частину коштів ми віддали на виготовлення безпілотників для ЗСУ, а іншу використали на власні потреби.

Щиро дякуємо Вам, Сергію Миколайовичу, за увагу до нас, ветеранів, високу оцінку нашої діяльності.  Чудовому колективу Ковельського центру професійно-технічної освіти від нас, артистів-аматорів  ветеранського театру "Осіннє золото", кажемо сердечно: "Дякуємо!". 

Бажаємо здоров'я, успіхів у роботі, щастя, миру, злагоди, любові – всього найкращого, що можна тільки побажати.

Марія БАТРАЧЕНКО,

керівник театру "Осіннє золото".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 16

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 10оС. Вітер північний помірний.

В ніч на п’ятницю: Мінлива хмарність, туман. Температура: 1оС. Вітер східний слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність, по обіді – дощ. Температура: 11оС. Вітер східний помірний.

В ніч на суботу. Хмарно, дощ. Температура: 5оС. Вітер східний слабкий.

Субота. Хмарно, часом дощ.  Температура: 13оС. Вітер західний помірний.

В ніч на неділю. Хмарно. Температура: 7оС. Вітер північний слабкий.

Неділя. Хмарно, дощ. Температура: 110С. Вітер північний помірний.

В ніч на понеділок. Хмарно, дощ. Температура: 6оС. Вітер  північний слабкий.

Понеділок. Хмарно, дощ. Температура: 11оС. Вітер південний помірний.

В ніч на вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 4оС. Вітер південний слабкий.

Вівторок. Мінлива хмарність.  Температура: 10оС. Вітер північний помірний.   

В ніч на середу. Мінлива хмарність.  Температура: 2оС. Вітер північний слабкий.

Середа. Мінлива хмарність. Температура: 9оС. Вітер північний помірний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 26

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 40

У час великої війни жіноцтво села Грабове Сереховичівської громади, що на Ковельщині, стало як одна родина: спільно розділяють радість, тривоги і горе. Бо біда нині у всіх одна, тому і дівчата, і молодиці, і жіночки поважного віку об’єдналися задля допомоги українським захисникам.

 – Наше село маленьке, тож чи не з кожної родини хтось воює: син, брат, племінник, чоловік, сусід чи просто знайомий – навіть якщо він уже й не живе у Грабовому, – так розпочала розповідь про початок волонтерства місцева жителька Олена Онищук, яка найчастіше кидає клич у соціальних мережах, гуртуючи місцеве жіноцтво.  

Щоб підтримати українських захисників, ставши для них надійним тилом, з осені 2022 року вони спершу взялися за виготовлення окопних свічок. Завідувачка клубом Тетяна Романюк запропонувала збиратися у приміщенні закладу культури. Землячка грабівчан Лідія Мороз забезпечила бляшанками. Їх також збирали і через соціальні мережі, як і кошти на парафін. Далі були розпалювачі, які допомагають хлопцям на фронті швидше розводити багаття.

– Тих, хто постійно витрачає свій час, зусилля і кошти на підготовку передач на фронт, небагато: 10-15 дівчат і молодичок, – продовжує  Олена. – Внесок кожної особливо цінний, бо вони не тільки підхоплюють ідею, а й доповнюють її своїми пропозиціями. 

Разом із нею добру справу починали сестри Марія, Іванна та Вікторія Созоніки. Згодом до них приєдналися Любов Хлуд, Людмила Трофимчук, Антоніна Зубчик, Оксана Грушко, завідувачка ФАПом Людмила Савлук, Валентина Сагаль, у якої один син воює, а другий потрапив у полон. 

Винахідливості грабівського жіноцтва можна позаздрити. Вони плетуть маскувальні сітки, роблять окопні свічки та восково-олійну мазь, що загоює навіть опіки, виготовляють зігрівальні суміші із меду, імбиру та лимонів, енергетичні перекуси, перетирають із цукром обліпиху, журавлину, малину, смородину, варять аджику та гострі соуси, засолюють щавель, а перед відправкою передачі на фронт ще й печуть домашні смаколики. Цієї зими Людмила Онищук, Валентина Сагаль, Тетяна Васковець, Ольга Сагаль взялися за плетіння теплих килимків.

Енергія  невтомних грабівчанок зворушує користувачів соцмереж, які відгукуються на заклик про допомогу, хто чим може: Олександр Талашко передав їм мед, Галина Балабан, Тетяна Шура, Ірина Бондарчук – яблучну сушку і горіхи.  

Кошти на витратні матеріали грабівським волонтеркам надходять не тільки завдяки пожертвам добродійників. Так, значна сума надійшла завдяки новорічній лотереї, коли розігрували спеціальні призи: іграшки та ялинкові прикраси ручної роботи, солодощі. Виручені гроші пішли на закупівлю спанбонду та основи для маскувальних сіток. А в часі новорічних свят пішли колядники селом і зібрали більш як 13 тисяч у волонтерську скарбничку – теж для фронту, для нашої перемоги над окупантом. 

Можна лише подивуватися енергії і винахідливості тутешнього жіноцтва. Так, для розфасування захисної мазі-бальзаму волонтерки зібрали і використали найрізноманітнішу тару: від баночок з-під крему, лоточків, соусників до упаковок від кіндер-сюрпризів. Олена Онищук не втомлюється дякувати добровільним благодійникам, котрі миттєво відгукуються на її прохання: пану Володимиру з Ковеля, який оплатив три рулони агроволокна для маскувальних сіток, ліцеїстам села Вербка, Ірині Царік, Олені Пожарчук, Валентині Савлук, Олені Олексюк та іншим – за тару для фасування мазі, добродійникам – за чималу (5 кілограмів!) порцію меду, лущені горіхи, малину, смородину, сушенину.  

– Завжди дякую кожному, хто нам допомагає. Незважаючи на труднощі, торік нам вдалось зробити багато – принаймні, все, що в наших силах та можливостях, –  так підсумувала зроблене Олена Онищук. – Хоч і не дуже у великих обсягах, але старались долучитись до кожної поїздки до наших наших захисників. Адресно відправляли посилочки. Намагались допомогти всім, хто просив підмоги. Звісно, масштаби нашої роботи порівняно з волонтерами більших сіл чи міст не надто великі, але, як в народі кажуть, з миру по ниточці... Головне – не сидіти на місці, не зупинятись, хоч і маленькими кроками, але йти вперед! 

Валентина БЛІНОВА.

l

НА СВІТЛИНАХ: в центрі – Людмила Онищук майстерно плете теплі килимки; вгорі праворуч – Олена Онищук, Людмила Трофимчук та Валентина Сагаль із добровільними помічниками; внизу – Оксана Грушко, Тетяна Романюк та Олена Онищук відправляють допомогу на фронт.

Фото з архіву автора.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 38

У Ковелі, мабуть, неможливо віднайти людину, для якої близькі і дорогі майже всі професійні свята. Або, якщо не всі, то принаймні більшість.

Але така людина є. Це – Геннадій Архипович Безека, який 1 квітня відзначить свій вікопомний ювілей. Він може з повним правом претендувати на звання кваліфікованого фахівця-професіонала у багатьох важливих для економіки України галузях, а, отже, святкувати, наприклад, День працівників житлово-комунального господарства і побутового обслуговування населення, День пожежної охорони, День працівників нафтової, газової та нафтопереробної промисловості, День місцевого самоврядування та День державного службовця, День підприємця і навіть… День фізкультурника.

Серед усіх перелічених свят, список яких можна було б при бажанні продовжити, варто, напевно, виділити головне – як для пана Геннадія, так і для його колег, знайомих, товаришів – Міжнародний день друзів, який цьогоріч відзначимо 9 червня у понеділок. З повним правом справжнім другом ювіляра можуть назвати десятки, якщо не сотні людей, з якими доля звела цю людину, кому він допоміг у скрутну хвилину, кому дав добру пораду, кому прийшов на поміч у, здавалося б, безвихідних ситуаціях.

Дехто може запитати: «А яке відношення має Геннадій Безека до свят, перелічених вище? Чи це просто  журналістський «прикол», яким автор хоче заінтригувати читача?”.

Відповідаю: це ніякий не «прикол», а своєрідні віхи  біографії героя моєї розповіді. Справа в тому, що впродовж свого життя йому довелося скуштувати «хліба» багатьох складних і відповідальних посад, згаданих вище. І не тому, що Геннадій Архипович такий собі пошуковець «золота Маккени», любитель кар’єрних злетів. Найважливіше полягає в тому, що він – людина слова і діла, відповідальний і сумлінний в роботі, вмілий організатор і вихователь людей. А таких завжди цінували, до думки їх прислухались, шанували за чесність, відкритість і принциповість, тому охоче запрошували на роботу.

l

Геннадія Архиповича я знаю давно. Щоправда, за віком він молодший від мене, але наші життєві шляхи не раз «пересікалися». З мого боку – в якості журналіста, з його – в якості керівника спочатку пожежної служби,  пізніше – банно-прального комбінату та комбінату побутового обслуговування населення (був колись такий, про що представники молодшого покоління ковельчан не особливо й знають).

Мені як порівняно молодому на той час кореспонденту місцевої газети доводилося не раз писати про службу побуту на Ковельщині, яка була досить обширною і різноманітною. Вона включала у себе діяльність таких підприємств, як фабрика індивідуального пошиття і ремонту одягу, фабрика взуття, майстерні з ремонту побутових приладів, перукарні, ательє мод, фотосалонів у місті. Окрім того, в районі діяли комплексні пункти побутового обслуговування населення, де надавали цілий спектр послуг, про який тепер залишилися лише приємні згадки.

Звичайно, в роботі такого складного «механізму», в якому було задіяно 1200 чоловік, не все функціонувало бездоганно, траплялися і негаразди, упущення. До редакції не раз надходили скарги і нарікання громадян, які чекали допомоги журналістів. Доводилося вникати в суть звернень, виїжджати на місце, щоб розібратися у конфліктних ситуаціях. Пам’ятаю свої відрядження і в Дубове, і в Мощену, і в Тойкут тощо. В результаті таких поїздок з’являлися іноді у газеті й критичні кореспонденції.

До честі Геннадія Архиповича, він ніколи не ображався на критику, намагався оперативно відреагувати на публікації, хоча в разі потреби аргументовано захищав честь і гідність підлеглих йому працівників, інженерно-технічного персоналу. Звичайно, писала газета й про добрі справи побутовиків, адже Ковельський комбінат побутового обслуговування був одним з кращих на Волині. І в цьому – велика заслуга Геннадія Безеки, який обійняв посаду директора в досить молодому віці, змінивши на посту Григорія Олійника і продовжуючи кращі традиції попередників – Богдана Криштофа, Петра Приходька. 

З приходом у міськпобуткомбінат молодого, амбітного, креативного керівника діяльність підприємства, як-то кажуть, отримала «друге дихання». Зміцніла трудова дисципліна, зросла відповідальність кадрів середньої ланки за доручену ділянку роботи, поліпшилася якість надання послуг, розширився їх асортимент. Директор глибоко вникав у виробничі процеси, вимагав цього ж від підлеглих. Турбот  додавало й запровадження нових технологій, передових досягнень науки і техніки.

Пан Геннадій постійно був в курсі всіх новинок у побутовому обслуговуванні населення, сміливо запроваджував їх у життя, спираючись при цьому на дружну команду однодумців. З його позицією рахувалися в обласному управлінні, на нього рівнялися  колеги з міст і районів Волині.

Згадую такий випадок. Одного разу в Геннадія Архиповича виник задум провести у Ковелі демонстрацію моделей одягу, які виготовляв комбінат. Дехто засумнівався доцільності такого заходу, адже часи були суворі, «партійні», новації не всіма сприймалися на «ура». Та директор наполіг на своєму, молодь підприємства його підтримала, а тому фестиваль мод, як його дехто назвав, вдався на «відмінно».

Хочу зауважити, що пан Геннадій – чоловік, образно кажучи, європейського стилю, цінує в людях не лише вміння працювати, а й культуру поведінки, вбрання, спілкування, тобто все те, що робить їх сучасними і привабливими. Сам завжди ошатно одягнутий, взутий, бо любить акуратність й естетичну привабливість в інших. 

l

Ще одна важлива сторінка в біографії нашого героя – робота в Ковельській міській раді. Прийшов він туди у складні часи – буремні 1990-ті роки, коли на зміну командно-адміністративній системі прийшли ринкові відносини.

– Геннадія Безеку сесія міської ради затвердила моїм заступником, – згадує тодішній міський голова Анатолій Семенюк. – В його обов’язки входило вирішення питань соціальної сфери, які стояли дуже гостро. По-новому слід було організовувати роботу закладів торгівлі, побутового обслуговування, охорони здоров’я та ін. Труднощі його не лякали, він сміливо брався за розв’язання найскладніших проблем. Люди розуміли його, а він людей, яких поважав, але з яких і вимагав в разі потреби. Досвід, набутий попередньо, дуже йому допомагав.

Мить помовчавши, сказав:

– Я дуже вдячний за підтримку і розуміння з боку Геннадія Архиповича, його щире прагнення змінити стан справ у місті на краще. Нехай Господь дарує йому міцне здоров’я, активне довголіття на многі і благі літа!

Впевнений, що думку пана Анатолія розділяють багато ковельчан, які шанують ювіляра за всі добрі справи, які він звершив. В свій час допоміг і мені, коли довелося звернутися за допомогою. Взагалі пан Геннадій ніколи не був байдужим до газети, про що я вище згадував, постійно її читає і передплачує, жваво реагує на публікації, пам’ятаючи навіть ті, які були кільканадцять років тому  –
чи то критичні, чи то «позитивні». Так тому, що має справді феноменальну пам’ять на людей, події, дати.

Іноді при зустрічах ми згадуємо те, що пережили, чому раділи, з приводу чого сумували. Адже і я, і він добре знаємо повоєнну історію Ковеля та й району. Мушу віддати належне пану Геннадію – в дечому він перевершує мене своїми знаннями минувшини краю, його особистостей, їх гарних справ, як, зрештою, й поганих…

l

Не намагаючись детальніше заглиблюватись в біографію Геннадія Безеки, скажу лишень, що чимало років свого молодого життя він віддав організації сучасної пожежної охорони на Ковельщині, зміцненню її матеріально-технічної бази, роботі в компанії «Газ України». Майже 10 років працював у «Ковельводоканалі», нині – помічник директора «Ковельтепла». Помітний слід залишив у сфері місцевого підприємництва, створивши разом із дружиною Тамарою Іванівною фірму «Айстра», послугами якої охоче користувалися наші земляки. Коротше кажучи, за яку б справу не брався, досягає успіху, бо єдність слова і діла завжди давала й дає позитивний результат.

Мені імпонує в ювілярові така риса характеру, як відвертість, вміння відстояти свою позицію і неприязнь до тих, хто нещирий і підступний. Водночас приваблює його вірність чоловічій дружбі, відданість тим, кого шанує і любить.

До таких друзів, в першу чергу, належить ковельський підприємець, меценат і благодійник Юрій Миколайович Рахлінський. Вони дружать практично з юних літ, ніколи не підводили один одного, а навпаки –  у випадку потреби підставляли плече підтримки. Так і крокують життєвим шляхом, ділячи навпіл радощі і прикрощі. Ніколи не забувають ще одного свого приятеля – Володимира Мамітова, який передчасно пішов у Вічність. Збираючись разом, завжди згадують спочилого у Бозі.

Міцна багатолітня дружба єднає їх з братами Микуличами – Василем і Володимиром, їх рідними. Чимало друзів серед ветеранів ковельського спорту, адже в молоді роки, навчаючись у середній школі № 8, захоплювався вільною боротьбою, відвідував спортшколу. Тренував його відомий в Україні Петро Стус, ім’я якого носить нині дитячо-юнацька спортивна школа.                          

Зрештою, хіба перелічити всіх, хто дорогий і незабутній? Знаю, що для Геннадія Безеки болісною була втрата В’ячеслава Шишука, з яким теж, як кажуть, не один пуд солі з’їли…

В Геннадія Безеки – гарна сім’я, вірна дружина пані Тамара, про яку я вище згадав. Вміло господарюють у будиночку по вулиці Модеста Левицького, спільно клопочуться по господарству, раді гостям, які їх відвідують. В свій час Тамара Іванівна працювала в Ковельській дистанції сигналізації і зв’язку, користувалася високим авторитетом у колег по роботі, адміністрації підприємства. Мають двох синів, трьох онуків.

l

Закінчуючи свої нотатки, подумав: а що побажати Геннадію Безеці з нагоди ювілею? Вирішив від себе особисто, друзів і знайомих привітати поетичними рядками:

Хай кожен день ясніє 

небом чистим,

Світанки сяють, скупані в 

росі,

У серці радість розцвіта 

іскриста

І мрії хай збуваються усі!

Нехай цвітуть під небом 

синьооким 

Ще довго-довго дні й літа,

А тиха радість, чиста і 

висока,

Щоденно хай до дому 

заверта!

Микола ВЕЛЬМА.

НА СВІТЛИНІ: Юрій РАХЛІНСЬКИЙ, Василь МИКУЛИЧ, Геннадій БЕЗЕКА.

Фото автора.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 34

У переддень Лесиного свята ковельчани, юні і літні, зібралися, щоб вшанувати її життєвий і творчий подвиг. Вона й понині дивує і надихає нас. 

Поетеса, яка в темні імперські часи свою поезію творила мовою свого народу, дала йому надію на те, що рідна мова відродиться, проб'ється крізь морок заборон і принижень, стане державною і шанованою, що Україна буде вільною.

Ми слухали поезію Лесі Українки у виконанні талановитих декламаторів і бачили її проекцію на день сьогоднішній. Знову з лютої Півночі чути ненависне: «Смерть Україні!», знову бряжчать малороси рабськими кайданами страху й зневіри, знов «сіль землі, то ж сила молода ішла на смерть, на згубу неминучу», і знову поети «гострять зброю іскристу» – меч духовний, слово правди, щоб запалювати серця людей. Їм довірила Леся Українка свої корогви – волю, одвагу, честь і любов. 

Наша зустріч стала справжнім святом для душі, для всіх, хто прагне слова потужного й щирого, адже свою високу Поезію нам дарували Любов Проць, поетичний голос Львівщини і волинянка Ніна Горик. Літературні й освітянські посестри, члени Національної спілки письменників України, багато років вони плекали у юних душах любов до рідного слова. У їх віршах – любов до України і біль її утрат, гаряче бажання розтопити лід байдужості й відчуження, збудити з духовного сну, поділитися світлом віри. Незабутні враження справили виступи наших гостей, їх твори. Слухати поезію в авторському виконанні – вишукана насолода!  

Щира подяка усім гостям свята, Любові Проць та Ніні Горик, читцям-декламаторам (Анні Акуловій, Анні Матяшук, Ірині Дейнеці, Катерині Васковець, Соломії Чих, Катерині Cомчинській, Олені Місюрі), музикантам-віртуозам (Олександру Марчуку, Олені Артеменко, Надії Матвійчук, Аллі Мазур)! Усім, хто любить українську Україну, працює для неї, б'ється за неї на фронті. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 31

Ця історія з елементами містики сталося багато років тому, коли я ще був учнем восьмого класу. 

Тут зразу слід зробити невеличкий географічний та історичний екскурс. Моє рідне село Млинове на Волині є однією з  крайніх точок на північному заході України і з кількох боків оточене трьома-чотирма білоруськими селами. Ці села, як і Млинове, до 1939 року належали Польщі, а потім, згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, були приєднані відповідно до радянської Білорусії та радянської України, тобто до срср.  Хоча Берестейщина, де розташовані сусідні білоруські села, – це, звісно, українська етнічна територія, і розмовляли там у часи мого дитинства українською. Мовою, засміченою полонізмами, діалектизмами, але однозначно українською. Тому говорити про якісь міжнаціональні конфлікти було б смішно, але наші хлопці періодично билися з бірківчанами чи мокранцями, які приїжджали на танці в наш клуб, а млинівців лупцювали там. За нашим селом стояв символічний прикордонний стовпчик, і коли в моменти найбільших протистоянь перемагали наші, стовпчик знімали, заносили вглиб білоруської території і там встановлювали. І навпаки. Але взагалі з тими так званими білорусами жили дружно. Описані вище сутички носили скоріше за все розважальний чи хуліганський характер, аніж політичний чи націоналістичний.

Коли я навчався ще в сьомому класі, у нашій школі стали популярними так звані «голубі вогники» з однолітками з найближчих білоруських сіл. Ми їх запрошували до себе, а вони нас. Готували концертну програму, різні конкурси, потім були солодощі (куплені в буфеті на Ковельському автовокзалі кілометрів за сімдесят від нашого села, бо лише там можна було знайти досить великий вибір смачних тістечок та трубочок із кремом, не те що в нашій сільській крамниці – черстве печиво й зацвілі цукерки «Шкільна» та «Прем’єра»), чай чи какао, а потім — ще й танці. А вже коли ми були восьмикласниками, нас якось запросили на такий «вогник» у Борисівку. Це теж було сусіднє, але досить віддалене білоруське село. Думаю, кілометрів 10-12, а може, й більше. Автотранспортної дороги туди не було, треба було йти пішки спочатку до хутора Годинь, що належав до нашого села, потім повз велике озеро з назвою Любовель, хоча місцеві жителі так його ніколи не називали, а просто Озеро, досить страшне з нашого боку, бо там були небезпечні ділянки з трясовиною, так звані «вікна», де інколи тонули люди, а потім якимись стежками-доріжками через густий великий ліс. Нас було чоловік двадцять восьмикласників, хлопців та дівчат, і класна керівничка Юлія Корнилівна. Не пам’ятаю, якої пори року відбувався той похід на Білорусію, але логічно було б припустити, що у вересні або в травні. Туди ми дісталися вчасно та без пригод. Нас гарно приймали, було цікаво та смачно, програма затягнулася, і додому ми вирушили, коли вже була тиха ніч, а на небі був повний місяць. І тут почалися пригоди. Вже на українській території, на невеличкій галявині в лісі, ми наштовхнулися на невисокий хрест, якого раніше ніхто там не бачив, хоча серед нас було декілька хлопців, які інколи ходили в Борисівку і в нас виконували роль провідників. Скоріше за все, там хтось був похований. Зрозуміло, що людина, яка знайшла там свій останній прихисток, не могла померти природною смертю. І невідомо, чи упокоїлася її душа. Пішли далі, минуло близько пів години — знову той самий хрест. І так ми до нього приходили безліч разів, проходили цілу ніч, вже й до ранку було рукою подати. Ми ніби були прив’язані до того місця, воно ніби не відпускало нас. Якщо з Борисівки всі виходили збуджені та веселі, то тепер усі мовчали пригнічено. Цю моторошну тишу ніби гоголівської ночі з «Вія» порушувало лише час від часу якесь далеке виття. Можливо, це вовки вили на великий повний місяць. Інколи кричали нічні птахи, мабуть, пугачі. Потім ми нарешті, вже досить стомлені, надибали на маленьку хатинку, якої теж тут раніше ніхто не бачив і навіть не уявляв, що вона там може бути. З неї ледве вийшла старенька бабуся з ціпком, вислухала нас, прошепотіла якусь молитву, перехрестилася і показала  нам ціпком, де дорога, якою треба йти. І тоді всім наче розвиднілося і в прямому, і в переносному сенсі. Всі почали сміятися, гомоніти й говорити, стало так просто й весело, незабаром уже й село вдалині завиднілося. 

Я не можу сказати, що нам було так уже страшно під час тих блукань, нам уже ж було по 14-15 років, і нас було багато, але ніч ми проблукали, як заціпенілі, як якісь зомбі. Додому я прийшов, коли вже надворі було видно. Вдома мама вже не знала, що й думати, ніч не спала. Коли я почав розповідати, що з нами сталося, у мене почали дуже сльозитися очі. Можливо, так виходив пережитий стрес. І потім це ще не раз повторювалося, коли я комусь розповідав ту пригоду. Така була ця чудернацька ніч. А ще після тої ночі біля озера знайшли мертвого чоловіка з нашого села, який невідомо куди їхав такої пізньої пори. Він був не на возі, а лежав біля нього, а кінь з возом стояв. Годинник у чоловіка теж стояв і показував північ.   

Колись у мене була книжка «Енциклопедія чудес» у двох томах (один том десь і досі валяється на книжковій полиці), то там усі такі чудеса намагалися пояснити з позицій матеріалізму. Думаю, що в них і з тлумаченням цієї пригоди не виникло б проблем. Можливо, таке блукання по колу справді якось можна пояснити з наукової точки зору. Поширена думка, що так відбувається, тому що правий крок буцімто більший. Інші науковці вважають, що люди, втративши орієнтацію в просторі, ходять по колу не через ширший крок правою ногою, а через особливості будови мозку. За словами психологів, така поведінка людини залежить від того, що мозок отримує інформацію про напрямок руху з деякою погрішністю. Коли похибки накопичуються, тоді й виділяється «переважний» напрям, який і змушує людей кружляти на одному місці. Досліди інших учених показали, що люди при відсутності видимих орієнтирів рухаються по спіралі. Вважається, що спіральний рух — це загальна властивість Природи. Чому так відбувається — це її велика загадка. Може, рух по спіралі залежить від обертання Землі? Чи електромагнітне поле так впливає на все живе? Але це все просто теоретичні припущення. Бо одна справа пояснювати, а інша — цілу ніч блукати навколо хреста, тобто чиєїсь могили, під завивання вовків та пугукання пугачів. Хіба будеш тоді думати про якісь особливості будови мозку чи спіральний рух як загальну властивість? Бо існує ще одна думка, яка давно поширена в народі і яка була в багатьох із нас у голові тієї ночі, що тут не обійшлося без сили, яку не прийнято згадувати на ніч, не перехрестившись. Мабуть, бувають такі особливі ночі та місця, коли та сила ніби хапає людину і водить колами, випробовуючи її душу на міцність віри. А ми якраз опинилися в тому місці і в той час. Ніхто з нас тоді не молився і не хрестився, бо нас такому не навчили (я точно не вмів, а, може, хтось і вмів, та соромився), але нам допомогла звільнитися від тої сили старенька бабуся, та й гурт наш був досить великий, а чоловікові біля озера пощастило менше, він був один, і його серце разом з годинником зупинилося опівночі під повним місяцем.

Петро ПАЛИВОДА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 32

За підрахунками учених, на початку 1937 року в тюрмах і таборах срср знаходилось 5 млн. людей. Між січнем 1937 року і груднем 1938 було арештовано ще 7 млн. Із них розстріляно – 1 млн., померли в таборах – 2 млн. Не всі повернулись після амністії.

Не забували про політв’язнів на початку Другої світової війни. Коли відступали, то не знали, що з ними робить: і не залишити німцям і евакуювати пізно. Розстрілювали й поспіхом кидали в криниці або закопували. А в Таганрозі швидше зробили. Там, на станції залишились в’язні, підготовлені на евакуацію, але фашисти вже відрізали місто до відступу. Товарні вагони переповнені, не залишати ж німцям: підвезли цистерни з нафтою, полили вагони, потім підпалили, і всі згоріли заживо.

А які катування застосовували під час допитів! Із джерел книг «Діти Арбату» Анатолія Рибакова і «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина відомо: стискали череп залізним обручем, опускали людину у ванну з кислотами, голого прив’язували біля мурашника, помішали в шафу з блохами, заганяли розпечений шолом в анальний отвір, повільно роздавлювали статеві органи, по тижнях не давали спати, мучили спрагою, били в кроваве місиво, кидали в яму 3*2 м на кілька днів під відкритим небом, ламали ребра  і кістки… Це – геноцид. 

Я вже не кажу про голодомор 1932-1933 р. р., коли вимирали цілі сім’ї, села, займались людоїдством, бо вже все було з’їдено: миші, хом’яки, собаки, коти, дохлі коні… Це гинули безневинні. А за що ж винні страждали? Наведу кілька прикладів (з тих же джерел). Моряків стихія занесла у Швецію, там їм створили комфортне життя. Коли повернулись додому, їх як шпигунів прийняли і в тюрму засадили, бо ж вони розкажуть, що там краще живеться. Шведи «пронюхали» і вирішили перевірити. Моряків відкормили, одягли гарно і представили на конференцію, взявши підписку про нерозголошення правди ні в якому разі, інакше – розстріл. Моряки не підвели. Після конференції переодягнули – і в тюрму. 

У колгоспі чоловік так трудився, що нагородили орденом. А він подякував і сказав, що краще б дали пуд борошна: всю сім’ю з шістьома дітками заслали в сибір. А один колгоспник наважився районне начальство спитати, чи знає воно, що вже кілька років, крім соломи, не дають нічого на трудодні: 10 років одержав. Відкривали завод після будівництва. Радість, зібрались на торжество, після урочистої промови – аплодисменти 5 хв., 10 хв. – ніхто перший не міг зупинитися: боялися. Нарешті, зробив це директор заводу – загримів у ГУЛАГ. Написав чеченський поет вірш, присвячений Орджанікідзе посмертно, його похвалили. А він візьми й скажи: «Як умре сталін, я ще кращий напишу», – розстріляли. А хто був у полоні під час Другої світової війни –10 р. або розстріл. 

А скільки ж людей замордували в застінках катівень! Не всі витримували, але не всі й корились. Н. Столярова, що вижила згадує свою сусідку по тюремних нарах в 1937 р. стареньку жінку. Її допитували кожну ніч (зауважу, що допити, каже Солженіцин, проводили вночі). У 1935 р. у неї в москві проїздом ночував біглий із заслання колишній митрополит (тоді масово священників висилали в сибір). Стали допитувати: «А до кого він далі поїхав із москви?» – «Знай, але не скажу» (він пробрався за сприяння віруючих у Фінляндію). Кулаками махали перед нею, але нічого не могли зробити старенькій. «Нічого ви зі мною не зробите, хоч на шматки ріжте. Ви ж начальства боїтесь, один одного… А я нікого не боюсь. Хоч зараз до Бога на звіт».

Тих, хто, ризикуючи життям, втікали, ловили, повертали і добавляли новий строк. Один втікач пробрався через тайгу, через Казахтан, через Кавказ, через всі перешкоди, добрався до Карпат, де його повстанці переправили через кордон у Чехію. Пройшло більше десятка літ, але й там розшукали його агенти, повернули назад і… розстріляли.

Протягом 1944-1953 рр. за участь у визвольному русі чи його підтримку було репресовано близько пів мільйона українців. З них 153 тис. вбито, 134 тис. – ув’язнено і понад 200 тис. депортовано до віддалених районів срср: Норильск, Магадан, Казахстан, Мордова. «Воркута» і «Соловки» – це були найстрашніші слова, їх боялись вимовити, щоб не потрапити туди, адже це було рівнозначне смерті. Звідти ніхто не повертався, бо не тільки непосильна праця нищила здоров’я людей, а й умови жорстокі: голод, холод. Антисанітарія (воші заїдали)…

З болем у серці читаєш статтю Миколи Михалевича «Повстанці загинули, але ворогу не здалися» у газеті «Вісті Ковельщини» за 13 лютого цього року. Вони були молоді, красиві, здорові – тільки жити й жити, розбудовувати державу, продовжувати рід людський!

сталін арештовував, катував і вбивав будь-кого, хто ставав у нього на шляху, тому громадська думка не мала значення. І карав тих, хто насмілився все-таки протистояти, жорстоко: розстріл. Тож судили прославлених командирів, героїв громадянської війни, судили цвіт армії, яку народ любив, якою гордився, про яку складали пісні, в якій проходив службу майже кожен молодий солдат, знав і проймався повагою до тих імен. І як наслідок 40 тисяч  найбільш освічених, досвідчених і талановитих людей, які складали більше половини вищого і старшого командного складу червоної армії, було розстріляно. А народ боявся і вірив йому «вождю народів». Отак він готував радянський союз до майбутньої війни. Але народ, не зважаючи на терор і злочини, вистояв у боротьбі з фашизмом і гинув за Батьківщину, за сталіна. Отака була пропаганда, отака була політика. Кожен боявся голос подати, хоч розумів, що робиться щось не таке, що так не повинно бути.

l

І як же боляче і прикро, що і сьогодні через кляту війну ллється кров, руйнується все, у що вкладено багато праці і коштів, обривається життя найкращих синів і дочок України – цвіту землі!!!

Щодня у всіх новинах повідомляють про наших героїв, які повертаються додому в останню дорогу. Повертаються з того пекла молоді, здорові, красиві, розумні, щоб залишитися в пам’яті навічно. Серед них  хочу згадати найсвіжіший факт. У 28 років віддав Володимир Левчик з Маневич своє життя в цій безглуздій війні. Після 11 класу вступив на факультет підготовки лікарів для ЗСУ медуніверситету імені Богомольця, який закінчив у 2020 р. Проходив інтернатуру як лікар-уролог у Маневицькій лікарні та медзакладах Луцька і Львова й вступив в Українську військово-медичну академію. Із Києва поїхав на Запорізький напрямок. Навіть додому не навідався, тільки речі переслав. 

Володимир робив усе можливе й неможливе для порятунку поранених. Його побратими розповідали, що він, як приїжджав евакуатор, не тільки поранених рятував. А й перебирав усіх «200-х» із чорних мішків. Казав, що санітари могли помилитися, що когось не можна повернути до життя, і таки знаходив хлопців, яких буквально оживляв. 13 вересня 2024 р. під час виконання бойового завдання отримав мінно-вибухову травму. Світла і нетлінна пам’ять нашому Герою Володимиру Левчику! – пише газета «Вісник+К» за 20 лютого цього року.

Ворог не тільки військових, а й цивільних убиває. І все менше й менше, каже статистика, залишається українців. Спочатку було 52 млн., потім 33, а по світу біженців і заробітчан – 65 ???. Коли ж ви вернетесь на свою багатостраждальну Україну, дорогі земляки? Може, й звідусюди вернеться частина, хто не прижився на чужій землі, після закінчення війни (дай, Боже, щоб так і було), тільки не з росії. Бо вони, величезна українська діаспора, мовчать. А Україна 3 роки вмивається кров’ю і слізьми. Раз мовчать, значить бояться або погоджуються, що їх рідних, дітей убивають. А вони з своєю рабською психологією не подають голосу. На зібранні біженців у Варшаві одна жінка сказала, що її молодий брат живе й працює в тюмені. По телефону на початку війни спитала: «Чому мовчиш же? Вбивають ваших рідних, друзів. Вас же там багато прижилося?» – «Нема організаторів. А, по-друге, це нічого не дасть, тільки нам зашкодить.» (Із газети «Наше життя» Любомль).  Як за сталіна боялися, так і тепер бояться.

Великі кошти витрачаються на зброю, а це ж смерть, каліцтво щодня, щогодини, щосекунди. А чому б не використати їх на боротьбу зі страшними хворобами, на благоустрій, на добробут? Скільки праці вкладено, а й досі вороги все нищать. Хто ж зупинить те кровопролиття, хто ж увійде в історію планети не як нищівник, а як рятівник, благодійник? Невже всі президенти тих країн, хто на нашій стороні й допомагає нам, безсилі проти одного агресора?

Але віриться, що все погане рано чи пізно закінчиться. Від усього можна втекти: від кулі, смерті, а від совісті нікуди не втечеш. І розплата не за гратами. Бо що посіяв, те й пожнеш. Горе вертається до тих, хто його породжує. Так і ворогам буде.

«Як же прагне кожен із нас, щоб молодь жила в мирі! Без молоді не може розвиватись й існувати держава. Молодь України – це кисень, яким вона дихає. Без молоді життя країни зупиняється», – це слова Олени Зеленської, першої леді, яка теж робить великий вклад у Перемогу.

Всі чекають того дня, коли настане Перемога і настане нове життя. А наш народ не лінивий, навіть у війну не збавляє темпи на всіх ділянках виробництва. І ми з хлібом завжди, ще й іншим народам помагаємо.

Дайте мир на Землі, на стіл добрий, мов Сонце, хліб, та милу працю в руки, та любов у груди – і людина не зігнутою тінню, а напівбогом піде по Землі.

А скільки фільмів, пісень, книг народилось за роки страшної війни! Мистецтво розвивається без огляду на політику, війну.  І таланти народжуються, і діточки, навіть, коли палає земля.

Життя продовжується.

Валентина Остапчук.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 21

Драйвово та емоційно впродовж двох днів  в спортивній залі  коледжу тривали змагання, на яких розігрувалась першість ВСП «КПЕФК ЛНТУ» з баскетболу серед юнаків. 

В дійстві взяли участь більше 50 спортсменів.

Підсумок такий: 

І місце – команда «Група 344»; 

ІІ місце – команда «Група 436»; 

ІІІ місце – команда «Група 161».

Переможці та призери отримали нагороди, продемонструвавши високий рівень спортивної майстерності. 

Бажаємо їм успіхів та перемог у майбутньому!

Олександр ВЕЛЬМА,

викладач-методист

Відокремленого структурного підрозділу 

“Ковельський промислово-економічний фаховий коледж Луцького національного технічного університету”.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 17

ОВЕН. Настає свiтла смуга у вашому життi. Одне з головних  завдань тижня – почати реалiзовувати вашi неабиякi здiбностi. Стежте за своїми вчинками i словами, вони повиннi бути продуманими. 

ТЕЛЕЦЬ. Коли рiзке слово готове зiрватися, подумайте про можливi наслiдки. Тiльки витримка допоможе вам вийти переможцем з будь-якої ситуацiї. Зумiєте обернути проблеми на свою користь, якщо дасте собi часу трохи подумати. 

БЛИЗНЮКИ. Саме зараз знайдеться застосування вашому iнтелектуальному потенцiалу i творчим здiбностям, які  допоможуть досягти успiху i визнання довколишніх. Постарайтеся реально оцiнювати можливостi i не засмучуватися  через дрібниці. 

РАК. Тиждень очiкується безтурботний. Важливо виконати узяті ранiше зобов’язання, бути активнiшими на роботi. Чекають позитивнi тенденцiї у всьому, що стосується професiї. Не виключений перехід на вiдповiдальну посаду.

ЛЕВ. Необхiдно сконцентруватися на вирiшеннi важливих i невiдкладних справ. Постарайтеся не витрачати дорогоцiнну енергiю марно. Розмови, плiтки  забирають дуже багато часу i сили. Можливе виникнення проблем з боку партнерiв.

ДIВА. Якщо завдання, що стоїть перед вами, здається недосяжним, роздiлiть його на дрiбнi частини, i все вдасться.  Середа може посприяти творчому сплеску i розкриттю нових здiбностей. У суботу можете одержати звiстку вiд людини, яка зараз далеко.

ТЕРЕЗИ. Постарайтеся отримати вiд життя задоволення, вiдкрийтеся для нових можливостей i зустрiчей. Закiнчився перiод сварок з партнерами, зараз важливо є іти назустрiч один одному.  

СКОРПIОН. Не варто витрачати дуже багато часу на будiвництво повiтряних замкiв. Нині важлива увага до дрiбниць i аналiз дiй. Зростає ваш авторитет i вплив на довколишніх. 

СТРIЛЕЦЬ. Настав сприятливий момент, щоб почати щось нове – справу або стосунки. Не сумнiвайтеся, зробiть рiшучий крок вперед, i вiдчуєте полегшення та упевненiсть у власних силах. Збiльште  кількість контактiв i корисних дiлових зустрiчей. Можете знайти надiйних союзникiв у важливiй справi.

КОЗЕРIГ. Вам бажано стримати свiй запал i уважно вислухати опонентiв. Зайвий поспiх може призвести до серйозних фiнансових втрат. У другiй половинi тижня, можливо, прихована протидiя вашим планам. Частiше радьтеся з фахiвцями, зараз великий ризик наробити помилок. Прагнiть бути реалiстом i не вимагати вiд близьких людей дуже багато.

ВОДОЛIЙ. Варто звернути увагу на своє оточення, не виключенi спори з друзями. Схоже, вам не вдасться придiляти достатьо часу особистому життю через зайнятiсть професiйними справами. Є небезпека переоцiнити свої сили. 

РИБИ. Вiрогiдне дальнє вiдрядження.  Поставтеся з повагою до нових знайомих i до їхніх пропозицiй. Середа - хороший день для того, щоб дізнатися щось нове або почати вчитися. У четвер постарайтеся стримувати емоцiї. 

Підготував 

Степан ЗОРЕПАД.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 113