Ремонт та чистка котлів, колонок, бойлерів.
Промивка батарей, радіаторів і труб опалення.
Телефони: 068-733-80-62, 050-556-37-33.

Повідомлення в номер

Погода в Ковелі 7–13 травня

Погода в Ковелі 7–13 травня

07/05/2026 0

Четвер. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 23оС. Вітер південно-західний  помірно сильний.
В ніч на п’ятницю. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 15оС. Вітер південний слабкий.
П’ятниця. Мінлива хмарність, дощ, гроза. Температура: 19оС. Вітер західний помірний.
В ніч на суботу. Мінлива хмарність. Температура: 11оС. Вітер західний слабкий.
Субота. Мінлива хмарність.  Температура: 18оС. Вітер північно-західний помірний.
В ніч на неділю. Мінлива хмарність. Температура: 10оС. Вітер слабкий (штиль).
Неділя. Мінлива хмарність. Температура: 20оС. Вітер західний з переходом на східний слабкий.
В ніч на понеділок. Мінлива хмарність. Температура: 12оС. Вітер  східний слабкий.
Понеділок. Мінлива хмарність, дощ, гроза. Температура: 21оС. Вітер південно-східний сильний. 
В ніч на вівторок. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 15оС. Вітер південно-східний помірний.
Вівторок. Мінлива хмарність, дощ, гроза. Температура: 21оС. Вітер південний   помірно сильний.
В ніч на середу. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 14оС. Вітер південний слабкий.
Середа. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 19оС. Вітер північно-західний сильний.
Четвер. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 23оС. Вітер південно-західний  помірно сильний.
В ніч на п’ятницю. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 15оС. Вітер південний слабкий.
П’ятниця. Мінлива хмарність, дощ, гроза. Температура: 19оС. Вітер західний помірний.
 

Повідомлення в номер

“Мамлюки” ХХІ століття

“Мамлюки” ХХІ століття

07/05/2026 0

Трохи історії.  В дитинстві, десь у п’ятдесятих роках (не пам’ятаю,  в який клас ходив), дивився у клубі фільм, створений грузинськими кіномитцями, кольоровий.
Події розгорталися на Близькому Сході. Там в кінці ХІІІ – на початку ХІV століття існувала держава мамлюків, які постійно воювали із сусідами. Для цього їм потрібно було військо. Мамлюки робили набіги і викрадали малих дітей, особливо хлопчиків.
Так до них потрапили два товариші із Кавказу, але християнського віросповідання. Мамлюки виховували їх на своїх традиціях, навертали в національну віру. І ставали ті воїнами яничарами. Одного хлопчину продали купцям з Європи, а другий залишився у їхньому війську.
Йшли роки, кожен жив своїм життям. І тут в долю хлопців втрутився сам Наполеон  Бонапарт. На початку ХІХ століття, здобувши Неаполітанське королівство, вирішив потіснити Британію на Близькому Сході.
Зібравши військо, посадив на кораблі й вирушив до Єгипту. Тут  він відвідав піраміди. Навіть, як дехто стверджує, провів ніч в одній із них. Але це не допомогло йому, і фортуна відвернулася від Наполеона. Запаси, які брав із собою, закінчились, спека воїнам не дуже сприяла. Крім того, постійні напади кочівників (мамлюків) змусили його повертатись у Францію. 
В одній із сутичок зустрілись і колишні товариші в бою. Один – в чині капітана французької армії, а другий – воїн ісламу. Коротше кажучи, друзі стали ворогами.
Не пам’ятаю, чим все скінчилось, але той фільм чимось нагадує сьогодення. Адже нинішня росія – це фактично держава мамлюків. Про це я знаю із власного досвіду.  Вона фактично забрала моїх двох братів. Один поїхав в Тюмень, там створив сім’ю, мешкає в Сургуті. Другий, менший, будував БАМ, теж одружився, мав сина.
Це було в дев’яностих роках. Брат загинув з невідомих причин. Доки повідомили, то поховали сусіди, бо співмешканка кудись зникла. 
Після Другої світової війни, як відомо, було скорочення радянської армії. Ті, що в ній служили, а особливо з України, старались   залишитись за «поребриком», тому що вдома їх нічого доброго не чекало. Так і з’явились Валентина Матвієнко,  Мединський, Дмитрієв та багато інших запроданців України. 
Згадаймо фільм «Іван Васильович змінює професію», де Іван Грозний каже, що він «Казань брав, Астрахань брав». Це схоже на тих, хто хвалиться: «Крим брав», «Донбас брав». 
Петро І разом із першим колаборантом Феофаном Прокоповичем у 1721 р. назвали московію росією (імперією), а Петро став імператором. Знаючи ставлення Петра І до духовенства, розуміємо, чому він хотів зосередити владу в одних руках. Як результат, церква була позбавлена свого управління (патріархії). Натомість був створений синод, яким   керував оберпрокурор аж до жовтневого перевороту 1917 року.  
Після перевороту церква відновилась, обрала патріархом Тихона, але лєнін заявив, що релігія – опіум для народу, а тому проти церкви розпочали репресії. Патріарха прибрали, храми зруйнували, дзвони поскидали із дзвіниць, а майно пішло на індустріалізацію. Відновили церкву лиш у 1943 році в розпал війни, і то всі ієрархи призначались державою, попередньо, отримавши «благословення» нквс-кгб.
Багато запитань викликає атрибутика держави росії: герб двоголовий символізує Римську імперію – Західну і Східну (Візантію), тому що Іван ІV Грозний був «по бабусі» пов’язаний з  останнім імператором Костянтином Палеологом. Прапор запозичений Петром І у голландців, хоч кольорами нагадує французький.  Щодо гімну, то музика радянська – тільки поміняли слова (не вперше).
Лицемірству москалів немає меж. Ще можна пригадати, як недавно кобзон і Поплавський дуетом співали: «Ненька Україна, матушка росія» (я б змінив матушку на мачуху).
Хоча війна ще не закінчилась, але колись закінчиться. Тож дай, Боже, до цього дожити і осмислити все пережите. Я, як і все післявоєнне покоління, думали, що нам уже не випаде воювати, а що вийшло? Не нам, а нашим дітям і онукам таки довелося брати зброю і захищатись від сусідів, які вигадали причину, щоб на Україну напасти.  
Страшно подумати, що тисячі загиблих військових – як росіян, так і українців, десятки зруйнованих міст, селищ, вбитих російськими ракетами мирних жителів, – це наслідок  дій російських «мамлюків» в ім’я задоволення амбіцій однієї (не можу назвати людиною) особи путіна. Але вірю: розплата неминуча, ворог зазнає поразки.
Слава Україні!
Героям слава!
Андрій Михалевич.
с. Ружин.  
Трохи історії.  В дитинстві, десь у п’ятдесятих роках (не пам’ятаю,  в який клас ходив), дивився у клубі фільм, створений грузинськими кіномитцями, кольоровий.
Події розгорталися на Близькому Сході. Там в кінці ХІІІ – на початку ХІV століття існувала держава мамлюків, які постійно воювали із сусідами. Для цього їм потрібно було військо. Мамлюки робили набіги і викрадали малих дітей, особливо хлопчиків.
Так до них потрапили два товариші із Кавказу, але християнського віросповідання. Мамлюки виховували їх на своїх традиціях, навертали в національну віру. І ставали ті воїнами яничарами. Одного хлопчину продали купцям з Європи, а другий залишився у їхньому війську.
 

Повідомлення в номер

Спільно наближаймо нашу Перемогу

Спільно наближаймо нашу Перемогу

07/05/2026 0

Наближається 9 травня. День, коли багато хто з нас ще недавно святкував як день перемоги. 
А чи для всіх перемога була перемогою, чи для всіх вона була жаданою і чи всі її чекали? 
Здавалося б, абсурдне запитання. Хто б не хотів покінчити з війною? 
Та чи не є це підміною понять: «закінчення війни» і «перемога» одного людожера над іншим? 
Закінчення війни, безперечно,  хотіли всі. 
Давайте згадаємо тих, для кого перемога не несла нічого доброго. 
В першу чергу – це ті, хто так чи інакше працював на окупантів. Не воював, зауважте, а просто працював за кусень хліба, щоб жити, бо іншого виходу не було. Скільки цих людей? Сотні тисяч? Мільйони?  
Ці люди не чекали нічого хорошого від безпощадної радянської влади. Вони добре її знали та не могли хотіти її повернення.  
Чи могли очікувати перемоги віруючі люди, для яких вперше за багато років відкрилися церкви і коли ніхто, здається, не переслідував їх за віру?
Так, Святогірська лавра була завжди зачиненою за радянських часів. І до війни, і після. Діючою була, попри все, тільки при німцях.
Хіба могли забути віряни про знищених демонською владою близько сотні тисяч священників та багато тисяч церков? Могли вони хотіти повторення такого страхіття? 
Чи могла радіти перемозі велика армія тих, які з різних причин перейшли на бік німців? Це не сотні і не тисячі людей. Їх кількість виміряється набагато більшими цифрами.
Їх легко назвати зрадниками, але коли «зрадників» —  чи  не мільйони, то треба сказати вперше те, про що до цього ніхто не говорив: ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ НА ТЕРИТОРІЇ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ ЙШЛА ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА. Бо як ще інакше можна назвати ситуацію, коли така кількість громадян однієї країни воювали один проти одного? Коли партизани та диверсійні групи чекістів тисячами вбивали тих, хто служив у німців, коли мільйони здавалися в полон, щоб не воювати на боці  срср або йшли у власівські та інші формування, щоб воювати проти ненависної влади?
Як могла хотіти перемоги переважна більшість людей Західної України?
Вони ще не звикли до радянських порядків. Комуністи не встигли зазомбувати цих людей так, щоб вони їх «полюбили».
Вони знали, що «совєти» несуть із собою тюрми, колгоспи, знущання над віковими традиціями, знищення мови, церкви, віри та багато ще чого.
Вони пам’ятали, як, відступаючи, енкаведисти   постріляли інтелігенцію та всіх, кого вважали нелояльними до себе.
А чи могла чекати на перемогу, а, значить,  і на прихід радянської влади значна частина селян? Адже вони декілька років жили без колгоспів, відчули себе господарями. У них з’явилися чи не вперше надлишки зібраного врожаю. 
Чи могли чекати перемоги ненависного їм режиму ті, які були репресовані в срср? А це — вже десятки мільйонів людей. А їх родичі, близькі? Як вони могли хотіти повернення червоних садистів? Додаймо до постраждалих від репресій мільйони тих, хто був замучений голодом та їх рідних. Вони чекали перемоги? Їм потрібна була найстрашніша влада на землі? 
Чи чекали на перемогу народи Європи? 
Може, дехто й чекав, не знаючи, з ким буде мати справу. Але вже скоро гірко пожалкував, що прийшли «визволителі».  
Один із радянських журналістів  В. Лапский в спогадах про свою роботу в Німеччині після війни  відкрив світу жахливу інформацію. Виявляється, одинадцять фашистських концтаборів, в т.ч. Бухенвальд і Заксенхаузен, не припинили свою роботу після закінчення війни. Під «опікою» нквд вони існували  до 1950 року. В таборах були, окрім колишніх німецьких солдатів, жінки, старі і діти. В’язні масово помирали від  виснаження, голоду і хвороб.  
Що принесла перемога для остарбайтерів, військовополонених, кубанських та донських козаків, так званих білоемігрантів, яких або стріляли, або відправляли до Сибіру, для сотень тисяч німецьких жінок, яких віддало на зґвалтування радянське командування?
Що принесла перемога для тих  сімей, батьки, діти та брати яких були розстріляні за рішенням військових трибуналів або загороджувальними загонами при відступі чи будь-якому порушенні в штрафбатах?
Що принесла перемога для тих, хто був депортований з рідних місць – татар,  балтійців, українців та поляків в результаті операції «Вісла»?
Це далеко не повний перелік, але якщо зважити на те, що тут було сказано та перелічено мною, то можна дійти тільки до одного висновку: день перемоги став початком нового страхітливого масового, наджорстокого знищення мільйонів людей та нового нелюдського знущання над ними.
Свідома сучасна людина не може святкувати перемогу одного нелюда над іншим, а може тільки оплакувати жертв війни та просити Господа Царства Небесного для їх душ.
Я жодним чином не збираюся захищати нелюда Гітлера. Але Гітлера, його поплічників, його режим засудили на Нюрнберзькому процесі, а злочини сталінського режиму, у тому числі  в часи Другої світової війни,   не засуджені. Сталінський режим і по цей день ходить тільки в переможцях. Ба більше: 75 відсотків  росіян вважають кривавого диктатора найвизначнішою особою в історії московії. 
l
Ладнає під «сталіна» себе і біснуватий путін. Він впевнений, що гідно продовжує його справу, розв’язавши криваву війну проти України і ставши «собіратєлєм рускіх земель». Саме кремлівський карлик  «приватизував»  9 травня, щороку організовуючи так звані марші  «пабєдітєлєй» і повторюючи, як мантру, слова: «Побєда будєт за намі!».
Яка «побєда»? Над ким? В ім’я чого? 
Але ці питання зомбованих росіян  не хвилюють. Вони сліпо вірять путіну, його брехні й лицемірству, знищуючи мирні українські міста і села, вбиваючи цивільне населення,  загрожуючи війною усьому світу. Не сумніваюсь, що саме так буде в росії і 9 травня цьогоріч.
Ні, це не наш день перемоги. Наш час настане тоді, коли український народ здобуде Перемогу над головними злочинцями сучасності – рашистами.
Дай, Боже, щоб сталося  так якнайшвидше!
Олександр Мінович.
Михайло КУЗЬМУК.
Наближається 9 травня. День, коли багато хто з нас ще недавно святкував як день перемоги. 
А чи для всіх перемога була перемогою, чи для всіх вона була жаданою і чи всі її чекали? 
Здавалося б, абсурдне запитання. Хто б не хотів покінчити з війною? 
Та чи не є це підміною понять: «закінчення війни» і «перемога» одного людожера над іншим? 
Закінчення війни, безперечно,  хотіли всі. 
Давайте згадаємо тих, для кого перемога не несла нічого доброго. 

Повідомлення в номер

На Поліссі місцевий “султан” тримав гарем із трьома жінками

На Поліссі місцевий “султан” тримав гарем із трьома жінками

07/05/2026 0

За багато років роботи у журналістиці траплялися різні відрядження, зустрічі із неймовірними людьми, цікаві життєві історії. Однак відрядження влітку 2003 року в село Одринки, що на Рівненщині, стало особливим, таким, що не забудеться ніколи. Про головного героя публікації – ветерана Другої світової війни Олексія Телетьона досі є посилання на низку  статей у різних виданнях. Однак знаменитим він був не військовою доблестю, а чоловічими “подвигами”. 
 
Перша померла, 
а друга стала «негодна» 
Село Одринки загубилося серед густих лісів, відмежоване річкою Горинь. Щоб дістатися до тамтешньої знаменитості, довелося долати вибоїни ґрунтової дороги і майже розібраний міст, на якому залишилися мостини, щоб лишень проїхала автівка.
– То ви до нашого султана? – зневажливо, але з прихованими нотками заздрощів, хмикнув перший зустрічний у селі, до якого звернулися із проханням показати хату Олексія Телетьона. – До нього все їдуть і їдуть.
Удома нікого не було – липень, гаряча пора сінокосу. Тим часом розглядаю його хатину. Вона аж ніяк не нагадує розкішні султанські покої.
– Ще по війні її збудував, – розповів згодом господар, коли прийшов із косовиці. – З армії повернувся в одному сірячку. Дерева наносив, а люди хату поставили. Як є кубло, то всяка пташка сяде.
Чоловік як у воду дивився: не одна «пташка» намагалася вгніздитися тут, але він чітко тримав у своїх руках сімейну ієрархію. Женився ще перед Другою світовою. Відразу забрали в армію. Потім був фронт. Полон, втеча, прифронтова розвідка і дорога на схід – до Японії. Заслужив аж двадцять «медальов», як сказав про свої нагороди. 
Дружина Одюшка у війну померла, лишивши сина Гриця. Тож одружився вдруге – привів у дім Мотруну. Розлад у сім’ї почався, коли вона зачастила до місцевої релігійної громади. За словами Олексія Кіндратовича, не топила, не варила, встала, вбралася і пішла. А в хліві свиня голодна верещить, корова у стайні недоєна. Тож прислухався до її поради: «Бери собі жінку, а я коло вас до смерті доживу, бо ти мені вже не треба».
Третю жінку знайшов на базарі
У Сарнах на базарі Олексій Телетьон запримітив жіночку, на обличчі якої залишив слід важкий чоловічий кулак. Йому стало її шкода.
– Питаю: «Скуль ти?», – пригадував дід. – Розказала. «Якщо хочеш мене, то бери», – зізналася відверто. А що ж тут стісняться? Бачать очі, що купують, нехай їдять, хоч повилазять. 
Під час нашої розмови Люба (саме так звали молодицю) стояла поруч із чоловіком плече до плеча, мовчки гасила у кутиках вуст лукаву посмішку. Її не бентежило, що Олексій Кіндратович годився їй у батьки: старший від неї аж на 32 роки! Перебралася до нього зі своїм приданим і з одним із своїх синів від першого чоловіка. 
Дві жінки в одній хаті змогли поладнати. Та й куди тут дінешся, якщо хата – це лише одна кімната з піччю, водночас правила і за кухню, і за опочивальню. Умеблювання – більш, ніж скромне: дерев’яні лавки, стіл, мисник і єдина окраса – плюшевий  килим із спокусливою красунею, яка, очевидно, надихала діда Телетьона на чоловічі “подвиги”. 
Мотруна відсторонилася від господарських клопотів та домашніх справ, облюбувавши місце на печі. А Люба перебрала їх на себе. 
– Ну, Олексія Кіндратовича ми і так з усім селом ділили, – пригадувала згодом Любов. – Боліли в Мотруни і ноги, і спина. Зранку прокинеться на печі, кличе: «Любко, дай руку» – допомагаю їй злізти. Сядуть за стіл, примовляють: «Налий борщу». Підемо з нею по воду до колодязя: я несу відро, а Мотруна поруч йде. Через кожні три метри на пеньок або травичку сідає: «Любко, роззуй мене, ноги затекли»…   Зате в ліжку я була улюблена. 
Люба не шкодувала про свій вибір і навіть народила діду Телетьону доньку, коли йому було вже шістдесят шість років.
Позаздрила щастю сестри
Так тривало, поки у «покоях» поліського султана не поселилася молодша Любина сестра Надія. У неї також не склалася жіноча доля. От і прибилася в Одринки.
– Ми на той час утрьох з Телетьоном уже п’ять років прожили, – розповідала Люба. – І раптом Надька заявляється у сукні з мереживами. А вона від мене на сім років молодша… Пройшла в хату, сіла на ліжко і мовчить. Тільки очима Телетьона їсть. Він нам з Мотруною відразу завдання роздав: одну за хлібом послав, а іншу – корову доїти. І замкнувся зсередини з моєю сестрою… Ми почекали, поки Телетьон вийде, і відразу в хату. А там Надька ніжиться на ліжку. Я її за волосся і на підлогу стягнула, а Мотруна мітлою з хати нагнала. 
Але якось увечері Надія знову з’явилася під вікнами багатоженця і почала голосити. Телетьон завів її в дім і наказав жінкам: «Живіть дружно на загальних правах». Так вони разом прожили двадцять літ – без сварок і негараздів. А коли прийшов час, похоронили Мотруну.
Хоча під одним дахом з Олексієм Телетьоном мешкали відразу три дружини, ще три жінки «поза хатою» народили йому трьох дітей, а з десяток коханок любили його без побічних наслідків, із жодною, крім першої – Одюшки, він не вінчався і не розписувався у сільраді. Щоправда, влада скерувала, було, до нього представниць паспортного столу, щоб ліквідувати неподобство у документах. Але дід спантеличив їх, запропонувавши: «А, може, й ви зостанетесь? Я вас не гоню». Так вони і поїхали ні з чим.
Пригадую, як поліський султан щедро пересипав свою мову філософськими виразами про сімейне життя-буття:
– Якщо першої доброї жінки нема, то чоловік як на одне око сліпий. Я вінчався тільки раз, бо у мене є три правди: родився, женився і вмирати буду. А скільки жінок буде – не знаю. Може, ще зо п’ять. Цяя покине – другу візьму. Тая піде – третю приведу. Мав я й коханок, може, з десять. Але хуже нема, як до чужих баб ходити. Лучче, яку не візьму – стару чи молоду, беззубую чи безгубую, але щоб у хаті була своя. Прийшов, найшов та й ліг.
Мабуть, недарма дід Олексій натякнув на свою чоловічу міць. Знали в Одринках і про його коханок, і про позашлюбних дітей, яких він не цурався. Одному із синів він навіть заповів корову – уже перед своєю смертю. 
А не стало поліського султана через три роки після того мого пам’ятного відрядження. Було йому вже 88 років. Хоронили одринківську знаменитість усім селом під жіноче голосіння: «Немає більше годувальника!», «На кого ж ти нас покинув!». Але нині могила діда Телетьона на сільському цвинтарі, кажуть місцеві мешканці, виглядає занедбано. Може, вдови бояться зустрітися тут із суперницями? Навіть напису немає на надгробку. Історію любові діда Телетьона на ньому не вмістиш.
Валентина БЛІНОВА.
 
За багато років роботи у журналістиці траплялися різні відрядження, зустрічі із неймовірними людьми, цікаві життєві історії. Однак відрядження влітку 2003 року в село Одринки, що на Рівненщині, стало особливим, таким, що не забудеться ніколи. Про головного героя публікації – ветерана Другої світової війни Олексія Телетьона досі є посилання на низку  статей у різних виданнях. Однак знаменитим він був не військовою доблестю, а чоловічими “подвигами”. 
 
Перша померла,  а друга стала «негодна» 
Село Одринки загубилося серед густих лісів, відмежоване річкою Горинь. Щоб дістатися до тамтешньої знаменитості, довелося долати вибоїни ґрунтової дороги і майже розібраний міст, на якому залишилися мостини, щоб лишень проїхала автівка.
– То ви до нашого султана? – зневажливо, але з прихованими нотками заздрощів, хмикнув перший зустрічний у селі, до якого звернулися із проханням показати хату Олексія Телетьона. – До нього все їдуть і їдуть.
Удома нікого не було – липень, гаряча пора сінокосу. Тим часом розглядаю його хатину. Вона аж ніяк не нагадує розкішні султанські покої.
 

Повідомлення в номер

Погода в Ковелі 30 квітня – 6 травня

Погода в Ковелі 30 квітня – 6 травня

29/04/2026 0

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 9оС. Вітер північний помірно сильний.
В ніч на п’ятницю. Хмарно. Температура: 6оС. Вітер північний слабкий.
П’ятниця. Хмарно. Температура: 10оС. Вітер північний помірний.
В ніч на суботу. Мінлива хмарність. Температура: 6оС. Вітер західний слабкий.
Субота. Мінлива хмарність.  Температура: 14оС. Вітер північний помірний.
В ніч на неділю. Ясно. Температура: 9оС. Вітер північний  слабкий.
Неділя. Мінлива хмарність. Температура: 20оС. Вітер північний  помірний.
В ніч на понеділок. Хмарно, дощ. Температура: 10оС. Вітер  східний слабкий.
Понеділок. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 19оС. Вітер змінний помірний. 
В ніч на вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 11оС. Вітер південний помірний.
Вівторок. Мінлива хмарність, можливий дощ. Температура: 18оС. Вітер північний  помірно сильний.
В ніч на середу. Мінлива хмарність. Температура: 10оС. Вітер північний слабкий.
Середа. Мінлива хмарність. Температура: 19оС. Вітер північний помірний.
Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 9оС. Вітер північний помірно сильний.
В ніч на п’ятницю. Хмарно. Температура: 6оС. Вітер північний слабкий.
П’ятниця. Хмарно. Температура: 10оС. Вітер північний помірний.
 

З неопублікованого

Рекомендація

15/11/2022 / / 0

Рекомендація

Волинська обласна організація Національної спілки журналістів України  рекомендує до участі в творчому конкурсі НСЖУ «Інформаційна передова-2022» у номінації «Краща журналістська робота» творчий доробок журналістів ТзОВ «Редакція газети «Вісті Ковельщини» (Волинська область, м. Ковель) за період 24.02.2022 р. – 10.11.2022 р.

Голова Волинської обласної організації НСЖУ Михайло Савчак.

Важливо!

26/04/2022 / / 0

Шановні користувачі інтернет-сайту газети «Вісті Ковельщини»!

Для того, щоб на сайті переглянути УСІ НОВИНИ чергового випуску газети, які для Вас підготувала команда нашого видання, вгорі праворуч на «Головній» сторінці сайту перейдіть за гіперпосиланням (або номера газети (наприклад Четвер, 21-28 квітня 2022 року №16-17 (12814-12815) або архіву новин "Весь архів випусків").