Деякий час тому до редакції завітала жіночка з приємною усмішкою на вустах і газетою "Вісті Ковельщини" в руках. Привітавшись, сказала:
– Прочитала замітку "Ветеранам – шана й повага влади". Все добре, але є одне уточнення.
– Яке саме?
– Тут написано, що у Ковелі мешкає двоє людей, які у дитячому віці пережили жахіття нацистських таборів. Хочу зауважити, що таких осіб не двоє, а троє.
– І хто ж третій?
– Я.
З цікавістю подивився на відвідувачку. І раптом зрозумів: я її добре знаю!
– Ви сестра Валентини Лук'янівни Малашевської?
– Так. Раїса Лук'янівна Хом'як, народжена 10 вересня 1944 року у німецькому місті Бреслау, де розташовувався концтабір.
Пані Раїса показала мені документи, які підтверджують сказане нею. Розговорилися. Я знову згадав сестру Валентину Лук'янівну, з сім'єю якої жили колись по сусідству. На жаль, вона вже померла декілька років тому. Її сини Костянтин та Юрій дружили з моїми хлопцями. А працювала жінка в будівельній організації, яка називалася скорочено "Міжколгоспбуд" і яка займалася спорудженням об'єктів господарського призначення та соціально-культурного призначення, в тому числі й житла, на Волині та Ковельщині. Виконували щороку величезний обсяг будівельно-монтажних робіт.
У свій час її очолювали Василь Фесюк, Микола Потапчук, Олександр Кравченко. Про них не раз писав у газеті, був знайомий особисто, цінував за відповідальне ставлення до праці, турботу про людей, розуміння важливості завдань, які доводилося виконувати. На жаль, все це – у далекому минулому…
Але повернемося до зустрічі з Раїсою Лук'янівною. Цікавлюся:
– А як ви опинилися в концтаборі?
– Наша сім'я мешкала у Ковелі. Коли почалася радянсько-німецька війна, ми переїхали до Любитова, а звідти нас вивезли до Польщі. Тут сім'ю, як-то кажуть, "розформували". Батька Лук'яна Тимофійовича забрали у табір в Австрії, а маму Зінаїду Михайлівну і нас трьох сестер – мене, Валю, Ніну завезли в Бреслау (нині Вроцлав).
Нагадаю читачам газети, що Бреслау (Вроцлав) – місто з великою, багатою і складною історією. Певний період (з 1871 по 1945 рік) він був частиною Німеччини, а після Другої світової війни став польським. Місто відоме як "бомбосховище гітлерівського рейху". Довелося побувати у Вроцлаві і мені, коли з ковельською делегацією їхали у Бжег Дольни для підписання угоди про співпрацю.
В місті нацисти створили концтабір в 1940 році, який діяв до закінчення Другої світової війни. Площа табору, де перебувала сім'я Малашевських, становила 15 гектарів. У ньому утримували в'язнів різних національностей, в тому числі українців. Всього їх налічувалося до 12 тисяч. Умови перебування, звичайно ж, були жахливі, як і в усіх нацистських концтаборах.
Але слухаємо пані Раїсу далі:
– Нас звільнили в 1945 році, а батька у 1946-му, – каже зі смутком і сльозами на очах. – Зупинилися в Ковелі. Оскільки наша хата згоріла, то прихистили знайомі сусіди. Згодом почали будуватися на вулиці Волі, 19. Неподалік – обійстя Микуличів.
Поступово обживалися: вчилися, працювали, займалися господарством. Нині батьків і сестри Валентини вже немає в живих. Я мешкаю із сином у квартирі по вулиці Вербицького. Доглядаю за ним, бо хворіє. Чоловік у 2021 році помер. Доводиться і нелегко, і непросто.
Знаючи, що Раїса Лук'янівна багато років життя віддала роботі в організації, яка називалася "Ресторан станції Ковель", запитую:
– Який же Ваш трудовий стаж?
– На посаді старшого товарознавця відпрацювала 55 років і 6 місяців. Трудилася сумлінно й відповідально, мала подяки і нагороди від керівництва, міської влади.
І тут я знову трохи відволічуся і нагадаю читачам про те, що ж то за такий "Ресторан станції Ковель". Це був не просто заклад громадського харчування, як дехто може подумати, хоча мав, безперечно, і свій "фірмовий" зал і вважався одним з кращих у місті залізничників разом із ресторанами "Турія", "Зустріч", "Вогник". Але головне завдання трудового колективу, який багато років очолював Павло Іванович Дудік, – це надання послуг пасажирам потягів далекого слідування. В кожному з них функціонували так звані вагон-ресторани, де можна було в дорозі поснідати, пообідати, повечеряти, посидіти з друзями, випити чарчину-другу. Надавалися й інші послуги – зокрема, торгівля у привокзальних кіосках, кафе продуктами харчування, напоями тощо. Тепер про подібне можна лишень згадувати.
В колективі, який славився висококваліфікованими кухарями, кондитерами, фахівцями торговельного сервісу, працювало досить багато людей. Вони не тільки відзначалися працелюбністю, сумлінням, але й брали активну участь у житті міської громади. Так, надзвичайно талановитою, Богом обдарованою співачкою, чарівною жінкою була Аліна Луцкевич, яку любив і шанував, здається, весь Ковель. Велику громадську роботу вела енергійна і невтомна Раїса Негей. Не була байдужою до справ колективу Раїса Хом'як (Малашевська).
Цікавлюсь у неї:
– Ви тримаєте в руках нашу газету. Давно читаєте її?
– Скільки живу в Ковелі, стільки й передплачую, – ясніє усмішкою пані Раїса. – Не уявляю свого життя без газети. Вона і порадниця, і помічниця, і співбесідниця. Додає мені сил і натхнення жити, знати про все, що відбувається в країні, на рідній Ковельщині.
На закінчення прошу Раїсу Лук'янівну переглянути домашній фотоархів і принести декілька фотосвітлин, які зацікавлять читачів газети. Ну й, звичайно сфотографуватися на пам’ять.
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНАХ: мама Зінаїда Михайлівна з доньками Раїсою і Валентиною. Шкільні роки (в саду школи № 6, де навчалася Раїса Лук'янівна і директором якої був Ігнатій Федорович Ротченков). Раїса Хом'як в молоді роки. З колегами по роботі (крайня ліворуч – Раїса Негей). Подруги (в центрі – Аліна Луцкевич). З автором статті Миколою Вельмою.
Фото
з домашнього архіву.
Деякий час тому до редакції завітала жіночка з приємною усмішкою на вустах і газетою "Вісті Ковельщини" в руках. Привітавшись, сказала:
– Прочитала замітку "Ветеранам – шана й повага влади". Все добре, але є одне уточнення.
– Яке саме?
– Тут написано, що у Ковелі мешкає двоє людей, які у дитячому віці пережили жахіття нацистських таборів. Хочу зауважити, що таких осіб не двоє, а троє.
– І хто ж третій?
– Я.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 97
(Пісня)
На різні теми читала книги, а такої ще не приходилось. Олена Пшенична назвала її по-філософськи мудро: “Там, де заходить сонце”. Тут йдеться про старість, самотність, безвихідь, родинні зв'язки, про останні миті життя кожної людини. 
Холодний борщ із яйцем та зеленню 
Літнього напів сонячного дня Микита із припорошеною сріблястою сивиною головою, сидів на лаві і перебирав, мов клавіші на піаніно, високотонні й низькотонні думки-акорди свого життя-буття. 
Четвер. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 19оС. Вітер південний помірно сильний.
За бурхливими подіями сьогодення, викликаних кривавою війною з путінськими вбивцями, ми не завжди згадуємо про село. А проте там – теж важлива ділянка нашої обороноздатності, від якої залежить і ефективність української економіки, і рівень життя народу, і міць Збройних Сил України. Бо солдату, крім зброї, потрібен щодня хліб насущний.
Жінка, яку Ви бачите на світлині, – корінна ковельчанка, яка в ранньому дитинстві разом із мамою і двома сестричками пережила жахіття концтабору в місті Бреслау (тепер Вроцлав). Це – Раїса Лук'янівна Хом'як (дівоче прізвище Малашевська). Про ветеранку праці, багаторічну читачку "Вістей Ковельщини" – розповідь на 3-й сторінці сьогоднішнього номера газети.
"Я люблю Голоби". Красується такий стенд при в'їзді в селище. Ці слова говорять багато про що. Приваблюють, запрошують. Але ті, що люблять Голоби, – "маловартісні". До їх думки і потреб мало дослухаються у владних кабінетах, вигадуючи все нові й нові "вдосконалення". Війна, горе, сльози. Але, "що сльози там, де навіть крові мало!", – писала невмируща Леся Українка.
Деякий час тому до редакції завітала жіночка з приємною усмішкою на вустах і газетою "Вісті Ковельщини" в руках. Привітавшись, сказала:
Старовижівчанин Петро Сачук – яскравий приклад плідного творчого довголіття. У доробку автора – вірші, пісні, гуморески, картини. Про емоційну наснагу його творів, любов до поетичного слова та мелодійного акорду йшлося на творчому вечорі "Помолюся до тебе піснею", що відбувся у Центрі культури і дозвілля Старовижівської селищної ради. 