“Як вічний стогін пам'яті моєї”
Будучи маленькою дівчинкою, я понад усе любила літнього сонячного ранку босоніж бігати по шовковій травичці, вдихати неповторний аромат пахучих квітів. Тоді мені здавалось, що живу в казці, яку часто чула з уст прабабусі. У дитинстві навіть не усвідомлюєш, який глибокий зміст приховує в собі слово "життя".
І лише запитавши одного разу у своєї бабці про її дитячі роки, я зрозуміла, що світ – це не тільки добрі герої. На собі відчула, як іноді людську свідомість можуть терновими гілками обплітати певні факти, події. І навіть діставши колючки, ніколи вже не вдасться загоїти рани, що по собі лишають гірка правда та неймовірна жорстокість.
Серед численних жертв війни кожен мав свою долю, свою історію, свою трагедію. Не стала винятком і сім'я моєї прабабусі. Недалеко від села, у якому вона жила, знаходився кордон. Саме тому мешканцям того району довелося першими весь удар брати на себе. Вони багато діб мужньо оборонялися, але сили були не рівними.
Прабабуся пригадує, як на початку війни, тікаючи від німців, проходили через багато сіл. В одному з них протікала річка. Єдиним способом перебратися на інший її берег була тоненька кладочка, що, здавалося, здатна переламатися навіть від сильнішого подиху вітру. Бабуся казала, що саме після того випадку почала боятися води. Але найтяжче переправити через річку було корову, яку вони встигли забрати, поспіхом тікаючи від загарбників. Їй зав'язали очі й повели по воді.
Оскільки батько пішов на фронт, ненька одна залишилася з чотирма дітьми. Єдиною підтримкою для цієї сильної жінки були такі ж нещасні, залишені напризволяще матері. Вони всі роки війни проводили в дорозі. Часто ночували на возі, у який була запряжена корова. Іноді зупинялися в лісі, де копали великі ями, щоб у той час, як німці будуть літати на "рамах", заховатися в них, прикрившись гіллям.
Пригадувала прабабця один епізод, що закарбувався їй у пам'яті: загравшись у лісі, вона забула перестороги матері й вибігла на дорогу. Саме в цей момент почали літали німці. На щастя, її ніхто не помітив. Ту маленьку дівчинку після цього дуже довго сварили, але ж хіба вона розуміла, що не має права бавитися, бо якийсь дорослий чоловік затіяв іншу, серйознішу гру? Отак у дорозі промайнуло дитинство моєї прабабусі. Воно розчинилось десь серед хмар, форму яких важко було розгледіти, бо воєнні літаки вносили свої корективи, закотилось між грудочками землі з виритих окопів.
По закінченню війни вони повернулись додому. Там на них чекала хоч і передбачувана, проте жахлива картина – суцільне згарище. Німці спалили всі хати та вирізали деревину. На перших порах люди почали викопувати землянки та оселятися в них. Моя ж бабуся з сім'єю жила в лазні, яку за час окупації біля річки збудували фашисти. На території села була польова кухня, де готували козацьку кашу. Після років голодування вона видавалася настільки смачною, що бабуся, навіть будучи старенькою, пам'ятала її смак.
Згодом повернувся з фронту батько, вони пішли жити на хутір до родичів. Через деякий час побудували навпіл з іншою сім'єю хату в рідному селі. Бабуся почала відвідувати чотирирічну школу, що знаходилась за кілька кілометрів від дому. Але оскільки на всіх дітей була лише одна пара чобіт, то в погану погоду вони туди ходили по черзі. Незважаючи на те, що батько з матір'ю докладали великих зусиль, аби прогодувати сім'ю, бабуся змушена була піти пасти корів, тому школу не закінчила. За весь рік виконання цієї недитячої роботи їй видавали мішечок зерна.
Під час розповіді з бабусиних блакитних очей, повних смутку, болю, котилися сльози. А посмішка, ледве помітна, на вустах зацвітала лише тоді, коли вона розповідала про те, як разом з братиками та сестричкою ходила колядувати та щедрувати. Господарі маленьким провісникам свята давали гостинці – смачні пиріжки. І було це для дітей великим щастям! Адже на той час єдиними солодощами вважалися звичайні буряки.
Обдумуючи на самоті почуте, я зрозуміла, що тиша має голос. Адже тоді вона несамовитим криком запитувала мене: "Як так? Чому? Хіба можуть імперські плани однієї людини руйнувати долі мільйонів?". Маленькими пальчиками я намагалася якомога сильніше затулити вуха, бо не знала, що відповісти моїй небажаній і набридливій "співрозмовниці".
Згадується, як я, будучи маленькою дівчинкою, мріяла змінити наше життя на краще. Та сьогодні усвідомлюю, що світ, де проливається кров безневинних людей, де кожна дитина може пояснити, що таке танк чи граната, де ще й досі слово "війна" не вийшло з ужитку, – не може бути казкою. Шкода, що "життя іде, і все без коректур".
Напередодні Дня Перемоги часто доводиться чути фразу: "Ніхто не забутий, ніщо не забуте". Дійсно, так само, як жоден герой не забутий, адже вони вічно житимуть у наших серцях, так і ні: недалекоглядна політика радянської влади, ні використання людей як гарматного м'яса, ні бажання деяких високоповажних осіб, перш за все "тримати марку" і лише потім думати про людей – не забуті.
l
У заголовок я винесла рядки однієї із поезій Ліни Костенко, яка називається “Усе було — і сум, і самота...”. І хоч вірш написаний, очевидно, з іншого приводу, мені в душу запав останній рядок: “Як вічний стогін пам’яті моєї”.
По-моєму, він стосується і прабабусі Ірини Семенівни Омелянюк, і тисяч її ровесниць, в житті котрих “усе було й перебуло”. Ми не маємо права забути поневірянь, яні випали на їх долі, як маємо навіки у своїх серцях зберегти пам’ять про важку, нерідко трагічну долю старших поколінь. Адже доки ми їх пам’ятаємо, вони — із нами.
Павліна СУПРУНЮК,
учениця Ковельської гімназії.
НА ЗНІМКУ: героїня розповіді Ірина Омелянюк (на жаль, уже покійна) із сестрою Галиною і братом Леонідом у повоєнні роки.
Фото з домашнього архіву.
Будучи маленькою дівчинкою, я понад усе любила літнього сонячного ранку босоніж бігати по шовковій травичці, вдихати неповторний аромат пахучих квітів. Тоді мені здавалось, що живу в казці, яку часто чула з уст прабабусі. У дитинстві навіть не усвідомлюєш, який глибокий зміст приховує в собі слово "життя".
Павліна СУПРУНЮК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 893