Четвер. Ясно, зранку туман. Температура: 0оС. Вітер південно-східний помірний.

В ніч на п’ятницю: Ясно. Температура: -4оС. Вітер східний помірний.

П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура:  1оС. Вітер східний помірний.

В ніч на суботу. Хмарно, сніг. Температура: -5оС. Вітер північно-східний помірний.

Субота. Хмарно, сніг. Температура: -4оС. Вітер північно-східний сильний.

В ніч на неділю. Мінлива хмарність. Температура: -8оС. Вітер  північний помірний.

Неділя. Мінлива хмарінсть. Температура: -40С. Вітер північно-західний помірно  сильний.

В ніч на понеділок. Мінлива хмарність.  Температура: -8оС. Вітер  західний слабкий.

Понеділок. Мінлива хмарність. Температура: -3оС. Вітер західний помірний.

В ніч на вівторок. Мінлива хмарність. Температура: -6оС. Вітер південний слабкий.

Вівторок. Мінлива хмарність.  Температура: -2оС. Вітер південно-східний помірний.

В ніч на середу. Мінлива хмарність.  Температура: -5оС. Вітер південно-східний помірний.

Середа. Мінлива хмарність. Температура: 0оС. Вітер південно-східний сильний.

Четвер. Ясно, зранку туман. Температура: 0^оС. Вітер південно-східний помірний.

В ніч на п’ятницю: Ясно. Температура: -4^оС. Вітер східний помірний.

П’ятниця. Мінлива хмарність. Температура:  1^оС. Вітер східний помірний.

В ніч на суботу. Хмарно, сніг. Температура: -5^оС. Вітер північно-східний помірний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 70

14 лютого віряни західного обряду відзначають День Святого Валентина, або, як його тепер називають, свято кохання. По-різному ставляться до нього в Україні, хоча молодь охоче бере участь у різного роду заходах, присвячених непересічній даті.

Здавалося б, у суворий час війни не варто говорити про кохання та пов’язані із Днем святого Валентина традиції. Надто багато горя і біди сьогодні. І все ж, як нам здається, варто кілька  слів сказати про велику силу кохання і любові нині, коли ці почуття допомагають нашим воїнам легше переносити всі труднощі і негаразди, які випали на їх долю. Розуміння того, що їх люблять і кохають найдорожчі їм люди, додають сил, мужності й оптимізму. 

Так, розлуку із коханими, дітьми, онуками,  батьками переживати дуже важко. Водночас усвідомлення того, що про тебе думають щодня, щогодини вдома, переживають і моляться за твоє здоров’я, мотивує, робить щасливішим і впевненішим у майбутньому.

Війна не тільки кров, смерть  і втрати. Вона зробила щасливішими тих, хто знайшов своє кохання у важких фронтових умовах, хто поєднав свої долі із соратником або соратницею по боротьбі. Скільки таких невигаданих історій мають нині місце, важко навіть перелічити. Про них багато розповідають електронні і друковані засоби масової інформації, соціальні мережі. Читаючи про про це, тішимося і радіємо за тих, хто відчув силу любові.

Любов, увагу, шану до наших захисників вкладають у свої добрі справи учасники волонтерського руху, яких багато й на Ковельщині. Їх допомога воїнам безцінна, а особливо тоді, коли до неї долучаються діти, молоді хлопці і дівчата. Своїм теплом  душі і серця вони зігрівають тих, кому найважче.

Тож не шкодуймо ані любові, ані підтримки нашим Героям. Свої почуття їм висловлюймо не лише у День святого Валентина (хоч і це дуже важливо),  а повсякчас. Бо, як писав поет, раз добром зігріте серце, вік не прохолоне. 

14 лютого віряни західного обряду відзначають День Святого Валентина, або, як його тепер називають, свято кохання. По-різному ставляться до нього в Україні, хоча молодь охоче бере участь у різного роду заходах, присвячених непересічній даті.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 87

Нещодавно з презентацією нової книги на Ковельщину завітала Ніна Горик – волинська поетеса, Заслужена вчителька України, активна громадська діячка. «Дорога честі» – це збірка пам’яті про її чоловіка Федора Литвинюка, полковника міліції, старшого слідчого УБОЗ. Він загинув 20 березня 2002 року в сутичці з озброєними злочинцями.

Особливою для поетеси стала зустріч у Ковельському районному управлінні поліції ГУНП у Волинській області. Тут зібрались товариші та колеги чоловіка по службі, представники міської та районної влади, родина, друзі, сусіди. 

Титанічна праця вкладена у книгу «Дорога честі», адже в  ній  зібрані газетні й телевізійні матеріали, які висвітлювали події, пов’язані з тим фатальним днем.  Сюди  увійшли  спомини-есе, спогади побратимів, розповідь про родину офіцера та  поетичні твори авторки.  

Ніна Петрівна зізнається, що до останнього сумнівалась, чи потрібно через 22 роки надавати постаті слідчого такої уваги. Хоча задум про   книгу в неї виник одразу після трагедії. І так зроблено багато – Указом Президента України Федора Литвинюка посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Одна із вулиць Ковеля названа на честь Федора Литвинюка, а в 2024 році на фасаді будинку №11, що на бульварі Лесі Українки, відкрили пам’ятну дошку.

Поштовхом до видання книги стала підтримка з боку тих, з ким ділилась хвилюваннями та сумнівами з цього приводу. Ніна Горик зазначила, що певним закликом до дій стали наполегливі слова Заслуженого працівника культури України Івана Сидорука, який ініціював встановлення меморіальної дошки на будинку, де проживав офіцер. 

Пригадує Ніна Петрівна і слова товариша чоловіка Володимира Геча, який сказав:  «Захищати людей і в мирний, й у військовий час  – треба мати характер. І якщо через 22 роки ми згадуємо того, хто, не вагаючись,  загинув, захищаючи життя сусідів – це запорука того, що ми пам’ятатимемо всіх Героїв, які  сьогодні віддають своє життя для захисту українського народу».

Щиру подяку Ніні Петрівні  за те, що наважилась втілити свій задум у життя, висловив Ковельський міський голова Ігор Чайка: «Маю честь» – це слова справжнього офіцера. Людина у формі має завжди пам’ятати, що на ній велика відповідальність, вона представляє та служить інтересам держави. Вчинок Федора Литвинюка є прикладом для кожного покоління правоохоронців, людей, для яких честь – понад усе».

Вдячність за особливе видання висловив і начальник Ковельського районного управління поліції Роман Яровий.

У своєму слові Ніна Горик сказала, що писала книгу не про свого чоловіка і не про те,  яким він був сім’янином, а про шлях слідчого, якого цінували і поважали колеги. Федір Литвинюк був чесним, непідкупним і справедливим. Був справжнім професіоналом, віддавався роботі й робив все, що від нього залежить, “по максимуму”.

Вів захід Дмитро Мартинюк, майор поліції, старший інспектор сектора камерного забезпечення (на світлині з поетесою Ніною Горик). Як з’ясувалось, він товаришував і навчався із сином Литвинюків – Тарасом у Ліцеї №1. Із особливим теплом пан Дмитро пригадує шкільні роки і те, як  завдяки педагогічному підходу Ніни Петрівни  полюбив уроки української мови та літератури. 

l

Зустрічі із шанувальниками творчості Ніни Горик  відбулися   в Ліцеї №1 м. Ковеля, ПТМ “Ковельтепло”, у Центрі культури, дозвілля та спорту в Колодяжному.

Як зазначили на сайті Колодяжненської громади, саме Ніна Петрівна стояла біля витоків поетично-мистецького фестивалю «Лісова пісня», який свого часу проходив в урочищі «Нечимне», а потім був перенесений до обласного центру. Але у громаді  відродили традицію свята, дещо змінивши його формат, тож у «Нечимному» вже вшосте відбувся літературно-мистецький етнофестиваль «На гостини до Лесі», і Ніна Горик є не лише його ідейною натхненницею, а й постійною учасницею. 

За творчість і цікаву зустріч у Колодяжному поетесі подякував сільський голова Віталій Кашик: «Так, як захисники і захисниці боронять Україну і все українське зі зброєю в руках, так і письменники захищають українську  мову, українські традиції, пишуть історію свого народу: слово – їхня зброя. Дякуємо Вам за це!».

По завершенню презентацій присутні мали нагоду поспілкуватися з письменницею, пригадати,  як перетиналися їх шляхи і, звісно, отримати книгу із авторським підписом. 

В свою чергу,  Ніна Горик подякувала усім причетним за підтримку у видавництві книги, а присутнім – за теплі зустрічі на Ковельщині.

Аліна РОМАНЮК.

Фото автора.

Нещодавно з презентацією нової книги на Ковельщину завітала Ніна Горик – волинська поетеса, Заслужена вчителька України, активна громадська діячка. «Дорога честі» – це збірка пам’яті про її чоловіка Федора Литвинюка, полковника міліції, старшого слідчого УБОЗ. Він загинув 20 березня 2002 року в сутичці з озброєними злочинцями.

Особливою для поетеси стала зустріч у Ковельському районному управлінні поліції ГУНП у Волинській області. Тут зібрались товариші та колеги чоловіка по службі, представники міської та районної влади, родина, друзі, сусіди. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 74

Володимир пішов слідами тата. А батько усе своє свідоме життя віддав військовій справі. В радянські часи довелося служити в Казахстані, на Далекому Сході, в Грузії, Німеччині. Все життя, як кажуть,  на колесах.

Служив сумлінно – дослужився до полковника, троє діток на тому тернистому шляху знайшлося. Дружина Валентина вірно захищала «тил» чоловіка. Не нарікала на виклики долі: куди він – туди й вона. Немало віддала сил для належного виховання двох синів і доньки. Ще й працювала за місцем служби Віктора в соціально-побутовій сфері.

В дев’яностих роках ХХ століття офіцерам (і не тільки) довелося вибирати, де служити. Віктор Іванович,  не задумуючись, віддав своє серце Україні.

А тим часом діти підростали, і один із синів Володя вже осягав військову науку у Київському виші й насолоджувався юністю. Тією, яка мріє, надіється і кохає.

Стрункий, кучерявий, розумний і статний курсант у дівчат був, як кажуть, нарозхват. Але він зупинив свій вибір на Оленці. Кохання заполонило єство хлопця.

На жаль,  дійсність жорстока – вносить в щасливі миті життя свої поправки. Спочатку батьки Оленки запротестували: у них, бач, свій вибір. Потім розпочалася військова служба за сотні кілометрів від Києва. А ще «добрі люди», як сороки на хвості, звістку принесли: мовляв, Олена виходить заміж. Затривожилась, заплакала душа.

Через деякий час, чи то з відчаю, чи то з болю в серці, Володимир занепав духом. Та сталося так, що поруч нього опинилася весела, енергійна симпатична Таня. Щебетала зимою синичкою, влітку ластівкою і таки «розворушила», пригасила полум’я колишнього кохання і пригорнула розтривожену змучену душу. 

Невдовзі стали на рушник щастя. Поклялися бути разом до дня останнього. Не забарились і діти – донечки, як квіточки. Радій, Володимире! Гармонія сімейна розквіта,  і Бог благословляє. А тут — як грім серед ясного неба: Крим анексували «брати»-росіяни і війну проти України розпочали. 

Це був перший тест на вірність і незламність. Ми тільки можемо здогадуватися, які думки вирували в обох на відстані, які переживання були за дітей і дружину. Адже там не кордон, а передова, і там стріляють. 

Офіцер Володимир – це ударна сила на фронті. Він має оцінювати ситуацію і знати, коли вести побратимів вперед. Вояки поважали свого командира – він відповідав тим же.

Пекло війни набрало сили після повномасштабного вторгнення росії. Ціна життя – яка вона? Грішми не оціниш, бо кожна смерть – це частина втраченого Космосу. Володимир, який мав гени батька, розумів це. І янгол-охоронець був над ним – оберігав від кулі рашистської. Скільки-то атак рашистів відбито! Скільки перемог і поразок на рахунку Героя!

Та не дрімає ворог. Вистежив воїна дрон, і впала вибухівка поруч. Тільки встиг відскочити, але те, що прилетіло, вибухнуло – поранило ноги. До свідомості прийшов у шпиталі. Далі – операції, реабілітація…

Набирався сил, гартував свій дух і рвався на «передок», до хлопців, які його не забували й провідували. Тривожились серця Тетяни  і доньок.

Ділився з нею наболілим:

– Ось одужаю і знову на «нуль» до хлопців. Як вони там? Чи всі живі-здорові?

– Не відпущу – перечила Таня. – Як я без тебе? Пошкодуй мене і доньок.

А час летів стрілою. Ось і реабілітація завершується. Мусить зробити свій вибір.

Тетяна  поставила ультиматум: 

– Якщо ти на війну, то я за кордон до Німеччини! Я не залишу дівчаток в Ковелі чи Франківську, де щодня тривоги, постійні обстріли. Хто їх захистить в Україні?

– Не гарячкуй, все  буде добре. І я хочу бачити доньок. Це теж  моє життя. Я ж їх захищаю там, на Сході, – втихомирював знервовану дружину він. 

Та марно. Закордон вабить багатьох своїм достатком, миром і порядком. Не одна вона кидає Батьківщину заради спокою. Статистика свідчить, що біженців-українців в країнах Європи чи Америки не менше 8 мільйонів осіб, і більшість з них повертатися не хочуть.

…Таксі приїхало завчасно, щоб не запізнитися на міжнародний потяг.  

Прощалися мовчки. Сліз не було. Обійняв доньок, поцілував заради форми дружину. Сказав: «Щасти тобі», – і відійшов. 

Чомусь згадалась Оленка – тиха, мила, спокійна і вірна. «Як вона там?».

Та вибір зроблено – його чекають побратими... 

Володимир пішов слідами тата. А батько усе своє свідоме життя віддав військовій справі. В радянські часи довелося служити в Казахстані, на Далекому Сході, в Грузії, Німеччині. Все життя, як кажуть,  на колесах.

Служив сумлінно – дослужився до полковника, троє діток на тому тернистому шляху знайшлося. Дружина Валентина вірно захищала «тил» чоловіка. Не нарікала на виклики долі: куди він – туди й вона. Немало віддала сил для належного виховання двох синів і доньки. Ще й працювала за місцем служби Віктора в соціально-побутовій сфері.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 71

У ці зимові дні відсвяткував свій 102-й день народження ветеран війни і праці, житель м. Любомля Баранський Петро Гнатович.

Звичайно, з такої урочистої нагоди ветерану дякували за пройдені шляхи,   життєву мудрість і мужність, працьовитість,  активну громадянську позицію, бажали міцного здоров’я, родинного тепла і затишку, довголіття представники Любомльської місцевої влади, районної державної адміністрації та районної ради.

Так, біографія ветерана – частина історії нашого краю. Він та його покоління відстоювали мир на  рідній землі, будували фундамент нашої Незалежності. Його життя увібрало стільки подій, яких би вистачило на багатьох. Петро Гнатович жив, як і його ровесники: йшов дорогами війни, працював, виховував дітей. За цими короткими рядками криється велике, багатогранне життя.

Сьогодні болить серце ветерана за те, що війна — на нашій прекрасній землі. Не може дати відповіді собі на запитання: чому? Бо ми – народ миролюбивий і ніколи не зазіхали на чужі території, не починали війн. Лише захищаємо своє, рідне.

Життя кожної людини багатогранне і складне. Воно містить в собі не тільки білі та чорні кольори, а має багато різних відтінків. Так і тут. Гортає ветеран спогади «книги» свого життя, вихоплює з них все нові й нові події. У його словах  стільки життєвої мудрості, доброти! Не кожен може так проникливо розповідати про свої прожиті літа. Слухаючи, дивуємось його пам’яті на дати, прізвища.

Звичайно, найхвилюючіші згадки – про роки юності, котрі «вкрала» війна.

«Тоді, – згадує ветеран, – кожен, як і нині, воював мужньо і сміливо, захищав свою сім’ю, землю. Ми тоді перемогли, отож і нині  буде перемога за нами».

Після війни Петро Гнатович працював в м. Золотоноші на заводі металевих конструкцій. На жаль, тут отримав травму. Повернувшись додому, отримав призначення завідуючого фінвідділом, голови планової комісії Шацького району. Довелося очолити і колгосп в с. Піщі, а з 1957 р.   був головою сільської ради в с. Затурцях. Ще 20 років очолював колгосп в Рожищенському районі. Уже будучи на пенсії,  працював  директором  контори із  заготівлі худоби в м. Любомлі, директором Любомльського ринку.

Ось такі життєві сходинки ветерана, які він пройшов з честю і гідністю. Разом з тим закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут. «І скільки себе пам’ятаю, – каже, – завжди працював. Не довелося їздити на моря-океани: все робота. Старався завжди бути з людьми, розуміти їх життєві проблеми, допомагав за потреби. Життя прожив чесно, як того вимагала совість:  ніколи не мав ніяких справ з міліцією, судами. Не пив, не курив, мав добрий домашній тил».

І ще одна сторінка життя ветерана. Де б не працював Петро Гнатович, завжди брав участь у громадській роботі. Знаходив для цього час, був ініціатором  багатьох районних заходів. Своєю чесною, самовідданою працею, високими моральними якостями, активною громадянською позицією ветеран заслужив повагу і авторитет серед жителів краю. Тож не дивно, що після виходу на пенсію, очолив ветеранську організацію Любомльщини. І завжди головним у його роботі була турбота про людей старшого покоління, захист їх законних прав. 

В Любомлі більше 40 років діє  хоровий колектив  ветеранів «Осіннє золото»,  який декілька разів підтверджував звання аматорського. І як не дивно, усі ці роки Петро Гнатович – активний член цього чудового колективу. Отож,  на його свято хористи подарували низку  улюблених пісень та колядок.

Щиро привітав ветерана-колегу Петро Ульянович Мохнюк – голова Любомльської ветеранської організації. Він багато років крокує по життю пліч-о-пліч з Петром Гнатовичем, тож було, що згадати. До речі, Петро Гнатович – чудовий сім’янин, турботливий батько двох донечок, люблячий дідусь і прадідусь. Його діти, онуки, правнуки – це все його багатство, його щастя, це все, чим живе і для кого живе. Шкода,  що   вірна, любляча  дружина пішла уже в засвіти. Уся родина нині завжди поспішає до батьківського дому,  аби порадувати господаря  своїми успіхами, подякувати за батьківську любов, мудрість, вклонитися натрудженим рукам і, звичайно, допомогти. Хоча Петро Гнатович старається все встигати зробити сам по господарству.

Можливо, я повторюсь, але часто згадую слова: «…кажуть,  що молодість дається кожному, а старість – обраним»

Раніше не раз зустрічалась з цим прекрасним життєлюбом, який є прикладом у житті й роботі. Він ніколи не нарікає на свою, не завжди легку, життєву долю – навпаки, радіє, що живе у незалежній державі. Десь у тому є і його частка праці. От тільки якби дожити до Перемоги…

Спасибі Вам, Петре Гнатовичу, за вашу прекрасну долю, за вміння жити і виживати, за уроки мужності та працелюбності.

Здоров’я Вам, турботи і затишку, уваги, щасливих і спокійних років життя!

І обіцяний вальс на честь Перемоги ми неодмінно з Вами затанцюємо… 

Валентина Січкар.

l

Користуючись нагодою, під час перебування в Любомлі ми відвідали будинок для людей, що опинилися у складних життєвих умовах. А таких тепер, в час російсько-української війни, є чимало. 

Цей будинок можна назвати осередком добра і милосердя. Все тут охайно, гарно, чисто, затишно. Притулок в ньому знайшли 40 осіб, хоча розрахований на 50. Пацієнтів не тільки доглядають і лікують, а й надають психологічну підтримку, стараються зменшити душевний і фізичний біль, допомогти вижити у цей кризовий час.

Познайомившись з працівниками, переконалась, що вони трудяться за велінням серця, виявляючи до своїх підопічних чуйність, увагу, доброту, за що їм – велика подяка!

Зустрілися ми тут з Івановою Тетяною Федосівною, яка напередодні відзначила 103-річчя від дня народження. Жінка родом із Дніпропетровщини, але її доля склалася так, що довелося залишити зруйнований війною дім і переїхати на Волинь. Свій прихисток знайшла у Любомльському будинку соціального захисту, де відчуває турботу і шану до себе.

І її привітали з днем народження (на світлині). Таїсія Федосіївна подякувала за поздоровлення, а з очей покотилися сльозинки печалі та радості.

Валентина Січкар,

голова Ковельської районної ветеранської організації, громадський кореспондент газети «Вісті Ковельщини».

У ці зимові дні відсвяткував свій 102-й день народження ветеран війни і праці, житель м. Любомля Баранський Петро Гнатович.

Звичайно, з такої урочистої нагоди ветерану дякували за пройдені шляхи,   життєву мудрість і мужність, працьовитість,  активну громадянську позицію, бажали міцного здоров’я, родинного тепла і затишку, довголіття представники   Любомльської місцевої  влади, районної державної адміністрації та районної ради. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 86

Раптово не стало Віталія Павловича Лихобицького. Настільки раптово, що я довго не міг прийти до тями, коли знайомий колега повідомив телефоном про його трагічну загибель.

Ще вранці пан Віталій, за традицією, привітав у Фейсбуці всіх добрих людей з новим днем, побажав кожному миру й благополуччя.

Вдень, як пізніше розповідала його донька, їздив своїм незмінним «коником»-велосипедом у справах, незважаючи на її прохання не робити цього, бо ж не зовсім безпечно.

«Я мушу рухатись, – сказав рішуче. – Сидіти на місці не в моїх правилах».

А вже згодом  потрапив у смертельне ДТП, залишитися живим в якому не мав ніяких шансів. Це згодом підтвердили й медики.

Трагічна новина болем озвалася в серцях і душах людей, які знали Віталія Павловича. А знали його у Ковелі чимало осіб. Тривалий час сумлінно ніс армійську службу як надстроковик, на совість трудився в колективі телеретранслятора. 

Вийшовши на заслужений відпочинок, не замкнувся у стінах власної квартири, а з головою поринув у громадську роботу, літературну творчість. Був активним дописувачем «Вістей Ковельщини», інших   видань України, членом літературно-мистецького Товариства «Творчий світ».

Віталій Лихобицький належав до категорії особистостей, яким до всього є діло, які вважають громадянську пасивність не просто недоліком, а злочином. Перед своєю совістю, родиною, Богом. Таким його виховали батьки, таким він став завдяки своєму характеру, таким залишався до останнього дня життя.

З Віталієм Павловичем ми були знайомі не один десяток років. І хоч за віком трохи старший за мене, завжди з повагою ставився до моїх зауважень, пропозицій, редакторських правок, бо знав: я гірше не хочу. Ще й дякував, коли разом знаходили спільну мову.

За своє творче життя Віталій Павлович написав дуже багато: віршів, гуморесок, оповідань, пісень, видав декілька книжок. Навіть за всього свого бажання ми б не змогли видрукувати у газеті й сотої частини його праць, народжених у постійному пошуку, невтомному дерзанні, якомусь справді молодечому запалі.

Йому «скорялись» всі жанри і літератури, і журналістики, бо вправно  володів словом, наполегливо оволодівав таємницями красного письменства, не цурався вчитися у визнаних майстрів пера. Виходив навіть переможцем у всеукраїнських літературних конкурсах, постійно вдосконалював свою поетичну майстерність. Не знаю навіть, коли він встигав так активно творити.

l

7 березня 2024 року «Вісті Ковельщини» видрукували чергову поетичну добірку поезій Віталія Лихобицького. Вони були не зовсім звичайними і викликали чимало запитань у всіх, хто знав поета. А вся справа у тому, що у вступі до публікації, яку автор назвав «Всьому свій час», він звернувся до читачів газети з такими словами: 

«Шановні друзі і колеги! Цими віршами я закінчую свою творчість. Дякую за дружбу, за увагу, за добре ставлення, терпимість і розуміння. Всім зичу Божого благословення!». На продовження своїх «мінорних» нотаток запропонував вірші, заголовки яких теж досить промовисті: «Жде покаяння наш Отець», «Всьому свій час», «Роздуми про вічне», «Як час спішить», «Тут щирим бути не боюся».

З висоти сьогоднішнього  дня я розумію, що душа Віталія Павловича вже у той час жила якимсь лихим передчуттям, якого до кінця не розумів, мабуть, ні він, ні його шанувальники, ні навіть я як редактор газети. І все ж   після публікації у месенджері написав: «Віталію Павловичу! Не час на песимізм! Продовжуйте писати! Ваша поезія потрібна людям!» . Важливо, що подібні слова він почув не лише від мене, а тому й продовжував писати, активно використовуючи при цьому   газету, соціальні мережі.

На жаль, 17 січня цього року справдилося його інтуїтивне пророцтво:

Ніщо не  спинить часу

  плин:

Ні хутро, ні нагота,

А накінець зійдеться клин – 

Усе поглине темнота.

І заблаженствує душа:

Не буде болю, суєти,

Не буде жодного вірша,

Я буду спокій берегти.

Боляче. Прикро. Печально.

Але були у тих поезіях     Віталія Лихобицького і такі слова:

Я зичу вам і радості, й

  любові,

І повсякденно Господа

  молю,

Щоб ви були щасливі і

  здорові,

Мої хороші! Як я вас

  люблю!

У цьому побажанні (тепер уже з Вічності) – весь Поет: щирий, відвертий, доброзичливий, мудрий, обдарований Божим талантом. І доки ми його пам’ятатимемо, він буде завжди з нами.

Душа Поета – у його віршах. Із того, що залишилося в редакційному архіві, написаного останнім часом, але не надрукованого в газеті, дещо пропоную увазі читачів.

Прочитаймо і пом’янімо молитвою Поета. Хай душа його знайде спокій у Царстві Небесному.

Микола Вельма.

Раптово не стало Віталія Павловича Лихобицького. Настільки раптово, що я довго не міг прийти до тями, коли знайомий колега повідомив телефоном про його трагічну загибель.

Ще вранці пан Віталій, за традицією, привітав у Фейсбуці всіх добрих людей з новим днем, побажав кожному миру й благополуччя.

Вдень, як пізніше розповідала його донька, їздив своїм незмінним «коником»-велосипедом у справах, незважаючи на її прохання не робити цього, бо ж не зовсім безпечно.

«Я мушу рухатись, – сказав рішуче. – Сидіти на місці не в моїх правилах».

А вже згодом  потрапив у смертельне ДТП, залишитися живим в якому не мав ніяких шансів. Це згодом підтвердили й медики.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 58

Серед діячів Українського визвольного руху чільне місце займає Василь Сементух, який протягом тривалого часу очолював ОУН на Волинському Поліссі. Народився він 23 серпня 1921 року у селі Облапи поблизу Ковеля. Закінчив 8 класів місцевої школи, де з осені 1939-го працював учителем. Після початку німецької окупації у 1941-му  став заступником коменданта поліції села Несухоїжи. Тоді ж Василь Антонович вступає в ОУН і використовує свою посаду, щоб допомагати підпільникам влаштовуватися на роботу та отримувати необхідні документи. 

Його енергію та надзвичайні здібності помітили у вищому керівництві ОУН і  в 1942 році призначили провідником Ковельського району, а пізніше і надрайону ОУН. Під час розбудови УПА Василь очолив відділ військової розвідки в штабі Групи УПА "Турів". З кінця 1944-го він керує Камінь-Каширським надрайонним проводом ОУН. Через 2 роки Сементуха призначають референтом  (керівником) Служби безпеки Ковельської округи ОУН та водночас заступником окружного провідника. Це був дуже важкий час для українських патріотів: більші відділи УПА були вже розгромлені, а ті підпільники, які ще переховувались, були значною мірою деморалізовані великими втратами та репресіями проти своїх рідних. Частина повстанців припинила зв'язок із вищим керівництвом та перейшли до відвертого бандитизму. 

“Ярому” довелось докласти багато зусиль, аби повернути їх до ідейної боротьби, водночас було організовано активну діяльність з ліквідації зрадників і донощиків, які завдавали підпіллю найбільшої шкоди. 

25 липня 1948 року Сементух очолив Ковельський окружний провід ОУН. У цей час сталінська влада наполегливо проводила насильницьку колективізацію, селян били й арештовували, забирали майно, погрожували вивезенням на Сибір, щоб примусити написати заяви в колгосп. Усе це викликало спротив поліщуків, і до Українського визвольного руху приєдналося багато нових людей. Повстанці на деякий час активізували свою діяльність, їх жертвами стали переважно ті радянські активісти, які найбільше знущалися із селян. 12 березня 1949-го бійці "Ярого" біля Буциня організували засідку на автомобіль Старовижівського райкому. Було вбито першого секретаря Жукова, завідувача відділу агітації і пропаганди Приступнюка, редактора газети Ангелова, поранено голову райвиконкому, депутата Верховної Ради УРСР  Никифора Комісарика. Пізніше його кітель, пробитий кількома кулями, виставили як експонат у музеї МВС.

Та внаслідок дій радянських каральних органів повстанці також зазнавали непоправних втрат. У доповідній записці Волинського обласного управління МГБ вказується, що в період 1947-1950 років повстанці, які діяли на території області, втратили вбитими 488 чоловік, 39 вийшли з повиною, понад 60 захоплено живими. 

Витяг із довідки: "Особливу небезпеку становить та обставина, що не дивлячись на значні втрати у рядовому складі, бандпідпілля зуміло зберегти до 1950 року основні керівні ланки і кадри досвідчених підпільників-керівників. В області продовжує функціонувати крайовий "Провід" ОУН. Керівник цього "проводу" – Дубовий, його заступник Верховинець і референт пропаганди Гордій організовували і направляли діяльність підпілля, виховували нових керівників для відшкодування втрат, всіляко намагаючись підтримати в підпіллі стан організованості і дисципліни. В повному складі діяв Ковельський окружний "провід" ОУН на чолі з досвідченими бандитами Ярим, Михайлом і Косом". 

У 1950-му вище керівництво ОУН дало вказівку головну увагу звернути на агітаційну роботу та збереження патріотичних кадрів. Значним успіхом повстанців Ярого став напад на редакцію політвідділу МТС у селі Кримне 5 червня 1950 року. Повстанці забрали 100 кг новенького друкарського шрифту, біля 10 кг фарби і 40 кг паперу. Зробити це вдалося непомітно, без жодного пострілу, попри те що в приміщенні будинку жили озброєні активісти. Завдяки цьому обладнанню підпільники налагодили роботу власної друкарні і до весни 1952-го надрукували понад 20 тисяч листівок та брошур. 15 червня того ж року Василь Сементух був нагороджений Срібним Хрестом Заслуги, а 10 жовтня отримав військове звання "Поручник-політвиховник УПА".

Улітку 1950-го очільник Крайового проводу ОУН Василь Галаса ("Орлан") зустрівся з "Ярим" та провідником Берестейської округи ОУН Олександром Степанюком ("Богуном"). Було прийнято рішення Берестейську округу приєднати до Ковельської, а "Богуна" перевести на Житомирщину. З урахуванням кількох районів Рівненщини Ковельська округа стала налічувати 22 райони. Радянські органи держбезпеки активізують пошуки "Ярого" та регулярно вербують агентів серед людей, які йому допомагали. 

7 липня 1950 року Сементух писав Дубовому: "Ситуація в терені за зимовий період, можна сказати, була різною, але спеціальних сильних натисків майже не було, тепер МГБ б'є нас виключно агентурою і всю увагу звертають на неї як взимку, так і весною, усе було сконцентровано на вербуванні і операції проводилися за даними агентури". 

l

24 серпня  оперативники завербували агента "Удачну" в селі Секунь Старовижівського району, яка розповіла, що її будинок регулярно відвідує "Ярий". Управлінням МГБ в хаті "Удачної" 13 жовтня була організована засідка на чолі зі старшим лейтенантом Зуєвим із завданням захопити "Ярого" живим. Але вже наступного дня один із солдатів, який перебував у засаді, заснув і не вийшов із кімнати за сигналом "Удачної", коли та ввечері зайшла в будинок із місцевим жителем Веремчуком. Він побачив солдатів, і жителі Секуня стали підозрювати Удачну в роботі на органи.

Нареченою Василя була жителька села Шкроби на Старовижівщині Марія Мочичук ("Катя"), 1927 року народження. Після війни вона вчилася у Ковельській середній школі №3, де здійснювала розвідку для підпілля ОУН, а також закуповувала канцелярські товари. У 1948 році після закінчення 9-го класу Марія почала працювати вчителькою у рідному селі, через загрозу арешту у серпні 1949-го перейшла на нелегальне становище. Деякий час переховувалася у схроні в селі Лучичі поблизу Ратного і виконувала функції друкарки. Пізніше Марія була призначена провідницею "Жіноцтва" Пінського надрайону ОУН. Загинула 6 лютого 1951-го на Берестейщині.

Надійним соратником Василя Сементуха був очільник Старовижівського районного, а пізніше надрайонного проводу ОУН – Андрій Михалевич ("Кос"). У жовтні 1949 року призначений референтом СБ та заступником провідника ОУН Ковельської округи. Він багато зробив для розбудови підпільних осередків у поліських районах. Йому часто вдавалося залучити на сторону повстанців навіть радянських активістів. Швагро "Коса" – Степан Калачук ("Панас") очолив ОУН Старовижівщини. У боївці Панаса Сементух перебував весною 1951-го. 

21 травня в кущах на болоті біля села Замшани повстанців, які спали, помітив місцевий пастух. Він повідомив про це замшанівських стрибків. Старший винищувальної групи Петро Бірук скомандував негайно йти на місце постою, "стрибки" підкралися непомітно і оточили повстанців. Ті кинулися на прорив, але у "Панаса" заклинило автомат, і він не зміг стріляти. Один із "стрибків" вдарив його по голові прикладом і захопив у полон. Полоненого "стрибки" жорстоко побили, а потім повезли в Ковель. По дорозі біля Буциня зупинилися і знову почали бити "Панаса", аж поки не закатували його до смерті. 

Оглядаючи автомат Калачука, "стрибки" виявили, що він був змащений смальцем, оскільки у повстанців не було збройового масла. Певно, це і стало причиною його відмови при спробі вистрелити. Під час сутички іншим підпільникам вдалося втекти, при цьому "Ярий" загубив сумку з документами. Співробітники МГБ їх розшифрували і дізналися, що найбільш активні прихильники ОУН, які жили легально, були записані кандидатами в члени організації. Це були переважно молоді хлопці, які готувалися до вступу в боївки і залучалися до повстанських акцій.

l

Через великі втрати Сементуху довелося звести підпільну діяльність до мінімуму. Наприкінці 1953-го до його боївки входили: Олексій Карпук ("Кравченко"), Степан Бабаліцький ("Ярема") та Віра Королюк ("Христя"). Чекісти їх наполегливо шукали і, зрештою, досягли успіху. В ході оперативних заходів у них викликала підозру сорокарічна Олександра Лабнюк із села Буцинь. Її чоловік – 57 річний Микола служив у "стрибках" та працював охоронцем місцевої машино-транспортної станції. Будинок Лабнюків стояв неподалік місця роботи, на околиці села. Неграмотне подружжя передплачувало газети "Правда" та "Радянська Волинь", а син Петро за кілька місяців узяв у бібліотеці 72 книги. Для ліквідації повстанців обласне управління МВС розробило детальний план, який відпрацювали на схожій місцевості. До операції залучили підрозділи внутрішніх військ із Луцька та Ковеля чисельністю понад 60 чоловік.

Вночі 16 січня 1954 року Миколу Лабнюка таємно арештували на чергуванні та відвезли в Ковель. На допитах він зізнався, що в коморі між стінами зробив криївку,  де вже кілька місяців переховуються "Ярий", "Кравченко", "Ярема" та "Христя". Під тиском слідчих він погодився допомогти затримати повстанців. Є також версія, що на це рішення вплинуло й те, що  Микола ревнував свою дружину до "Кравченка". Ще до п'ятої години ранку оперативно-військова група МВС  оточила садибу Лабнюків двома кільцями на значній відстані. Всі бійці зайняли зручні вогневі позиції в будинках та на горищах. Згідно з розробленим планом Лабнюк повернувся о 8.00 додому та відправив дружину із сином у контору МТС, де їх затримали. Через дві години він передав оунівцям суп із підлитим снодійно-паралітичним препаратом "Нептун", забрав молодшого сина та замкнув двері. 

Але, мабуть, повстанці щось запідозрили і не стали вживати отруєну їжу. Через годину співробітники МВС помітили що з будинку Лабнюків іде дим. Двоє повстанців виламали двері, вискочили зі зброєю на вулицю та побігли у різні боки. Бійці оперативно-військової групи відкрили по них вогонь і вбили неподалік палаючого будинку, тим часом третій оунівець вибіг із хати з протилежного боку, заліг на криші льоху і відкрив вогонь із автомата. Вогнем у відповідь він  був убитий. Із горища будинку також стріляли, але недовго. 

Через сильну пожежу згоріло все господарство Лабнюків, при огляді попелища було виявлено обгорілий труп Христі, залишки радіоприймача, друкувальної машинки та зброї. У загиблих повстанців вилучили три автомати, гвинтівку та 4 пістолети. 

Цей бій став одним із завершальних під час визвольної боротьби на Волині. Наші земляки-повстанці загинули як герої, але ворогу не здалися.

Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею.

На світлинах: “Ярий” і “Богун”; “Христя” і “Ярий”; “Кравченко” і “Ярий” (сидить).

Фото з архіву автора.

Серед діячів Українського визвольного руху чільне місце займає Василь Сементух, який протягом тривалого часу очолював ОУН на Волинському Поліссі. Народився він 23 серпня 1921 року у селі Облапи поблизу Ковеля. Закінчив 8 класів місцевої школи, де з осені 1939-го працював учителем. Після початку німецької окупації у 1941-му  став заступником коменданта поліції села Несухоїжи. Тоді ж Василь Антонович вступає в ОУН і використовує свою посаду, щоб допомагати підпільникам влаштовуватися на роботу та отримувати необхідні документи. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 68

«Так влаштоване життя, що щастя пролітає птахом, а біль чи горе – надовго тінню накриває його», – якось написав Анатолій Семенюк.

...Найважливіше в житті Галини було успішно закінчити школу. А вийшло навіть із золотою медаллю. Перша висота взята. А друга – вступ до вишу, складання  вступних екзаменів. До цього й готувалась дівчина ціле літо. Від книги не відходила. Подружки гуляють, подружки танцюють, уже й кавалерів мають. Її мати іноді навіть просить, щоб пішла відпочити з друзями, а їй байдуже. Хотіла доказати, що недаремно їй вчителі ставили відмінні оцінки. Та для заспокоєння душі вирішила звернутись до знахаря. Подружки підказали. 

І він прорік, що вступ – це така дрібниця, яка нічого не варта в порівнянні з тим, що її чекає опісля. А саме: «Тричі вийдеш заміж, всі чоловіки тебе дуже любитимуть і ти їх, будеш щаслива, але…». До кінця не схотіла чути. Вискочила від знахаря, як куля. Ніби дурний сон їй це здалось відразу. Старалась забути.  І їй це вдалось, коли пірнула у веселе й радісне студентське життя.

Вчилась успішно, як в школі. Красива, розумна, чом в таку не закохатись? І від хлопців відбою не було. Та вибрала після зустрічі на одному з вечорів курсанта авіаційного училища з Кременчука. З Григорієм протанцювала тоді  і вже не розлучались. У 19 років після першого курсу вийшла заміж. У 20 років народила донечку. Жилося щасливо 4 роки. На 5-ий рік льотчик-випробувач загинув. 

Їй здавалося, що разом з ним рухнув цілий світ. Тримала на світі донька і вірна подруга Майя. Про друге заміжжя і думати не могла. Рана була глибока. Працювала, донька росла, у «світ» не виходила. Тільки до подруги на ювілейний день народження пішла. І там познайомилась   серед гостей (а, може, й навмисне їх старались познайомити) із моряком-підводником, який був розлучений, бо дружина не витримувала довгих чекань із моря чоловіка і знайшла такого, що був щодня під боком. 

Отож дві зранені душі потяглись одна  до одної, і знову народилась нова сім’я, а згодом і ще одна донечка. За скеруванням влади опинились аж на Далекому Сході. 4-кімнатна квартира, мир і злагода, подорожі під час відпусток. Знову щастя світилось щодня. Та чоловік, рятуючи команду підводного човна під час аварії, загинув. Горю не було меж. 

Тоді Галина згадала про передбачення знахаря, що буде тричі виходити заміж. Тричі? Ні в якому разі! Мабуть, це її карма така, що заміж ні-ні. Вона вже й так двічі вдова. Повернулась жити в Україну. У цей час після невиліковної хвороби помирала її подруга. Трагедія назрівала. Галина була в розпачі. 

Одне за другим відходять дорогі для неї люди. Старалась більше часу проводити біля хворої, щоб підтримати її. І Майя перед кінцем попросила Галину, аби вона доглянула її чоловіка, бо він після Чорнобиля теж втрачав здоров’я, щоб пожаліла його…

Вони спілкувались часто, діти їхні дружили. Спільне горе не розлучало їх. Допомагав Микола в ремонті квартири Галині. Разом відпочивали, разом одружували дітей. Тож коли син і донька Миколи уже завели свої сім’ї, батько залишився сам. І тепер почав нагадувати Галині про прохання Майї. 

Вона була категорична, але всі їхні діти були за, і стали просити. І хоч сказала, що ніколи не полюбить його, а наймичкою не буде, він на це не звернув уваги. Аби була злагода і взаємоповага, а любов у них була вже. І Галина здалась.

Всіма силами старався чоловік, щоб у сім’ї панувало благополуччя і щастя. Іноді жінка була нестерпна. А він ніби цього не помічав, розумів, що вона не може забути минуле. Любив однаково і своїх, і її онуків, тішився сімейними радощами, віддавав усім останні тепло і ласку. 

І хоч лікарня часто підтримувала Миколу, але Чорнобиль зробив своє...

Жінка тепер думає часто, що ж таке щастя? З усіма чоловіками жилось щасливо, але перемішане з трагедією. Виявляється, що життя – це і радість, і горе, успіхи і невдачі, народження і кінець. На тому й світ стоїть.

Тож цінуймо те, що маємо, бо щастя можна знайти лише тоді, коли ми живемо заради інших, а не заради  себе.

Валентина Остапчук.

«Так влаштоване життя, що щастя пролітає птахом, а біль чи горе – надовго тінню накриває його», – якось написав Анатолій Семенюк.

...Найважливіше в житті Галини було успішно закінчити школу. А вийшло навіть із золотою медаллю. Перша висота взята. А друга – вступ до вишу, складання  вступних екзаменів.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 58

14 лютого, п’ятниця

Схід Сонця – 07.36; захід – 17.36. 

Місяць – у Діві. 

День Святого Валентина або День закоханих. 

Рівноап. Кирила, учителя слов’янського.

15 лютого, субота

Схід Сонця – 07.34; захід – 17.37.

Місяць – у Терезах. 

День вшановування учасників бойових дій на території інших держав. 

День комп’ютерника.

Міжнародний день операційної медичної сестри. 

Прп. Пафнутія Києво-Печер.

16 лютого, неділя

Схід Сонця – 07.32; захід – 17.39.

Місяць – у Терезах. 

День військового журналіста України. 

Неділя про блудного сина. Мчч. Павла, Іллі.

17 лютого, понеділок

Схід Сонця – 07.31; захід – 17.41.

Місяць – у Терезах. 

День спонтанного прояву доброти. 

Міжнародний день кота. 

Прп. Феодора Києво-Печер.

18 лютого, вівторок

Схід Сонця – 07.29; захід – 17.43.

Місяць – у Скорпіоні.

Свт. Льва Римського. 

19 лютого, середа

Схід Сонця – 07.27; захід – 17.45.

Місяць – у Скорпіоні. 

День Державного герба України.

Мчч. Максима, Феодота (Богдана).

20 лютого, четвер

Схід Сонця – 07.25; захід – 17.46.

Місяць – у Стрільці. 

День Героїв Небесної Сотні.

Всесвітній день соціальної справедливості. 

Блгв. кн. Ярослава Мудрого.

Місячні фази у лютому

Спадаючий  Місяць – до 27 лютого. 

Новий Місяць – 28 лютого. 

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Схід Сонця – 07.36; захід – 17.36. 

Місяць – у Діві. 

День Святого Валентина або День закоханих. 

Рівноап. Кирила, учителя слов’янського.

Схід Сонця – 07.34; захід – 17.37.

Місяць – у Терезах. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 58

ОВЕН. Відкиньте зайві клопоти, насолоджуйтеся життям. Можливi дрiбнi побутовi проблеми на рiвному мiсцi. Є сенс зайнятися змiцненням дружнiх зв’язкiв з колегами. Начальство помiтить вашу активнiсть. 

ТЕЛЕЦЬ. На початку тижня постарайтеся усунути недолiки у роботi. Думка навчитися чомусь новому своєчасна. Бiльше упевненостi в собi. В середу, використовуючи чарiвнiсть i дипломатичнiсть, можете досягти мети i залучити до справ інших. 

БЛИЗНЮКИ. Робота налаштовуватиме на впровадження нових iдей i технологiй, колеги i начальство будуть доброзичливi. Головне не зупинятися на досягнутому, рух вперед принесе успiх. 

РАК. Буде непросто встигнути за змiнами.  Будьте готовi швидко реагувати на новини. Сприятливi контакти з партнерами здалеку, можливi довготривалі вiдрядження. Можете отримати нову роботу.

ЛЕВ.  Постарайтеся наперед скласти план дiй, iнакше потонете в справах i турботах. Не давайте приводу для плiток заздрiсникам. У серединi тижня справам доведеться присвятити багато сил, незважаючи на внутрiшнiй опiр.

ДIВА. Здатнiсть заглиблюватися у фiлософськi роздуми i робити в результатi реалiстичнi висновки дозволить  вибрати правильний шлях.  Не варто захоплюватися захистом iнтересiв iнших людей.

ТЕРЕЗИ. Перешкоди або обмеження на шляху зникнуть. Дiйте, рухайтеся вперед. На роботi не варто поспiшати з початком складних проєктiв. Потрiбно ретельно все проаналiзувати.  Проявіть терпіння і оптимізм у спілкуванні з родиною.

СКОРПIОН. Сприятливий час для творчого пiдходу до роботи. Знадобиться iнiцiативнiсть i рiшучiсть для впровадження в життя передових технологiй. Робота принесе прибуток i моральне задоволення.

СТРIЛЕЦЬ. Є шанси здiйснити бажане, але навряд чи вистачить рiшучості. Подробицi особистого життя краще не розказувати, щоб уникнути плiток. Зате можна смiливо демонструвати творчi досягнення, є шанс прославитися. 

КОЗЕРIГ. Гарний тиждень для творчостi i кар’єри. Ваша працездатнiсть дивуватиме. Зосередженiсть i активнiсть буде вiдмiчена i винагороджена. Особистi стосунки краще не з’ясовувати  – буде важко дiйти спільної думки.  

ВОДОЛIЙ. Настає напружений перiод, важливi подiї можуть вiдбутися в дiловому життi. В середу краще завершити справи, що залишилися. Не забувайте про повсякденнi турботи. 

РИБИ. У першiй половинi тижня будьте обережнi в дiях.  Прислухайтеся до голосу iнтуїцiї. Добре почекати  з дальнiми поїздками, вони не виправдають очiкувань. Можливий прибуток вiд спільного бiзнесу з партнерами. 

Підготував 

Степан ЗОРЕПАД.

ОВЕН. Відкиньте зайві клопоти, насолоджуйтеся життям. Можливi дрiбнi побутовi проблеми на рiвному мiсцi. Є сенс зайнятися змiцненням дружнiх зв’язкiв з колегами. Начальство помiтить вашу активнiсть. 

ТЕЛЕЦЬ. На початку тижня постарайтеся усунути недолiки у роботi. Думка навчитися чомусь новому своєчасна. Бiльше упевненостi в собi. В середу, використовуючи чарiвнiсть i дипломатичнiсть, можете досягти мети i залучити до справ інших. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 81