03.07.2014

1Вклонімося низько воїнам-визволителям!

Минає  сімдесят років з дня визволення земель Ковельщини від фашистських загарбників.
Червень 1941 р. чорним крилом шуліки  затьмарив людям мирний день, розірвав його гулом ворожих літаків, окупаційний чобіт нищив цвіт нації. Три  довгих роки нашу хліборобську землю топтав ворог, яка стікала солдатською кров'ю, плакала гіркими вдовиними сльозами, здригалася від зойків маленьких дитячих сердець.
Окупанти  жорстоко вбивали людей, нищили, руйнували все, що вдалося нажити за роки мирної праці.
Та незламним був наш народ. Не було спокою ворогові. Партизанським  краєм стала Ковельщина. Ввійшла в історію діяльність голобського підпілля на чолі з Г. Мартинюком, велику роботу проводили партизани Поворська під керівництвом Петра Самчука.
Частиною опору фашистським окупантам  також була боротьба Української Повстанської Армії.
Пам'ятним для  жителів району став 1944 рік. Після вдало здійсненої Луцько-Рівненської військової наступальної операції почалось  визволення нашого краю. Першими у лютому того року були визволені села Заячівка,  Черемошне, Ситовичі, а також Козлиничі, Поворськ, Пісочне.
Найбільше наших сіл стали вільними в березні-квітні. Мир прийшов на територію Мельницької, Голобської, Підрізької, Колодяжненської, Уховецької, Поповичівської та інших сільських рад. Тяжкі бої точилися за Ковель.  І тільки 6 липня завершилось визволення сіл нашого району, коли ворога було вибито із Дубового, Люблинця, Будища, Волі-Ковельської.
Але я не історик, і не буду вдаватись у висвітлення подій 1944 року в хронологічному порядку. Мені хотілось би  цією статтею привернути увагу до тих наших земляків, хто працював в тилу, в партизанських загонах, хто виборов право наступним поколінням на життя. Їх було більше 11 тисяч 700 чоловік – наших земляків, котрі  в роки війни звершили подвиг в ім'я Великої Перемоги.
3350 з них назавжди залишилися стояти в бронзі і граніті на всіх фронтових дорогах. І нема такого села, такої родини на Ковельщині, яких не торкнулась війна. Як вічна пам'ять про героїв, у наших селах стоять обеліски Слави, на меморіальних стелах яких викарбувані імена тих, хто загинув у війні.
Спливають роки, і щораз менше залишається серед нас ветеранів війни. Їх хочеться згадати всіх і назвати кожного, бо нині залишилося в живих всього 60 свідків минулих боїв. Посивілі і знесилені колишніми ранами, можливо, в чомусь недостатньо забезпечені в нинішніх складних умовах, вони не занепадають духом, прагнуть передати молоді, онукам свій життєвий досвід, свої знання, свою хліборобську мудрість, свою любов до України. 
Їхня пам'ять до дрібниць зберегла події тих далеких жорстоких часів, і їх розповіді з цікавістю слухають діти в школах та навчальних закладах.
Шанованим в селищі Голобах є орденоносець А. К. Щибря. Орденами  Червоної Зірки  нагороджені учасники бойових дій В. А. Вишневський з Великого Порська та В. Г. Мороз з Колодяжного. Невтомними, енергійними є і нині Я. П. Чуль з с. Ворони, М. Є. Катеринюк з Поворська. Нещодавно відзначили своє 90-річчя П. П. Кравчик з Дубового, М. С. Василюк з Козлинич. І старі, і малі знають та поважають завжди енергійну, життєрадісну М. А. Хом'як з Радошина, часто відвідують діти М. П. Ягоду з Нужеля.
Не можна не згадати сьогодні жінок-фронтовиків з добрим, щирим серцем, котрі пліч-о-пліч ішли з чоловіками дорогами війни. Це – Т. С. Кочубей з Голоб, Г. С. Оставська  з Козлинич, Н. С. Федоренко з Білашева та багато інших.
Хочеться ще й ще раз доземно вклонитись всім ветеранам, подякувати за їх бойовий і ратний подвиг, побажати всього найкращого! Живіть довго при доброму здоров'ї. 
Саме в цей час, коли Україна знову  чує вибухи бомб, Ви нам дуже потрібні як зразок патріотичного ставлення до рідної України, як символ  мужності і мудрості. Хай Бог додає Вам сил і наснаги на многії і благії літа!
Валентина СІЧКАР,
голова районної ветеранської організації.

Минає  сімдесят років з дня визволення земель Ковельщини від фашистських загарбників.

Червень 1941 р. чорним крилом шуліки  затьмарив людям мирний день, розірвав його гулом ворожих літаків, окупаційний чобіт нищив цвіт нації. Три  довгих роки нашу хліборобську землю топтав ворог, яка стікала солдатською кров'ю, плакала гіркими вдовиними сльозами, здригалася від зойків маленьких дитячих сердець.

Валентина СІЧКАР.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 993
Читати далі
03.07.2014

DSC_3758Тематична експозиція в музеї

З нагоди 70-ої річниці визволення Ковеля від  фашистського поневолення у Ковельському історичному музеї розгорнута тематична експозиція “Ковельщина у вогні: 1941-1945 рр.”, на якій представлені світлини, присвячені подіям Великої Вітчизняної війни (на знімку – один із фрагментів експозиції.
Це, зокрема, 54 фотокартки, що  розповідають про наше місто у період окупації і визволення. На фото екскурсанти побачать німецьку і радянську бронетехніку, пересування німецьких військ танкової дивізії вермахту, бойові позиції на залізничних коліях Ковеля, маневри бойової техніки і живої сили противника, наступ радянських військ в ході проведення “Ковельської”  операції, вивезення ковельчан на примусові роботи до Німеччини. 
Жахливу картину збитків відтворюють фотознімки зруйнованої міської забудови і розбитих вулиць (із 4000 житлових будинків німці знищили 2944). В експозиції є фото вояків УПА. На виставці можна побачити особисті речі солдатів та зброю.
Мирослава МОРОЗ,
головний зберігач фондів Ковельського історичного музею.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
З нагоди 70-ої річниці визволення Ковеля від  фашистського поневолення у Ковельському історичному музеї розгорнута тематична експозиція “Ковельщина у вогні: 1941-1945 рр.”, на якій представлені світлини, присвячені подіям Великої Вітчизняної війни (на знімку – один із фрагментів експозиції.
Мирослава МОРОЗ,
головний зберігач фондів Ковельського історичного музею. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1402
Читати далі
03.07.2014

DSC_3769Сторінки мужності й героїзму

За свою багатолітню історію Ковель пережив чимало воєн. Не оминула його і Друга світова. У пам'яті людській навіки закарбувалась картина жорстоких фактів, нелюдських вчинків, жаху людських страждань.

22 червня 1941 року Волинь однією з перших відчула удар віроломного нападу гітлерівської Німеччини. Імена прикордонників Івана Пархоменка, Петра Старовойтова, Василя Петрова, які загинули у перші дні війни, відбиваючи шалені атаки ворога, згодом були увіковічені в назвах волинських сіл.

Одним із перших прийняв на себе удар ворога 15-ий стрілецький корпус 5-ої Армії, яким керував генерал-майор І. І. Федюнінський. Майже тиждень корпус тримав оборону, незважаючи на особливі жорстокість і трагізм перших днів війни на кордоні.
Трагічною сторінкою в історії нашого міста стало 23 червня, коли “енкавесисти” розстріляли 195 в'язнів Ковельської тюрми, у тому числі і тих, кого затримали  за дрібні побутові порушення. Всі вони стали жертвами кривавого терору. Камери були заповнені селянами, робітниками, інтелігенцією, молоддю.
До речі, 23 лютого 1942 року в місті  відбулась траурна церемонія по перенесенню тіл невинних жертв на центральний православний цвинтар.
29 червня ( у неділю) 1941 року Ковель захопили німці. Вулицями міста гітлерівці гнали військовополонених. Полонених відводили на територію зруйнованого заводу “Монополь”, який був огороджений колючим дротом. Згодом їх перевели на вулицю Брестську, де знаходився нацистський табір “Шталаг-301”. Тут щодня від виснаження і голоду вмирали 150-200 бійців та офіцерів. З вересня 1941-го по вересень 1942 років у таборі загинуло більше 11 тисяч військовополонених. Вічна їм пам'ять! 
Страшним потрясінням для мешканців міста були дні, коли німці вчинили розправу над євреями. Масові розстріли євреїв проводились з червня по серпень 1942 року на Бахівській горі. Спочатку немічних старих людей, жінок, дітей автомашинами відвозили на ст. Вербку. Звідси, у вантажних вагонах, відправляли залізницею у камінь-каширському  напрямку і по заздалегідь прокладеній гілці – на Бахівську гору. Тут євреїв роздягали і розстрілювали. 18 тисяч євреїв загинуло у Бахові.
5 тисяч ковельчан віком від 15 років і старше німці вивезли із ковельського вокзалу на примусові роботи до Німеччини.
Операцію  по визволенню міста, котра отримала назву “Ковельська”, розпочали війська 2-го Білоруського фронту генерал-полковника Курочкіна. У другій половині березня 1944 року з'єднання і частини 47-ої армії генерал-лейтенанта Полєнова розпочали наступ на Ковель. 
125-ий стрілецький корпус полковника Кузьміна у складі 3-х стрілецьких дивізій 17 березня впритул підійшов до міста. 18 березня Ковель був оточений. 77-ий стрілецький корпус повинен був утримувати зовнішній фронт, не пропускати резерви німецьких частин до міста, блокувати всі дороги, що ведуть на Ковель.
Гітлерівське командування зосередило у Ковелі значні військові сили і добре укріпило місто. За даними розвідки, підступи до міста перегороджувала система дзотів, окопів, протитанкових ровів, загороджень колючого дроту, мінних полів. Було споруджено дзоти у самому місті. На північно-східній околиці знаходилися дві важкі артилерійські батареї. Гарнізон Ковеля складався з двох тисяч німецьких солдат і приблизно 400 угорських. В їх розпорядженні було чимало танків і бронемашин. 
Взяти Ковель штурмом, як було заплановано, військам 47-ої армії не вдалося. Наступаючі з'єднання і частини зазнали великих втрат і перейшли до оборони.
В район Ковеля на допомогу німцям перекинули частини 4-ої німецької танкової армії генерала Рауса. Серед них – відбірна танкова дивізія СС “Вікінг”, 131-а і 242-а піхотні дивізії.
Сталін був стурбований поразкою радянських військ під Ковелем. Він зателефонував Рокоссовському і наказав якнайшвидше їхати в Сарни до командуючого фронтом Курочкіна і на місці з’ясувати ситуацію, зокрема, чому стався прорив противника у Ковель. Через декілька днів боїв за місто становище ускладнилось. Виникла загроза прориву німецьких частин в тил і виходу на рубежі річок Стохід і Стир.
За поразку під Ковелем Ставкою ВГК командучий 2-им Білоруським фронтом генерал-полковник Курочкін був звільнений з посади, а ввірені йому війська у повному складі передані в підпорядкування генерала армії Костянтина Рокоссовського – командуючого 1-им Білоруським фронтом.
Чотири місяці точилися жорстокі бої за місто, які стали для воїнів  справжнім пеклом. Тут щоденно боролися і гинули бійці.
24 червня 1-ий Білоруський фронт перейшов у наступ, оборона противника на широкому фронті була зламана. Намагаючись врятувати становище, гітлерівці зняли з-під Ковеля танкову дивізію та інші частини і перекинули їх під Мінськ. 
Враховуючи загрозу виходу радянських військ у фланг і тил ковельському угрупованню, новий командуючий групою армій “Центр” фельдмаршал Модель, не чекаючи удару на Ковель, 2-го липня почав відводити війська у західному напрямі, створивши укріплений проміжний рубіж на лінії Паридуби–Торговище (20-25 км на захід від Ковеля).
Увечері 6 липня по радіо був переданий наказ Верховного головнокомандуючого Маршалу Радянського Союзу К. К. Рокоссовському, в якому повідомлялося, що війська 1-го Білоруського фронту оволоділи містом Ковелем. Восьми з'єднанням і окремим частинам, які відзначилися в боях за Ковель, було присвоєно найменування “Ковельських”.
Ковельська наступальна операція завершилась 21 липня 1944 року. Угруповання радянських військ вибило гітлерівців, котрі зайняли оборону на заході від Ковеля. Німецькі війська відступили за Буг.
У серцях вдячних нащадків пломеніє вічний вогонь пам'яті про визволителів, земляків, рідних і близьких, котрі життям, кров'ю, працею і незламним духом вибороли мирне небо над нашим містом, відродили його з попелу і руїн.
Мирослава Мороз,
головний зберігач 
фондів Ковельського 
історичного музею.
НА ЗНІМКАХ: вгорі ліворуч – під час завантаження вагонів на станції Ковель місцевими жителями для вивезення на примусові роботи в Німеччину; в центрі – німецькі окупанти на вулицях міста; внизу праворуч – група визволителів Ковеля. 
Фото з архіву музею.
Мирослава МОРОЗ,
головний зберігач фондів Ковельського історичного музею.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1289
Читати далі
03.07.2014

08f11aabb1e4801b04543a4d363628d3 Майдан: біль і надія

5. Ієромонах отець Леонід: "Відкриймо серця Богові"

Що таке Майдан?
Майдан – це  моральний і духовний феномен правдивої християнської єдності. Ми думали, що в нас немає ідеї, яка б згуртувала українців, змушувала служити одне одному, боротися за ближнього свого.
Ми звикли чути: там, де одна булава, – 2 українці, де 3 – там анархія. Переконували, що не можна реагувати на зло. І раптом через дим, вогненне пекло побачили несподіване заперечення цього.
Люди разом йшли до ікон молитися, разом ішли на боротьбу за Україну, її волю. Тих людей було багато, і число їх постійно збільшувалося.

Записав Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 635
Читати далі
26.06.2014

images Майдан: біль і надія

4. АЕС – під надійним захистом

Майдан. Схід. Війна. Скільки підстав для тривоги! А, виявляється, найбільша небезпека чатує поруч. За якусь сотню кілометрів від нас і Європи – Рівненська атомна електростанція. Ми пережили Чорнобиль, тому немає сенсу розповідати про небезпеку. В умовах терористичної війни цей об'єкт – реальна загроза не для десятків, а для мільйонів мирних людей.
На початку квітня цього року в район Рівненської АЕС було передислоковано із Стрия підрозділ ракетників, який з першого дня приведений в стан підвищеної бойової готовності.
І ось я – на цій "гарячій точці". Зі мною розмовляє заступник командира частини майор Богдан К.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 540
Читати далі
24.06.2014 Романюк Аліна Петрівна

DSC02211Мітинг-реквієм у Ковелі

20 червня ц. р. напередодні Дня скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні, аби віддати належне героїзму наших дідів і прадідів у Великій Вітчизняній, на  меморіалі Слави у Ковелі відбувся мітинг-реквієм. У ньому взяли участь керівники міської та районної влади, зокрема, міський голова Олег Кіндер, його заступник Ігор Прокопів, голова райдержадміністрації Юрій Поліщук, голова районної ради Ігор Верчук, ветерани війни та громадськість міста.
22 червня 1941 року віроломний напад ворога — військ гітлерівської Німеччини на Радянський Союз увійшов трагічною сторінкою в історію українського народу. На світанку того далеко недільного ранку на наші землі впали перші ворожі бомби. Вони й стали початком Великої Вітчизняної — найжорстокішої війни в історії нашого народу, яка принесла небачені руйнації та незліченні кровопролиття. До речі, цього року 22 червня теж припало на неділю…
 Як ніколи, сьогодні тема війни особливо близька та зрозуміла сучасному поколінню. 
"Наша держава знову проходить випробування війною. Важко про це говорити, але майже щодня ми отримуємо тривожні повідомлення про загибель наших хлопців, про поранених, зруйновані будинки і міста. Війна… Вона була на відстані семи десятиліть. Наше покоління, діти, онуки читали про це в книжках, знали із розповідей наших ветеранів. І ми вірили, що Велика Вітчизняна буде для нашого народу останньою із воєн. Зараз в Україні знову ведуться воєнні дії", — зазначив міський голова Олег Кіндер.
Тож учасники мітингу-реквієму хвилиною мовчання та покладанням квітів до Вічного вогню вшанували пам'ять тих, хто віддав своє життя заради Великої Перемоги, та тих, хто загинув під час антитерористичної операції на Сході України у боротьбі із бандами сепаратистів.
  Мало залишилося у живих тих, хто зі зброєю у руках захищав тоді нашу країну. І хто б міг подумати, що їм знову доведеться пережити подібне? Вони, як ніхто знають страшну ціну війни. 
Від імені ветеранів минулої війни виступив Почесний громадянин Ковеля, учасник бойових дій Микола Корпачов.
Аліна РОМАНЮК.
НА ЗНІМКАХ: під час мітингу-реквієму в Ковелі.
Фото автора.

20 червня ц. р. напередодні Дня скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні, аби віддати належне героїзму наших дідів і прадідів у Великій Вітчизняній, на  меморіалі Слави у Ковелі відбувся мітинг-реквієм...

Аліна РОМАНЮК.

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 882
Читати далі
19.06.2014
22 червня – 
День скорботи 
і вшанування пам’яті жертв війни в Україні

завантаження (3)22 червня – День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні

Шановні співвітчизники!
22 червня 1941 року о 3 годині 30 хвилин 190 німецьких та союзних дивізій без оголошення війни вдерлися на територію Радянського Союзу. 
У цей день розпочалася найжахливіша війна в історії нашого народу – Велика Вітчизняна. 
Воєнні дії в Україні відбувалися 40 місяців. В руїни і згарища перетворилися 714 українських міст і селищ, 28 тисяч сіл. Загинув кожен п'ятий житель України... 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 774
Читати далі
19.06.2014

мМайдан: біль і надія

3. Михайло Гетьман: "Зберегти життя інших –було моїм головним обов'язком"

Майдан – це вища сходинка самоорганізації людської спільноти. Побут, соціальне забезпечення, оборона, захист, порядок, культура і духовність – все функціонувало тільки на основі високої свідомості кожного індивідууму.  Високий патріотизм, згуртованість і самопожертва в ім'я України – це ще одне диво в рамках української ментальності.
l
Михайло Гетьман, керівник Волинського загону "майданівців", розповідає:
– Майдан ніхто не створював і не організовував. Люди вийшли з думкою про європейські цінності – жити по правді, без корупції і по Закону. Громадою визначали своїх лідерів, які брали на себе відповідальність за все, що тут діялося.
Людей, які прибували з регіонів, необхідно було розселити. Наші ковельчани і волиняни могли зігрітися і переночувати та відпочити в Будинку профспілок, КМДА, Жовтневому палаці, в офісах опозиційних партій, пристосованих підвальних приміщеннях тощо.
Палатки і намети з'явилися значно пізніше. Волинська палатка завдячує своїм "народженням" партії "Батьківщина".
Організація самооборони, нічні чергування покладались на Андрія Парубія.
Кожен зареєстрований "майданівець" знав своє місце і виконував покладені на нього обов'язки. Одні куховарили, інші прибирали сміття, треті слідкували, щоб не було хуліганів і п'яних. Все підпорядкували головній меті – повернути владу обличчям до народу і домогтися, щоб вона чула суспільство і відповідно реагувала.
l
Психологія Майдану унікальна. З одного боку – піднесений настрій, відчуття єдності, надія, мрія і віра в краще майбутнє та позитивні зміни. А поруч чатувала небезпека. Михайло Олександрович розказує далі:
– З першого дня мене сфотографували невідомі. Мобільний телефон теж постійно прослуховувався. Тобто я був занесений у спеціальну картотеку. Нагнітався синдром страху. Але, як не  дивно, нічого не думав про небезпеку.
Ні  зброї, ні засобів захисту не було. Якось з Ковеля я привіз бронежилет. Походив  у ньому хіба що один день, і відмовився. Я розумів, що коли мої підопічні не захищені, то яке  маю  моральне право бути захищеним від куль більше, ніж вони?
Пізніше львів'яни нам подарували декілька касок і бронежилетів для бійців самооборони.
Наші ковельчани викупили каски у мисливському магазині і теж презентували "майданівцям". Але це була допомога більше для підняття духу, заспокоєння душі. Відчуття того, що ти не один, відігравало важливу роль.
Бо від  снайперських куль ці засоби не захищали. Коли смертельна куля влучила у бронежилет мого друга Андрія, то лишилася дірка завбільшки в кулак. Якоюсь мірою, щити, шоломи і жилети захищали від травматичної зброї.
Інстинкт самозбереження, страх були поза свідомістю. В побуті, коли поріжеш палець і бачиш кров, стає моторошно.
А тут – поранені, вбиті, кров на бруківці сприймалася по-іншому. Виносити з-під куль поранених було буденним і звичним.
Кожен з нас  щомиті міг бути теж пораненим чи вбитим, але якийсь вищий, священний обов'язок спонукав до дії. Кожен переживав не за себе, а за свого ближнього, друга і далекого незнайомого.
l
Чорна стіна із щитів "беркутівців", а за ними агресивна зграя "тітушок", які були готові бити, нищити і стріляти у мирних людей.
Михайло Гетьман звертає нашу увагу на аспекти цієї безкомпромісної боротьби:
– Волиняни, як і "майданівці" з інших областей країни, брали участь у пікетуванні Адміністрації Януковича, стояли на барикадах. Часто віч-на-віч йшли проти "Беркуту", загонів міліції та внутрішніх військ.
Після розгону протестувальників на Інститутській нас оточували і розбирали барикади. Хотіли відбити і забрати палатки. Нас було 40 проти 400 силовиків. Вели перемовини з командиром "беркутівців". Майор виявився людяним і пішов на поступки: віддав прапори і деякі речі побуту. Палатки, які рятували від іншого "ворога" – морозу й холоду, залишилися у нас.
Спрацювало і усвідомлення факту, що на барикадах – наші діти й навпроти за щитами теж знаходилися чиїсь діти.
Мушу щире слово подяки висловити Євгену Нищуку, теперішньому Міністру культури. Під час найбільшої агресії і протистояння він зі сцени попереджав, де найбільша небезпека, спрямовував "майданівців" у безпечні місця, застерігав від снайперів. "Туди не йдіть, небезпечно. Відступайте на іншу вулицю, біля консерваторії "тітушки" – остерігайтеся", – доносилось до нас із головної сцени.
Небезпека чатувала всюди. Страшно було бачити, як снайпери, мов на полюванні, відстрілювали беззахисних людей.
Попри все, я ставив перед собою єдину мету: люди мають залишитися цілі і неушкоджені. Зберегти їх життя – вважав головним своїм обов'язком.
Не раз доводилося стримувати людей від провокацій. Коли "беркутівців" вели через "живий коридор", багато хто хотів помститися. Але ще раз повторюсь: там були теж наші діти-українці. Вони виконували наказ, хоч часом без розуміння, який саме.
l
Кожен із нас задається запитанням: як в холод, мороз і сніг, під кулями і льодяними струменями водометів Майдан вистояв, переміг?
Михайло Олександрович переконливо стверджує, що дух справедливої ідеї непереможний:
– Ми не раз і не два ходили на "антимайдан". Як порівняти? Ті хлопці зі Сходу приїхали за гроші. Багато з них не знали, що вони роблять у Києві, кого відстоюють.
Євромайданівці вимагали жити по-справедливому, мати відповідний рівень гідності, зруйнувати систему корумпованої злочинної влади. Люди, які вийшли на Майдан, заявили на весь світ, що жити так далі не можна.
Влада і опозиція – хто більше, хто менше – сподівалися, що Майдан розійдеться. Люди не витримають довго на морозі і холоді. Страх зробить свою справу. Не відступили! Не розійшлись і вистояли!
Хочемо ми чи ні, але контроль за діями чиновників у нових структурах влади повинен бути й надалі. Герої Небесної Сотні гинули за краще європейське життя, за наше з вами майбутнє.
Хто був на Майдані, готовий знову стати в стрій і відстоювати людські цінності.
l
Майдан пройшов через серце і душу кожного українця. Але є загрози повернення в старе політичне русло. Залишилися проблеми соціального захисту і хворої економіки. Поза Майданом вирують політичні пристрасті, сепаратизм і злочинність.
Керівник волинських "майданівців" Михайло Гетьман з відстані післямайданівського відрізку часу підсумовує велику роль Майдану і проблеми, які залишилися:
– Майдан в душі кипить. Ми побачили що у нас армії боєздатної немає. Міліція обслуговувала окремо "обраних" чиновників і багатіїв. Це спонукає нас жити і працювати по-новому.
Політики намагаються використати Революцію Гідності у своїх цілях. Я з самого початку казав, що на Майдані не повинно бути партійних прапорів, а тільки державний і європейський. Ми побачили, що проблема двомовності в Україні чисто політична. Ми відчули свій програш Росії в інформаційній війні, і маємо зробити із цього серйозні висновки.
Є багато подій, які поза моїм розумінням. Домовлялися про єдину кандидатуру на посаду Президента – не спрацювало. Не розумію, хто і для чого організовував "шоу" з побиттям голови Держтелерадіо або провокації із участю Саші "Білого" в прокуратурі та інших установах. Це все використовував проти нас Путін.
Як оцінити, що Томенко, Луценко та деякі інші зрадили "Батьківщину" і перейшли до табору Порошенка?
Не сприймаю я критики влади, що стосується здачі Криму. По-перше, попередня влада зробила все, щоб не було кому і чим захищатись. А з іншого боку, сотні, тисячі невинних жертв – було б краще? Коли б у Ковель привезли десятки трун, як би це сприймалося батьками?
Майдану, хай із сльозами на очах,  потрібно дякувати за те, що він показав не тільки пробудження суспільства, його нове обличчя, але й виявив ті негаразди, проблеми, болячки, які ми маємо лікувати й розв'язувати.
Аналізуючи події, які відбувалися на моїх очах, я не раз казав: "Бог був із волинянами".
Хочеться, щоб Бог допоміг нам зберегти єдину Україну і побудувати нове життя, а ми розуміли, як це зробити, і віддавали всі сили, щоб саме так сталося.
Анатолій СЕМЕНЮК.

Майдан – це вища сходинка самоорганізації людської спільноти. Побут, соціальне забезпечення, оборона, захист, порядок, культура і духовність – все функціонувало тільки на основі високої свідомості кожного індивідууму.  Високий патріотизм, згуртованість і самопожертва в ім'я України – це ще одне диво в рамках української ментальності.

  • Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 513
Читати далі
17.06.2014

index День жалоби в Україні

15 червня в Україні було оголошено днем жалоби за загиблими в суботу військовослужбовцями – учасниками антитерористичної операції в Донецькій тindex.jpg2а Луганській областях. Указ про це підписав Президент України Петро Порошенко.
На будинках і спорудах органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій був приспущений Державний прапор України. Скасовані розважально-концертні заходи, спортивні змагання. Засоби інформації внесли відповідні зміни до програм теле- та радіопередач.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 548
Читати далі
05.06.2014

images Майдан: біль і надія

Майдан чекає на свого літописця. Пройде час, і такий літопис буде створений: історично виважений і об'єктивно проаналізований. Нариси Анатолія Семенюка, які пропонуємо читачу, – це перша ластівка, яка сповіщає про біль і переживання матері, патріотизм Володі Мовчана, мотивацію дій  на Майдані керівника волинських протестувальників Михайла Гетьмана, християнську оцінку  подій, які відбувалися,  ієромонахом Леонідом Григоренком...

Анатолій СЕМЕНЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 857
Читати далі