Заглядаючи в глибину свого родоводу, не раз замислююсь, ким би могли стати мої предки – успішними аграріями чи підприємцями, відомими артистами, бо Бог обдарував їх працелюбністю, талантом до ремесел, неймовірної краси голосами, якби не цинічний й жорстокий каток радянщини, який нещадно нівечив людські долі, виривав їх із корінням із батьківської землі. Мені це болить давно. Болить не від болю фізичного чи душевного, а від журливо-тривожних, безнадійно-смутних спогадів моєї бабуні, майже ровесниці бурхливого двадцятого віку.
На місці панського палацу – колгоспні стайні
Така вже непереборна тяга була у радянської влади: "Весь мир насилья мы разрушим до основанья...". І руйнували, перетворювали на згарища, на пустки біленькі хатки з вишневими садочками. Бабуня Меланія пригадувала, як у нашому селі Занфирівці, що на Кіровоградщині, була панська садиба: пишний будинок з колонами, парк з алеями і скульптурами. Коли дика революційна хвиля докотилася у село, у маєтку залишився лише старий пан, бо від брудної хвилі насилля вся його рідня втекла за кордон. Він вийшов зустрічати капезеушників та комнезамівців, які п'яною ватагою на конях увірвалися на панське подвір'я, щоб розгромити садибу: згори-бо суворо питали, скільки маєтків зруйновано, спалено.
Панові шкода було свого добра, але знав, що більше воно йому не належатиме. У найкращому ошатному одязі вийшов він до непроханих гостей. На золотій таці виніс ключі від усіх будинків, господарських споруд, погребів:
– Беріть, хлопці, користуйтесь. Тільки не паліть, не нищіть добро, бо то людська праця. Хай воно вам і вашим дітям послужить, – низько вклонився.
На мить оторопіли плебеї перед цим величним жестом. Але де вже ницим і убогим розумом оцінити благородство такого вчинку. Брудним чоботом по золотій таці – брязь! Пана кулаком у пику – хрясь!
– Бий, пали, таку вашу мать!
Як розповідала бабуня, на місці зруйнованого маєтку згодом збудували колгоспні стайні. Сплюндрували територію, знищили скульптури. Розкішний садок вирубали, екзотичні дерева знищили. Ставок замулився, бо ніхто вже не чистив його. І вже в часи мого дитинства бігали ми ватагою на його берег, щоб побовтатись у теплій калабані, бо води у ставку лишилося, як жабі по коліна.
Три роки йшли пішки з сибіру додому
Звідси, з Кіровоградщини, ведеться наш родовід. Прадід по маминій лінії, батько бабусі Меланії, Кіндрат Чаус мав більше тридцяти десятин землі. Вони дісталися йому у спадок від бездітного подружжя, котре усиновило уже майже дорослого парубка, який не знав ні батька, ні матері, за що й прозивали його Безрідним. Перш ніж узятися за господарку названих батьків, Кіндрат помандрував у Крим, де служив у наймах у німецьких колоністів. Від них навчився розумно ходити коло землі і худоби, використовувати для полегшення ручної праці різні агрегати й механізми.
Та біда, здається, ходила за ним слідом. Коли повертався додому, ненароком потрапив під потяг і залишився без ноги. Але це аж ніяк не стало на заваді його господарській запопадливості. Отримавши у спадок масні чорноземи, узявся до хліборобської праці за тими правилами, які завчив від своїх німецьких господарів.
Його хутір навіть через пів століття односельчани називали Чаусівським. Сіяв прадід Кіндрат не тільки зернові, городину для власних потреб, а й цукрові буряки, урожай яких здавав цукрозаводчикам. Мав великий садок, що займав гектар площі. Вишні з нього продавав євреям-перекупникам. Вони приїжджали підводами, наймали людей, які обривали вишні у Чаусівському садку. У господарстві тримав кілька пар коней, корови, вівці, птаство. Щороку садив баштан. Розжився на власну молотарку і віялку.
Прадід Кіндрат тричі одружувався і мав десятеро дітей. Чи то взимку, чи влітку всіх піднімав вдосвіта. Дівчата сідали прясти, ткати, вишивати. Хлопці йшли до худоби, лаштувалися йти з хурманками: разом із синами батько підряджався возити товар купцям. У жнива до Чаусів охоче наймалися робітники. Господар не скупився на платню і добре харчував за одним столом зі своєю родиною. Усі прибутки знову ж таки вкладав у хазяйство: корови заводив тільки високопродуктивні, свині – найкращої породи, будував добротні стайні, тік, купував новий реманент.
У нашій родині не збереглося жодного портрета цього невгамовного родоначальника: хіба до знімків було одноногому інваліду, який ніколи не давав спочинку своїм рукам. Не тільки свою землицю обробляв, а ще й орендував її у тих, хто не дуже горнувся до годувальниці і ціле літо тягав рядно з одного затінку в інший, аби не дошкуляло сонце. І яка ж насмішка долі: вони й прийшли розкуркулювати Кіндрата Чауса у пору всезагальної колективізації. З цієї ж родини нероб і пішли беззмінні бригадири тутешньої бригади колгоспу імені Енгельса Олександрійського району.
Мабуть, прадідові до кінця не зрозуміти було колгоспну романтику і безжальну машину репресій, які, мов крижаним вітром, віднесли дітей і онуків від родинного гнізда, зруйнувавши його вщент. Коли Чаусів занесли у списки для виселення у Сибір, старші діти уже мали свої сім'ї. Прадіда Кіндрата як куркуля тричі відвозили на залізничну станцію, щоб ешелоном відправити у безкрайні простори росії, але повертали назад: на лісоповалах з одноногого інваліда користі не було б ніякої. Тоді бузувіри, аби виконати "план", забрали його малолітніх синів Феодосія, Миколу і Гаврила: десяти, дванадцяти, чотирнадцяти років. Найстарший, Гаврило, так і згинув, пропав безвісти у холодних снігах тайги. А Феодосій і Микола три роки поверталися додому в Україну. Пішки. Без документів. Під постійним страхом арешту. Наймалися пасти худобу – за їжу і притулок. Бралися за будь-яку роботу, за яку платили гроші. І йшли додому.
Коли жорстка хвиля розкуркулення спала, бо нібито сам сталін визнав перегини колективізації, Микола хотів стати водієм. Пішов записуватися на курси, а йому відмовили: мовляв, синові куркуля – зась до техніки. І лише тоді, коли дід Кіндрат "задобрив" маленького чиновничка, хлопцеві дозволили навчатися. Невдовзі його покликали в армію. Тоді Микола не втримався і відкрито сказав воєнкому: "Я ж куркульський син. Хіба можна мені в армію?".
Колективна реформація села підірвала здоров'я діда Кіндрата. Він довго не вірив, що можна безкарно забрати в людини те, що нажила вона чесною працею, потом і мозолями. Тихо згас і похоронили його на родинному кладовищі, яке і в пору мого дитинства називали Чаусівським.
Від голоду рятувало козяче молоко
Свавілля, безкарність, безправ'я загнали на той світ не одного доброго господаря. Ще багатшими за Чаусів у нашому селі були Ковбаси. Після розкуркулення вони стали жебраками. А в рік голодомору Ковбасиха зварила і з'їла своїх дітей. Чом не впали наші рясні сльози на кривдників, які безжально винищували кращих господарів, тавруючи їх кровопивцями, насправді ж готували міцний зашморг усьому українському селу на багато років наперед?
Тікаючи від розкуркулення, колективізації і висилки в Сибір, господарі за безцінь збували нажите добро і виїжджали хто куди. Як листя з могутнього дуба, полетіли Чаусівські діти, мов безрідні сироти: хто – в Крим, хто – в Таврійські степи, хто – на Донбас. Бабуся Меланія Кіндратівна вийшла заміж у село Омельник за Миколу Марченка – сільського коваля, який мав власну кузню. Рятуючись від розкуркулення, він змушений був віддати її в колгосп. А сам з родиною виїхав на Донбас, який манив заробітками. Тільки там обжилися – вдарив голодомор. Від нього рятувалися в Криму. Тут народилася моя мама. Через недоїдання маленька Рая не могла ходити до трьох років. Її врятувало козяче молоко, а от менший братик помер. Згодом батьки перебралися на Донбас. Батько повернувся до ковальського ремесла, працював на шахті у кузні.
Життя налагоджувалося, однак невдовзі його зруйнувала війна. Голод погнав родину з окупованого Донбасу на Кіровоградщину, в рідне село, де жили батьки Миколи Марченка. Наприкінці лютого 1942-го з двома дітками – 12-річним сином Олександром і 10-річною Раєю – вони пішки здолали більш як 400 кілометрів.
Як тільки Кіровоградщину звільнили від фашистських окупантів, мого діда Миколу забрали до війська. Довго воювати йому не довелося – неподалік від Олександрії непідготовлених новобранців відразу кинули в атаку. Вона стала останньою для Миколи Марченка, а його діти залишилися сиротами.
У пісні виливали любов і тугу
Скільки себе пам'ятаю, у нашій родині була незмінна традиція: кожне застілля закінчувати піснями. Невимовної краси були голоси у бабусі Меланії, дядька Олександра, маминого брата, у мами, її молодшого брата Володимира. Коли дядько Олександр закінчував армійську службу, йому пропонували залишитися солістом військового ансамблю. Але відмовився: вдома чекала дружина і маленький син. Так усе життя пропрацював трактористом у колгоспі.
Якось бабуся, мама і дядько Олександр вирушили в гості до родичів. Як тільки сіли у потяг, відразу заспівали. На їхній спів зійшлися пасажири з усіх вагонів, а розчулена провідниця пропонувала безкоштовно проїхати до кінцевої станції і назад, лишень би вони співали.
Дядько Володя, молодший мамин брат, пригадує, що коли вдома не заставав матір, бабусю Меланію, то прислухався, на якому кінці села співають жінки, і відразу пізнавав її по голосу.
Так, попри понівечену долю і тяжку працю село співало. Тепер воно зачаєне мовчить – на Кіровоградщині замість пісень часто лунають сигнали повітряної тривоги. А в колись багатолюдному селі, де у часи мого дитинства до самісіньких підвіконь узимку намітало снігові кучугури, а влітку немилосердно гаряче сонце виціловувало яблука і груші, абрикоси і сливки, дині і кавуни, всяку всячину на городі і не було меж отій земній щедрості, що віддавалася людям на спожиток, тепер залишилося лише сорок мешканців. Тут, звісно, уже не чути пісень, і ніби вони вже пішли за тими, хто знайшов останній спочинок на сільському кладовищі.
Валентина БЛІНОВА.
НА СВІТЛИНАХ: (праворуч) бабуся Меланія та дід Микола з сином Олександром на руках; Меланія Кіндратівна серед дітей, онуків та правнуків.
Фото з архіву автора.
Заглядаючи в глибину свого родоводу, не раз замислююсь, ким би могли стати мої предки – успішними аграріями чи підприємцями, відомими артистами, бо Бог обдарував їх працелюбністю, талантом до ремесел, неймовірної краси голосами, якби не цинічний й жорстокий каток радянщини, який нещадно нівечив людські долі, виривав їх із корінням із батьківської землі. Мені це болить давно. Болить не від болю фізичного чи душевного, а від журливо-тривожних, безнадійно-смутних спогадів моєї бабуні, майже ровесниці бурхливого двадцятого віку.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 118
Мабуть, не знайдеться на Ковельщині людини, яка б не знала протоієрея о. Івана Оринчака, настоятеля храму святого Андрія Першозванного Волинської єпархії Православної Церкви України.
“У кожного своя доля і свій шлях широкий", – виправдовує складності і негаразди життя-буття невдаха. Буває ж бо, що й це не так, і те погано. Сум, журба і депресія затискають у лещата грішну душу. Втрачається сенс існування у цьому буденному просторі.
Серпень – золота пора для кулінарних експериментів із сезонними продуктами. На ринках повно соковитих кабачків, кукурудзи, ягід та фруктів. Ми зібрали кілька смачних і легких у приготуванні рецептів.
ОВЕН. Продемонструйте хорошi манери, а не пробивнi здiбностi. Проявляйте мудрiсть i обачнiсть в рiшеннях. Може чекати випробування в особистому життi. Зусиль потребуватимуть фiнансовi справи. Якщо схильнi до ризику, то краще уникати таких ситуацiй. 
Четвер. Ясно. Температура: 27оС. Вітер північно-східний помірний.
Сьогодні, де б не був, куди б не зайшов, чуєш одне запитання: "Коли закінчиться війна?".
Шановний Миколо Григоровичу!
Заглядаючи в глибину свого родоводу, не раз замислююсь, ким би могли стати мої предки – успішними аграріями чи підприємцями, відомими артистами, бо Бог обдарував їх працелюбністю, талантом до ремесел, неймовірної краси голосами, якби не цинічний й жорстокий каток радянщини, який нещадно нівечив людські долі, виривав їх із корінням із батьківської землі. Мені це болить давно. Болить не від болю фізичного чи душевного, а від журливо-тривожних, безнадійно-смутних спогадів моєї бабуні, майже ровесниці бурхливого двадцятого віку.
Електросамокати – зручний спосіб пересування містом, але для їх використання є правила. Де можна їздити, яка швидкість дозволена та яка відповідальність загрожує за порушення – роз'яснюють юристи системи надання безоплатної правничої допомоги.
Одного літнього дня путін покликав до себе в таємний кабінет "політбюро", як називають групу особливо наближених осіб до його старечого тіла.