Віра відчула на собі погляд. Повернулась і побачила щиру усмішку та голубі, як небо, очі. Дівчина з рюкзаком за плечима уважно спостерігала за нею. Вона була у товаристві своїх ровесників, які сміялись, жартували і голосно розмовляли зі східним акцентом. «Студенти, напевно», — подумала Віра, дивлячись на безтурботну юнь. Щиро раділа за них. Дивилася — й ніби бачила серед них себе.

Знову привернула увагу дівчина. В її погляді було щось знайоме, близьке та рідне. Вірі здалося, що на неї дивиться Матвій — її студентське кохання. Він навчався в Одеському будівельному інституті, а вона — у педагогічному училищі. Познайомилися на польових роботах. Знайшли спільну мову. Цей русявий хлопчина з волошковими очима сподобався Вірі. З ним було затишно і спокійно. Гуляли щовечора й насолоджувалися мріями. Тоді вважали, що у них одна мрія на двох.

Якось під час прогулянки біля озера Матвій, дивлячись їй у вічі, сказав:

— Я так хочу, щоб ти була щасливою…

Тоді Віра не дуже звернула увагу на його слова… Поруч стояв красивий русяво-кучерявий юнак — і їй здавалося, що так буде вічно. Ходили у широкий степ, жартували, завжди знаходили тему для розмови. Час минав швидко. Матвій прокидався на світанку і поспішав на озеро ловити рибу. Сушив на сонці тараньку й приносив Вірі. Вона не любила тараньки, але не хотіла його образити, то ж чемно брала, дякувала й віддавала рибу подругам.

Літо промайнуло… Готувалися до від’їзду. На останньому побаченні Матвій хотів щось сказати Вірі, але так і не сказав… А потім були листи… Як він писав! Читаючи їх, вона ніби занурювалась у любовний роман, головною героїнею якого була сама… А з яким захопленням читала: «Як шкода, що я не художник чи поет, бо написав би портрет прекрасної, ніжної, чистої дівчини зі світлою душею…»

Віра перечитувала листа по кілька разів, милувалася світлиною Матвія, на звороті якої було написано: «Коханій — найкрасивішій, найдорожчій дівчині на світі». Пригадуючи, вона на мить задумалася… Тільки тепер зрозуміла, що це були найкращі хвилини в її житті…

Потім він приїхав до неї після першого семестру. Зустрілися… Довго розмовляли, але розмова вже не клеїлась, як колись. Віра зустрічалася з іншим, з Романом, і Матвій, напевно, це відчув. Над її ліжком висіло фото якогось юнака, але він, навіть не запитав, хто це. Гуляли містом, говорили про навчання. Вона була неуважна і думала, щоби скоріше піти. Пропонував, аби наступного разу приїхала до нього познайомитися з мамою. Віра чомусь мовчала… Була вже пізня година, і вона повернулася в гуртожиток, а він — у готель. Наступного дня Матвій поїхав.

Через тиждень отримала листа від нього. Він написав те, що боявся сказати віч-на-віч: «Між нами пробігла чорна кішка. Я не розумію, чому, але хочу, щоб ти знала: я тебе люблю…»

Що відписала — вже не пам’ятає, але листів більше не було. Чому їхні дороги розійшлися? Важко відповісти. Віра ловила себе на думці, що у всьому винна сама, але шукала виправдання… Сотні кілометрів, що розділяли їх, стали бар’єром між ними. Роман поступово займав місце у її серці. Вони вчилися на одному курсі, мали спільні інтереси. Віра відчувала підтримку, розуміння й повагу.

 Чому Матвій не боровся за неї, а мовчки відійшов? Відстань між ними стала перешкодою, і переміг той, який був тоді поруч. Але хіба для люблячих сердець є перепони? А чи кохала вона? На всі ці запитання Віра ніколи не отримає відповіді. Насправді ж Матвій так її кохав, що відійшов, аби їй було добре. Така думка ніколи не спадала їй на гадку.

Віра стояла і чекала на свій потяг. Уперше їй захотілося побачити, обійняти й поцілувати Матвія. Хотілося повернути ті щасливі миті, коли гуляли вечорами до пізньої ночі, а слова лились із уст, немов струмочок.

«Де він зараз? Чи щасливий?» — запитувала себе. Сльоза мимоволі скотилася по щоці. Життя промайнуло транзитом, залишивши спогади юності. Чомусь пригадала слова пісні: варто один раз помилитись — і щастя піде назавжди. А що таке щастя? Хіба знайшли величину, якою можна його виміряти?

У Віри є чоловік, двоє синів, внуки, робота, яку вона обрала за покликом душі. Що ще треба? Ніби все є, але… Щастя у кожного своє, та слова, що Матвій сказав біля озера, зігрівають її душу донині.

Раптом до неї підійшла дівчина з рюкзаком за плечима і, дивлячись голубими, як небо, очима, сказала несміливо:

— Ви така подібна на дівчину, світлину якої мій батько береже багато років.

Пробувала завести розмову, але Віра стояла, як укопана, і не могла промовити ні слова. Оголосили посадку, й дівчина, оглядаючись, повільно попрямувала до потяга, напевно думаючи, що помилилася. Вірі відняло дар мови… Вона не могла зізнатися, що і є тією, зі світлини. Що це вона колись образила її батька, котрий щиро та вірно кохав…

Серце стікало кров’ю… Мучили докори сумління… Він говорив, що у неї чиста і світла душа, а вона так підло розтоптала його любов. Напевно мучився, страждав, тримаючи все у собі, а вона… Цього пробачити не можна… Як треба любити, щоби стільки років берегти пам’ять про неї!

 Умить згадала, що навіть не знає, де його світлина, на якій були написані такі прекрасні слова. Стояла спустошена… «У нього все добре», — тихо шепотіли її вуста. Така молода дочка. Напевно, пізно одружився. Але це вже не мало значення. Головне, що вона побачила голубі, як небо, очі, й що у нього все гаразд… А може, Бог змилосердиться, і вони ще зустрінуться на перехресті долі. Вона молитиме у нього прощення. Можливо, й пробачить. Хто знає…

Стояла, відчуваючи погляд голубих, як небо, очей…

Василина ВОВЧАНСЬКА.

Віра відчула на собі погляд. Повернулась і побачила щиру усмішку та голубі, як небо, очі. Дівчина з рюкзаком за плечима уважно спостерігала за нею. Вона була у товаристві своїх ровесників, які сміялись, жартували і голосно розмовляли зі східним акцентом. «Студенти, напевно», — подумала Віра, дивлячись на безтурботну юнь. Щиро раділа за них. Дивилася — й ніби бачила серед них себе.

Знову привернула увагу дівчина. В її погляді було щось знайоме, близьке та рідне. Вірі здалося, що на неї дивиться Матвій — її студентське кохання. Він навчався в Одеському будівельному інституті, а вона — у педагогічному училищі. Познайомилися на польових роботах. Знайшли спільну мову. Цей русявий хлопчина з волошковими очима сподобався Вірі. З ним було затишно і спокійно. Гуляли щовечора й насолоджувалися мріями. Тоді вважали, що у них одна мрія на двох.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 428

Ользі Степанівні здавалося, що життя закінчилось. Не уявляла, що вже не поспішатиме вранці на роботу, не плануватиме справ, не зустрічатиметься з клієнтами, не розв’язуватиме нескінченних виробничих проблем. Чим зайнятися? Чим заповнити порожнечу, яку займала робота?

Усвідомлювала, що рано чи пізно доведеться вийти на пенсію. Але це слово, від якого віє старістю, цей життєвий період, коли людина опиняється «за бортом» улюбленої справи і думає, що через те вона вже нікому не потрібна, завжди вселяв у неї страх. І ось тепер цей страх заповзав під шкіру, застилав туманом сліз очі, паралізував думки. Донька із зятем намагалися підтримати матір, як могли, переконували, що життя тільки починається, що саме час подбати про себе, зосередитися на дачі, на хобі, на спілкуванні з подругами…

Ольга Степанівна все це слухала й дратувалася. А якось рятівна думка блискавкою пронизала її свідомість:

— Я дуже хочу дитинку. Ірусю, народи мені внучку!

Донька підвела на матір здивований погляд:

— Яку внучку, мам? Ти ж знаєш, що мені більше не можна народжувати. Та й Остапові вже п’ятнадцятий рік…

— То й добре. Він виріс, невдовзі поїде з дому, а в нас буде маленька радість, — і таким благальним поглядом припала до дочки, що та відвела очі вбік.

— Лікарі не дають гарантії, — нагадала. — Це серйозно і…

— Що ті лікарі знають? — перебила доньку. — Тільки Бог усе знає. Тільки Він дає людям дітей. Треба покладатися на Нього, молитися, вірити — і все буде добре. Хіба ти не хочеш донечки? Кожній жінці для повноти материнського щастя добре мати доньку. От що б я робила, якби не мала тебе?

Ірині ця тема боліла. Клубок підступив до горла. Щоб не розплакатися, зиркнула на годинник і, вигадавши собі якусь термінову справу, вибігла з кухні. А Ольга Степанівна, задивившись крізь шибку на окрайчик небесної блакиті, що заплутався в кронах столітніх лип, уявляла собі рожеві щічки, обрамлені біленькими кучериками, допитливі оченята, пухкенькі ручки, що так тепло змикаються довкола шиї. Як же їй потрібна ця дитинка! Як вона хоче взяти її на руки, притулити до грудей…

…Відколи Ольга Степанівна перестала працювати, вона, як зазвичай, готувала щоранку сніданок та обід для рідних і, щоби не впасти в депресію, швидко виходила з дому. Поспішала спершу до храму, а після літургії або йшла на цвинтар до могил чоловіка й батьків, або їхала на дачу, або бродила магазинами чи між рядами ринку, де продавали вживаний одяг та інші речі, що вже комусь відслужили.

Одного такого дня вихопила поглядом із купи іграшок маленьку сукню для ляльки. Вона була завбільшки з долоню — біленька, гаптована білим, вся у філігранних шлярочках. Лежала на купі хутряних і плюшевих ведмедів та зайців, наче потрапила сюди з іншої казки. Ольга Степанівна взяла її в руки, покрутила, погладила пальцем гудзичок-перлинку. Краса та й годі! Це ж яку майстерність треба мати, щоби пошити таку мініатюрну сукеночку!

— П’ять гривень — і ваша лялька йде на бал, — усміхнувся продавець.

— У мене немає ляльки, — знизала плечима Ольга Степанівна.

— Буде! — впевнено сказав чоловік.

Додому жінка йшла з таким відчуттям, наче придбала щось дуже цінне. Випрала сукеночку, накрохмалила, ретельно випрасувала і… сховала, щоб діти не взяли на кпини. А наступного дня пішла шукати ляльку. Не знайшла, проте купила ще кілька крихітних нарядів. Приводила їх до ладу й уявляла, як одягатиме ляльок на прогулянку дівчинка з білявими кучериками.

Щоранку Ольга Степанівна молилася в храмі до Господа, щоби благословив її внучкою. Розповідала Всевишньому, якою вона має бути, детально описувала колір волоссячка, риси обличчя, характеру… А потім укотре йшла на ринок уживаних речей і шукала там ляльки й одяг для них. Незадовго наскладала цілу валізу дівчачого «приданого». Яких тільки ляльок і одяганок там не було! Пізно ввечері, коли діти вкладалися спати, виймала з-під ліжка свої скарби і милувалася. Одягала лялечок, розчісувала їх, заплітала, говорила з ними і… молилася. З глибокою вірою, розмовляючи з Богом своїми словами.

Якось Ірина крізь шпарину в дверях до маминої кімнати підглянула за цим дивним ритуалом. Лячно стало. Може, в мами якийсь душевний розлад? Покликала чоловіка. Обоє, затамувавши дихання, дивилися, як Ольга Степанівна наряджає ляльок, пошепки говорить із ними…

Так минали дні, місяці… І одного ранку до кухні, де матір саме готувала сніданок, увійшла схвильована Іра:

— Мам, я… вагітна.

— Дякую Тобі, Боже! — перехрестилася Ольга Степанівна й обняла дочку.

— Що робити, мамо? — в голосі Ірини прозвучали панічні нотки. — Не знаю, як це могло трапитися…

— На все воля Божа, — всміхнулася матір. — Він дає нам діток. Тож покладися на Нього, доню.

…Протягом вагітності Ірина постійно консультувалася з медиками. Вони попереджали її про ризики — і з кожним місяцем жінці ставало все тривожніше. Переживав і чоловік. Тільки Ольга Степанівна випромінювала впевненість у тому, що все буде добре. Коли натрапила в газеті на статтю про фітотерапевта, який лікує різні жіночі хвороби, зателефонувала і розповіла про діагноз дочки та її вагітність. Надіславши йому результати аналізів Іри, отримала автобусом пакунки з травами і приписи.

На прийом Ірина не їздила, але сумлінно дотримувалася рекомендацій травника й лікарів. І в призначений час на світ з’явилася здорова дівчинка. Радості родини не було меж іще й від того, що її мама стала цілком здоровою. Вагітність і пологи не тільки не зашкодили їй, а й сприятливо вплинули на організм жінки, зціливши її.

Щойно Богданку привезли додому, все в ньому закрутилося довкола неї. Ольга Степанівна літала, мов на крилах. Помолоділа, пожвавішала. Більшу частину клопотів узяла на свої плечі й отримувала від цього величезне задоволення. Бо коли її діти були маленькими, то мусила залишати їх на матір і бігти на роботу. Остапом теж ніколи було займатися. А тепер вона  могла сповна віддатися внучці.

Це крихітне диво наче зійшло з її уяви. І очка, і щічки, і кучерики — все в дівчинки було таке, як вимріяла бабуся Оля. З народженням внучки її життя набуло нового змісту, нових барв. А ось від валізи з ляльками і їхнім гардеробом Ольгу Степанівну мовби відвернуло. Поки внучка ще маленька, знайшла їй місце на горищі. Це «придане» свою головну роль уже відіграло. Недарма мудрі люди кажуть, що мрії  і думки матеріалізуються  — тоді вони неодмінно здійсняться.

Тепер Ольга Степанівна вже й забула, як бігла  вранці на роботу, як заплановані справи не вміщалися на сторінку щоденника, як їй виносили мозок прискіпливі клієнти, а виробничим проблемам не було кінця-краю. Тепер вона щаслива по-справжньому. Старший внук став студентом, а в хаті підростає маленьке щастячко: бабусина мрія, татова улюблениця, мамина рятівниця — Богом дана Богдана.

Ольга Степанова.

Ользі Степанівні здавалося, що життя закінчилось. Не уявляла, що вже не поспішатиме вранці на роботу, не плануватиме справ, не зустрічатиметься з клієнтами, не розв’язуватиме нескінченних виробничих проблем. Чим зайнятися? Чим заповнити порожнечу, яку займала робота?

Усвідомлювала, що рано чи пізно доведеться вийти на пенсію. Але це слово, від якого віє старістю, цей життєвий період, коли людина опиняється «за бортом» улюбленої справи і думає, що через те вона вже нікому не потрібна, завжди вселяв у неї страх. І ось тепер цей страх заповзав під шкіру, застилав туманом сліз очі, паралізував думки. Донька із зятем намагалися підтримати матір, як могли, переконували, що життя тільки починається, що саме час подбати про себе, зосередитися на дачі, на хобі, на спілкуванні з подругами…

Ольга Степанівна все це слухала й дратувалася. А якось рятівна думка блискавкою пронизала її свідомість:

— Я дуже хочу дитинку. Ірусю, народи мені внучку!

Донька підвела на матір здивований погляд:

— Яку внучку, мам? Ти ж знаєш, що мені більше не можна народжувати. Та й Остапові вже п’ятнадцятий рік…

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 511

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 389

14 серпня в народі відзначається одне з трьох великих церковних свят, присвячених Спасителю – Маковія, Медовий Спас або Маковий Спас.  Від цього дня починається Успінський піст, який триває 2 тижні.

Перший Спас – велике свято для всіх християн, оскільки здавна цього дня відзначається відразу кілька значущих подій.

Зокрема, у цей день православна церква відзначає Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього. У храмах заведено винесення і поклоніння Хресту, щоб позбутися хвороб і очиститися від гріхів.

З цим святом збігається і тому приурочений день пам’яті семи мучеників Маккавеїв, їхньої матері Соломонії і учителя Єлеазара, які в 166 році до н. е. прийняли мученицьку смерть від сирійського царя Антіоха Епіфана за свою віру і сповідування Істинного Бога. У православній традиції Маккавеї уособлюють символ непорушності в дотриманні християнських заповідей.

Вважається, що назва свята Маковій утворилася шляхом накладення імені Маккавея і співзвучної з ним рослини маку, який дозріває у цей час. 

Крім того, це свято має назву Медовий Спас, бо на цей період саме настає час збору меду з вуликів. За церковною традицією саме з цього дня можна було вживати в їжу мед. На честь свята у цей день готуються всілякі частування з маком і медом: макові пироги, булочки, пряники, млинці.

В деяких місцевостях  свято також називається Мокрий Спас на честь малого водосвяття, адже саме в цей час освячували нові колодязі та чистили старі, здійснювали хресний хід на річки та озера, освячували воду, останній раз цьогоріч купали худобу і омивалися самі у відкритих водоймах, щоб стати здоровішими.

Цього дня до церкви для освячення приносять мед нового врожаю, воду, оберіг-”маковійчик” (це – букет з польових квітів і трав). Причому частину освяченого меду треба залишити в церкві у якості милості нужденним, або ж самому знайти бідняка і віддати йому гостинець.

В народі говорили, що перша ложка меду після освячення мала особливі властивості – хто її з'їсть, той загадує бажання і воно обов'язково збудеться.

Що збирають у букет на Маковія? Серед квітів у букеті обов’язково мають бути великі достиглі голівки маку. Такий букет називається "маковійчик" або "маковейка". До нього можна класти також чорнобривці, жоржини, айстри, гвоздики, барвінок, а також різні трави: васильки, м'яту, чебрець, любисток та інші.

Цікава традиція існує на Житомирщині (Поліссі) – там до маковійного букета додають морквину, невеликі качани кукурудзи, а ще горох, квасолю, кріп.

Мак в українців має дещо сакральний статус. Раніше ним обсипали будинок "від усього лихого". Після освячення букети несли додому й клали біля іконок та зберігали до весни, як оберіг. Дехто взимку мак використовує для куті на Різдво, а на Благовіщення раніше засушені квіти дівчата вплітали у волосся.

Що приготувати на Медовий Спас? Традиційно господині готували до Медового Спасу макові рулети, медове печиво, млинці з маком і медом та інші вироби, які включали посвячені інгредієнти. В основному — це були солодощі. 

Рибні та м’ясні страви  на столі у цей день відсутні, адже з Медового Спаса починається Успінський піст.

Як приготувати млинці з маком та медом? Для них потрібно 200 г борошна, 500 мл молока, яйця, 1 ст. л цукру, 3 ст. л олії, дрібка солі.

А для начинки на 200 г маку треба 2 ст. л меду, 100 мл молока, 1 ст. л вершкового масла, 5 г ванільного цукру.

Починаємо приготування з макової начинки. Мак треба запарити окропом, настояти і злити воду. Коли він охолоне — розтерти до білого кольору в макітрі або ж скористатись блендером. У розтертий мак додайте мед та ванільний цукор.

Наступний  крок — приготування тіста для млинців. Яйця потрібно збити з цукром і сіллю. Додати молоко, олію і добре змішати.

На добре розігріту сковорідку виливайте по півчерпачка і повертайте сковорідку у різні боки, тримаючи за ручку, аби тісто рівномірно розтеклось. Смажити їх потрібно 1-2 хвилини з одного боку, та не більше 1 хвилини з іншого.

Коли млинці досмажаться, наповніть їх маковою начинкою та скрутіть у тонкі рулетики. Складайте їх в ряд у казанок та помістіть між ними рівномірно маленькі шматочки вершкового масла. Казанок відправте у духовку, розігріту на 140 градусів, ще на 30 хвилин. Смакуватимуть млинці найкраще зі сметаною.

Підготувала 

Юлія ЛИТВИНЮК.

14 серпня в народі відзначається одне з трьох великих церковних свят, присвячених Спасителю – Маковія, Медовий Спас або Маковий Спас.  Від цього дня починається Успінський піст, який триває 2 тижні.

Перший Спас – велике свято для всіх християн, оскільки здавна цього дня відзначається відразу кілька значущих подій.

Зокрема, у цей день православна церква відзначає Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього. У храмах заведено винесення і поклоніння Хресту, щоб позбутися хвороб і очиститися від гріхів.

З цим святом збігається і тому приурочений день пам’яті семи мучеників Маккавеїв, їхньої матері Соломонії і учителя Єлеазара, які в 166 році до н. е. прийняли мученицьку смерть від сирійського царя Антіоха Епіфана за свою віру і сповідування Істинного Бога. У православній традиції Маккавеї уособлюють символ непорушності в дотриманні християнських заповідей.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 549

Гороскоп

з 12 по 18 серпня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 469

На Ковельщині тривають жнива. Незважаючи на примхи погоди, їх активно ведуть колективні господарства, фермери й одноосібники.

За інформацією відділу агропромислового розвитку райдержадміністрації, станом на 29 липня ц. р. в агроформуваннях району обмолочено 195 гектарів озимого ячменю, валовий збір якого становить 983 тонни – в середньому 50,4 центнера з гектара.

Зібрано 100 відсотків озимого ріпаку, якого намолочено понад 13,5 тисячі тонн, середня врожайність – 24,8 центнера з гектара. Зібрано більше 63 відсотків площ озимої пшениці (4108 гектарів), намолочено 19745 тонн збіжжя, що становить 48  центнерів з гектара.

Частково господарства приступили до збирання озимого жита, середня врожайність якого – 30,8 центнера з гектара, ярої пшениці (35 центнерів з гектара), вівса та ярого ячменю.

l

НА ЗНІМКУ: жнивує Володимир ПТАШЕНЧУК  із Старих Кошар.

 Фото Сергія ДАНИЛЮКА.

На Ковельщині тривають жнива. Незважаючи на примхи погоди, їх активно ведуть колективні господарства, фермери й одноосібники.

За інформацією відділу агропромислового розвитку райдержадміністрації, станом на 29 липня ц. р. в агроформуваннях району обмолочено 195 гектарів озимого ячменю, валовий збір якого становить 983 тонни – в середньому 50,4 центнера з гектара.

Зібрано 100 відсотків озимого ріпаку, якого намолочено понад 13,5 тисячі тонн, середня врожайність – 24,8 центнера з гектара. Зібрано більше 63 відсотків площ озимої пшениці (4108 гектарів), намолочено 19745 тонн збіжжя, що становить 48  центнерів з гектара.

Частково господарства приступили до збирання озимого жита, середня врожайність якого – 30,8 центнера з гектара, ярої пшениці (35 центнерів з гектара), вівса та ярого ячменю.

ххх

НА ЗНІМКУ: жнивує Володимир ПТАШЕНЧУК  із Старих Кошар.

Фото Сергія ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 535

Погода  в Ковелі 

1–7 серпня 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 541

Для кожного селянина – колись «колективізованого», тепер «індивідуалізованого» – будь-яка пора  року важлива. Але є період, коли він дорожить буквально годиною і хвилиною, які вирішують долю вирощеного  врожаю. І називається ця пора жнивами, про які в народі складено стільки пісень, приказок і  прислів’їв і які відтворені в народних обрядах та звичаях.

Бо як не крути, а хліб був,  є і завжди буде всьому головою, про що деякі політики і державні мужі забувають. Вони годинами просиджують на пустопорожніх телевізійних ток-шоу, захриплими голосами сперечаються, яка партія краща  і в якої рейтинг більший, а про тих, хто їх годує і поїть, майже не згадують. Хіба жвавішають і збуджуються, коли мова заходить про можливу приватизацію землі – нашої годувальниці, яку вони готові продати будь-якому іноземному «інвестору», аби лишень примножити свої безмірні статки на ще один мільйон-другий американських доларів.

Не побачиш отих горе-рефоматорів ані на полі, ані на фермі, бо дехто з них навіть не знає, як вирощують хліб наш насущний і скільки сил, здоров’я та нервів, солоного поту він вартує. А особливо, коли погода, як нинішнього року, щораз підносить «сюрпризи»: то зливи, то буревії, то гради.

Нещодавно мав розмову із директором велицького ТзОВ «Зоря», Заслуженим працівником сільського господарства України Володимиром Потапчуком. На запитання, як проходять  жнива, відповів:

– Непросто.  Негода дощенту знищила 70 гектарів посівів ріпаку, реалізація якого б дала гарну виручку господарству. Але нічого: духом не падаємо, жнивуємо, люди дорожать кожною погожою дниною.

В такому ж діловому ритмі працюють і сусіди – хлібороби СТзОВ «Вежа», яке очолює дбайлива господиня і вміла організаторка виробництва Тетяна Зінчук – депутат районної ради. Наш позаштатний фотокореспондент Сергій Данилюк, який днями побував тут, зафіксував редакційним фотоапаратом трудівників господарства, які зайняті на збиральних роботах. Всі  вони працюють на совість, адже знають: не той хліб, що на полі, а той, що в коморі.

У «Вежі» жнивують швидко, якісно і комплексно. Збіжжя відвозять на тік, де його очищають на КЗС. Солому після комбайнів одразу ж тюкують, щоб худоба мала взимку що їсти. Не забаряться тут і з підготовкою грунту під урожай наступного року. Людей щоденно годують.

– День-два, і збирання ранніх зернових завершуємо, – повідомила позавчора у розмові з нами Тетяна Зінчук.– Врожайність  пшениці непогана, тож будемо з хлібом.

Добре слово керівник господарства мовила про жниварів, які, незважаючи на спеку, намагаються якнайшвидше зібрати вирощений урожай, довести його до ладу. Це – комбайнери Анатолій Шумерук, якому допомагає син Дмитро, студент Волинського промислово-економічного коледжу ЛНТУ, Богдан Мацюк; водії Леонід Шупічук та Василь Барчак; електрик, який обслуговує КЗС, Богдан  Гаврилюк. На тюкуванні соломи зайняті трактористи Микола Петлюк, який був учасником АТО, а також дев’ятикласник Максим  Моголюк.  Окремих з них ви бачите на фотосвітлинах.

Тож нехай щастить і тутешнім учасникам жнивної кампанії, і всім хліборобам Ковельщини, цьогорічний коровай видасться смачним і багатим, а Господь подарує гарну погоду!

Наш кор.

Фото 

Сергія ДАНИЛЮКА.

Для кожного селянина – колись «колективізованого», тепер «індивідуалізованого» – будь-яка пора  року важлива. Але є період, коли він дорожить буквально годиною і хвилиною, які вирішують долю вирощеного  врожаю. І називається ця пора жнивами, про які в народі складено стільки пісень, приказок і  прислів’їв і які відтворені в народних обрядах та звичаях.

Бо як не крути, а хліб був,  є і завжди буде всьому головою, про що деякі політики і державні мужі забувають. Вони годинами просиджують на пустопорожніх телевізійних ток-шоу, захриплими голосами сперечаються, яка партія краща  і в якої рейтинг більший, а про тих, хто їх годує і поїть, майже не згадують. Хіба жвавішають і збуджуються, коли мова заходить про можливу приватизацію землі – нашої годувальниці, яку вони готові продати будь-якому іноземному «інвестору», аби лишень примножити свої безмірні статки на ще один мільйон-другий американських доларів.

Не побачиш отих горе-рефоматорів ані на полі, ані на фермі, бо дехто з них навіть не знає, як вирощують хліб наш насущний і скільки сил, здоров’я та нервів, солоного поту він вартує. А особливо, коли погода, як нинішнього року, щораз підносить «сюрпризи»: то зливи, то буревії, то гради.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 741

25 липня (13-го за старим стилем) 1869 року, на рік і п’ять місяців раніше від сестри Лесі, у Новограді-Волинському в сім’ї Петра Антоновича і Ольги Петрівни Косачів народився син Михайло. Бажаний первісток, вродливий, розумний, у майбутньому математик, фізик, метеоролог, літератор, громадський діяч, перекладач, упорядник кобзарських дум, науковець у галузях фізичної оптики, метеорології, фізики електролітів тощо. Син Олени Пчілки, брат Лесі Українки, племінник Михайла Драгоманова, чоловік письменниці, яка друкувалася під псевдонімом Грицько Григоренко. 

На жаль, життєвий шлях його виявився дуже коротким. Сучасники змогли високо оцінити його людські якості та внесок у вітчизняну науку та культуру в некролозі у журналі «Кіевская старина» за 1903 р. «3-го октября скончался въ Харькове, а 9-го похороненъ въ Кіеве приватъ-доцент по кафедре метереологіи въ Харьковскомъ университете Михаилъ Петровичъ Косачъ. Молодой ученый, 34 летъ. Только въ 1894 г. окончилъ курсъ въ Юрьевскомъ университете по математическому факультету и былъ затемъ назначенъ ассистентомъ по кафедре физики въ этом-же университете. Два года назад он былъ приглашенъ Харьковскимъ университетомъ для чтенія лекцій по метереологіи, а также въ ветеринарный институтъ для лекцій по физике. 

Кроме того, он заведывалъ метеорологической станціей, где составилъ планъ сети метеорологическихъ станцій по всей губерніи. По отзывамъ специалистовъ, съ редким успехомъ начатая имъ ученая карьера обещала очень много добра для науки, а превосходныя лекторскія способности и уменье заинтересовать учащуюся молодежь и оказывать на нее нравственное воздействіе служили гарантій его блистательнаго успеха въ роли профессора. Этотъ человекъ былъ лучшимъ нашимъ другомъ, нашимъ добрымъ, прекраснымъ товарищемъ. Онъ былъ воплощеніем лучшихъ свойствъ любви, доброты и искренности, былъ другомъ юношества и человечества», такъ говоритъ о немъ один из студентовъ-слушателей его в некрологе, помещенномъ  въ «С.-Петерб. Ведом.», (№ 282). 

Будучи уроженцемъ Малороссіи, выросшій въ семье, проникнутой любовью къ своей родине (мать – известная писательница Олена Пчилка), покойный М. П. Косач, при своемъ влеченіи къ математическимъ наукамъ, въ то-же время обнаруживалъ всегда склонность и къ малоруському писательству. Видя въ немъ для себя отдохновеніе отъ спеціальных занятій, а для своей родины – одну изъ главныхъ задачъ въ решеніи вопросов о культурном самовыраженіи данной народности».

13-річним хлопчиком приїхавши до Колодяжного, Михайло, як і його сестра Леся, поринули у сільську поліську стихію, «цілком перетворилися на якихось первісних дикунів, увесь час блукали десь лісами, не дивлячись на негоду й постійні дощі» (зі спогадів молодшої сестра Ольги). Чари природи єднали Михайла, Лесю  й Колодяжне і в подальшому. Ось так поетично 19-річна Леся Українка запрошувала брата додому: «Невже ти так таки й не приїдеш до нас, а вже в нас позюмки настали! Ліси наші гомонять, жита наші хвилюють, садки буйно зеленіють, у нас тепер чистий рай!.. Ой не втерплю заспіваю!

Соловейковий спів навесні

Ллється в гаю, в зеленім

 розмаю…»

Якими чарівними видавалися для Михайла Косача Пасхальні дні, коли з Холмської гімназії приїздив до Колодяжного!.. У 1888 році батько пише до сина: «Если тебя отпустят к нам во время говенія, то приезжай. Погода тепер хорошая, и ты по-прежнему с сёстрами будешь ездить к отцу Михаилу» (Михайло Кагачевський – священик Свято-Миколаївської церкви у селі Волошки - авт.).

Михайло Косач вдома багато вчився, читав, захоплювався волинським фольклором, влаштовував робітникам маєтку розповіді на різні наукові теми, а ті захоплено його слухали. Відомо, що у Колодяжному перекладав «Євангеліє» з грецької мови українською. До того часу вже існував переклад Куліша, але не з грецької, тому 19-річний перекладач оцінює його як поганий, а сам про свою роботу пише так: «Мій переклад буде ультра волинський, але се нічого, бо мені здається, що тілько волинський діалект може передати усі одтінки грецької думки». 

Це ж як потрібно було любити Волинь, щоб сказати такі слова: «У мене тільки з Колодяжним в’яжеття думка про дім «свій», як ото в Гарольдовій пісні «отцовский дом» співається. Ні про які інші краї я не можу сказати «їду додому». «Як не як, а на Волині ми народилися, на Волині хрестилися, на Волині і помирати нам краще буде, і не мати на своїй країні кутка, куди б голову прихилити, було б дуже смутно». Країною «тихих вод, ясних зір» називав Волинь герой образка «Різдво під Хрестом полудневим» авторства Михайла Косача. Твір є справжнім гімном любові до рідного краю. У ньому розповідається про молодого офіцера на кораблі, який здійснював навколосвітню подорож.

 Хлопець так мріяв про море, що при прощанні з дівчиною  дозволив собі сказати: «…наша сторона мила, наша Волинь дуже гарна, але хіба ж вона може порівнятися з тою красою, яку я побачу? Ви тілько подумайте, які гарні, які чудові країни я буду бачити!».  І, справді, він бачив «рай земний» – «бачив перлину Індійського океану, острів Цейлон, і царицю-ріку Амазонку, що, ніби друге море, вливається могучою хвилею в океан; бачив Таіті й інші острови, що, мов квітки, виринають із моря. Багато-багато всього набачив він у тому «кругосвітньому»!

Та  одного разу, стоячи на варті, «Хлопець не почувся, як стиха завів:

Над вертепом звізда ясна

Ввесь світ осіяла!..»

Голос тої тихої пісні зрушив його душу. Так, ту колядку співають на його рідній Волині… Перед його очима стає рідне село, й перелітають рідні картини. Сніг, мороз, аж скрипить під ногами, дорога сверкає проти місяця; скрізь у вікнах видно світло. Дорогою йде купка людей, ось вони підходять до одної хати і… в холодному повітрю залунала колядка. […] Колядки, Різдвяна зоря… Яким урочистим здавався йому ще малому той «святий вечір» проти Різдва, та пізня вечеря після першої зорі. 

Згадує він, як вони, вся малеча, вибігають було на двір, підскакуючи на морозі, та задирають голови догори, шукають у блідому небі зірки. Ось він перший побачив і летить прожогом у хату: «Мамо! Мамо! гукає. Вже зоря є!». Ось вони всі сідають вечеряти. Під обрусом шелестить сіно, на покуті стоїть сніп жита, все якось незвичайно й таємничо… – «А що ж ви, – питає дітей батько, – мороза кликали куті їсти?».

2017 року у Київському Видавничому Домі «Комора» вийшла друком книга « Михайло Косач (Михайло Обачний). Твори. Переклади. Листи. Записи кобзарських дум». Упорядкування, біографія, коментарі та примітки Лариси Мірошниченко. У виданні широкі, у багатьох випадках раніше невідомі,  відомості проще одну неординарну постать з родини Косачів, так тісно пов’язану з Волинню.

Любов  Мержвинська, науковий співробітник Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки.

25 липня (13-го за старим стилем) 1869 року, на рік і п’ять місяців раніше від сестри Лесі, у Новограді-Волинському в сім’ї Петра Антоновича і Ольги Петрівни Косачів народився син Михайло. Бажаний первісток, вродливий, розумний, у майбутньому математик, фізик, метеоролог, літератор, громадський діяч, перекладач, упорядник кобзарських дум, науковець у галузях фізичної оптики, метеорології, фізики електролітів тощо. Син Олени Пчілки, брат Лесі Українки, племінник Михайла Драгоманова, чоловік письменниці, яка друкувалася під псевдонімом Грицько Григоренко. 

На жаль, життєвий шлях його виявився дуже коротким. Сучасники змогли високо оцінити його людські якості та внесок у вітчизняну науку та культуру в некролозі у журналі «Кіевская старина» за 1903 р. «3-го октября скончался въ Харькове, а 9-го похороненъ въ Кіеве приватъ-доцент по кафедре метереологіи въ Харьковскомъ университете Михаилъ Петровичъ Косачъ. Молодой ученый, 34 летъ. Только въ 1894 г. окончилъ курсъ въ Юрьевскомъ университете по математическому факультету и былъ затемъ назначенъ ассистентомъ по кафедре физики въ этом-же университете. Два года назад он былъ приглашенъ Харьковскимъ университетомъ для чтенія лекцій по метереологіи, а также въ ветеринарный институтъ для лекцій по физике. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 791

Минулого четверга відбулась п’ятдесят третя сесія міської ради. На початку засідання міський голова Олег Кіндер та секретар міської ради Віра Федосюк за сумлінну працю,  професіоналізм та компетентність, вагомий внесок в поліпшення торговельного обслуговування мешканців міста й задоволення запитів споживачів та з нагоди професійного свята — Дня працівників торгівлі відзначили ряд ковельчан Подяками міської ради. 

За традицією, народні обранці оплесками привітали своїх колег, які відсвяткували дні народження у міжсесійний період.

Керуючий справами міськвиконкому  Володимир Бойко нагадав про ситуацію щодо обмеження місць в сесійному залі. Як відомо, на звернення одного з депутатів проведено перевірку приміщення Ковельським міськрайонним відділом управління державної служби України з надзвичайних ситуацій у Волинській області. У результаті пожежники зобов’язали обмежити перебування людей у залі до 50 осіб. За проєктом передбачалось – 70. 

Перевіряючі передали справу до Волинського окружного адміністративного суду. Поки питання буде вирішуватись, частину столів і стільців з приміщення винесли.  24 липня ц. р.  відбулось перше судове засідання, в якому оголошено перерву до 6 серпня.

Керівники міста попросили з розумінням поставитися до ситуації. Зокрема, зазначивши, що всі бажаючі можуть спостерігати за ходом сесії у фойє, де розміщено екран, на якому ведеться трансляція засідання.

Після того, як було сформовано робочі органи сесії, був відведений час для оголошення депутатських запитань та запитів.

Першим із депутатськими запитами до Ковельського міського голови звернувся Геннадій Кіндер (ПП «Всеукрїнське об’єднання «Батьківщина»).  Перший його запит стосувався розроблення положення щодо проведення благоустрою прибудинкових  територій і винесення його на розгляд сесії. Запит одноголосно був підтриманий колегами-депутатами, а міський голова, в свою чергу, відразу ж дав розпорядження начальнику відділу житлово-комунального господарства розробити дане положення. «В першу чергу, роботи з благоустрою проводитимуться у дворах тих будинків, де мешканці готові долучитися до співфінансування», — наголосив Олег Олексійович. 

Другий запит Геннадія Кіндера стосувався вирішення питання перенесення лінії електромережі із земельної ділянки по вул. Яблуневій, 19, котра була виділена дружині померлого учасника антитерористичної операції Олені Ілюшик. Як виявилося, через дану земельну ділянку проходить повітряна високовольтна лінія, охоронна зона якої закриває всю ділянку. У ковельській філії ПРАТ «Волиньобленерго» про перенесення лінії і чути не хочуть, заявляючи, що це, мовляв, проблеми міста.  

Валерій  Гарбар (ПП «Об’єднання «Самопоміч»)  звернувся із депутатським зверненням облаштувати додаткову зупинку для громадського транспорту в районі вул. Незалежності  поблизу стоматполіклініки.

У своєму запиті Галина Стасюк (ПП “Українське об’єднання патріотів «УКРОП”) озвучила колективне звернення мешканців вул. Мічуріна, 4, вул. Сагайдачного, 6 та Театральна, 28 з проханням посприяти у вирішенні  питання ліквідації систематичного підтоплення їхніх будинків в період дощів та ремонту прибудинкових територій. 

Запит Наталії Сеник (ПП «Українське об’єднання патріотів «УКРОП») стосувався звернення до неї як депутата Ковельської міської ради дирекції Ковельської ДЮСШ № 1 та Федерації  вільної та жіночої боротьби міста Ковеля з проханням у зв’язку з складним фінансовим становищем виділити 30 тис. грн. з міського бюджету для участі спортсменів у чемпіонатах. Однак заступник міського голови Ігор Прокопів, присутній у сесійній залі, відразу ж роз’яснив, що фінансування спортивних заходів, які проводяться на державному рівні та за межами держави,  з міського бюджету неможливе. Про це сказав і міський голова Олег Кіндер, який запропонував   питання розглянути в робочому порядку.

Свої запити та запитання озвучили й депутати Володимир Бойко, Ірина Роїк та Володимир Косцьов’ят. Останній, зокрема, запропонував стипендію міського голови перейменувати на стипендію міської ради, оскільки, як він зазначив , мова йде про кошти і загального бюджету міста Ковеля, а не особисто міського голови.

Депутати на липневій сесії розглянули понад 60 питань. З-поміж іншого йшлося про підсумки виконання міського бюджету за перше півріччя 2019 року.

За цей період загальний обсяг доходів становить 438 мільйонів 844 тисячі гривень. Власні надходження загального фонду — 190 мільйонів 975 тисяч. Рівень виконання затвердженого показника – 106,2 %, понад план залучено   11 мільйонів 198 тисяч гривень.  Цей фінансовий ресурс буде спрямовано на розвиток міста. Відповідно депутати затвердили  зміни до головного кошторису.

Зокрема, 3 мільйони 600 тисяч гривень буде додано на будівництво, реконструкцію та ремонт об’єктів комунального господарства. Ці кошти використають на реконструкцію вул. Відродження, будівництво каналізації на вул. Драгоманова, систем електропостачання на вул. 22 січня.

На різноманітні господарські потреби майже півмільйона отримають освітяни. Грошова підтримка буде забезпечена і спортсменам. Зокрема, виділяються кошти на участь команди ФЦ «Ковель-Волинь» у чемпіонаті України з футболу серед аматорських команд, проведення фізкультурно-оздоровчих заходів у нашому місті.

Не залишені поза увагою і звернення від МТМО. Медикам надають кошти на придбання необхідних препаратів та здійснення ремонтних робіт у закладах охорони здоров’я.

Ковель отримав 1 мільйон 410 тисяч гривень з Державного бюджету на соціально-економічний розвиток міста. Основна частина грошей піде на заміну віконних конструкцій у навчальних закладах, а 310 тисяч гривень - на ремонт відділення анестезіології у лікарні.

Обранці громади затвердили рішення про заборону діяльності на території міста пересувних та інших мобільних цирків з тваринами.

Стосовно останнього, то він напрацьований з метою захисту тварин від страждань та загибелі внаслідок жорстокого поводження з ними, з урахуванням звернення громадської організації «Волонтерське об’єднання «Ковель Енімалс», петиції, підписаної 170 мешканцями міста. 

Розглянуто майже 40 питань щодо регулювання земельних відносин в місті. Вони стосуються надання дозволів на складання проектів землеустрою з відведення земельних ділянок для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд, індивідуальних гаражів, садівництва, затвердження проектів землеустрою, договорів оренди землі, її власності та прав користування тощо. 

Прийнято ряд містобудівних рішень. Щоправда, після довготривалих дискусій уже другу сесію поспіль не вистачає голосів, аби вирішити питання про впорядкування розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, тимчасових конструкцій та елементів благоустрою на території міста Ковеля.

На цьому засіданні депутати погодили внесення змін до Програми соціального захисту окремих категорій мешканців міста Ковеля на 2019- 2021 роки. 

Взяли до відома інформацію про роботу виконавчого комітету міської ради в другому кварталі 2019 року, роботу територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг), про стан охоплення дозвільними документами екологічного характеру суб’єктів господарювання на території міста Ковеля.

Галина ЦЮРА, 

кор. газети «Вісті Ковельщини». 

Відділ внутрішньої політики, організаційної роботи та зв’язків з громадськістю міськвиконкому.

Минулого четверга відбулась п’ятдесят третя сесія міської ради. На початку засідання міський голова Олег Кіндер та секретар міської ради Віра Федосюк за сумлінну працю,  професіоналізм та компетентність, вагомий внесок в поліпшення торговельного обслуговування мешканців міста й задоволення запитів споживачів та з нагоди професійного свята — Дня працівників торгівлі відзначили ряд ковельчан Подяками міської ради. 

За традицією, народні обранці оплесками привітали своїх колег, які відсвяткували дні народження у міжсесійний період.

Керуючий справами міськвиконкому  Володимир Бойко нагадав про ситуацію щодо обмеження місць в сесійному залі. Як відомо, на звернення одного з депутатів проведено перевірку приміщення Ковельським міськрайонним відділом управління державної служби України з надзвичайних ситуацій у Волинській області. У результаті пожежники зобов’язали обмежити перебування людей у залі до 50 осіб. За проєктом передбачалось – 70. 

Перевіряючі передали справу до Волинського окружного адміністративного суду. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 507