Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 12оС.  Вітер північно-східний помірний

В ніч на п’ятницю. Хмарно. Температура: 4оС. Вітер північно-східний слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура: 12оС. Вітер північно-східний помірний.

В ніч на суботу. Мінлива хмарність, дощ.  Температура: 4оС. Вітер північний слабкий.

Субота. Мінлива хмарність,   дощ.   Температура: 11оС. Вітер східний помірний.

В ніч на неділю. Мінлива хмарність, дощ.  Температура: 5оС. Вітер північний слабкий.

Неділя. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 100С. Вітер північний помірно сильний.

В ніч на понеділок. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 5оС. Вітер північно-західний слабкий.

Понеділок. Мінлива  хмарність, дощ. Температура: 12оС. Вітер північно-східний помірно сильний.

В ніч на вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 5оС. Вітер північно-західний  слабкий.  

Вівторок. Мінлива хмарність, можливий дощ. Температура: 14оС. Вітер північно-західний  помірно сильний.   

В ніч на середу. Мінлива хмарність.  Температура: 5оС. Вітер західний слабкий.

Середа. Мінлива хмарність. Температура: 15оС. Вітер західний сильний.

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 12^оС.  Вітер північно-східний помірний

В ніч на п’ятницю. Хмарно. Температура: 4^оС. Вітер північно-східний слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура: 12^оС. Вітер північно-східний помірний.

В ніч на суботу. Мінлива хмарність, дощ.  Температура: 4^оС. Вітер північний слабкий.

Шановні читачі!

Поспішаємо повідомити Вам приємну новину: передплата на друге півріччя 2025 року розпочата!

Ось яке повідомлення ми щойно отримали:

“Шановні партнери!

АТ «Укрпошта» інформує, що розпочалася передплатна кампанія на II півріччя 2025 року, із доставкою з липня, в усіх об’єктах поштового зв’язку:

з 1 травня 2025 року – за електронною версією передплатних каталогів на автоматизованих відділеннях;

з 5 травня 2025 року  – за друкованими каталогами на автоматизованих відділеннях та пересувних відділеннях через пристрій 3 в 1 Ве Роst.

Термін проведення передплати на загальнодержавні та місцеві медіа – до 25 червня 2025 року”.

Отож, любі друзі, всім, хто передплатив “Вісті Ковельщини” лише на 6 місяців 2025 року, час подумати про продовження підписки на 2-е півріччя.

Передплатна ціна така:

1 місяць – 77 грн.;  

3 місяці – 191 грн.;

6 місяців (до кінця року) – 362 грн.

Хочемо також повідомити, що серед передплатників, які надішлють або принесуть підписні квитанції до редакції, будуть розіграні оригінальні призи.

Заодно нагадуємо, що триває акція “Подаруйте газету воїну!”. Участь у ній вже взяли небайдужі громадяни, які пожертвували кошти на передплату “Вістей Ковельщини” воїнам ЗСУ, які перебувають на лікуванні  або проходять курс лікування в медичних закладах.

Запрошуємо приєднатися до акції!

Читайте і передплачуйте “Вісті Ковельщини” – газету для Вас і про Вас!

Редакція.

Шановні читачі!

Поспішаємо повідомити Вам приємну новину: передплата на друге півріччя 2025 року розпочата!

Ось яке повідомлення ми щойно отримали:

“Шановні партнери!

АТ «Укрпошта» інформує, що розпочалася передплатна кампанія на II півріччя 2025 року, із доставкою з липня, в усіх об’єктах поштового зв’язку:

 

Так склалося, що початок травня цьогоріч особливий. І найбільша його особливість у тому, що українці в ці дні відзначають два величних свята, які можна назвати спорідненими: 4  травня – День жінок-мироносиць, 11 травня – День матері.  У проміжку між ними – Тиждень жінок-мироносиць.

Чому ці свята великі або навіть  величні? З їх нагоди ми вшановуємо її величність Жінку, яка дала життя кожному з нас, виховала й благословила в  самостійне життя. Її любов, тепло душі і серця ми відчуваємо впродовж всього земного буття, аж доки наші мами не полинуть у засвіти, хоча і звідти вони покривають нас омофором любові.

 На  жаль, сьогодні, в умовах жорстокої російсько-української війни нерідко не діти оплакують маму, земний шлях якої зупинився у визначений Богом час, а матері у розпачі і сльозах проводжають в останню дорогу синів, чоловіків, братів, а іноді й самі гинуть, захищаючи другу матір – Україну.

Боляче  і невимовно важко сприймати цю жахливу реальність, спричинену безумством російського правителя путіна та його соратників-бандитів, підтримувану більшістю зомбованого бидлонаселення московії. Але від тої реальності не втечеш і не сховаєшся. Єдине, що нас рятує,  — віра у Господа Ісуса Христа, Який воскрес із мертвих і воскресіння Якого першими засвідчили жінки мироносиці.

То, очевидно, і ми маємо вірити у воскресіння України, перемогу добра над злом. І прикладом у цьому нам слугують і жінки-мироносиці, і матері, які споконвіку боролися за щасливу долю майбутніх поколінь, перемагали найбільші біди і лихоліття, а навіть гинули зі ідеали правди, свободи,  справедливості. Про деяких із них хочу написати, хоча розумію, що уславити подвиг усіх жінок за роки становлення української державності  – це сізіфова праця, бо славних імен в нашій  історії сила-силенна.  

Приклад їх життя і діяльності – це своєрідний смолоскип, який освітлює нам шлях до Перемоги над одвічним ворогом – проклятою  Богом росією петра першого і катерини другої, владіміра лєніна і йосипа сталіна, а тепер путіна та його прихильників.

l

Жіночий героїзм в історії людства не менш, а, може, й більш значимий, аніж героїзм чоловічий. Про це свідчить подвиг жінок-мироносиць, які не злякалися гонінь з боку влади, першими прийшли до Гробу Господнього, побачили Янгола і першими повідомили світові, що Ісус Воістину Воскрес. Їх імена живуть у пам’яті багатьох народів. У Святому письмі згадується сім жінок: Марія Магдалина, Іоанна, Сусанна,  Марія   Клеопова, Соломія, Марфа і Марія.

Під час розп’яття  Христа всі учні Його, крім Іоана Богослова, розбіглися у страху. Але жінки-мироносиці виявилися сильнішими духом за апостолів-чоловіків, і залишилися поруч зі своїм Учителем до самої Його смерті на Хресті. Після Вознесіння Спасителя Його учениці так само, як і учні – чоловіки, розійшлися усім світом з проповіддю Євангелія. 

І в наступні сторіччя  жінки-християнки не раз виявляли більші мужність і стійкість, ніж деякі чоловіки.  Згадаймо  хоча б часи радянських гонінь на Церкву Христову. У ті роки, образно кажучи, повторилася євангелійська історія: чоловіки, боячись переслідувань і глузувань, майже перестали відвідувати храми (за винятком окремих). А віруючі жінки продовжували ходити на служби, таємно від чоловіків хрестили своїх дітей і намагалися їх виховати у вірі, самовіддано супроводжували своїх духовних пастирів у далеких засланнях, самі безстрашно йшли у в’язниці і табори за відмову зректися віри. Великою мірою саме  завдяки енергії, активності, самопожертві жінок в Україні відродилося церковне життя, відбулося становлення Православної Церкви України  – результат зусиль сучасних  жінок-мироносиць.

З цього приводу можна було б згадати імена багатьох ковельчанок та й мешканок району, як і Волині, хоча перелічити всіх просто нереально. Тому не буду цього робити, щоб когось не забути  і не образити. Можу лишень сказати: жінки – це потужна сила, яку треба шанувати і з якою слід рахуватися.

Прекрасна  стать завжди була поруч з чоловіками і в роки національно-визвольних змагань, і в роки боротьби з нацизмом і більшовизмом. Вони й сьогодні – в лавах захисників України, які ведуть боротьбу з російськими окупантами четвертий рік поспіль.

Лиш боротись – значить жить

8 червня ц. р. мине 170 літ від дня народження однієї з найславетніших жінок України – Наталії Кобринської, письменниці, публіцистки, видатної і громадської діячки, засновниці жіночого руху в Галичині. Як засвідчує «Вікіпедія», Наталія Кобринська стояла біля витоків українського жіночого руху, визначивши метою свого життя завдання – возвеличити жінку, залучити її до боротьби за свої права через літературні твори.

1863 року пані Наталія написала оповідання «Пані Шумінська», а через рік –  повість «Задля кусня  хліба». 1864 року в Станіславові (тепер Івано-Франківськ) спільно з Оленою Бажанською заснували першу українську  жіночу  організацію «Товариство руських жінок». Згодом у червні 1887 року разом з Оленою  Пчілкою підготували й видали альманах «Перший вінок» — антологію жіночої творчості.

До створення альманаху долучилися найталановитіші жінки Наддніпрянщини та Заходу України: Олена Пчілка, Леся Українка, Дніпрова Чайка, Людмила Старицька, Уляна Кравченко, Алла Павлик, Олеся Бажанська. Можна собі уявити, яке величезне значення для піднесення жіночого, а, отже, й загальноукраїнського національно-демократичного руху мало це унікальне видання, яке Іван Франко назвав одним  з  найкращих і найбагатших змістом  видань десятиліття.

Свою громадську і літературно-журналістську діяльність Наталія Кобринська продовжувала впродовж всього свого життя. Померла вона 22 січня 1920 року в Болехові, де згодом зусиллями  Богдани  Левинської та  Єлизавети Антонович було утворено філію «Союзу Українок».

За Бога, правду 

і народ

Історія створення «Союзу Українок», про який згадано вище, надзвичайно цікава. Вона свідчить про високий національний дух, відвагу і вірність українській національній ідеї тогочасного жіноцтва. Згадаймо ж деякі факти  на підтвердження цієї тези.

Як інформує  «Вікіпедія», 21 лютого 1917 року з ініціативи так званого «Кружка  (осередку – авт.) імені Ганни Барвінок» відбувся з’їзд львівських жінок, на якому було створено «Союз Українок» з центром у Львові. Його організаційним ядром стали 14 філій та 11 гуртків «Жіночої громади», яка активно працювала в ті роки. На початку серпня 1919 року  з ініціативи Бланки Баран, Іванни Одриної  та Марії Струтинської жінки Наддніпрянщини та Галичини зустрілися у Кам’янці-Подільському і проголосили  створення загальноукраїнського «Союзу Українок». А вже 1921 року у Львові відбувся установчий з’їзд за участю 312 делегаток від різних жіночих організацій Галичини, Волині, Буковини.  З’їзд схвалив Статут новоствореної організації.

Зайве нагадувати, яким складним був той період історії України. Значна частина українських земель знаходилася під іноземною владою. І все ж, не дивлячись на всі труднощі і перепони,  «Союз Українок» почав свою роботу, спрямовану на виховання  нового типу української громадянки, активізацію політичної і громадської діяльності членкинь  Союзу, які у  травні 1933 року не побоялися у спеціально прийнятій резолюції засудити Голодомор  в радянському союзі, де найбільше потерпіла Україна.

1938 року польська влада заборонила діяльність «Союзу Українок» на декілька місяців, а  вже повністю організація була заборонена і ліквідована з приходом в Західну Україну «перших совєтів» у 1939 році. І лише в 1991 році, з проголошенням державної Незалежності України,  утворена Всеукраїнська громадська організація «Союзу Українок», філії якої стали функціонувати на Волині, в тому числі – у Ковелі.

Щоправда, ще раніше у 1989 році «Союз Українок» відновив свою діяльність у Львові. Серед тих, хто в умовах тоталітарної системи не боявся, як-то кажуть йти на барикади, були Катерина Стеценко, Олена Суслова, Галина Дацюк, Надія Самуляк, Надія Харчук, Олена Замостян   та  інші. З 1991 по 2001 р. р. спілку очолювала Атена Пашко, дружина В’ячеслава Чорновола. 

Цікавою, хоч і трагічною  є життєпис  ковельської філії «Союзу Українок». Створена вона була 1928 року,  про що детально розповідала наша газета у серії матеріалів, підготовлених до друку активісткою громадсько-політичного життя Аллою Поляковою  (на жаль, покійною). Вона ж очолила філію, відроджену з ініціативи цієї невгамовної й патріотичної жінки 2000 року за підтримки багаточисельних соратниць. 

Тим, кому цікаво ознайомитися із статтями  пані Алли, рекомендую звернутися до архіву газети «Вісті Ковельщини», які є в мережі інтернет. До речі, пам’ять  Алли Полякової увічнено меморіальною дошкою, яка встановлена на приміщенні культурно-просвітницького центру в Ковелі. 

Нагадаю лишень, що установчі збори громадської організації «Ковельська міська філія «Союзу Українок», відбулися 26 вересня 2000 року. «Першопрохідцями» стали Єлизавета Бондюк, Галина Гнатюк,  Алла Полякова, Муза Філічкіна, Валентина Шепшелей, Інна Шворак, Марія Хотинська, Олена Юрченкович, Ніна Байчук, Олександра Кузьмич, Оксана Мулярчук, Марія Юзефович, Анна Мадараш, Галина Микулич, Мирослава Гудим, Ніна Сомська, Іраїда Чорна, Мирослава Пришляк, Галина Омельчук, Євгенія Ковальчук.

«Союзянки» постійно перебували і перебувають в епіцентрі важливих подій в житті держави. Помаранчева революція, революція Гідності та волонтерський рух стали частиною життя Галини Лічман, Олександри Кузьмич, Світлани Рудь, Антоніни Гладун, Катерини Бородюк, Раїси Хвещук. Багато корисних справ – на рахунку Ніни Горик,   Галини Голубович, Ніни Габрилевич. Частина жінок, неспокійних душею і серцем, відійшли у засвіти. Вічна їм пам’ять!

Нині ковельську філію «Союзу Українок» очолює Лілія Єгорова. В мережі Фейсбук є сторінка «Союзу Українок» Ковельщини” (група профілю Валентини Клюнтер). Група є загальнодоступною і налічує понад 40 учасників. Можна лишень подякувати організаторці пані Валентині Клюнтер, відомій волинській поетесі, членкині Національної спілки краєзнавців України, великій патріотці рідного краю за активну участь і в соціальних мережах, і в творчому житті, і в громадсько-політичній діяльності. Нових Вам успіхів і звершень,  пані Валентино!

Мамина  доля: трагічна і прекрасна 

Пишучи про «Союз Українок», діяльність в Україні, на Волині і в Ковелі, відчуваю почуття гордості за мою маму Людмилу Павлівну, яка теж була членкинею  цієї спільноти, за що пізніше радянська влада жорстоко її покарала, виславши вагітною у далекий Казахстан.

Про життя і поневіряння мами я уже якось писав, а тут хочу лише нагадати окремі епізоди з її біографії. Вона з однодумцями-«союзянками» в чомусь повторила подвиг жінок-мироносиць, не злякавшись переслідувань властей – спочатку польських, а потім  совєтських.

Отож,  пропоную уривки зі «Слова про маму», надрукованого 26 вересня 2013 року у «Вістях Ковельщиини»: 

 «В цьому році 27 вересня моїй  мамі Людмилі Павлівні виповнилося б 100 років. Розумію, що дожити до цього дня їй, людині, котра витримала депортацію у далекий і холодний Казахстан разом із старшим моїм братом Васильком (тоді крихітним малятком, бо народився у тамбурі вагона 16 квітня 1940 року), зазнала шантажу і переслідувань від спецслужб, заробляла на хліб у голодні повоєнні роки важкою учительською працею, їй у будь-якому випадку не судилося. 

Пішла вона від нас у Вічність занадто рано –  через місяць після дня свого народження у 1990-му році. Недоживши до проголошення Незалежності України, боротьбі за яку  разом із братом і чоловіком віддала стільки сил й молодечої енергії. На жаль, брата і чоловіка розстріляли більшовики в ковельській в’язниці у червні 1941 року, коли мама була у засланні і навіть не знала, що з її рідними. 

Іноді кажуть: “Доля розпоряджається людиною”. В цьому переконалася й мама. Адже в 1935 році у неї був реальний шанс виїхати із родиною подруги Ольги в Канаду. Тоді багато українців подалися за океан на заробітки і там залишилися. Але не судилося: подруга поїхала, а мама залишилася, щоб пройти довгу дорогу на Голгофу.

Сім’я Ольги Юсипчук-П’ясецької нормально облаштувалася в Канаді, працею, хоч і нелегкою, зуміла здобути достаток і благополуччя. А найголовніше – не зазнала жахіть сталінського терору. У 1980-их роках пані Ольга приїжджала в Україну (вона могла дозволити собі таку розкіш декілька разів), а її подруга, отримуючи мізерну пенсію, була змушена приймати від неї скромні подарунки, які були далеко не зайвими для батьків.

Нещодавно з матеріалів, з якими мене  ознайомила голова Ковельської філії “Союзу Українок” Алла Полякова, я дізнався, що мама (тоді Людмила Морозович) разом з подругою Ольгою Юсипчук (тоді – П’ясецькою) були членкинями турійської філії “СУ”, створеної 1929 року.  Очолила її Ольга Козловська. “Союзянок” у Турійську  налічувалося близько двадцяти, і серед них перебувала й мама.

Довідався я й про те, що “Союз Українок”  не була політичною, а культурно-освітньою організацією. Його членкинями організовувалися курси крою і шиття для дівчат, готувалися до постановки п’єси і концерти. І хоч діяльність “Союзу Українок” перебувала під постійним наглядом поліції, польські власті  його не забороняли. 

Так склалося, що початок травня цьогоріч особливий. І найбільша його особливість у тому, що українці в ці дні відзначають два величних свята, які можна назвати спорідненими: 4  травня – День жінок-мироносиць, 11 травня – День матері.  У проміжку між ними – Тиждень жінок-мироносиць.

Чому ці свята великі або навіть  величні? З їх нагоди ми вшановуємо її величність Жінку, яка дала життя кожному з нас, виховала й благословила в  самостійне життя. Її любов, тепло душі і серця ми відчуваємо впродовж всього земного буття, аж доки наші мами не полинуть у засвіти, хоча і звідти вони покривають нас омофором любові.

  

45 років тому за скеруванням адміністрації  культурно-освітнього училища в Луцьку прийшла на роботу до Голобського будинку культури Людмила Федорівна Клинова (Климчук тоді). І завирувала робота.

Заспівали хористи не тільки в будинку культури. Були створені хори в трудових колективах. Жодна урочистість в селищі не обходилася без духового оркестру, троїстих музик. А ще – танців. І досі дивно, як вдалося на той час молодому керівнику об’єднати хлопців і дівчат в красивий український танець. 

Переді мною – наша «районка» тих років зі світлинами. Журналістка Світлана Мельянчук писала про один із концертів:  «Не можна було не заслухатись піснею «Осінь», яка виконана на професійному рівні учасниками художньої самодіяльності будинку культури у складі Людмили Клімчук, Зіни Хомчук, Наталії Щур. Вони наче намалювали трепетну акварель золотистої осінньої пори». А танець – це була новинка не тільки для селища.

Звичайно, протягом усіх років пісенний репертуар змінювався. Одні артисти відходили, приходили інші. Але кожна пісня – це наше життя:

Все у думках ожива – і

  луги у зелених отавах,

І гніздо ластовинне під

  дахом старого хлівця.

І дуплиста верба, що

 вдовою схилилась над

           ставом – 

Все, що у спадок

 лишилось  назавжди від

        мами й отця. 

Коли говорити про керівника художнього колективу нині, то треба підбирати спеціальні слова, бо в цій жінці поєдналися найкращі риси людини – доброта, краса, людяність, талант, господарність, вміння впевнено йти по життю. Так, були розчарування, коли починала роботу. Будинок культури знаходився у пристосованому старому приміщенні. 

Зал тісний, сцена мала, кабінетів для гурткової роботи не було. Але прагнення працювати завжди увінчувалося успіхами, бо трудилася з великою відповідальністю, високою майстерністю, знаннями, умінням, знаходила шлях до людських сердець. Високими організаторськими здібностями, красива, талановита жінка, залюблена у все прекрасне, зуміла об’єднати людей.

Збігали роки, настали часи, коли на «культуру» почали звертати більше увагу. А, може, просто побачили активну роботу закладу культури?

«Нам пощастило. З приходом Віталія Карпюка на посаду голови райдержадміністрації, – згадує нині Людмила Федорівна, – нас переселили в чудове приміщення кінотеатру. Але з часом тут необхідно було провести ремонтні роботи. У короткі строки  замінили покрівлю (провели реконструкцію), встановили індивідуальне опалення, зробили капітальний ремонт кабінетів, сцени, глядацького залу, фойє. Звичайно, пізніше  щось змінювали, але основні роботи провели завдяки Віталію Володимировичу». 

Хоча в нашій країні нині нелегкі часи, бо війна, але ми живемо подіями фронту, допомагаємо нашим воїнам і віримо в неминучу Перемогу. Тому беремо участь у всіх благодійних концертах, щоб людям підняти дух, вселити у серця віру, хоч трохи втамувати біль. 

l

Перегортаючи в уяві  сторінки творчої діяльності «Чарівниць», до дрібниць пам’ятаю їх злети і невдачі, всі ті добрі справи, які вони  творили. Я би сказала, що цей творчий колектив є візитною карткою селища, бо користується заслуженим авторитетом, є улюбленцем голобчан. До речі, довгий час колектив був просто «тріо». Саме слухачі і дали їм таку назву, бо завжди лунало із залу на концертах: «Наші «чарівниці!». Ось і прийшла до тріо така назва.

Люблю цей співучий, талановитий колектив – від них віє спокоєм, теплом. Зачаровують завжди своїм неповторним співом. З ними пройшли і пережили багато. В пам’яті – концерти, вечори, поїздки, переживання, успіхи. Де б не були – овації, море аплодисментів і колись, і тепер.

Дякую Андрію Мигулі, бо з приходом його на роботу  у відділ культури зробив все для  того, щоб тріо “Чарівниці” отримало  звання Народного аматорського колективу.

Здається, недавно було, а вже літа до осені добігають. У спогадах Людмили Федорівни оживають  щемливі миті  дитинства в Скулині у дуже співучій родині. Мама мала чудовий голос, співала на святах в сільському і церковному хорах. Свій талант передала донькам, бо в родині співали всі три сестри. Свої виступи Людмила Федорівна починала ще в шкільному хорі. Був випадок, коли проводили огляд художньої самодіяльності шкіл. Вона заспівала пісню «Степом, степом». Завдяки їй школа в огляді зайняла  перше місце. Звичайно, впродовж свого творчого життя отримала багато подяк, грамот,  але ту, першу, не забула до цих пір.

І Зіна Володимирівна Хомчук, і Наталія Сергіївна Щур завдячують долі, що колись їх Людмила Федорівна зуміла об’єднати в такий чудовий колектив. У них – гарні голоси, вони вміло  «вплітаються» в гаму пісенних звуків, створюючи прекрасний, задушевний спів.

Наталія Щур:  “Згадую, яка співуча родина була в мами у Радошині. Важко було, робота в колгоспі, домашнє господарство вимагало часу, але, де б не були, співали. В селах у ті часи лунали пісні вечорами. Люди збирались то в одному кутку  села, то в іншому, а пісні звучали скрізь” (до речі, пані Наталія – з першого дня в колективі, їздила з концертами в села).

“Моє життя, – продовжує вона, – тісно пов’язане з піснею. Співаю я в «Чарівниці» , вже багато років керую ветеранським хором «Червона калина», який також носить звання Народного аматорського колективу. Співаю в церковному хорі Свято-Георгіївського храму. Співати у ньому – це благодать, яку не можна передати словами, а тільки відчувати серцем”.

Розмову продовжує Зінаїда Хомчук: 

“Ми не просто колектив – ми сім’я. Живемо турботами одна одної. В Наталії син в ЗСУ – хвилюємось всі. У мене дуже гарно співала мама Євгенія, яка часто брала на репетиції до сільського будинку культури. Ми часто їздили виступати в сусідні села, цікаво було, от і привчилась, призвичаїлась до пісні. Люблю різні пісні, але душа лежить до наших українських. Маю сина священника, тож дорогий і церковний спів”. 

Зінаїда Володимирівна «багата» бабуся – 9 онуків(!).

Вдячні долі жінки за те, що колись їхні життєві дороги перетнулися, а їх талант співати відкрила пані Людмила, яка згуртувала, об’єднала і протягом десятиліть збагачувала репертуар, вселяла надію на успіх. А найголовніше полягає в тому, що в їхньому колективі постійна щемлива мамина пісня – як пам’ять, як дар Божий: 

Мамо моя, мамо моя,

       голубко сива,

Скільки біди, скільки

  тривог ти пережила,

Мамо моя, рідна ненько,

Дай, я тобі поклонюся

     сьогодні низенько.

Своє жіноче щастя Людмила Федорівна знайшла теж в селищі. У вихорі народного танцю кружляли вони з майбутнім чоловіком Василем. Обоє гарні, талановиті. Ось і поніс їх танець у вир спільного життя. Господь подарував двох прекрасних донечок. Людмила Федорівна уміла свій побут і роботу будувати так, що встигала скрізь. Вона – чудова мама, любляча дружина, надзвичайно турботлива бабуся. В родині підростають четверо онуків. А яка гарна господиня, жінка – все у неї і росте, і цвіте, і родить.

У ті часи робота закладу культури була «на висоті», хоча й вимоги високі. Три дні на тиждень – танці до пів ночі. Для жінки то нелегко. Правда, вдома був надійний «тил». До всіх урочистих подій, свят, дат готували концерти, тематичні вечори, організовували поїздки в села. Та й графік роботи закладу культури був таким, щоб люди після роботи, у вихідні могли відвідати клуб, бібліотеку.

Більше 10 років Людмила Клинова віддала районному будинку культури, який діяв на базі селищного. Та й нині всі троє є солістами хору «Сузір’я» Будинку мистецтв, церковних хорів.

І ще хотілося б відзначити, що майстрині співу часто допомагали ветеранському хору, та й це роблять і нині. А скільки провели вечорів вшанування ветеранів війни, праці! І все цікаво, творчо. 

– Пісня – то моя доля, – часто мовить Людмила Федорівна. – Це й відпочинок, і насолода, і духовність, і радість. Вдячна долі, що впродовж всього життя разом зі мною – друзі, добрі, чуйні, розуміючі, а з ними – пісня.

l

Не статтю треба готувати про цей чудовий колектив, а книгу писати, ілюстровану світлинами. Бо доки творила  ці рядки, пам’ять відновила «калейдоскоп» наших спільних поїздок – в Ратне, Луцьк, Ковель, Холм, Кобрин. А скільки було зустрічей, вечорів! Таке не забувається.

І впродовж усіх років музичний супровід забезпечує безвідмовний, талановитий Микола Щесюк. Без нього, можливо, не було б такого  успіху.

У кожної з героїнь моєї розповіді своє життя, а пісня – спільна. Нехай вона і надалі чарує вдячних слухачів.

Добра вам, милі «чарівниці»! Нехай Господь посилає своє благословення, наділяє здоров’ям, щастям, родинним теплом!

Хочу висловити сердечне побажання словами Людмили Клинової, які вона багато років дарує своїм слухачам:

Хай світить Сонце у Ваше

 віконце,

І посилає багато любові й

 тепла,

Хай Ваша доля не знає

 горя, 

А у Вашому серці –

       завжди доброта!

Валентина Січкар, 

громадський кореспондент газети «Вісті Ковельщини».

45 років тому за скеруванням адміністрації  культурно-освітнього училища в Луцьку прийшла на роботу до Голобського будинку культури Людмила Федорівна Клинова (Климчук тоді). І завирувала робота.

Заспівали хористи не тільки в будинку культури. Були створені хори в трудових колективах. Жодна урочистість в селищі не обходилася без духового оркестру, троїстих музик. А ще – танців. І досі дивно, як вдалося на той час молодому керівнику об’єднати хлопців і дівчат в красивий український танець. 

Переді мною – наша «районка» тих років зі світлинами. Журналістка Світлана Мельянчук писала про один із концертів:  «Не можна було не заслухатись піснею «Осінь», яка виконана на професійному рівні учасниками художньої самодіяльності будинку культури у складі Людмили Клімчук, Зіни Хомчук, Наталії Щур. Вони наче намалювали трепетну акварель золотистої осінньої пори». А танець – це була новинка не тільки для селища.

 

В останній день квітня у рамках профорієнтаційної роботи ДНЗ «Ковельський центр професійно-технічної освіти» провів урочистий День відкритих дверей. 

До цієї події ретельно готувався педагогічний і учнівський колектив. Були організовані різноманітні локації, які відображали кожну професію. 

На захід завітали представники міської влади Віктор Жигаревич, Юрій Дідковський, учні та батьки  шкіл міста і Ковельського району.

Свято розпочалося з виконання Державного Гімну України. Хвилиною мовчання вшанували пам’ять Героїв, які загинули за незалежність  і суверенітет України у російсько-українській війні. Ведучі дійства Юрій Гузар і Аліна Колеснікова ознайомили з професіями, за якими навчаються у закладі. У своєму виступі директор центру Сергій Антонюк розповів про престижність робітничих професій і  перевагами навчання.

Щоб гості цікаво та корисно провели час, були організовані екскурсії навчальним закладом, майстер-класи, де учні шкіл  мали змогу не лише спостерігати за процесом, а й брати активну участь.

Сподіваємось, що наші зусилля були недаремними, і кожен, хто завітав до нас на День відкритих дверей, зробить свій вибір – навчатись у Ковельському центрі ПТО.

Дорогі абітурієнти! Запрошуємо вас на навчання у наш центр і пропонуємо такі професії: 

на базі базової загальної середньої освіти  (9 класів) з отриманням повної загальної середньої освіти

u Електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування;

u Токар; слюсар з ремонту колісних транспортних засобів;

u Слюсар з ремонту колісних транспортних засобів; електрозварник ручного зварювання;

u Кравець; вишивальник;

u Штукатур, лицювальник-плиточник;

uВерстатник деревообробних верстатів, столяр будівельний;

u Монтажник санітарно-технічних систем і устаткування; електрозварник ручного зварювання.

Термін навчання – 3 роки.

На базі повної загальної середньої освіти (11 класів)

u Електрогазозварник 

Термін навчання – 10 місяців.

Дякуємо всім, хто завітав до нас на свято!

Людмила Рихлюк,

   завідувачка бібліотеки Ковельського центру ПТО.

В останній день квітня у рамках профорієнтаційної роботи ДНЗ «Ковельський центр професійно-технічної освіти» провів урочистий День відкритих дверей. 

До цієї події ретельно готувався педагогічний і учнівський колектив. Були організовані різноманітні локації, які відображали кожну професію. 

На захід завітали представники міської влади Віктор Жигаревич, Юрій Дідковський, учні та батьки  шкіл міста і Ковельського району.

Свято розпочалося з виконання Державного Гімну України.