Гороскоп

4 — 10  лютого 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 516

Знайомтесь: члени авіамодельного гуртка – переможця обласних змагань з авіамодельного спорту та срібного призера обласного фестивалю технічної творчості з авіамодельного спорту 2018 року Олексій ГЕМОНОВ,   Микита ДМИТРУК,  Юрій ЧЕПЕНЮК, авіамоделіст-початківець Назар ЛИСИЦЯ, а також юний радіоаматор – вихованець гуртка радіоелектронного конструювання  Андрій ЗУБЧУК.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

(Розповідь про Ковельську станцію юних техніків читайте на 4-й стор. сьогоднішнього номера газети "Вісті Ковельщини").

Знайомтесь: члени авіамодельного гуртка – переможця обласних змагань з авіамодельного спорту та срібного призера обласного фестивалю технічної творчості з авіамодельного спорту 2018 року Олексій ГЕМОНОВ,   Микита ДМИТРУК,  Юрій ЧЕПЕНЮК, авіамоделіст-початківець Назар ЛИСИЦЯ, а також юний радіоаматор – вихованець гуртка радіоелектронного конструювання  Андрій ЗУБЧУК.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

(Розповідь про Ковельську станцію юних техніків читайте на 4-й стор. сьогоднішнього номера газети "Вісті Ковельщини").

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 464

Четвер. Хмарно. Температура: -6оС. Вітер північно-східний помірний.

В ніч на п'ятницю. Хмарно.  Температура: -9оС. Вітер східний помірний.

П'ятниця. Хмарно, невеликий сніг.   Температура:  -8оС. Вітер   східний помірно сильний.

В ніч на суботу. Хмарно, невеликий сніг. Температура:  -8оС. Вітер північно-східний слабкий.

Субота. Хмарно.  Температура: -5оС. Вітер західний помірний.

В ніч на неділю. Ясно.  Температура: -9оС. Вітер південний помірний.

Неділя.  Хмарно.  Температура: 0оС. Вітер  південний помірний.

В ніч на понеділок. Хмарно. Температура: -2оС. Вітер південний помірний.

Понеділок. Мінлива хмарність. Температура: 0оС. Вітер південно-східний слабкий.

В ніч на вівторок. Хмарно.  Температура: -5оС. Вітер північно-західний слабкий.

Вівторок. Хмарно, можливий сніг. Температура: -2оС. Вітер північний помірний.

В ніч на середу. Хмарно, можливий сніг. Температура: -4оС. Вітер північно-східний помірний.

Середа. Хмарно, можливий сніг. Температура: -3оС. Вітер східний помірний.

Четвер. Хмарно. Температура: -6^оС. Вітер північно-східний помірний.

В ніч на п'ятницю. Хмарно.  Температура: -9^оС. Вітер східний помірний.

П'ятниця. Хмарно, невеликий сніг.   Температура:  -8^оС. Вітер   східний помірно сильний.

В ніч на суботу. Хмарно, невеликий сніг. Температура:  -8^оС. Вітер північно-східний слабкий.

Субота. Хмарно.  Температура: -5^оС. Вітер західний помірний.

В ніч на неділю. Ясно.  Температура: -9^оС. Вітер південний помірний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 607

Історія нашого краю багата подіями, фактами і видатними особистостями. Серед них – духовні світочі, політичні діячі, талановиті вчені. В цьому ряду є ті, які кожен день зернина до зернини збирають посівний матеріал для засіву родючого поля незалежної України.

Частину своїх статків вони віддають на розбудову та захист держави. Існував колись неписаний закон: 10 відсотків жертвувати на храм Божий. Тепер ці люди до матеріальних статків додають свої сердечні поривання.

Серед таких національно свідомих, патріотично налаштованих діячів Ковельщини висвітлюється особистість Олени Місюри. У неї – Божа душа, якій притаманна доброчинність. Знайома нам теза, що "Любов – це віддати себе комусь, творити добро для когось" – то про неї. Любов до сім'ї, до розлогого родинного дерева і до свого ближнього у неї розквітає пишною трояндою і ніколи не в'яне.

Олена Володимирівна добре відома в Ковелі як голова філії "Союзу Українок", як активна волонтерка, як захисниця українства і як успішна бізнесменка.

І ось я в Олени Володимирівни Місюри в гостях. Давно не зустрічалися, і мимоволі вдивляюся у її світле обличчя. Воно, як завжди, миле, привабливе і проміниться молодістю. Вслухаюсь у мову, а там – милозвучність, спокій і філософські життєві мудрості. Хочу зібрати всі позитиви до купи і прозріваю: переді мною – справжня, гарна, квітуча українська полісянка.

Отож, послухаймо…

l

– Анатолію Володимировичу, Вам що: каву, чай? У мене є винятково смачна кава. Не пошкодуєте, – гостинно запрошує господиня.

– Олено Володимирівно, не відмовлюся, але інтерв'ю продовжу.

Ви давно в бізнесі? Коли було важче: в теперішній час чи в 90-х роках.

– В бізнесі легко не буває ніколи. Необхідно і вдень, і вночі клято працювати і головою, і руками. Сьогодні конкуренція більша, ніж раніше. Судіть самі: колись в місті діяло три ресторани – сьогодні закладів ресторанного типу десятки. Ринок перенасичений, а торговельна спроможність населення падає… Не забуваймо, що в країні іде війна.

– І все ж, Ваші продуктові набори були в Києві на Майдані Гідності. Вони й сьогодні регулярно потрапляють до наших воїнів на Сході, на передову. Звичайно, велика подяка Вам  за це. Але ж це зменшує сімейні і особисті доходи. Не секрет, що окремі заможні ковельчани і кроку не ступають у цьому напрямку.

– Я не думаю про це. Апостол Павло повчав: "Поспішайте робити добро". І, в міру сил, ми з друзями стараємося так діяти. Адже коли не буде держави, то й бізнесу не буде.

А щодо тих, хто ухиляється від благодійності, то таких у Ковелі мало. Росте нове покоління, серця яких наповнені милосердям. Ось "живий" приклад. Молодий бізнесмен в районі індивідуальної забудови, що біля Бахова, за  свій кошт проклав вулицю із твердим покриттям.

Ми пропонували: давай і ми зробимо свій внесок. А він нам порекомендував збудувати іншу вулицю. Ось вам нове мислення сучасного підприємця.

– Ви – голова ковельських "союзянок". Бачу ваші вишиванки на всіх міських заходах та урочистостях і навіть на сесіях рад Ви сміливо озвучуєте свою громадянську позицію. Колись, за польського панування, "Союз Українок" боровся за свою мову, національну гідність. А що тепер?

– Тепер на часі відродження патріотизму, формування національної свідомості. Не менш важлива боротьба за українство. Сьогодні в громадських рухах мало молоді. Більше того, вона буває пасивна й інертна. Тішуся одним, що у нас є юні "союзянки", за якими – майбутнє.

– Ваші посестри (на чолі з Вами) завжди присутні в бібліотеці на зустрічах із відомими письменниками, поетами, журналістами. Це в плані ваших заходів?

– Це поклик душі і серця кожної "союзянки". Ми живемо цим. З іншого боку, хто, як не ми, має повертати пам'ять про В. Стуса, В. Симоненка, О. Ольжича? Їх, видатних і жертовних, багато. Вони на вівтар України поклали життя. І ми мусимо не тільки проникатися цим, повертати з небуття наше героїчне, але й передавати новому поколінню.

– Знаю, що ваша спільнота непосидюча, не замикається в ковельському "домі".

– Справді, ми – в активному русі. Побували в Каневі і вклонились Тарасу Шевченку, відвідали Холодний яр і отримали незабутні враження. Нещодавно брали участь в урочистостях  в урочищі "Вовчак", де народилася УПА. Було багато інших патріотичних поїздок – прощ.

– А які стосунки з місцевою владою?

– На мою думку, місцева влада немало робить для міста. Старається. Але є окремі запити, які ще не реалізовані. Маю на увазі побудову пам'ятника Героям Небесної Сотні, встановлення барельєфа на Будинку рад. Хочеться більше єдності та порозуміння. Кожен із нас має залишити після себе пам'ять із справ на благо громади.

– Ви нагадали про єдність. Томос – сприятиме об'єднанню?

– Звичайно, що так. Нарешті, українці мають свою канонічну незалежну Церкву. До неї потяглися багато вірян  із Московського патріархату. На мою думку, Церква повинна допомагати Україні, підіймати дух українців.

– Не омину майбутніх виборів. Яким, на Вашу думку, має бути Президент України?

– У мене суб'єктивне бачення. Ця особистість мусить відповідати трьом "П", тобто: "Порядність. Професійність. Патріотизм". Хочеться, щоб очільник держави більше думав про свій народ, а не про власні прибутки.

– А які "ліки" Ви бачите для оздоровлення країни?

– Менше критикувати, піаритись, а більше працювати. Кожен має поставити перед собою запитання: "А що зробив я?". Мені імпонує діяльність наших хлопців-волонтерів Василя Марчука, Ігоря Верчука, Едуарда Сколінчука, Миколи Більшевича, нашої землячки, Народної артистки України Світлани Мирводи та інших, які співом і ділом, матеріально та морально допомагають нашим воїнам на Сході. Їх багато. І саме вони утверджують думку про те, що Україна відбудеться як сильна економічно й політично держава європейського зразка.

– Корупцію подолаємо?

– Потрібно змінювати світогляд. Маємо починати із себе, із своєї гідності.

– У Вас чудова дружна родина. Гармонійна сім'я. Із чоловіком Василем Івановичем Ви, на мою думку, – доповнення єдиного цілого. А яке то щастя чути щебетання милих онуків! Ви щасливі?

– Я щаслива, що у мене є батько. Йому вже 86. Живе в селі. Не нарікає на життя, а творить його сам. Має коника. Заготовляє на зиму дрова. Все життя бореться із неправдою. 

Він каже: "Все в твоїх руках – тому потрібно не плакатись, а діяти і працювати". Він знає ціну хліба. У далекі повоєнні долав кілометри із села до Ковеля за чорним буханцем хліба. Вистоював ніч, і не раз, бувало, що не вистачало.

Батько рухливий, активний. Якби всі були такі, як він, то й Україна процвітала б.

А взагалі, що таке бути щасливим? Може, в можливості допомагати людям? Бог веде мене дорогами життя, і я дякую Йому за все. Життя – це мить. Воно летить на крилах. А хочеться ще багато чого зробити. 

– Дай, Боже, Вам і родині щасливих днів і літ!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Р. S. На  закінчення розмови Олена Володимирівна повідомила, що з нагоди ювілею започатковує благодійну акцію – збір коштів на підготовку та видання книги про воїнів-ковельчан, які загинули в зоні АТО. Підтримаймо ініціативу!

А. С. 

Історія нашого краю багата подіями, фактами і видатними особистостями. Серед них – духовні світочі, політичні діячі, талановиті вчені. В цьому ряду є ті, які кожен день зернина до зернини збирають посівний матеріал для засіву родючого поля незалежної України.

Частину своїх статків вони віддають на розбудову та захист держави. Існував колись неписаний закон: 10 відсотків жертвувати на храм Божий. Тепер ці люди до матеріальних статків додають свої сердечні поривання.

Серед таких національно свідомих, патріотично налаштованих діячів Ковельщини висвітлюється особистість Олени Місюри. У неї – Божа душа, якій притаманна доброчинність. Знайома нам теза, що "Любов – це віддати себе комусь, творити добро для когось" – то про неї. Любов до сім'ї, до розлогого родинного дерева і до свого ближнього у неї розквітає пишною трояндою і ніколи не в'яне.

Олена Володимирівна добре відома в Ковелі як голова філії "Союзу Українок", як активна волонтерка, як захисниця українства і як успішна бізнесменка.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1130

Навесні минулого року в Україні запустили програму "Доступні ліки". За її допомогою українці, які страждають від певних захворювань, можуть отримати безкоштовно або із невеликою доплатою необхідні для лікування препарати. Як працює ця програма та що потрібно для участі в ній, дізнався Центр громадського моніторингу та контролю.

Систематичне лікування для підвищення якості життя

За час існування програми "Доступні ліки" було виписано уже 30 мільйонів рецептів, які дозволили пацієнтам із серцево-судинними захворюваннями, бронхіальною астмою та діабетом ІІ типу зекономити на життєво необхідних ліках. У МОЗ пояснюють, що обрали для програми ці хвороби, оскільки саме вони найбільше впливають на показники смертності українців або суттєво знижують якість життя населення. Водночас їм можна успішно протистояти.

Так, завдяки систематичному лікуванню вдається контролювати перебіг та прояв симптомів бронхіальної астми. В Україні зареєстровано 210 тисяч пацієнтів з цією хворобою, а найчастіше вона трапляється у дітей та молоді. Також вчасне звернення до лікаря допомагає лікуванню серцево-судинних захворювань, які становлять 65% від загальної смертності населення в Україні. Те саме стосується і боротьби з діабетом. 

Мільйон українців з таким діагнозом потребують підтримувальної терапії для зниження надлишку глюкози в крові. Нині за допомогою державних коштів українці можуть отримати 261 препарат для лікування цих хвороб: 59 із них – повністю безкоштовні.

У МОЗ заявляють, що за рік роботи програми збільшилася кількість пацієнтів, у яких завдяки прийому ліків нормалізувався цукор. Водночас зменшилася кількість викликів “швидкої допомоги” з підозрою на інсульт чи інфаркт, а також через приступи бронхіальної астми.

"Ми маємо добрі результати, а саме: постійне зниження цін на ліки, і, що вкрай важливо, систематичне лікування пацієнтів життєво необхідними препаратами під наглядом лікаря", – розповів про проміжні підсумки програми заступник міністра охорони здоров`я Роман Ілик. 

Доступні ліки 

за рецептом

Щоб скористатися програмою, найперше потрібно звернутися до сімейного лікаря, який видасть правильно оформлений рецепт на препарат. Отримати виписані медикаменти можна в аптеці з позначкою "Доступні ліки" – безкоштовно або з частковою доплатою. За даними МОЗ, учасником програми є кожна третя аптека, а всього з державою співпрацюють близько восьми тисяч таких закладів. Перелік можна дізнатися у медичному закладі, а також на сайті профільного відомства. 

За відгуками медичних працівників, наразі програма успішно реалізовується не лише у великих містах із розвиненою мережею аптек та поліклінік, а й у маленьких населених пунктах. Наприклад, за рік роботи програми в Царичанському районі на Вінниччині до неї приєдналося понад 11 тисяч українців: тут найбільший попит мають ліки від серцево-судинних захворювань – їх отримали 10 344 пацієнти. А у селі Зоря на Одещині "Доступними ліками" скористалося 1 200 пацієнтів із 4800.

"Рецепти в більшості випадків виписує лікар, однак іноді, за необхідності, цим займається фельдшер. Фельдшерам також видають ліки в аптеках, якщо вони отримують їх для пацієнтів, які не можуть зробити це самостійно. З аптеками проблем ніяких, грошей нам завжди вистачає", – розповіла про реалізацію програми місцевий фельдшер Катерина Арнаутова.

Водночас у МОЗ наголошують, що місцева влада має сприяти видачі препаратів у фельдшерсько-акушерських пунктах, якщо в селі немає аптеки.

Отримувати ліки швидше і зручніше

Програма "Доступні ліки" є частиною загальної медичної реформи, що покликана забезпечити українських пацієнтів найнеобхіднішою допомогою.

"Ми зобов'язані надати гарантований перелік медичних послуг безкоштовно, і держава має в повному обсязі це профінансувати", – зазначив минулого року Президент Петро Порошенко, підписавши Закон щодо фінансових гарантій медобслуговування.

У рамках реформи МОЗ із 1 квітня 2019 року змінює принцип виділення грошей на програму. Замість розподілу коштів по регіонах тепер гроші йтимуть за конкретним пацієнтом до аптеки, де йому зручно отримувати препарат. Для цього замість паперового рецепту діятиме електронний – система надсилатиме смс-повідомлення на мобільний телефон пацієнта. За ним українці зможуть отримати ліки, незалежно від місця проживання, у будь-якій аптеці, яка підписала договір з Національною службою здоров'я. Також у МОЗ обіцяють зростання кількості аптек у програмі та прогнозують збільшення безоплатних ліків.

"Рецептурний відпуск рецептурних препаратів, електронний рецепт, регулювання цін – ми задамо цивілізований шлях розвитку ринку, і це було вигідно та цікаво всім: виробникам, аптекам, лікарям та пацієнтам. Як результат – "Доступні ліки" стануть ще доступнішими", – зазначив голова Національної служби здоров'я Олег Петренко.

Загалом у бюджеті на 2019 рік передбачено 1 млрд. грн. на цю програму: МОЗ і надалі визначає пріоритетним лікування серцево-судинних захворювань, діабету ІІ типу та бронхіальної астми.

Оксана КОВАЛЬ.

Навесні минулого року в Україні запустили програму "Доступні ліки". За її допомогою українці, які страждають від певних захворювань, можуть отримати безкоштовно або із невеликою доплатою необхідні для лікування препарати. Як працює ця програма та що потрібно для участі в ній, дізнався Центр громадського моніторингу та контролю.

За час існування програми "Доступні ліки" було виписано уже 30 мільйонів рецептів, які дозволили пацієнтам із серцево-судинними захворюваннями, бронхіальною астмою та діабетом ІІ типу зекономити на життєво необхідних ліках. У МОЗ пояснюють, що обрали для програми ці хвороби, оскільки саме вони найбільше впливають на показники смертності українців або суттєво знижують якість життя населення. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 636

1914 року у м. Києві в друкарні Бондаренка та Гніздовського вийшло перше окреме видання "Лісової пісні" /з портретом Лесі Українки, двома ілюстраціями та нотами/.

"Лісова пісня" – вершина творчості письменниці, її гімн рідній землі та рідному народу. У цей твір драматург вклала стільки любові, стільки захоплення рідним краєм, що він просто не міг не стати перлиною у скарбниці не лише української, а й світової літератури.

 "Лісова пісня" – це і казка, і історія кохання, і твір про народження та розвиток душі. Це пісня любові, тої великої любові, яка керує Сонцем і зірками та всім сущим.

Ще з дитячих літ Лесю Українку вабив таємничий світ казок та легенд рідного краю. Олена Пчілка часто вивозила своїх дітей в навколишні села, де вони записували народні пісні, колядки, щедрівки, обряди. Так, у селі Жабориця, що на Звягельщині, маленька Леся вперше почула розповіді матері про мавок, а потім в Колодяжному  вона "бігала самотою в ліс" і там чекала на зустріч з Мавкою. "І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам'ятаєш? – у дядька Лева Скулинського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов "слушний час" – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік", – пише Леся Українка у листі до матері.

 Історія знайомства родини Косачів з Нечимним сягає літа 1884 року, коли Олена Пчілка з сином Михайлом,  дочками Лесею і Ольгою гостювали в урочищі на березі озера у дядька Лева Скулинського. У Левка було три сестри – Катерина, Олександра та Лукреція (дві з них працювали у Косачів, можливо, саме ці побутові зв'язки і привели рідних Лесі до с. Скулина та урочища "Нечимне"). 

Про ці перші відвідини залишила спогади молодша сестра і біограф Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк: "Їхали ми весь час лісом, переїздили скілька великих лісових "бродів", переїздили через село Білінь, де жила наша співуча приятелька "Білінка". Побули ми трохи в Скулині, а потім з своєю господинею пішли до лісу, туди, куди її свояк дядько Лев вибрався з бидлом на літо. То було урочище Нечимне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером.

З одного боку озера був смарагдово-зелений облудний берег, що йшов хвилями під ногами і, прориваючись, не давав приступити до самої води, з інших боків береги були зарослі очеретом та різними хащами. Кругом озера був старий густий великий листяний ліс, з одного боку він підходив до поля, а з другого – переходив у старезний сосновий бір, що простягся на багато верстов".

Дядько Лев на прізвище Бас жив у селі Скулині, а в урочище “Нечимне” вибирався на літо, там він випасав худобу та доглядав за пасікою.  Дядько Лев був справжньою невичерпною криницею народної мудрості. Ольга Косач-Кривинюк згадує: "У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили геть скрізь по лісі, в бір, коло озера. Дядько Лев не палив у хаті, а клав огнище надворі, там і варив страву, там і грівся вночі, ночуючи надворі біля огню та раз у раз наглядаючи свого бидла. Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку "силу" лісову, водяну, польову та про їх звичаї і відносини між собою і людьми".

Це була перша і,  як свідчать матеріали, не остання подорож Косачів до урочища.

Село Скулин і Нечимне відвідувала родина і в наступні роки. Бувала тут і наймолодша сестра Лесі Ізидора: "Пригадую, яке це було глухе поліське село в порівнянні з Колодяжним. Воно мало якийсь архаїчний вигляд, в ньому було багато курних хат. Заміжні жінки там ходили з обтятим волоссям, чоловіки – в повстяних шапках, малі діти влітку – в самих довгих сорочках, підперезаних крайкою. Спинилися ми в Скулині, в одного знайомого. Це був дядько Лев".

Ось саме під впливом побачених в урочищі прекрасних краєвидів лісового озера, а ще й загадкових розповідей Лева про міфічних істот і всяку "силу", вже далеко від України у сонячній Грузії пише Леся Українка свій шедевр світової літератури.

Породила "Лісову пісню" туга за рідним краєм, за казкою дитинства: "Мені здається, що я просто згадала наші  ліси та затужила за ними...”. 

Народжена з туги за рідним краєм, "Лісова пісня" відкрила дивоцвіти зрілого письменницького таланту Лесі Українки.

"А я таки сама "неравнодушна" до сі речі, – бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша”, – писала Леся Українка в листі до матері. А Олена Пчілка, прочитавши рукопис драми-феєрії, поспішила повідомити читачів журналу "Рідний край" про новий твір своєї талановитої доньки "по змісту одмінний од давніших", а також про те, що написаний він прекрасним, дуже розмаїтим віршем і сповнений тонкої поезії, "що має при тім чисто місцеві волинські чари".

"Лісова пісня" була опублікована в журналі "Літературно-науковий вісник" 1912 року. Драматична цензура дозволила п'єсу для постановки на сцені у квітні 1912 року трупі Миколи Садовського. У листі до матері Леся Українка так реагувала на цю звістку: "Щодо "Лісової пісні", та просила Людю (Людмилу Старицьку-Черняхівську), щоб Садовський в разі серйозних замірів ставити сю річ не зміняв нічого, не списавшись зо мною, – боюся, щоб там чого не "співнили", намагаючись улегшити постановку. Я тямлю, що без змін її дуже трудно поставити, але всяким змінам є границя...Так само я могла б подати поради і щодо костюмів, як я собі їх уявляла (виписувати те все у ремарках було б незугарно, бо в сій речі і ремарки мають свій "стиль", а не тільки "служебне значення").  Якесь в мене роздвоєне почуття щодо сеї поеми – я б хотіла бачити її на сцені, і боюся, не "провалу" боюся, а переміни мрії в бутафорію... Ну та се ж вічна трагедія авторів". За життя Лесі Українки "Лісова пісня" так і не була поставлена на сцені.

1914 року драма-феєрія виходить окремим виданням. Газета "Рада" повідомляє про цю подію читачів, акцентуючи, що книжка дає готовий  матеріал для постановки на сцені, зокрема містить додатки:

“1. Народні волинські мелодії, що сама авторка вибрала до "Лісової пісні".

2. Типи і краєвиди Волинського Полісся (портрет парубка, двох жінок, дерева)” (на знімках).

Уперше драма-феєрія була поставлена в Державному драматичному театрі у Києві Борисом Кринівецьким 22 листопада 1918 року, а на Західній Україні – у вересні 1923 в народному театрі товариства "Українська бесіда" у Львові.

Успіх вистави був і залишається незаперечним. Остап Вишня сказав: "Яка краса ця "Лісова пісня"! Яка насолода бачити її на сцені... Казка… Дивна легенда…".

До "Лісової пісні" звертаються представники інших видів мистецтв. Вона живе як балет, опера, кінофільм. Драма викликає постійний інтерес живописців, графіків, скульпторів.

"Лісова пісня" Лесі Українки відкриває перед нами всю красу Волині. Це зворушлива, ніжна пісня наших лісів. Вона закликає зберегти у серці те, "що не вмирає".  

 Ольга Бойко,

завідувачка Колодяжненського музею Лесі Українки.

Фото з архіву ліцею.

1914 року у м. Києві в друкарні Бондаренка та Гніздовського вийшло перше окреме видання "Лісової пісні" /з портретом Лесі Українки, двома ілюстраціями та нотами/.

"Лісова пісня" – вершина творчості письменниці, її гімн рідній землі та рідному народу. У цей твір драматург вклала стільки любові, стільки захоплення рідним краєм, що він просто не міг не стати перлиною у скарбниці не лише української, а й світової літератури.

 "Лісова пісня" – це і казка, і історія кохання, і твір про народження та розвиток душі. Це пісня любові, тої великої любові, яка керує Сонцем і зірками та всім сущим.

Ще з дитячих літ Лесю Українку вабив таємничий світ казок та легенд рідного краю. Олена Пчілка часто вивозила своїх дітей в навколишні села, де вони записували народні пісні, колядки, щедрівки, обряди. Так, у селі Жабориця, що на Звягельщині, маленька Леся вперше почула розповіді матері про мавок, а потім в Колодяжному  вона "бігала самотою в ліс" і там чекала на зустріч з Мавкою. "І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам'ятаєш? – у дядька Лева Скулинського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов "слушний час" – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік", – пише Леся Українка у листі до матері.

 Історія знайомства родини Косачів з Нечимним сягає літа 1884 року, коли Олена Пчілка з сином Михайлом,  дочками Лесею і Ольгою гостювали в урочищі на березі озера у дядька Лева Скулинського. У Левка було три сестри – Катерина, Олександра та Лукреція (дві з них працювали у Косачів, можливо, саме ці побутові зв'язки і привели рідних Лесі до с. Скулина та урочища "Нечимне"). 

Про ці перші відвідини залишила спогади молодша сестра і біограф Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк: "Їхали ми весь час лісом, переїздили скілька великих лісових "бродів", переїздили через село Білінь, де жила наша співуча приятелька "Білінка". Побули ми трохи в Скулині, а потім з своєю господинею пішли до лісу, туди, куди її свояк дядько Лев вибрався з бидлом на літо. То було урочище Нечимне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 3803

1914 року у м. Києві в друкарні Бондаренка та Гніздовського вийшло перше окреме видання "Лісової пісні" /з портретом Лесі Українки, двома ілюстраціями та нотами/.

"Лісова пісня" – вершина творчості письменниці, її гімн рідній землі та рідному народу. У цей твір драматург вклала стільки любові, стільки захоплення рідним краєм, що він просто не міг не стати перлиною у скарбниці не лише української, а й світової літератури.

 "Лісова пісня" – це і казка, і історія кохання, і твір про народження та розвиток душі. Це пісня любові, тої великої любові, яка керує Сонцем і зірками та всім сущим.

Ще з дитячих літ Лесю Українку вабив таємничий світ казок та легенд рідного краю. Олена Пчілка часто вивозила своїх дітей в навколишні села, де вони записували народні пісні, колядки, щедрівки, обряди. Так, у селі Жабориця, що на Звягельщині, маленька Леся вперше почула розповіді матері про мавок, а потім в Колодяжному  вона "бігала самотою в ліс" і там чекала на зустріч з Мавкою. "І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам'ятаєш? – у дядька Лева Скулинського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов "слушний час" – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік", – пише Леся Українка у листі до матері.

 Історія знайомства родини Косачів з Нечимним сягає літа 1884 року, коли Олена Пчілка з сином Михайлом,  дочками Лесею і Ольгою гостювали в урочищі на березі озера у дядька Лева Скулинського. У Левка було три сестри – Катерина, Олександра та Лукреція (дві з них працювали у Косачів, можливо, саме ці побутові зв'язки і привели рідних Лесі до с. Скулина та урочища "Нечимне"). 

Про ці перші відвідини залишила спогади молодша сестра і біограф Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк: "Їхали ми весь час лісом, переїздили скілька великих лісових "бродів", переїздили через село Білінь, де жила наша співуча приятелька "Білінка". Побули ми трохи в Скулині, а потім з своєю господинею пішли до лісу, туди, куди її свояк дядько Лев вибрався з бидлом на літо. То було урочище Нечимне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером.

З одного боку озера був смарагдово-зелений облудний берег, що йшов хвилями під ногами і, прориваючись, не давав приступити до самої води, з інших боків береги були зарослі очеретом та різними хащами. Кругом озера був старий густий великий листяний ліс, з одного боку він підходив до поля, а з другого – переходив у старезний сосновий бір, що простягся на багато верстов".

Дядько Лев на прізвище Бас жив у селі Скулині, а в урочище “Нечимне” вибирався на літо, там він випасав худобу та доглядав за пасікою.  Дядько Лев був справжньою невичерпною криницею народної мудрості. Ольга Косач-Кривинюк згадує: "У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили геть скрізь по лісі, в бір, коло озера. Дядько Лев не палив у хаті, а клав огнище надворі, там і варив страву, там і грівся вночі, ночуючи надворі біля огню та раз у раз наглядаючи свого бидла. Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку "силу" лісову, водяну, польову та про їх звичаї і відносини між собою і людьми".

Це була перша і,  як свідчать матеріали, не остання подорож Косачів до урочища.

Село Скулин і Нечимне відвідувала родина і в наступні роки. Бувала тут і наймолодша сестра Лесі Ізидора: "Пригадую, яке це було глухе поліське село в порівнянні з Колодяжним. Воно мало якийсь архаїчний вигляд, в ньому було багато курних хат. Заміжні жінки там ходили з обтятим волоссям, чоловіки – в повстяних шапках, малі діти влітку – в самих довгих сорочках, підперезаних крайкою. Спинилися ми в Скулині, в одного знайомого. Це був дядько Лев".

Ось саме під впливом побачених в урочищі прекрасних краєвидів лісового озера, а ще й загадкових розповідей Лева про міфічних істот і всяку "силу", вже далеко від України у сонячній Грузії пише Леся Українка свій шедевр світової літератури.

Породила "Лісову пісню" туга за рідним краєм, за казкою дитинства: "Мені здається, що я просто згадала наші  ліси та затужила за ними...”. 

Народжена з туги за рідним краєм, "Лісова пісня" відкрила дивоцвіти зрілого письменницького таланту Лесі Українки.

"А я таки сама "неравнодушна" до сі речі, – бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша”, – писала Леся Українка в листі до матері. А Олена Пчілка, прочитавши рукопис драми-феєрії, поспішила повідомити читачів журналу "Рідний край" про новий твір своєї талановитої доньки "по змісту одмінний од давніших", а також про те, що написаний він прекрасним, дуже розмаїтим віршем і сповнений тонкої поезії, "що має при тім чисто місцеві волинські чари".

"Лісова пісня" була опублікована в журналі "Літературно-науковий вісник" 1912 року. Драматична цензура дозволила п'єсу для постановки на сцені у квітні 1912 року трупі Миколи Садовського. У листі до матері Леся Українка так реагувала на цю звістку: "Щодо "Лісової пісні", та просила Людю (Людмилу Старицьку-Черняхівську), щоб Садовський в разі серйозних замірів ставити сю річ не зміняв нічого, не списавшись зо мною, – боюся, щоб там чого не "співнили", намагаючись улегшити постановку. Я тямлю, що без змін її дуже трудно поставити, але всяким змінам є границя...Так само я могла б подати поради і щодо костюмів, як я собі їх уявляла (виписувати те все у ремарках було б незугарно, бо в сій речі і ремарки мають свій "стиль", а не тільки "служебне значення").  Якесь в мене роздвоєне почуття щодо сеї поеми – я б хотіла бачити її на сцені, і боюся, не "провалу" боюся, а переміни мрії в бутафорію... Ну та се ж вічна трагедія авторів". За життя Лесі Українки "Лісова пісня" так і не була поставлена на сцені.

1914 року драма-феєрія виходить окремим виданням. Газета "Рада" повідомляє про цю подію читачів, акцентуючи, що книжка дає готовий  матеріал для постановки на сцені, зокрема містить додатки:

“1. Народні волинські мелодії, що сама авторка вибрала до "Лісової пісні".

2. Типи і краєвиди Волинського Полісся (портрет парубка, двох жінок, дерева)” (на знімках).

Уперше драма-феєрія була поставлена в Державному драматичному театрі у Києві Борисом Кринівецьким 22 листопада 1918 року, а на Західній Україні – у вересні 1923 в народному театрі товариства "Українська бесіда" у Львові.

Успіх вистави був і залишається незаперечним. Остап Вишня сказав: "Яка краса ця "Лісова пісня"! Яка насолода бачити її на сцені... Казка… Дивна легенда…".

До "Лісової пісні" звертаються представники інших видів мистецтв. Вона живе як балет, опера, кінофільм. Драма викликає постійний інтерес живописців, графіків, скульпторів.

"Лісова пісня" Лесі Українки відкриває перед нами всю красу Волині. Це зворушлива, ніжна пісня наших лісів. Вона закликає зберегти у серці те, "що не вмирає".  

 Ольга Бойко,

завідувачка Колодяжненського музею Лесі Українки.

Фото з архіву ліцею.

1914 року у м. Києві в друкарні Бондаренка та Гніздовського вийшло перше окреме видання "Лісової пісні" /з портретом Лесі Українки, двома ілюстраціями та нотами/.

"Лісова пісня" – вершина творчості письменниці, її гімн рідній землі та рідному народу. У цей твір драматург вклала стільки любові, стільки захоплення рідним краєм, що він просто не міг не стати перлиною у скарбниці не лише української, а й світової літератури.

 "Лісова пісня" – це і казка, і історія кохання, і твір про народження та розвиток душі. Це пісня любові, тої великої любові, яка керує Сонцем і зірками та всім сущим.

Ще з дитячих літ Лесю Українку вабив таємничий світ казок та легенд рідного краю. Олена Пчілка часто вивозила своїх дітей в навколишні села, де вони записували народні пісні, колядки, щедрівки, обряди. Так, у селі Жабориця, що на Звягельщині, маленька Леся вперше почула розповіді матері про мавок, а потім в Колодяжному  вона "бігала самотою в ліс" і там чекала на зустріч з Мавкою. "І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам'ятаєш? – у дядька Лева Скулинського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов "слушний час" – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік", – пише Леся Українка у листі до матері.

 Історія знайомства родини Косачів з Нечимним сягає літа 1884 року, коли Олена Пчілка з сином Михайлом,  дочками Лесею і Ольгою гостювали в урочищі на березі озера у дядька Лева Скулинського. У Левка було три сестри – Катерина, Олександра та Лукреція (дві з них працювали у Косачів, можливо, саме ці побутові зв'язки і привели рідних Лесі до с. Скулина та урочища "Нечимне"). 

Про ці перші відвідини залишила спогади молодша сестра і біограф Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк: "Їхали ми весь час лісом, переїздили скілька великих лісових "бродів", переїздили через село Білінь, де жила наша співуча приятелька "Білінка". Побули ми трохи в Скулині, а потім з своєю господинею пішли до лісу, туди, куди її свояк дядько Лев вибрався з бидлом на літо. То було урочище Нечимне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 658

У Ковелі подорожчав проїзд у міському громадському транспорті — п'ять гривень для дорослого населення. Це рішення виконкому ковельчани сприйняли нормально, з розумінням. Люди нарікають, швидше, на інше: стан транспорту відверто бажає кращого, як і в окремих випадках культура водіїв. 

Про те, яким чином у місті вирішують проблеми в системі перевезень, спілкуємося з першим заступником міського голови Михайлом ГЕТЬМАНОМ.

— Михайле Олександровичу, як Ви оцінюєте стан пасажирських автоперевезень на території міста?

— Задовільно. Аналіз стану міських пасажирських перевезень на сьогоднішній день дозволяє стверджувати, що в місті функціонує розгалужена транспортна мережа, яка забезпечує перевезення пасажирів між будь-якими мікрорайонами міста практично без пересадок. Крім того, режим маршрутного таксі дозволяє здійснювати посадку та висадку пасажирів з автобуса на їх вимогу у місцях зупинки громадського транспорту, а також в інших місцях з обов'язковим дотриманням Правил дорожнього руху.

Сьогодні пасажирські перевезення в місті здійснюють перевізники приватної форми власності — зокрема, ТзОВ "Галактика-Авто" та 14  підприємців-перевізників на 35 автобусних маршрутах загального користування, на яких працює 47 транспортних одиниць. Перевізники здійснюють свою діяльність згідно з договорами про організацію пасажирських перевезень, які укладені з Організатором пасажирських перевезень (виконавчим комітетом) відповідно до рішень конкурсного комітету з визначення автомобільних перевізників. 

— Якість рухомого складу — це один із основних показників якості перевезень. Як у нас із цим?

— Сьогодні транспорт загального користування у цілому задовольняє базові потреби населення у перевезеннях. Проте більшість рухомого складу потребує оновлення, який би відповідав сучасним вимогам та був пристосований для перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями. Розвиток автомобільного транспорту загального користування залежить не тільки від встановлених Організатором умов та бажання перевізників оновлювати транспортні засоби, а й від політичної та економічної ситуації в країні, яка на сьогодні є непростою.  

Але позитивним є те, що завдяки проведеній реорганізації у напрямку вул. Незалежності - Льонозавод було залучено 4 нових автобуси марки "Еталон" загальною пасажиромісткістю 40 місць кожен (замість 11 "Мерседесів" пасажиромісткості 12). Всього курсує 7 автобусів марки "Еталон" (загальною пасажиромісткістю 40), один "Богдан" (загальною пасажиромісткістю 45) та один "Івеко" (загальною пасажиромісткістю 32), решта - "Фольксваген ЛТ", "Мерседес Спринтер" (пасажиромісткістю 18). 

— Зазвичай пасажири нарікають на високу вартість перевезень. В різних містах України періодично спалахують скандали з цього приводу між перевізниками і пасажирами. 10 січня ц. р. виконавчим комітетом Ковельської міської ради прийнято рішення про підвищення вартості проїзду з 4 до 5 гривень для дорослого населення. Чи є це рішення обґрунтованим і чи були об'єктивні причини для здорожчання проїзду в "маршрутках"?

— Встановлення тарифів на міських автобусних маршрутах загального користування визначається відповідно до рішення виконавчого комітету Ковельської міської ради від 13.10.2011 р., № 426 "Про затвердження Порядку встановлення тарифів на перевезення пасажирів на міських автобусних маршрутах загального користування", який був розроблений відповідно до ст.  28 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст. 10 Закону України "Про ціни і ціноутворення", ст. 10 Закону України "Про автомобільний транспорт", Постанови Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 р., № 176 "Про затвердження Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту", Методики розрахунку тарифів на послуги пасажирського автомобільного транспорту, затвердженої наказом Міністерства транспорту та зв'язку України № 1175 від 17.11.2009 р. Порядок є обов'язковим для застосування під час встановлення регульованого тарифу.

Перевізники, які порушують питання щодо встановлення тарифу на перевезення пасажирів, подають на ім'я міського голови лист з проханням про встановлення тарифу, в якому міститься економічний аналіз невідповідності фактичних витрат (на час звернення) рівню витрат, закладених в діючий тариф на надання послуг з перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування та перелік документів, які повинні додаватися до вказаного вище листа.

За результатами перевірки відділ економічного розвитку готує проект рішення про встановлення відповідного тарифу або повертає розрахунки тарифів на доопрацювання.

Проект рішення на встановлення тарифів на перевезення пасажирським автомобільним транспортом готується у разі подання звернень не менше 2/3 (двох третин) перевізників. Тариф встановлюється узагальнений по місту для визначеного режиму руху автобусів на маршрутах загального користування.

Процедура оприлюднення проекту рішення про встановлення тарифу на проїзд міським автомобільним транспортом загального користування проводиться відповідно до Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".

Доведений до відома споживачів, після розгляду всіх зауважень та пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань проект рішення  вноситься відділом економічного розвитку на розгляд виконавчого комітету Ковельської міської ради.

Прийняте виконавчим комітетом Ковельської міської ради рішення про встановлення тарифу на проїзд міським автомобільним транспортом загального користування набирає чинності з дня його офіційного оприлюднення в місцевому засобі масової інформації.

20 листопада 2018 року підприємці-перевізники подали заяву на підвищення вартості проїзду для дорослого населення в розмірі 5,00 грн. Для студентів вищих та професійно-технічних навчальних закладів та учнів загально-освітніх шкіл запропонували тариф залишити без змін — відповідно 3,50 та 3.00 грн.

Підвищення вартості проїзду є економічною необхідністю. Зокрема, це пов'язано із зростанням ціни на дизпаливо, збільшенням розміру мінімальної заробітної плати та зниженням курсу гривні по відношенню до валюти, яке призвело до подорожчання усіх запчастин і розхідних матеріалів, що є зміною умов виробничої діяльності та реалізації послуг, незалежних від господарської діяльності перевізників, котрі, в свою чергу, змушені сплачувати чималий податок, подбати про достойну оплату водіїв.

Отже, після проведеної з дотриманням усіх вимог законодавства процедури 10 січня ц. р. виконавчим комітетом міської ради й було прийнято відповідне рішення.

— На яких засадах обираються перевізники для міських маршрутів?

— Згідно із ст. 43 Закону України "Про автомобільний транспорт", Постанови Кабінету Міністрів України від 03. 12. 2008 р., № 1081 "Про затвердження Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування" визначення автомобільного перевізника на автобусному маршруті загального користування здійснюється виключно на конкурсних засадах. 

— Сьогодні на окремі маршрути немає пропозицій під час конкурсів. З чим пов'язане небажання перевізників їх обслуговувати?

— Є ряд проблемних питань, через які перевізники не беруть участь у конкурсах, а саме: висока вартість транспортних засобів загального користування, відсутність дієвих механізмів державної фінансово-кредитної підтримки підприємців-перевізників для придбання транспортних засобів, нестабільність курсу валюти, високий рівень податків, збільшення фінансового навантаження на суб'єктів господарювання тощо. Також на сьогодні існує відтік найманої праці за кордон, в тому числі водіїв, адже робота за кордоном приваблює, перш за все, порівняно високою оплатою праці. 

У зв'язку з цим знизився пасажиропотік на автобусних маршрутах у місті, відповідно — їх рентабельність та, як наслідок, відсутність кваліфікованих водіїв. Проведений аналіз попиту та пропозиції робочої сили у сфері транспорту підтвердив підвищений попит на водіїв та відсутність водіїв на ринку праці. В існуючій маршрутній мережі є і дублювання маршрутів між собою. 

— Як сьогодні відбувається регулювання руху, контроль перевезення?

— Державний контроль за дотриманням Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту відповідно до законодавства покладається на Укртрансбезпеку, Національну поліцію та органи Держпродспоживслужби.

А також контроль за виконанням умов договору (дозволу) здійснює Організатор перевезень (виконавчий комітет Ковельської міської ради) та інші органи виконавчої влади згідно з компетенцією за наявності відповідного звернення або доручення організатора.

Завдяки тісній співпраці виконавчого комітету з підприємцями-перевізниками та представниками ТОВ "Дозор Україна" у 2018 році в місті Ковелі розпочато впровадження єдиної міської системи диспетчеризації та супутникового моніторингу пасажирського транспорту загального користування. GPS-навігація дозволяє контролювати якість перевезень, зокрема, дотримання водіями схем і розкладів маршрутів, швидкості та інтервалів руху, покращує якість надання послуг. 

На сьогодні ковельчанам доступна електронна мапа вищевказаних маршрутів громадського транспорту м. Ковеля. Переглянути її можна за посиланням https://city.dozor.tech/ua/kovel/city, отримавши майже вичерпну інформацію. Першочергово GPS-трекери встановлені на транспортні засоби, якими забезпечуються соціальні перевезення в місті та на транспортні засоби, які у 2017-2018 роках були об'єктами конкурсів, а однією з умов конкурсу була вимога щодо обладнання транспортних засобів пристроєм GPS-моніторингу. Поступово планується встановити GPS-трекери на всі транспортні засоби загального користування, на яких здійснюються пасажирські перевезення в місті.

— Чи відповідають водії за технічний стан автобусів, пасажирів під час руху? 

— Згідно з п. 147 Постанови Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 р.,  № 176 "Про затвердження Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту" водій автобуса повинен забезпечити перевірку технічного стану і комплектності транспортного засобу, пройти перед виїздом на  маршрут  медичний огляд.

Автомобільний перевізник зобов'язаний організувати проведення контролю технічного та санітарного стану  автобусів  перед початком роботи, утримувати транспортні  засоби в належному технічному та санітарному стані, забезпечувати їх своєчасну подачу для  посадки пасажирів і відправлення. 

— Питання, яке хвилює одну із найвразливіших верств населення — наших пенсіонерів: чи не відмінять з наступного року пільгове перевезення?

— З метою забезпечення державних гарантій на право пільгового проїзду окремих категорій громадян у м. Ковелі міською радою у 2018 році забезпечено фінансування пільг щодо безоплатного проїзду окремих категорій громадян за рахунок коштів місцевого бюджету. В межах бюджетних призначень управлінням соціального захисту населення виконавчого комітету Ковельської міської ради укладено договори про відшкодування витрат за надані послуги з пільгового перевезення пасажирів автомобільним транспортом загального користування на міських автобусних маршрутах на маршрутах, які з'єднують основні пасажироутворюючі мікрорайони міста: № 1 "Вул. Незалежності - Льонзавод" (вих. 4), № 7 "Сільмаш - Вокзал - вул. Симоненка" (через Пошту), № 19 "Сільмаш - Лісництво", № 22 "вул. Незалежності - Сільмаш" (ч/з Інтерпорт) (вих. 1). На час садово-дачних робіт перевезення пасажирів на дачні масиви здійснювалося за маршрутом № 8 "Вокзал - дачний масив "Калина", "Урожай", "Будівельник", "Машинобудівник".

У 2019 році теж передбачено кошти для відшкодування витрат за проїзд автомобільним транспортом пільгових категорій громадян на міських маршрутах загального користування. 

— Чи передбачені можливості для перевезення людей з  інвалідністю?

— Щодо забезпечення доступності осіб з обмеженими фізичними можливостями до послуг громадського транспорту, то позитивним є те, що на маршруті № 7 "Сільмаш-Вокзал (ч/з Пошту)" перевезення забезпечено транспортним засобом марки "ІВЕКО 65С17", який обладнаний апареллю (висувним пандусом). Автобус має 13 сидячих місць (усього 32 місця) з можливістю перевезення одного інваліда-візочника. Проїзд для нього та одного супроводжуючого є безкоштовним. Тож особи з обмеженими фізичними можливостями можуть скористатись таким автобусом.

 — Яким має бути, на Ваш погляд, подальший розвиток автоперевезень у нашому місті? Що треба зробити, щоб підвищити якість перевезень?

— Розвиток автомобільного транспорту загального користування залежить від політичної та економічної ситуації в країні, яка на сьогодні є непростою. З огляду на високу вартість нового рухомого складу, а також відносно довгострокову окупність інвестицій у його розвиток, важливе значення для розвитку міського транспорту має раціональна кредитна політика. Необхідне впровадження дієвих механізмів державної фінансово-кредитної підтримки підприємців-перевізників для придбання нових транспортних засобів, в тому числі пристосованих для перевезення осіб з інвалідністю.

Серед пріоритетних стратегічних напрямків цього виду діяльності передбачається, зокрема, вивчення й аналіз пасажиропотоків на міських маршрутах із залученням відповідних спеціалістів, визначення загальної оптимальної кількості автобусів різної пасажиромісткості в залежності від коливань пасажиропотоків, забезпечення підвищення рівня безпеки та комфортності перевезень, перевезення пільгових категорій пасажирів в межах бюджетних асигнувань за рахунок коштів міського бюджету. 

Не останню роль для автобусів відіграє стан доріг. Тож важливим аспектом є ремонт дорожнього покриття вулиць міста, де пролягають автобусні маршрути та вдосконалення дорожньо-транспортної інфраструктури.     

Продовження впровадження сучасних систем контролю за рухом громадського транспорту на основі технології GPS — теж серед першочергових завдань.

Також на сьогодні є законодавче підґрунтя для впровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду в пасажирському транспорті. Завдяки цьому прозоро і точно обліковуватимуться кошти, і,  як результат,  місто отримає точний аналіз пасажиропотоків. Відповідно вдасться більш виважено і раціонально використовувати транспортні засоби. 

Підготувала Вікторія ЗІНЧУК.

У Ковелі подорожчав проїзд у міському громадському транспорті — п'ять гривень для дорослого населення. Це рішення виконкому ковельчани сприйняли нормально, з розумінням. Люди нарікають, швидше, на інше: стан транспорту відверто бажає кращого, як і в окремих випадках культура водіїв. 

Про те, яким чином у місті вирішують проблеми в системі перевезень, спілкуємося з першим заступником міського голови Михайлом ГЕТЬМАНОМ.

— Михайле Олександровичу, як Ви оцінюєте стан пасажирських автоперевезень на території міста?

— Задовільно. Аналіз стану міських пасажирських перевезень на сьогоднішній день дозволяє стверджувати, що в місті функціонує розгалужена транспортна мережа, яка забезпечує перевезення пасажирів між будь-якими мікрорайонами міста практично без пересадок. Крім того, режим маршрутного таксі дозволяє здійснювати посадку та висадку пасажирів з автобуса на їх вимогу у місцях зупинки громадського транспорту, а також в інших місцях з обов'язковим дотриманням Правил дорожнього руху.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 694

Пригорни мене, доле,

Подаруй материнське

 тепло.

Соломія жила в дитячому будинку. Сиротинець давав усе необхідне, крім материнського тепла і ласки. Як закінчила школу, вступила до університету, відчула самостійність, одержувала стипендію могла розпоряджатись власними грішми.

Тож, у першу чергу,  вирішила шукати матір, хотілось подивитись їй у вічі. Яка вона? Може, їй було тяжко, може, хвора була, може, як Шевченкову Катерину, батьки  вигнали з дому з дитям і їй не  було де притулитися? Мучила дівчину та причина, через яку мати здала її в дитячий будинок. Співчувала і подумки обіцяла все пробачити, аби ж лишень вона її признала, аби не відмовилась. Нічого не хотіла, навіть якщо матері живеться погано, помогти згідна, поділитись останньою крихтою…

Подруга бачила,  як Соломія страждає, пообіцяла допомогти в  пошуках. Правдами й неправдами вдалось дівчатам знайти адресу.

Довго їхали. Були здивовані, бо особняк, в якому жила горе-мати, не показував, що тут бідують. Не хотілося навіть і поріг переступати. Зустріла їх насторожено молода красива жінка. Все ж, мабуть, відчувала, що колись її донька знайде і тоді розкриється таємниця. "Ти так схожа на неї", – шепнула Марина.

Соломія назвала причину візиту. Жінка розхвилювалась ще більше і зразу сказала:

– Це вже давно минуле, і я не хочу в нього повертатись, тому дуже прошу не руйнувати моє щастя і тобі бажаю щастя. У мене є чоловік і син. Хай вони краще нічого не знають. Ти вже доросла, даси собі раду.

Соломія не чекала таке почути, ковтнула біль і, щоб не видати себе, попросила:

– Я б хотіла побачити брата, де він?

– Далеко.

– А хто Соломійчин батько? – це вже подруга  втрутилась.

– Немає в мене матері, не хочу і знати батька, ходімо звідси, – сказала схвильовано. – Будьте щасливі далі, я більше не потурбую  чужу для мене людину.

Всю дорогу мовчали обидві. Соломія ніби закам'яніла. А згодом, зітхнувши, сказала:

– Яка ж я нещасна. У тебе, Марино, є батьки, бабусі, дідусі, два брати, а я одна, як палець.

– Я буду тобі за сестру, хочеш? Ось поїхали до нас  у гості, побачиш, яка в мене сім'я.

– А давай, хоч на один день відчую домашній затишок.

– Чому на один? Буду тебе завжди брати, як їхатиму додому.

Поїздка була непередбачувана, і для Соломії здалася  казкою. Вже назад, як їхали, замріяно дивилася у вікно вагона і згадувала те гостювання, а Марина спала. Все сподобалось у цій родині, тепла зустріч залишила найприємніші спогади і розбурхала в душі солодкі почуття.

Прокинулася Марина і лукаво глянула на  подругу.

– Чого не спиш, згадуєш, як все було? Згадала навіть, як на тебе мій старший брат дивився? Мені здається, що ти йому сподобалась.

 – А він має дівчину? – ухилилась від відповіді Соломія.

– Має, але вона крутійка: то з братом, то з іншим дружить. Як я її спитала, чого вона так поводиться, відповіла, що має право вибирати. Побачимо, що з того вийде.

– Видно, вона його не кохає, коли крутить носом.

– Та й ми йому те саме кажемо, але він мовчить тільки.

Їхати вдруге не прийшлось, як планували, бо Марина захворіла. Додому не дала знати, щоб там не хвилювались.

Але Андрій приїхав до міста у справах  і зайшов до сестри в гуртожиток. Соломія прибирала в кімнаті, а Марина лежала на ліжку із замотаним горлом.

– Доброго вам дня, дівчата! О-о-о, а чого ми лежимо, сестричко?

– Андрійку, я вже видужую, ти ж вдома мовчи.

– Ледь знайшов – якісь такі лабіринти, блоки.

– А ти частіше приїжджай, то й не блудитимеш.

– А чого сюди їхати? Ви в село приїжджайте, там повно роботи завжди, а у вас тут тільки книги.

Виклав гостинці. Посиділи, погомоніли. А коли йшов уже, попросив Соломію, щоб провела, а то знову заблудиться і не втрапить на вихід. Прощаючись, попросив у Соломії номер мобільного телефона. 

– Навіщо, у тебе ж є Оксана, твоя кохана.

– Марина сказала? Ну, нічого, матиму дві, буде з кого вибирати.

– Так точно сказала й Оксана, що маєш  право вибирати.

– Ну, сестричко! Зараз вернусь і шию намилю.

– Я тобі нічого не казала. Хай це буде наша таємниця. А я ще ні з ким не дружу, боюся, щоб ніхто не образив так, як рідна мати. Розказувала Марина про нашу подорож до неї?

– Так, було, всі плакали. Знаєш, що я тобі пораджу: забудь вчорашнє, воно не повернеться, живи сьогоднішнім і майбутнім. Марина одужає – приїжджайте.

І стільки було тепла в його очах, коли говорив, що в дівчини аж сльози на очах з'явилися від розчулення. І вона мерщій попрощалась та побігла.

…Ті зустрічі закінчились через півроку весіллям. Марина раділа, бо як у воду дивилась, коли казала їй, що буде сестрою.

– Та я ж тепер маю і батьків, і дві бабусі, два дідуся, сестру і брата, а Андрійко для мене – найбільше щастя. Бач, здійснилось побажання матері.

– Хоч за це їй спасибі, – сумно обізвалась Марина.

Валентина ОСТАПЧУК.

Соломія жила в дитячому будинку. Сиротинець давав усе необхідне, крім материнського тепла і ласки. Як закінчила школу, вступила до університету, відчула самостійність, одержувала стипендію могла розпоряджатись власними грішми.

Тож, у першу чергу,  вирішила шукати матір, хотілось подивитись їй у вічі. Яка вона? Може, їй було тяжко, може, хвора була, може, як Шевченкову Катерину, батьки  вигнали з дому з дитям і їй не  було де притулитися? Мучила дівчину та причина, через яку мати здала її в дитячий будинок. Співчувала і подумки обіцяла все пробачити, аби ж лишень вона її признала, аби не відмовилась. Нічого не хотіла, навіть якщо матері живеться погано, помогти згідна, поділитись останньою крихтою…

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 535

Сьогодні багато колишніх цінностей (маю на увазі радянський період) знецінюються. Загалом це правильно, бо в часи однопартійної системи було чимало формального, показушного, заідеологізованого.

Однак не можна заперечити того факту, що влада з повагою  ставилася до людей, котрі чесно й сумлінно працювали на виробництві,  всі сили, знання й досвід віддавали служінню суспільству. Їх працю вшановували гідно й достойно, нагороджували орденами і медалями, заохочували матеріально, піднімали, як-то кажуть, на щит слави. Навіть назви державних відзнак говорять самі про себе:  орден Трудового Червоного прапора, медаль "За трудову доблесть", "Ветеран праці" і т. д.

Найвищою нагородою було, звичайно, звання Героя Соціалістичної праці. На Ковельщині цього звання удостоїлися порівняно небагато людей: маневровий диспетчер станції Ковель Василь Порфирович Бешта, машиніст льонопереробного агрегата ТЛ-40 з любитівського колгоспу Степан Сергійович Калитюк, доярка з голобського колгоспу Анастасія Євтихіївна Гарлінська, голова дубівського колгоспу Микола Іванович Васюк.

На жаль, всі вони пішли у Вічність, і теперішнє покоління наших сучасників не зажди знає, що колись держава шанувала не лише депутатів-олігархів, а й подвижників трудового, як тоді казали,  фронту. Серед таких подвижників  була Ніна Захарівна Приходько, яка й сьогодні жива-здорова, і не з книжок, а з власного досвіду знає, як завзято і самовіддано треба було трудитися, щоб здобути високе звання Героя Соціалістичної праці. Нещодавно з нагоди 80-річчя від дня встановлення цього звання їй вручено Подяку організації ветеранів України, в якій зазначено:

"В ці дні з теплотою і пошаною гордимося Вашими трудовими успіхами. Дякуємо за подвижницьку, плідну працю на благо нашої України. Ви не шкодували сил для відродження і відбудови зруйнованого господарства, відродження та зміцнення економіки нашої України. Ви робили все за покликанням душі, закладали і розвивали  славні героїчні традиції нашого народу, вели активну роботу по вихованню молоді, формуванню в неї шанобливого ставлення до праці. Незалежна Україна визнала Вас як громадян, які  мають особливі заслуги перед нашою Україною".

Можливо в когось такі вітання викличуть подив, а у ветерана праці Ніни Захарівни  вони викликали хвилювання, болючий спогад про свій життєвий шлях. Такий важкий, тернистий, яким довелось пройти її поколінню. Але   це покоління завжди в нас викликає повагу, бо вони, ветерани війни і праці, сильні життєвою мудрістю, мужністю, багатим  досвідом, працелюбністю. Вони  не зламались, вистояли, побудували міцний фундамент нашої державної Незалежності.

Вдивляюсь в  спрацьовані руки жінки і думаю: скільки вони зробили корисного, потрібного суспільству!  Нелегкою праця на землі завжди була. Оглядаючись на свій прожитий шлях, моя співрозмовниця не шкодує ні за чим, бо жила по совісті і честі. Ніби  продовжуючи  мою думку, Ніна Захарівна стверджує: "Як кажуть,  – без труда нема плода, а труд для мене був рідний брат".

Підростала – добра не бачила. Війна назавжди залишила важкі спогади в дитячому серці. Навчатись довелось тільки  чотири роки – далі робота, навчання у вечірній школі.  "Кувала"  свою долю в праці. Змолоду пасла корів, телят, коли подорослішала – доїла корів, доглядала свиней. З ранку до пізніх сутінків поралась на фермі. Пам'ятає, як сама підвозила корми від скирт серед засніженого поля, воду відрами носила. Згодом всі раділи автопоїлкам, механізованому доїнню. Була вимогливою до себе і оточуючих. Не давала спокою керівництву господарства.

Коли очолив колгосп Василь Григорович Мороз, справи пішли на краще. З теплотою згадує   керівника і нині Ніна Захарівна:

"Господарство – багатогалузеве, поля засівали, на фермах повно  худоби.  Поступово  колгосп вийшов  в передовики, ми брали участь у Виставці досягнень народного господарства.  В колгоспі було в пошані  льонарство –  ця  культура давала добрі прибутки". 

На той час Ніні Захарівні доручили  очолити ланку з вирощування  льону. Справа  незнайома.  Довелось вчитись, бо хотілось зробити більше, краще, дбала про колгосп, про примноження громадського добра. Бувала на різних зборах, семінарах, нарадах. Сама не зчулась, як збагатився її духовний  світ, розширився світогляд, життя стало тим світом чудової краси, яка властива людям натхненної праці. До її голосу прислухались: відчувала підтримку колективу ланки, повагу керівництва господарства.

Коли  запросили поїхати на виставку,  дуже боялась, але й вабило невідоме. А подруги підтримали: "Їдь, Захарівно, побачиш, як живуть інші, як працюють, щось нове привезеш!". Назад їхала, сповнена радості,  бажання  робити більше, краще. Де б не працювала Ніна Захарівна, сповна віддавалась роботі. За багаторічну сумлінну працю, досягнуті успіхи її нагороджено багатьма  орденами, а згодом присвоєно звання Героя Соціалістичної праці.

В  селі нині майже не залишилось в живих подруг, з якими  ділила   труднощі і радощі. Але Ніна Захарівна пам'ятає все до дрібниць. Про кожну розповідає з цікавістю, бо без них не було б добрих врожаїв, та й нагороди,   вважає  Ніна Захарівна , – то заслуга всіх.

"Шкода, – каже  колишня невтомна трудівниця, – що діти росли, можливо, без ласки, уваги, бо і вдома господарство, город і робота зранку до пізна. Все  вимагало часу й сил. Хоча росли добрі, розуміючі, працьовиті”. Нині  Ніна Захарівна тішиться онуками, правнуками, праправнуками, а проживає з онучкою, яка оточує увагою, турботою, теплом улюблену бабусю.

Тож хай і надалі Ніну Захарівну не покидає здоров'я, гарний настрій, повага рідних і знайомих. Щастя й добра Вам, Героїне!

Валентина СІЧКАР, 

голова районної ветеранської організації.

Сьогодні багато колишніх цінностей (маю на увазі радянський період) знецінюються. Загалом це правильно, бо в часи однопартійної системи було чимало формального, показушного, заідеологізованого.

Однак не можна заперечити того факту, що влада з повагою  ставилася до людей, котрі чесно й сумлінно працювали на виробництві,  всі сили, знання й досвід віддавали служінню суспільству. Їх працю вшановували гідно й достойно, нагороджували орденами і медалями, заохочували матеріально, піднімали, як-то кажуть, на щит слави. Навіть назви державних відзнак говорять самі про себе:  орден Трудового Червоного прапора, медаль "За трудову доблесть", "Ветеран праці" і т. д.

Найвищою нагородою було, звичайно, звання Героя Соціалістичної праці. На Ковельщині цього звання удостоїлися порівняно небагато людей: маневровий диспетчер станції Ковель Василь Порфирович Бешта, машиніст льонопереробного агрегата ТЛ-40 з любитівського колгоспу Степан Сергійович Калитюк, доярка з голобського колгоспу Анастасія Євтихіївна Гарлінська, голова дубівського колгоспу Микола Іванович Васюк.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 653