Ремонт та чистка котлів, колонок, бойлерів.
Промивка батарей, радіаторів і труб опалення.
Телефони: 068-733-80-62, 050-556-37-33.

Повідомлення в номер

Погода в Ковелі 30 квітня – 6 травня

Погода в Ковелі 30 квітня – 6 травня

29/04/2026 0

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 9оС. Вітер північний помірно сильний.
В ніч на п’ятницю. Хмарно. Температура: 6оС. Вітер північний слабкий.
П’ятниця. Хмарно. Температура: 10оС. Вітер північний помірний.
В ніч на суботу. Мінлива хмарність. Температура: 6оС. Вітер західний слабкий.
Субота. Мінлива хмарність.  Температура: 14оС. Вітер північний помірний.
В ніч на неділю. Ясно. Температура: 9оС. Вітер північний  слабкий.
Неділя. Мінлива хмарність. Температура: 20оС. Вітер північний  помірний.
В ніч на понеділок. Хмарно, дощ. Температура: 10оС. Вітер  східний слабкий.
Понеділок. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 19оС. Вітер змінний помірний. 
В ніч на вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 11оС. Вітер південний помірний.
Вівторок. Мінлива хмарність, можливий дощ. Температура: 18оС. Вітер північний  помірно сильний.
В ніч на середу. Мінлива хмарність. Температура: 10оС. Вітер північний слабкий.
Середа. Мінлива хмарність. Температура: 19оС. Вітер північний помірний.
Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 9оС. Вітер північний помірно сильний.
В ніч на п’ятницю. Хмарно. Температура: 6оС. Вітер північний слабкий.
П’ятниця. Хмарно. Температура: 10оС. Вітер північний помірний.
 

Повідомлення в номер

Негода лютує

Негода лютує

29/04/2026 0

Важкі часи переживають українці: триває кривава війна з путінською росією, щоденно ворог обстрілює наші міста і села, жорстокі бої точаться на фронті.
На жаль, додала проблем  і  природа: останніми днями Україну накрив справжній шторм, швидкість вітру зашкалювала. Повсюдно пройшли дощі з градом, у багатьох місцях, в тому числі, й на Волині, випадав сніг. Вранці температура опустилась до мінусових значень.
Завдано значних матеріальних збитків. Ураганний вітер руйнував опори мереж електроенергетики, валив дерева, зривав покрівлю з деяких будинків. Зафіксовані смертельні випадки: за даними на ранок 27 квітня загинули щонайменше троє людей. 
Негода завдала величезної шкоди садоводам, адже нині – період активного цвітіння плодових дерев, ягідників, майбутній урожай яких під великою загрозою.  Певні проблеми виникли на підприємствах сільського господарства – як колективних, так і приватних форм власності.
На Ковельщині, як повідомили засоби масової інформації, під ударом стихії опинилися села Заріччя й Лапні. Тут випав град, порозкривало будівлі, знищено багато городини. Увечері  зникло електроосвітлення. Подібне мало місце в інших населених пунктах. Зокрема, в Дубівській громаді через сильні пориви вітру склалася  аварійна ситуація з електропостачанням: було пошкоджено опори лінії електропередач напругою 10 кВ, про що повідомив сільський голова Роман Троцюк.
У зв’язку з негодою додалося турбот  працівникам рятувальних, комунальних та інших служб. Вони докладають максимум зусиль, щоб якнайшвидше ліквідувати наслідки удару стихії, допомогти людям, які постраждали від примх погоди.
Несприятливі погодні умови в Україні зберігалися і 28 та 29 квітня. За прогнозом синоптиків, надалі ситуація поліпшиться і дещо потепліє.  
Важкі часи переживають українці: триває кривава війна з путінською росією, щоденно ворог обстрілює наші міста і села, жорстокі бої точаться на фронті.
На жаль, додала проблем  і  природа: останніми днями Україну накрив справжній шторм, швидкість вітру зашкалювала. Повсюдно пройшли дощі з градом, у багатьох місцях, в тому числі, й на Волині, випадав сніг. Вранці температура опустилась до мінусових значень.
 

Повідомлення в номер

Чорнобиль: і тут був «рускій мір»

Чорнобиль: і тут був «рускій мір»

Автор Романюк Аліна Петрівна
29/04/2026 0

У квітневі дні хочеться згадати ще одну страшну подію, коли Чорнобильська АЕС та Зона відчуження, під час повномасштабного вторгнення рф у 2022 році, знову опинилася під загрозою. Станція, що має стратегічне значення для ядерної безпеки України та світу, вперше в історії людства була окупована ворожою армією. 
Окупацію станції назвали актом ядерного тероризму, який змусив світ усвідомити хиткість нашої безпеки. Правда, цього разу боролися не з «атомом», а з людською жорстокістю та безрозсудливістю. рашисти грубо порушили міжнародні норми, утримували персонал, мінували територію та наразили світ на ризик, піднявши радіоактивний пил у «Рудому лісі». Станція працювала в екстремальних умовах, а персонал пережив полон та психологічний тиск. Серед тих, хто опинився в заручниках, – працівники підприємства, пожежної частини ДСНС, нацгвардійці, медики, сталкери.
Понад місяць промисловий майданчик ЧАЕС окупанти використовували як військову базу, де розміщували  військовослужбовців і техніку. Це місце було безпечне для ворогів, адже вони знали, що ЗСУ їх тут не обстрілюватимуть.
Кілька разів станція опинялася під загрозою через втрату електропостачання та обмежені запаси пального для дизель-генераторів, які виконували роль резервного джерела живлення під час перебоїв. А риття окопів та облаштування бліндажів у «Рудому лісі» свідчать лише про одне – варварській поведінці росіян немає меж. Але світ мовчав. Прихід «руського міра» в Чорнобильську зону традиційно лише «занепокоїв» світову спільноту.
Державне спеціалізоване підприємство  «Чорнобильська АЕС», згадуючи події вторгнення,  в черговий раз дякувала за героїзм персоналу, який через окупацію опинився в заручниках просто на робочому місці. Подвиг ліквідаторів 1986 року продовжився у стійкості тих, хто береже безпеку на станції до сьогодні. 
«Усвідомлюючи рівень відповідальності, люди в умовах жахливого морально-психологічного тиску продовжували виконувати свої обов’язки. Замість відведених 12 годин робочої зміни персонал відпрацював понад 600 годин! А дехто залишався й довше, перебуваючи на станції аж до її повної деокупації 31 березня 2022 року. Відступаючи, рашисти взяли в полон 169 нацгвардійців, які несли службу на Чорнобильській АЕС. Деяких із них і досі, попри всі зусилля,  не вдалося повернути додому», – йшлося у дописі.
l
Ще у 2022 році у виданні «Голос України» журналіст Світлана Чорна написала про помсту «Рудого лісу» окупантам, які базувалися там, куди навіть сталкери не ризикують заходити. Далі пропоную і вам ознайомитись з її дописом:
«На цій території ґрунт під час вибуху реактора у 1986 році поглинув найбільшу частку викиду радіоактивного пилу. Тоді висока доза радіації на площі майже 10 квадратних кілометрів знищила всі дерева, здебільшого сосни, перефарбувала їх у буро-червоний колір. Ночами було видно, як мертві дерева світилися – тож без захисних костюмів заходити в «Іржавий», або як його ще називають «Червоний ліс», небезпечно.
Окупанти ж тут розводили вогнища, готували їжу, палили траву, дихаючи радіоактивним димом. Фрагменти опроміненого ядерного палива, графітової кладки, розкидані вибухом по “Рудому лісу”, зараз лежать на глибині 40-80 см, окупанти ж копали глибше, отримуючи чималі дози опромінення – зовнішнього та внутрішнього, альфа- та бета-частинками, які тепер із середини бомбардують тіла окупантів, прирікаючи кого на швидку, а кого на відтерміновану, але неминучу смерть.
Після втечі окупантів один із показників, що формує внутрішнє опромінення, яке отримали рашисти від поверхні ґрунту (бета забруднення),  у місцях заміру становив по 90 Sr, що у 160 разів перевищує норму. Навіть на самій станції у кімнатах, де жили окупанти, що збирали пісок і набивали ним мішки для захисту житла, радіаційний фон підвищений у десятки разів.
З Чорнобильської зони окупанти забрали усю розбиту техніку, яка теж отримала великі дози опромінення, – і той, хто вивозив її, ремонтував, приймав на металобрухт, також отримали велике опромінення.
«Рудий ліс» помстився путінським вбивцям – за Бучу, Ірпінь, Гостомель, Бородянку, куди вони із Чорнобильської зони виходили, аби розстрілювати міста, ґвалтувати і катувати. За викрадення системи радіологічного моніторингу, що збирала, обробляла і передавала дані щодо рівня радіації у всій зоні відчуження.  За пограбування офісів, з яких виносили комп’ютерну техніку, чайники, кавоварки, ковдри, сервізи, виделки і ложки, вантажили на свої бойові машини і вивозили, а що не вивезли – розтрощили.  За знищений чорнобильський архів, який збирався десятиліттями. 
Перша інформація про опромінення російських окупантів з’явилася на білоруських опозиційних Telegram-каналах. Там повідомлялося,  що в Гомель на семи автобусах привезли рашистів з підозрою на променеву хворобу. На думку деяких українських експертів, росія проводила у Чорнобилі спецоперацію «Сніжок-2», щоб на своїх солдатах перевірити вплив радіації. 
З іншого боку – ні рядові рашисти, ні їхні генерали (хоч як це не дивно) не мають елементарного уявлення про Чорнобильську катастрофу та її наслідки. Генерал-полковник, герой росії владімір шаманов в ефірі заявив, що розмови про опромінення російських загарбників у «Рудому лісі»  – брехня. Ці позиції, каже він, займали ще партизани у…  велику вітчизняну війну, ні у кого ніякої променевої хвороби не було. Тут уже коментарі зайві».
l
Вже не один рік триває російсько-українська війна, через що напруженою і непростою залишається робота Чорнобильської атомної електростанції. І ось знову, 40 років після катастрофи, над Україною та світом, як дамоклів меч, нависла небезпека поширення радіації.
Під загрозою – найбільший захисний купол над 4-им реактором ЧАЕС. Саркофаг, який мав стримувати радіацію десятиліттями, більше не гарантує повної безпеки. Конструкція втратила герметичність після атаки дронів у 2025 році, а ризик обвалу – зростає. 
За словами директора станції Сергія Тараканова, пряме влучання ракети чи дрона або навіть вибух поблизу — можуть призвести до руйнування саркофага, і жодних гарантій його стійкості немає. Експерти Greenpeace Україна попереджають: постійні атаки ворога не лише ускладнюють контроль ситуації всередині, а й фактично блокують демонтаж старого укриття, адже ремонтні роботи  складно виконувати в умовах війни.  
Попри це, за даними адміністрації станції, рівень радіації за межами об’єкта наразі залишається в нормі. У разі гіршого сценарію – є загроза для прилеглих міст і сіл. 
Тож, як бачимо, небезпека полягає не лише в залишках реактора, а й у потенційних техногенних чи зовнішніх впливах, зокрема й постійних ворожих атаках. «Атомний монстр» жевріє та лякає непередбачуваністю, залишаючись небезпечним на сотні років.
Підготувала Аліна РОМАНЮК.
У квітневі дні хочеться згадати ще одну страшну подію, коли Чорнобильська АЕС та Зона відчуження, під час повномасштабного вторгнення рф у 2022 році, знову опинилася під загрозою. Станція, що має стратегічне значення для ядерної безпеки України та світу, вперше в історії людства була окупована ворожою армією. 
Окупацію станції назвали актом ядерного тероризму, який змусив світ усвідомити хиткість нашої безпеки. Правда, цього разу боролися не з «атомом», а з людською жорстокістю та безрозсудливістю. рашисти грубо порушили міжнародні норми, утримували персонал, мінували територію та наразили світ на ризик, піднявши радіоактивний пил у «Рудому лісі». Станція працювала в екстремальних умовах, а персонал пережив полон та психологічний тиск. Серед тих, хто опинився в заручниках, – працівники підприємства, пожежної частини ДСНС, нацгвардійці, медики, сталкери.
 

Повідомлення в номер

Незламний

Незламний

Автор Семенюк Анатолій Володимирович
29/04/2026 0

Переді мною на столі – книга Михайла Юхти, Заслуженого журналіста України, прозаїка, поета, публіциста під промовистою назвою «Долю обрав сам».
Розкриваю книгу. Читаю перші речення, відчуваю, як звідти ніби витікає чистий весняний струмок. Він словесним потічком вливається у мою душу і пробуджує спогади про «споріднене» з автором минуле. Нагадує босоноге  бідняцьке дитинство, хутір, піч теплу (на якій грівся малий Дмитрик), «Сіреньку» милу конячку, а в небі – вервечку  журавлів, що кружляють над селом…
Та це ж я! Моє таке далеке і близьке дитинство ожило в уяві. Ох, Михайле, завів ти мене  в долину спогадів та переживань, і вміло, вінком фактів, образів, епітетів відкрив комірки пам’яті. І вже, на цей час, у мене немає  іншого заняття,  як читати цей літопис  життя, звідки до читача із сірої країни комунізму виходять титани духу.
Вслухаймося в сутність цієї боротьби: «Думаю про Україну... Як би то не було, Через терни і провалля йтиму до неї… До останнього подиху з вірою, молитвою і любов’ю нестиму ім’я Україна, Господніми дорогами долі, щоб вічно билося її серце…».  Ці слова Дмитра Полікарповича Іващенка, вчителя від Бога, дисидента 60-их років, адресовані, нам теперішнім.
Автор бере мене за руку і веде через все життя нашого славетного земляка.  Його дитинство позначене жахливими картинами Голодомору тридцятих років ХХ століття. 
А за тим – страхіття кривавої фашистсько-сталінської війни, яку Дмитро Іващенко пізнав  із студентської лави добровольцем і яку пройшов,  як-то кажуть, вздовж і впоперек від першого дня  до останнього.  Вміло виходив із критичних смертельних ситуацій, прокладав понтонні  переправи через майже всі ріки  Європи, серед яких – Дніпро, Німан, Вісла, Одер та інші. 
Тільки один приклад із його спогадів. На переправі перший танк із генералом звалився у воду. Воїн Дмитро не роздумував довго: миттєво одягнув відповідне вбрання, пірнув у холодну осінню воду, зачепив  трос, вибравшись із смертельної пастки, подав команду тягнути танк. Цим врятував і танка, і генерала. А таких небезпечних випадків   на дорогах війни було безліч. 
У щоденнику Дмитро Іващенко  писав: «Мені, як і кожному, хто пройшов фронтові дороги, доводилось не раз вмирати, горіти в огні, тонути у воді, задихатися без повітря.  Але не вмер, не згорів, не втонув, не задихнувся. І кулі та осколки оминали мене. Ніколи не думав про смерть». 
Повоєнне життя віщувало Дмитру Іващенку щасливі дні та роки. Ще б пак: улюблена робота – він вчитель української мови та літератури в Луцькій школі №3, що над Стиром, пізніше викладання цього предмета в Луцькому педагогічному інституті. 
«Саме тут, як пише Михайло Юхта,  народжувався дисидентський рух». З’явилися літературні гуртки, а  відтак романтичні вітрила  юних наповнювалися Симоненківськими віршами, проукраїнським духом, новими національними ідеями, нелегальною    літературою, яка так чи інакше поширювалася в Україні. Такі патріотичні кроки жорстко  переслідував  і карав кдб, як, зрештою, вся радянська влада. 
«Через образ свого героя я на документальних матеріалах розкриваю злочинну сутність радянсько-комуністичної  влади», — підкреслює Михайло Юхта.
Арештували Дмитра Іващенка поблизу  його дому 1 вересня 1965 року – грубо і дико. І розпочалися безперервні знущання, приниження, допити.  Вдень не давали спати, а вночі  постійні  допити.  Кадебістам не вдалося його зламати – Дмитро Полікарпович лишився вірним своїм переконанням і своїй незламній правді.
На відкритому судовому процесі, що відбувся у Луцьку, мужньо стояли дисиденти Дмитро  Іващенко  і його соратник  по боротьбі Валентин Мороз. Їх судили за проукраїнську, патріотичну діяльність. Строк   відбували в мордовських таборах, де таких борців за вільну Україну було немало. Витерпів ще більші знущання, зневагу з боку табірної адміністрації.
Промайнув термін ув’язнення. З гідністю його  відбув:  не зламався і не зрадив.  Поспішив до Луцька. На жаль, працювати в цьому місті йому заборонили. Знущання над особистістю продовжувалась. Комуністична каральна  машина працювала безвідмовно.
Та, попри все, завдяки добрим друзям з Міністерства освіти Дмитро Полікарпович  повернувся до  вчителювання в селі Поромів Іваничівського району, а по тому – в поліських селах Клітицьк, Річиця, Гірники… Це були щасливі дні і ночі. А ще більша радість засяяла в душі, коли, нарешті, прийшла звістка про реабілітацію.
l
Ще і ще раз перегортаю сторінки, перечитую літопис життя видатної особистості Дмитра Полікарповича Іващенка. Книга багата світлинами, спогадами друзів, колег учнів. Цікавим і захоплюючим є щоденник Дмитра Іващенка.
Лишається щиро подякувати Михайлу Юхті за цю титанічну працю. Це й роблю у віршованій йому посвяті. 
Михайлу Юхті
Весна!.. Богиня світла і
  тепла,
Богиня квітів і птахів
  співучих.
Весна – вона, мов зіронька
  ясна,
Єднає душі у
  співозвучність
Октав, акордів звуків
  дивних,
Надій, і мрій, і
  Воскресіння.
Гуляє вітер понад нивами,
Несе для нас просте
 прозріння,
Що рай – твоя земля
  обітована,
Що центр  буття – твій дім,
  родина,
Що Сонце й Місяць та
       прийдешній ранок
Утверджують святе, ти –
  українець!
Несеш знаменно долі із
  сумлінням.
Кривавиться дорога –
        дорога ціна.
Стезя Героїв – заради волі
  Вознесіння,
Вона до нас й нащадків
  промовля.
Тримайсь, народе: гряде
  година,
Коли і море, й гори, і Свята
  Земля
Здригнуться болем, і
  двоголовий згине,
І возсіяє радістю
         провісниця зоря!
Анатолій СЕМЕНЮК. 
Переді мною на столі – книга Михайла Юхти, Заслуженого журналіста України, прозаїка, поета, публіциста під промовистою назвою «Долю обрав сам».
Розкриваю книгу. Читаю перші речення, відчуваю, як звідти ніби витікає чистий весняний струмок. Він словесним потічком вливається у мою душу і пробуджує спогади про «споріднене» з автором минуле. Нагадує босоноге  бідняцьке дитинство, хутір, піч теплу (на якій грівся малий Дмитрик), «Сіреньку» милу конячку, а в небі – вервечку  журавлів, що кружляють над селом…
 

Повідомлення в номер

Шляхи наші несповідимі

Шляхи наші несповідимі

29/04/2026 0

Всі ми хочемо бути щасливими. А чи кожен з нас розуміє, що таке щастя і в чому його сенс?
Якщо людина вміє цінувати життя і радіти навіть не зовсім, на перший погляд, звичайним досягненням, то щастя можна зустріти й відчути завжди і всюди.
Віра Петрівна народилася в селі. Звичайне село, звичайне сільське життя зі своїми традиціями і звичаями. Сім’я в достатку, забезпечена. Батьки про Віруню-одиначку дуже турбувались, хотіли, щоб все було найкраще. В школі була першою, відмінниця, в сім’ї теж все навколо неї «крутилося». 
Правда, такої постійної уваги Віра не дуже хотіла. Завжди казала: «Буду, як усі». Адже не дуже  приємно чути: «Тобі з батьками пощастило. Ніхто ні в чому не заперечить».
Шкільні роки пробігли, настав час випуску. На шкільному вечорі Віра виглядала чудово. Дівчата заздрили: королева балу, хлопці хотіли, щоб хоч один танець їм подарувала. Справжня «зірка» свята.
Невдовзі завирувало інститутське життя. З батьками обрала спеціальність економіста. Вчилась добре, налагодила нові знайомства. Її краса вабила багатьох, на неї звертали увагу постійно – навіть на вулиці озирались вслід. Що вже казати про інститут?
l
А роки йшли – заліки, екзамени, курсові. На особисте життя ніби часу не вистачало. Але, згадує нині Віра Петрівна: «Ми жили в той час, коли поняття кохання сприймали, як красиву казку про принца і принцесу, котрі жили довго і щасливо й померли в один день. Але повірте: життя настільки багатогранне і непередбачуване, що в ньому можливо все. Ось і в мене невдовзі з’явився Влад. Бог наділив його красою, непересічною ерудицією, тож завжди говорив переконливо, дотепно.
Зустрічалися довго, років два. Побачення були неповторні. Ліс, природа, бібліотека і, звичайно лекції. Все разом, все спільно. Не зчулись, як у нас почалося щасливе, на перший погляд, сімейне життя, щоправда «неофіційне». Влад на той час закінчив навчання і працював у престижній фірмі. Все було в нас добре, нам навіть заздрили. 
Але в житті, як в природі. Часом грім гуркоче після спеки. І в нашій щасливій сім’ї «загуркотіло». Причиною стала моя вагітність.
Довго тоді сиділа на вокзалі і плакала. Здавалось, тим сльозам не буде кінця, Як заїхати додому, що сказати батькам? Як зреагують сусіди, однокласники? Чим би все закінчилось, не знаю. Раптом до мене підійшов наш сусід із села Микола. Він був старший за віком, жив з бабусею на одній вулиці. Сталось так, що його батьки загинули, коли він був ще малий, і відтоді хлопця доглядала й виховувала бабуся. 
l
Після школи Микола навчався в профтехучилищі на механізатора широкого профілю. А після закінчення уже працював у колгоспі. Я мало ним цікавилася, бо він мені не рівня. А тут, в тому розпачі, я все розповіла Миколі. І про «чудового, успішного» Влада, і про  диплом з «відзнакою», і про вагітність. А головне: куди подітись, як сказати батькам, бо навіть про те, що я була в цивільному шлюбі, ніхто вдома не знав. 
Сиділи мовчки, кожен думав про своє. Аж тут Микола встав і так просто по-домашньому  сказав: «Поїхали додому, станеш у мене жити, як дружина”.
Господи, що я передумала в ті декілька годин у дорозі! Але ночувала у Миколиній хаті, а на другий день, коли батьки були вдома, ми пішли в гостину. Зустріли нас скандалом: чому приїхала, чому не сказала, а головне – не будеш жити з «голодранцем». Ти – донька поважних людей, ми відомі в області, ми тебе вивчили, а тут – механізатор, тракторист…
На щастя, Микола виявився добрим, уважним, турботливим чоловіком, пізніше – батьком. Хрестили дитину в районі і в той же день розписалися, ще й повінчалися. 
l
Після народження онука, батьки стали добрішими, закидали подарунками. Хоча чоловік не особливо хотів від моїх батьків допомоги. Очевидно, далися взнаки минулі образи.
Жили ми добре, як кажуть, душа в душу. В хаті, звичайно, не було особливої розкоші, але ми були щасливі. Бабусина хата була так собі – «на курячих ніжках»: місця мало, але це нас задовольняло. Чоловік мав «золоті» руки, був добрий господар, будь-яка робота горіла в його руках. Він працював і вдень, і вночі,  не мав вихідних, аби тільки заробити грошей. 
Згодом, з допомогою батьків, на місці старої з’явилася нова, добротна  хата, і народився другий син. Я забула про свою колишню гординю і зверхність. Раділа, що маю таке просте жіноче щастя. Ми, іноді шукаючи його, вигадуємо  повітряні замки, маримо ним, а воно ось зовсім поруч. Я мала все необхідне для того, щоб почуватися щасливою: турботливий, уважний чоловік, дім-казка, сини підростають. Ось воно, наше жіноче щастя. 
Згодом народився третій синочок, хотілося донечку – собі помічницю, але маємо трьох синів. Йшли роки, підростали хлопці, а ми зайняті роботою, домашнім господарством.
З часом у Миколи не стало роботи – розвалювалось господарство, і чоловіки їхали на заробітки. Поїхав і Микола десь на схід. Просили не їхати, а він: «Хлопці ростуть, потрібні кошти». Спершу так і було: хлопці росли, гроші надходили і ніби все добре. Але з роками їх було все менше і менше, а потім, як грім з ясного неба, лист: «Пробач мені, прости».
На сльози довго часу не мала. Син закінчував школу, треба було думати про навчання далі. Світ потемнів для мене, але робота, господарство, діти вимагали уваги. Добре, що діти були слухняними, допомагали, як могли, самі вчилися, бо не мала часу з ними сидіти і допомагати з уроками. Я щиро раділа їхнім успіхам. 
Особистого життя не мала, але не раз ловила на собі зацікавлені погляди. Але хто я була: і не жінка, і не вдова? Навіть соціальної допомоги не могла оформити, бо ж не розлучена. В усьому допомагали батьки, ділили свою пенсію з онуком-студентом”.
l
«Як швидко пливуть літа», – із сумом сказала Віра Петрівна. І десь сльоза смутку з’явилася в її очах. Продовжила далі: «У селі мені заздрили: як жінка з трьома хлопцями дає раду і дітям, і господарству, і роботі? І сама акуратна, одягнена «по-міському» – все нове,   сучасне й зі смаком, зовсім не схожа на сільських жінок».
Все було б добре, якби не війна. У вільну хвилину біля телевізора постійно стежила за подіями на сході України. Там, на Донеччині десь і її Микола. Про це казали знайомі. А чи живий? Хоч час пройшов, але ненависті не відчувала. Швидше – співчуття і хвилювання.
Переживала за країну, за тих, хто під обстрілами, думала про прожиті роки. Шкода дітей, бо так хотілося, щоб були щасливі, але розуміла: долю не оминеш.
…Якось до її дому прийшла жінка з двома хлопчиками.  Не здивувалась, бо переселенці зі сходу уже з’являлися у селі. Їм надавали допомогу, забезпечували житлом. Село всіма силами допомагало воїнам. Брало участь у волонтерській роботі. Тому Віра Петрівна не здивувалась ранній гості, котра без дозволу зайшла до хати, пропускаючи наперед хлопчаків. І враз непрохана гостя закричала:
– Ето дом іх родітєля. Он пошол на вайну, я уєзжаю за граніцу, а тєбє оставляю єго же рєбят. Наш дом разбіт.
І пішла. А Віра Петрівна стояла і дивилася на двох хлопчиків, які так були схожі на її синів… Подумала: «Таки правду кажуть: «Шляхи Господні несповідимі»…
Валентина Січкар.
Всі ми хочемо бути щасливими. А чи кожен з нас розуміє, що таке щастя і в чому його сенс?
Якщо людина вміє цінувати життя і радіти навіть не зовсім, на перший погляд, звичайним досягненням, то щастя можна зустріти й відчути завжди і всюди.
Віра Петрівна народилася в селі. Звичайне село, звичайне сільське життя зі своїми традиціями і звичаями. Сім’я в достатку, забезпечена. Батьки про Віруню-одиначку дуже турбувались, хотіли, щоб все було найкраще. В школі була першою, відмінниця, в сім’ї теж все навколо неї «крутилося». 
Правда, такої постійної уваги Віра не дуже хотіла. Завжди казала: «Буду, як усі». Адже не дуже  приємно чути: «Тобі з батьками пощастило. Ніхто ні в чому не заперечить».
 

З неопублікованого

Рекомендація

15/11/2022 / / 0

Рекомендація

Волинська обласна організація Національної спілки журналістів України  рекомендує до участі в творчому конкурсі НСЖУ «Інформаційна передова-2022» у номінації «Краща журналістська робота» творчий доробок журналістів ТзОВ «Редакція газети «Вісті Ковельщини» (Волинська область, м. Ковель) за період 24.02.2022 р. – 10.11.2022 р.

Голова Волинської обласної організації НСЖУ Михайло Савчак.

Важливо!

26/04/2022 / / 0

Шановні користувачі інтернет-сайту газети «Вісті Ковельщини»!

Для того, щоб на сайті переглянути УСІ НОВИНИ чергового випуску газети, які для Вас підготувала команда нашого видання, вгорі праворуч на «Головній» сторінці сайту перейдіть за гіперпосиланням (або номера газети (наприклад Четвер, 21-28 квітня 2022 року №16-17 (12814-12815) або архіву новин "Весь архів випусків").