Складна і відповідальна  робота в енергетиків, які наступної неділі, 22 грудня, відзначатимуть своє професійне свято. Вони на посту і вдень, і вночі, і в холод, і в спеку, бо знають: від них залежить життєдіяльність народногосподарського комплексу, комфорт і затишок у кожній українській сім’ї.

Успішно справляються із своїми професійними обов’язками трудівники Ковельської філії ПАТ «Волиньобленерго», яку віднедавна очолює досвідчений фахівець Василь Горбачук. Його ви бачите разом з членами колективу (у центрі). Ковельські енергетики не тільки забезпечують нормальне функціонування свого складного господарства, а й є активними читачами газети «Вісті Ковельщини».

Побажаємо ж їм миру, добра, благополуччя з нагоди професійного свята, а також нових успіхів у 2020-му році, який вже стоїть «на порозі»!

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Складна і відповідальна  робота в енергетиків, які наступної неділі, 22 грудня, відзначатимуть своє професійне свято. Вони на посту і вдень, і вночі, і в холод, і в спеку, бо знають: від них залежить життєдіяльність народногосподарського комплексу, комфорт і затишок у кожній українській сім’ї.

Успішно справляються із своїми професійними обов’язками трудівники Ковельської філії ПАТ «Волиньобленерго», яку віднедавна очолює досвідчений фахівець Василь Горбачук. Його ви бачите разом з членами колективу (у центрі). Ковельські енергетики не тільки забезпечують нормальне функціонування свого складного господарства, а й є активними читачами газети «Вісті Ковельщини».

Побажаємо ж їм миру, добра, благополуччя з нагоди професійного свята, а також нових успіхів у 2020-му році, який вже стоїть «на порозі»!

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 393

Погода в Ковелі 

19 - 25 грудня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 409

Вигідне географічне розташування Ковеля у самому центрі Волинської області зумовило його надзвичайно динамічний розвиток практично з часу заснування. 

Розвиток ремесел, торгівлі, перетин торгових шляхів ще на початках історії Ковеля закріпили за ним статус потужного центру соціально-економічного розвитку. Бурхливе економічне зростання міста припадає на другу половину XIX століття, коли через місто пройшли важливі залізничні шляхи до Києва, Бреста, Варшави. Саме це і закріпило за Ковелем статус транспортного центру Волині.

Таке призначення міста зумовило і специфіку його електрифікації. Першими джерелами електроенергії були дизельні електростанції, які живили залізницю та невеликі промислові підприємства на зразок пекарень, млинів, швейних цехів. Отримували від них електроенергію і розташовані неподалік житлові будинки.

Першим потужним джерелом електроенергії у повоєнному Ковелі стала електростанція на вул. Сагайдачного, введена в дію 1946 р. Спочатку на ній був встановлений італійський газогенератор, пізніше його замінили на парові котли, які працювали на вугіллі. Аби вчасно та в достатній кількості доставляти його до електростанції, сюди проклали окреме залізничне полотно. 

Електростанція у 50-х роках цілодобово забезпечувала потреби міста в електроенергії (її потужність становила 1550 кВт). Проте якщо виникав дефіцит потужності, то найбільш енергоємні споживачі (швейна фабрика, залізниця, деревообробний комбінат) обмежували роботу в нічний час. 

Директором електростанції працював Володимир Кльопов. Серед чисельного колективу машиністів, кочегарів, чергових збереглися імена Романа Іваненка, Йосипа Пилипчука, Володимира Тетерука, Олексія Конончука, Миколи Остапчука, Павла Бондара.

1963 року електростанцію зупинили, оскільки цього ж року ввели в дію підстанцію 110/35/10 кВ поблизу сучасного приміщення Ковельської філії на вул. Грушевського та заживили її від державної енергосистеми. Майстром підстанції працював Леонід Поліщук. Приміщення електростанції з масивними стінами збереглося до сьогодні, і тепер там розташований торговий центр.

Досвід працівників ковельської електростанції став незамінним у роботі з підстанціями та лініями електропередач, які почали активно будувати на початку 60-х років. 1 червня 1964 р. енергогосподарство міста Ковеля, а також сусідніх райцентрів Каменя-Каширського та Любомля об'єднали у Ковельський район електричних мереж (це об'єднання отримало неофіційну назву "міський" РЕМ). 

Крім дільниць міст Любомля та Каменя-Каширського, на початках роботи до його складу увійшли також дільниці Лукова та Старої Вижівки (райцентри повідокремлювалися на початку 70-х років, коли відбулася диспетчеризація і райони стали окремими РЕМами за територіальним принципом). На балансі були і повітряна лінія 110 кВ, яка з Ковеля тягнулася до Каменя-Каширського, також лінії напругою 35 кВ, що йшли в бік Колодяжного, Люблинця. У 1963-64 р.р. з Ковельської підстанції протягнули лінії напругою 35 кВ Ковель – Голоби, Ковель – Луків – Любомль, Ковель – Стара Вижівка–Шацьк. 

На початку 70-х років у Ковелі запрацював завод "Ковельсільмаш", поруч виріс цілий мікрорайон. Незабаром для більш надійного забезпечення електроенергією цього району була введена в дію так звана "сільмашівська" підстанція.

Спочатку адміністративним приміщенням РЕМу була будівля на колишній вул. Леніна. 1972 року колектив РЕМу переїхав у новозбудоване приміщення теперішньої філії на вул. Грушевського.

Першим директором РЕМу працював Михайло Трохимович Черняк, його заступниками – В'ячеслав Іванович Фомін, згодом – Микола Аркадійович Євдокимов. Директором Михайло Трохимович працював до об'єднання 1 березня 1985 р. "міського" РЕМу з Ковельським районом електричних мереж Волинського обласного підприємства сільських електричних мереж (так званим "сільським" РЕМом).

"Сільський" РЕМ (утворився 1964 р.) обслуговував електромережі та підстанції у селах Ковельського, Ратнівського, Камінь-Каширського, Старовижівського, Любомльського районів та в окремих селах Турійського району. Першою підстанцією на території обслуговування РЕМу була ПС 35/10 кВ у Голобах, введена в дію 1963 р. її першим майстром працював Дорошенко (ініціали невідомі). Адміністративно підстанція та організована на її базі дільниця тоді підпорядковувалися Рожищенському РЕМу, утвореному цього ж таки року. 

І тільки 1967 р. з часу створення Ковельського району електричних мереж Волинського обласного підприємства сільських електричних мереж дільниця увійшла до "сільського" Ковельського РЕМу. Першим директором цієї організації був призначений Іван Миколайович Ган. Пізніше його змінив на посаді Всеволод Васильович Корчук. Заступниками директорів, які тоді виконували функцію головних інженерів, були Микола Михайлович Панасюк, Петро Петрович Юрчук.

1971 р. підстанція 35/10 кВ запрацювала і в Люблинці (майстер Микола Солод). У цьому селищі якраз починав працювати потужний завод з виготовлення будівельних матеріалів, який і вимагав відповідного живлення. 1972 р. ввели в дію ПС 35/10 кВ у Колодяжному, 1976 р. – аналогічну у Поворську (майстер дільниці – Василь Наумчук). Територіально дільницям доводилося обслуговувати великі території, і для більш ефективної та оперативної роботи, кожна дільниця об'єднувала у собі по кілька монтерських пунктів, які обслуговували найбільш віддалені села.

На початку 80-х р.р. запрацювала ПС 35/10 кВ у с. Сільці. Її основні потужності були спрямовані на забезпечення живлення насосних станцій. Велика кількість таких об'єктів поблизу  села була зумовлена географічною особливістю місцевості – практично з усіх боків від населеного пункту простягалися болота. Після проведення меліорації потужності підстанції стали використовувати вже для протилежного заняття – зрошення осушених земель, а також для роботи потужного тваринницького комплексу. 

Наступна підстанція введена в дію 1986 року у с. Вербці. Протягом 1990-91 р.р. запрацювали підстанції в районі Ковельського м'ясокомбінату та у с. Любитові. Тут знаходився один із найпотужніших колгоспів у районі – ім. Леніна, який, крім традиційного для Ковельщини м'ясо-молочного виробництва, спеціалізувався на вирощуванні та переробці льону. Енергоємними споживачами серед сільськогосподарських підприємств у 70-80 р.р. були також колгоспи "Україна" у с. Дубовому, ім. І. Франка у с. Радошині, ім. Кірова у с. Велицьку.

Ковельським енергетикам не раз доводилося боротися з наслідками стихійних лих, аби забезпечити і сільгоспвиробникам, і населенню надійне електропостачання. Низинні території району не раз доводилося рятувати від потужних повеней, коли через танення снігу навесні розливалися численні рукави р. Стохід, і доїхати до місця призначення можна було хіба що на військових машинах. Пам'ятають ветерани енергетики і велике обледеніння, яке знеструмило у квітні 1975 р. більшу частину району. В непростих умовах доводилося працювати багаторічним працівникам колишнього Ковельського РЕМу: Юрію Баєву, Петру Іваненку, Віталію Левчуку, Івану Лазаруку, Надії Кощиній, Зінаїді Луценко.

Нова сторінка історії електрифікації Ковельщини відкрилася 1 березня 1985 р., коли "сільський" та "міський" РЕМи об'єднали в один. Директором вже єдиного РЕМу став Анатолій Володимирович Семенюк. Його справу згодом продовжили Микола Аркадійович Євдокимов, Василь Олексійович Шевчук, Віктор Неофітович Одайник,   Андрій В’ячеславович Герасимчук, Денис Леонідович Бутолін.

У цей період модернізації зазнала і одна з найбільших в області підстанцій – “Ковель 330/220/110/35 кВ” (збудована 1972 р. з напругою 110/35 кВ, а через чотири роки переведена на 220/110/35 кВ). До цього часу на неї заходила ПЛ 220 кВ, що тягнулася з Луцька з підстанції "Луцьк-Південна". У 1986 р. до неї вже з Рівненської АЕС протягнули ПЛ 330 кВ, яка далі тягнулася на південно-західну частину області до ПС "Нововолинська". Такі надійні та потужні джерела електроенергії забезпечили безперебійне постачання електроенергії не тільки місту, а й значній частині Волинської області.

Зараз Ковельська філія ПАТ "Волиньобленерго" обслуговує 501 ЛП, 1721 км ПЛ 10-0,4 кВ. Це дає  змогу забезпечити електроенергією 42 тисячі  фізичних споживачів та 1540 юридичних.

З нагоди Дня енергетика щиросердно вітаю колектив філії ПАТ “Волиньобленерго” з професійним святом, бажаю нових успіхів у праці, міцного здоров’я, великого особистого щастя!

Користуючись нагодою, найкращі побажання надсилаю мешканцям Ковельщини, зичу їм гарно зустріти зимові Новорічно-Різдвяні свята, весело їх провести і пам’ятати, що на варті їх благополуччя, сімейного затишку завжди стоять ковельські енергетики.

Василь ГОРБАЧУК,

директор Ковельської філії ПАТ “Волиньобленерго”.

НА ЗНІМКАХ: директор Ковельської філії ПАТ “Волиньобленерго” Василь ГОРБАЧУК; виробничі питання з керівником вирішує головний інженер Анатолій ДАРЧИК.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Вигідне географічне розташування Ковеля у самому центрі Волинської області зумовило його надзвичайно динамічний розвиток практично з часу заснування. 

Розвиток ремесел, торгівлі, перетин торгових шляхів ще на початках історії Ковеля закріпили за ним статус потужного центру соціально-економічного розвитку. Бурхливе економічне зростання міста припадає на другу половину XIX століття, коли через місто пройшли важливі залізничні шляхи до Києва, Бреста, Варшави. Саме це і закріпило за Ковелем статус транспортного центру Волині.

Таке призначення міста зумовило і специфіку його електрифікації. Першими джерелами електроенергії були дизельні електростанції, які живили залізницю та невеликі промислові підприємства на зразок пекарень, млинів, швейних цехів. Отримували від них електроенергію і розташовані неподалік житлові будинки.

Першим потужним джерелом електроенергії у повоєнному Ковелі стала електростанція на вул. Сагайдачного, введена в дію 1946 р. Спочатку на ній був встановлений італійський газогенератор, пізніше його замінили на парові котли, які працювали на вугіллі.  

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1353

Хто він, краєзнавець?

Це – кожен, хто любить свій край, шанує рід свій і родину та цікавиться минулою та сучасною історією країни. Звідси – висновок: "Знання минувшини необхідні для того, щоб усвідомити, хто ми є сьогодні, чому саме такі, а не інші, яка наша роль  в життєтворчих реаліях життя".

З далеких віків формувалось розуміння унікальності українства, доброта багатостраждальної душі та нескореність бунтівного духу.

Із Сергієм Данилюком, ветераном місцевого самоврядування, 6 грудня ц. р.  ми  їдемо на Всеукраїнську наукову історико-краєзнавчу конференцію "Минуле і сучасне Волині та Полісся", присвячену 30-річчю Волинської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.

Сергій Платонович – істинний краєзнавець. Це покликання його душі. Він розповідає про дослідницькі розвідки із історії  Туропина  та інших сіл Турійщини. Саме там пан Данилюк віднайшов місце, де колись діяв монастир, побудований самим Адамом Кисилем, мати якого була в ньому ігуменією.

Він бере активну участь в пошуку могил загиблих воїнів Другої світової війни та перепохованні решток їх за християнським звичаєм.

Зауважую, як в селі Княгининок , яке проїжджаємо, біля ліцею на мить знімає шапку і вклоняється.

Село  ми проїхали, тому й запитую:

– Що це таке, Сергію Платоновичу?

– Анатолію Володимировичу, я вклоняюсь школі-інтернату, де колись навчався. Це мій дім, який мене, сироту, прийняв у свої  пенати. Тут я відчував тепло, здобував ази науки та плекав рожеві мрії на подальше життя. Вихователі-педагоги "ліпили" з мене особистість, найперше – людину.

Коли організовували цей навчально-виховний заклад, то селяни переживали, що вихованці їх обкрадатимуть, нищитимуть майно та городину, бешкетуватимуть. Навіть огорожа із дощок та колючого дроту була навколо території. Але  історія засвідчила, що саме звідси вийшло чимало шанованих та видатних людей.

Слухаю, роздумую: то правда, бо й сам Сергій Данилович – шанована та поважна особистість не тільки Люблинця, але й Волинського краю.

Згадується ще один епізод його активної краєзнавчої діяльності. Він хоче встановити хрест примирення на межі земель Люблинця і Клевецька (в районі ур. “Троскот”), як пам'ять про загиблих у братовбивчому польсько-українському протистоянні. Це – приклад реальної народної ініціативи  в ім'я миру і дружби між близькими за духом народами.

l

Фойє історичного факультету Східноєвропейського національного університету зустрічає нас по-особливому привітно. Приємно бачити Анатолія Силюка, легенду музейного руху на Волині, а з ним – почесних і заслужених музейників та краєзнавців Віру Комзюк, Наталію Пушкар. Щирою усмішкою нас вітають Юрій Поліщук, перший заступник голови обласної ради, та Петро Олешко, ректор Волинського інституту післядипломної освіти. Підсилює загальне позитивне враження присутність митрополита ПЦУ владики Михаїла. Тут – поважні гості із Києва: Руслана Маньковська, доктор історичних наук, заступник голови НСКУ та Володимир Дмитрук, кандидат історичних наук, відповідальний секретар НСКУ.

Заклопотаний організацією наукового форуму, кудись все поспішаючи, Анатолій Шваб, декан факультету історії. Світиться мудрістю організатор заходу, невтомний і вічно молодий Геннадій Бондаренко (на знімку ліворуч), професор, голова організації краєзнавців Волині. Поруч – знайомі обличчя із міст та районних центрів області.

Конференція  розпочинається із благословенного слова владики Михаїла. Він вручає церковні нагороди кращим краєзнавцям. Серед нагороджених і Геннадій Бондаренко. Він удостоєний ордена "За жертовність". Зазначимо, що в скарбниці Геннадія Васильовича є всі існуючі нагороди від Національної спілки краєзнавців України. Але жертовна праця в ім'я країни має бути відзначена державою. Тому порадіймо ще раз: Геннадій Бондаренко удостоєний почесної стипендії Президента України.

Із приємністю зазначу, що, за оцінкою фахівців НСКУ, Волинська організація краєзнавців є однією із кращих в Україні, і беззаперечна заслуга в цих досягненням Геннадія Васильовича.

Закономірно, що коли на порядок денний було внесено питання про вибори голови Волинської організації, альтернативи не виникало: краєзнавці одностайно підтримали кандидатуру Геннадія Бондаренка (на знімку вгорі).

Щиросердечні вітання – від усіх краєзнавців Волині і Ковельщини зокрема, шановний Геннадію Васильовичу!

Ковельська міськрайонна організація є гілкою розлогого дерева краєзнавства Волині. І, зазвичай, кожен член організації хоче бачити цю гілку пишною, творчою і барвистою, яка гарно вписується в загальну крону дерева.

Приємно було чути, що ковельські краєзнавці – в числі тих, хто йде попереду і перебуває в постійному пошуку нових форм і методів роботи. Підтвердженням цьому – Подяка від Національної спілки краєзнавців України за активну наукову, дослідницьку та просвітницьку діяльність в популяризації історії рідного краю.

Тішить, що Подяками НСКУ нагороджені Ковельський історичний музей (директор Маргарита Матвійчук) та Колодяжненський музей Лесі Українки (завідувач Ольга Бойко). Ці високі нагороди спонукають до ще більш активної творчої роботи.

l

Цей репортаж буде не повним без короткого звіту про діяльність краєзнавців Ковельщини.

Сучасне краєзнавство нашого краю виникло не на порожньому місці. Його основу в кінці ХІХ і на початку ХХ століття формували такі корифеї історії, як Олександр Цинкаловський, Микола Теодорович, Микола Іванішев, Олена Пчілка, Леся Українка, Ізидора та Ольга Косачі.

На жаль, вогонь пізнання історії краю майже згас на довгі десятиліття. У цьому були зацікавлені окупаційні  та  авторитарні режими. І лише з приходом Незалежності цей вогник запалахкотів із новою силою. До відродження новітньої історії  краю долучилися Петро  Сміян, Микола Вельма, Дмитро Корнелюк, Яків Лавренко, Геннадій Сарапін, Іван Сидорук, Петро Вільчинський, Петро Об'єдков, науковці-музейники  Маргарита Матвійчук, Мирослава Мороз, Віра Комзюк, Ольга Бойко і багато інших. Участь у бурхливому творчому процесі брав і автор цих рядків. Написано і видано десятки книг на краєзнавчу тематику.

Пріоритетною формою роботи організації є масовість. Вагомий внесок у скарбницю краєзнавства зробили освітяни. В переважній більшості шкіл створені музеї з історії закладу. До них гарно вписуються музеї історії села (Поворськ, Озерне та інші).

Не забувають освітяни вшановувати своїх видатних особистостей: Уховецька ЗОШ – Андроника Лазарчука, Любитівська – Лесю Українку, міська гімназія - Олену Пчілку,  міська ЗЗСО  І-ІІІ ст. № 8  – Олександра Цинкаловського, НВК "ЗОШ № 11-ліцей" – Бориса Клімчука. Такий перелік можна продовжувати  не втомлюючись. Це свідчить про зацікавленість учнів ковелезнавством. Нещодавно побачила світ цікава дослідницька праця "Погляд молоді на місто". 

Вдалим виявився проєкт, до  реалізації якого залучили інтелігенцію, бібліотекарів, вчителів району. Потрібно було дослідити історію сіл та селищ Ковельщини. Результат говорить сам  про себе – світ побачила широкоформатна книга історико-краєзнавчих  нарисів "Ковельщина: історія, слава і доля".

На особливе пошанування заслуговує центральна бібліотечна система, яка виконує важливу просвітницьку місію в царині краєзнавства (директор Галина Божик). По праву  одним із найактивніших краєзнавців Ковельщини є наша рідна газета "Вісті Ковельщини". Саме це видання – найбільш масовий пропагандист історії та краєзнавства.

Не залишається осторонь краєзнавчого руху місцева влада. Завдячуючи тісній та плідній співпраці, вдалося організувати та провести на високому творчому рівні чотири Всеукраїнські науково-практичні конференції і видати цінні наукові збірники.

Пошанування і добре слово від очільників краєзнавчої організації Волині Ігорю Прокопіву, заступнику міського голови цілком заслужені. Ця співпраця продовжується. На порядку денному – проєкт в рамках міжнародного транскордонного співробітництва між містами Ленчна (Польща) та Ковель. Мета проєкту – створення туристичного маршруту в Ковелі.  

Ще більш мудрим і позитивним є рішення про перенесення історичного музею у більш комфортне приміщення, що по вул. Степана Бандери (колишній ЗАГС).

l

Всеукраїнська наукова історико-краєзнавча конференція, присвячена 30-річчю від часу створення Волинської організації НСКУ, відійшла  в історію. Попереду – багато роботи. Краєзнавці закликають юних і дорослих ковельчан до співпраці.

…Повертаючись до символічного жесту Сергія Данилюка в Княгининку, я промовляю: "Знімімо  хоч на мить шапку та вклонімося  тим, хто досліджує, відкриває маловідомі сторінки історії, душею і серцем та  думкою любить свій рідний край!".

Анатолій СЕМЕНЮК,

голова Ковельської міськрайонної 

організації НСКУ.

Хто він, краєзнавець?

Це – кожен, хто любить свій край, шанує рід свій і родину та цікавиться минулою та сучасною історією країни. Звідси – висновок: "Знання минувшини необхідні для того, щоб усвідомити, хто ми є сьогодні, чому саме такі, а не інші, яка наша роль  в життєтворчих реаліях життя".

З далеких віків формувалось розуміння унікальності українства, доброта багатостраждальної душі та нескореність бунтівного духу.

Із Сергієм Данилюком, ветераном місцевого самоврядування, 6 грудня ц. р.  ми  їдемо на Всеукраїнську наукову історико-краєзнавчу конференцію "Минуле і сучасне Волині та Полісся", присвячену 30-річчю Волинської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.

Сергій Платонович – істинний краєзнавець. Це покликання його душі. Він розповідає про дослідницькі розвідки із історії  Туропина  та інших сіл Турійщини. Саме там пан Данилюк віднайшов місце, де колись діяв монастир, побудований самим Адамом Кисилем, мати якого була в ньому ігуменією.

Він бере активну участь в пошуку могил загиблих воїнів Другої світової війни та перепохованні решток їх за християнським звичаєм.

Зауважую, як в селі Княгининок , яке проїжджаємо, біля ліцею на мить знімає шапку і вклоняється.

Село  ми проїхали, тому й запитую:

– Що це таке, Сергію Платоновичу?

– Анатолію Володимировичу, я вклоняюсь школі-інтернату, де колись навчався. Це мій дім, який мене, сироту, прийняв у свої  пенати. Тут я відчував тепло, здобував ази науки та плекав рожеві мрії на подальше життя. Вихователі-педагоги "ліпили" з мене особистість, найперше – людину.

 

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 1260

Відбулася звітно-виборна конференція ветеранської організації району,  розмова на якій була гострою і принциповою.

В пору, коли закінчились польові роботи і земля, щедро віддавши селянину все, що вродило, вкрившись де-не-де сніжком та зеленню озимини, спочиває до весняної пори, зібралася натруджена роками сивочола еліта Ковельщини. Вона теж, не дивлячись на роки та здоров'я, і далі оре та сіє із сподіванням на те, що земля щедро віддячить за турботу про неї і хоч трохи поліпшить її нелегке життя.

Звітно-виборну конференцію районної ради ветеранів розпочали хвилиною мовчання на знак пам'яті про воїнів Волині, які загинули на Сході України.

В роботі конференції взяли участь голова районної ради Андрій Броїло, заступник голови РДА Аркадій Степанюк та керівники окремих установ й організацій.

Про роботу ради прозвітувала голова ветеранської організації району Валентина Січкар. Щоб щось зробити в теперішніх умовах, необхідно мати кошти. Але і при цьому мізерному бюджеті, який нині є, здійснювали всі необхідні заходи, пов'язані із участю ветеранів у відзначенні державних свят, відвідуванням та вітанням ювілярів, зрештою, і з похованням тих, хто пішов у Вічність.

Як зауважила В. Січкар, ветерани Ковельщини завжди мали і мають підтримку з боку небайдужих людей, які з розумінням ставляться до їх потреб і надання фінансової допомоги. Прикро, звичайно, що люди, які працювали все життя, тепер змушені просити допомоги.

Слова вдячності голова висловила Віктору Козаку, колишньому голові РДА, благодійникам Петру М'якоті, Івану Смітюху, Володимиру Данилюку, Олександру Смалю, Олені Місюрі та багатьом  іншим, які небайдужі до проблем представників старшого покоління, на долю яких випали тяжкі часи повоєнної відбудови.

Щоправда, мають місце факти протилежного характеру. Як зауважила В. Січкар, в одній із громад очільник ОТГ на її запитання: "Як ви опікуєтеся ветеранами", відповів: "А що ними ще треба займатись?". Звичайно, чути таке – це велика образа у ставленні до покоління людей, які своїми мозолями і потом  побудували всю інфраструктуру в селі, в т. ч. і приміщення для сільської ради, де працює отой бюрократ.

Кращі ветеранські  голови були нагороджені грамотами районної влади. Це –  Г. І. Галайдюк (с. Козлиничі), Л. І. Козуля (с. Тойкут), К. І. Барчук (с. Скулин), В. А. Повх (с. Білин), Г. Д. Шворак (с. Поворськ).

У своїх виступах делегати конференції порушували питання зневажливого ставлення місцевої влади до них, що подекуди має місце. Так, Л. Козуля, виступаючи на сесії сільської ради на захист вчителів, в яких забирають землю під городи, надаючи її в оренду іншим особам, почула  образливе: "А ти хто така?". І це сказано на адресу жінки, яка була 15 років депутатом сільської ради і, очевидно, багато чого знає і розуміє.

В окремих селах мають місце випадки, коли вже немає кому покійника винести і провести в останню дорогу, а це – проблема влади на місцях. Дуже багато нарікань на медичну реформу та закриття ФАПів і поштових відділень, високі ціни на ліки в аптеках, які всі тепер приватні.

Пенсійне забезпечення і так зване "підвищення" пенсій викликало жваву дискусію. Виплати зросли в декого на 4-7 гривень, що не могло не викликати обурення. "Краще б не "підвищували" і не розповідали у ЗМІ", – лунало із залу.

Актуальне питання – продаж землі, з приводу чого Верховна Рада готується прийняти відповідний Закон. Споконвічна земля українців, омита кров'ю, слізьми і потом селянина-хлібороба, потребує турботи про неї. Це дуже складне і тонке питання, яке потребує дискусій, обговорення і зваженого мудрого підходу. Люди – за ринок землі, але господарем на ній повинен бути селянин-одноосібник, фермер, який має отримати сприятливі умови для розвитку господарства. І не по 200 тисяч і більше гектарів продавати в одні руки, як пропонують.

К. І. Барчук у своєму виступі наголосила, що змінюються традиції, а з ними – і ставлення керівництва району до людей. Їм властиве вміння вислухати кожного, що відчувається і в обласних кабінетах, адже людина – це основна цінність держави. Але потяг Ковель-Луцьк як "зняли" півроку назад, так до цих пір немає нікому діла до цього. А для пенсіонерів це була єдина можливість хоч якось здешевити проїзд в обласний центр.

Якщо підбити підсумки розмови, то стає зрозумілим, що там, де очільник громади на своєму місці, ветеран відчуває його турботу про себе. Тут прикладом і генератором всіх починань є очільник Голобської ОТГ Сергій Гарбарук, якому властиві людяність і вміння бути керівником-організатором. В Голобах ветеранів завжди довозять в Ковель автобусом, в той час, як з інших віддалених ОТГ доїжджають за власний кошт. Голоби мають єдиний серед інших ОТГ капітально відремонтований клуб ветеранів.

Було приємно чути від голобчан такі слова: "А нам Гарбарук виписав "Вісті Ковельщини". В той же час голова ОТГ, якого згадував вище, каже: "А навіщо нам газета?".

Були питання, які потребують розгляду на державному рівні, але, на жаль, як правило, про них говорять перед черговими виборами, обіцяючи трохи не золоті гори і медові ріки.

У своєму виступі голова районної ради Андрій Броїло слушно зауважив, що не влада винувата в усіх бідах на місцях, а ми всі разом, коли обираємо таку владу. Байдужість та інертність самих людей – ось причина всіх проблем. Багато нерозв'язаних питань в процесі децентралізації.

Конференція і надалі довірила очолювати районну раду ветеранів досвідченому організатору  і вмілому керівнику Валентині Володимирівні Січкар. Також обрані делегати на обласну конференцію.

Сергій ДАНИЛЮК,

громадський кореспондент газети "Вісті Ковельщини".

НА ЗНІМКАХ: під час звітно-виборної конференції ветеранів району.

Фото автора.

Відбулася звітно-виборна конференція ветеранської організації району,  розмова на якій була гострою і принциповою.

В пору, коли закінчились польові роботи і земля, щедро віддавши селянину все, що вродило, вкрившись де-не-де сніжком та зеленню озимини, спочиває до весняної пори, зібралася натруджена роками сивочола еліта Ковельщини. Вона теж, не дивлячись на роки та здоров'я, і далі оре та сіє із сподіванням на те, що земля щедро віддячить за турботу про неї і хоч трохи поліпшить її нелегке життя.

Звітно-виборну конференцію районної ради ветеранів розпочали хвилиною мовчання на знак пам'яті про воїнів Волині, які загинули на Сході України.

В роботі конференції взяли участь голова районної ради Андрій Броїло, заступник голови РДА Аркадій Степанюк та керівники окремих установ й організацій.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 412

Нещодавно в Уховецькому відділені поштового зв'язку відбувся День передплатника. Коли їхали в село, то хвилювались, чи не перевелися у селі шанувальники друкованого слова? Але хвилювання виявилися марними. Нас привітно зустріли начальник відділення поштового зв'язку, депутат Колодяжненської сільської ради Ніна Парат, листоноша Ніна Самчук та чимало  читачів місцевої газети.

Вдивляємося у знайомі обличчя. Багато з них передплачують "Вісті Ковельщини" чимало років підряд, з тих часів, коли міськрайонка  ще називалась "Прапор Леніна". Ці люди хочуть знати, що відбувається в місті, районі, області, країні. Адже не кожен має можливість користуватися інтернетом. Було приємно порозмовляти з людьми. 

– Ми прийшли  підтримати "Вісті Ковельщини", щоб вони ще довго-довго трималася "на плаву". Адже у виданні є що читати на будь-які теми. Публікуються кросворди, прогнози  погоди, "несприятливі" дні. Побільше пишіть про людей,  їх долі, друкуйте поради господарям,  гумор і сатиру, – навперебій говорили уховчани.

Працівники відділення вправно і чітко виписували квитанції, а люди підходили і підходили.

Уже багато років підряд шанувальником "Вістей Ковельщини" є Степан Рибачок. Він любить читати газету,  передплачує її завжди на рік. В. о. старости Володимир Демидюк не зміг на призначену годину прийти у відділення зв'язку, то залишив гроші на передплату.  Уховчани Тетяна Карпук,  Лідія Макаренко, Галина Алексійчук, Ніна Суднік, Людмила Бортюк, Оксана Моружко, Іван Парфенюк, Іванна Голуб, Надія Гнатюк, Тетяна Героло та інші передплатили газету на  рік і півроку.

Ветерани педагогічної праці Катерина Ігнатюк, Надія Оксенюк та Людмила Качор теж не забули прийти у відділення зв'язку, адже вони щирі і давні шанувальники друкованого слова.

Кожен, хто  цього дня завітав на пошту, мав змогу передплатити "Вісті Ковельщини", отримати невеличкий подарунок і долучитися до розіграшу призів у редакції.

Незважаючи на деяке підвищення передплатної ціни, кількість шанувальників друкованого слова не зменшилося. Щиро дякуємо всім читачам, що залишаються  з нами у 2020-му році!

Також вдячні і працівникам  поштового відділення зв'язку, які вміло виконують свій професійний обов'язок у період передплатної кампанії. Хай щастить Вам у всьому.

Тамара ШЕВЧУК,

Ольга СТЕБЛЕВЕЦЬ.

НА ЗНІМКАХ:   День передплатника в Уховецькому відділенні поштового зв'язку.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Нещодавно в Уховецькому відділені поштового зв'язку відбувся День передплатника. Коли їхали в село, то хвилювались, чи не перевелися у селі шанувальники друкованого слова? Але хвилювання виявилися марними. Нас привітно зустріли начальник відділення поштового зв'язку, депутат Колодяжненської сільської ради Ніна Парат, листоноша Ніна Самчук та чимало  читачів місцевої газети.

Вдивляємося у знайомі обличчя. Багато з них передплачують "Вісті Ковельщини" чимало років підряд, з тих часів, коли міськрайонка  ще називалась "Прапор Леніна". Ці люди хочуть знати, що відбувається в місті, районі, області, країні. Адже не кожен має можливість користуватися інтернетом. Було приємно порозмовляти з людьми. 

– Ми прийшли  підтримати "Вісті Ковельщини", щоб вони ще довго-довго трималася "на плаву". Адже у виданні є що читати на будь-які теми. Публікуються кросворди, прогнози  погоди, "несприятливі" дні. Побільше пишіть про людей,  їх долі, друкуйте поради господарям,  гумор і сатиру, – навперебій говорили уховчани.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 731

Децентралізація, яку активно впроваджують у життя власть імущі вже декілька років поспіль, має в собі багато "плюсів", про що регулярно повідомляють і засоби масової інформації, і урядовці,  і політики.

Однак є й "мінуси". Про всі говорити не будемо, але скажемо, на наш погляд, про головні. Це – реальна загроза дроблення країни на "удільні князівства", де окремі очільники ОТГ вважають себе трохи не місцевими феодалами. На щастя, їх поки що не так і багато, але  де гарантія, що завтра не стане більше? Адже адміністративна реформа триває, Верховна Рада України має ось-ось прийняти відповідний Закон як невідкладний з подачі Глави держави, а що у ньому буде виписано, детально не знає, мабуть, ніхто.

Можемо лишень передбачити, що децентралізація поглибиться і пошириться, господарський комплекс країни деінтегруватиметься, "живі" зв'язки між регіонами послаблюватимуться. Тобто "самостійними" ставатимуть не лише області, а й райони, сільські і селищні громади, котрі в складі  ОТГ відчуватимуть себе більш  і незалежними, ніж раніше.

Добре це чи погано в умовах російської агресії і  фактичної, хоч і неоголошеної війни з північно-східним сусідом, судити не берусь, але тривогу на душі відчуваю. Найбільше ж потерпаю за те, що болить: подальшу долю місцевих газет. Незважаючи на те, що про цю проблему журналісти ведуть мову вже давно, схоже, що її розв'язувати ніхто не береться – ані Кабінет Міністрів, ані Національна спілка журналістів, ані Верховна Рада. Провівши  так зване роздержавлення ЗМІ, хоч і не стовідсоткове, там заспокоїлись: баба з воза – коням легше. Тепер  виживайте, як знаєте. Ви ж – "самостійні", "вільні" і "незалежні". Маєте те, чого хотіли.

Звичайно, хотіли ми трохи не того, бо у всіх цивілізованих країнах світу влада у той чи інший спосіб підтримує національну пресу, а у нас, як завжди, роблять навпаки. Чому? Можливо, в силу своєї політичної й інтелектуальної обмеженості, а, можливо, з інших причин. Адже сказав один з київських високопосадовців, що "журналісти нам не потрібні – ми спілкуємось із суспільством напряму". Другий додав: "Книг і газет не читаю, бо вони лише забирають час". Третій взагалі рішуче виступає проти українського друкованого СЛОВА, подавши у парламент проєкт  про відміну раніше прийнятого Закону про підтримку і захист української мови! Куди вже далі?

А далі – в світ неуцтва і тотальної неписьменності. Саме таким, очевидно, бачать майбутнє свого електорату деякі урядовці і нардепи. Коли почитати їх дописи у соціальних мережах, то волосся дибки стає: що не речення, то помилка або й дві-три, що не фраза, то абсурд. Для них не існує ні правил пунктуації, ні мовно-стилістичних норм, ні елементарних навичок правопису.

За такого безладу починаєш розуміти, чому горе-реформаторів абсолютно не хвилює доля журналістської спільноти, яка в Україні досить чисельна, ані їх багатомільйонна армія читачів, ані майбутнє друкованої преси, котре в умовах   форсованої децентралізації виглядає досить туманним. Як, наприклад, виживати редакціям районних і міськрайонних газет, якщо відбудеться об'єднання районів, куди подітися тисячам кореспондентів і сотням редакторів, хто нестиме інформацію мешканцям віддалених сіл і містечок, де не тільки нема інтернету, а й відсутнє радіо, телебачення і телефонний зв'язок працює з перебоями або взагалі ніяк?

На превеликий жаль, поставлені мною запитання – чисто риторичні, бо на них ніхто не відповість ані в Києві, ані  в Луцьку. Слава Богу, що у Ковелі журналісти знаходять спільну мову з депутатами міської і районної рад, їх очільниками. Це – сьогодні. А що буде завтра, коли в результаті місцевих виборів зміниться влада?

Що буде, ми приблизно знаємо з практики стосунків з головами деяких  об'єднаних територіальних громад, які і самі газет не  читають, і виборців до цього не стимулюють, годинами просиджують у фейсбуці і пишуть свої опуси з грубими граматичними і стилістичними помилками. А проте їм би варто знати, що газета сьогодні (в тому числі "Вісті Ковельщини") – ефективний засіб об'єднання людей, інформування і про діяльність органів влади, безперервного зв'язку з тими, хто їм делегував цю владу.

Бо великою помилкою є думка про те, що таким зв'язком може бути лише інтернет. По-перше,  він не став справді масовим і доступним кожній сім'ї. По-друге, внаслідок недостатнього законодавства деякі інтернет-сайти грішать необ'єктивністю, упередженістю, а то й відвертою брехнею. При тому більшість авторів є анонімними, які пишуть те, що їм заманеться і абсолютно не замислюючись над можливими негативними наслідками такої писанини. От і виходить: замість інформації часто маємо дезінформацію, замість конструктивної критики – наклепи і обливання помиями своїх опонентів.

Як цьому протистояти? Дуже просто:  підтримати  передплатою громадсько-політичну газету "Вісті Ковельщини"! Це – єдине масове видання в нашому краї, яке подає об'єктивну, зважену і достовірну інформацію про все, що відбувається в місті і районі, оперативно повідомляє про зміни в законодавстві, котрі стосуються пенсійного забезпечення, оплати праці, соціальних пільг тощо. На шпальтах газети – розлогий спектр думок наших читачів про діяльність органів влади, прийняті ними рішення, проблеми, що хвилюють людей. Цій меті служать рубрики "Читач хоче знати", "Ви запитували…", "Проблема", "Актуально", "Добрі новини", "Офіційно" і т. д.

"Міськрайонка" – справді родинна газета. Тут регулярно друкуються добірки матеріалів і для дітей, і для дорослих:  "Зайчатко", "Долі людські", "Жартома і всерйоз", "Дванадцять місяців", "Добрий господар", "Будьте здорові!", "Новини України і світу". Словом, для кожного читача є щось цікаве і корисне. Нема (і не буде!) іншого – бруду, помиїй, зла і ненависті, що пишним цвітом "розквітає" на шпальтах деяких друкованих та електронних видань.

Звичайно, сьогодні, враховуючи сказане вище, майбутнє ковельської газети, як, зрештою, багатьох інших, залишається невизначеним. Навряд, чи стане воно зрозумілим найближчим часом, бо київській та й волинській владі не до "малої преси". Надія лише на Вас, дорогі читачі: підтримайте ковельських журналістів, а, отже, своє право на свободу слова  і правдиву інформацію наступного року, коли відбудуться вибори до місцевих рад, інші важливі для кожного українця події.

Пам'ятайте: "Вісті Ковельщини" – це газета, яка об'єднує, а не роз'єднує нас в один з найдраматичніших періодів української історії, коли вирішується доля держави. Об'єднавшись довкола неї, ми всі разом можемо зробити вагомий внесок у підтримку національної ідеї, у боротьбу проти українофобів і  шовіністів   різних мастей.

В єдності – наша сила! Борімося – поборемо!

 Микола ВЕЛЬМА.

Децентралізація, яку активно впроваджують у життя власть імущі вже декілька років поспіль, має в собі багато "плюсів", про що регулярно повідомляють і засоби масової інформації, і урядовці,  і політики.

Однак є й "мінуси". Про всі говорити не будемо, але скажемо, на наш погляд, про головні. Це – реальна загроза дроблення країни на "удільні князівства", де окремі очільники ОТГ вважають себе трохи не місцевими феодалами. На щастя, їх поки що не так і багато, але  де гарантія, що завтра не стане більше? Адже адміністративна реформа триває, Верховна Рада України має ось-ось прийняти відповідний Закон як невідкладний з подачі Глави держави, а що у ньому буде виписано, детально не знає, мабуть, ніхто.

Можемо лишень передбачити, що децентралізація поглибиться і пошириться, господарський комплекс країни деінтегруватиметься, "живі" зв'язки між регіонами послаблюватимуться. Тобто "самостійними" ставатимуть не лише області, а й райони, сільські і селищні громади, котрі в складі  ОТГ відчуватимуть себе більш  і незалежними, ніж раніше.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 451

350 різдвяних ялинок прикрасило подружжя Сюзани і Томаса Єромін з німецького міста Рінтель у своєму будинку і встановило світовий рекорд. 

Цим вони побили свій торішній рекорд – 316 дерев. Нагороду сім'ї вручили за найбільшу у світі кількість різдвяних ялинок в одному місці. Рекорд зафіксував представник Інституту рекордів Німеччини.

Готуватись до рекорду сім'я почала ще у вересні. Дерева розставили по всьому будинку. Кожне має свій унікальний стиль. Для цього використали 42 тисячі кульок та понад 300 гірлянд.

На цьому рекордсмени зупинятись не збираються і у 2020 році обіцяють, що ялинок побільшає.

hromadske.ua

l

У Сполучених Штатах Америки 82-річна жінка побила злодія, який заліз в її будинок.

У Нью-Йорку чоловік вирішив пограбувати будинок, де проживала самотня бабуся. Однак 82-річна літня жінка любить спорт, тренується в залі майже кожен день і легко піднімає 100-кілограмову штангу – жінка багато років займається важкою атлетикою.

Ввечері невідомий чоловік подзвонив у двері до самотньої господині і попросив викликати "швидку", а потім пробрався всередину. І відразу ж отримав хорошого стусана. Бабуся налила йому в очі шампунь і гамселила мітлою, поки не приїхали копи.

Грабіжника довелося везти в лікарню, й лише звідти – до поліцейського відділку.

new-s.com.ua

l

Миша погризла всі гроші, які нігерієць відкладав на Різдво.

Серед подертих купюр є і кілька вартістю 1000 нігерійських найр (64 грн). Чоловік припускає, що знищити його гроші могла миша. Клаптики, що залишилися, обміну у банку не підлягають. У дописі нігерієць зазначив, що це були усі його заощадження. Їх він довго відкладав, щоб добре відсвяткувати Різдво.

l

В Австралії наречені випадково у смітник викинули свої обручки. 

Як повідомляє "Репортер" із посиланням на CNN, після ремонту в будинку вони вивезли в центр по збору сміття кілька мішків. І лише повернувшись додому, згадали, що випадково в смітник відправили і свої перстні. Як повідомляється, парі довелося провести безсонну ніч, щоб рано-вранці приїхати у центр і там у вантажівці з сміттям почати шукати свої пакети. Молоді люди "перелопатили" приблизно 30 тонн сміттєвих відходів перш, ніж виявили свій рожевий пакет з коробочкою, всередині якої були обручки. "Це було маленьке Різдвяне диво. Ми раді, що допомогли цим людям повернути не тільки фінансову, але й сентиментальну цінність для них", – підкреслив місцевий чиновник Джим Карден.

"УНІАН".

l

У Києві пес під час прогулянки приніс своїй власниці шматок хліба із золотою каблучкою, усипаною діамантами. 

Незвичайний інцидент стався 11 грудня на Харківському масиві столиці. Про це розповіла на своїй сторінці у Facebook власниця знахідки пані Жанна.

"Арчі приніс мені скибку чорного хліба. Трохи менше половини хлібини. Поклав біля моїх ніг і почав гавкати. Пес знає, що брати їжу на вулиці не можна. Поруч були сміттєбаки, можливо підібрав саме там. Я розвернулась і хотіла піти, але він почав гавкати ще сильніше, тикаючи мордою у знахідку", – йдеться у дописі.

Господиня собаки додала, що така поведінка була неприродною для її улюбленця. Тому вона вирішила подивитися на скибку уважніше, розламала її і знайшла каблучку.

Експертна оцінка підтвердила, що каблучка золота. До того ж, вона містить вставки білого золота, діаманти та сапфіри. Киянка повідомила, що поверне прикрасу власниці, якщо та надасть бірку про каблучку з точними її характеристиками.

Зібрала Світлана ЛЯШУК.

350 різдвяних ялинок прикрасило подружжя Сюзани і Томаса Єромін з німецького міста Рінтель у своєму будинку і встановило світовий рекорд. 

Цим вони побили свій торішній рекорд – 316 дерев. Нагороду сім'ї вручили за найбільшу у світі кількість різдвяних ялинок в одному місці. Рекорд зафіксував представник Інституту рекордів Німеччини.

Готуватись до рекорду сім'я почала ще у вересні. Дерева розставили по всьому будинку. Кожне має свій унікальний стиль. Для цього використали 42 тисячі кульок та понад 300 гірлянд.

На цьому рекордсмени зупинятись не збираються і у 2020 році обіцяють, що ялинок побільшає.

hromadske.ua

ххх

У Сполучених Штатах Америки 82-річна жінка побила злодія, який заліз в її будинок.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 421

Борщ 

чи олів'є

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 509

(Закінчення. Поч. у номерах за 

28 листопада,  5 і 12 грудня ц. р.). 

Десь за рік чи два я вже знала майже все про нього, хіба що про свої статки він ніколи не говорив. Проте я бачила, що людина він не бідна. Дуже багатий будинок та все, що було в ньому, свідчило про це. Але мені те було ні до чого. Я цим не переймалася. Варю, прибираю, допомагаю йому одягатися, взутися, поїсти, вийти на прогулянку, і так час іде. 

Виробив він мені документи. Тепер я живу і працюю офіційно, можу не боятися ходити по вулиці. 

У неділю зранку стала ходити з  дівчатами волинськими до церкви. Нашої церкви тут немає, тільки католицька. Але є наш священик, що служить в певні години у відведеному нашій маленькій громаді місці, в тому ж таки католицькому костелі. До мене трішки вернулося відчуття Батьківщини. Помолюся, порозмовляю з подружками українською – і неначе на мить вдома побувала. 

А тут ще пішли мобілки, стала часто дзвонити своїй Люсьці. Потім винайшли скайп, то ми вже не могли нарадуватися цьому. Як сеньйор Маріо засне, я годинами могла не тільки говорити, але й  бачити Люську. 

Щоб я менше за нею скучала, настояв, щоб я її визвала до себе. Все оплатив. Цілий місяць дочка гостювала. Взяла відпустку, бо працювала   медсестрою в туберкульозному диспансері. Люська відразу помітила, що сеньйор Маріо дуже вже до мене прихильний та чуйний. 

– Якби йому хоча б років зо двадцять менше, то йшла б ти, мамо, за нього заміж. 

Я тільки сміялася, бо мені було добре і без того заміжжя. Думала я, що ніяке спільне ліжко не замінить тої теплоти, того розуміння з півслова чи без слів, які стали між нами. Бачила я, що і йому зі мною добре, наче помолодшав трохи. І про мене таке стали казати мої подружайки. Насміхалися правда: "Роман у тебе, Улю – казали – роман до самої смерті. Такий не зрадить точно. От кому можна довіряти, як собі самій".

Хай, думаю, жартують, хай обговорюють, на те і язики. А в моїй душі так стало хороше, що ніякими плітками чи жартами не зіпсуєш. 

Співати стала. Що не роблю – співаю. Колись співала в шкільному хорі. Вчителька, яка вела співи, дуже мене хвалила, казала, що такий голос, як у мене, тільки для сцени. Село моє рідне, волинське, теж було співуче. Співали скрізь: на вечорницях, співали, коли їхали возами льон збирати і сідали на одну підводу семеро чи десятеро жінок, на проводах хлопців в армію. А на весіллях, то й говорити не приходиться. Дівчата з хлопцями дві доби не замовкають. Українські народні пісні чергуються з радянськими сучасними, тоді  модними. Жінки статечного віку згадують і затягують старих весільних обрядових пісень, чоловіки густими басами виводять:  "Де ж ти, хмелю, зиму зимував, що й не розвивався". 

Я виросла з піснею. Як трапилася біда з моїм Ваською, співати майже перестала. Лихо заважало, не до пісень було. А тут неначе вернулася в свою юність і молодість. Не я, а душа моя співу просить. А часом просить і сеньйор Маріо. Дуже вже полюбилися йому мої пісні. Особливо "Волинь моя". Каже мені: "Чого ж ти кинула свою ту Волинь, коли вона така гарна”. 

– Не кинула б, – відповідаю – ніколи б не кинула, якби не скрутні часи. А в серці моєму вона завжди зі мною, скільки жити буду. 

Коло мене навчився потроху співати наших пісень і сеньйор Maріo. Голос мав гарний. Незважаючи на літа, був той голос приємним і молодим. Напевно правду люди кажуть, що з віком голос майже не міняється. Бувало, сядемо ввечері надворі коло його помпезного будинку і затягуємо впівголосу "Червону руту" чи "Черемшину". Сусіди слухають і дивуються, як у нас гарно виходить.  

Українська пісня має, на мою думку, щось таке для серця, що, співаючи її, ніби до неба здіймаєшся. А коли співаєш вдвох і до ладу, то виникає поєднання душ. Ми з Маріо в пісні досягли такого блаженства, ніби в рай потрапляли.  

На злеті якоїсь пісні Маріо помер. Перед самою смертю сказав мені, що я прикрасила його життя і подарувала декілька найкращих років.  

Хоронили його дуже пишно. Насходилося, наз'їжджалося багато статечних, одягнених в усе чорне чоловіків і жінок. Такої багатої публіки не тільки я не бачила, але і містечко наше. 

Зібрала я свої речі і вирішила податися спочатку до своїх товарок, а потім, може, і на Волинь. 

Чекаю, кому хату передати та все, що в ній, разом з ключами. 

Тиждень прочекала, ніхто не йде. Не знаю, що робити. Сиджу на чемоданах і клунках з моїми малими статками, неначе птаха на гнізді перед вильотом до вирію. 

Сиджу і журюся. Згадую Маріо. Просльозуся  часом і помолюся за його душу, за те, що зробив мені стільки добра. 

Аж в один день дзвінок в двері. Відкриваю – на порозі поважні два чоловіки з дорогими портфелями в руках. Попросилися до кабінету, де працював Маріо. Розкрили свої кейси, дістали папери, довго щось листали, а далі зачитали мені заповіт, що його склав на моє ім'я Маріо. Урочисто оголосив мені один з чоловіків, який назвався нотаріусом, що тепер я стала власницею заводу, трьох готелів, двох кораблів, а також цього величного будинку. А щоб не мала ніяких проблем з тим усім, то з другим чоловіком, який виявився відомим адвокатом, укладено договір, за яким він буде всім тим управляти та звітувати переді мною. І взагалі бути моїм особистим адвокатом у найближчі 10 років.

Отак завершилася моя “історія кохання”, яку й вам розповіла.

Олександр МІНОВИЧ.

Десь за рік чи два я вже знала майже все про нього, хіба що про свої статки він ніколи не говорив. Проте я бачила, що людина він не бідна. Дуже багатий будинок та все, що було в ньому, свідчило про це. Але мені те було ні до чого. Я цим не переймалася. Варю, прибираю, допомагаю йому одягатися, взутися, поїсти, вийти на прогулянку, і так час іде. 

Виробив він мені документи. Тепер я живу і працюю офіційно, можу не боятися ходити по вулиці. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 495