Повідомлення в номер

Погода в Ковелі 22–28 січня

Погода в Ковелі 22–28 січня

22/01/2026 0

Четвер. Хмарно, сніг. Температура: -7оС. Вітер східний помірно сильний.
В ніч на п’ятницю. Хмарно. Температура: -4оС. Вітер східний помірний.
П’ятниця. Хмарно. Температура: -2оС. Вітер східний сильний.
В ніч на суботу. Хмарно. Температура: -8оС. Вітер східний сильний. 
Субота. Хмарно. Температура: -4оС. Вітер східний сильний.
В ніч на неділю. Хмарно. Температура: -3оС. Вітер східний.
Неділя. Хмарно. Температура: -20С. Вітер східний сильний.  
В ніч на понеділок. Хмарно, туман.  Температура: -3оС. Вітер східний помірно сильний.
Понеділок. Хмарно. Температура: -3оС. Вітер східний помірний.  
В ніч на вівторок. Хмарно, сніг.  Температура: -5оС. Вітер північний сильний.
Вівторок. Хмарно, сильний сніг. Температура: -5оС. Вітер північний сильний. 
В ніч на середу. Хмарно, часом сніг. Температура: -5оС. Вітер західний з переходом на східний помірний.
Середа. Хмарно. Температура: -3оС. Вітер східний помірно сильний.

Четвер. Хмарно, сніг. Температура: -7оС. Вітер східний помірно сильний.

В ніч на п’ятницю. Хмарно. Температура: -4оС. Вітер східний помірний.

Повідомлення в номер

Дякуємо Вам, дорогі друзі!

Дякуємо Вам, дорогі друзі!

22/01/2026 0

"Укрпошта" повідомила результати передплатної кампанії на 2026-й рік, в тому числі й на газету "Вісті Ковельщини". Загалом вони для нашої редакції втішні, бо вдалося зберегти минулорічний наклад "міськрайонки", хоч з боку відомства пана Ігоря Смілянського  маємо деякі неприємні "сюрпризи", про які, можливо, згодом розповімо.
Але найголовніше, шановні читачі, у тому, що ми разом із Вами вистояли, за що дуже й дуже Вам дякуємо. Не секрет же: без читача нема газети, як без газети нема читача.
В міру своїх сил та можливостей попрацювали поштові працівники, хоча, відверто кажучи, умови їх роботи з кожним  роком погіршуються. Тотальне скорочення кадрів, низькі заробітки у людей, масове закриття стаціонарних відділень зв'язку – ось що таке сьогодні "Укрпошта", яку її керівництво іменує "головною поштою країни".
І все ж, шановні зв’язківці, ми розуміємо, як Вам сьогодні важко, а тому низько вклоняємося перед Вами за жертовність, самовідданість,  популяризацію "Вістей Ковельщини" та організацію її передплати. Сподіваємося, що незабаром і на Вашій вулиці буде свято!
Щиросердна подяка – давнім і щирим друзям газети, які розуміють роль і значення українського друкованого слова в умовах жорстокої російсько-української війни. Це передовсім депутати Ковельської міської ради, яку очолює колега-журналіст  Ігор Чайка, працівники відділів та управлінь міськвиконкому. Дай Вам, Боже, здоров'я, благополуччя і нових успіхів у праці!
"Руку" підтримки журналісти відчули від ПТМ "Ковельтепло" (Володимир Бойко), ТзОВ “Ідея” (Віктор Козак), ТОВ "Волинь-Кальвіс" (Анатолій Понікарчук), Ковельського МТМО (Валентин Вітер), колективу машинобудівників (Микола Заікін), СТзОВ "Дружба" і "Вежа" (Валерія Яромчук і Тетяна Зінчук), ВСП "Ковельський промислово-економічний фаховий коледж ЛНТУ" (Тетяна Селівончик і Олена Шульган), ветерана автомобільного транспорту Івана Потапчука,  підприємців Юрія Рахлінського, Валентини Конашук.
Велику допомогу в організації акції "Передплатіть газету воїну" надали депутат міської ради Альбіна Дяків, керівниця готельно-ресторанного комплексу “Наше місто” Алла Уніга. Завдяки їм "Вісті Ковельщини" мають змогу регулярно читати учасники бойових дій, що проходять курс лікування і реабілітації в медичних закладах.
Вдячні безмежно всім! Ви підтвердили істину, яка не старіє: РАЗОМ МИ – СИЛА!     

"Укрпошта" повідомила результати передплатної кампанії на 2026-й рік, в тому числі й на газету "Вісті Ковельщини". Загалом вони для нашої редакції втішні, бо вдалося зберегти минулорічний наклад "міськрайонки", хоч з боку відомства пана Ігоря Смілянського  маємо деякі неприємні "сюрпризи", про які, можливо, згодом розповімо.

Повідомлення в номер

Об'єднані молитвою та бажанням Перемоги

Об'єднані молитвою та бажанням Перемоги

22/01/2026 0

(Продовження. 
Початок в номері 
від 15 січня ц. р.)
"Жіночий батальйон швидкого реагування Благовіщенського собору м. Ковеля" – це неймовірні ковельчанки, які безкорисливо вже багато років плетуть маскувальні сітки для наших захисників, бо вважають, що хто не на війні, той має працювати для фронту.
У більшості жінок – "бойовий" досвід плетення триває з 2014 року. Розпочинали в бібліотеках, при військкоматі, товаристві Червоного хреста, в ковельському осередку ВО "Батьківщина", а з часом всі об'єдналися у Свято-Благовіщенському соборі.  
Це – Алла Жигаревич, Надія Токар, Марія Заболоцька, Валентина Турчик, Надія Токарева, Юлія Попель, Світлана Мандзюк, Надія Грищук, Марія Кравчик, Ніна Фурсова, Людмила Степанюк, Олена Євсюк, Галина Козел, Ольга Бичковська, Лідія Юхимук, Надія Заболоцька, Валентина  Кошелюк, Лідія Юхимук, Анна Вацек, Любов Волинець, Людмила Дяченко, Тетяна Василевська, Євгенія Буднік, Надія Грищук та інші.
З яким душевним трепетом  вони працюють та розповідають про захисників, яким готують допомогу, про переселенців, яким неодноразово подавали руку помочі! З тривогою згадують, як все розпочиналося, якими важкими були перші дні після повномасштабного вторгнення. Але попри хвилювання, ті часи їх дуже згуртували. 
Верхня, Іллінська церква у соборі, в якій раніше проводили богослужіння, стала справжнім волонтерським центром та прихистком для багатьох. Перший місяць російсько-української війни жінки працювали без вихідних. Плели сітки, зустрічали переселенців, надавали необхідну допомогу, одяг, готували харчі при церкві й по домівках для переселенців і на блок-пости для військових.
У цей час, як і в інші волонтерські осередки, приходили на поміч багато людей, адже кожен хотів бути корисним, доки звичайне життя стало "на паузу". Згодом адаптувалися до умов, запрацювали підприємства та організації, заклади освіти, і при храмі  залишився "кістяк", який фактично працює й до сьогодні. 
Плетіння сіток тут відбувається з молитвою – то під веселий, жвавий гомін, то під тужливу пісню від учасників процесу. А головне, – з Божим благословінням та підтримкою від настоятеля Свято-Благовіщенського собору протоієрея Василя Мичка та протоієрея Михайла Левочка. Священників дуже поважають як духовних наставників, цінують за патріотизм та чітку проукраїнську позицію, чуйність до потреб кожної людини. Їх жертовність та готовність завжди прийти на допомогу, бажання вислухати й дати слушну пораду згуртували велику громаду щирих патріотів.
У свою чергу й священники дякують прихожанам, активістам та усім, хто долучається до зборів, за небайдужість, моральну і матеріальну підтримку, громадянську активність, та волонтерський рух, що активно діє при храмі з перших днів війни на Сході України в 2014 році та повномасштабного вторгнення у 2022 році. Спільними зусиллями благодійників і прихожан постійно відправляють необхідну допомогу: продовольство, медичні засоби, одяг, тактичне спорядження, засоби захисту, генераторні установки, дрони, РЕБи, автомобілі (доставлять та ремонтують).
Отець Василь у розмові зізнається, що дуже приємно бачити, як люди гуртуються довкола храму, бо значить його призначення – творити добро – успішно діє. З теплом і вдячністю священник відгукується і про "Жіночий батальйон швидкого реагування Благовіщенського собору м. Ковеля", невтомні жінки якого стали прикладом згуртованості, працелюбності й патріотизму. Адже, їх маскувальні сітки й надалі затребувані та є важливим військовим атрибутом.
l
Попри щоденну зайнятість, важкі пережиті часи, тривогу за близьких чи інших військових, які на фронті, жінки часом думають, як  будуть одна без одної, коли закінчиться війна? Адже за стільки років дуже зблизились та стали справжньою сім'єю. Тут панує дружня атмосфера, завжди затишно і комфортно. Тут справжній, як сказала Людмила Дячук, реабілітаційний і психологічний центр, де вислухають і підтримають, розрадять і порадять.
Жінки активно працюють щодня з 9-ої до 14-ої години ("вихідний" хіба тоді, як тканини немає). За цей час, з Божою допомогою, сплітають одну сітку. Розміри різні, залежать від потреб військових: 4*5, 6*7, 6*8 – на машини та техніку, а були й 16*16 метрів – на літаки.
Однією з перших, ще в 2014 році, до станка стала Алла Жигаревич, якій у лютому виповниться 79 років. Вона – комбат "Жіночого батальйону швидкого реагування". Жінка зізнається, якою б втомленою не була, завжди приходить. А тут з дівчатами "оживає" та "заряджається" позитивом. 
– В основному наша компанія незмінна. Маючи хороший досвід у цій справі, ми з Надією Токар ділилися вмінням з волонтерами в школах, храмах та інших місцях, де починали цю справу, – розповідає Алла Вікторівна. – Жінки приходять сюди як додому (не як на роботу) і роблять все з душею та великою вірою в Перемогу над ворогом. Щодня приступаємо до праці з молитвою та благословінням дорогих отців, які, попри свої церковні обов'язки, підтримують нас і допомагають у всьому, купують тканини і сітки. Маємо багато нагород від військових, духовенства і влади. Та найважливіше – знати, що наша праця по-справжньому потрібна на фронті. 
Вагомий внесок та окремої розповіді заслуговує сім’я Волинець Любові та Юрія, які раніше волонтерили у ВГО ПК "Отаман", а зараз дуже багато роблять для потреб храму і військових. Пані Любов при церкві – господиня. Всі жінки в один голос кажуть: "Дуже відповідальна та енергійна. З нами сітки плете, в храмі та на подвір'ї  лад завжди тримає, а вдома – ще й випікає смаколики". Юрій поробив лавочки та стільчики для зручності плетіння, які жінки між собою прозвали "юрчиками".  
Попри те, що сім’я живе скромно, подружжя з сином Олександром та донькою Анастасією багато допомагають фронту, самостійно “закривають” окремі потреби військових. Юрій виготовляє щупи на передову (спеціальні палки з загостреними кінцівками, якими перевіряють землю на наявність вибухівки).  Із власних продуктів печуть пиріжки та іншу домашню випічку для захисників, на благодійні ярмарки.  Часто навідуються зі смаколиками у медзаклади, до тих, хто на лікуванні чи реабілітації. 
(Закінчення на 4-й стор.)."Жіночий батальйон швидкого реагування Благовіщенського собору м. Ковеля" – це неймовірні ковельчанки, які безкорисливо вже багато років плетуть маскувальні сітки для наших захисників, бо вважають, що хто не на війні, той має працювати для фронту.

"Жіночий батальйон швидкого реагування Благовіщенського собору м. Ковеля" – це неймовірні ковельчанки, які безкорисливо вже багато років плетуть маскувальні сітки для наших захисників, бо вважають, що хто не на війні, той має працювати для фронту.

У більшості жінок – "бойовий" досвід плетення триває з 2014 року. Розпочинали в бібліотеках, при військкоматі, товаристві Червоного хреста, в ковельському осередку ВО "Батьківщина", а з часом всі об'єдналися у Свято-Благовіщенському соборі.  

Повідомлення в номер

"Вірю в щасливе майбутнє України"

"Вірю в щасливе майбутнє України"

22/01/2026 0

Є люди, від яких завжди струменить позитивна енергія, оптимізм і щирість. Не варто нагадувати, якими важливими є ці риси характеру сьогодні, коли триває в Україні війна, зима атакує майже арктичним холодом, а багато людей втратили надію на краще.
Георгія Павловича Барана знаю давно, відколи він ще займав одну з керівних посад в міському комбінаті громадського харчування. Був колись такий в Ковелі, де трудилося кілька сотень людей. До переліку закладів харчування входили ресторани, кафе, їдальні, що обслуговували місцевих мешканців, їх гостей, а також учнів і студентів шкіл та навчальних закладів.
Пан Георгій (або Жора, як його називали і називають досі друзі) відзначався особливою працездатністю, вимогливістю до підлеглих, вмінням вирішувати найскладніші питання. Водночас був щирим, товариським, готовим прийти на допомогу кожному, хто цього потребував.
Простий сільський хлопець, народжений у звичайній хліборобській сім'ї села Велицька, змалку відзначався гострим  розумом, організаторськими здібностями, господарським хистом. Він успішно оволодів тонкощами важкої, але потрібної людям професії, здобув авторитет і повагу в керівництва, членів трудового колективу.
Коли з настанням перебудовних процесів в колишньому срср громадське харчування наказало "довго жити" і йому на зміну прийшли приватні форми господарювання, Георгій Павлович не розгубився і не втратив властивих йому оптимізму та енергії. Разом із дружиною Валентиною Вікторівною створили приватний заклад харчування, назвавши його романтично і по-домашньому привабливо "Українські страви". Був і “Любисток”. Ковельчани пам'ятають, як там гарно обслуговували людей, смачно готували, відзначали і радісні, і сумні події в житті.
Згодом організували ще й міні-маркет по вулиці Володимирській під  назвою "Укроп", а також орендували приміщення колишньої "Вареничної". На жаль, суворі реалії сучасного життя змусили подружжя трохи зменшити обсяги торгівлі і обслуговування людей, а через деякий час – взагалі припинити.
Але Георгій Павлович духом не впав. Хоч і мав проблеми зі здоров'ям, став більше займатися домашніми справами, жити, як-то кажуть, у єднанні з природою. Його хобі – "тихе полювання". Ковельчани вже звикли до того, що грибний сезон щороку відкриває першим Георгій Баран. Наша газета обов'язково про це сповіщає, бо, як відомо, на Ковельщині чимало шанувальників "грибозаготівель". 
Не випадково тому свою розповідь я ілюструю світлиною пана Георгія разом із красенями-боровиками, які він і сушить, і маринує, і заморожує, охоче ділячись потім своїми "скарбами" з рідними та друзями.
Має наш земляк ще одне захоплення – колекціонування чоловічих краваток. Їх у нього до 10 тисяч різного кольору, розміру і фасону. Про це багато писала преса, в тому числі й наша газета.
Вірною подругою і соратницею Георгія Павловича багато років поспіль є дружина Валентина Вікторівна. Скажу  чесно: приємно бачити сім’ю, де подружжя ставиться одне до одного з повагою, живе інтересами іншого, підтримує кращі родинні традиції у ставленні до дітей, онуків, рідних.
А ще мені імпонує у панові Георгієві його щирий, непідробний патріотизм, чого він не приховує, відверто висловлюючи свої думки про ворогів України, колаборантів-запроданців у владі, вірячи у час, що рано чи пізно згинуть "наші воріженьки, як роса на Сонці". 
Якось у телефонній розмові (а вони у нас відбуваються досить часто), Георгій Павлович сказав: "Незважаючи  на всі труднощі і негаразди сьогоднішнього життя, був і залишаюся оптимістом. Вірю в щасливе майбутнє України!".
Що ж, пане Георгію, напередодні Вашого ювілею – 75-річчя від дня народження, яке відзначатимете завтра 23 січня, хочу побажати Вам міцного здоров'я, сімейного і родинного благополуччя, здійснення Ваших мрій, серед яких головною є переможний мир в Україні.
Многих і благих Вам літ життя, Господнього благословення на кожен прийдешній день!
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНАХ: Георгій БАРАН із дарами лісу, а також зі своєю колекцією краваток.
Фото з домашнього архіву.                           

Є люди, від яких завжди струменить позитивна енергія, оптимізм і щирість. Не варто нагадувати, якими важливими є ці риси характеру сьогодні, коли триває в Україні війна, зима атакує майже арктичним холодом, а багато людей втратили надію на краще.

Георгія Павловича Барана знаю давно, відколи він ще займав одну з керівних посад в міському комбінаті громадського харчування. Був колись такий в Ковелі, де трудилося кілька сотень людей. До переліку закладів харчування входили ресторани, кафе, їдальні, що обслуговували місцевих мешканців, їх гостей, а також учнів і студентів шкіл та навчальних закладів.

Повідомлення в номер

Між добрими людьми

Між добрими людьми

22/01/2026 0

Дуже прикро бачити і відчувати, що в нинішній час сили науки працюють на знищення людини, а не для завоювання перемоги над природою. А вона, бідна, аж не витримує тої наруги, яку чинять можновладці. Їм усе мало! Убивають, обкрадають, зраджують. 
Україна для ворога – ласий шматочок: це хліб і цукор, вугілля, руда і родючі землі. А які тут розумні і працьовиті люди! Багато талановитих українців у ворожій країні живуть і служать їй, бо така була система: "Мой адрес не дом и не улица, мой адрес советский союз". І бояться голос подати на захист України, бо страшенно бояться тюрми. 
Закони в росії не людські і не за заповітами Біблії, а дикі й жорстокі. Це ж яким треба бути безжалісним, щоб заставляти інших страждати – як українців, так і росіян. Своїх посилають на смерть не захищати рідну землю, а загарбувати чужу. А наші воїни гинуть через них, стають інвалідами. Кожен день має високу ціну, яка зростає, бо щодня ми втрачаємо наших людей. Воїни на передовій в тяжких умовах перебувають з однією метою – втримати оборону і вижити. 
Читаєш в новинах і плачеш, коли бачиш руки воїна. Вони з окопів із землі, политої потом і кров'ю. Бо до 100 днів іноді в землянках і бліндажах тримаються без умов гігієни, коли місяцями не миються, економлять на воді, щоб пити вистачило. Втомлені, без сну, під постійним вогнем ворога, в мороз і сніг, далеко від родин, вони героїчно б'ються за нашу державу і за нас. Це справжні Герої.
Ті, що повертаються під час обміну полоненими, виснажені, хворі, цілують рідну землю, радіють яблуку, бо там вони його не бачили місяцями і роками, будучи в неволі. А як їх там годують – худобу краще. Половину ваги тіла втрачають – шкіра і кості. Росіяни страшно знущаються над полоненими: катують електрошоком, роздягають і б'ють по-звірячому. Олександр Савов, морський піхотинець, 2 роки 10 місяців у неволі був. Повернули з туберкульозом, шкірними захворюваннями. Там не лікували, а експериментували. У березні повернувся, а нині помер. Туберкульозом і СНІДом заражають наших полонених (читала у "Віснику" за 11 грудня 2025 р.).
А як дивитись на ту дитину-юнака 20-річного, що повернувся додому без рук та ніг і чекає, бідний, на протез? А що робити матерям, які навіть поховати сина не можуть, бо пропав безвісти, що більше того всього, – загинув? А як пережити подвійне горе батькам, коли на подвір'ї дві труни стоїть, а в них їх кровинки, їх сини, що одночасно загинули (в тій же газеті повідомляється)? Мліє мати, плачуть усі, навіть чоловіки. Коровай ділять не на весіллях, а на кладовищі. Це горе їх ніколи не відпустить. 
l
То доки ж так буде? Схаменіться, нелюди! Бо кара Божа не за горами. Хто встеляє трупами свій шлях, буде сам трупом.
Навіть через пісню "Я вдома", яка народилась у травні 2022 р., передається крик душі. На фоні руїн Бородянки, Бучі, Ірпеня, центру Києва – дим вогонь, барикади, сльози, смерть, невимовний біль і образ жінки – сміливої, вільної і непокірної перед диким звіром, який хотів захопити Україну за 3 дні. Пісня наповнена вірою, любов'ю та гордістю за Україну і її прекрасних людей-захисників. Пісня – теж зброя, без якої не можна в світі жити. Тож поки є наша пісня, то ми з вами – люди, і співаємо на зло ворогам.
Стійкість, мужність, відповідальність – такі риси наших визволителів і на фронті, і в тилу (маю на увазі волонтерів, які тримають тісний зв'язок із фронтом). Майже 4 роки несе на своїх плечах мій народ тягар війни. Нам тут таки легше приходиться, ніж людям, що на Сході. Мільйони біженців-українців за кордоном від війни опинились, внутрішньо переселених в безпечні райони подалі від кордону теж багато. А дехто не хоче кидати рідну домівку, ризикуючи щодня. І гинуть цивільні. Та чужого горя не буває – підставляють плече один одному, допомагаючи в біді.
На нашій вулиці Дружби в Голобах уже вдруге по сусідству живуть переселенці. На початку війни сім'я з Житомирщини тут рятувалась кілька місяців. А нині з Миколаєва – Михайлович Юлія Василівна і Артем Валерійович із дітьми Женею і Машею, школяриками. Уже кілька років. А ще в них дорослі син і дочка у Києві і за кордоном. З ними тримають тісний зв'язок.
Звичайно, в міській квартирі були не такі умови, як тут, в селі. Тож вони не чекали, щоб хтось їм їх створив, а самі постарались. Упорядкували ванну кімнату, провели каналізацію, підремонтували дещо. Головне, що спокійно сплять у кімнатах, а не в коридорі, не роздягаючись, як у Миколаєві, ховаючись від обстрілів на 5 поверсі, без ліфта. Без кінця тривога, хіба добіжиш в укриття? Тож щодня ризикували.
Трохи вже обжились у Голобах. Курочки тримають, кролики. За ними доглядають діти. На грядочках вирощують овочі. Цього нічого не було в них там у місті. Тож, крім того, що вигідно, ще й цікаво живеться, з любов'ю освоюють сільське життя.
І тоді, згадує Юлія Василівна, коли їм представники Червоного Хреста запропонували готуватися до евакуації і на збори дали 15 годин, то тільки могли в руки взяти дещо з одягу, харчів, документи і собачку. Артем Валерійович ще залишався, попрощався, пішов у храм, поставив свічку, помолився за сім'ю, а згодом догнав їх аж на Волині.
Сказати, що це був шок, – нічого не сказати. Бо думали скоро повернутись, як закінчиться за кілька днів та біда, бо не вірилось, що вона надовго. А біда гнала їх все далі і далі. Відірватись від рідних стін не так-то легко, а ще розлука з чоловіком, з татом додавали розпачу. Сльози встеляли дорогу. Всі в автобусі не переставали плакати до самої Одеси. Звідти дорога пролягла на Захід до Ковеля потягом. Там теж якраз були вибухи. Тож зупинились в Голобах. Тяжка дорога відбилась сріблом у волоссі…
Їх зустріли представники селищної ради. Налякані війною, яка їх гнала з рідної домівки, раді були хоч де-небудь прихилити голову з дітьми і хоч трохи заспокоїтись серед добрих людей, які відразу проявили до них ласку і тепло. Поселилися спочатку в одній родині, прожили місяць. Найкращі спогади і вдячність залишились за цей період. Як у родичів, жила сім'я, ділились усім, що мали. 
Коли приєднався глава сімейства, то поселились у будинку по вулиці Дружби. І тут зажили Михайлови як повноцінні господарі. Відчули вже вдруге, що голобчани співчутливі, доброзичливі люди. Сусіди допомагали в усьому.
Почали помалу обживатись. Допомагає, звичайно, селищна рада як уповноважена від держави. Діти навчаються в школі, мають багато друзів. Чемні, ввічливі, не пройдуть, щоб не привітатись. Влітку їм приємно було відпочивати в таборі. Люблять збирати в лісі ягоди з мамою. А в неділю всією сім'єю йдуть до церкви.
Кажу Юлії Василівні:
– Ви вже ніби "приземлилися" тут назавжди. Господарюєте, працюєте (Юлія Василівна – вихователь у садочку, Артем Валерійович – на заводі в Луцьку), обжилися потрохи, з сусідами подружилися.
– Та ні, – відповідає жінка. – Хоч як тут добре, але хочеться додому, якщо буде ціла квартира. Кінчиться війна, то побачимо. А поки існує постійна загроза з боку ворога, то не плануємо повертатися.
– Вже стільки праці вклали в цю хатину, невже не жаль залишати?
– Буде іншим людям, хто після нас житиме. 
Ось вона вдячність – добро за добро. Так і треба.
– Ви всі чудово спілкуєтесь із нами українською мовою.
– То ж у школі вивчали, то як же її не знати, хоч Миколаїв і російськомовне місто.
А голова селищної ради Сергій Гарбарук відгукнувся якнайкраще про цю сім'ю.
– Гарно вписались Михайлови серед голобчан. І на роботі, і серед сусідів, з якими дружать. Це зразкова сім'я, працьовита.
l
Так, звикають люди до всього. Та якщо ж їм доводиться повернутись в рідні пенати, ніколи не забудуть, як жилось серед добрих людей. Добро не забувається. Житомиряни телефонують до сусідів – передають привіт і вкотре дякують усім, хто проявив до них турботу і співчуття. Миколаївці теж не забудуть Волинь і її людей, що стали для них друзями у нелегкий час.
Валентина ОСТАПЧУК.

Дуже прикро бачити і відчувати, що в нинішній час сили науки працюють на знищення людини, а не для завоювання перемоги над природою. А вона, бідна, аж не витримує тої наруги, яку чинять можновладці. Їм усе мало! Убивають, обкрадають, зраджують. 

З неопублікованого

Рекомендація

15/11/2022 / / 0

Рекомендація

Волинська обласна організація Національної спілки журналістів України  рекомендує до участі в творчому конкурсі НСЖУ «Інформаційна передова-2022» у номінації «Краща журналістська робота» творчий доробок журналістів ТзОВ «Редакція газети «Вісті Ковельщини» (Волинська область, м. Ковель) за період 24.02.2022 р. – 10.11.2022 р.

Голова Волинської обласної організації НСЖУ Михайло Савчак.

Важливо!

26/04/2022 / / 0

Шановні користувачі інтернет-сайту газети «Вісті Ковельщини»!

Для того, щоб на сайті переглянути УСІ НОВИНИ чергового випуску газети, які для Вас підготувала команда нашого видання, вгорі праворуч на «Головній» сторінці сайту перейдіть за гіперпосиланням (або номера газети (наприклад Четвер, 21-28 квітня 2022 року №16-17 (12814-12815) або архіву новин "Весь архів випусків").