В житті – як на довгій ниві
Батьківщина – рідна земля, та, по якій ходимо, вирощуємо хліб і все, що потрібно для життя. І не дай, Боже, її втратити.
"Батьківщина" – від слова "батько". Він – опора сім'ї, орач, сівач, захисник. А якщо потрібно – воїн. А тут воїн – жінка. Красива, сивочола, але безстрашна і стійка, бо силу і натхнення черпає з любові до України. Це – Лідія Козуля.
Усі, хто передплачує газету "Вісті Ковельщини", зустрічаються з цим ім'ям. Адже вона – депутат районної ради, громадська активістка, патріотка. Найяскравіше риси характеру цієї особистості проявилися в тому, що вона і члени її сім'ї стали учасниками Майдану Гідності.
Мені дуже хотілося більше дізнатися про цю людину, про витоки її патріотизму, але Тойкут, Заріччя далеко від Голоб, а в Дарівці живе рідна сестра Лідії Іванівни – Галина.
І ось я на охайному та розкішному обійсті. Квіти, квіти, квіти, а в хаті – ціла оранжерея.
Таке відчуття, ніби перебуваєш в якомусь дендропарку.
Такою залюбленою у рослинний світ Бог подарував їй і невісточку – учителя біології, яка вірність своїй професії продовжує вдома. Вирощує кофейне дерево, лимони, банани. А вазонів – не злічити!
Будинок на два поверхи, то є де розкошувати, аби бажання. Син Галини Іванівни – Василь – директор торгового дому "Експрестехпостач" у Луцьку. Здібний і працьовитий, патріот своєї Батьківщини, допомагає церкві УПЦ КП, що в Голобах.
Родовід Галини Іванівни бере свій початок із села Лапнів Ковельського району. Село – мальовниче, з двома озерами, неподалік – річка Турія, чистоту якої так відстоює депутат районної ради Лідія Козуля (дівоче прізвище – Мазурик).
Усі діти, крім Лідії, "діти війни": 1941, 1943, 1945 років народження. То яким було їх дитинство, можна здогадатись, подивившись у новинах на дітей Донбасу чи Луганська…
У школу ходили всі дружно до 8-го класу у селі Лапні, а середню освіту здобували в Тойкуті. Пішки, якщо навпростець, то це 3 кілометри, а як бездоріжжя, то цілих 5.
Вчилися добре, бо були відповідальні, привчені до праці: та – зілля нарвати, та – щавлю на борщ, та – картоплю чистити, всі – полоти город.
У вихідні мати дозволяла піти на річку, але водночас і гуси пасти. Ліду, найменшу, доглядали всі, але і "обкрадали". Зробить мати "пустушку" (пожований хліб макала в цукор), а вони поласують самі, бо хочеться солодкого. Та згодом все-таки признаються, чого дитина плаче.
Виросли, кожне знайшло своє місце в житті: Віра (стала Солошик) – завідуюча виробництвом на Любешівському хлібозаводі, Люба (Денисюк) – продавець у Ковелі, Галина – в сільпо, стала Галабурда, Сергій – інженер по техніці безпеки у Дніпропетровській області, Лідія Козуля – начальник відділення поштового зв'язку в с. Заріччі.
У кожного — своя доля і свій шлях широкий. Але всю родину об'єднує любов один до одного, взаєморозуміння, підтримка у тяжку хвилину.
Після закінчення шестимісячних курсів пекарів у Луцьку Галина Іванівна працювала за фахом. Жили у бідненькій хатинці, без підлоги, коли йшов дощ – підставляли відра, миски… Пізніше обоє заочно вступили до Чернігівського кооперативного технікуму.
Працювали в пекарні у Голобах. Сумлінно виконувала Галина Іванівна материнські обов'язки, виховуючи трьох дітей: Василя, Ірину й Аллу. Дочки працюють страховими агентами. Мають свої щасливі сім'ї, бабуся – шестеро онуків, і у всіх попарно: дівчатка і хлопчики. Після смерті чоловіка жінка поєднала свою долю з доброю і порядною людиною, який її дітей має за своїх ось уже протягом 27 років. Діти (зяті та невістка) дуже добрі. Домовляються і з'їжджаються садити, полоти, збирати на городі, прибирати в хаті.
"Ой, як добре, що є мобільний зв'язок: почуєш голос кожного, дорогого серцю", – каже моя співрозмовниця. Дуже пишається своєю сестрою Лідією, яка встигає скрізь. "Розумна, ділова, справедлива і принципова. За людей стоїть горою, то односельчани прихильні і до неї", – говорить Галина Іванівна.
Нашу розмову перебив телефонний дзвінок. Це брат хвалився, що посадив картоплю, посіяв городину.
"Усі ми любимо землю і працю на ній. Любимо Україну. Але ми не такі, як Ліда. Вона особлива", – з неприхованою гордістю за сестру сказала жінка.
Багато перейняли від своїх батьків. Батько сам побудував хату, працював бухгалтером у колгоспі. Мати – на різних роботах. А у вільний час ткала, шила одяг дітям, вишивала, в'язала, готувала на весіллях. Встигала скрізь і завжди.
По батьках залишився тільки щемний спогад і могилки, які дочки старанно доглядають.
Молимося, мріємо, прагнемо, щоб на всій планеті Земля у любові і ласці зростали діти, на мирних полях, квітниках, в установах працювали жінки, а їх спокій оберігали чоловіки. Поможи, Боже, Україні і її мирним людям здійснити цю мрію!
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
Батьківщина – рідна земля, та, по якій ходимо, вирощуємо хліб і все, що потрібно для життя. І не дай, Боже, її втратити.
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1978