Четвер. Ясно. Температура: 23оС. Вітер східний помірний.

В ніч на п’ятницю. Ясно. Температура:  10оС. Вітер східний слабкий.

П’ятниця. Ясно. Температура: 22оС. Вітер північно-східний помірний.

В ніч на суботу. Ясно. Температура: 10оС. Вітер північно-східний слабкий.

Субота. Мінлива хмарність. Температура: 22оС. Вітер північний помірний.

В ніч на неділю. Ясно. Температура: 11оС. Вітер північно-західний слабкий.

Неділя. Ясно.  Температура: 22оС. Вітер північно-західний помірний.

В ніч на понеділок. Мінлива хмарність. Температура: 12оС. Вітер північно-західний слабкий.

Понеділок. Мінлива хмарність, часом дощ. Температура: 22оС. Вітер північно-східний помірний.

В ніч на вівторок. Ясно. Температура: 12оС. Вітер східний слабкий.

Вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 22оС. Вітер східний помірно сильний.

В ніч на середу. Мінлива хмарність, можливий дощ. Температура: 14оС. Вітер західний слабкий.

Середа. Мінлива хмарність, можливий дощ, гроза. Температура: 23оС. Вітер північно-західний помірний.

Четвер. Ясно. Температура: 23^оС. Вітер східний помірний.

В ніч на п’ятницю. Ясно. Температура:  10^оС. Вітер східний слабкий.

П’ятниця. Ясно. Температура: 22^оС. Вітер північно-східний помірний.

В ніч на суботу. Ясно. Температура: 10^оС. Вітер північно-східний слабкий.

Субота. Мінлива хмарність. Температура: 22^оС. Вітер північний помірний.

Кінцівка березня та перша половина квітня   порадували щедрим теплом. Вже 10 квітня цвіли плодові дерева. Я переконаний, що так рано вони ніколи не зацвітали. 

Петро Кравчук із Любешова, автор книги «Рекорди Волині», зафіксував найраніше цвітіння плодових дерев у 1990 році. Тоді вишня розквітла 14 квітня, а яблуня вкрилася рожевим цвітом на чотири дні пізніше – 18 квітня. Як не дивно, але тепер одночасно цвітуть усі плодові дерева та декоративні кущі. Натомість дуже мало бджіл видно біля цього цвіту. Синоптики пов’язують раннє цвітіння дерев із виходом у кінці березня теплого повітря з африканського регіону.

Також синоптики Волині зареєстрували 5 рекордів температури у першій половині квітня. Перший температурний максимум в обласному центрі Волині зафіксували 2 квітня. Стовпчики термометрів тоді показали +24,50С.

8, 9 та 10 квітня синоптики теж зафіксували у Луцьку  температурні рекорди. 8 квітня  черговий рекорд максимальної температури повітря становив 250С, а 9 квітня стовпчики термометра піднялися вище 25,70С. 10 квітня ще було тепліше – вище 26,50С.

П’ятий температурний рекорд в обласному центрі зафіксовано 14 квітня. Стовпчики термометра цього дня дотягнули до позначки 22,80С. За даними спостережень метеостанції, максимальна температура повітря в Луцьку тоді становила 22,40С аж у 1972 році.

Звісно, що африканське тепло порадувало всіх. І нічого, що разом із ним навіть до Волині дістався ще й пил із найбільшої пустелі світу – Сахари. Проте друга половина квітня виявилась прохолодною. Та кому будеш жалітися на таку погоду? Адже у природи немає поганої погоди.

Підготував 

Микола Денисюк.

Кінцівка березня та перша половина квітня   порадували щедрим теплом. Вже 10 квітня цвіли плодові дерева. Я переконаний, що так рано вони ніколи не зацвітали. 

Петро Кравчук із Любешова, автор книги «Рекорди Волині», зафіксував найраніше цвітіння плодових дерев у 1990 році.  

Сонце котилося на захід. Умиротворення і спокій панували навколо. Ось уже вогняне коло втопилося на горизонті і тільки краєм свого сонячного ока споглядає верхівки лісу, кидає прощальне своє проміння на поля, на дорогу. І зникає. Ніби розчинилося у просторі. 

День поволі змінюється вечірніми сутінками, які тихо, ніби з острахом, непомітно переходять у ніч.

Як дивно, як мудро побудовано все у світі! Обходить свої володіння Всесвіт. Майже непомітно обвертається Земля. Злагоджена гармонія панує у Космосі. Там, у високості духу, панує її величність гармонія. А на Землі? Тут? Поміж нами? Метушаться, сваряться люди. Заздрість вбиває  найчистіші поривання. Прагненння до наживи вихолощує душу. Йде безконечна боротьба добра і зла.

Давно у полях не чути пісень. Подивилися на цей хаос деякі  люди та й полетіли на край світу щастя шукати. Багато, ой як багато нашого цвіту по всьому світу. Але ж знаємо з давніх-давен, що там  добре, де нас нема. І все одно шукають раю на Землі. 

Хто від війни втікає, хто статусом біженця у чужих краях гроші заробляє, а після отримання тої грошової допомоги повертається щомісяця додому. Такий собі “заробіток”. Більший, звичайно, ніж наша місячна  заробітна платня. А в декого тут і зовсім немає роботи. А наші люди, намагаються хоч якось прожити. І диво! Все-таки виживають. Не без горя і біди, звичайно. 

Величезні випробування переживає людство у світовій історії. Вчиться жити, бачити, любити, цінувати, будувати хату, бо хоче вірити у щасливе майбутнє. Житття продовжується: біжить, міниться міріадами відтінків і фарб. То плаче, а то вже сміється. І народжуються діти.  «У цьому раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим», – писав Т. Шевченко. Хіба що ці діти виростуть і стануть кращі за нас, бо зможуть, нарешті, створити і зіграти оті переможні акорди в нашій українській історії.

Пересіється усе навколо. Земля, дерева, гаї, ліси, рослини, тварини, люди. Пройде величезна трансформація людства. І духовна, і фізична. Зміниться структура й наповнення людського тіла. Бо вода дасть місце ртуті. І епоха металу, змінивши стадію дерева і пластику, пануватиме на Землі. А де ж буде душа людини? Якою вона буде у залізному панцирі тіла-робота? І чи буде взагалі вона? Тут нехай скаже своє слово наука. Бо нічого не стоїть на місці. Все тече у цьому світі, все змінюється. І кінця-краю тому світу немає…

х  х  х

Але давайте подумаємо, проаналізуємо. Коли було легко? Ніколи. Хіба  інколи відносно. А загалом завжди було важко. У тому, мабуть, і полягає екзистенційна проблема сенсу людського існування. Трудність творить людину, вчить виживати, шліфує душу. Згадаймо, як писала Ліна Костенко: «Що доля нелегка, в цім мудрість і своя Є. Блаженний сон душі мистецтву не сприяє». І проростають з тої біди найсильніші пагони. Ті, що не спочивали у блаженному сні (бо ці гинуть), а ті, хто, зціпивши зуби, твердо долав життєві вершини, ішов до своєї мети. І яким же бажаним тоді стає досягнення цього високого Евересту! 

А коли все легко дістається, то не цінується зовсім, топчеться ногами. І лише коли втрачається, то починаєш розуміти високу цінність того, що назавжди втратив. Хочеш повернути? Пізно. Життя переписати наново  неможливо. Воно, як та річка. Вічно жива, але неповторна.

Любов  Євтушик. 

Сонце котилося на захід. Умиротворення і спокій панували навколо. Ось уже вогняне коло втопилося на горизонті і тільки краєм свого сонячного ока споглядає верхівки лісу, кидає прощальне своє проміння на поля, на дорогу. І зникає. Ніби розчинилося у просторі. 

День поволі змінюється вечірніми сутінками, які тихо, ніби з острахом, непомітно переходять у ніч.

Як дивно, як мудро побудовано все у світі! Обходить свої володіння Всесвіт. Майже непомітно обвертається Земля. Злагоджена гармонія панує у Космосі.  

А чи задумувалися ви над простим  запитанням: чим об’єднані перехожі, що рухаються вулицею?

Правильно: на 95 відсотків вони заклопотані буденними сімейними проблемами, переживаннями, думками про війну. Немає веселого родинного сонечка в очах. Така ознака сьогодення.

Та попри всі негаразди, я бачу і тих, що несуть у собі енергію, дух і весну.

х  х  х       

Ось «пливе» диво-красуня, справжня модель. Все у неї до ладу. Звабливі стрункі ніжки. Стан — як очеретина. Хода спортивна, пружна, як у чемпіонки світу Ярослави Могучіх. Здається, вона хоче злетіти до неба чи повернутися до солодких снів. У неї ніби немає проблем, буденної суєти і  «глобальних»  проєктів, що “гризуть”  мозок нав’язливими думками.

Зрештою, вона не сама. На відстані зігнутої руки з нею  —  її друг і порадник смартфон.                                                                                                       

У цю  мить вона приємно заклопотана цим шедевром інформаційної техніки. Поза ним у неї немає ні майбутнього, ні минулого. Точніше, вони є, але вміло перенесені на екран  чудо-апарата. Спробуймо поринути у таємниці безтурботного  ранкового спілкування:

– Раю, привіт! Як ти там?

– Привіт. Немає чим тішитися – хмурно, сіро. Як на небі захмареному.

– Співчуваю. А в мене настрій чудесний. Повіриш? Іду вчора по проспекту і чую: «Красуне, куди так спішите? Може, до щастя? Візьміть і мене з собою». А я йому: «Ви так з усіма дівчатами знайомитеся? Де ви бачили сьогодні те щастя?».

А незнайомець відповідає: «Як побачив вас, зрозумів: щастя – це ви! Пішли в «Класік», порозмовляємо».

Не знаю, чому, але я погодилась. Він такий толерантний, розумний, словом  — класний. Вечір вдався на славу!

— Подружко, ти закохалася? І цілувались?

— Цілувались, але більше нічого такого...

Пливе красуня далі. Вона не бачить навколо себе похмурих облич. Дівчина несе в душі рай закоханості, немов безцінну реліквію, бачить у цьому сенс  життя. Побажаймо ж їй успіху в задуманому, адже вона випромінює нам животворну весну, надію і красу.

х  х  х

Відводжу погляд  вбік.  Звідти в полі мого зору з’являється новий перехожий. Невисокий на зріст, аристократичної статури.

Він бадьорим кроком впевнено рухається  до  центру міста. У ньому —  щось знайоме і рідне. Ба, та я ж його знаю – це Віктор Васильович,  очільник поважної установи міста. Більше двох десятиліть у нас щирі, довірливі, навіть, дружні, стосунки. Радію, що пан Віктор не міняється. Як завжди, рухливий, відкритий до спілкування, надійний і молодецький духом.

Ми обмовились про поважність установи. Так ось, освітянська галузь вимагає, насамперед, відповідальності, а разом із тим толерантності, культури поведінки, етики у спілкуванні, високого професіоналізму та мудрості  керівника. В нього це все є – воно з молоком матері!                  

Знаю, що освітянська нива Ковельської громади засіяна добірним зерном і   дає добротні сходи та врожаї. На Волині вона займає передові позиції. З окремих дисциплін  виходить на вищий рівень в Україні. Тут  розвинена науково-практична    освітня база, на основі якої  працюють професіонали своєї справи. Саме вони на чолі з керівником кують і гартують майбутнє покоління, в основі якого – любов до України та патріотизм.                                                               

А ще Віктор Васильович Бичковський —  рекордсмен. На цій почесній поважній відповідальній посаді   він працює найдовше зі всіх попередніх керівників, починаючи з 1945 року. Були політичні бурі і соціальні шторми, а він, як скеля, розбиває брудну хвилю в бризки і перемагає, бо на його боці правда.

х  х  х

Час є, і я продовжую далі свої ранкові спостереження. Увагу привертає чоловік поважного віку з кийком у руці. На перший погляд, як дві краплі води схожий на добре знаного на Волині покійного Дмитра Пилиповича Корнелюка.

Бентежусь: чому раптом в образі живої людини я бачу покійника? Заспокоююсь думкою, що бувають в природі двійники. Але зблизька схожість розвіюється. Я бачу добросердечного, знесиленого життям дідуся, що поспішає до поліклініки за здоров’ям.

Дмитро Пилипович був не такий. В його очах світилася рішучість, а енергія, дух і розум останні роки були цілеспрямовані на запровадження в школах України та Волині предмета з основ християнської моралі та етики. Він одержимо втілював цю ідею в життя.

Як досвідчений релігійний знавець, філософ і просвітник,  вважав, що «Любов до Бога, до рідної землі, до свого народу і до рідної мови  є найсвятішою».

Був переконаний, що в Україні має діяти єдина Помісна Православна Церква. Дмитро Корнелюк не просто висловлював ідеї, а бив у дзвін, долучаючи до їх реалізації єпископів, деканів, благочинних, свідомих священників та владу. Світла пам’ять не згасає. Тіло зникло, а його неспокійна душа час від часу стукає в наше серце, спонукаючи до дій в  ім’я Господа нашого і неньки-України.                                                       

х  х  х

Розтривожився спомином про друга, знову намагаючись у цьому царстві сірості віднайти світлячок радості. І вона впала в очі. Це – молода мама із двома хлопчиками-горобчиками. Вони такі рухливі, веселі та милі, немов янголята, що з неба прилетіли до богині-матері. Мама переживає. За надмірні рухи сварить, адже це вулиця, а не хата. Але спокій їй  хіба що присниться. Ось один із них не розрахував швидкості бігу, спіткнувся і   «приземлився» на руки. Боляче! Долоньки печуть, але не плаче. Подивився   на маму, оцінив свої почервонілі пальчики і долоньки  і заховав їх за спину. І братику не показав. Вміє терпіти біль – справжній боєць! Він навчиться колись воювати і  захистить маму.                                                                                                         

Але мама про це не думає, бо їй теж боляче. Дістала хустину, витирає ті   поранені долоньки, дихає на них, щоб менше боліло. Пішли, розчуливши  моє серце...

Ось така вималювалася світлина весняного ранку. Вже й мені пора! Хай буде світлим і радісним цей день для всіх ковельчан!

По рідних вулицях іду,

Свої і міста відчуваю

  кроки. 

Десь там, в вишневому

  саду 

Пташина лічить мої роки. 

Вже сріблом всипане

  волосся, 

Гривасті коні невпинно

           мчать удаль. 

Мій милий Ковель! Ти

          таки хороший – 

З тобою розділяю радість

            і печаль…

Сія над містом золота

             підкова, 

Вона пророчить щастя у

  житті.

З тобою, рідне, нас

   обвінчала доля –

Тепер до віку нам з тобою

         разом йти. 

Анатолій СЕМЕНЮК.

А чи задумувалися ви над простим  запитанням: чим об’єднані перехожі, що рухаються вулицею?

Правильно: на 95 відсотків вони заклопотані буденними сімейними проблемами, переживаннями, думками про війну. Немає веселого родинного сонечка в очах. Така ознака сьогодення.

Та попри всі негаразди, я бачу і тих, що несуть у собі енергію, дух і весну.

х  х  х       

Ось «пливе» диво-красуня, справжня модель. Все у неї до ладу. Звабливі стрункі ніжки.  

Минулого літа ті, хто часто їздять луцькою трасою, не могли не звернути уваги на поля за Колодяжним,  що чарували око  своїм багряно-червоним кольором.  Дехто навіть звертався до нашої газети із проханням  розповісти про диво-культуру.

В ході невеличкого журналістського «розслідування» вдалося з’ясувати, що поле належить  фермеру Олегу Щесюку. Встановили ми  цей факт за його профілем у мережі «Фейсбук», де він розмістив світлину, на якій позує на фоні рослин, що  перевершують висотою самого господаря, який не такий вже й низенький (фото праворуч). Кольору вони просто-таки фантастичного.

Зателефонувавши до пана Олега, попросили декілька слів сказати про культуру, яка викликала таку велику зацікавленість у наших земляків.

— Назва її – амарант, а посіяв її нинішнього року   40 гектарів,   –  охоче поділився  думками фермер. – Перспективна культура, яка має велике майбутнє. Але коротко про це не розкажеш. При зустрічі дам більше інформації.

На тому й погодилися. Але в силу різних причин  розмова минулоріч не відбулася. І лише нещодавно ми зустрілися віч-на-віч, щоб поговорити  на цікаву тему. Річ у тім,  що я теж люблю землю, цікавлюсь «секретами» вирощування сільськогосподарських культур,   тому мені не байдужі особистості, що закохані в хліборобське ремесло. А те, що Олег Вячеславович у нього  закоханий,  я переконався давно. 

Адже він – син відомого на Волині аграрія, кандидата сільськогосподарських наук Вячеслава Федоровича Щесюка, котрий,  на жаль, не так давно пішов у засвіти. Саме він прищепив любов до землі Олегу із самого дитинства, став його першим учителем в галузі землеробства.

Нагадаю, що народився Вячеслав Федорович 24 серпня 1947 року в селі Погиньках Ковельського району. Трудовий шлях розпочав у колгоспі імені Лесі Українки в селі Колодяжному у 1969 році на посаді агронома-овочевода після закінчення Вишненського плодово-овочевого сільськогосподарського технікуму Львівської області. Згодом завідував сортовипробувальною дільницею у Погиньках.  А торувати стежку в науку задумав, коли ще працював  головним агрономом, а пізніше головою колгоспу на Старовижівщині, у Волинському обласному агропромисловому управлінні.

Маючи вищу освіту і багату виробничу практику, успішно закінчив аспірантуру, здобув   ступінь кандидата сільськогосподарських наук. На Волині у 1988 році став ініціатором створення науково-дослідної станції  луківництва,  що згодом була реорганізована у НВО «Трави», генеральним директором якої призначили молодого науковця-практика. Йому  ж доручили згодом очолити науково-виробничий  центр «Полісся», який створили на базі НВО «Трави». Багато і плідно працював над виведенням нових сортів трав,   був «автором»  багатьох із них. 

Знали пана Вячеслава   і за кордоном. Зокрема, у червні 1987 року брав участь у ХХІІІ Міжнародному науковому конгресі в Канаді, де виступав з доповідями та повідомленнями, зустрічався з місцевими фермерами, представниками української діаспори. Науковця двічі запрошували в країну кленового листя. За його участю були розроблена спільна канадсько-українська програма співпраці в галузі насіннєвих  трав.

Ми згадали батька Олега Вячеславовича і розповіли про нього тому, що син усім кращим, що має, завдячує саме татові. Ось як про це декілька років тому  писали «Вісті Ковельщини». «Сьогодні батьківську хліборобську справу продовжує син Олег, котрий став фермером. Разом із 19-річним сином господарюють на 120-гектарній площі. Цьогоріч врожайною видалася пшенична нива – гектар в середньому видав по  45 центнерів збіжжя, а в окремих місцях намолотили по 70 центнерів (!).

— Вправним хліборобом був і мій дід, – згадує Олег Вячеславович. – Він дуже любив поле, плекав його, як малу дитину, і вперше впорати його трактором довірив саме мені, хоч до того нікому цього не дозволяв.

Мить помовчавши, додав:

— Батько часто повторював: «Земля багата і пахуча». Може, саме завдяки йому я найбільше люблю запах свіжозораного поля. Це – запах, який неможливо описати словами».

l

Але повернімося до нашої розмови, про яку писав вище. Перш, ніж перейти до головної теми,  я  попросив коротко розповісти про свій життєвий шлях, адже знав, що 4 травня ц. р. у пана Олега ювілей – йому виповнюється 50 років.

— Народився я у селі Сереховичах, де у той час мешкали мої батьки. Тато – працював в колгоспі головним агрономом, мама – вчителькою. Потім навчався у школі с. Рудня Старовижівського району, де закінчив вісім класів. А далі з батьками переїхали до  Ковеля. 

Тут навчався у  школі № 3 імені Лесі Українки, яку закінчив 1991 року. Як завжди, постало питання: що далі? Батько порекомендував сільськогосподарський виш. Але який? Вирішили місцем навчання обрати Дніпропетровський державний аграрний університет. Навчався успішно. Отримав «путівку» в доросле життя у 1997 році, здобувши спеціальність “вчений агроном” з кваліфікацією магістра сільськогосподарських наук.

Спочатку працював у НВО «Трави», яким керував   батько. Посада ніби й відповідальна – науковий співробітник. Але відчував, що це не зовсім його. Тягнуло до землі, яка іноді навіть снилася ночами. Ген  хлібороба давався взнаки.

Отож, у 2000-му році організував фермерське господарство, в якому був і власником, і керівником. Став займатися насінництвом багаторічних трав, а згодом, за порадою однодумців і соратників, взявся за вирощування амаранту, про що ми вище сказали. Врожайність складала торік по тонні з гектара. Це немало.

Прошу пана Олега трохи детальніше розповісти про цю не зовсім звичну для нашої місцевості рослину. Він охоче погоджується.

– Амарант іноді називають «пшеницею ацтеків» та «хлібом інків» – ця рослина була основою їхнього харчування, – пояснює фермер. – Можна вживати або насіння, або листки. В першому випадку його подрібнюють, варять або смажать на пательні – воно «вибухає» так, як попкорн. В другому випадку листочки збирають протягом усього сезону дозрівання, заварюють  і п’ють чай. Це цілюща рослина.

– Як організована виробнича переробка її?

– Первинна ланка передбачає виробництво олії, виготовлення макаронів, кондитерських виробів, косметичних засобів, фармацевтичних препаратів.

Окрім того, в амаранті – високий вміст білка – 15-17 відсотків. Це чудовий корм для тварин, який не тільки поживний, а й корисний для здоров’я тварини, бо запобігає цілому комплексу захворювань. Позитивно впливає на репродуктивні функції. 

– Чи вигідно займатись вирощуванням амаранту?

– Судіть самі. У середньому ціна на ринку щороку зростає майже на 12 відсотків, а на рис, пшеницю, кукурудзу – максимум на 6. Отож, вигода очевидна.

– А які Ваші плани на 2024 рік?

– І далі займатися із соратниками-аграрниками вирощуванням амаранту. Маємо спільно довести його посів на Волині до тисячі гектарів. Є підтримка з боку надійних партнерів. Один із них – Олександр Дуда, разом із яким розвиваємо амарантовий хаб на моєму сільгосппідприємстві. Вже нині фермери регіону можуть отримати безпосередньо у мене посівний матеріал сортів «Харківський-1», «Ліра» та «Ультра». Восени є можливість скористатися послугами очистки та сушіння зерна. 

l

Як бачимо, Олег Щесюк, котрий наступної суботи відзначатиме свій 50-річний ювілей, – людина з когорти хліборобів, на яких тримається продовольча міць держави. 

В той час, як тисячі українських вояків зі зброєю в руках у російсько-українській війні захищають територіальну цілісність і державний суверенітет України, «бійці» аграрного фронту теж тримають оборону. Вони розуміють: буде хліб – буде Перемога. 

Тож привітаймо пана Олега, енергійного  й ініціативного трудівника поля, вірного нащадка своїх  славних попередників-хліборобів з днем народження, побажаймо успіхів і нових здобутків у нелегкій, але потрібній людям праці! Заодно подякуймо його сімейному «тилу» – мамі Людмилі Іванівні, дружині Ользі Миколаївні, сину Павлу, з яким  разом працюють, доньці-студентці Тетяні. 

Божого благословення Вам на кожен прийдешній день, щедрих і багатих урожаїв, родинної злагоди й  благополуччя!

Микола ВЕЛЬМА.

НА СВІТЛИНІ: Олег ЩЕСЮК (вгорі у центрі) в колі рідних. Внизу другий праворуч – батько Вячеслав Федорович.

Фото з сімейного архіву.

Минулого літа ті, хто часто їздять луцькою трасою, не могли не звернути уваги на поля за Колодяжним,  що чарували око  своїм багряно-червоним кольором.  Дехто навіть звертався до нашої газети із проханням  розповісти про диво-культуру.

В ході невеличкого журналістського «розслідування» вдалося з’ясувати, що поле належить  фермеру Олегу Щесюку. Встановили ми  цей факт за його профілем у мережі «Фейсбук», де він розмістив світлину, на якій позує на фоні рослин, що  перевершують висотою самого господаря, який не такий вже й низенький (фото праворуч). Кольору вони просто-таки фантастичного.