Повідомлення в номер

14/11/2019 0

"На них тримається село", – хочеться сказати, дивлячись на цих мужніх, кремезних і по-справжньому хазяйновитих чоловіків. Вони не скаржаться на труднощі, яких сьогодні більше, аніж потрібно, а завзято працюють, примножують славні трудові традиції громади села Городища, яке нині належить до Дубівської ОТГ.
На фотосвітлині ви бачите в. о. сільського старости Петра ОЛЕКСЮКА, депутата районної ради Валерія МИРОНЮКА, їх побратимів по праці Олександра ЯРОЩУКА, Ярослава ФЕДОРУКА, Віктора КУЗМІНЦЯ, Анатолія МОРОЗА. Вони – справжні господарі рідної землі, яку хочуть бачити квітучою, щедрою на багаті врожаї, докладаючи для цього всі свої знання, досвід, уміння.
Тож із прийдешнім святом – Днем працівників сільського господарства, яке відзначатимемо наступної неділі, 17 листопада, шановні городищенці і всі аграрії Ковельщини! Нехай Господь обдаровує Вас своєю ласкою, дарує Вам гарну погоду, щоб врожаїлась хлібна нива, примножувався достаток у кожній сільській родині і в нашій славній Україні. 
Фото 
Мирослава  ДАНИЛЮКА.
"На них тримається село", – хочеться сказати, дивлячись на цих мужніх, кремезних і по-справжньому хазяйновитих чоловіків. Вони не скаржаться на труднощі, яких сьогодні більше, аніж потрібно, а завзято працюють, примножують славні трудові традиції громади села Городища, яке нині належить до Дубівської ОТГ.
На фотосвітлині ви бачите в. о. сільського старости Петра ОЛЕКСЮКА, депутата районної ради Валерія МИРОНЮКА, їх побратимів по праці Олександра ЯРОЩУКА, Ярослава ФЕДОРУКА, Віктора КУЗМІНЦЯ, Анатолія МОРОЗА. Вони – справжні господарі рідної землі, яку хочуть бачити квітучою, щедрою на багаті врожаї, докладаючи для цього всі свої знання, досвід, уміння.
Тож із прийдешнім святом – Днем працівників сільського господарства, яке відзначатимемо наступної неділі, 17 листопада, шановні городищенці і всі аграрії Ковельщини! Нехай Господь обдаровує Вас своєю ласкою, дарує Вам гарну погоду, щоб врожаїлась хлібна нива, примножувався достаток у кожній сільській родині і в нашій славній Україні. 
Фото  Мирослава  ДАНИЛЮКА.


Повідомлення в номер

Погода в Ковелі 14 – 20 листопада

Погода в Ковелі 14 – 20 листопада

14/11/2019 0

Погода 
в Ковелі 
14 – 20 листопада

Погода  в Ковелі  14 – 20 листопада

Четвер.  Хмарно, невеликий дощ.  Температура: 13оС. Вітер південно-східний  сильний.
В ніч на п'ятницю. Мінлива хмарність.  Температура: 8оС. Вітер південно-східний помірний.
П'ятниця. Мінлива хмарність. Температура: 11оС. Вітер південно-східний помірний.
В ніч на суботу. Ясно.  Температура: 6оС. Вітер південно-східний помірний.


Повідомлення в номер

Спомин про Володимира Блаженчука

Спомин про Володимира Блаженчука

14/11/2019 0

Спомин про Володимира Блаженчука

Пішов у засвіти Володимир Іванович Блаженчук. Його біографія була й типова, і не зовсім типова для особи високого службового рангу.
Типова тому, що шлях до посадового крісла торував традиційно через комсомол, який у радянські  часи називався резервом компартії. І це було справді так, бо без комсомольського гарту нічого було сподіватися на подальшу кар'єру. Цей гарт, до речі, пройшли  нині відомі люди Волині – Зіновій Ковальчук, Микола Романюк, Петро  Саганюк, ковельський міський голова Роман Герасимов та інші. Багатьох із них уже немає в живих – Царство їм Небесне.
Нетиповість життєпису Володимира Блаженчука полягає у тому, що він зумів перебороти у собі риси консерватора-партократа, яким, здавалося, мав би бути в силу і виховання, і професійної діяльності. Але його гострий  розум, високий інтелект допомогли переоцінити колишні цінності, дозволили не протистояти національно-демократичним силам краю, а тісно співпрацювати з ними, що в кінцевому підсумку допомогло зберегти на Волині громадянське порозуміння, уникнути протистояння, хоч, звичайно, без окремих надзвичайних подій і не обійшлося. А сталося так тому, що, як висловився Володимир Іванович в одному з інтерв'ю газети "Волинь": "Я ніколи не боявся йти до людей".
Найближче я познайомився з Володимиром Блаженчуком, коли він змінив на посаді першого секретаря Ковельського міському КПУ Віталія Кривцуна (теж уже покійного). Володимир Іванович був людиною вимогливою, навіть суворою, любив дисципліну і порядок. Водночас  вмів працювати з людьми, прислухався до їх думок, хоч мусив виконувати вказівки "вищих" керівників, які не завжди  були, м'яко кажучи, розумними й далекозорими.
Ніколи не забуду, як у 80-их роках минулого століття в області, у тому числі на Ковельщині, розпочали безкомпромісну боротьбу з "приватновласницькими" настроями серед керівників різного штибу. І бюро обкому партії, і облвиконком, і їх перші керівники, отримавши команду з Києва, рішуче взялися викорінювати в підлеглих їм номенклатурних кадрів "нездоровий" потяг до дачного будівництва.  Це виглядало смішно: якими на той час були ті злощасні дачі? Хатинки на курячих ніжках – інакше не скажеш.
Але наказ є наказ: загін оперуповноважених роз'їхався по містах і райцентрах Волині, щоб перевірити, чи немає, бува, у всілякого роду начальників і начальників садово-городніх  ділянок і будиночків на них. Приїхали ревізори й до Ковеля. Стали з більшовицькою настирливістю шукати "компромат" на Іванів Івановичів та Петрів Петровичів, вимагати документи і копії платіжних документів на будматеріали, виконані роботи і т. д.,  і т. п.
Але й начальники були не ликом шиті: ті, хто мав сяку-таку халабуду, швиденько переписали її на родичів, знайомих, кумів, не розуміючи, чесно кажучи, що відбувається і в чому їх провина. Тим більше, що, знаючи суворість тогочасної партійної дисципліни, намагалися  будуватися чесно, щоб потім не червоніти перед людьми.
Я  "дачі" не мав, але, дивлячись на той "революційний терор", якось зайшов у службовий кабінет до Володимира Блаженчука і, дивлячись йому прямо в очі, сказав:
– Володимире Івановичу! Що ж це робиться? Кому потрібне оте "розкуркулення"? Невже керівник будь-якого рангу не людина і не може мати клаптик землі, не має право разом із сім'єю у вільний час подихати свіжим повітрям? Адже сьогодні він – начальник, а завтра – ніхто. У нас так часто буває. То нехай хоч якусь власність має.
Блаженчук пильно подивився на мене, сумно усміхнувся і сказав:
– В партії, Миколо, накази не обговорюють, а виконують. Є постанова бюро, от і мусимо її виконувати.
Мить помовчавши, додав:
– Я думаю, що ця кампанія скоро закінчиться. Надто вже вона суперечить здоровому глузду.
Так невдовзі і сталося – посади втратили перші керівники області, бо те, що вони творили, не вписувалося у законодавче  поле. Та й інші мали гріхи за собою…
Звичайно, Володимир Блаженчук лібералом не був, та й не міг ним бути – принципи так званого демократичного (а точніше компартійного) централізму цього не дозволяли. Але мислив він по-сучасному, багато зробив для соціально-економічного розвитку Ковельщини, серйозну увагу приділяв вихованню кадрів.
Цінував роботу журналістів, підтримував їх, але при тому особисто вичитував кожен номер газети, яка тоді називалася "Прапор Леніна". Зрештою, він був і моїм "хрещеним батьком" як редактора. У зв'язку з майбутнім виходом на заслужений відпочинок колишнього редактора Василя Бородчука за редакторську посаду у Ковелі, як пізніше я дізнався, розгорнулася боротьба не на жарт.
Але Блаженчук свій вибір зупинив на мені. Можливо, тому, що я марив журналістикою з дитинства, непогано володів пером, а, можливо, з якихось інших причин. Зрештою,  він сам багато читав – і газет та журналів, і книг – як художніх, так і документальних.
Згодом пішов на роботу в Луцьк, де його призначили спочатку завідуючим організаційним відділом обкому КПУ, а пізніше обрали другим секретарем. Він і мене хотів "перетягнути" на роботу в обком партії, але я відповів категоричною відмовою – вважав, що журналіст має працювати за фахом і покликанням.
Хоча я не дуже вникав у таємниці обкомівського  “білого дому", знав, що стосунки Володимира Блаженчука з першим секретарем Леонідом Павленком, якого на Волинь прислав особисто Володимир Щербицький, були не найкращими. Це відчув особисто в 1989 році, коли розпочалася підготовка до перших демократичних виборів Верховної Ради УРСР. Павленкові з подачі вірнопідданих служок хтось подав дурнувату ідею, щоб Вельму висунути кандидатом у нардепи.
Причин на те було кілька. Обком і особисто перший дуже не хотіли, щоб депутатом став головний редактор газети "Волинь" Полікарп Шафета – людина талановита, неперевершений публіцист і прихильник демократичних змін в партії. Кандидатом його висунули саме в Ковелі. Моя ж кандидатура "підходила" тому, що очолювана мною газета користувалася  великою популярністю у читачів, тираж її сягав майже 20 тисяч примірників. Отож, обкомівці і вирішили використати ковельського редактора в боротьбі з непокірним Шафетою.
Я, звичайно, не міг піти на такий підлий  вчинок, адже  перед тим пообіцяв Полікарпу Гервасійовичу свою підтримку і навіть дав згоду бути його довіреною особою. Про це, до речі, знав і Володимир Блаженчук. Тому, коли на мене стали "тиснути" з усіх боків – і з Луцька, і з ковельського  "білого будинку",  я зателефонував до Володимира Івановича і попросив, щоб  підлеглі Павленка залишили мене в спокої.
– Роби, як знаєш. Раз ти підтримуєш Шафету,  то йти йому наперекір негарно, – сказав він. – Я схвалюю твоє рішення. Більше до тебе не дзвонитимуть.
Так і сталося. Щоправда, на тих виборах не переміг  ані Полікарп Шафета, ані жоден з кандидатів-висуванців компартії. Нардепом став молодий "рухівець" Андрій Мостиський.
Революційні події 1990-их років не оминули й Володимир Блаженчука – він підтримав волинських  демократів і словом, і ділом.  Найбільш яскраво це проявилося під час виборів голови Волинської обласної ради. На засіданні бюро обкому КПУ прийняли рішення, що компартійна більшість новообраної ради повинна підтримати все того ж Леоніда Павленка, який не мав авторитету ані серед комуністів, ані серед безпартійних. Розуміючи ситуацію, яка склалася в області і яка могла перерости у відкрите громадянське протистояння у випадку обрання замшілого партократа Павленка головою, Володимир Блаженчук не зняв своєї кандидатури, коли її назвали тверезо мислячі  депутати. І не тільки не зняв, а й переміг з переконливим "рахунком".
Мушу визнати, що у тій перемозі є заслуга й ковельської депутації – Адама Поляка, Ігнатія Марчука, Олега Селеверстова та інших, з котрими я перед сесією мав довірливу розмову і котрі, як показав час, у своєму виборі не помилилися: Володимир Блаженчук вірою і правдою служив людям свого рідного Волинського краю.
Пізніше Володимир Блаженчук відійшов від партійних справ і зосередився на роботі в обласній раді, одночасно очолюючи її виконавчий комітет. З березня 1992 року по квітень 1994-го працював першим представником Президента України Леоніда Кравчука у Волинській області. У квітні 1994 року призначений Генеральним консулом України в місті Гданську (Республіка Польща). З листопада 1998-го – радник посольства України в Грузії. Далі займався захистом прав споживачів у Волинській області, брав активну участь в громадсько-політичному житті краю.
При зустрічах із ним ми завжди приязно віталися, згадували прожите і пережите. Шкода, що доля відміряла йому порівняно  недовгого віку – він помер на 75-му році життя.
Вічна пам'ять Вам, Володимире Івановичу, і щира подяка за добро, щирість та  людяність. Просимо Бога, щоб подарував Вашій душі Царство Небесне!
Микола ВЕЛЬМА.
Пішов у засвіти Володимир Іванович Блаженчук. Його біографія була й типова, і не зовсім типова для особи високого службового рангу.
Типова тому, що шлях до посадового крісла торував традиційно через комсомол, який у радянські  часи називався резервом компартії. І це було справді так, бо без комсомольського гарту нічого було сподіватися на подальшу кар'єру. Цей гарт, до речі, пройшли  нині відомі люди Волині – Зіновій Ковальчук, Микола Романюк, Петро  Саганюк, ковельський міський голова Роман Герасимов та інші. Багатьох із них уже немає в живих – Царство їм Небесне.
Нетиповість життєпису Володимира Блаженчука полягає у тому, що він зумів перебороти у собі риси консерватора-партократа, яким, здавалося, мав би бути в силу і виховання, і професійної діяльності. Але його гострий  розум, високий інтелект допомогли переоцінити колишні цінності, дозволили не протистояти національно-демократичним силам краю, а тісно співпрацювати з ними, що в кінцевому підсумку допомогло зберегти на Волині громадянське порозуміння, уникнути протистояння, хоч, звичайно, без окремих надзвичайних подій і не обійшлося. А сталося так тому, що, як висловився Володимир Іванович в одному з інтерв'ю газети "Волинь": "Я ніколи не боявся йти до людей".


Повідомлення в номер

В полі високої напруги

В полі високої напруги

14/11/2019 0

В  полі  високої  напруги

Декілька років тому ми розговорилися за чашкою кави з покійним нині ковельським міським головою Євгеном Івановичем Поліщуком. Згадували прожите і пережите, людей: з якими працювали, бурхливі події, що випали на нашу долю, а також важку ношу, яку доводиться нести кожному очільнику міста.
– На мою думку, найскладніше серед міських голів доводилося Анатолію Семенюку, – задумливо мовив Євген Іванович, запалюючи чергову цигарку.
– Чому ви так вважаєте? – запитав я, хоч і сам був тієї ж думки.
– Згадайте дев'яності роки минулого століття. Партія розвалилася, Радянський Союз розпався, економіка пішла в "тінь", безробіття набрало страхітливих розмірів. До краю загострилася політична ситуація. Заробітні плати і пенсії виплачували із запізненням, в магазинах бракувало найнеобхідніших товарів. В таких умовах не кожен витримав би, а Семенюк зважився.
З тієї розмови минуло чимало часу. Але я згадую її частенько. Бо сам був свідком подій 90-их. І не лише свідком, а й учасником їх: саме 1990-го року мене обрали головою Ковельської міської ради на громадських засадах. Головою ж виконкому залишився Євген Поліщук. Але коли прийняли Закон про суміщення посад голови ради і голови виконкому, то ми з Євгеном Івановичем зійшлися на думці, що кращої кандидатури, як Анатолій Семенюк немає. Він і вмілий організатор виробництва, і вимогливий керівник, і перспективно мисляча людина. Та й авторитет у ковельчан  має.
Депутати міської ради підтримали кандидатуру Анатолія Володимировича (а обирали тоді голів саме на сесіях таємним голосуванням). Підтримував його в подальшому Поліщук, хоч перейшов працювати у бізнесову структуру. Звичайно, незважаючи на підтримку і частини народних обранців, і громадсько-політичних активістів, Семенюку на перших порах було дуже важко, навіть – пекельно важко. На його плечі ліг тягар не лише кардинальних змін в політичній і соціальній сферах, а й в економіці, фінансах. Не зважаючи ні на що, слід було зберегти надходження до місцевого бюджету, виплачувати заробітну плату медикам і педагогам, контролювати роботу торговельних закладів і комунальних служб.
Не маючи належного управлінського досвіду в таких масштабах, Анатолій Семенюк поступово входив в курс справ, сформував команду однодумців, визначив пріоритетні напрямки роботи виконкому та його апарату. Не все вдавалося і не все ладилося. Докучали як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Знайшлися й такі "доброзичливці", котрі вставляли, образно кажучи, палиці в колеса.
Пройшовши попередньо гарт в енергетичній сфері, де доводилося працювати у справжній зоні високої напруги, мер цю "напругу" відчував і на своїй роботі. Ковель – місто специфічне і  непросте, якоюсь мірою "революційне". Особливо це відчувалося у 1990-их роках та й пізніше. Суспільно-політичне життя не просто вирувало, а кипіло. Місто умовно можна було поділити на дві частини: одна підтримувала комуністів, друга – демократів. І тут постало завдання: якщо не примирити людей, то хоча б запобігти конфронтації, одночасно втілюючи в життя курс на декомунізацію. Завдяки підтримці депутатського корпусу вдалося одними з перших на Волині підняти синьо-жовтий прапор, цивілізовано демонтувати пам'ятник Ульянову-Лєніну, "декомунізувати" назви вулиць і площ. І коли у деяких містах і селах ще й досі сперечаються, як назвати ту чи іншу вулицю, то у Ковелі зробили це ще на зорі Незалежності.
Процес цей відбувався досить спокійно, і тепер ніхто особливо не обурюється, що є вулиці Відродження, Незалежності, Степана Бандери, Вячеслава Чорновола, Михайла Грушевського і т. д., і т. п. А починалося все "при Семенюку".
l
Але політика політикою, та її, як дехто каже, на хліб не намажеш. Ковельчани, у більшості своїй підтримуючи національну ідею, хотіли мати роботу, отримувати пристойну заробітну платню (бажано без запізнень), нормально харчуватися й одягатися. А от із цим були проблеми, бо господарський комплекс розпався, фінансовий механізм пробуксовував, соціальна сфера занепадала.
І ось тут Анатолій Семенюк знову відчув поле високої напруги, яке жодним вольтметром не виміряєш: людські емоції зашкалювали, Ковель вирував, наче розпечений вулкан. Щодень - то страйк, то пікет, то мітинг. Особливо активізувалися ковельські педагоги, які цілком справедливо вимагали  грошей на заробітні плати, а грошей не було (до речі, не тільки в нашому місті). Але, як завжди, винен мер, його команда. Пристрасті підігрівали опоненти голови, які діяли за правилом: чим гірше, тим краще. Я був свідком тих протестних акцій і одного разу виступив на прохання профспілкового комітету, який тоді очолював Ярослав Шкандрій (Царство йому Небесне!), свого роду "мировим посередником" між страйкарями-педагогами і Анатолієм Семенюком, головуючи на засіданні "круглого столу".
Гарячим видалося те засідання. "Стіл" став схожим на гарячу "піч". Врешті-решт, голова пообіцяв: "Гроші сьогодні будуть!". Педагоги завмерли, не знаючи, що робити: вірити чи не вірити? Не знав цього й я, бо знав інше: коштів на зарплати у міській скарбниці нема. Але, ошелешений заявою мера, сказав: "Ось і досягли компромісу. Дякую всім!".
У той же день Анатолій Семенюк свою обіцянку виконав: він дав не зовсім законну вказівку "перекинути" гроші на зарплату з іншої статті, що й зробили. Буквально через кільканадцять хвилин зателефонували з Луцька і влаштували "рознос" меру. Той не виправдовувався і не сперечався, бо знав: гроші "пішли" до людей, і назад їх вже ніхто не поверне.  Пристрасті у педагогічній спільноті міста на деякий час вщухли, хоч пізніше вони спалахували ще не раз.
– Я нині по-доброму заздрю теперішнім очільникам міської громади, – іноді каже пан Анатолій. – Адже у дев'яностих бюджет Ковеля і близько не мав тієї суми, яка є нині. Але його основа закладалася саме там. До теперішніх показників влада і люди йшли через помилки, промахи і прорахунки, але наша праця не минула даремно – сьогодні Ковель не просто живе, але з кожним роком все більше наближається до європейських стандартів.
l
Звичайно, в далекому злиденному дитинстві, яке минуло у селі Клевецьку, ані Анатолій, ані його мати, яка годувала сина у важкі повоєнні часи без чоловіка, навіть не могли й думати про якусь високу посаду хлопця. Тоді головним питанням було вижити, мати якусь копійку на хліб насущний і таку-сяку одежину.
Саме тоді юнак зрозумів: щоб чогось досягти, потрібно клято працювати, йти до поставленої мети швидко й рішуче. Не завжди все виходило, але  труднощі й перепони не лякали – з допомогою і мами, і вчителів він їх долав буквально день-у-день. Подумати тільки: відстань від Клевецька до третьої школи – кільканадцять кілометрів, які необхідно було разом з однокласниками долати і в дощ, і в вітер, і в сніг. Добрим словом нині згадує директора  школи, фронтовика Олексія Пилиповича Петренка.
– Він ставився до мене, наче до рідного сина, – зворушено мовить Анатолій Семенюк. – І я, простий сільський хлопець, який не знав батьківської ласки, полюбив його, наче рідного тата. Його мудрість, щедрість душі вберегли мене від багатьох помилок і спокус, допомогли успішно завершити навчання.
Але здобути середню освіту, як виявилося,  –  це ще не все. В 70-ті роки ХХ століття недосвідчений і трохи наївний молодий клевеччанин опинився в критичній ситуації – без квартири, без роботи, без грошей.  В такому становищі перебувала і його 65-річна мати. Воістину - поле високої напруги. Але у відчай Семенюк не впадав. Він поставив собі за мету здобути вищу освіту, влаштуватися на нормальну роботу і зробити службову кар'єру.  Сьогодні ми можемо сказати, що то були дещо наївні мрії, але, як відомо, мрія веде до мети.
Я не збираюся переповідати біографію героя моєї розповіді – вона достатньо висвітлена у його біографічних книгах-нарисах, до яких відсилаю зацікавлених. Тут же лишень окреслю головні віхи бурхливого і неспокійного життя: колгоспник, електромонтажник, майстер, диспетчер, інженер, заступник начальника, а згодом начальник Нововолинського та Ковельського району електромереж – і знову в зоні високої напруги в прямому і переносному значенні цього слова.
Цікаво, що куди б не їхав Анатолій Семенюк, на яких посадах не працював, він ніколи не полишав рідну маму на самоті – завжди забирав разом з собою, бо завжди гостро відчував свій синівський обов'язок перед нею. Це почуття не зникло і після одруження. І він, і Марія Станіславівна з величезною повагою і любов'ю ставилися й ставляться до своїх рідних, бо вважають, що це – святе. Історія їх спільного життя варта художньо-документального роману. Ця історія забарвлена різними кольорами, але найголовніше полягає в тому, що вони писали її  разом. При чому пані Марія тут "автор" активніший. Виходець із інтелігентної, високоосвіченої родини, вона все робила і робить, щоб чоловікові завжди було затишно  й комфортно, адже він – глава сім'ї. Спостерігаючи за ними, не раз згадую слова одного мудрого чоловіка: "Мужчину розумним роблять дві жінки. Одна – це рідна мама, яка дарує йому життя. Друга – це дружина, котра  крокує з ним по життю".
l
Мої нотатки про таку неординарну особистість, як Анатолій Володимирович Семенюк, не є спробою написати його біографію. Він людина в розквіті сил, і досліджувати його життєпис рано. Все написане мною, образно кажучи, штрихи до портрета. В чомусь хаотичні, не завжди послідовні, але щирі й відверті, бо мені немає сенсу догоджати і лестити ювіляру.
Ми з ним, буває, і сперечаємося, і дискутуємо, і не завжди маємо однакову позицію з тих чи інших питань. Але сходимося в одному:  роби більше добра для людей, стався до них так, як ти хочеш, щоб ставилися до тебе. Незважаючи на випробування, які випали на долю героя моєї розповіді, він не зачерствів, не зазнався, не став занадто, як кажуть, гоноровим. Хоча, здавалося, міг би. Судіть самі: двічі поспіль його обирали міським головою, має звання Почесного громадянина Ковеля, члена Асоціації українських письменників імені Павла Чубинського, члена НСЖУ,  посаду голови міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України і т. д., і т. п.
Я захоплююся його невичерпною енергією письменника, поета, журналіста, історика, краєзнавця. І найцікавіше при цьому те, що потяг до творчості у нього прокинувся у зрілому віці. Пригадую, як у дев'яностих роках починалася його співпраця з нашою газетою. Писав статті, кореспонденції, репортажі, гуморески, і навіть фейлетони. А далі – пішло-поїхало. Та так "поїхало", що мені важко навіть описати весь його творчий доробок – для цього не вистачить пальців на двох руках. Назву бодай декілька: "Ковель:  минуле і сучасне", "Легенди Ковеля", "Ковель: шлях через віки", "Історія  Благовіщенської святині", "Зустріч з прекрасним", "Ковельщина: історія, слава і доля", "В обіймах мистецтва".
А ще – десятки нарисів в газетах Волині, наукових збірниках.
Разом із ним ми видали за часів його головування нарис "Місто над Турією", історико-краєзнавчий "Ковельський календар", бо Анатолій Семенюк був легкий "на підйом", підтримував кожну ініціативу, що народжувалася у душах  місцевої інтелігенції. А найулюбленішими його  темами є культурно-мистецьке і освітнє життя, минувшина рідного краю. Багато створив поетичних творів, цілий ряд яких став улюбленими піснями поціновувачів мистецтва. Серед них – "Пісня про Ковель", без якої не обходиться жоден поважний масовий захід у нашому місті. Колись я йому напівжартома-напівсерйозно сказав:
– Навіть коли б Ви написали тільки цю пісню, Вам варто було б присудити звання Почесного громадянина Ковеля.
І він заслужив це високе звання завдяки наполегливості відомого на Волині громадського діяча, борця за українську Церкву, релігієзнавця і філософа  Дмитра Корнелюка, його однодумців, підтримці міського голови Олега Кіндера, депутатського корпусу міської ради. Безперечно, не лише за те, що написав згадану вище пісню. Найголовніше, як мені здається, що він безпосередньо причетний до вкрай важливої справи – формування проукраїнського  обличчя нашого міста, географічного і духовного центру Волині.
Анатолій Володимирович – дбайливий батько, турботливий дідусь, який щиро переживає за дітей та онуків. Особливо пишається онуком Тарасом, який досяг майже олімпійських вершин у водних видах спорту, хоча безмежно любить і Павлика, і найменшого Юрка. А дача Семенюка на “Войтовщині” – це справжній культурно-мистецький центр, де люблять бувати гості з різних кінців України і Волині, рідні, друзі.
l
Є у поетичному доробку пана Анатолія вірш з такими словами: 
Пройду і це,
І все, що буде потім.
Пройду, не похиливши
 голови.
З вогню мого цілющий попіл
Впаде на тих, хто мене 
не любив.
Я не буду коментувати ці філософські рядки – хай кожен розуміє їх, як хоче. Не стану називати й ювілейну дату, яку завтра відзначатиме Анатолій Володимирович, його сім'я, друзі. Хай кожен визначає його вік теж, як уміє і хоче.
Для мене він – молодий, енергійний, спрямований у майбутнє, як і в ті часи, коли ми познайомилися. Поле високої напруги, що супроводжує по життю, його загартувало і відшліфувало характер ювіляра. Нехай же ще довго душу Анатолія Володимировича не торкнеться іржа втоми, розпачу і песимізму!
Многих та  благих літ, друже!
Микола ВЕЛЬМА.
Декілька років тому ми розговорилися за чашкою кави з покійним нині ковельським міським головою Євгеном Івановичем Поліщуком. Згадували прожите і пережите, людей: з якими працювали, бурхливі події, що випали на нашу долю, а також важку ношу, яку доводиться нести кожному очільнику міста.
– На мою думку, найскладніше серед міських голів доводилося Анатолію Семенюку, – задумливо мовив Євген Іванович, запалюючи чергову цигарку.
– Чому ви так вважаєте? – запитав я, хоч і сам був тієї ж думки.
– Згадайте дев'яності роки минулого століття. Партія розвалилася, Радянський Союз розпався, економіка пішла в "тінь", безробіття набрало страхітливих розмірів. До краю загострилася політична ситуація. Заробітні плати і пенсії виплачували із запізненням, в магазинах бракувало найнеобхідніших товарів. В таких умовах не кожен витримав би, а Семенюк зважився.
З тієї розмови минуло чимало часу. Але я згадую її частенько. Бо сам був свідком подій 90-их. І не лише свідком, а й учасником їх: саме 1990-го року мене обрали головою Ковельської міської ради на громадських засадах. Головою ж виконкому залишився Євген Поліщук. Але коли прийняли 


Повідомлення в номер

Як нам врятувати Турію

Як нам врятувати Турію

Як нам врятувати Турію

Над цією проблемою розмірковує ковельський підприємець, 
меценат і благодійник Юрій РАХЛІНСЬКИЙ
Над цією проблемою розмірковує ковельський підприємець,  меценат і благодійник Юрій РАХЛІНСЬКИЙ
Нещодавно до редакції  "Вістей Ковельщини" звернувся відомий у Ковелі підприємець, меценат і благодійник Юрій Миколайович Рахлінський. Він попросив на шпальтах газети оприлюднити його думки, що стосуються охорони довколишнього середовища загалом і порятунку річки Турії зокрема.
Пропонуємо увазі читачів розмову із ним.
ххх
– Пане Юрію, ковельчани знають Вас як активного мецената й благодійника, який охоче допомагає працівникам культури, спортсменам і фізкультурникам, людям творчої професії. Сьогодні Ви висловили бажання задекларувати свою позицію в питаннях охорони довкілля. Чому?
– Знаєте, чим довше людина живе на світі, тим більше переконується у тому, що є цінності, дорожчі за гроші, кар'єру, престижні нагороди. До таких цінностей я відношу охорону природи, котра сьогодні дедалі більше потребує захисту. І мова йде не тільки про Ковельщину, Волинь чи Україну. Це проблема, образно кажучи, – планетарного масштабу.


З неопублікованого

«Все життя - один політ»

22/12/2016 / / 0

«Все життя  - один політ»

З нагоди 55-ти річчя від дня народження волинського поета зібралися шанувальники творчості Василя Слапчука на годину поезії в актовій залі гуртожитку Ковельського професійного  ліцею. Слапчук Василь Дмитрович – сучасний вітчизняний поет, драматург, літературний критик.

Надія Дятел.

Семінар для педагогів у Люблинці

16/12/2016 / / 0

Семінар для педагогів у Люблинці

Нещодавно на базі ДНЗ смт Люблинець відбувся семінар для педагогів дошкільних навчальних закладів «Національно-патріотичне виховання в дошкільному закладі на традиціях українського народу». Його метою було ознайомлення та практичний показ слухачам форм та методів  організації патріотичного виховання у дошкільному закладі.

 

 

Знайшов зброю – повідом поліцію

16/12/2016 / / 0

Знайшов зброю – повідом поліцію

Звичайно, більшість зброї є зареєстрованою та перебуває у законному користуванні, але багато є й таких, хто якимось чином заволодів вогнепальною зброєю і забув або просто не забажав повідомити про неї відповідні органи.

 

Скажи моїй мамі, що я хочу жити

04/11/2016 / / 0

«Скажи моїй мамі, що я хочу жити!» 

1 листопада ц.р. в кімнаті відпочинку в гуртожитку Ковельського професійного ліцею відбулася бесіда «Скажи моїй мамі, що я хочу жити!». В цей день учні, що проживають в гуртожитку під керівництвом вихователів В. П. Рощук та В. П. Остапука намагались розкрити перед молоддю суть духовного життя людини, розширити їх знання про цінність життя і особливо про життя ще ненародженої дитини...

 Катерина  Яцина.

У ліцеї – майстер-клас для перукарів

04/11/2016 / / 0

У ліцеї – майстер-клас для перукарів

Нещодавно  на базі Ковельського професійного ліцею у майстерні перукарів відбувся майстер-клас з основних форм базових жіночих стрижок.

Ірина Кузьмик.