У наступну неділю, 27 жовтня, в Україні відзначатимуть День автомобіліста і дорожника. Професійне свято з гарним настроєм зустрічають працівники Товариства з обмеженою відповідальністю "Ідея". Вони вчасно і якісно виконують доведені їм завдання, роблять вагомий внесок в соціально-економічний розвиток Ковельщини, благоустрій доріг і шляхів, населених пунктів краю.

На фотосвітлині: трудівники ТзОВ "Ідея" під час проведення ремонтних робіт на вулиці Поліській села Зеленого.

Фото з архіву 

райдержадміністрації.

У наступну неділю, 27 жовтня, в Україні відзначатимуть День автомобіліста і дорожника. Професійне свято з гарним настроєм зустрічають працівники Товариства з обмеженою відповідальністю "Ідея". Вони вчасно і якісно виконують доведені їм завдання, роблять вагомий внесок в соціально-економічний розвиток Ковельщини, благоустрій доріг і шляхів, населених пунктів краю.

На фотосвітлині: трудівники ТзОВ "Ідея" під час проведення ремонтних робіт на вулиці Поліській села Зеленого.

Фото з архіву 

райдержадміністрації.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 469

Погода в Ковелі 

24 – 30 жовтня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 474

Не є секретом, що сьогодні українські друковані ЗМІ опинилися у вкрай скрутному становищі. Дехто взагалі прогнозує їм 2-3 роки існування. Тиражі газет і журналів падають, люди більше користуються інтернетом і телебаченням, аніж читають пресу. Є й інші причини, що викликали кризу в інформаційному просторі країни.

Одна з них – непродумана реформа "Укрпошти", яка призвела до скорочення її працівників, низьких заробітних плат листонош, закриття цілого ряду відділень зв'язку, несвоєчасної доставки поштових відправлень, в тому числі друкованих видань.

Виявляється, однак, що не все так безнадійно у наших колег-зв'язківців. Принаймні, до подібного висновку дійшли учасники зустрічі, котра нещодавно відбулася в офісі Волинського відділення   АТ "Укрпошта", яке віднедавна очолює молодий та енергійний Іван Люсак. Саме він підтримав ініціативу обласної організації НСЖУ, особисто її голови Михайла Савчака про зустріч з представниками волинських мас-медіа з тим, щоб по-діловому обговорити стан справ, який склався, визначити шляхи успішного проведення передплатної кампанії на 2020 рік, яка стартувала буквально цими днями.

В розмові взяли участь редактори та їх заступники найпопулярніших періодичних видань Волині. Це очільники:  "Волинської газети" Володимир Данилюк, "Вісника і Ко" – Євген Хотимчук, "Твого вибору" – Тарас Хотимчук, заступник редактора "Газети "Волинь" Петро Рузак, директор ТзОВ "Редакція газети "Вісті Ковельщини" Микола Вельма, власний кореспондент "Голосу України" Микола Якименко, колеги з "районок" "Наш край" (Рожище) Наталія Яковлєва, "Нове життя" (Любешів) Тамара Урядова, "Селянське життя" (Локачі) Ірина Романюк. Дирекцію Волинської пошти представляли Лариса Музичук і Галина Шваб'юк.

Що найбільше хвилює журналістів і поштових зв'язківців? Звичайно, проблеми, спільні для них. У їх ефективному розв'язанні зацікавлені, як-то кажуть, обидві сторони, адже преса сьогодні – це той самий бізнес, який повинен давати взаємну користь, а, отже, бути прибутковим. На жаль, до цього ще далеко, бо  пошта і  редакції газет ледве зводять кінці з кінцями. Держава самоусунулася від підтримки вкрай важливої для неї інформаційної галузі, не дбає про сучасний менеджмент ані мас-медіа, ані "Укрпошти".

Новопризначений директор Волинської обласної  дирекції Іван Люсак налаштований і в цих складних умовах серйозно поліпшити роботу очолюваного ним колективу. Його слова: "Передплата – це святе!" схвально сприйняли представники мас-медіа. Хочеться сподіватися, що це розуміють і на місцях, тобто в кожному міському і сільському відділеннях зв'язку.

В ході зустрічі свої думки і міркування щодо подальшої співпраці висловив директор ТзОВ "Редакція газети "Вісті Ковельщини" Микола Вельма. Він відзначив високий рівень ділового партнерства між журналістами редагованого ним видання  і працівниками Центру поштового зв'язку № 4, очолюваного вмілим організатором виробництва Ларисою Філіпчук, а також порушив ряд питань, вирішення яких дозволить домогтися кращих результатів у спільній роботі. Іван Люсак підтримав пропозиції ковельчан і запевнив, що зробить все можливе, аби втілити їх у життя.

Розмова у Луцьку не була надто тривалою за часом, але конкретною. Тепер справа за тим, щоб втілити досягнуті домовленості в реальні справи. Принаймні журналісти "Вістей Ковельщини" це почали робити. Сподіваємося, що й ковельські поштовики не забаряться, адже час іде швидко, і до завершення передплати-2020 залишилося всього трохи більше двох місяців.

Наш кор.

НА ЗНІМКУ: учасники зустрічі у Волинській обласній дирекції  АТ "Укрпошта". П'ятий праворуч – Іван ЛЮСАК.

Фото Сергія ЦЮРИЦЯ.

Не є секретом, що сьогодні українські друковані ЗМІ опинилися у вкрай скрутному становищі. Дехто взагалі прогнозує їм 2-3 роки існування. Тиражі газет і журналів падають, люди більше користуються інтернетом і телебаченням, аніж читають пресу. Є й інші причини, що викликали кризу в інформаційному просторі країни.

Одна з них – непродумана реформа "Укрпошти", яка призвела до скорочення її працівників, низьких заробітних плат листонош, закриття цілого ряду відділень зв'язку, несвоєчасної доставки поштових відправлень, в тому числі друкованих видань.

Виявляється, однак, що не все так безнадійно у наших колег-зв'язківців. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 642

Останніми днями інформаційний простір України знову вирує пристрастями. На цей раз шквал емоцій викликав суботній випуск шоу "Вечірній квартал". І хоч мене особисто виступи "95-го кварталу" давно не  цікавлять в силу їх  примітивізму, безкультур'я і відвертого хамства, а тому я той балаган не дивлюся, є в країні люди, котрі полюбляють "гумор" нижче плінтуса. А деякі навіть купують квитки, які коштують недешево, щоб на власні очі і вуха переконатися у тому, як їх різного роду псевдо-артисти  мають за лохів. Бо реготати з недолугих хохм"кварталівців" – це не поважати себе. Бо як казав гоголівський "ревізор" Хлестаков: "Над ким смієтеся? Над собою смієтеся!".

Однак цього разу сміх виявився не таким безневинним, як дехто очікував: лисий комік Кошовий разом із частиною національного хору імені Вірьовки взяли на кпини пожежу в будинку екс-голови Національного банку України Валерії Гонтарєвої, за участю якої, до речі, було повернуто у власність держави ПриватБанк олігарха Коломойського, котрому належить телеканал  "1+1", де щосуботи гарцюють кошові та йому подібні паяци. І не просто взяли на кпини, а ще й використали для своєї гидоти українську народну пісню "Горіла сосна, палала…".

Сьогодні критики і прихильники виступу "95-го кварталу" головним чином дискутують з приводу того, чи етично насміхатися над чужим горем і злорадіти біді ближнього свого, якого Христос закликав любити, як самого себе. Погоджуюся: подібні жарти нагадують анекдот, голосно розказаний якимсь тупим і нікчемним хамом на похоронах чи під час поминок.

Але справа тут не тільки в цьому. Все набагато серйозніше. Адже автор цієї пародійної вистави насміявся не лише з пані Гонтарєвої, яку, незважаючи на всі її екстравагантні вчинки і витівки, шанує весь західний діловий світ. Саме вона удостоїлася честі викладати в одному з найпрестижніших вишів бізнес-класу Великобританії. Автор та його гоп-компанія замахнулися на святе: українську народну пісню зокрема і українську культуру загалом.

Відомо ж бо: "Горіла сосна, палала" – це весільна пісня, яку виконують кращі професійні і самодіяльні гурти нашої країни. Її співають на весіллях дружки, бо зміст цього високодуховного твору – переживання і хвилювання  нареченої, яка йде заміж і для якої закінчується безтурботний період її дівування. Я вже не кажу про щемливу мелодію пісні, яку нормальній людині не можна слухати без потаємного болю у серці (майже всі це переживали або переживають), без сліз на очах.

Та що до цього нахабам із "95-го кварталу"? За гроші вони й маму рідну обрегочуть, як обреготали рідну пісню-маму заробітчани із хору Вірьовки, котрим до кількох десятків мільйонів гривень, які щороку виділяє Державний бюджет на підтримку і матеріальне забезпечення, не вистачило  якихось ганебних 30 тисяч, або горезвісних 30 срібняків, які отримав Іуда за зраду Христа.

Відомі журналісти, політики, блореги і навіть урядовці засудили ганебний вчинок "кварталівців" і заробітчан-хористів. Щоправда, знайшлися й захисники їх, котрих, на щастя, виявилося менше. Сам Коломойський у властивій йому манері обізвав  критиків майже нецензурними словами, не забувши при цьому вилаяти пані Гонтарєву, до якої йому варто було виявити повагу хоча б тому, що вона – жінка. Але олігархам, судячи з усього, закони  і правила етики не писані. Дісталося на "горіхи" й деяким міністрам новоствореного уряду, яких було названо "ідіотами" і "дебілами".

Якщо справи і далі так підуть, то згодом ми перестанемо розуміти, хто в країні господар – Коломойський та іже з ним, чи всенародно обраний Президент. З приводу цього народний депутат України Ірина Геращенко зауважила: "Якщо  з Голодомору ржали, то спалена хата – то вже таке, "по мєлочі". Мені все зрозуміло з виконавцями, але от що це смішно мудрому українському народу… вселяє великий песимізм".

До цих слів від себе мені додати нічого. 

Охрім СВИТКА.

Останніми днями інформаційний простір України знову вирує пристрастями. На цей раз шквал емоцій викликав суботній випуск шоу "Вечірній квартал". І хоч мене особисто виступи "95-го кварталу" давно не  цікавлять в силу їх  примітивізму, безкультур'я і відвертого хамства, а тому я той балаган не дивлюся, є в країні люди, котрі полюбляють "гумор" нижче плінтуса. А деякі навіть купують квитки, які коштують недешево, щоб на власні очі і вуха переконатися у тому, як їх різного роду псевдо-артисти  мають за лохів. Бо реготати з недолугих хохм"кварталівців" – це не поважати себе. Бо як казав гоголівський "ревізор" Хлестаков: "Над ким смієтеся? Над собою смієтеся!".

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 438

Наприкінці вересня у Черкасах відбувся IV Всеукраїнський та II Міжнародний театральний фестивалі аматорських театрів "Fortuna Fest", участь у якому взяли й ковельські актори – Ковельський аматорський експериментальний театр-студія "10 ряд 10 місце".

Фестиваль тривав три дні і був насиченим подіями:   карнавальна хода – парад-аллє усіх театральних колективів, урочисте відкриття, на якому наш театр презентував себе у вигляді театрально-літературних ремінісценцій за творами Вільяма Шекспіра, перевтілившись у найлегендарніших його персонажів, різноманітні вистави усіх форм і жанрів від інших театрів з усіх куточків України. А ще – неймовірно цікаві творчі зустрічі та майстер-класи – з пластики, фехтування, акторської майстерності, вокалу, хореографії, сценічної мови, контактної імпровізації, сценічного руху й навіть сценічного падіння – велика вдячність Петрові Фадійовичу Панчуку, Юрію Рудченко, Нодарі Росопідзе, Андрію Коваленко, Анатолію Неверовському, Михайлу Моісеєву, Михайлу Кондрацькому, Анжеліні  Івановій – усім майстрам за нові знання, емоції та досвід – це було супер! 

Крім цього, ще було багато розважальних заходів, таких як: вечір романсу чи ніч бардівської пісні, смачнюща польова кухня, масова гра в шахи на вулиці, круті фотозони, нові творчі друзі – всього й не перелічити...

Театр-студія "10 ряд 10 місце"  представив на Фортуні свою нову роботу – прем'єру філософсько-політичної драми – новелістичну трилогію "Поки прядеться нитка..." (за творами В. Гребенюка), за яку ми отримали відзнаку і нагороду в номінації "За найкраще трактування патріотичної теми і висвітлення соціально-гострих питань українського суспільства".

Театр готується показати нову виставу вже в Ковелі. Вона відбудеться 24 жовтня о 18.00 год. в Народному домі "Просвіта".

Дякуємо усім, хто підтримував нас та допомагав – словом чи ділом:

дякуємо тим учасникам театру, які в цій п'єсі лишились по той бік сцени, але це не заважає їм бути поруч, бути готовими в потрібну мить прийти на допомогу; 

дякуємо небайдужим людям, нашим шанувальникам і друзям театру, які з радістю діляться речами, реквізитом, намагаються бути корисними;

особлива вдячність людям, меценатам, завдяки фінансовій підтримці яких ця поїздка стала для нас більш можливою   – фонду "Патріоти Волині" та особисто Маленицькій Наталії Дмитрівні, Альоні Кушнерук, Анні Лисаковій.

Альона МАЛЮГА-МЕЛЬНИКОВА,

режисер-постановник 

та художній керівник  Ковельського аматорського експериментального

 театру-студії "10 ряд 10 місце".

Фото з архіву театру.

Наприкінці вересня у Черкасах відбувся IV Всеукраїнський та II Міжнародний театральний фестивалі аматорських театрів "Fortuna Fest", участь у якому взяли й ковельські актори – Ковельський аматорський експериментальний театр-студія "10 ряд 10 місце".

Фестиваль тривав три дні і був насиченим подіями:   карнавальна хода – парад-аллє усіх театральних колективів, урочисте відкриття, на якому наш театр презентував себе у вигляді театрально-літературних ремінісценцій за творами Вільяма Шекспіра, перевтілившись у найлегендарніших його персонажів, різноманітні вистави усіх форм і жанрів від інших театрів з усіх куточків України.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 468

Щось з нами неприродне коїться. Посудіть самі: за Президента Володимира Зеленського віддали голоси 73 відсотки виборців Ковеля. Проголосували за   низькі тарифи, підвищену пенсію і жаданий мир на Донбасі. Ішли на виборчі дільниці без примусу. Не подумайте, що я – опонент  Володимира Олександровича. Я теж на нього сподіваюсь.

Я про інше. Коли співголови Народного Руху за перебудову Ковельщини запросили своїх земляків на  історичне свято, приурочене до 30-ліття створення цієї потужної колись громадської організації, зібралися одиниці – в основному, учасники революційних подій 90-их років ХХ століття.

Єдине тішило, що в залі центральної районної бібліотеки були присутні й учні СШ № 3 імені Лесі Українки.

Смуток осіннім листком впав на душу. Подія ж бо, за всіма канонами, непересічна і знакова.  Тоді в бій за Незалежність, за націю українську, за рідний Гімн, Прапор ішли сміливці-патріоти. Ризикували, але вели маси за собою. 

Адам Поляк, Микола Волянюк, Андрій Мостиський, Володимир Осіюк, Віктор Стрижеус, Марія Хотинська, Юрій Музичук, Яків Лавренко, Григорій Олійник, Ігнатій Марчук, Алла Полякова, Ігор Лучко, Віктор Семенюк, Олександр Козак, Микола Олексюк, Богдан Бачук та десятки їх однодумців – всі вони вписали пам'ятну сторінку в літопис боротьби за нову країну. Вони на крилах ідеї несли демократію, національне самовизначення та незалежність.  

Запитую себе: чому не відгукнулися ковельчани на цю подію? Зневір'я і розчарування? Байдужість і незадоволення життям? Таки існує якась приреченість у серці українця!

Виступає Андрій Броїло, голова районної ради, вишукує в історії столітньої давності причини поразки УНР в гетьманах, Директорії, в розбраті самих українців. Є в цьому краплина істини. Але є й інше, прикре і неприємне. Маси повірили обіцянкам і гаслам більшовиків, які задекларували: землю – селянам, заводи – робітникам, мир – хатам та  війна палацам і … встромили штик з гвинтівкою в зрошену кров'ю батьківську землю і швидко опинилися в гострих кігтях хижого звіра. І вкотре заплатили кров'ю, тортурами, репресіями, Сибіром. Щастя розвіялося туманом осіннім.

Задумайся, мій читачу: чи не повторюється ця давня історія сьогодні? Бо ж знову національне розміняли на віртуально-матеріальне.

Згадує ті, уже не близькі революційні події, голова першої міської ради демократичного скликання Микола Вельма. Газета, очолювана ним, була животворним вітром для кожного свідомого українця. Тому невипадково люди довірили  високу посаду на громадських засадах. А спогади ллються через край – всього не розкажеш. Пан Микола від імені міського голови Олега Кіндера вручив Подяки ветеранам Народного руху.

Рух – це світло не тільки в темному царстві старої компартійної системи. Його ідеї і сьогодні актуальні, як ніколи. А, може, він приліг спочити і чекає нового світанку на українському небокраї?

Спогади… Спогади… Спогади.

Ними діляться Алла Полякова, Іван Сидорук, Геннадій Сарапін, Яків Лавренко.

Цікаву думку, зокрема, висловив Іван  Сидорук, Заслужений працівник культури України. Він брав участь у заходах, присвячених видатному композитору Ігорю Стравінському  в м. Устилузі. І коли не було чим доїхати до Володимир-Волинського залізничного вокзалу, мов у казці, з'явився якийсь таксист  і доправив патріотичне сімейство до потяга.

– Це був наш ангел-спаситель. Він і сьогодні покликав небайдужих у цей зал, – сказав пан Іван. – Вірмо, що і над Україною є ангел-спаситель, який виведе народ на шлях національного прозріння, реальності та істини.

При цьому, не маємо права забувати, що  мав місце і штучний розкол Руху, ганебне вбивство В'ячеслава Чорновола.

Хвилина мовчання – як пам'ять про тих, кого нема, теж нагадує, що ці патріоти, якось неждано-негадано у розквіті сил, відійшли у засвіти. Чому?

Андрій Броїло у своєму виступі зауважив, що не пам'ятає тих історичних подій, адже в дитинства свої пріоритети.

Тому для молодих, юних та необізнаних нагадаємо, що саме завдяки "рухівцям":

– впав у жовтні 1991 року пам'ятник Ульянову-Лєніну в Ковелі;

– 1 грудня 1991 року 98 відсотків ковельчан проголосували за незалежну Україну;

– хвиля декомунізації змила з фасадів будинків антиукраїнські назви, а натомість встановила свої, національні;

– пролунав громоподібно Гімн України, замайорів синьо-жовтий стяг над будинком Рад та біля кафе "Казка" (бульвар Лесі Українки);

– над  ковельським вокзалом, на місці символу комуно-зірки, засяяла золота підкова;

– залунала молитва рідною мовою в Українських церквах Київського патріархату;

– відбувалися перші демократичні вибори до органів місцевої та центральної влади.

Не втомиться перо писати про той весняний потік перемін, який триває до сьогодні. Що не кажіть, а Народний Рух України змінив наше життя, його сутність, його пріоритети і претендує не тільки на пам'ять, але й на пам'ятник духу, віри і надії.

Разом із тим, маємо не забувати, що ні благо, ні воля не даються назавжди. Існує дух одвічної стихії і боротьби. Над Україною – не тільки хижий двоголовий орел чатує, але й має місце знецінення національно-патріотичних векторів. Безіменні сучасні партії далекі від ідеології Народного Руху. Ще і ще нагадаємо, що суспільно-політичний рух з однобокою ідеєю матеріального щастя приречений.

На початку дев'яностих народним гімном українців була пісня "Ой у лузі червона калина". Там є обнадійливі слова, проникнуті вірою: "А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну, гей, гей  розвеселимо". Її мелодію на скрипці нагадав маестро Михайло Тлумак. Тож працюймо над цим, і обов'язково переможемо. А Народний Рух, як завжди, хай буде попереду!

Слава Україні! Слава, "рухівцям"!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Р. S. Виступаючи на зібранні, голова обласного відділення Фонду культури України Геннадій Сарапін запропонував його учасникам підтримати рішення Ковельської міської ради від 4 жовтня 2019 року, № 56/3 та Ковельської районної ради від 9 жовтня 2019 року,  № 27/3 "Про звернення до Президента України щодо політичної ситуації, котра склалася навколо реалізації так званої "формули "Штайнмаєра", а також про відтермінування земельної реформи.

Присутні в залі одноголосно підтримали цю пропозицію. А це означає, що боротьба за Україну, її самостійність і непорушність кордонів триває.

А. С.

Щось з нами неприродне коїться. Посудіть самі: за Президента Володимира Зеленського віддали голоси 73 відсотки виборців Ковеля. Проголосували за   низькі тарифи, підвищену пенсію і жаданий мир на Донбасі. Ішли на виборчі дільниці без примусу. Не подумайте, що я – опонент  Володимира Олександровича. Я теж на нього сподіваюсь.

Я про інше. Коли співголови Народного Руху за перебудову Ковельщини запросили своїх земляків на  історичне свято, приурочене до 30-ліття створення цієї потужної колись громадської організації, зібралися одиниці – в основному, учасники революційних подій 90-их років ХХ століття.

Єдине тішило, що в залі центральної районної бібліотеки були присутні й учні СШ № 3 імені Лесі Українки.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 504

Стояв у центрі селища Голоб двоповерховий будинок. Колись він слугував багато років місцевому костелу, в повоєнний час належав лікарні. А ось пізніше, всіма забутий, дивився на світ вибитими вікнами та обдертими  стінами.

Так було. Але, коли у селищі став служити в храмі Святого Юрія  Побідоносця ієромонах Ніфонт, будинок ніби ожив і став окрасою селища. Щоб у цьому переконатися, варто сюди завітати. Спочатку здивує зразковий благоустрій, добре обладнаний ігровий дитячий майданчик, гірки, гойдалки, фонтан. Сюди в будь-який час можна прийти дітям і дорослим. Але завжди думаєш, скільки зусиль, праці, творчості треба було докласти, аби все довести до ладу, "вдихнути" в нього життя, щоб усе запрацювало.

Але священик не зупиняється на зробленому – в нього все нові і нові задуми, творчі розробки. От тільки на все треба гроші. Але й те, що зроблено, радує людей. Бо тут   вирує життя. Вже 4 роки поспіль  активно працює Центр сімейної культури, яким керує прихожанка Ю. Мівшук. Саме тут зуміли об'єднати, зацікавити дітей, залучити до навчання і змістовного відпочинку.

Так, у кожної дитини є своє бачення світу. Але від того, як вона його сприймає,   залежить її світогляд, любов до рідної землі, людей, повага до батьків, любов до Бога.

Саме тому при Центрі відкрито недільну школу, якою керує вчитель Світлана Бондарук (до речі, вона є координатором роботи галереї "Дзвіниця").

На уроках недільної школи багато уваги приділяють культурі поведінки. Методика навчання доступна, вчителі все роблять, аби зацікавити і  згуртувати дітей. В школі діти об'єднані в чотири групи. Звичайно, основа навчання – "Закон Божий", який дохідливо доносить до дітей о. Ніфонт. Допомагають йому А. Борисюк та Ю Кузьмінець.

Мудрий наставник направляє на путь Божої істини, навчає, як поводити себе в церкві, молитись, постити і каятися і, напевно, найважливіше – вміти прощати і любити один одного. В школі звучать молитви, піснеспіви, а потім всі досягнення демонструють на вечорах колядок, концертах, в різноманітних конкурсах, і, звичайно, у повсякденному житті. Священик постійно закликає до любові і милосердя, доброти, він став ініціатором благодійних концертів.

Крім   основ православ'я, дітей навчають церковнослов'янського письма (В. Вєселова), прищеплюють любов до прекрасного. Групу флористики веде знаюча, творча Юлія Мівшук. Надзвичайно цікаво дітям на заняттях "паперопластики", які проводять талановиті С. Федорук, Н. Якимчук та О. Корольчук.

Саме з ініціативи священика Ніфонта  школа вивчає історію селища за книгою І. Пасюка і В. Марчука "Голоби". Звичайно, знати історію своєї малої батьківщини та її будівничих цікаво і потрібно. На уроках діти знайомляться з історичними місцями селища, вивчають історію його околиць, в поєднанні з історією Ковельщини, Волині. Для цього проводять екскурсії, поїздки в музеї Луцька. Курс історії (уроки історії рідного краю) доручено вести мені.

До речі, діти церковної школи беруть активну участь у масових заходах в селищі.  Проводяться майстер-класи, організовуються  подорожі в монастирі. На допомогу приходять вчителі школи, є свої координатори  – це молоді прихожани Андрій Борисюк, Богдана та Іванка Володькіни. Саме за їх допомогою відбуваються дні музики, малювання, англійської мови.

Кажуть, що все починається з дитинства, тому у вихідні дні по закінченню Богослужінь до Центру сімейної культури запрошуються дошкільнята з батьками. Усіх захоплюються цікавими заходами. Тут відбувалися свята "гарбуза", "мильної бульбашки".

Два роки при Центрі функціонує табір відпочинку (в час літніх канікул) "Розвивайся – не зупиняйся". В програмі табору цікаві, захоплюючі різні заходи згідно з віковими групами. Але кожен день, кожне заняття починається зі служби Божої. Вчителі зі своїм мудрим керівником – священиком Ніфонтом постійно в пошуках чогось нового, цікавого, щоб зацікавити дітей, зробити їх добрішими, дружнішими, навчити поваги один до одного.

Не забудеться дітям "Ніч без мами" – саме цим заходом закінчилась робота табору. Звичайно, у програмі було все: спільна вечірня молитва, відвідування парку, де дітей чекали різні сюрпризи, фокуси, спільна вечеря, яку юні готували самі з вчителями, та перегляд нічного мультфільму на церковну тематику, вогнище,  пісні під гітару.

Діти навперебій згадували пісні, всі їх підхоплювали. Було багато сміху, радості і... смачна картопля з ковбасою, яку самі напекли на вогнищі. Я впевнена: пройдуть роки, а ця "Ніч без мами" згадається дітям і у зрілі роки.

Стояв у центрі селища Голоб двоповерховий будинок. Колись він слугував багато років місцевому костелу, в повоєнний час належав лікарні. А ось пізніше, всіма забутий, дивився на світ вибитими вікнами та обдертими  стінами.

Так було. Але, коли у селищі став служити в храмі Святого Юрія  Побідоносця ієромонах Ніфонт, будинок ніби ожив і став окрасою селища. Щоб у цьому переконатися, варто сюди завітати. Спочатку здивує зразковий благоустрій, добре обладнаний ігровий дитячий майданчик, гірки, гойдалки, фонтан. Сюди в будь-який час можна прийти дітям і дорослим. Але завжди думаєш, скільки зусиль, праці, творчості треба було докласти, аби все довести до ладу, "вдихнути" в нього життя, щоб усе запрацювало.

Але священик не зупиняється на зробленому – в нього все нові і нові задуми, творчі розробки. От тільки на все треба гроші. Але й те, що зроблено, радує людей. Бо тут   вирує життя. Вже 4 роки поспіль  активно працює Центр сімейної культури, яким керує прихожанка Ю. Мівшук. Саме тут зуміли об'єднати, зацікавити дітей, залучити до навчання і змістовного відпочинку.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 420

Люблю спілкуватись із старшими людьми, спостерігати за їх життєвими долями, пізнавати через призму їх життєвих доріг історію того чи іншого села з його болями і радощами. В селах люди живуть на видноті, знають один про одного все. Десь переплітаються їх дороги життя. І завжди дивуюсь: "Скільки людей – стільки життєвих доріг". В кожного своя доля, своя правда, свій біль.

Моя співрозмовниця – Ольга Володимирівна Клівцова, яка проживає в Жмудчому  у  гарному  будиночку, який колись збудували разом із чоловіком. Посадили сад, щоб навесні радував цвіт яблунь, вишень. 

Спілкуємось у затишній кімнаті. Ольга Володимирівна гортає прим'яті листочки пам'яті свого  життя – ніби в  тумані, пливуть її роки. Як швидко все пройшло, вже й осінь постукала у її зболене серце, обірвала листочки з її яблунь і понесла у невідомість. Ніби й  не жила, ніби й не було пишного яблуневого цвіту – залишилась пам'ять, що ворушить гіркий спогад.

– Що  найважливіше було у Вашому житті? – запитую співрозмовницю.

Старечі очі радісно засвітились: "Діти, онуки". І враз накрив болісний сум обличчя – "Війна".

"Вона забрала нашу молодість, спопелила нашу землю, принесла нам біль, горе, смерті. І нині знову болить серце за дітей, які там, на Сході, захищають нашу державу. Ніби вона далеко, а горе близько чути", – стиха відповіла Ольга Володимирівна.  

Я ще раз подумала: "Яке скупе щастя для жіночої долі на солодкі щемливі радощі! Яке воно щедре на гіркий  і терпкий смак буденності".

Друга світова  війна принесла багато лиха, залишила сиротами дітей, своїм чорним  крилом торкнулась кожної родини.

Ольга Володимирівна  пам'ятає той день, коли село звільнили від ворога. Всі раділи, але недовго. Невдовзі чоловіків  знову призивали на фронт. Батька і брата героїні нашої розповіді забрали на війну ще в 1941-му.

– Тоді, – згадує О. Клівцова, – забирали усіх активістів.  Наш тато був головою сільради, дуже тямущим і грамотним  чоловіком, мав навіть високу нагороду від царя Миколи ІІ – Похвальну грамоту за успішне навчання в духовній семінарії  Дніпропетровської області (Катеринославі). Саме туди була евакуйована сім'я (і багато інших односельчан) в роки Першої світової війни.  Після повернення всіх, а їх було майже 20 чоловік, завезли в Ковель на "Горку". Ольга пам'ятає, як вони з мамою пішки ходили, аби занести чогось поїсти. Там їх всіх розстріляли. 

Після війни горе гартувало дітей, вони раніше робилися дорослими. Ніби треба було до школи іти, але роботи було багато. Без батька доводилось допомагати матері,  виконувати зовсім не дитячу роботу.

Ольга Володимирівна починала навчання до війни в школі. В селі була   восьмирічка, де навчання проходило на польській мові, лише один урок на тиждень – українською.  Дітей вчили релігійної грамоти. В селі не було церкви, то ксьондз приїздив з Мельниці, уроки релігії проводив священик з Брухович.

Ольга Володимирівна пригадує, як їх маленькими дітьми водили до храму і до сповіді. В сім'ї читали Біблію. Тато старався, щоб діти були освіченими.

В повоєнний час Ольга, не маючи можливості навчатись, пішла працювати. Спочатку обліковцем, пізніше направили на навчання у Володимир-Волинський в школу бухгалтерів, після закінчення якої працювала за професією у колгоспі.

Жінка бачила на своєму віку багато і так хотілось їй повернутись  у ті хвилини до своєї юності, далекої молодості, в той час, коли, здавалося, що попереду ціле життя, повне надій і сподівань.

Саме тоді, в далекому 1948 році, на її життєвому шляху зустрівся  Олексій. Сам родом з Брянська, де був голод. Доводилось їхати  на Захід, у пошуках роботи. Рятувався від голоду і Олексій, котрий повернувся із фронту, але на місці батьківської хати залишилась лише воронка від бомби. 

Спочатку працював в Мельниці, пізніше його запросили до Жмудчівської школи навчати дітей військової підготовки. Отут-то доля звела двох молодих людей і понесла у вир сімейного життя. Час лікував рани, хоча завдавав нових. Відбудовувалось село, збільшувалися статки його жителів. Невдовзі Олексій перейшов працювати бригадиром будівельної бригади. Саме тоді потрібен був вмілий, знаючий керівник, бо в селі будувалась школа, клуб, ФАП, приміщення магазину.

Згадала Ольга Володимирівна,  як відкривалась в селі школа:

"Збудували восьмирічку, а відкривають початкову. Село проти, а керівництво колгоспу не хоче слухати людей. То ми, жінки, зібрались і поїхали до району. Як зайшло нас 20 чоловік, то голова райвиконкому здивувався: в чому справа? А ми льон залишили рвати і приїхали, аби школу для наших дітей відкрили. Не знаю, що там було, а на другий день і бригадир Сорока В. І., і мій чоловік-будівельник всі сили кинули. За тиждень школу відкрили".

Було село – було про нього піклування. Нині школу закрили, від дитячого садка і сліду не залишилося. А там кухаркою  Ольга Володимирівна працювала майже 30 років, і ніколи не було зі сторони перевіряючих ніяких зауважень. Болить жінці душа, як же так? Стільки людської праці пропало. Такі ферми були, стільки худоби утримувалось – нічого не стало, порожні поля.

– Колись  “за Польщі” до села буда прокладена "бруківка" і за селом також, а в селі дорога  викладена дерев'яними брусами. Після війни бруси порозбирали, стало у селі бездоріжжя, – згадує Ольга Володимирівна, – то ми їздили і в Ковель, і в Луцьк, писали листи до Києва, до Москви. Зглянулись – зробили асфальтну дорогу. Правда, з роками вона знищилась, то нині, дякуючи начальству,  зробили таку дорогу, хоч котись.

Ой, як то швидко пролетіли роки життя, чимало води сплило, відбулося чимало змін, подій, які так чи інакше торкнулись й родини Клівцових. Виросло трійко дітей, які здобули освіту, порозлітались від батьківської домівки, звивши свої родинні гніздечка. Вже давно пішов у Вічність й Олексій, з яким ділила радість і горе.

Не завжди було гладко в житті, але любила працю, ставилась відповідально до дорученої роботи. Дякує Богу Ольга Володимирівна за прожиті літа  (91 рік), за те, що на схилі віку є до кого прихилитись. Оточена увагою, теплотою дітей, проживає з дочкою, яка турбується про рідну неньку, оточує любов'ю, добротою.

Правду люди кажуть, що не камінь – то історія, що не людина – то доля.

Ольго Володимирівно, нехай же Ваша подальша доля буде щасливою, живіть довго в затишному сімейному колі!

Люблю спілкуватись із старшими людьми, спостерігати за їх життєвими долями, пізнавати через призму їх життєвих доріг історію того чи іншого села з його болями і радощами. В селах люди живуть на видноті, знають один про одного все. Десь переплітаються їх дороги життя. І завжди дивуюсь: "Скільки людей – стільки життєвих доріг". В кожного своя доля, своя правда, свій біль.

Моя співрозмовниця – Ольга Володимирівна Клівцова, яка проживає в Жмудчому  у  гарному  будиночку, який колись збудували разом із чоловіком. Посадили сад, щоб навесні радував цвіт яблунь, вишень. 

Спілкуємось у затишній кімнаті. Ольга Володимирівна гортає прим'яті листочки пам'яті свого  життя – ніби в  тумані, пливуть її роки. Як швидко все пройшло, вже й осінь постукала у її зболене серце, обірвала листочки з її яблунь і понесла у невідомість. Ніби й  не жила, ніби й не було пишного яблуневого цвіту – залишилась пам'ять, що ворушить гіркий спогад.

– Що  найважливіше було у Вашому житті? – запитую співрозмовницю.

Старечі очі радісно засвітились: "Діти, онуки". І враз накрив болісний сум обличчя – "Війна".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 359

Не та земля твоя,

Що під підошвами,

А що під серцем –

Та земля твоя.

Василь ПРОСТОПЧУК.

Традиційно кожне село святкує влітку або восени свій "день народження", на який  сходяться і з'їжджаються рідні, друзі, гості. Поповичівці  вже справились зі всіма роботами, тож вийшов ще й підсумок зробленого. 

Тому  біля будинку культури на возі красувались дари природи,  садів і городів: столові буряки, як гарбузи завбільшки, з одного можна, мабуть 5 борщів зварити; кукурудза, квасоля, картопля, капуста, часник, цибуля, морква (величиною як кормові буряки), помідори, яблука, виноград, квіти – все це вабило очі  своїм багатством і красою. Щедро тут родить земля.

А ліворуч  і праворуч  стояли бутафорні   чоловік і жінка. Зліва – за роботою. Він тримався за чепіги  плуга, а шлея надіта на дружину. А над ними лозунг: "Щоб урожай зібрати, можна й жінку запрягати". Звичайно, жарт. А справа – святкові  столи, накриті  старовинними скатертинами. Їх було аж 4. На них ледь вміщалися різні наїдки і напої. Чого тільки не було: хліб домашній, пироги,  вареники, пампушки, шашлики, деруни, сало печене, м'ясо, котлети,  рульки свинячі, риба, ще й юшка риб'яча,   помідори, огірки квашені, борщ, куліш, холодець, картопля, капуста, різні тістечка, торти, горілка, вино, компот, соки… Все це чекало, поки всі нагулювали апетит. Бо після праці – і відпочинок.

На будинкові культури розміщені  лозунги  – "Цвіти, село, для щастя і добра",  "Селу 474 роки", "Моє село – найкраще місце на землі". Все нагадувало про свято. У фойє привертала увагу виставка прикладного мистецтва: одна стіна, завішана рушниками, від яких не можна було відірвати очей, ляльки-мотанки ніби просились до дитячих рук, вишиті доріжки, серветки, ікони, різні речі іграшкові – все це розмаїття ледве вміщувалось на столах.  А на стендах фотосвітлини: "Ними пишається село", "Краєвиди рідної землі", "Будні і свята працівників культури".

Звучать фанфари, нагадуючи про початок свята. Линуть поетичні слова (автор Катерина Махнюк):

На Волині    багато є селищ

 і сіл,

Та одне найдорожчим

  здається,

Найрідніше, найкраще 

на світі село,

Те село, що Поповичі

 зветься.

Де сади так і квіти весною

 цвітуть, 

Де так пахне ромашка 

і м'ята,

Де робота із піснею поруч

 ідуть,

Де ще гарні  такі є дівчата?

 Та до урочистостей ще було далеко, бо не всі учасники дійства прибули…  Реве сирена, відчувається пожвавлення серед глядачів, бо мчить карета швидкої допомоги: каркас дерев'яний, обгорнутий білими простирадлами, червоні хрести – головний атрибут, як годиться, на найвиднішому місці і ціла бригада лікарів у білих халатах, її очолює “головний лікар” з метровим градусником (про це свідчить бейжик на грудях). А на носилках вже несуть "тяжко хворого". Потім під загальний сміх (який, до речі, не змовкав), почали аналізувати медичну реформу. Як же уважно вони спостерігали за відображенням  тої реформи, яку правдиво  критикували, зробивши висновок:  або не хворіти,  або лікуватись вдома, то вийде дешевше. Народ скаже, як зав'яже. Це з Першотравневої вулиці учасники.

Ще не встигли аплодисменти заспокоїтись, як прибула команда з вулиці Миру із піснею на слова Катерини Махнюк: 

 А ми, молодички  з вулиці

 Миру,

Всім даруєм настрій 

і усмішку щиру.

На вулиці Миру є всього

 багато,

Тільки у нас  хлопців трохи

 малувато…

Дві молодички пропхались наперед. У кошику мирно, спокійно сидить курка в червоному намисті з калини, а кумасі  ніяк не можуть заспокоїтись. Сварились-сварились, помирились і заспівали. Їх проводжали аплодисментами. 

А з вулиць Мартинюка і Молодіжної пливе морська флотилія (на місцевому транспорті по суші, бо ж моря в Поповичах немає). Паруси вітер надує, а лозунг запрошує: "Всі на бархатний сезон!". Учасники  в купальниках  (поверх спортивної форми), капелюхах-брилях солом'яних, з рятівними кругами  для безпеки на воді, хлопчики – в морських безкозирках і тільняшках, бо де ж без них (дітки скрізь брали участь). Аматори привезли з собою "Софію Ротару" і співали разом з нею пісню "Одна калина" (але тільки    мелодія відома,  а слова свої). 

Найбільш активними в цій сцені була сім'я   Анатолія Володимировича  і Зінаїди Павлівни Москалюків, які всім давно відомі своїм пісенним талантом. Без них не обходиться жодне свято. Вони і в концерті  згодом були лідерами.

Ще не змовкли аплодисменти, а до глядачів підбігли дві першокласниці – дорослі жінки, вбрані в білі фартушки, білі гольфи, як колись, і заспівали частушки про шкільне життя. Це були Галина Патієвич і Оксана Бейда, теж з вулиці Молодіжної.

Після такого гумористичного виступу запрошують ведучі свята  до залу. Тут все нагадує квітучий сад, бо скрізь вазони та живі квіти. До присутніх звертається в. о. старости Віталій Мартинець з вітальним словом.

Розпочинають концерт школярі Катя Музичук і Андрій Воробей. Скільки ж то  любові вони вкладають в слово про рідне село, що є їхньою "золотою колискою"!

У першу чергу,  ведуча Тамара Крицко згадує людей старшого віку,  аби вшанувати їх, адже вони є гордістю села. На їх долю випали роки війни, відбудова  господарства. Вся громада Попович, від найменшого до найстаршого, свято шанують їхню старість, бо ветерани є джерелом мудрості і самовідданості, а також прикладом для молоді. Для них звучить пісня "Мої Поповичі" (слова  односельчанки Ніни Сахарчук).

Села, як і люди, мають свою біографію. У кожного вона неповторна.   Про історію Попович і назву села нагадала голова ветеранської організації Катерина Махнюк.

Болить сьогодні зранена душа України, болять рани наших мужніх воїнів-захисників, болять серця матерів за тих, хто захищає рідну землю від ворогів. Гірко і сумно на душі, коли гинуть наші герої на Сході. Всіх, хто поклав свою голову на вівтар  Вітчизни, вшанували хвилиною мовчання. 

Привітав  і священик місцевої церкви ієрей Олександр. Знову звучать поезії про рідне село, про любов до рідної землі і про тих людей, які залишили добрий слід на землі.

Вчителька Оксана Іванчук доповнила піснею "Пройдусь селом я  залюбки" про велике почуття – любити (вона ж і автор слів).

На святі присутні гості.  Це – Сергій  Гарбарук, Голобський селищний голова, Наталія Борисюк, заступник голови,  депутати із селищної ради і представник від народного депутата Степана Івахіва  Клавдія Савчук.

До слова   запросили  Сергія Гарбарука. Він привітав зі святом,  відзначив поповичівців за організаторські здібності, завдяки яким було цікаво й весело усім.   Також схвалив   участь дітей, які прилучаються до хороших традицій і продовжують їх, бо за ними – наше майбутнє. Гостям підносять короваї і дарують пісню "Келих дружби".

А далі вже вшановують найстаршу жительку села Стасюк Галину Григорівну. Їй 94 роки, староста її привітав і вручив подарунок. Відзначають  також  старожителів:   Лущенкович  Галину Василівну, Павлюк Олександру Іванівну, Мартинець Катерину Павлівну, Назарук Ніну Леонтіївну. Для них співають дівчата-сестрички Аня і Даша Бейди, а згодом знову дует, за участю Оксани Валігури і Юліани Осіюк, та найменшої учасниці концерту Кароліни  Пасічник. Відчувається, що вони й виростуть на сцені, даруючи людям свій талант.

У Поповичах за 2018  рік народилось 8 діток. Серед них –  Надійка Василюк, яка була на святі та одержала подарунок.

В залі вже линуть гучні оплески, бо цього дня Поповичі поповнилось ще однією дівчинкою. Також були відзначені подарунками і багатодітні сім'ї. Серед них – мати-героїня Ганна Володимирівна Осадча.  З пісенними вітаннями для них виступили гості-аматори із Малого Порська.

У цьому місяці 20 жителів відзначили дні народження. Звичайно, всіх вітають  і дарують пісню. Вшановують  подружні пари, що прожили багато років разом: Сахарчуки Андрій і Марія, Москалюки Анатолій  і Зінаїда. Для всіх лине хвилююча   пісня у виконанні Іванни Мартинець.

Нещодавно на весільний рушник щастя стали Юрій Федака і Анастасія Обач. Відзначили також і умільців народного промислу, чиїми виробами прикрашена святкова виставка. Це  –  Баглайчук Людмила, Щесюк Лілія, Семенюк Катерина, Бейда Галина, Валігура Олена. Для них звучить "Бабусина вишиванка".

Назвали найкращих господинь, чиїми руками заквітчані садиби і палісадники: Кравчук Галина, Москалюк Зінаїда, Баглайчук Людмила, Осадча Галина. Для всіх був подарований виступ із репертуару "Лісапетного батальйону".

Слово надали представнику від народного депутата Степана Івахіва, яка  зачитала вітальну телеграму від нього і передала  подарунки для лотереї.

Не забули  на святі привітати  і вчителів. Для них були подаровані незабутні пісні із шкільних років про Вчительку. І як не згадати серед видатних людей Попович поета Василя Простопчука, на жаль покійного уже? Віталій Анастасійович зачитує його вірш про рідне село Поповичі. А гостям дарує збірочку поезій "Дерева, що поруч ростуть". З неї я й взяла епіграф до статті.

А  далі оголошують  про 45-річний ювілей художнього колективу "Оберіг", який в цей день подарував усім чудове свято. "Вони народилися  із піснею і все життя з нею крокують", – вітає  їх Віталій Мартинець і вручає  подарунок.  

Дякує також спонсорам, які долучились до організації і проведення свята, найактивнішим учасникам і організаторам: Тамарі Крицко, Аллі Терещук, Катерині Махнюк та іншим. На закінчення урочистостей від усіх учасників, які  виходять на сцену, звучить пісня "Єднаймося, люба родино", бо без єдності і дружби не буде щастя на Землі.

Господарі свята запрошують до святкових столів.  Для діток, які перші посмакували ласощами, були організовані спортивні ігри. Розігрували лотерею і майже усі щось вигравали: кухонне начиння, посуд, борошно, чайник, вентилятор, косметику та ін.

Молодь пізніше розважалась на дискотеці.

Залишається подякувати всім за свято,  яке  вдалось на славу, і побажати, щоб пісня все життя лунала в серцях, земля поповичівська віддячувала високими врожаями, в кожну сім'ю частіше прилітали лелеки, а  Бог щоб посилав здоров'я, радість  і щастя.

Валентина ОСТАПЧУК.

НА ЗНІМКАХ: під час відзначення  Дня села Попович. 

Фото з архіву автора. 

Василь ПРОСТОПЧУК.

Традиційно кожне село святкує влітку або восени свій "день народження", на який  сходяться і з'їжджаються рідні, друзі, гості. Поповичівці  вже справились зі всіма роботами, тож вийшов ще й підсумок зробленого. 

Тому  біля будинку культури на возі красувались дари природи,  садів і городів: столові буряки, як гарбузи завбільшки, з одного можна, мабуть 5 борщів зварити; кукурудза, квасоля, картопля, капуста, часник, цибуля, морква (величиною як кормові буряки), помідори, яблука, виноград, квіти – все це вабило очі  своїм багатством і красою. Щедро тут родить земля.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 801

"Волинською  Січчю" називають урочище "Вовчак", що знаходиться в Турійському районі. З ініціативи Волинської обласної організації "Свобода", за підтримки місцевої влади і громадськості тут обладнано історико-культурний комплекс "Вовчак. Волинська Січ", де  постійно відбуваються масові заходи національно-патріотичного спрямування.

Ось і нещодавно тут з успіхом пройшов дитячий пісенний фестиваль-конкурс повстанської пісні. Перед його початком гості і учасники вшанували пам'ять полеглих за Україну вояків УПА. Декан Турійського районного деканату ПЦУ о. Миколай відслужив поминальну панахиду на могилах героїв. Після цього були покладені вінки і квіти до пам'ятних знаків та могил.

Присутніх привітав 97-річний ветеран Української Повстанської Армії Петро Марценюк (псевдо "Дуб"). У заході взяли участь перший заступник голови  Волинської обласної ради Юрій Поліщук, заступник голови  облорганізації ВО "Свобода"  Олександр Пирожик, голова Турійської ОТГ Олексій Безсмертний, голова районної ради Ольга Черен, які у своїх виступах відзначили всесвітньоісторичне значення боротьби українського народу проти окупантів зі Сходу і Заходу, закликали молоде покоління бути гідними  подвигу своїх дідів і прадідів.

На фестивалі-конкурсі були присутні і представники Ковельщини, зокрема, зв'язкова ОУН-УПА із села Скулина Ганна Зелена, громадські активісти.

Сергій ДАНИЛЮК,

громадський дописувач "Вістей Ковельщини".

НА ЗНІМКАХ: під час фестивалю-конкурсу повстанської пісні, присвяченого 77-річчю створення УПА.

Фото автора.

"Волинською  Січчю" називають урочище "Вовчак", що знаходиться в Турійському районі. З ініціативи Волинської обласної організації "Свобода", за підтримки місцевої влади і громадськості тут обладнано історико-культурний комплекс "Вовчак. Волинська Січ", де  постійно відбуваються масові заходи національно-патріотичного спрямування.

Ось і нещодавно тут з успіхом пройшов дитячий пісенний фестиваль-конкурс повстанської пісні. Перед його початком гості і учасники вшанували пам'ять полеглих за Україну вояків УПА. Декан Турійського районного деканату ПЦУ о. Миколай відслужив поминальну панахиду на могилах героїв. Після цього були покладені вінки і квіти до пам'ятних знаків та могил.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 461