Сьогодні ні для кого не секрет, що ситуація на російсько-українському фронті складна, якщо не сказати більше. Причин цього чимало, але не про те зараз мова.
Як би це не банально звучало, але повторимо загальновідому істину: війна вимагає зусиль не тільки воїнів ЗСУ, хоч їх – у першу чергу. Але й решта українців не має права бути в ролі спостерігачів і спокійно слідкувати за подіями, що відбуваються на полях Великої війни.
Четвер. Ясно. Температура: 5оС. Вітер східний слабкий.
В ніч на п’ятницю. Ясно. Температура: -1оС. Вітер північно-східний слабкий.
Волинська земля багата на жінок рідкісного дару, з Божою іскрою в серці, щиро залюблених у свій край і Батьківщину, працелюбних, самовідданих, мудрих, тих, хто стійко і невтомно день у день вкладає сили, енергію, душу у волонтерську справу. В час, коли триває жорстока і кровопролитна Велика війна з країною-терористкою, праця «янголів добра» стала одним із ключових факторів підтримки військових на фронті.
Досвід роботи у закладі позашкільної освіти – понад 30 років. Наталя Майсак працювала керівником гуртків і методистом в ЗПО «Станція юних натуралістів міста Ковеля» — став у нагоді у волонтерському центрі.
Сьогодні вона навчає молодь закладів освіти Ковельщини, але уже іншого – проводить «майстер-класи» з виготовлення окопних свічок, плетіння маскувальних сіток. Спільними зусиллями дітей та дорослих було виготовлено не одну сотню свічок, які своїм теплом зігрівали і зігрівають наших військових у холодні зимові ночі і дні.
Не можу стриматися, щоб не запитати: «Пані Наталю, звідки черпаєте душевну рівновагу і натхнення?».
— Швидше за все, спрацьовує внутрішній ресурс,— ділиться думками наша співрозмовниця. — Мабуть, коли ми приходимо у волонтерський центр, то заряджаємося вірою і оптимізмом. Волонтерство – це стан душі. Тут ми знаходимо однодумців, людей з відкритим серцем і працьовитими руками.
Буває так, що до нас приходить людина, яка не має наміру волонтерити, але після спілкування з дівчатами приєднується до нашої команди. Ми довіряємо один одному, в нас ніхто не цурається роботи – чи то віск на свічки розтопити, чи то картон порізати, чи то завантажити, або розвантажити авто. В нас неймовірні і працьовиті люди.
Завжди готові прийти на допомогу колегам-волонтерам з осередку, що діє на базі Будинку культури Дубівської ТГ: чи то овочі почистити, натерти, словом, підготувати до сушіння, чи то горіхів налущити для енергетичних батончиків для наших військових.
Стараємось не дублювати те, що роблять інші. Напрямків допомоги нашим захисникам є багато. І важливо, щоб у спільній справі ми не конкурували з іншими волонтерами, а органічно їх доповнювали. Поки що нам це вдається. Сьогодні кожен волонтерський осередок має свою нішу або, іншими словами, вузьку спеціалізацію, і це дає нам можливість оптимально використовувати ресурси і не розпорошуватися.
В кількох словах про все розповісти складно. Дякую Богу і долі, що знаходжусь серед добрих і щирих людей, яким болить душа за рідну країну, за кожного воїна, за кожного українця, за тих, кому потрібно простягнути руку допомоги.
l
Щедра наша земля на людей талановитих, духовно багатих, мудрих. Багато років присвячує себе громадській роботі місцева активістка Галина Рябко (на світлині – вгорі праворуч). Вона – людина слова і людина справи, невичерпне джерело енергії і життєлюбства, взірець для багатьох!
Галина Василівна — невтомна ентузіастка, наділена організаторськими здібностями, великим бажанням допомагати ЗСУ. Разом із своєю вірною і надійною подругою Валентиною Жердецькою оволоділи швейною справою. «Золоті» руки цих прекрасних і симпатичних жіночок шиють сотні, навіть тисячі речей для фронту, зокрема, теплі шапки і баффи.
— Пані Галино, розкажіть, будь ласка, як волонтерська діяльність стала невід’ємною частиною Вашого життя?
— З перших днів повномасштабного російського вторгнення ми не сиділи, склавши руки. Швиденько організували когорту активістів, які взялися плести маскувальні сітки для потреб ЗСУ. Ми усі дуже переживали, адже війна – це біль, страждання, розруха.
Як же не допомогти солдату? Я, як мама і бабуся, не могла стояти осторонь. Йшла на роботу й по дорозі зверталася до кожного, кого зустрічала, просила приносити тканину для виготовлення сіток.
Ніколи не вміла шити, навіть не вірилось, що можу опанувати професію швачки. Дякувати Богу, з часом навчилась і тепер можу повноцінно шити для потреб військових. Багато чим завдячую Валентині Жердецькій, з якою в нас спільні думки, молитви і колосальне бажання бути корисними. Ми не можемо всидіти на місці.
Кожна поїздка на Схід не обходиться без підтримки місцевих жителів. Наші жінки – неймовірні, бо шиють і куховарять для потреб фронту, вкладають душу у приготування вареників, пиріжків, тушонок та багато іншого.
Вважаю, що так і повинно бути. Люди гуртуються, працюють, моляться за наших доблесних воїнів. На Різдво ми ходили колядувати від хати до хати (співаю у церковному хорі). За зібрані кошти вдалося придбати дрони-камікадзе.
Безмежно вдячна усім і кожному! Сподіваюся, що разом нам усе вдасться і щиро вірю у Перемогу!
l
Тетяна Моголюк родом з с. Мирина (нині проживає у Дубовому). Вона наділена багатьма талантами. Найперший її талант – материнський (на світлині – в центрі).
Тетяна виховує п’ятеро дітей, яких привчає до праці на землі, прищеплює почуття патріотизму.
Другий талант пані Тетяни – працелюбність і любов до всього, за що беруться її натруджені руки, які так багато переробили в житті і завжди пахнуть чимось приємним: то чебрецем, то м’ятою, то лісовими ягодами, то грибами, то запашною здобою.
А третій талант – вміння в’язати. І всі ці таланти Тетяна Моголюк втілює у житті, ні на мить не припиняючи допомагати фронту.
— Звістка про війну приголомшила, спантеличила, однак водночас стала поштовхом, щоб діяти, — пригадує перші дні повномасштабного вторгнення пані Тетяна. — Мої рідні брати теж поїхали боронити країну. Старший пішов на війну добровольцем в перші дні війни. Дізнавшись, що старшого брата забирають на Схід, молодший вирішив поїхати з ним, ставши на захист своєї країни
З перших днів російського вторгнення пекли хліб, пиріжки, великодні паски. Часом було сутужно з продуктами, але добрі люди допомагали, поповнювали запаси борошна, цукру, дріжджів. Ми, в свою чергу, випікали хліб, іншу випічку й передавали їх на фронт.
Злість на ворога, ненависть до нього переросли не тільки у боротьбу, а й у щоденну роботу. Торік почала в’язати жилетки військовим, аби вони могли хоч трішки зігрітися. Відгукувалася на заклик координатора ГО «Діємо вже» Наталії Тхоржевської, яка зверталася з проханням шити плащі-пончо.
— Тетяно, хто ще допомагає волонтерам?
— Чуйних і добрих людей стає все більше. Мої земляки порядні, свідомі. В цьому році до організації останньої поїздки на Схід долучився священник і староста Роман Штоцький з с. Мельниці. Потрібно борошно чи цукор — наші люди швиденько організовують збір. Окрім мене, хліб печуть й інші господині, за що їм щиро дякую. Не усі й завжди до кінця усвідомлюють трагедію нинішньої війни. Іноді, буває, не розуміють: «Чому я це роблю? Чому беруся допомагати?».
А я завжди казала і кажу: «Я буду допомагати, працювати стільки, скільки буде потрібно, щоб не було так, як було у Бучі!». Не думаєш про себе — думаєш про дітей, про майбутнє країни, в якій народився і живеш.
…Коли виходить брат на позицію, і немає з ним зв’язку, то серце кров’ю обливається, рветься на шматки. Будучи при надії на останньому місяці, не мала зв’язку з ним. Настільки переживала, що змушена була телефонувати його командиру. Дякувати Богу, знайшовся живий!
Війна триває не тільки для волонтерів. Війна – це наша спільна біда. Скільки смачної їжі вдалося передати на фронт завдяки невтомним господиням з с. Байківців. Мельницькі господині теж вкладають душу у приготування страв. На їхньому рахунку лише за останній час — 15 відер голубців, 15 відер вареників, 20 відер котлет та ін. Велика вдячність жінкам з с. Кривлина, Мирина, Рудки-Миринської, які при потребі готують страви, не покладаючи рук, допомагають продуктами довготривалого зберігання, консервацією, салом, шкварками. Невтомні жіночки з Байківців, які ніколи не відмовляли допомогти фронту, продовжують займатися сушінням овочів для приготування борщів.
Люди в нас дуже хороші, відповідальні, щирі. Звозили лляні мішки для виготовлення «кікімор». Розплутувати їх на нитки взялося чимало бажаючих. Спасибі вчителям і учням ЗЗ СО «Ліцей с. Мельниця» за активну участь в волонтерській роботі, зокрема, за виготовлення окопних свічок. Спасибі за організацію в цій справі талановитому вчителю Галині Адамівні Ткачук.
Не раз жартома люблю казати: «В нас такі затяті і цілеспрямовані дівчата й жінки, що й до Кремля можуть дійти!».
Я дуже вперта й водночас не люблю брехні, байдужості. Коли потрібно було негайно зібрати теплі шкарпетки на фронт, звернулася до Тетяни Солодун, яка вміє в’язати. Жінка у свою чергу, звернулася до сестри – Тетяни Кропиви, депутата із с. Жмудчого, котра завдяки активним односельчанкам і жіночкам з сусідніх сіл змогла зібрати 17 пар шкарпеток. Загалом буквально за тиждень майстриням вдалося зв’язати 35 пар шкарпеток.
Ми продовжуємо працювати. Один в полі – не воїн. І дуже важливо не розгубити людські цінності й бути людиною. Ми дуже потрібні нашим військовим, тому не маємо права зупинятися. Разом і тільки разом зможемо здолати ворога!
l
Відверто кажучи, хвилювалася, коли розпочала розмову з волонтеркою Олександрою Самохою (на світлині – внизу праворуч з донечкою Євгенією і сином Михайлом; внизу ліворуч – маленький волонтер із Запоріжжя). Вона – переселенка із Запоріжжя, мама двох чудових діток і дружина військового, котрий отримав повістку в червні 2022 року, пройшов військове навчання й став на захист нашої Батьківщини у перший рік «великої» війни.
Перші три тижні після повномасштабного вторгнення мешкали у Полтавській області. Повернулися додому, мали надію, що все налагодиться. На жаль, довелося знову залишати рідну домівку.
— В ту моторошну ніч в Запоріжжі було тихо і спокійно, — пригадує Олександра. – Раптом серце завмерло від жаху, адже ми почули гучні вибухи. Було страшно не за себе, а за дітей. Синочку тоді й двох років не було, а донечці всього шість.
Спрацював материнський інстинкт, із самого ранку сіла в авто, посадила дітей і поїхали куди очі бачать. Обставини склались так, що прихисток ми знайшли на Волині. Тут живуть наші друзі, які допомогли облаштуватися.
Ковельщина стала нам «другою» домівкою. Були думки повернутися додому, але ситуація там дуже непроста. Знайомі розповідають, що, буває, за добу прилітає по 17 ракет. Невимовна біль переповнює серце, але, дякувати Богу, нас зігріли увагою і турботою, ми в безпеці.
У ГО «ДІЄМО ВЖЕ» потрапила випадково, але з того часу не уявляю свого життя без бджілок-трудівниць, які плетуть маскувальні сітки, шиють одяг. Тут я навчилася багато чому, дякуючи терпінню моїх наставників. Вони навчили мене шити, не залишили наодинці з відчаєм і тривогами.
Життя продовжується. Я неодноразово приходила з дітьми у волонтерський центр. Поки менший синочок спав у колясочці, я шила, а наш координатор Наталія Тхоржевська вчила уроки з донечкою-першокласницею.
Навіть, коли у Наталії Дмитрівни народився онук, то ми були перші, з ким вона розділила цю радість.
Серце переповнюється позитивними емоціями, коли приходжу до своїх дівчат у волонтерський центр. Щиро вірю, що все закінчиться, що більше не будуть гинути мирні і військові. Молю про це Бога!
І куди б не закинула нас доля, волиняни завжди залишатимуться для нас рідними і близькими по духу людьми.
Розмову вела
Світлана ТРОЦЮК.
У сьогоднішній публікації розповімо про невтомних жінок-ентузіасток, які живуть і працюють на Ковельщині, вдало поєднують трудові будні із громадськими справами. Отже,знайомтесь: волонтерки ГО «ДІЄМО ВЖЕ» Наталя МАЙСАК, Галина РЯБКО, Тетяна МОГОЛЮК, Олександра САМОХА.
х х х
Як дорівнятися до видатної особистості: творчим талантом, духовним надбанням чи вмінням бути підприємливим і багатим? Існує категорія людей, яка намагається видатну особистість просто применшити до середньо-статистичної маси. Та Бог їм суддя.
Геній Тараса Шевченка має свої особливості і, на мою суб’єктивну думку, він вищий Шекспіра, Гьоте, Пушкіна, тому що ліплений з душі і духу народного.
Він – пророк нації, апостол Правди і борець за волю свого знедоленого народу.
х х х
Творчість і життя Шевченка досліджені й просвічені, немов рентгеном, з усіх можливих ракурсів. Але буває, що зацікавленому в око впадає маловідома сторінка життя генія.
Шановні друзі, колеги, читачі! Цими віршами я закінчую свою творчість. Дякую за дружбу, за увагу, за добре ставлення, терпимість і розуміння. Зичу всім Божого благословення!
І світ наповнений сльозами,
І стогоном набат звучить.
Хіба простить нам Всемогутній
За справи пакосних людей,
За всі гріхи, за всю розпутність,
За мертвих крихіток-дітей?
За всю пролиту кров невинних,
За душі спалені в огні,
За безневинно “убієнних”
У цій загарбницькій війні.
За шахти спалені, заводи,
Де уцілів один зі ста,
За всі жахіття для народу,
Розбиті села і міста.
За жадібність, за ґвалтування
І за грабунок трударів,
За всіх простих людей страждання
Від тих сидячих «нагорі».
Він милосердний, Він чекає...
Жде покаяння наш Отець.
А прийде час, Він покарає,
І буде всім гріхам кінець.
Всьому
свій час
Всьому свій час – родитись і вмирати,
Для праці і спочинку є свій час,
В свій час просити, вчасно віддавати,
І Господу молитись повсякчас.
Всьому свій час — і радості, й печалі,
І для плачу, і співу є свій час.
Хоч на обличчі носимо вуалі –
Господь постійно дивиться на нас.
Всьому свій час — і шепоту, і крику,
І для смирення в гордія свій час.
Хоч маємо особу невелику –
Господь постійно знає все про нас.
Всьому свій час - і сіяти, й збирати,
І для кохання в кожного свій час.
В свій час Господь прийде, щоб нас карати,
Та жде Христос покаяння від нас.
Свій час - для дня і є свій час для ночі,
Для розпачі і спокою - свій час,
І для зітхання й радостей дівочих...
Отець завжди піклується про нас.
Всьому свій час. Подумати про вічне,
Подумати про будні наших днів
І про життя майбутнє, потойбічне.
Відчути Божу ласку, а не гнів.
Всьому свій час — і вчитись, і навчати,
В свій час іти дитині в перший клас.
В свій час хорошу справу розпочати –
Всевишньому молитись повсякчас.
Роздуми
про вічне
І знов зима, і знову сніг,
А я, смиренник, вірш пишу.
Любов і вірність я зберіг
І в серці повсякчас ношу.
Летять роки – мої літа.
Вже час доходить до вінця.
А перед Нею – суєта,
Аж від початку й до кінця.
Ніщо не спинить часу плин:
Ні хутро, ані нагота.
А нанівець зійдеться клин –
Усе поглине темнота.
І заблаженствує душа:
Не буде болю, суєти,
Не буде жодного вірша:
Я буду спокій берегти.
Як час летить
Як час летить, немов в аероплані,
Мов перепел летить у сіножать.
Ще тілько-но освідчився в коханні,
А вже роки до старості біжать.
Дитинство, як лелека, пролетіло
Понад лугами, квітами увись.
Відтоді помужніло наше тіло –
Лишився спомин, як було колись.
Літав колись в уяві, наче птаха,
Чимдуж скакав із ”шаблею” в руці,
“Рубав” лозу, й сміялися з невдахи,
Тікаючи від мене горобці.
А в юності, на бурних водах річки
Кипів, гримів, стогнав волюнтаризм,
Бо за три роки в плані п’ятирічки
Хотіли збудувати комунізм.
Вони ці спогади багато ширші,
Ніж в цьому вірші міг сказати я,
Про тих усіх, що від мене не гірших,
Тих сотень, тисячей таких, як я.
Ах, молодість, бурхливо-чудернацька!
Так швидко йде від нас у сиву даль.
І старість: зморшки, стогін і зненацька
Вже смертний сон накриє, як вуаль.
Як час біжить, скоріше річки плине,
Ніби комета в небі пролетить.
То ж дякуймо за кожную хвилину
Ми Господу за цю життєву мить!
Я прийду
Я кохатиму тебе завжди
І прилину до тебе я – жди.
На небесних шляхах,
Як до вирію птах,
Віднайду по зірках я сліди.
В Шлях Чумацький я ще не спішу,
Про життя я у віршах пишу,
Щоб на нашій Землі І дорослі, й малі
Знали гавань своєї душі.
Я проплив по життю безліч миль.
І штормило, і бриз був, і – штиль.
Щоб від горя й біди
Стерлись прикрі сліди,
Я до вас повернусь в заметіль.
Тут щирим бути не боюся
Бувають ще солодкі мрії,
Зустріну їх і посміхнусь,
Бо мрії є – нема надії.
Та я і мріям поклонюсь.
Я поклонюсь ромашці в полі,
Вона також неговірка,
Вона – сестра моєї долі,
Така ж бо сОлодко-гірка.
І полечу увись поволі,
Де неосяжна висота,
Десь там є край моєї долі,
А, може, чорна пустота.
Тут щирим бути не боюся,
Молюсь, як пращур, небесам.
Там я назавше залишуся
Навіки-вічні сам на сам.
Друзі
у моєму житті
Буття, яке ти є прекрасне!
В твоїм розмаї я тебе люблю:
І небо, й зорі, в небі Сонце ясне,
Поля й гаї — усе приголублю!
Краса життя, який дарунок Бога!
Нема ціни, щоб його оцінить!
І в кожного в житті — своя дорога.
То ж слава Господу за цю життєву мить!
Життя, цей світ, оцей дарунок Божий
Один у нас. У кожного своє.
Ніхто прожить за іншого не може
То ж славим Господа, що Він його дає.
Живемо ніби чесно, справедливо,
Здоров’я Бог дає і серце не болить,
Серед людей поводимось правдиво,
Але без друзів важко в світі жить.
О, друзі милі, ви такі чудові –
Я вам сердечно й щиро говорю
У нашій вільній, дружній цій розмові,
Що я люблю вас, вас боготворю!
В мені ви Музу надихнули знову,
Її зігріли ви своїм теплом,
Ви розсікли в душі моїй окови
І відвели від серця бурелом.
Я вдячний вам за ваші всі поради,
За критики загострене слівце.
Я вам завжди безмежно буду радий,
І я вам щиро дякую за це.
Я зичу вам і радості, й любові
І повсякденно в Господа молю,
Щоб ви були щасливі і здорові.
Мої хороші! Як я вас люблю!
Віталій ЛИХОБИЦЬКИЙ.
Жде покаяння наш Отець
Смиренно молимось у храмі,
Та ллється кров, душа болить.
І світ наповнений сльозами,
І стогоном набат звучить.
Хіба простить нам Всемогутній
ОВЕН. Виявляться вдалими турботи про свою зовнiшнiсть, поїздки i подорожi. У вiвторок, схоже, захочеться навести лад, все розкласти по поличках, навiть думки i вiдчуття.
ТЕЛЕЦЬ. Стриманiсть, зосередженiсть i скромнiсть – ось тi риси, якi дозволять досягти максимального успiху на всiх напрямах. Знайдуться рiшення найважливiших питань.
