Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 17оС. Вітер північний  помірний.

В ніч на п’ятницю. Ясно. Температура:  9оС. Вітер західний слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура: 18оС. Вітер західний  помірний.

В ніч на суботу. Мінлива хмарність. Температура: 10оС. Вітер  західний  слабкий.

Субота. Хмарно, часом дощ. Температура: 17оС. Вітер західний помірно сильний.

В ніч на неділю. Ясно. Температура: 10оС. Вітер південно-західний  слабкий.

Неділя. Мінлива хмарність.  Температура: 19оС. Вітер південно-західний помірно сильний.

В ніч на понеділок. Хмарно, дощ. Температура: 110С. Вітер західний помірний.

Понеділок. Хмарно, дощ, часом сильний. Температура: 19оС. Вітер  західний  сильний.

В ніч на вівторок. Мінлива хмарність, часом дощ. Температура: 6оС. Вітер західний помірно сильний.

Вівторок. Мінлива хмарність, часом дощ. Температура: 10оС. Вітер західний сильний.

В ніч на середу. Мінлива хмарність. Температура:  2оС. Вітер західний  слабкий.

Середа. Мінлива хмарність, часом дощ.  Температура: 11оС. Вітер західний  помірно сильний.

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 17^оС. Вітер північний  помірний.

В ніч на п’ятницю. Ясно. Температура:  9^оС. Вітер західний слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура: 18^оС. Вітер західний  помірний.

В ніч на суботу. Мінлива хмарність. Температура: 10^оС. Вітер  західний  слабкий.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 123

Соціальні мережі у ці весняні дні переповнені світлинами і дописами наших земляків про красу рідного краю, її примноження шанувальниками природи. Ще б пак: квітень і травень – найсприятливіший час для висаджування квітів, дерев, декоративних кущів. Адже недарма співаємо: «Волинь моя, краса моя…». І ту красу творимо разом.

Дехто може сказати: «Про яку красу ведете мову? Адже війна триває третій рік поспіль, щодня гинуть на фронті наші Герої, ворог по-варварськи обстрілює міста і села».

Так, війна триває. Кривава, жорстока, кінця якій не видно. Але, чи означає це, що тут, в тилу, маємо сидіти, склавши руки, чекати «з моря погоди», впадати у відчай і безнадію? Безперечно, що ні. Наш обов’язок – сприяти збереженню довкілля, примноженню зелених багатств рідної держави, чим підтвердимо віру в неминучу Перемогу добра над злом.

Маємо бути вдячні тим людям, які з приходом весни беруть активну участь у висаджуванні квітів (часто – за власний кошт), впорядкуванні парків і скверів, громадських місць. Ініціаторами добрих справ, зокрема, є працівники КП «Ковельські парки» (керівник – Віра Федосюк). Не буває дня, щоб у соціальних мережах не з’явився допис або світлина про нові клумби, газони, декоративні композиції у рідному місті. 

Активну позицію природолюбів – перетворити Ковель в місто-сад – всіляко підтримують депутати міської ради, члени громадських організацій,  їх однодумці, представники духовенства.

На жаль, мають місце випадки плюндрування краси, крадіжки висаджених квітів і кущів. Нещодавно згадувана вище Віра Федосюк сповістила  про такі прикрі факти, що мали останнім часом у Ковелі. Про  них вона повідомила органи  правопорядку, сподіваючись на швидке виявлення крадіїв.

Докладають  сил до примноження зелених багатств трудові колективи держлісгоспу, СЛАТ «Тур», учні шкіл і студенти навчальних закладів, небайдужі власники домогосподарств. Вони розуміють: збереження довкілля – справа всіх і кожного.

… Нещодавно організатори традиційної виставки «Волинська Голландія» повідомили, що наближається день відкриття   цьогорічної феєрії квітів, наголосивши: «Якщо ця краса здатна хоч на мить повернути наші усмішки та радість, то вона того варта».

Як кажуть, без коментарів.

Соціальні мережі у ці весняні дні переповнені світлинами і дописами наших земляків про красу рідного краю, її примноження шанувальниками природи. Ще б пак: квітень і травень – найсприятливіший час для висаджування квітів, дерев, декоративних кущів. Адже недарма співаємо: «Волинь моя, краса моя…». І ту красу творимо разом.

Дехто може сказати: «Про яку красу ведете мову? Адже війна триває третій рік поспіль, щодня гинуть на фронті наші Герої, ворог по-варварськи обстрілює міста і села».

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 121

Семенова гора зустрічає весну – співом птахів, набубнявілими бруньками на деревах, несміливими паростками трави. Тим часом над цією тисячолітньою археологічною пам’яткою витає реальна загроза тотального знищення – днями стало відомо, що ТОВ «Сандекс», яке виграло тендер на видобуток піску на Семеновій горі, збирає та готує дозвільні документи для того, щоб розпочати роботи.

Депутати б’ють 

на сполох

Здається, публічна хвиля обурення, яку викликало у старовижівчан повідомлення про аукціон небаченої щедрості – продаж спеціального дозволу на видобуток піску на 160 гектарах унікальної ділянки, мала б змусити негайно втрутитися у ситуацію найвищих посадовців як Міністерства екології та природних ресурсів, ДП «Ліси України», так і виконавчої влади та правоохоронних структур. 

Власне на це сподівалися і депутати Старовижівської селищної, Ковельської  районної й Волинської обласної рад, адресуючи їм свої звернення з категоричною вимогою зупинити екологічний злочин – руйнування рідкісної природної пам’ятки. Про це говорили у своїх відеозверненнях, опублікованих у соцмережах, учні Старовижівського професійного ліцею та школярі села Смолярі, місцеві краєзнавці й вчителі.

Нещодавно на сесії головного самоврядного органу Волині обранці громади 43 голосами підтримали звернення до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Державної служби геології та надр України щодо скасування проведення аукціону з продажу спеціального дозволу на користування надрами Старовижівського родовища та повернення повноважень органам місцевого самоврядування в сфері надрокористування. 

Перший заступник голови облради Юрій Поліщук, один із авторів проєкту звернення, наголосив: родовище, на яке націлилось ТОВ «Сандекс», розташоване в межах загальнозоологічного заказника «Смолярівський», відтак на його території забороняється будь-яка господарська діяльність. Адже це завдасть непоправної шкоди навколишньому природному середовищу, спричинить знищення археологічної спадщини. 

У своєму зверненні депутати вимагали вжити відповідних заходів у межах чинного законодавства України щодо скасування результатів проведеного аукціону стосовно надання спеціального дозволу на користування надрами – Старо-Вижівське родовище, номер лота – SUE001-UA-20231228-01783, встановити та покарати осіб причетних до фактично рейдерського захоплення пам’ятки культури та природи.

– Ще 19 січня Ковельська окружна прокуратура почала процедуру встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави щодо правомірності виставлення на аукціон Старовижівського родовища піску, –  зазначила речниця Волинської обласної прокуратури Наталка Мурахевич в ефірі телеканалу «Аверс». – Прокурори направили запити до контролюючих органів влади та місцевого самоврядування, внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 358 ККУ за фактом можливого внесення недостовірних відомостей до офіційних документів щодо характеристик цього родовища. 

В рамках кримінального провадження вивчено матеріали, що стали підставою для проведення аукціону  та видачі спеціального дозволу на видобування піску. Зараз триває досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні, і за його результатами буде вирішено питання щодо наявності підстав для заявлення позову про анулювання наданого дозволу. 

Відповідь на своє звернення до Ковельської окружної прокуратури отримав і депутат Старовижівської селищної ради Михайло Шлапай. У ній теж йдеться про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом продажу спецдозволу на видобування піску, а досудове розслідування доручено проводити слідчим відділення поліції № 2 Ковельського районного управління поліції ГУНП у Волинській області.

Ковшем екскаватора – 

по історії 

На перший погляд, здається, що ніби цілком достатньо підстав для того, аби принаймні пригальмувати процес із видачею дозвільних документів ТОВ «Сандекс» для початку виробничої діяльності. Однак ні збурення громадської думки, ні кримінальні провадження не зупинили фірму, яка зі статутним капіталом 3 тисячі гривень, добилася дозволу на початок розробки піщаного кар’єру саме на Семеновій горі. Хоча, за словами голови Старовижівської селищної ради Василя Камінського, замість цієї місцини пропонували інші ділянки, цілком придатні для облаштування кар’єру, адже в громаді не проти нового виробництва, яке передбачало б створення робочих місць і надходження податків до місцевого бюджету.

Чому ж ТОВ «Сандекс» так приваблює саме Семенова гора? Можна лише припустити, що близькістю до залізниці, що скоротить транспортні витрати на вивіз піску, який, як подейкують, можуть відправляти за кордон. Адже, як розповіли місцеві краєзнавці, завдяки своїй якості він годиться не лише як будівельний матеріал, а й для виготовлення плиткового клею. Дехто припускає, що, можливо, не пісок цікавить, а поклади бурштину чи блакитна глина, яка використовується в косметиці. Ймовірно, її поклади можуть знаходитися під піщаним шаром. Саме така глина трапляється на берегах річки Вижівки, і тутешнє жіноцтво користується цим засобом, щоб покращити вроду.

Але якими б дороговартісними не були природні ресурси Семенової гори, вони ніщо порівняно з археологічною та екологічною цінністю цієї місцевості. 

– Таких пам’яток, як Семенова гора, досить мало, – сказав в ефірі телеканалу «Аверс» вчитель Галиновільської гімназії Микола Сивилюк. – На кінець мезоліту (приблизно 7 тис. років) тут була стоянка первісних людей – збирачів і мисливців. Археологічні знахідки свідчать, що вони володіли високим вмінням обробітку кременю. Далі поблизу озера Липки є узвишшя, де з високою ймовірністю теж могли б селитися люди. Тобто тут може бути кілька глибших культурних пластів давності 7-10 тис. років. Страшно навіть уявити, що по них пройдуться ковшем екскаватора, а не щіточкою археолога. 

Відома на Старовижівщині учителька географії Марія Федорівна Хлопук (на жаль, нині покійна) часто влаштовувала разом із учнями експедиції  на Семенову гору. Як пригадують нині її вихованці, вона стверджувала, що там було капище, де молилися і проводили свої обряди первісні люди. Нібито там навіть знайшли якісь ритуальні предмети. Тож можна припустити, скільки ще таємниць ховає у собі це сакральне місце.

Понад те, після руйнування Семенової гори можна чекати і реальної помсти від природи. Адже місцеві жителі давно помітили специфічний рух хмар, для яких гора є природним бар’єром і зупиняє буревії. Облаштування піщаного кар’єру передбачає вирубку лісу, а це означає, що цю місцевість залишать тварини і птахи, зруйнується вся екосистема. 

Зупинити екоцид!

Минулого тижня у соціальних мережах з’явилося повідомлення про те, що, незважаючи на офіційні заперечення Старовижівської селищної ради, клопотання до правоохоронних органів, вищих органів виконавчої влади, звернення депутатів до Президента України та Кабінету Міністрів України, відкрите кримінальне провадження по факту можливих порушень під час проведенню аукціону, ТОВ «Сандекс» продовжує збір та підготовку дозвільних документів для здійснення видобутку піску на Семеновій горі. 

Це необхідна частина процедури для проведення громадського обговорення, щоб отримати висновок про вплив діяльності, яку планує фірма, на довкілля. Тобто жителі громади, всі, кому не байдужа доля археологічної і культурної пам’ятки, мають шанс висловити свою думку з приводу того, як вплине на довкілля і чим загрожує природі видобуток піску на цій ділянці. Термін подання зауважень і пропозицій закінчується 15 квітня. 

Старовижівська селищна рада просить громадськість, усіх, кому не байдужа доля археологічної пам’ятки, довкілля краю, стати на захист Семенової гори, зоологічного заказника «Смолярівський» та надсилати свої зауваження і пропозиції до Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України за адресою:  03035 м. Київ, вул. Митрополита Василя Липківського, 35, Департамент екологічної оцінки та контролю, електронна пошта – OVD@mepr. gov. ua. 

Тільки згуртована пропозиція допоможе відстояти і зберегти найцінніше, що залишилося нам у спадок, і те, що маємо передати нащадкам, – нашу природу, пам’ятки, які бережуть таємниці минулого. 

Валентина БЛІНОВА, 

журналістка, лауреатка премії імені Полікарпа Шафети. 

Семенова гора зустрічає весну – співом птахів, набубнявілими бруньками на деревах, несміливими паростками трави. Тим часом над цією тисячолітньою археологічною пам’яткою витає реальна загроза тотального знищення – днями стало відомо, що ТОВ «Сандекс», яке виграло тендер на видобуток піску на Семеновій горі, збирає та готує дозвільні документи для того, щоб розпочати роботи.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 104

Ім’я бібліотекаря Ольги Ліщук із Мощеної добре відоме читачам нашої газети. Вже не один рік поспіль ця невтомна жіночка дописує до «міськрайонки». Коли   зібрати усі її дописи разом, то вийде  об’ємна книга про рідне село, його людей.

Власне, така «книга» вже є. Завітавши нещодавно до редакції, пані Ольга привезла із собою альбом, у якому зібрані написані нею статті, кореспонденції, замітки, надруковані у «Вістях Ковельщини». Тут – розповіді про механізаторів, доярок, їх світлини, інформація про масові заходи, роботу сільської бібліотеки тощо. 

Чесно кажучи, таких активних й ініціативних громадських дописувачів газети сьогодні вже не  так і багато. Молодь і люди середнього віку віддають перевагу електронним ЗМІ. Ольга Ліщук залишається вірною нашому виданню, продовжує до нього  дописувати. Не раз каже: «Не розумію, як люди можуть обходитися без друкованого слова. Це ж – вікно у світ, орієнтир у теперішньому складному житті». 

Пропонуємо увазі читачів добірку матеріалів, підготовлених пані Ольгою.  Вони підтверджують  невтомний творчий пошук нашого громадського кореспондента, її бажання достукатися  до свідомості земляків, переконати  їх у важливості преси, котра нині, у час важких випробувань для українців, не менш  важлива, аніж бойова  зброя, для перемоги над ворогом.

Ім’я бібліотекаря Ольги Ліщук із Мощеної добре відоме читачам нашої газети. Вже не один рік поспіль ця невтомна жіночка дописує до «міськрайонки». Коли   зібрати усі її дописи разом, то вийде  об’ємна книга про рідне село, його людей.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 107

Якось швидко і непомітно пролетіла Прощена неділя. Мій добрий друг  Микола зателефонував із самого ранку: 

— Прости мене,  може чимось тебе образив, слово гірке колись сказав чи в скрутну хвилину не допоміг.

— Хай Бог простить, і я прощаю! І мене прости, — відповів я. 

І раптом відкрилася комірка пам’яті: згадав свою тещу – маму дружини (Царство Небесне!). Подумав: може, за свій гріх я колись прощення у неї  не попросив?   

І  зароїлися спогади, як бджоли у вулику.

х  х  х

У чоловічому товаристві не раз буває, коли після  суперечок про воєнну стратегію та недосконалу владу заходить розмова про тещу. 

Поважний сім’янин Максим нас просвіщає: 

— Я до своєї тещі від дня заручин звертаюсь «мамо». Їй приємно, і мені не шкодить.

— Теща є теща, і ніяка вона не мама. У мене мама одна – та, що народила. Крапка. А теща завжди на боці дочки виступає. Думаєте, цей конфлікт інтересів випадковий? Недаремно народ про тещ анекдоти складає. Ось послухайте… На день народження зять купив тещі будівельну каску. Його запитують: «Для чого?». – «Щоб землю з лопати оббивати, коли город копатимемо».., — жартує Андрій.

— Анекдот  анекдотом, а у мене теща — змія. І це «не так», і  те “неправильно”. Ще й дочка допомагає. Розізлили до краю. Якось схопив поліно і попередив: «Я за себе не відповідаю. Можу вдарити». То теща аж на піч заховалася. Що ви думаєте? Допомогло. Тихіше стало, — додає Петро. 

— Ти звинувачуєш тещу, а сам який? Додому не спішиш з роботи, а зі своїми друзяками йдеш у генделик «на пиво». Додому який приходиш? Теж мені розумник. Я, наприклад, без тещі нікуди. Вона і хату прибере, і онука догляне, ще й обід чи вечерю приготує. То скажи, яке я маю право її критикувати? А хіба біологічна  мама іноді не кидає своїх діток? Згадай «Катерину» Шевченка. А в пресі хіба мало таких випадків описують? — опонує   присутнім Іван.

Розійшлися думки, як у морі кораблі. І в тому розбурханому морі  спорів декому у Бога, справді, треба прощення просити. Як у церкві – на колінах.

х  х  х

Та хай собі. Як казала моя мати, на голови тих упаде, хто добра не шанує. А спомини розгулялися не на жарт. Якою була  Віра Василівна, моя теща? 

Признаюся, довго і пильно приглядалася до зятя. Мов рентгеном просвічувала. Аякже: я приїжджий, інформації про мене ніякої. А вона віддає у його руки найбільш дорогоцінний скарб – донечку. Спочатку намагалась «цінні» поради давати. Бувало,  просив: «Мамо, ми якось самі розберемось. Навіщо вам наші клопоти?». Мудра була теща – не сперечалась. Відомо, що розум – від батьків, а мудрість – із скарбниці життя набирається. Тут хто скільки запозичить, стільки й має. Один розтринькає, а інший в засіки розуму складає.

Моя теща-мама у житті багато випробувань мала. І війну пережила, і втрату першого чоловіка. У повоєнні голодні роки  теж було не легше. П’ятеро діток – трьох синів, двох доньок  виховала-виплекала своїм серцем і душею. Всі з вищою освітою. І сім’ю з вищим статусом доброзичливості збудувала. Віра Василівна не розділяла свою материнську  любов на своїх дітей та інших. Скажімо, невістки теж були її дітьми.

Приїжджаю часом в гості, а вона мені: «Я тобі, Толику, рибки печеної  приготувала і печінку телячу». 

«Звідки ви знаєте, що мені до смаку?» —  дивувався не раз я. – «Ти ж мій четвертий синочок!»  – лагідно промовляла вона. Скажіть: хіба після таких слів у вас зародиться сумнів, як  кого називати? Своєю добротою і толерантністю вона  була   другою мамою. Мені імпонувала її родинна  позиція, де діяло правило: «Сім’я – це святе». О, вона  була тверда характером.  Хворість передчасно забрала її рідного Станіслава, поляка за національністю. Ветерани прийшли до  неї просити дозволу на проведення поминальної процесії з прапорами і масовим мітингом.

Теща категорично відмовила: «Тільки із священником, за християнським обрядом!». Комуністи відступили.

Після кількох переїздів (Любешів, Камінь-Каширський, Нововолинськ) ми якось з Ковеля завітали до неї в гості. Теща мешкала  із сином Михайлом та невісткою Марією. Під час обіду раптом заявила: «Я хочу пожити з вами. Візьмете?».

Я знав, що  здоров’я у неї похитнулося після інсульту. Та ще й вік – 83! Як їй буде звикати на новому місці?

Але сказав рішуче:

— Поїхали хоч зараз! 

З  дружиною  Марією ми  розуміли: їй так хотілося побути біля своєї улюбленої доньки на схилі віку, відчути її тепло. За якусь годину вона зібрала свої скромні пожитки, і ми поїхали. Нам було з нею добре, а вона тішилась тим. 

Та не довго щастя панувало – хвороба прогресувала, і через три місяці закрилися її добрі материнські очі. Опіка над нею в ці останні дні була нашим дарунком і обов’язком.

— Прости нас, мамо, що було не так, — промовляю я сьогодні в думках не раз.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Якось швидко і непомітно пролетіла Прощена неділя. Мій добрий друг  Микола зателефонував із самого ранку: 

— Прости мене,  може чимось тебе образив, слово гірке колись сказав чи в скрутну хвилину не допоміг.

— Хай Бог простить, і я прощаю! І мене прости, — відповів я. 

І раптом відкрилася комірка пам’яті: згадав свою тещу – маму дружини (Царство Небесне!). Подумав: може, за свій гріх я колись прощення у неї  не попросив?   

І  зароїлися спогади, як бджоли у вулику.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 148

Нещодавно  в актовій залі Купичівського ліцею Турійської громади відбулося вшанування творчості української поетеси й громадського діяча Ліни Костенко з нагоди її 94-річчя від дня народження. 

Щиро, зворушливо, іноді схвильовано, в теплій шкільній атмосфері виконували її поезії учні 6-Б класу: Дарина Заславська, Каріна Загородніх, Сніжана Корчик, Діана Карплюк, Вероніка Кот, Валерій  Матвійчук, Каріна Семенюк, Володимир Штунь. А допомогла учням підготувати захід їх   класний керівник Ніна Іванівна Власюк.

Варто сказати, що всі юні виконавці були в українських вишиванках і намагалися якнайкраще продекламувати поезії нашої відомої сучасниці, за що отримували у винагороду щирі оплески слухачів.

Потім у форматі вільного діалогу відбулося спілкування із  гостем Купичівського ліцею Іваном Васильовичем Сидоруком, Заслуженим працівником культури України, який прибув на захід із міста Ковеля. Він особисто знайомий із Ліною Костенко, мав з нею зустрічі, зокрема в зоні Чорнобильської АЕС. 

Саме про це Іван Васильович згадав   у своєму виступі. Також стисло   розповів про життєвий і творчий шлях Ліни Василівни  як  поетеси та громадського діяча. Учням вручили буклети та календарі, присвячені творчості Ліни Костенко.

Іван   Сидорук  поділився з купичівськими ліцеїстами і своїми враженнями про кінну подорож „Мандруючи Волинню”,  зокрема про поїздку в Дрогобич, а на зворотньому шляху – візит в село Туличів до майстрині народної творчості Марії Василівни Кравчук. Згадав  і про колишніх випускників купичівської школи, а тепер знаних людей —  зокрема, Володимира Гнатюка, директора 283-ої школи міста Києва, кандидата педагогічних наук, з яким і донині підтримує зв’язки,  та про інших відомих вихованців купичівського навчального закладу.

На згадку про випускників школи, які загинули, захищаючи Україну, та про тих, хто тепер боронить нашу державу на Сході, Іван Васильович подарував директору Купичівського ліцею Олександру Олександровичу Гончаруку пам’ятний сувенір. Своєю чергою, на завершення заходу, директор ліцею вручив гостеві книгу Юлії Тимофіївни Купчинської  „Рідна школо” і  подякував за візит.

Принагідно хочу відзначити,  що в  холі Купичівського ліцею  на видному місці   розміщені портрети випускників цього навчального закладу, які віддали своє життя за волю і незалежність України. Там пломеніють лампадки і стоять живі квіти (згодом будуть виготовлені і встановлені на фасаді школи пам’ятні дошки на честь всіх загиблих).  Ліворуч – імпровізована капличка із чорною стрічкою. Це свідчить про те, що тут дбають про духовне і патріотичне виховання підростаючого покоління.

Окрім того, ліцей має свій музей школи, музей села, а також знаний в Україні та за її межами музей соломкоплетіння,  який очолює Марія  Василівна Кравчук.

Сергій ДАНИЛЮК.

Фото автора.

Нещодавно  в актовій залі Купичівського ліцею Турійської громади відбулося вшанування творчості української поетеси й громадського діяча Ліни Костенко з нагоди її 94-річчя від дня народження. 

Щиро, зворушливо, іноді схвильовано, в теплій шкільній атмосфері виконували її поезії учні 6-Б класу: Дарина Заславська, Каріна Загородніх, Сніжана Корчик, Діана Карплюк, Вероніка Кот, Валерій  Матвійчук, Каріна Семенюк, Володимир Штунь. А допомогла учням підготувати захід їх   класний керівник Ніна Іванівна Власюк.

Варто сказати, що всі юні виконавці були в українських вишиванках і намагалися якнайкраще продекламувати поезії нашої відомої сучасниці, за що отримували у винагороду щирі оплески слухачів.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 114

Дядька Колю пам’ятаю з дитинства.  Десь у 1961-1962 роках, коли почали прокладати бетонну дорогу Київ – Варшава через Ягодин, він працював водієм самоскида на цьому об’єкті. Ввечері повертався додому в Мизове. Якось я впросив маму, щоб дозволила поїздити з ним один день. Той день відклався у пам’яті назавжди. Вранці ми виїхали через Журавлине, Паридуби на Любомль, де був бетонний завод. Тут виготовляли бетон, яким заливали дорогу, що швидше нагадувала злітно-посадкову смугу для літаків. Самоскид навантажували бетоном, і дядько Микола віз його на об’єкт. 

День у кабіні самоскида мені видавався надзвичайною пригодою. Скільки всього  цікавого і нового пізнав поруч із цим незвичайним чоловіком, справжнім професіоналом своєї справи. А як смакувала їжа, яку мама дала з собою в дорогу! 

Про Миколу Федоровича добрим словом завжди відгукувалися односельчани, бо ніколи не відмовлявся привезти сіно чи дрова, солому з поля, пісок чи будівельні блоки. Попри нелегке життя, він до глибокої старості зберігав гарну пам’ять. Упродовж 2010-2011 років я часто спілкувався з ним і записав його спогади про життя в Мизовому до окупації, участь у боях Другої світової війни, у повоєнний час аж до виходу на заслужений відпочинок. Мене вражало, як майже до дрібниць, із хронологічною точністю він пригадував факти і події не тільки свого життя, а й сусідів, односельчан, товаришів по зброї. 

Напевне, ще замолоду цей простий селянський хлопець  мав справжній талант до техніки, адже з неймовірною легкістю опановував не тільки вітчизняні автівки, а й, як тепер сказали б, іномарки. Але про це згодом…

Під владою окупантів

Війна увірвалася у його життя червневого дня 1941-го, коли над рідним Мизовим з’явилися хрестаті літаки. 

«З полів і сінокосів  люди почали тікати в ліси та багна, – ділився спогадами дядько Микола. – Один із літаків став кружляти над залізничною станцією, а згодом кинув кілька бомб. Вибухом зруйнувало дах хати. Днів через 12-14 з Ковеля в село приїхали на мотоциклах німці, провели збори і призначили Михайла Фалька старостою управи, а секретарем Петра Поліщука».

У 1942-1943 роках Миколу Кичку разом із односельчанами – молодими хлопцями нова влада направила на роботу в Ковель на залізничні склади: рубали і різали дрова, вантажили і розвантажували вагони. Працювали увесь тиждень і тільки в суботу поверталися додому, щоб узяти якоїсь їжі. 

Пізньої осені 1943-го залізничну станцію почала бомбардувати авіація червоної армії. Мизівчани втекли зі станції і більше туди не повернулися, хоча окупанти й розшукували їх. Із того тривожного часу в пам’яті Миколи Федоровича зберігся світлий спогад про зустріч із шанованим земляком – владикою Никанором Абрамовичем, на той час архієпископом Київським і Чигиринським, а згодом митрополитом УАПЦ у діаспорі.

«Тоді ми з хлопцями різали і рубали дрова на складі Ковельської заготконтори, аж раптом почули, як дзвонять дзвони у соборі, кинули все і побігли туди. Якраз саме владика Никанор йшов на літургію. Людей було дуже багато, приїхали й наші, мизівчани. Моя Дуня (майбутня дружина – авт.) змогла протиснутися в собор, а я – ні. Після служби владика поїхав у Мизове, відвідав нашу церкву і вирушив у Київ. Після нього у нашому сільському храмі служив  його брат Павло, якого у травні 1945-го розстріляли переодягнені кадебісти з Мацейова», – розповів Микола Федорович.

У лютому 1944-го радянські війська почали наступати на Луцьк та Ковель, і для мешканців Мизового настали страшні часи, бо окупанти особливо лютували. Першого березня вони спалили село, уціліло лише з десяток хат. Родина Кичків вирушила спершу в Сереховичі, а потім далі на Камінь-Каширщину. Але доїхати вдалося тільки до Заріччя. Тут їх перепинив радянський  офіцер і всім молодим хлопцям сказав: «Пора воювати». Так і почалися фронтові дорогі Миколи Кички.

Вишкіл молодого бійця

Уховецьк, Рожище, Сарни, Рівне, Олевськ, Київ – таким маршрутом везли волинських новобранців. Далі були Брянськ, Курськ, Орел і Москва. Дорогою вони бачили страшні наслідки війни: зруйновані вщент будинки, останки загиблих людей, розкидані вибухами їхні речі та одяг, розбита військова техніка і звичайні селянські вози.

Із московського вокзалу хлопців повели на Красну площу, де упродовж 30 хвилин виступав Сталін. Очевидно, промова вождя мала компенсувати молодим солдатам ті злигодні, яких вони зазнали дорогою, коли недоїдали, перебивалися яким-небудь харчем. Напівголодним був Микола Кичка і тоді, коли його направили у снайперський полк. Це вже було аж в Марійській АРСР, де він вивчав автомат, гвинтівку, ГРД, гранати. 

«Через місяць стали нас перевіряти офіцери. Мене запитали, чи знаю табличку множення, чи вмію читати і писати. Я все це знав і вмів, тому мене й відібрали в автороту», – так Микола Кичка подружився з професією водія.

Далі його перекинули в Чернігів. Тут в автошколі опановували ЗІС-5 (полуторку), ЗІС-6 (емку). Потім ще було навчання у Підмосков’ї, де вивчали іноземні автомобілі: студебекери, вілліси, доджі, шевроле.  Невдовзі Микола Кичка отримав нового студебекера, який став тягачем для артилерійських гаубиць. Його зворотний шлях зі сходу на захід проліг через Луцьк. Ще дорогою на Чернігів на вокзалі Воронежа він купив газету, з якої дізнався, що від окупантів звільнено його рідне село. Втрапивши до Луцька, відправив листа додому – подав рідним звістку, що живий-здоровий. А попереду в нього був гарячий Сандомирський плацдарм.

Поранений 

у палаючому автомобілі

«На Сандомирському плацдармі готували прорив на 12-14 січня. Артобстріл почався вночі. Чотири години била артилерія, стволи розжарювалися до червона, лише гільзи відлітали. Згодом  гармати відтягли для переїзду через переправу на Віслі. Річка була вкрита товстою кригою. Дивно, але коли рушили через неї, заграв духовий оркестр. Де він узявся там – невідомо», – Микола Федорович із хвилюванням переповідав цей епізод фронтового життя.

Далі фронт покотився на Бреслау. Не вистачало снарядів, а фашисти били прицільним вогнем. Було багато поранених і вбитих. Не вистачало пального, щоб заправити автомобілі, тоді замість бензину заливали спирт. Перед дальшим наступом поповнили боєприпаси і рушили на Одер, звідки вже й до Берліна недалеко. 

Під час одного з обстрілів снаряд потрапив у машину Миколи Кички. Автівка загорілася, а його самого поранило. Під ворожими кулями якось вдалося вибратися з кабіни і добігти до лісу. Далі ні йти, ні бігти вже не міг.

«Лише через півтори-дві години почув, що лісовою дорогою поверталися наші солдати. Вони йшли з лопатами – мене хоронити. Так потрапив я в медсанбат, а звідти – у госпіталь, де мене прооперували. Витягли один осколок завдовжки 5 сантиметрів і штук 10-15 менших. А ще з  вісім так і залишилося в мені. Через кілька днів перевезли в інший госпіталь. Тут і зустрів я випадково односельчанина, який теж був поранений», – пам’ять фронтовика назавжди зберегла моменти, коли смерть ходила поруч.

Перемогу Микола Кичка зустрів у госпіталі Ченстохова. Тут лікувався ще три місяці. А далі, хоч війна й скінчилася, його відправили в авіацію –  обслуговувати американські літаки Б-25. На щастя, його водійське посвідчення вціліло під час поранення, бо завжди тримав його у кишені гімнастерки. До кінця 1945-го їздив на полуторці, потім отримав ЗІС. Колесив дорогами Словаччини, Австрії, Польщі. 

Лише в травні 1946-го повернувся в Україну. Останнім місцем його служби стала Вінниччина: тут пробув до весни 1948 року, кермував “полуторкою”, яка обслуговувала санчастину.

За кермом 

у мирні будні 

Запам’яталося Миколі Федоровичу, як його відрядили заготовляти ліс на Львівщину. Коли підбили підсумки, то виявилося, що у нього найкращі результати.  Демобілізували мизівського солдата лише у травні 1948 року – загалом відслужив він чотири роки.

Недовго відпочивав фронтовик – влаштувався на нижній склад Ковельського ліспромгоспу. Тут орендувала розробку деревини організація «Укрбочкотара». Автомобілем ЗІС-5 дядько Микола вивозив дуб із Сьомаків, Лісняків, Рудні до станції Мизове, де заготовляли клепку, колоту дубину, тару для бочок і вагонами відправляли на Київ. Коли освоїли весь обсяг роботи, ЗІС довелося йому відігнати у Київ. 

У трудовій книжці Миколи Кички були записи про роботу водієм Буцинської МТС, маслозаводу, а останній – в Ковельському вантажному автопарку. Тут допрацював до пенсії. 

«На роботу мене приймав директор вантажного автомобільного парку Юрій Криндельов. Він розпитав мене, де працював, де буду жити, звелів написати заяву на прийом на роботу. А наступного дня вранці ми з ним поїхали одержувати нові ГАЗ-51. Тут по всій Волині доводилося возити різні вантажі: дрова, зерно, картоплю, пісок, бетон, ліс», – так фронтовик перейшов на мирні дороги.

Уже майже десять років, як не стало невтомного мизівського трудівника Миколи Федоровича Кички. Односельчани і досі тепло згадують його, адже ніколи нікому не відмовлявся допомогти. Можливо, не забули його і ті, хто колись працював із ним у Ковельському вантажному автопарку. Бо добрі справи добрих людей забувати не маємо права.

Микола Шаясюк, краєзнавець.

Смт Стара Вижівка.

На СВІТЛИНАХ:  Микола Кичка під час роботи в Ковельському вантажному автопарку; під час лікування у госпіталі (крайній праворуч); Микола Кичка, 1945 рік. 

Дядька Колю пам’ятаю з дитинства.  Десь у 1961-1962 роках, коли почали прокладати бетонну дорогу Київ – Варшава через Ягодин, він працював водієм самоскида на цьому об’єкті. Ввечері повертався додому в Мизове. Якось я впросив маму, щоб дозволила поїздити з ним один день. Той день відклався у пам’яті назавжди. Вранці ми виїхали через Журавлине, Паридуби на Любомль, де був бетонний завод. Тут виготовляли бетон, яким заливали дорогу, що швидше нагадувала злітно-посадкову смугу для літаків. Самоскид навантажували бетоном, і дядько Микола віз його на об’єкт. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 96

Кліщі є справжньою проблемою для тих, хто  буває “поряд” із природою в сезон з середини весни до середини осені.

В Україні безліч регіонів, де ці членистоногі можуть переносити хворобу Лайма (бореліоз), а також кліщовий енцефаліт. І це стає основним викликом.

Від початку 2024 року у Волинському центрі контролю та профілактики хвороб зафіксували 21 звернення з приводу укусів кліщів. Як наголосив епідеміолог Олександр Гнатюк, понад  70 відсотків усіх випадків енцефаліту – на Ратнівщині. А всього в області зареєстровано більше 40 населених пунктів, де поширена ця хвороба. Бореліоз поширений практично повсюди. 

Від енцефаліту можна та варто щепитися, а ось бореліоз — складніший. Адже вакцини від нього не існує досі, хоча над її розробкою працюють багато років. Насправді, лише біля 20% кліщів заражені збудником хвороби Лайма. Імовірність інфікуватися залежить від тривалості перебування кліща в тілі, а ще — від техніки його видалення.

Бактерії живуть у травній системі кліща, тому вкрай важливо не розчавити його, аби він не впорскнув збудників у ранку. Якщо ви помітили кліща після прогулянки, коли минуло менше 12 годин і легко й повністю дістали його з тіла, то ймовірність інфікування низька. Проте варто повідомити свого сімейного лікаря або лікарку про факт укусу та спостерігати за своїм станом протягом місяця. Зокрема, оглядати шкіру на предмет округлих почервонінь, слідкувати за температурою тіла. У разі нездужання одразу повідомляти про це спеціалісту.

У випадку зараження хворобою Лайма на шкірі виникає кільцева еритема — почервоніння у вигляді кола, яке поступово збільшується. Важливо отримати лікування на первинному етапі, аби захворювання не перейшло в хронічну стадію.

Якщо кліщ пробув у шкірі понад добу і ви видалили його не повністю та/або розчавили, лікар  призначить вам профілактичне приймання антибіотиків. 

Ні в якому разі не варто починати приймати антибіотики самостійно, адже вони мають низку побічних ефектів!

Підготувала 

Наталія РОМАНОВСЬКА.

Кліщі є справжньою проблемою для тих, хто  буває “поряд” із природою в сезон з середини весни до середини осені.

В Україні безліч регіонів, де ці членистоногі можуть переносити хворобу Лайма (бореліоз), а також кліщовий енцефаліт. І це стає основним викликом.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 77

В житті кожної людини, як на широкій  ниві: миттєвості бувають  щасливі і нещасливі, але все це потрібно здолати, перетерпіти, любити людей, любити своє життя, яке б воно не було.

Після лікарні я часто бачу таку картину… Наді мною схилилась людина в білому халаті, торкається мене своїми теплими, тендітними руками, а її світлі очі випромінюють тривогу і ніжність водночас, чую шепіт: «Все буде добре, серцевий напад закінчився».

Накінець, до моєї свідомості доходить – це ж мій лікар-кардіолог Комісарик Володимир Михайлович.

То було зовсім недавно: для мене новий 2024 рік розпочався з Ковельського шпиталю.  Я відразу зрозуміла, що мій лікар Комісарик Володимир Михайлович – це лікар від Бога. Як прекрасний фахівець,  він має чутливі «золоті» руки, добре серце, чуйну душу, любов до своєї справи та пацієнтів.

Чуйність, людяність, професійний талант Володимира Михайловича по-справжньому оцінило керівництво лікарні, довіривши йому очолювати відповідальний підрозділ шпиталю – кардіологічне відділення.

В невеличкій палаті, крім мене, перебувало ще троє пацієнток. Комфорту як би мало, та коли з’являвся наш лікар зі своїми асистентами, незручності відходили на задній план, і наша увага концентрувалась тільки на ньому.

Володимир Михайлович завжди уважно вислуховував кожного пацієнта, не перебиваючи. Його доброта і ввічливість  притягували, немов магнітом. Ми всі уважно вслухались в кожне слово лікаря, відчуваючи щирість, справжнє переживання за здоров’я своїх пацієнтів.

Такий лікар, як Володимир Михайлович (йому можна спокійно довірити своє здоров’я, своє життя), для мене особисто в той  критичний час став подарунком долі.

В шпиталі розпочалось моє лікування на  високому рівні, обстеження на різних видах лікувальної апаратури.

Все це відбувалося дуже кваліфіковано, під особистим контролем лікаря, начебто мені не вісімдесят років, а максимум – шістдесят.

Пережила я десять тих сердечних нападів тільки завдячуючи турботі вмілому вибору  методики лікування. Мій рятівник зачарував мене своєю особистістю як лікар, як людина із великої літери.

Звичайно, з огляду на вік, я не зможу вилікувати повністю своє зболене серце, але після пройденого курсу лікування мені легше підтримувати своє здоров’я і ще трошки пожити на цій святій землі із хорошими людьми.

Я не забуваю порад, настанов Володимира Михайловича, дотримуюсь рекомендацій лікування вдома, бо вірю талановитому фахівцю своєї справи.

Щиро, щиро від душі, від серця дякую Вам, Володимире Михайловичу, за лікування, за приємне спілкування!

Бажаю Вам міцного здоров’я нам на радість, Сонця,  Добра, Миру, Божої благодаті і  всього найкращого земного!

Для мене Ви назавжди залишаєтесь промінчиком сонячного світла  в темному царстві життєвих негараздів.

Ми, ковельчани, щасливі тим, що в нашому  місті живуть поруч такі чудові люди, як Володимир Михайлович Комісарик, його колеги – справжні рятівники, які, не забуваючи клятву Гіппократа, турбуються про нас, не запитуючи, скільки нам років! 

Марія БАТРАЧЕНКО,

голова Ковельської міської ради ветеранів війни  і праці, пацієнтка лікаря Комісарика Володимира Михайловича. 

В житті кожної людини, як на широкій  ниві: миттєвості бувають  щасливі і нещасливі, але все це потрібно здолати, перетерпіти, любити людей, любити своє життя, яке б воно не було.

Після лікарні я часто бачу таку картину… Наді мною схилилась людина в білому халаті, торкається мене своїми теплими, тендітними руками, а її світлі очі випромінюють тривогу і ніжність водночас, чую шепіт: «Все буде добре, серцевий напад закінчився».

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 185

12 квітня, п’ятниця

Схід Сонця – 06.32; захід – 20.13. 

Місяць – у Близнюках. 

День працівникiв ракетно-космічної галузі України.

Вcесвітній день авіації і космонавтики. 

День скаута в Україні.

Прп. Василія Парійського.

13 квітня, субота

Схід Сонця – 06.30; захід – 20.15.

Місяць – у Раці.

Поминання померлих. Сщмч. Артемона Лаодикійського.

14 квітня, неділя

Схід Сонця – 06.28; захід – 20.16.

Місяць – у Раці. 

Неділя 4 Вел. посту. Прп. Йоана Ліствичника. Мчч. Антонія, Євстафія (Остапа).

15 квітня, понеділок

Схід Сонця – 06.26; захід – 20.18.

Місяць – у Раці. 

День працівників кримінального розшуку України. 

Вишгородської (Володимирської) ікони Богоматері. Блгв. кн. Мстислава Володимировича.

16 квітня, вівторок

Схід Сонця – 06.23; захід – 20.20.

Місяць – у Леві. 

Мчч. Ірини, Леоніда, Галини.

17 квітня, середа

Схід Сонця – 06.21; захід – 20.21.

Місяць – у Леві. 

День пожежної охорони. 

Всесвітній день боротьби з гемофілією.

Сщмч. Симеона Персидського. «Маріїне стояння» (поклони). 

18 квітня, четвер

Схід Сонця – 06.19; захід – 20.23.

Місяць – у Діві. 

День пам’ятників історії тa культури. 

Міжнародний день пам’яток та історичних місць.

Прп. Йоана. Мч. Віктора.

Місячні фази у квітні

Зростаючий Місяць – до 23 квітня.

Повний Місяць – 24 квітня.

Спадаючий  Місяць – 25-30 квітня.

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Схід Сонця – 06.32; захід – 20.13. 

Місяць – у Близнюках. 

День працівникiв ракетно-космічної галузі України.

Вcесвітній день авіації і космонавтики. 

День скаута в Україні.

Прп. Василія Парійського.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 108