Щирі і вірні друзі газети «Вісті Ковельщини» працюють і навчаються у Ковельському промислово-економічному коледжі ЛНТУ, колектив якого очолює Тетяна Василівна Селівончик. І студенти, і викладачі навчального закладу тісно співпрацюють з редакцією, охоче передплачують і читають «міськрайонку».

НА ФОТОСВІТЛИНІ: студенти Анна ЛАДНЄВА, Інна МАТРОСОВА, Богдана СИРОТЮК, Дмитро Сич.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Щирі і вірні друзі газети «Вісті Ковельщини» працюють і навчаються у Ковельському промислово-економічному коледжі ЛНТУ, колектив якого очолює Тетяна Василівна Селівончик. І студенти, і викладачі навчального закладу тісно співпрацюють з редакцією, охоче передплачують і читають «міськрайонку».

НА ФОТОСВІТЛИНІ: студенти Анна ЛАДНЄВА, Інна МАТРОСОВА, Богдана СИРОТЮК, Дмитро Сич.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 346

Погода в Ковелі 

28 листопада - 4 грудня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 443

Увага! Фотоконкурс!

"Мій домашній улюбленець"

Увага! Фотоконкурс! "Мій домашній улюбленець"

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1136

Після парламентських виборів у Волинській обласній раді відбулися кадрові зміни. Головою обласної ради обрали Ірину Вахович, а першим заступником голови став представник ВО "Свобода" – Юрій Поліщук, котрий і є сьогодні нашим співрозмовником.

l

– Юрію Петровичу, як працюється на новій посаді? Як складаються стосунки з головою ради?

– Адаптувався швидко, оскільки маю чималий досвід роботи як в органах місцевого самоврядування, так і у виконавчих органах. Теоретичні знання в управлінській галузі здобував, навчаючись у Львівському регіональному інституті Національної академії державного управління, а практичний досвід – працюючи заступником голови Ковельської районної ради, заступником начальника відділу освіти райдержадміністрації, а після перемоги Революції гідності – головою Ковельської РДА. Стосунки з головою ради пані Іриною Вахович – нормальні, ділові. В нас є порозуміння.

– Окресліть коло обов'язків, які Ви виконуєте в раді.

– Згідно з розподілом повноважень, курую три постійні комісії ради, а саме – з питань освіти, культури, спорту; з питань промисловості транспорту та зв'язку; з питань міжнародної співпраці та інвестицій. Відповідно, займаюся питаннями, пов'язаними з їх діяльністю. Крім цього, є головою конкурсної комісії на заміщення вакантних посад керівників підприємств, установ, організацій спільної власності територіальних громад області, головою комісії з проведення конкурсів на посади керівників комунальних закладів загальної середньої освіти. Це досить важлива ділянка роботи, оскільки від об'єктивності, прозорості роботи цих комісій залежить ефективна робота комунальних закладів.

Також очолюю комісії з визнання бійців-добровольців АТО/ООС, визнання учасників ОУН-УПА, аукціонну комісію. За цей період встиг ознайомитися з роботою понад 20 обласних комунальних закладів. Особливо цікавлять професійно-технічні училища, які будемо приймати з державної у обласну комунальну власність. Так що роботи не бракує.

– З часу Вашого обрання на посаду відбулися дві сесії обласної ради. Одна з них – позачергова. Які важливі рішення були ухвалені?

– На черговій сесії розглянули більше 50 питань. Затвердили декілька програм, внесли в ряд інших програм необхідні зміни, ухвалили ряд звернень до центральних органів влади. Але, як на мене, найбільш резонансними були звернення, що стосувалися недопущення реалізації "формули Штайнмаєра" та заборони продажу сільгоспземель, подані нашою фракцією. Позиція "Свободи" – чітка, зрозуміла, послідовна: ми – проти "формули Штайнмаєра", яка фактично є "формулою від Путіна" та проти продажу української землі. Волинська облрада вкотре проявила принципову позицію і підтримала обидва звернення. Взагалі, чимала кількість звернень свідчить, що депутати облради стурбовані тими негативними явищами, які відбуваються в області та державі, і саме через такі звернення намагаються достукатися до керівництва країни.

Зупинюся ще на одному важливому питанні, яке стосується справедливої оплати праці педагогічним працівникам. Ряд громад в області мають нестачу освітньої субвенції, що може призвести до відсутності коштів на зарплатню. Крім цього, в одних громадах можуть платити педагогам стабільно 20% престижності, а в інших – ледве знаходять кошти, щоб заплатити 5%. У гіршому становищі опинилися педагоги міст і селищ, у яких і наповнюваність класів більша. Рада підтримала ініційоване мною звернення щодо вдосконалення формули з нарахування освітньої субвенції.

– Обласна рада виступила проти ринку землі у варіанті Зеленського…

– Продаж землі в нинішніх умовах – це загроза існуванню нашої держави. Ця так звана "реформа" жодним чином не спрямована на покращення життя селянина. В нинішніх умовах землю скуплять великі агрохолдинги та через підставні фірми - іноземці. Тим більше, що передбачається можливість купувати до 200 тисяч гектарів, у той час як у сусідній Польщі ця цифра не перевищує 500 гектарів. А уявіть, що буде, коли навколо села земля стане "панською". На нових хазяїв не буде жодного впливу. Як наслідок – отруєні води, мертві бджоли, розбиті дороги... Коли на Волинь приїздив "президентський десант" на чолі з заступником аграрного міністра, щоб агітувати за нову аграрну "реформу", я виступив і публічно виклав свої думки з цього приводу, закликав не робити поспіху і зосередитися на кроках, які, на мою думку, першочергово слід зробити.

– Які саме?

– По-перше, – навести елементарний правовий порядок у земельних відносинах, впорядкувати кадастрові карти та орендні відносини, провести інвентаризацію земель, вжити заходів щодо запобігання земельному рейдерству тощо.

По-друге, – створити умови для розвитку одноосібних селянських і фермерських господарств. Щоб через доступні кредити, дотації, аграрні програми, інвестиційні проєкти кожен селянин, який має землю, міг на ній заробляти. Для цього корисним буде досвід сусідніх країн, зокрема Польщі. Такий підхід поверне наших заробітчан додому, мотивуватиме працювати на себе.

По-третє. Для тих, хто має землю і все-таки не хоче на ній господарювати, треба створити Державний земельний банк, який викуплятиме в селян землю за ринковою ціною, а придбані сільгоспугіддя надаватиме в оренду тим, хто на них реально буде працювати.

– Чому рада виступила проти призначення Юрія Погуляйка головою обласної держадміністрації?

– За це рішення проголосувало 45 депутатів обласної ради з присутніх 46. Один утримався. Це свідчить про те, що обранці Волинської громади єдині в питанні співпраці між виконавчою та представницькою гілками влади щодо подальшої ефективної роботи для розвитку краю. Волинь уже має сумний досвід "десантування" представників правоохоронних органів. Депутати розуміють, що такий "губернатор" навряд чи сприятиме ефективній, злагодженій роботі. Оскільки така співпраця ради та виконавчої влади можлива лише з людьми, які добре ознайомлені з економічними особливостями нашого регіону, розуміють приховані резерви краю і прагнення волинян. Майбутній голова має працювати над наповненням бюджету, створенням сприятливого інвестиційного клімату. А працювати ефективно без відповідних знань, досвіду та фахової команди навряд чи вдасться. Він сліпо виконуватиме команди зверху, орієнтуючись на пріоритети президентської вертикалі влади. А для нас вище всього – інтереси Волинської громади.

– Як Ви взагалі оцінюєте діяльність нової влади?

– Як на мене, "нові обличчя" в уряді та парламенті – переважно некомпетентні та малопрофесійні. Не пройшло й півроку, а в мегафракції "Слуги народу" вже розпочалося з'ясування стосунків, скандали, виключення з фракції. Не сприяють довірі до влади й закриті засідання уряду, порушення регламенту роботи Верховної Ради та парламентських комітетів. Оцінюючи перші місяці діяльності "зеленої команди", не вірю, що вони виконають свої передвиборні обіцянки.

– Які, на Вашу думку, найважливіші проблеми сьогодні стоять перед місцевою владою?

– Проблемних питань досить багато. Серед першочергових, на мою думку, – збереження довкілля, завершення реформи децентралізації, формування стратегії розвитку області на наступні роки. Ці питання – стратегічні. Крім них, є питання щоденні. Існує серйозна проблема наповнення обласного бюджету, виконання обласних програм. Під час особистих прийомів громадян найбільше звернень стосуються допомог на лікування, соціального захисту, правових питань.

– Нині багато суперечок щодо подальших змін у процесі децентралізації. Яке Ваше бачення?

– Коли все тільки розпочиналося, на різного роду форумах, "круглих столах" із цього приводу я постійно задавав чиновникам запитання: "Чим завершиться ця реформа? Яку модель адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування ми будемо мати в кінці?". На жаль, жодної конкретної відповіді мені тоді ніхто не дав. Це те саме, що розпочинати будівництво будинку – не знаючи, що ми збудуємо. Так і вийшло. До речі, представник офісу президента на так званому "земельному форумі" теж сказав, що "у президента нема фінальної концепції завершення земельної реформи". Як вам така заявка? Це те ж саме, що і в децентралізації. Почнемо, а далі якось буде…

Сьогодні уряд форсованими темпами намагається завершити процес децентралізації, нехтуючи думкою місцевих громад, у тому числі і обласних рад, викинувши їх із процесу формування Перспективного плану утворення ОТГ. Дві-три особи вирішили перекроїти карту області на власний розсуд. Як наслідок, передбачається не лише приєднати території, що не відносилися до жодної ОТГ (до речі, в багатьох випадках безсистемно), але й ліквідувати новоутворені громади, приєднавши їх до інших ОТГ. Як на мене, потрібно було спочатку завершити процес утворення нових ОТГ та доєднання до існуючих ОТГ "білих плям" територій, які не ввійшли в жодну ОТГ. А після цього провести місцеві вибори і дати можливість кожній громаді прожити повну каденцію. І лише по завершенню каденції розглянути питання про подальшу долю неспроможних громад. І не потрібно забувати, що успішною реформа буде лише тоді, коли держава передаватиме місцевому самоврядуванню не лише нові функції, але й фінансові ресурси для їх реалізації.

– А як Ваші партійні справи? Ви показали непоганий результат на парламентських виборах по Ковельському виборчому округу…

– Мій особистий результат – 8,4% по округу, а на рідній Ковельщині – понад 10 відсотків. Зазначу, що жоден із моїх побратимів від "Свободи" в інших округах не набрав менше 5,5%. Нам, націоналістам, довіряють десятки тисяч наших земляків-волинян. Кожні вибори додають досвіду і роблять нас сильнішими. Але непокоїть інше: чи збережемо ми державність і яку країну залишимо нащадкам? Наша партія є ідеологічною, на відміну від інших олігархічних політпроєктів. Що роблять представники цих проєктів, якщо не потрапляють у парламент? Правильно: шукають інші політпроєкти. А що робить "Свобода"? Аналізує причини невдач, збирається із силами, і – знову в бій, до українських перемог!

Розмову вів 

Михайло КУЗЬМУК.

Після парламентських виборів у Волинській обласній раді відбулися кадрові зміни. Головою обласної ради обрали Ірину Вахович, а першим заступником голови став представник ВО "Свобода" – Юрій Поліщук, котрий і є сьогодні нашим співрозмовником.

ххх

– Юрію Петровичу, як працюється на новій посаді? Як складаються стосунки з головою ради?

– Адаптувався швидко, оскільки маю чималий досвід роботи як в органах місцевого самоврядування, так і у виконавчих органах. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 462

Навічно 

в пам'яті народній

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 542

Загальновідомо: українське село нині переживає далеко не кращі часи. Не скрізь реформи, про які стільки сказано-переказано, дають позитивний результат.

І все ж люди праці духом не падають, наполегливо долають труднощі, вірять у те, що зміни на краще неодмінно будуть. Надію на це, зокрема, дає децентралізація, яка триває в країні, в тому числі на Ковельщині. Торкнулася вона і такого села, як Городище, де  ми нещодавно побували.

Нагадаємо, що перша писемна згадка про цей населений пункт датується 1537 роком. 1564 року Городище стає власністю князя Андрія Курбського, який  втік з Московії, де правив жорстокий цар Іван Грозний, і перейшов на бік польського короля. В 1795 році після третього поділу Польщі село перейшло під протекторат Російської імперії. У ХХ столітті тут, як і в більшості міст та сіл Західної України, панувала польська влада, яку з початком Другої світової війни замінив комуністичний режим.

Після вигнання нацистів цей режим ще більше зміцнив свої позиції. 1948 року в Городищі створили колгосп "Сталінським шляхом" (пізніше названий іменем Кутузова), який об'єднав 100 одноосібних господарств і мав понад 3 тисячі гектарів землі. В радянські часи колгосп особливо високими трудовими здобутками похвалитися не міг, через що, очевидно, тут часто змінювалися голови його правління.

Багато років діяла Городищенська сільська рада, яка об'єднувала Гредьки, Красноволю і, звичайно, Доротище. Нині всі ці населені пункти входять до складу Дубівської об'єднаної територіальної громади, яку очолює Роман Троцюк.

Хочемо нагадати, що місцева земля багата на людські таланти. Це, зокрема, відома українська поетеса Ніна Омріяна-Бай, Заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників України Степан Скоклюк, лікар-хірург вищої кваліфікаційної категорії Олександр Миронюк, кандидат сільськогосподарських наук Філарет Дудинець, кандидат біологічних наук Людмила Скоклюк та багато інших видатних особистостей.

Нині у Городищі мешкає ветеран праці, твори якої часто друкують "Вісті Ковельщини", Ніна Федорук. Вона – автор поетичної збірки, яка вийшла друком не так давно. Ігор Вижовець – педагог із Гредьок, теж постійний автор "міськрайонки". Він – член Асоціації українських письменників імені Павла Чубинського. Донька Оксана іде творчим шляхом батька.

Але повернемося до сьогоднішнього дня Городища. Завітавши сюди, ми мали розмову з виконуючим обов'язки сільського старости Петром Олексюком. Поцікавилися, як живеться-можеться городищенцям сьогодні.

– В складі Дубівської ОТГ ми відчуваємо себе більш впевнено і надійно, – усміхаючись, сказав пан Петро. – Сільський голова Роман Троцюк, депутати ради приділяють велику увагу соціально-економічному розвитку сіл, в тому числі Городища. Яскравим підтвердженням цього є благоустроєна дорога, яка з'єднує нас із "брестською" трасою. Ви нею їхали і, мабуть, звернули увагу на те, як вона змінила свій вигляд.

Що ж, не можемо не погодитися із Петром Олексюком. Коли ми звернули із траси на згадану дорогу, то не впізнали її: рівненька, чистенька, впорядкована. "Справжня Європа!" – не втрималися ми від похвальних слів, пам'ятаючи, які тут ями і вибоїни були ще недавно. А раз є впорядкована дорога, то й людям краще добиратися у райцентр, і учням комфортніше доїжджати шкільним автобусом до школи.

Відомо, що колгоспу у Городищі, як і в інших населених пунктах району, давно немає. Але завдяки згуртованості, ініціативі членів сільської громади вдається успішно вирішувати назрілі питання. Тон у цьому задають вже згадуваний Петро Олексюк, депутат районної ради Валерій Миронюк, їх побратими по праці Олександр Ярощук, Ярослав Федорук, Віктор Кузмінець, Анатолій Мороз. Вони "образно кажучи", опора і надія місцевих жителів, велика сила, яка дозволяє долати будь-які труднощі.

Так, Валерій Миронюк  як депутат районної ради займає активну громадянянську позицію, постійно порушує на сесіях важливі питання життєдіяльності громади, допомагає у їх вирішенні. Він принциповий і вимогливий обранець народу, який ніколи не боїться висловити свою думку. Окрім того, разом із членами сім'ї успішно фермерує. Результати його праці земляки бачать, так би мовити, наочно: Валерій Юхимович із дружиною постійно беруть участь у ярмарках сільськогосподарської продукції у Ковелі, пропонуючи покупцям м'ясо і птицю найвищої якості. Недаремно їх  продукція швидко розкуповується.

Ярослав Федорук – теж дбайливий господар. Своїми руками вже змайстрував невеликого трактора, яким обробляє декілька гектарів землі, не відмовляється допомогти сусідам. Утримує й чималеньке підсобне господарство.

Спільними силами в Городищі поблизу місцевого храму обладнали дитячий майданчик. Кошти на це виділили ТзОВ "Облапське" (директор Леонід Самчук), СЛАТ "Тур (керівник Олександр Смаль), ТзОВ "Ратнівський аграрій" (директор Валентин Чернецький), благодійний фонд народного депутата України Степана Івахіва "Патріоти Волині". У будівництві майданчика брали активну участь й городищенці.

Вабить око у селі автобусна зупинка, яку гарно оформив місцевий художник Андрій Степанюк. Він же розписував церковне приміщення у Красноволі, а нині працює в Мощеній.

Звичайно, за той короткий час, що ми були в Городищі, всього не побачиш і всього не опишеш. Та не в цьому суть. Головне, що село живе, працює і думає про завтрашній день. Тож побажаємо його мешканцям, в. о. старости Петру Олексюку, очільникам Дубівської ОТГ сповнення всіх планів і задумів, оптимізму і всіляких гараздів!

Ольга СТЕБЛЕВЕЦЬ,

Михайло КУЗЬМУК.

НА ЗНІМКАХ: 1 - Петро ОЛЕКСЮК, Валерій МИРОНЮК, Олександр ЯРОЩУК, Ярослав ФЕДОРУК, Віктор КУЗМІНЕЦЬ, Анатолій МОРОЗ; 2 – сільський умілець Ярослав ФЕДОРУК; 3 - ветеран праці, громадський кореспондент "Вістей Ковельщини" Ніна ФЕДОРУК; 4 - в'їзд у Городище нещодавно благоустроєною дорогою; 5 - на автобусній зупинці; 6 - дитячий майданчик; 7 - сільська вулиця.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Загальновідомо: українське село нині переживає далеко не кращі часи. Не скрізь реформи, про які стільки сказано-переказано, дають позитивний результат.

І все ж люди праці духом не падають, наполегливо долають труднощі, вірять у те, що зміни на краще неодмінно будуть. Надію на це, зокрема, дає децентралізація, яка триває в країні, в тому числі на Ковельщині. Торкнулася вона і такого села, як Городище, де  ми нещодавно побували.

Нагадаємо, що перша писемна згадка про цей населений пункт датується 1537 роком. 1564 року Городище стає власністю князя Андрія Курбського, який  втік з Московії, де правив жорстокий цар Іван Грозний, і перейшов на бік польського короля. В 1795 році після третього поділу Польщі село перейшло під протекторат Російської імперії. У ХХ столітті тут, як і в більшості міст та сіл Західної України, панувала польська влада, яку з початком Другої світової війни замінив комуністичний режим.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 686

Наприкінці жовтня Ковельський аматорський експериментальний театр-студія "10 ряд 10 місце" презентував нову виставу "Поки прядеться нитка...".

Прем'єра відбулася у  Народному домі "Просвіта". Це вже п'ята велика постановка театру, який створили майже два роки тому. На цей раз репертуар колективу поповнився філософсько-політичною драмою – новелістичною трилогією "Поки прядеться нитка..." (за творами Віктора Гребенюка "Вітер після бурі", "Чужий", "Крижем" та "Ефект Вертера").

Одну з новел "Крижем" уже бачив ковельський глядач. За словами режисера-постановника та художнього керівника театру Альони Малюги-Мельникової, читаючи книгу Гребенюка, вона вирішила  поєднати кілька творів, адже у них йдеться про досить повчальні випадки, які створено  на основі реальних фактів.

 Аби все поєднати в одну сюжетну лінію, пані Альона використала  давньогрецьку легенду про трьох мойр, які вважалися богинями людської долі.  Одна з них пряде нитку життя, друга проводить її крізь усі небезпеки, переплітає з іншими,  а третя – перерізає нитку й уриває життя людини.

У виставі гостро звучали філософські питання життя й смерті, загальнолюдських цінностей та особистих переживань героїв. Три абсолютно різні історії за змістом, жанром, часовим виміром режисерці вдалося об'єднати у єдину композицію, де глядач зміг безпосередньо спостерігати хитросплетіння людських доль, родин і подій. Впродовж вистави змінювалися настрої, емоції, які кожен з присутніх відчував по-своєму. Загадкові потойбічні Мойри (Ольга Пірожик, Ірина Зінчук, Оксана Мизовець) ніби вели глядача складними життєвими дорогами, що спліталися неймовірно і, часом, трагічно.

 Анастасія Рудчук та Альона Малюга-Мельникова майстерно відтворили особистісну драму жінок-вдів, котрі у повоєнні роки так і не змогли довідатися про долю своїх рідних. Лише видіння циганки (Тома Трейгут) розставило всі крапки над "і"… 

Наступний сюжет переніс глядача у сьогодення, в зону АТО, де якимось незрозумілим чином зіштовхнулося двоє військових (Михайло Бразінський, Юрій Дацюк), котрі волею долі опинилися у ворожих таборах. В ході діалогу стало зрозумілим, що ці двоє – рідні брати… Психологічне протистояння, атмосфера ворожості, дух непокори заполонив залу… Згодом глядачі спостерігали за роботою телевізійного каналу, що висвітлював жахливі новини важких злочинів, вбивств і самогубств. З уст журналістки (Анастасія Рудчук) в розмові з головним редактором (Альона Малюга-Мельникова) лунали слабкі нотки заперечення щодо зміни формату телепередач, переходу на більш "легку" тематичну спрямованість, про так званий "Ефект Вертера", але рейтинги, кошти, попит диктують свої умови. 

Поява школярки Вікторії (Ангеліна Махнюк) загострила ситуацію до неможливого – дитина через нещасливе кохання наважилася на відчайдушний крок –  стрибнула з мосту… Жагучий розпач, невимовний біль і співчуття охопили усіх глядачів… І тільки мудрі всевидячі Мойри на завершення внесли свої корективи: "Цього ж могло і не статися… Сплетемо їй іншу долю… Як би не змінювався світ, нитка життя обов'язково повинна прястись… Бо поки прядеться нитка, життя триває!". Такими обнадійливими та життєствердними словами завершилася вистава, підкріплена оплесками присутніх.

Розуміння та відчуття акторів, їх майстерна гра дозволили вдало втілити задум на сцені. Як розповідають учасники вистави, досить багато часу довелось  відшліфовувати кожен епізод, аби глядач перейнявся цією історією.

 Акторка Ольга Пірожик, яка з перших днів є учасницею студії, розповідає: "Ця вистава відрізняється тим, що довелося поєднати епохи. І я виконувала роль давньогрецької богині Клото, яка  весь час пряла нитку долі. Ми були зв'язковою ланкою. Таким чином ми були провідниками, допомагали глядачеві підійти і морально підготуватися до кожного, більш сучасного сюжету. І, насправді,  ця нитка долі має плестися – і нехай вона не обривається дуже довго в кожної людини! ".

Оксана Мизовець (виконавиця головної ролі – старшої Мойри Атропос): "Чи вдалося нам передати усі хитросплетіння сюжетної лінії, судити глядачу. Але якщо наші серця хоча б на мить "зазвучали" в унісон – місію виконано... Схиляюся перед усіма акторами театру "10 ряд 10 місце", бо лише у нашій взаємодії та вашому терпінні прихований секрет... Особливі слова – для режисера Альони Малюги-Мельникової – дякую, що вірила в мене, вчила, пробачала, підлаштовувалася, надихала, розраджувала... Твої зусилля просто титанічні... Дякую за можливість бути дотичною до театрального мистецтва і за незвичні відчуття від трансформації внутрішніх станів. Це особливі спогади... Неповторні...".

До слова, вперше ковельський театр цю виставу представив на IV Всеукраїнському та II Міжнародному фестивалях  аматорських театрів "Fortuna Fest" в місті Черкасах. Колектив отримав відзнаку у номінації "За найкраще трактування патріотичної теми і висвітлення соціально гострих питань українського суспільства".

Новелістична трилогія "Поки прядеться нитка…" була також презентована у жовтні вихованцям Ковельської виховної колонії на запрошення заступника начальника установи Юрія Філаретова.

Режисер та художній керівник театру Альона Малюга-Мельникова щиро дякує  акторам театру, усім, хто допоміг у підготовці вистави:

– Окрема подяка костюмеру НД "Просвіта" Лілії Літвін – саме завдяки її старанням перед глядачами "ожила" задумана мною сценографія вистави. Дякуємо звукооператору та світлооператору  Віталію Дрегелю, Насті Швед, Алісі Белей, технічним працівникам - Анатолію Мельнику, Володимиру Головницькому, Віталію Тимофеєву – за допомогу з військовою формою, Ковельському історичному музею (Мирослава Мороз та Маргарита Матвійчук), а також усім, хто приносив нам клубочки і решту необхідного реквізиту,  усім, хто долучився до створення цього дійства. 

Дякуємо за підтримку та увагу до нашої творчості Ковельському міському голові Олегу Кіндеру, його заступнику Ігорю Прокопіву, начальнику фінансового управління Валентині Романчук, в.о. відділу культури Ірині Горблюк, директору НД "Просвіта"  Михайлу Пірожику. За яскраві фотомиттєвості з прем'єрного показу щирі слова вдячності висловлюємо Каріні Арутюнян.

Підготувала 

Юлія ЛИТВИНЮК.

НА ЗНІМКАХ:  під час вистави  "Поки прядеться нитка..." в Народному домі "Просвіта".

Наприкінці жовтня Ковельський аматорський експериментальний театр-студія "10 ряд 10 місце" презентував нову виставу "Поки прядеться нитка...".

Прем'єра відбулася у  Народному домі "Просвіта". Це вже п'ята велика постановка театру, який створили майже два роки тому. На цей раз репертуар колективу поповнився філософсько-політичною драмою – новелістичною трилогією "Поки прядеться нитка..." (за творами Віктора Гребенюка "Вітер після бурі", "Чужий", "Крижем" та "Ефект Вертера").

Одну з новел "Крижем" уже бачив ковельський глядач. За словами режисера-постановника та художнього керівника театру Альони Малюги-Мельникової, читаючи книгу Гребенюка, вона вирішила  поєднати кілька творів, адже у них йдеться про досить повчальні випадки, які створено  на основі реальних фактів.

 Аби все поєднати в одну сюжетну лінію, пані Альона використала  давньогрецьку легенду про трьох мойр, які вважалися богинями людської долі.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 900

Сниться мені, що я першокласниця, збираюся зранку до школи. На стільці нове, ще незвичне коричневе платтячко з білим комірцем. 

Білий фартушок, поряд нові лаковані черевички. Портфель із зошитами в пряму та в косу лінійку, з книжками, пеналом, ручкою з пером залізним, з коробочкою кольорових олівців – моєю гордістю. Більше таких ні в кого немає. У всіх тільки по дев'ять олівців в коробочці, а у мене – дванадцять. Я замальовую ними в альбомі для малювання листочки і метеликів. Жовтим, зеленим, червоним, цегловим. Мені це так подобається! Не те що писати. Від того писання всі руки мої в чорнилі. Не відмиваються, скільки мати не тре їх під водою з милом. 

Надворі з кленів падає жовтий лист, і я зараз побіжу підскоком по ньому аж до школи. 

А поки що мати розчісує мені заплутане і неслухняне волосся, заплітає дві коси. Трохи смикає, і мені боляче, але терплю, бо зараз причепить на коси два великих білих банти. Мені з цими бантами так гарно, так хороше, що я готова тільки заради них ходити до школи щодня, навіть в неділю. Хоча, ще заради нових подружок, багряного кленового листу, моїх кольорових олівців, заради  вчительки Валентини Василівни, яка вчить нас писати палички і кружечки, заради дзвоника, що так голосно, так дзвінко, так радісно кличе нас на уроки і перерви. 

– Уляно, збирайся хутчіше, бо запізнишся. Он уже всі пішли, тільки ти баришся, – це батько зайшов у хату. 

– Та біжу, – кажу. – Біжу вже, не запізнюся. 

І просинаюся, щаслива від побачення з дитинством, школою і живими ще батьками.

Живу тепер в Італії. Звикла вже до чужини, і тут мені добре. Але не з доброї волі сюди потрапила – життя заставило. 

Щоб мене зрозуміти, треба здалеку почати, з тих самих часів, які часто мені згадуються, сняться тут, в Італії, в містечку Кальярі, що на Сардинії. 

Заміж я вийшла рано, одразу після 10-го класу. Васька Перебойчук з сусіднього села  запав на мене ще у класі восьмому чи дев'ятому, як тільки почали ходити на шкільні вечори. На тих вечорах після урочистої частини з віршами і промовами на честь чергового комуністичного свята дозволялися танці для старшокласників. Хлопці вперше притискались до дівчат під  пісні Алли Пугачової, а після вечірки проводжали їх додому. Васька проводжав мене з першого вечора і до самого випускного. 

Під нашими липами, які посадив ще мій дід, Васька поліз до мене цілуватися, і хоч як я не пручалася, таки поцілував.  А потім цілувалися ми з ним щовечора, поки мати не зажене в хату та не насварить. З тих поцілунків народилася в нас Люська. Через дев'ять місяців після шкільного випускного. Піддалася я Васьці, завагітніла, та й поженились. 

Як Люсці виповнився рік, здала її матері, а сама пішла в Луцьк на меланжевий комбінат ткалею. Гроші треба було заробляти. Бо в селі за каторжну роботу на буряках чи на фермі платили копійки. Вся молодь тоді втікала у місто, хоч місто приймало нас, сільських, тільки на дуже важкі та шкідливі роботи. Але хоча б гроші і гуртожиток давали. 

Васька теж зі мною перебрався у Луцьк, пішов на залізобетонний комбінат. Гуртожиток мені дали в одному місці, а Васьці – в іншому. Разом жити ніяк не виходило. Після роботи приходив мій чоловік до мене в гості. В гуртожиток мій, жіночий, його, як і всіх інших чоловіків, не пускали. Тож викликав мене через дівчат, що заходили з вулиці, називав номер кімнати та просив, щоб покликали Уляну. Дівчата передавали мені, тоді я швидко збиралася, чепурилася та виходила до Васьки. Гуляли цілий вечір по Луцьку як нежонаті.

Влітку – в парк, до фонтану в центрі міста. А коли наставали холоди, то дітися не було куди, хоч плач. Часто терлися по чужих під'їздах, як підлітки. Інколи  ходили в кіно, там тепло і затишно, але грошей не настачишся. А треба щось купити вдягнутися  чи їсти, іграшок чи хоч якихось подарунків для нашої Люськи. Бо щоп'ятниці ми вирушали до себе в село, а вже в неділю ввечері назад до Луцька. 

Ото й було подружнього життя, що вихідні в нашому селі. Та молодість брала гору над усіма негараздами, були щасливі, захоплені один одним, нашою Люською. Нам було добре жити у місті, де не було грязюки, калюж, була тепла вода і не треба було топити дровами чи вугіллям, не треба щодня носити воду, виносити попіл, годувати  та поїти скотину, ходити в холоднечу і слякоту за всіма потребами на вулицю. У місті після села неначе кожен день свято. Чиста одежа, асфальт, навкруги всі святкові  люди, що не заклопотані роботою з ранку до смерканку, а відпрацюють 8 годин – та гуляють собі,  як хочуть. Чи то п'ють пиво, чи йдуть в театр, кіно, на танці, на футбол чи просто просиджують біля телевізора годинами. 

В селі цього не було і не могло бути, тут треба було робити день і ніч, щоб жити, щоб мати що їсти. І все те задарма. 

По правді казати, і в селі, в колгоспі, деякі люди мали непогані заробітки. Голова колгоспу чи бригадир, агроном чи бухгалтер. Але на те вони начальство, їх, треба сказати, мало, та й до їхнього клану не впрешся. Далеко не кожному можливо. Заробляти могли добре і доярки, комбайнери, трактористи. Але треба побачити хоч раз того комбайнера, який відпрацював у жнива годин 13 - 14 на жарі, у пилюці. Як вилізе з кабіни комбайна, тільки очі видно, як блищать, а все інше в темному шарі пилюки та кіптяви. Або візьміть доярку. Щодня без свята і вихідних, встає о пів на п'яту та видоює руками 15-20 корів тричі на день, а остання дійка – вже коли темно. Натягається відер і бідонів з молоком, а взимку оберемків соломи і куп  силосу, що руки не може підняти.

В Луцьку стали ми з Ваською на чергу, щоб квартиру отримати. Давали ці квартири безплатно, але стояти на черзі треба було років з 15. 

В моїй бригаді на комбінаті були жінки, що мали вже дітей, які школу закінчили, а квартири ще не бачили, так і жили в гуртожитку. Правда, деяким сім'ям, хто мав двоє дітей, давали окрему кімнату в гуртожитку. Якщо повезе, то маленьку однокімнатну квартирку –  малосімейка називалася. Як зробиш на роботі якийсь проступок, прогуляєш роботу, або для хлопців, коли нап'ються чи поб'ються з кимось, чергу могли переглянути і скинути на рік чи два, а могли й зовсім зняти.  Такі були правила,  і жалітися не було куди.

Олександр МІНЕВИЧ.

(Далі буде).

Сниться мені, що я першокласниця, збираюся зранку до школи. На стільці нове, ще незвичне коричневе платтячко з білим комірцем. 

Білий фартушок, поряд нові лаковані черевички. Портфель із зошитами в пряму та в косу лінійку, з книжками, пеналом, ручкою з пером залізним, з коробочкою кольорових олівців – моєю гордістю. Більше таких ні в кого немає. У всіх тільки по дев'ять олівців в коробочці, а у мене – дванадцять. Я замальовую ними в альбомі для малювання листочки і метеликів. Жовтим, зеленим, червоним, цегловим. Мені це так подобається! Не те що писати. Від того писання всі руки мої в чорнилі. Не відмиваються, скільки мати не тре їх під водою з милом. 

Надворі з кленів падає жовтий лист, і я зараз побіжу підскоком по ньому аж до школи. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 608

Хризантеми нас цвітом

 чарують,

Пізня осінь прийшла до

  вікна.

В холоди квіти  радість

            дарують –

Десь дівається думка сумна.

Ці поетичні рядочки прийшли на думку, коли довелось побувати в Дарівці. А колись село, кажуть старожили, звалося Божидарівка. 

Гарна назва. І живуть тут гарні люди. Всього півтисячі. Центральна вулиця тягнеться майже на 4 кілометри. Не переїхати й не перейти. Споглядаючи наліво і направо, милуєшся дизайном, бо кожне подвір'я з будівлями – це своєрідна творчість людського розуму і “золотих” рук.

Так і хочеться сказати словами Шевченка:

Село! І серце одпочине.

Село на нашій Україні –

Неначе писанка село.

Це  було так у ХIX столітті. А зараз би побачив Тарас! Як у  музеї кожен експонат вабить зір, так і в селі: в того гарно, а в того ще краще. Це не в місті, де всі живуть на “поверхах” і не мають змоги показати свою майстерність. А тут воля й свобода. Є навіть далеченько хата від хати. Тож є де творити своє благополуччя. У кожному дворі є якась техніка: в того машина, в іншого мотоцикл  або тракторець.

І всіх  об'єднує спільне почуття любові до прекрасного. Біля обійсть ростуть осінні квіти – хризантеми. А найбільше – в Галини Іванівни Галабурди. Весь палісадник по периметру вони заполонили, а в центрі – весняні  і літні, що відцвіли давно і зеленіють листячком, чекають своєї пори.

Хто часто з дарівчан бачить це диво, уже, може, й уваги не звертає. А хто вперше – байдуже не пройде. Тож мені захотілось побачити автора цієї живої художньої "картини". 

Назустріч вийшла середнього зросту  мила жіночка з щирою усмішкою і відкритою душею. Розмова потекла, звичайно, про квіти, а потім і про життя.

– Дехто дивується, – каже господиня, – чи не краще було б засадити площу помідорами чи плодовими кущами? "Вистачає землі", – їм у відповідь. –  То чого ж не прикрашати  її на знак вдячності, що годує нас?". 

Є в жінки на городі все для борщу, нічого не пустує. І озимі сіє, щоб зерно було для курочок. Восьмий десяток літ розміняла, а як треба, то не чекає, щоб хтось, а сама бере торбу через плече – і пшеничка рівненько лягає в  родючу землю, бо й  тут любить лад  і красу, нікому не довіряє.

Завзяття до роботи їй не позичати. Замолоду працювала в голобській пекарні технологом, була депутатом селищної ради. А вдома – сім'я, господарство. Має двох доньок, сина, зятів, невістку, шестеро онуків, правнука. Всі живуть на Волині, тож дуже часто навідуються до неньки і  бабусі. Люблять її, як берегиню роду. 

Вона ж невсипуща в роботі, як бджілка. Старається для всіх. І вони стараються чим-небудь допомогти. “Золоті” руки  в зятя Андрія, який столярку усю вміє зробити. Влітку хату утеплили на зиму  гуртом. Радіє мама-бабуся за нащадків і гордиться ними. Всі мають вищу освіту,  працюють, вчаться, перейняли від неї любов до прекрасного, і з нею крокують по життю. Каже Галина Іванівна, що діти ліпше живуть, як вона. Аякже,  так і треба, для того й живемо, щоб їм було краще.

Згодом господиня запрошує в хату. О, друге диво – не менш прекрасне!  Тут справжня оранжерея. Дві кімнати заставлені вазонами, ледве можна пройти з однієї в другу. Є тут китайські троянди (гібіскуси), фікуси – дифенбахія, спатіфіум (жіноче щастя), філодендрон, герань, є й такі, що й назви не знає, і живуть у дружбі всі. Одні цвітуть, інші перецвітають, а треті й без цвіту прекрасні. Побачила Галина Іванівна, як мої очі засяяли, милуючись цим квітковим царством, і каже: "Поважаю людей, що люблять квіти, з усіма ділюсь". Тож додому я йшла з квітами. А другого дня поділилась з нею своїми.

Спасибі, земле, за красу, яку творять звичайні люди! Воістину правду кажуть: "Краса врятує світ".

Валентина ОСТАПЧУК.

НА ЗНІМКАХ: Галина ГАЛАБУРДА;   у сімейному колі.

Фото з домашнього архіву.

Ці поетичні рядочки прийшли на думку, коли довелось побувати в Дарівці. А колись село, кажуть старожили, звалося Божидарівка. 

Гарна назва. І живуть тут гарні люди. Всього півтисячі. Центральна вулиця тягнеться майже на 4 кілометри. Не переїхати й не перейти. Споглядаючи наліво і направо, милуєшся дизайном, бо кожне подвір'я з будівлями – це своєрідна творчість людського розуму і “золотих” рук.

Так і хочеться сказати словами Шевченка:

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 676

Кіста печінки може прогресувати, але при цьому "мовчати" роками: симптоми з'являються на пізніх стадіях. У яких випадках кісту треба оперувати, а коли — операцію можна відкласти, консультує лікар-хірург МЦ "Боголюби" Олександр Масіков.

— Чому у печінці утворюються кісти?

— Кіста печінки — це порожнина в товщі органу, заповнена рідким вмістом. Її найчастіше виявляють у жінок віком від 30 до 50 років. Новоутворення діагностують як на поверхні печінки, так і всередині неї, тобто воно не має певного характерного місця розташування і може утворитися абсолютно в будь-якому місці органу.

За походженням розрізняють кісти вроджені та набуті. Найчастішою причиною набутих кіст є травми та запальні захворювання печінки. В окрему групу виділяють паразитарні кісти, зумовлені інфікуванням плоскими червами — ехінококом або альвеококом.

— Як людина може інфікуватися збудниками паразитарної кісти?

— Паразитарні кісти розвиваються після безпосереднього контакту з тваринами і не мають симптоматики захворювання. У свою чергу, їх прийнято ділити на ехінококові та альвеококові.

Ехінокок найчастіше передається від собак та вовків, альвеокок — від котів, лисиць, гризунів. Зараження відбувається шляхом потрапляння яєць гельмінтів в організм людини через немиті руки, брудну воду і необроблені продукти харчування.

— Які симптоми кісти печінки?

— Кіста проявляється по-різному, залежно від типу, місця утворення, величини та виду ускладнення. Невеликі непаразитарні кісти часто не мають клінічних проявів і виявляються випадково під час ультразвукового дослідження або комп'ютерної томографії черевної порожнини. Такі кісти не потребують лікування, лише спостереження.

Кісти розміром більше 8 см можуть супроводжувати біль, нудота, здуття живота, а також жовтяниця і асцит при стисканні кістою жовчевих протоків та судин. Грізними ускладненнями є нагноєння, розрив кісти, кровотеча.

— Як можна діагностувати кісту?

— Найдоступніший метод діагностики — УЗД органів черевної порожнини та позаочеревинного простору. Більш детальну інформацію надає комп'ютерна томографія. З її допомогою вдається точно визначити розміри і локалізацію кісти та спланувати хід лікування. Коли є підозри на паразитарне походження кісти, обов'язково потрібен аналіз крові.

— Як лікують кісти печінки?

— Залежно від розташування та клінічного перебігу застовують декілька методик лікування, а саме:

- черезшкірна пункція кісти під контролем УЗД. Для лікування ехінококових кіст з успіхом використовується у так званій модифікації PAIR;

- розкриття та часткове видалення кісти. Ця методика застосовується при поверхнево розташованих кістах, що виступають над поверхнею органа і вкриті лише тонким шаром тканини, і може бути виконана як класичним, так і лапароскопічним доступом. Для попередження рецидиву залишкова порожнина кісти може бути вкрита клаптем великого сальника  — власної жирової тканини, або спеціальними медичними препаратами із вмістом фібрину або целюлози. Видалення ехінококової кісти має ряд особливостей у зв'язку із небезпекою обсіменіння внутрішніх органів та утворення нових кіст;

- резекція печінки, тобто видалення одного чи кількох сегментів, а то і цілої долі. До таких об'ємних та складних втручань вдаються при великих ускладнених кістах, а також при паразитарному ураженні альвеококом.

У МЦ "Боголюби" використовують найбільш прогресивний метод — лапароскопічне видалення кіст печінки. Ця методика виключає великі розрізи (значить, і післяопераційні рубці), натомість маніпуляції в черевній порожнині проводяться інструментами діаметром до 10 мм. Такий доступ запобігає утворенню злук між органами черевної порожнини, мінімізує термін післяопераційної реабілітації. Перебування на стаціонарному режимі скорочується до 2-3 діб.

— Які тонкощі лікування паразитарних кіст печінки?

— При лікуванні паразитарних кіст пацієнт паралельно отримує протигельмінтні препарати мебендазол або альбендазол протягом місяця. Альтернативним методом лікування паразитарних кіст за відсутності протипоказів є тривала хіміотерапія, коли пацієнт отримує протигельмінтні засоби протягом року. Проте повне одужання без операції настає не більше, ніж у 30% пацієнтів.

— Як готуватися до операції?

— У період до і після операції потрібно дотримуватися дієти, щоб очистити печінку і підготувати до подальшого відновлення. Дієта забороняє жирну, смажену, солону, копчену і консервовану їжу, а також каву, соуси, прянощі, приправи, солодкі та газовані напої. 

— Які прогнози у пацієнта з кістою печінки?

— У більшості випадків після операції з видалення кісти прогнози позитивні. Рідко трапляються ускладнення і рецидиви, але і вони лікуються. Якщо у вас виявили кісту печінки, треба звернутися до лікаря, визначити її характер і поставити діагноз. І навіть якщо при первинній діагностиці кажуть, що це — непаразитарна кіста і нічого не потрібно робити, краще пройти повний перелік необхідних обстежень, щоб упевнитися в діагнозі.

Якщо при динамічному спостереженні помічені відхилення або негативні ефекти — не варто чекати і шукати, чим лікувати кісту на печінці, а слід погоджуватися на операцію. Якщо своєчасно не виявити кісти і не почати їх лікувати адекватними заходами, вони можуть спричинити застій жовчі, панкреатит, асцит та варикозне розширення вен травного тракту. Крім того, виникає ризик виникнення на місці кісти злоякісної пухлини.

МЦ “БОГОЛЮБИ”: Луцький р-н, с. Тарасове, вул. Лісова, 1б, тел.: (0332) 20-07-02, (099) 44-55-404, (067) 851-79-38; e-mail:bogolubu@gmail.com, www.bogolybu.com.ua

Інна Семенюк.

Кіста печінки може прогресувати, але при цьому "мовчати" роками: симптоми з'являються на пізніх стадіях. У яких випадках кісту треба оперувати, а коли — операцію можна відкласти, консультує лікар-хірург МЦ "Боголюби" Олександр Масіков.

— Чому у печінці утворюються кісти?

— Кіста печінки — це порожнина в товщі органу, заповнена рідким вмістом. Її найчастіше виявляють у жінок віком від 30 до 50 років. Новоутворення діагностують як на поверхні печінки, так і всередині неї, тобто воно не має певного характерного місця розташування і може утворитися абсолютно в будь-якому місці органу.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 443