Мертві сорому 

не мають. А ми?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 585

Для щастя треба зовсім

  небагато –

Вродися для добра і вдайся

 до роботи.

Ці слова пригадались, коли почула про Ніну Миколаївну Бояркіну від радошинських ветеранів. Звичайно, в селі багато чуйних, працьовитих жінок. Але Ніна Миколаївна   особлива.

Ми зустрілися у медпункті в селі, де вона – санітарка. Робота, на перший погляд, ніби з легких. Але скільки треба попрацювати, щоб у п'яти кімнатах все "дихало" чистотою, свіжістю, порядком. І халати, сніжно-білі, накрохмалені  її руками, чекають сільського фельдшера. Але, на жаль, вже деякий час його нема. Приїжджають то один, то інший. З Мельниці приїжджала, нині Ольга Чепенюк з Байківців не забуває.

Ніна Миколаївна переконана: в селі повинен бути свій спеціаліст. Люди старші, хворіють часто. З радістю розповідає, як колись працювала Людмила Володимирівна Наквацька. Це була "сільська докторка", знаюча, ніколи не рахувалась з часом. Хоч приміщення старе, тісне, треба було палити грубки, але Радошинський ФАП завжди служив прикладом. Багато чого у Людмили Володимирівни навчилась і Ніна Миколаївна. І нині ці навики використовує в своїй роботі. Вона чуйно ставиться до відвідувачів, чим може – допоможе. Навіть тиск поміряє, температуру, щось порадить, викличе "швидку".

Галина Олексіївна Степанюк, голова місцевої ветеранської організації, схвально говорить про Ніну Миколаївну: "Їй тільки "папірця" не вистачає, а  першу допомогу сама успішно може надати". "Вона в нас добра помічниця для ветеранів, бо тільки першу половину дня в медпункті, а після обіду – листоноша. Ось тут вона нам і допомагає", – говорить за  пенсіонерів сіл Радошина і Мар'янівки Галина Олексіївна.

Бо разом з турботою про те, щоб періодику люди одержали вчасно, Ніна Миколаївна кожному проплатить  і рахунок за світло, і податок земельний. Не треба старшим ветеранам десь їхати. А ще виконує прохання і приносить до їх домівок різноманітні товари, ліки.

"Чи тяжко?” – запитую. "Ні, – усміхається моя співрозмовниця.  –Коли тепло – велосипед виручає, буває по три великі сумки везу, а взимку запрягаю домашнього коника (на знімку). Особливо в Мар'янівку ніби й важко добиратися, але коли прийдеш до одинокої хворої, то розумієш: така послуга ой, як потрібна. Та й діти радо зустрічають, адже магазину в селі немає…

А ще передплата газет. Колись в кожну хату ішло по 3-5 видань, а нині доводиться економити гроші".

Ось так поєднує дві посади Ніна Миколаївна, бо не хоче сидіти без роботи, завжди знаходиться між людьми. Змалку привчилась до праці. Мама весь час працювала дояркою. Робота важка, виснажлива. Тож чотирьом дітям доводилось виконувати різні доручення по господарству, ще й на ферму бігати допомагати неньці.

Після закінчення школи вступила в торговельний технікум і отримала диплом повара – дуже любила цю роботу. Вже і в Ковелі влаштувалась. Але… Її обранець Микола нікуди не хотів виїжджати  із села, тож Ніну любов покликала до села. Відтоді будують своє сімейне життя. Їх радість – донька Оксана – після закінчення торгово-економічного інституту в Києві живе, там і працює. Летять на канікули до бабусі і дідуся столичні онучата, бо село – це свіже повітря, овочі, фрукти.

Син Сергій – будівельник, має "золоті” руки. “Йому б будувати”, – і сльози туманять очі, адже перебуває на Сході в ООС. Болить серце батьків. Кожен день в тривозі. Хоч солдат і  заспокоює батьків, щоб не хвилювались, але це ж війна. Чим можна заспокоїти материнське серце, які слова підібрати?

"Добре, – говорить Ніна Миколаївна, – що люди підтримували і підтримують. Священик нашої церкви отець Іоан постійно молиться за хлопців".

Кажуть, що матері люблять своїх дітей у добрі, а найбільше – у біді. От і все відходить на другий план, а головне, щоб мир був в країні, аби  живими, здоровими повернулись усі діти – це найголовніше для Ніни Миколаївни, це у неї, як молитва.

"Колись про війну знала з розповідей, кіно, книги, а нині вона прийшла в мою хату, моє  серце, в мої сни. Як же так сталось, що в світі надломилось, що ніби у мирний час діти взяли зброю в руки, вмирають, бачать всі жахи війни. Чому?" – ніяк не може знайти відповіді Ніна Миколаївна. Біль свою тамує в роботі, між людьми.

Старається робити добро, допомогти тим, хто потребує допомоги. Адже, як говорить священик: "Треба завжди знайти час вислухати старшу людину, бо на старості вас не буде кому слухати".

Ось і старається Ніна Миколаївна жити життям села, його болями, радощами. Старається встигнути скрізь і дома навести лад, і по господарству "побігати", і на репетицію до клубу піти. А в неділю – до церкви помолитись за здоров'я, за мир, за благополуччя  дітей, онуків. Таке її кредо, така вона вся без цього не може, бо тут вона щаслива в своєму селі. Не шукає легкого. 

Ніна Миколаївна – жінка добра, чуйна, з відкритим серцем, добротою в душі твердо іде по життю.

Валентина СІЧКАР.

Ці слова пригадались, коли почула про Ніну Миколаївну Бояркіну від радошинських ветеранів. Звичайно, в селі багато чуйних, працьовитих жінок. Але Ніна Миколаївна   особлива.

Ми зустрілися у медпункті в селі, де вона – санітарка. Робота, на перший погляд, ніби з легких. Але скільки треба попрацювати, щоб у п'яти кімнатах все "дихало" чистотою, свіжістю, порядком. І халати, сніжно-білі, накрохмалені  її руками, чекають сільського фельдшера. Але, на жаль, вже деякий час його нема. Приїжджають то один, то інший. З Мельниці приїжджала, нині Ольга Чепенюк з Байківців не забуває.

Ніна Миколаївна переконана: в селі повинен бути свій спеціаліст. Люди старші, хворіють часто. З радістю розповідає, як колись працювала Людмила Володимирівна Наквацька. Це була "сільська докторка", знаюча, ніколи не рахувалась з часом. Хоч приміщення старе, тісне, треба було палити грубки, але Радошинський ФАП завжди служив прикладом. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 571

Пенсійному фонду України до кінця року може не вистачити ще, як мінімум, 12 мільярдів гривень на виплату пенсій… Що відбувається? До чого слід готуватися? Про це розповідають “Сільські вісті”.

Як відомо, у країні діє солідарна пенсійна система. Тобто щомісячні виплати пенсії здійснюються з єдиних соціальних внесків (ЄСВ), які вираховують із заробітків офіційно працевлаштованих громадян. Таким чином, молодше покоління утримує старше. На жаль, про гідно забезпечену старість не йдеться: українські пенсії сьогодні найнижчі в Європі.

Чому це так, стає зрозумілим, коли подивитися демографічну статистику. Сьогодні у країні отримують пенсію 11,9 мільйона громадян, із яких понад 9,1 мільйона — за віком. У середньому чоловіки живуть на пенсії (після 60 років) 14,8 року, а жінки — 19,9 року. При цьому загальна частка пенсіонерів у суспільстві зростає. Так, іще 1959-го українців старше 60 років було 11%, 2001-го — 21%, 2010-го — 23%, 2018-го — 25%... За прогнозом соціологів Інституту демографічних досліджень, якщо ця тенденція збережеться, то вже 2032 року громадян віком від 20 до 60 років буде на 10% менше, ніж тих, хто старше 60 років, а 2050-го й поготів — на 10 працюючих припадатиме 17 пенсіонерів.

І без того нині в країні на 10 офіційно працевлаштованих припадає дев’ять пенсіонерів. Замислімось, а скільки ж мають заробляти молодші покоління українців, щоб їхній єдиний соціальний внесок, який поповнює ПФУ, прирівнювався до розміру пристойного прожиткового рівня для пенсіонера? За підрахунками економістів – 50 тисяч гривень. Чи й більше. Фантастика якась. То звідки ж, питається, взятись пристойним пенсіям?

l

Саме через демографічну кризу в країні запроваджена ще в роки СРСР солідарна пенсійна система й затріщала по швах. Адже ЄСВ — давно дотаційний податок, який далеко не покриває потреб Пенсійного фонду. Його ледь «нашкрібається» на 67% пенсійних виплат! Нестачу ПФУ компенсує за рахунок державних дотацій, які забезпечує Мінфін.

Оскільки пенсії у нашій країні виплачуються буквально «з коліс» (ті ж внески ЄСВ за липень спрямовуються на липневі пенсії), то у разі їхньої затримки всі планові виплати летять шкереберть.

Звичайно, уряд залагоджує проблему в авральному порядку, не допускаючи відкритих народних протестів. Але питання в тому, в який спосіб це буде зроблено – за рахунок чого або кого. І будьте певні: «дірищу» завбільшки 12 мільярдів гривень у Пенсійному фонді опосередковано доведеться латати платникам податків.

Як довго може тривати ручне «регулювання» солідарної пенсійної системи? На жаль, з огляду на вищеназвані демографічні тенденції, до яких додається й дедалі зростаючий відтік співвітчизників на заробітки за кордон, експерти дають доволі невтішний прогноз — може статися так, що пенсіонерам в Україні не буде з чого виплачувати пенсії.

l

Що може врятувати Пенсійний фонд від збоїв? Більшість розвинених країн уже давно перейшли на накопичувальну пенсійну систему, коли кожний працюючий громадянин, поки він трудиться, накопичує собі кошти на власному індивідуальному пенсійному рахунку.

При цьому пенсійні фонди Великої Британії, Польщі, Франції із цими коштами працюють — не просто акумулюють їх на своєму рахунку (як це робить наш ПФУ), а вкладають виплати під певний відсоток. Можуть, наприклад, інвестувати в облігації. Тобто гроші «крутяться». І коли виникає якась непередбачувана ситуація, вона вирішується з доходу, отриманого від їх розміщення.

Україна конче потребує запровадження подібної накопичувальної пенсійної системи замість солідарної. Але зрозуміло, що із нашою кризовою економікою і мізерними фінансами Пенсійному фонду поки що нема куди й інвестувати. Держава біднішає.

Крім того, у передових країнах існує система недержавних пенсійних фондів. У нас теж набереться з десяток великих системних недержавних фондів, які працюють за принципом накопичувальної системи. Вони відкривають рахунок, ця сума інвестується у цінні папери, і коли людина виходить на пенсію, вона має кошти з певних доходів. 

l

Чому в Україні досі не запроваджено накопичувальної системи? Висновок напрошується тільки такий: тому що нинішня неефективна солідарна вигідна владцям, які заробляють на ній політичний капітал і рейтинги.

При солідарній пенсійній системі кожен політик іде на вибори з гаслом: «Я вам забезпечу достойні пенсії!». Проте коли пенсійна система буде накопичувальною, ця обіцянка втрачає сенс, адже кожний пенсіонер отримає рівно стільки, скільки він накопичив.

Чи не тому пенсійна псевдореформа, яку уряд «провернув» минулої осені, провалилась? Бо обіцянка запровадити для певної вікової категорії населення багатостраждальну накопичувальну систему так і залишилась обіцянкою. 

Процес досі не запущений народними депутатами. Наші політики просто не готові до таких змін. Такими чином, пенсійна система, а з нею і вся Україна залежать, по суті, від політичного «розкладу».

Солідарна пенсійна система з величезними труднощами тримається на плаву «солідарної відповідальності співвітчизників». Тим часом фінансова проріха у Пенсійному фонді не зменшується. А молоді люди, які не можуть знайти офіційну роботу і здебільшого працевлаштовуються на зарплати «у конверті», вже звикаються з думкою, що в рідній державі для них пенсійних перспектив узагалі немає.  

Немає сумнівів, що після президентських і парламентських виборів, які відбудуться наступного року, політики, що стануть біля керма, вийдуть до народу і скажуть: «Треба щось робити з цією пенсійною системою. Попередники все розвалили». 

І почнеться нова політично кон’юнктурна пенсійна псевдореформа…

Олена КОЩЕНКО.

Пенсійному фонду України до кінця року може не вистачити ще, як мінімум, 12 мільярдів гривень на виплату пенсій… Що відбувається? До чого слід готуватися? Про це розповідають “Сільські вісті”.

Як відомо, у країні діє солідарна пенсійна система. Тобто щомісячні виплати пенсії здійснюються з єдиних соціальних внесків (ЄСВ), які вираховують із заробітків офіційно працевлаштованих громадян. Таким чином, молодше покоління утримує старше. На жаль, про гідно забезпечену старість не йдеться: українські пенсії сьогодні найнижчі в Європі.

Чому це так, стає зрозумілим, коли подивитися демографічну статистику. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 449

З 2012 року благодійний фонд Степана Івахіва "Патріоти Волині" бере активну участь в святкуванні днів сіл та селищ на території виборчого округу народного депутата. Добру традицію підтримують і донині: 5 серпня за дорученням Степана Івахіва помічник нардепа Наталія Маленицька  привітала з Днем села жителів Дрозднів та Пісочного.

У фойє клубу села Дроздні – ніде яблуку впасти. Увагу місцевих та гостей   привертає гастрономічна виставка:  мешканці кожної вулиці до свята  підготували експозицію домашніх кулінарних шедеврів. Авторським стравам дрозднівських господинь того дня міг би позаздрити не один шеф-кухар волинських ресторанів!   

– Спробуйте наші бутерброди, піцу, м'ясні страви, – запрошує до столу з табличкою "Осередки"  Ольга Гілюта. – Ми живемо якраз посередині села, в самому центрі Дрозднів. Звідси й назва вулиці – Осередки...

Цікавимось: скільки часу знадобилося господиням, аби приготувати увесь цей гастрономічний достаток?

–  Готували всю ніч, було не до сну! Але всі старалися:  навіть пенсіонери здавали по 20 гривень, щоб закупити необхідні продукти, – не без гордості за своїх сусідів зауважує пані Ольга. – Зате, ось бачите результат! Пригощайтеся... (на знімку вгорі –   одна з кулінарних команд села Дрозднів). 

Біля кожного столу залюбки дегустують страви. Окрім оригінальних рецептів, відчувається, що в кожну з цих страв господині вкладали  душу.

– Куховарили всі: від малого до старого, – розповідає Тетяна Толмач з вулиці Загадки. –  Діти та літні люди ліпили вареники, ми смажили млинці. Тепер  пригощаємо: когось – за пісню, хто не так подивиться – тому продамо, а хто сподобається – того й так нагодуємо...

Весела кулінарна прелюдія задає загальний тон свята (на знімку в центрі – під час оглядин кулінарної виставки).

– Ніби обійшов всі вулиці села, – жартує голова райдержадміністрації Віктор Козак після оглядин фуд-корту. І уже серйозно додає:  – Ще раз переконуюсь, що  такі свята сьогодні потрібні: вони об'єднують людей, гуртують  громаду. Вчать пам'ятати історію та підтримувати традиції своєї маленької батьківщини. А такі села, міста та містечка в сукупності, зрештою,  і утворюють нашу спільну Вітчизну – Україну!

Багато щирих слів та привітань прозвучало і з головної сцени свята.  Дрозднівський сільський голова Ніна Колочун подякувала односельцям, що  ті активно відгукнулися на пропозицію відсвяткувати День села: 

– Знаю, що у всіх зараз багато роботи: жнива, клопоти по домашньому господарству. Але ми сьогодні вкотре довели, що вміємо не лише  працювати, а й відпочивати...

Про особливе значення селянської праці, повагу до людей, які працюють на землі, йшлося й у вітальній телеграмі народного депутата України Степана Івахіва. Її жителям Дрозднів зачитала помічник народного депутата Наталія Маленицька. До побажань здоров'я, миру і достатку додалися і цінні призи  для  святкової лотереї, які традиційно надав благодійний фонд Степана Івахіва "Патріоти Волині".  Розіграш призів викликав справжній ажіотаж, а той, кому найбільше поталанило, виграв суперприз лотереї – пилосос. 

Гарного настрою присутнім додали і самодіяльні артисти – учасники святкового концерту на сцені сільського будинку культури.

l

Зі спільної молитви розпочали урочистості з нагоди дня села у Пісочному. На сільському стадіоні впродовж дня відбувалися спортивні змагання. Там же змонтували і виставку робіт місцевих майстринь "Від минулого – до сьогодення". На ній представили вироби з льону (колекція вчительки Валентини Федік), ткані рушники, старовинні та сучасні вишивки та одяг. 

В Пісочному рукоділлям займаються люди різного віку. 29-річна Тетяна Мельничук, наприклад, створює свої картини та ікони бісером. А от 86-річна Ксенія Савлюк і до сьогодні вишиває хрестиком на полотні.

– У свої літа ця жінка має не лише терпіння до такої роботи, а й чудовий зір: вона в мене ще книжки бере додому читати! – захоплено розповідає про  старійшину цеху рукодільниць сільський бібліотекар Тетяна Северенюк. – Наше село багате талантами...

У справедливості таких слів міг переконатися кожен з глядачів святкового концерту в Пісочному. Дотепні жарти, яскраві костюми та неймовірна експресія вирізняли на сцені  юних театралів з драматичного гуртка "Кумасі" (на знімку внизу).

– Навіть не сподівалися на такий успіх, – зізнається за лаштунками сцени директор будинку культури Надія Магаль. – Всі артисти – це діти з нашої школи. Перший раз виступаємо на День села: самі написали сценарій, вивчили  ролі, готували сценічні костюми... Хвилювалися, звичайно. Але вже по аплодисментах зрозуміли: все вдалося!

– Велика заслуга в підготовці концерту нашої завклубом Надії Павлівни, – підсумовує в. о. старости села Пісочного Володимир Кізей. – В адміністративному центрі нашої ОТГ – Поворську є музична школа. Там багато наших дітей навчаються, розвивають свої творчі здібності. Тому й на сцену є кому виходити...

Дев'ятикласниця Віка Потолкова ледве встигає переодягати сценічні костюми: вона і в театрали записалася, і в танцюристи. А пісні під бандуру у виконанні дівчини –  справжній майстер-клас народного мистецтва.

– Віка дуже талановита дівчинка, має чудовий голос –розповідає вчитель по класу бандури Поворської музичної школи Світлана Музичук. –  Вона й у загальноосвітній школі добре вчиться, але мріє виступати на сцені як бандуристка. Віка у нас на всіх концертах – на перших ролях. Скрізь встигає... (на знімку праворуч – Вікторія Потолкова разом зі своєю вчителькою по класу бандури Світланою Музичук).

Звернулися у Пісочному і до народних обрядів: на імпровізованому весіллі в ролі нареченої був ... депутат районної ради Сергій Кондратюк, а за нареченого - соціальний працівник Наталія Пахольчук. Учасниками обряду-постановки були також багаторічний начальник відділення зв'язку Лідія Антонюк та Заслужений працівник сільського господарства України Нінель Абрамчук. Цікаво, що уся ця весела весільна команда, мешканці однієї вулиці – Зеленої.

– Свято села – це чудовий привід зустрітися у родинному колі, поспілкуватися з друзями, порозважатися в конкурсах та змаганнях, – ділиться враженнями голова Поворської ОТГ Сергій Семенюк. – Людям це потрібно, тому їх стільки й зібралося на стадіоні. Дякую всім, хто відгукнувся. І всім, хто допоміг в організації цього свята і допомагає нашій громаді у повсякденних буднях.

Вітальною телеграмою привітав жителів Пісочного і народний депутат України Степан Івахів: її зі сцени зачитала помічник нардепа Наталія Маленицька.  А благодійний фонд Степана Івахіва "Патріоти Волині" подарував пісочненцям  цінні призи для святкової лотереї.

Сергій Семенюк також вручив Наталії Маленицькій Почесну подяку сільського голови для Степана Івахіва та його благодійного фонду "Патріоти Волині" “За  активну життєву позицію, громадську діяльність, виконання депутатських обов'язків, вміння працювати з людьми і для людей та вагомий особистий внесок у розвиток села Пісочного". 

Олексій Тіщенко.

Фото автора.

З 2012 року благодійний фонд Степана Івахіва "Патріоти Волині" бере активну участь в святкуванні днів сіл та селищ на території виборчого округу народного депутата. Добру традицію підтримують і донині: 5 серпня за дорученням Степана Івахіва помічник нардепа Наталія Маленицька  привітала з Днем села жителів Дрозднів та Пісочного.

У фойє клубу села Дроздні – ніде яблуку впасти. Увагу місцевих та гостей   привертає гастрономічна виставка:  мешканці кожної вулиці до свята  підготували експозицію домашніх кулінарних шедеврів. Авторським стравам дрозднівських господинь того дня міг би позаздрити не один шеф-кухар волинських ресторанів!   

– Спробуйте наші бутерброди, піцу, м'ясні страви, – запрошує до столу з табличкою "Осередки"  Ольга Гілюта. – Ми живемо якраз посередині села, в самому центрі Дрозднів. Звідси й назва вулиці – Осередки...

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 869

Зою Василівну Сачик, безперечно, можна вважати однією з найвідданіших читачів «Вістей Ковельщини». Добре пам'ятає, як газета ввійшла в її життя.

Хоч родом із Росії (з м. Сизрані, що на правому березі р. Волги), відразу полюбила Волинський край, і завжди повторює, що в нього неможливо не закохатися – Волинь мальовнича та неповторна. А Ковель, куди переїхали разом з чоловіком у 1976 році, став для неї рідною домівкою. Тут пережила багато радісних митей, зазнала омріяного щастя сімейного затишку, а зараз у свої сімдесят тішить серце думка, що літа прожиті недаремно.

Зоя Василівна багато років працювала кіномеханіком у кінотеатрі ім. Лесі Українки, а чоловік Іван Якович – на Ковельському м'ясокомбінаті. Обоє мають багато грамот за сумлінну працю.

П'ятдесят один рік подружжя у парі. Виховали двох дітей, мають онука. Це – їхня найбільша гордість. Син Ігор – військовий, сьогодні боронить кордони України. Донька Оксана працює на виробництві бухгалтером.

Втіхою та радістю для дідуся й бабусі є онук Ярослав. Він теж обрав професію захисника Вітчизни. Нині навчається в м. Харкові на військового льотчика. І це не дивно, бо Іван та Зоя Сачики завжди прищеплювали своїм дітям любов до рідної землі.

Сьогодні Зоя Василівна на Заслуженому відпочинку, але, як завжди, бадьора й енергійна, щира і відверта. А ще має вірного «друга» –місцеву газету. Про «Вісті Ковельщини» в неї думка, перевірена десятиліттями.

– Люблю свою газету. Вона – моя віддушина, – каже жінка. – «Вісті Ковельщини» читаю відтоді, як приїхала у Ковель, і за міськими та районними новинами, в першу чергу, слідкую на її сторінках. Не применшуючи вартості електронних засобів масової інформації, вважаю, що саме друковані видання виконують величезні громадські завдання, розміщуючи на своїх шпальтах і публіцистичні матеріали, і чудові фоторепортажі, і нариси про людей. 

Газета знайомить з важливими постановами, розпорядженнями, публікує критичні матеріали, в які дуже уважно вчитуюсь, адже часто вони порушують злободенні теми, зокрема, що стосуються проблем і нас, пенсіонерів.

Зоя Василівна також зізнається, що полюбляє рубрики «Будьте здорові», «Дім, сад, город», дуже подобаються гумористичні оповідки Охріма Свитки та інших авторів. А ще – вірші місцевих поетів (й не дивно, бо закохана в поетичну творчість – особливо захоплюється творами Тараса Шевченка, які часто перечитує).

Нашій читачці до вподоби конкурси, які влаштовує редакція газети, матеріали про історію нашого міста, статті про долі односельчан, її ровесників, і розміщені поряд їхні повоєнні фото...

– Не уявляю свого життя без «Вістей Ковельщини», як і без рідного краю, в якому живу, як без куточка рідного дому, – ділиться своїми почуттями Зоя Сачик. – Звичайно, багато змінилося за минулі роки, змінилася й газета. Важче зараз стало всім... Але залишилося головне: бажання донести читачу основні проблеми, розповісти про тих, хто живе на Ковельщині і прославляє її.

Вікторія ЗІНЧУК.

НА ЗНІМКУ: активна читачка газети “Вісті Ковельщини” Зоя Сачик.

Фото з домашнього архіву.

Зою Василівну Сачик, безперечно, можна вважати однією з найвідданіших читачів «Вістей Ковельщини». Добре пам'ятає, як газета ввійшла в її життя.

Хоч родом із Росії (з м. Сизрані, що на правому березі р. Волги), відразу полюбила Волинський край, і завжди повторює, що в нього неможливо не закохатися – Волинь мальовнича та неповторна. А Ковель, куди переїхали разом з чоловіком у 1976 році, став для неї рідною домівкою. Тут пережила багато радісних митей, зазнала омріяного щастя сімейного затишку, а зараз у свої сімдесят тішить серце думка, що літа прожиті недаремно.

Зоя Василівна багато років працювала кіномеханіком у кінотеатрі ім. Лесі Українки, а чоловік Іван Якович – на Ковельському м'ясокомбінаті. Обоє мають багато грамот за сумлінну працю.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 644

Як можна виїхати 

з дитиною за кордон?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 451

Брехуни 

і  підбрехувачі

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 643

Люблю селище Люблинець… І хоч мешкаю там неповних п'ять років, почуваюся своєю. Там віє спокоєм, навкруги заквітчано та зелено. Ошатні будинки, охайні двори з дитячими майданчиками. Доброзичливі люди. 

За останні роки життя тут завдяки активній позиції громади та її керівництва змінилося на краще. Сьогодні Люблинець радує чистотою, порядком, тією атмосферою, за якою відчувається щоденна турбота господаря. 

Щоправда, загальне враження псують інші моменти. На жаль, держава "скинула" на місцеву владу аж надто багато обов'язків. І хоч своїми силами на місцях таки якось справляються, але проблеми, які існують роками, самотужки не вирішити.

Звичним для мене і моїх земляків стало відключення у квартирах водопостачання. Бувало таке, що води у кранах немає цілісінький день. А коли, нарешті, її дочекаєшся, то ще кілька годин не те, що пити, але й тарілку в ній неможливо сполоснути. 

Ось і нещодавно жителі окремих будинків в селищі майже три доби обходилися без води. Так, ремонт системи водопостачання в Люблинці вже давно на часі, але невже не можна було людей поінформувати про те, скільки часу триватимуть ремонтні роботи? А то ні в кого нічого не можна дізнатись. На запитання, коли ж, нарешті, з'явиться вода, задіяні до робіт працівники мені відповіли: "Як тільки зробимо… А без газу, скільки днів обходились?".

Обходились. Хтось також три доби, хтось майже тиждень. Припинення подачі газу у населених пунктах Ковельського району, зокрема, й Люблинця відбулося в зв'язку з ремонтними роботами, які проводились на газорозподільній станції "Ковель", про що повідомляло Волинське ЛВУМГ філії УМ Ковельського проммайданчика "Львівтрансгаз". Щоправда, "блакитного" палива довелося чекати дещо довше, аніж про це попереджали газовики. Добре, хоч надворі літо, то холодний душ більш-менш здавався терпимим, а овочі та фрукти для декого в цій ситуації якраз стали в нагоді.

А от у спеку кілька діб без води для жителів багатоповерхівок, погодьтеся, – справжнє випробування. Та ще й  коли вона сумнівної якості. Тим більше дивуєшся, з яких причин тарифи на воду останнім часом майже вдвічі зросли?

Однак у цьому напрямку почали працювати, і хочеться вірити, що всі негаразди позаду.

Так, на вулиці Лесі Українки полагодили водогін. Зокрема, старі труби водомережі замінили на пластикові.

Кошти на ремонтні роботи і закупівлю усіх необхідних матеріалів та комплектуючих (труби, з’єднання та інше) виділила селищна рада, – інформує сайт Люблинецьої громади.

Відтепер у селищі сподіваються, що після проведених робіт аварійних ситуацій з водогоном поменшає.

Станом асфальтового покриття в Люблинці поки теж не можна похвалитися: ями, вибоїни; маємо фрагменти дороги, де є асфальт, потім його немає, потім знову є.

Втім, вибоїни на шляхах не оминають й столиці. То що вже казати про невеличкі міста та села, де ями на дорогах – це звична картина?

А загалом, після ревізії 170000 км дорожнього господарства виявилось, що доріг в Україні фактично не існує. Лише 2 - 3 відсотки з них можна назвати такими, що відповідають нормативному стану, інші ж траси більше схожі на руїни, аніж на проїжджу частину.

І хоча на 2018 рік на ремонт виділена феноменальна для країни сума в 44 млрд. гривень (порівняно з 5,3 млрд. гривень у 2017 році), аналітики називають її несуттєвою, адже більшість наших трас не бачило ремонтних робіт понад 30 років.

Оцінили українські дороги й міжнародні експерти, котрі присвоїли їм 137 місце з існуючих в рейтингу 144 країн світу.  

Незважаючи  на загальні показники, результатом пропозицій ініціативної групи на бюджетних слуханнях в 2017 році є роботи з водовідведення  та ремонту дорожнього покриття вулиці Соборної в Люблинці. Про це повідомляють на сайті Люблинецької ОТГ. Роботи проводять за кошти місцевого бюджету. На сьогодні триває  грейдерування доріг місцевого значення населених пунктів громади.

І ще один момент. Більшість пенсіонерів, котрі кілька років тому мали можливість (як, до речі, зараз досі в Ковелі) користуватися безкоштовним проїздом в "маршрутках" і яких позбавили цієї пільги, нині "пересіли" в поїзди. Але умови проїзду в дизель-поїзді, що прямує через станцію Люблинець, бажають бути кращими. "Дизелі" аварійні, нерідко загоряються. Двері   то не зачиняються, то не відкриваються. У вагонах брудно, в тамбурах палять, а недопалки кидають на сходи. Дуже часто потяги їздять із запізненнями. 

А якщо загалом, то рухомий склад "Укрзалізниці" зношений більш як на  90 відсотків! У зв'язку з цим, як заявляють фахівці транспортного ринку, через кілька років закінчиться термін служби практично   більшості наявних у підприємства вагонів та локомотивів. 

Для вирішення проблеми "Укрзалізниця" підготувала програму, яка передбачає спрямування 108 млрд. гривень на оновлення рухомого складу до 2021 року.

Та люблинчани мають ще одну проблему: нерідко прохід на станцію перегороджують товарні поїзди саме тоді, коли людям потрібно сідати на поїзд. Аби встигнути на посадку, люди пролазять під вагонами товарного поїзда. Якось  бачила, як старша жінка переходила під вагоном на інший бік, а після того через лічені секунди потяг рушив.

А щоби не ризикувати життям, то треба обходити півкілометра, перейти три колії по мазуту й камінню стареньким, хворим і немічним людям, котрі спотикаються і навіть падають…

Так, поглянувши на нашу дійсність, не хочеться вмикати телевізор і з його екрана чути можновладців, котрі "щиро" впевнені в тому, що в Україні життя налагоджується, а українцям порівняно з минулими роками живеться набагато краще. А насправді, хіба що лише  їм сьогодні вдається відчувати це на собі.   

Вікторія ЗІНЧУК.

Люблю селище Люблинець… І хоч мешкаю там неповних п'ять років, почуваюся своєю. Там віє спокоєм, навкруги заквітчано та зелено. Ошатні будинки, охайні двори з дитячими майданчиками. Доброзичливі люди. 

За останні роки життя тут завдяки активній позиції громади та її керівництва змінилося на краще. Сьогодні Люблинець радує чистотою, порядком, тією атмосферою, за якою відчувається щоденна турбота господаря. 

Щоправда, загальне враження псують інші моменти. На жаль, держава "скинула" на місцеву владу аж надто багато обов'язків. І хоч своїми силами на місцях таки якось справляються, але проблеми, які існують роками, самотужки не вирішити.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 569

З метою використання права на компенсацію вартості навчання один із батьків може включити до податкової знижки на навчання лише суми коштів, сплата яких фактично підтверджена відповідним розрахунковим документом (квитанції, касові ордери, чеки тощо), в якому зазначено, що платіж за навчання здійснено безпосередньо особою, яка звертається за податковим кредитом.

При цьому, у договорі про навчання повинно бути зазначено прізвище, ім’я та по батькові особи, яка буде безпосередньо навчатися (дитини).

Право платника податку на податкову знижку, підстави для її нарахування, перелік витрат, дозволених до включення до податкової знижки, обмеження права на її нарахування визначені ст. 166 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року, № 2755-VI із змінами та доповненнями (далі – ПКУ).

Відповідно до п.п. 166.3.3 п. 166.3 ст. 166 ПКУ платник податку має право включити до податкової знижки у зменшення оподатковуваного доходу платника податку за наслідками звітного податкового року, визначеного з урахуванням положень п. 164.6 ст. 164 ПКУ, фактично здійснені ним протягом звітного податкового року витрати у вигляді суми коштів, сплачених платником податку на користь вітчизняних закладів дошкільної, позашкільної, загальної середньої, професійної (професійно-технічної) та вищої освіти для компенсації вартості здобуття відповідної освіти такого платника податку та/або члена його сім’ї першого ступеня споріднення.

Членами сім’ї фізичної особи першого ступеня споріднення для цілей розд. IV ПКУ вважаються її батьки, її чоловік або дружина, діти такої фізичної особи, у тому числі усиновлені (п.п. 14.1.263 п. 14.1 ст. 14 ПКУ).

Законом України від 05 вересня 2017 року, № 2145-VIII «Про освіту» встановлено, що договір укладається між закладом освіти і здобувачем освіти (його законними представниками) та/або юридичною чи фізичною особою, яка здійснює оплату.

Довідково: загальнодоступний інформаційно–довідковий ресурс (категорія 106.06,03).

З метою використання права на компенсацію вартості навчання один із батьків може включити до податкової знижки на навчання лише суми коштів, сплата яких фактично підтверджена відповідним розрахунковим документом (квитанції, касові ордери, чеки тощо), в якому зазначено, що платіж за навчання здійснено безпосередньо особою, яка звертається за податковим кредитом.

При цьому, у договорі про навчання повинно бути зазначено прізвище, ім’я та по батькові особи, яка буде безпосередньо навчатися (дитини).

Право платника податку на податкову знижку, підстави для її нарахування, перелік витрат, дозволених до включення до податкової знижки, обмеження права на її нарахування визначені ст. 166 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року, № 2755-VI із змінами та доповненнями (далі – ПКУ).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 386

Телевізійники повинні сплачувати патрульній службі  та дорожникам відповідну "ренту" за інформацію про скоєні ДТП в Україні. Кожен день, вранці, ввечері, на телеекранах бачимо потрощені автівки  і жахливі повідомлення про травмованих й загиблих. Статистика вражає: за перше півріччя ц. р. сталося 57 тисяч 184 аварії, у яких постраждало майже 8 тисяч чоловік.

На жаль, ця статистика, обрамлена чорною стрічкою трауру, нікого й ні до чого не зобов'язує. До страхітливих сюжетів звикли. В свідомість не проникає застережлива думка, що зі мною може статися таке ж.

Дехто дорікає: мовляв, патрульна служба діє неефективно. Інший обурено звинувачує дорожників за зруйноване полотно доріг. А ще, як завжди, винна влада.

Спробуймо неупереджено глянути на те, що відбувається на дорогах і вулицях України.

Картина перша. Вулицею рухається патрульна автівка. Швидкість – 50 кілометрів на годину. За нею чемно довгим шлейфом їде колона легковиків.

Раптом "патрульна" завертає вбік. Легковики, немов на гонках, форсують швидкість і несуться наввипередки один перед одним. Швидкість адекватна потужності автомобіля – від 70 до 120 кілометрів на годину.

Картина друга. На підвищеній швидкості до пішохідного переходу стрімко наближається автомобіль. Одночасно, без вагань і сумнівів, на проїжджу частину ступає пішохід. Запобігти зіткненню стає проблематично, тим більше – непрофесійному водію, яких сьогодні більшість. "Хай спробує!" – задерикувато думає пішохід, забуваючи, що він може бути покаліченим на все життя. Зупинись!  Аж ні. Зверхність веде до непоправного як одного, так і другого.

Картина третя. Інтенсивний рух на вулиці і дорозі. Про правила годі й думати. Престижні позашляховики, за кермом яких – юні "мажори", обганяють твоє авто, тиснуть до узбіччя. Інші випробовують на стійкість, тобто мчать лоб в лоб. Ти слабак: звертай, я тут король. Діє неписаний закон джунглів: "Я лев, тут моя "стежка" – сторонись".

Не посторонився, злегковажив, і – груда металу, кров і смерть, знову ж таки, з обох сторін.

Картина четверта. На швидкісну трасу виїжджає автівка з другорядної дороги. Водій не бачить інших автомобілів. У нього в голові побутові проблеми, раптове горе, тривога і т. д., і т. п. А ще він не готовий до інтенсивного руху – село…

Результати так само фатальні.

Картина п'ята. Летить, мов навіжена, автівка. Різкі рухи. Пішоходи в шоці. Що діється на узбіччі дороги, водій не зауважує. Час від часу  голосний "зойк" гальм. Словом,  екстрим. Саме любитель цього екстриму не навчений безпечній їзді на автомобілі. Посвідчення водія має, але, як кажуть, придбав "за сало". 

Його ніхто не намагався вчити ані правилам безпеки, ані вмінню поступатися дорогою іншому. Результат: не справився з кермуванням в екстремальній ситуації і опинився в кюветі (в кращому випадку).

l

Чи є тверезий погляд на розв'язання проблеми? На жаль, немає.

– Підвищити штрафи за порушення ПДР аж до покарання в'язницею! – галасують політики із трибуни Верховної Ради.

– Відмінити жовте світло на світлофорах, – рекомендують самоназвані експерти.

– Покращити роботу поліції  і повернутися до ДАІ, – вимагають прихильники старих порядків.

– Поміняти владу і Президента! – ідуть в атаку "революціонери".

На мою думку, корені проблеми лежать набагато глибше. Суспільство ще не відійшло від радянської системи і не готове рухатися з європейською швидкістю. Загальний рівень культури в умовах демократії знизився. Так само зникла відповідальність і перед суспільством, і перед державою, і перед іншою людиною за ті чи інші дії та вчинки.

Не можна оминути соціальну убогість, яка притуплює мислення та вчинки. Дамокловим  мечем  висить над нами залежність від алкоголю, наркотиків, комп'ютера, азартних ігор, які порушують людську психіку і ведуть до ДТП.

Немає потреби вдаватися в глибокі психологічні чи політичні та суспільні аналізи ситуації. Ось найяскравіший приклад – сміття. Воно не тільки на вулиці, біля річки, в лісі. Воно – в нашому єстві. Саме воно  визначає наш загальний рівень культури і пояснює нашу хамську поведінку.

Колись одна ковельчанка запитала німця, який привіз у місто "гуманітарку": "Коли, на вашу думку, у нас буде порядок і благополуччя?".

Той відповів: "Тоді, як навчитесь переходити вулицю не будь-де, а у встановленому місці".

Від себе додам: "Коли із своєї душі  виметемо сміття, хаос, зло, гординю".

Щодо німецького "орднунгу" (порядку), то скажу: ні в Німеччині, ні в Україні тамтешній водій не розпочне рух, не пристібнувшись паском. Він знає, що так потрібно і що це підвищує рівень безпеки руху. Ось свіжий приклад.

Нещодавно на Житомирській трасі сталося зіткнення. Водія і чотирьох пасажирів (з дітьми) врятували паски і подушки безпеки. На жаль, автівка перетворилася в купу брухту.

l

Нам не потрібно шукати за морями відповідь, як зменшити кількість трагедій на наших дорогах. Хто б, що не казав, але я переконаний: потрібно змінювати ставлення до гуманітарної складової нашого існування з боку суспільства і держави. Школа, наука, культура, просвітництво, соціальні структури мають змінити підходи до формування позитивної свідомості. Рівень порядку на дорогах, психологічний і моральний, віддзеркалює загальний стан нашого суспільства, його розвитку і розуміння свободи. 

В цьому процесі надзвичайно важливо:

– поліпшити вишкіл водіїв, протестувати їх психічний і психологічний стан, вирішити, чи можна декого з них допускати до керма взагалі;

– заборонити рекламу алкоголю, цигарок, азартних ігор. Натомість – активно популяризувати безпечну їзду на дорогах.

Не раз  почуєш про необхідність технічного оснащення і патрульної служби, і наших вулиць. Не заперечую, але знову й знову на передній план виходять дисципліна, психологічна складова і загальний культурний рівень суспільства. Попереду –довготривалий шлях, і ми маємо його пройти.

А поки в умовах нашого суспільства, яке подекуди має ознаки деградації і безкультур'я, кожен з нас повинен дотримуватися простого правила: "Поступися дорогою порушнику".

І для водія, і для пішохода є універсальне правило (для всіх форм людської діяльності): "Береженого Бог береже!". Тож нехай Всевишній береже кожного із нас.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Телевізійники повинні сплачувати патрульній службі  та дорожникам відповідну "ренту" за інформацію про скоєні ДТП в Україні. Кожен день, вранці, ввечері, на телеекранах бачимо потрощені автівки  і жахливі повідомлення про травмованих й загиблих. Статистика вражає: за перше півріччя ц. р. сталося 57 тисяч 184 аварії, у яких постраждало майже 8 тисяч чоловік.

На жаль, ця статистика, обрамлена чорною стрічкою трауру, нікого й ні до чого не зобов'язує. До страхітливих сюжетів звикли. В свідомість не проникає застережлива думка, що зі мною може статися таке ж.

Дехто дорікає: мовляв, патрульна служба діє неефективно. Інший обурено звинувачує дорожників за зруйноване полотно доріг. А ще, як завжди, винна влада.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 454