Відокремлений структурний підрозділ  «Ковельський промислово-економічний фаховий коледж ЛНТУ» вміє дивувати добрими справами. Адміністрація та педагогічний колектив, готуючи висококваліфікованих спеціалістів, велику увагу приділяють виховній роботі, підтримують і пропагують національно-патріотичні, культурні, духовні цінності, допомагають розкрити потенціал кожного вихованця. 

Цьогоріч відкриттям для багатьох у Ковелі став аматорський театральний колектив студентів коледжу, який нещодавно презентував  благодійну виставу на підтримку ЗСУ.

Прем’єра «Кайдашевої сім’ї» відбувалася на літній сцені центрального парку культури і відпочинку ім. Лесі Українки, про що газета вже повідомляла раніше. Серед запрошених – рідні та друзі, ковельчани та гості міста. Завдяки усім, хто в той день долучився до перегляду вистави та взяв участь у благодійній акції,  вдалось зібрати  кошти. 

Їх передали 79-ій бригаді саперного батальйону розмінування. Згодом отримали від них неочікуваний фідбек – синьо-жовтий прапор з підписами військовослужбовців (на світлині). Разом з дітьми – директор коледжу Тетяна СЕЛІВОНЧИК, викладачі Олеся ПРИЙМАЧУК та Світлана ЗЕЙКО.

Відокремлений структурний підрозділ  «Ковельський промислово-економічний фаховий коледж ЛНТУ» вміє дивувати добрими справами. Адміністрація та педагогічний колектив, готуючи висококваліфікованих спеціалістів, велику увагу приділяють виховній роботі, підтримують і пропагують національно-патріотичні, культурні, духовні цінності, допомагають розкрити потенціал кожного вихованця. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 192

Мій рідний ковельчанину! На мою суб’єктивну  думку, цей сучасний світ неадекватний і егоїстичний. Поміркуй сам: у нас (і не тільки) війна, а хтось визначає рейтинг щастя. Якось незатишно стає на душі. Більше того, нам нагадують, що Україна в цьому вимірі плентається десь позаду інших,  а ще й опускається до нижчої позначки.

Нещодавно у газеті «Експрес» оприлюднено звіт World Happiness Report про світовий рейтинг щастя. Так ось, «чемпіоном»  у цьому змаганні стала Фінляндія. Наша ненька Україна серед 140 країн світу займає 105 місце, опустившись з 92 місця в порівнянні з 2023 роком. Останнє місце  має Афганістан.

В лідерах «щастя» – Данія, Ісландія, Швеція, Ізраїль. Для заспокоєння можемо зазначити, що США теж опустилась донизу – з першої двадцятки на 23 місце.

Серед головних критеріїв, з яких формується індекс «щастя», – це добробут громадян тієї чи іншої країни, за тим – тривалість здорового життя. Немало значить соціальна підтримка населення державою. На цей показник суттєво впливає корупція. Не маємо права забувати про рівень розвитку суспільства, культури і духовності тощо.

У Середньовіччі соціаліст-утопіст Томмазо Кампанелла «намалював» нам Місто сонця, в якому жити комфортно, де немає прірви між бідними та багатими, а держава дбає про своїх мешканців. Словом, гармонія у всіх сферах життя-існування. Чи запозичило щось людство, найперше Італія, із цих утопічних ідей? Навряд чи. Вирує світ в політичних і соціальних бурях. Руйнує старі основи. А чи  збудує?

Комуністична система, щоб збудувати  “країну щастя”, створила армію органів репресій і загнала в табори, голодомори, колгоспи 1/6 населення земної кулі! І диво: населення майже  одностайно підтримувало таку ідею “щасливого” майбуття. І до сьогодні є ветерани, які вірять, що « при Брежнєві» вони жили, як при комунізмі. Хоч і при «совєтах» були народні філософи, які категорію щастя розуміли не як реальність, а як відповідну умовність.

Згадалось гумористичне. Розуміючи, що в цьому світі все відносне, бригадир колгоспу взяв із комори мішок зерна до своєї домівки і був щасливий в «квадраті». По-перше, його не спіймали, і разом з тим його худоба була нагодована, сім’я мала хліб.

Та повернімося до теми сьогодення і спробуємо відповісти на запитання дня: «Чи наш рідний Ковель можна назвати «містом щастя»? Роблячи поправку на війну та наше радянське «надбання», впевнений, що можна. Місто має європейське самоврядування. У ньому справно функціонують комунальні та соціальні служби. Місто чисте, зелене, тихе і гарне. Якщо бувають якісь негаразди, то їх  успішно долають.

Маю право заявити, що наш Ковель – найкращий. Зрештою, все пізнається в порівнянні. У 2013 році з паломницькою місією я побував у «вічному» місті Римі. І там бачив вуличну торгівлю, а трохи подалі – засмічену вулицю. І я, порівнюючи цю ситуацію з ковельською, думав: «І тут буває, що двірник відсутній і виникає невелика «пляма» на мапі міста». 

В рейтингу щастя ми згадували Ізраїль. А в знаменитому Єрусалимі є також засмічені квартали, а ще – суцільна торгівля на «Дорозі страждання Христа», і озброєні солдати, що стережуть спокій і євреїв, і туристів.

У вище згаданій статті в “Експресі”  «Вони – щасливі, а в нас війна» Вадим Васютинський, доктор психологічних наук, професор інституту соціальної та політичної психології НАПН України заявляє, що: «За сучасних обставин, об’єктивно, ми не маємо підстав бути щасливими, адже ворог руйнує наші міста й села, сотні тисяч українців загинули. Мільйони стали біженцями”.  Далі він повертає до іншої реальності – “кожна перемога й успіх підвищують загальне відчуття ейфорії, що впливає на індекс щастя».

Мені здається, що ми повинні нагромаджувати частинками індивідуальне, колективне і суспільне щастя. Маючи таку скарбницю, будувати наше майбутнє. Скажімо, народилося маля – це щастя, звільнили якесь місто чи село  від орків – щастя, виграла наша футбольна команда матч з Ісландією – це радість і щастя! Виграв Олександр Усик чотири чемпіонські пояси, перемігши Ф’юрі – супер (на світлині)! В сукупності це й підіймає наш дух для  подальших перемог.

Словом, незважаючи на наше захмарене небо, ми мусимо ті хмари розвіяти, щоб мати право сказати: «Я щасливий, тому що я – українець».

Анатолій Семенюк.

Мій рідний ковельчанину! На мою суб’єктивну  думку, цей сучасний світ неадекватний і егоїстичний. Поміркуй сам: у нас (і не тільки) війна, а хтось визначає рейтинг щастя. Якось незатишно стає на душі. Більше того, нам нагадують, що Україна в цьому вимірі плентається десь позаду інших,  а ще й опускається до нижчої позначки.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 90

Без усякого перебільшення можна сказати, що цьогорічний Великдень став особливим. І навіть не тому, що був «пізнім» і досить прохолодним.

Його особливість найбільше  далася взнаки  через загострення ситуації на російсько-українському фронті, посилення наступу рашистів на позиції українських захисників, окупація нових/старих населених пунктів, активізація ворожої пропаганди, викликана інавгурацією  кремлівського довгожителя-вбивці  путіна, підготовкою до параду «побєдобєсія» 9 травня.

Великдень був омитий не лише весняними дощами, а й слізьми матерів, дружин, дітей, котрі щоденно оплакують загиблих на війні.  Про величезні жертви, якими ми оплачуємо  важку дорогу до Перемоги, свідчать постійні громадянські і церковні панахиди, які на Ковельщині і Волині відбуваються практично щотижня.

Зрозуміло тому, що головним змістом свята Воскресіння Христового  були молитви за упокій душ наших  Героїв, котрі полягли на полях битв, а також за здоров’я тих, хто на Сході і Півдні захищає рубежі України. Постійну допомогу їм надають волонтери, трудові колективи підприємств різних форм власності, органи місцевої влади, студентська  і учнівська молодь, духовенство.

Так, завжди в активній роботі прихожани Свято-Юріївського храму ПЦУ с. Дубового, їх наполегливий та цілеспрямований настоятель отець Іван Бонис. Нещодавно на прохання сільського голови Романа Троцюка тут допомогли волонтерам дизельним паливом, а освятив автомобіль у далеку дорогу особисто о. Іван (на світлині). 

Енергійно й ефективно працює громадська організація «Діємо вже»  (голова Олена Головій). Немає дня, щоб відома на Ковельщині патріотка і волонтерка Наталія Тхоржевська в соцмережах не повідомила про чергову добру справу дубівчан, відправку гуманітарного вантажу для бійців, збір коштів на підтримку ЗСУ. Характерно, що за кожну гривню жінки звітують перед громадою. Їх девіз: «Ми працюємо – ви донатите для наближення Перемоги!».

Ось і нещодавно черговий гуманітарний вантаж передали через Міжнародний благодійний фонд «Загін небайдужих» для цивільного населення прифронтових територій, за що вдячні «Волонтерській сотні» з італійського міста Брешія (Алла Савіч), відправили чергову партію антидронових плащів для 100-ї бригади, провели Великодню лотерею тощо. 

Всіх гарних справ дубівчан не перелічити. Для тих, хто захоче долучитися, повідомляємо номер банківської картки 4731219619194701.  До речі, як повідомила на своїй сторінці у Фейсбук пані Наталія, за квітень всі гуртом придбали для «Великоднього кошика»  нашим захисникам військового обладнання на суму 275 тисяч гривень.   А ще були смаколики від небайдужих людей громади.

Цими днями у Дубовому сталася ще одна хвилююча подія: поблизу пам’ятника Тарасу Шевченку відбулося офіційне відкриття алеї Пам’яті Героїв громади   – мужніх земляків, які впродовж 2014-2024 р. р., захищаючи територіальну цілісність і державний суверенітет України, загинули   у боротьбі з російськими окупантами (на світлині вгорі праворуч).

До спільної молитви було запрошено протоієрея Івана Бониса — старшого декана Ковельського деканату Волинської єпархії ПЦУ, настоятеля місцевого Свято-Юріївського храму та священників парафій Дубівської ОТГ. Представники духовенства звершили заупокійну літію за загиблими Героями. Учні Дубівського ліцею пов’язали квітку соняшника – символ мужності українських воїнів, адже Україна для кожного із загиблих воїнів – це Сонце душі, яке зігрівало і надихало захищати свій дім.

Зі словами скорботи та подяки до родин Героїв звернулися голова Ковельської районної ради В’ячеслав Шворак, заступник голови РВА Сергій Самойленко, Дубівський сільський голова Роман Троцюк. Зворушливо і проникливо  вела захід директор Публічно-шкільної бібліотеки Валентина Балецька. Атмосфери надзвичайної душевності додали музичні твори у виконанні працівників Центру культури і дозвілля. А прочитаний вірш Мирославою Литвин розчулив усіх до сліз…

До речі, у Великодні  дні  жодна церковна община не стояла осторонь вшанування пам’яті  наших Героїв, організації благодійних ярмарок на підтримку ЗСУ. Так, 5 травня громада Свято-Георгіївського храму  в Голобах ініціювала проведення благодійного ярмарку «Квадрокоптер» на підтримку воїнів 110-ої Окремої механізованої бригади, зокрема, мешканця села Дарівки Андрія Матердея. Зібрано понад 100 тисяч гривень. Збір триває. Для бажаючих долучитися повідомляємо  номер картки  у ПриватБанку: 5168752096573319 (Матердей Олена Федорівна).

Як завжди, виявили  творчий підхід і креативність у відзначенні Великоднього свята працівники Ковельської Публічної  бібліотеки, про що повідомила громадська дописувачка газети Ольга Бичковська:

«У цей день читачі й друзі бібліотеки зібралися на святковий благодійний ярмарок (на світлині внизу праворуч). Чудові вироби ручної роботи – ляльки-мотанки, ляльки-травнички, писанки, картини з квітів, декоративні вазочки та інші приємні дрібнички залишаться на згадку про цей день у всіх, хто забажав доєднатися до спільної доброї справи – збір коштів на FPV-дрони.

Весняного настрою додали  юні артисти. Учасники фольклорного гурту «Дивина» школи №2 (керівник – Альбіна Тишук) потішили і подивували нас давніми українськими веснянками. «Іспанський танець» Дефаля віртуозно зіграла на скрипці учениця Ковельської школи мистецтв Наталя Лисковець (концертмейстер Світлана Лисковець). 

Потім усі разом частувалися чудовими пасками, які приготували до свята бібліотекарі. І, як вінець нашої зустрічі,  —  дозбирали гроші вже на четвертий наш, бібліотечний, дрон!”.

Гарними справами ознаменували  свято Воскресіння Христового священнослужителі і прихожани Свято-Благовіщенського храму, храму Андрія Першозванного, Свято-Димитрівського храму та інших. А в селах Жмудче та Дарівка вперше звучало українське слово під час церковних служб, що не може не втішати.

У травні дружина загиблого гранатометника Юрія Льовкіна з Дубового організувала збір підписів за  присвоєння йому звання Героя України. Ця петиція зареєстрована на сайті Президента, і її може підтримати кожен із нас. 

l

…Як із маленьких струмочків «народжується» повноводна річка, так із сотень  тисяч благодійних справ народжується наша майбутня Перемога. І не випадково  у ці благословенні дні повсюдно звучали слова: «Христос Воскрес! – Воскресне Україна!». Так, по-іншому не може  бути, бо, як написав Поет, «я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована  ще не була!».

Слава Богу!

Слава Україні!

Михайло КУЗЬМУК. 

Без усякого перебільшення можна сказати, що цьогорічний Великдень став особливим. І навіть не тому, що був «пізнім» і досить прохолодним.

Його особливість найбільше  далася взнаки  через загострення ситуації на російсько-українському фронті, посилення наступу рашистів на позиції українських захисників, окупація нових/старих населених пунктів, активізація ворожої пропаганди, викликана інавгурацією  кремлівського довгожителя-вбивці  путіна, підготовкою до параду «побєдобєсія» 9 травня.

Великдень був омитий не лише весняними дощами, а й слізьми матерів, дружин, дітей, котрі щоденно оплакують загиблих на війні.  Про величезні жертви, якими ми оплачуємо  важку дорогу до Перемоги, свідчать постійні громадянські і церковні панахиди, які на Ковельщині і Волині відбуваються практично щотижня.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 86

Знаю Володимира Потапчука давно. Майже ровесники, ми пережили немало потрясінь, надуманих і не завжди ефективних реформацій, іноді просто-таки безглуздих експериментів у  галузі економіки, політики, соціальної сфери.

В чомусь ми погоджуємось, в чомусь – ні, але загалом сходимось в одному: якби кожен на своєму робочому місці думав, в першу чергу, про людей, про державу, про майбутнє наших дітей та онуків, працював з повною віддачею сил та енергії, то Україна давно була б в числі найрозвинутіших країн не тільки Європи, а й світу. І ніхто ніколи не посмів би посягнути на її волю, честь та гідність.

Як на мене, то Володимир Юхимович не тільки   розуміє істинність цього твердження, а й багаторічною діяльністю  –  трудовою, громадсько-політичною робить все можливе, щоб було саме так.

Особистість він неординарна, не для всіх зручна, бо звик говорити правду у вічі, не боячись «помсти» за відвертість. Бо що йому втрачати, крім щоденної важкої праці на землі, постійних  клопотів і турбот про прирости живої ваги тварин, підвищення врожайності сільгоспкультур, поновлення машинно-тракторного парку, створення нормальних умов для праці і відпочинку селян?

Якось в колі знайомих розповів таку бувальщину. Запросили його на представницьку нараду з проблем агропромислового розвитку в Києві, запропонували виступити. Володимир Потапчук, як і годиться, виступ підготував, до столиці поїхав. Але те, що він там почув, зачепило «за живе», бо не з усім міг погодитися. Тому заготовлений виступ відклав убік, а, вийшовши на трибуну, із властивою йому відвертістю «проїхався» по тих, хто не дбає про село, конкретні справи підмінюючи гарними словами і солодкими обіцянками.

Зал заворожено слухав, декілька разів перериваючи бурхливими оплесками оратора. Бо говорив він про те, що добре знає  і що йому постійно болить.

l

Не хочеться заглиблюватися в деталі біографії героя нашої розповіді, якому 30 травня виповниться 75. По-перше, тому, що газета про це не раз писала.   По-друге, є ряд книжок і періодичних видань, в яких досить докладно висвітлено найважливіші віхи життя Володимира Юхимовича. Це і газети “Голос України”,  і “Волинь”, і “Вісті Ковельщини”,  і “Волинська газета”, і книга Дмитра Корнелюка «Вогонь дерзання» тощо.

І все-таки на деяких фактах біографії зупинимось. Народився 30 травня 1949 року у селі Велицьку в  хліборобській родині з діда-прадіда. Батьки з малих років залучали хлопця до сільської праці, а найбільше той любив поратися біля худоби. Закінчивши восьмирічку у рідному селі, продовжив навчання у Мельницькій середній школі. По її закінченню вступив до Львівського зооветеринарного інституту. Вчився добре, успішно здобув професію зоотехніка. Деякі викладачі пропонували йому залишитися в інституті, продовжити навчання в аспірантурі. Але рішення було однозначне: повернутися у господарство.

l

Його без вагань призначили головним зоотехніком колгоспу. В роботу занурився, як-то кажуть, з головою. Найбільше захопила селекція тварин, в якій бачив перспективу розвитку тваринництва. Не все легко вдавалося, але молодий фахівець віри в успіх не втрачав, наполегливо йшов до мети – виведення нової м’ясної  породи великої рогатої худоби. І йому з однодумцями  це вдалося – така порода була створена, а назвали її «волинською м’ясною». Щоправда, визнана ця порода на державному рівні  аж у 1994 році.

Пам’ятною сторінкою життя став для Володимира Потапчука 1983 рік – його обрали головою колгоспу. Довір’я земляків зобов’язувало і далі працювати, не покладаючи рук. І він працював, незважаючи на всі труднощі й негаразди 90-их років минулого століття, коли, здавалося, не буде виходу з кризи, а українське село приречене на загибель. Але Володимир Юхимович разом з командою однодумців зуміли зберегти господарство, його головну галузь – тваринництво, хоча свою позицію відстоювати було важко і на рівні району, і на рівні області. Так звані «реформатори», багато з яких зеленого поняття не мали про ефективні шляхи і перспективи розвитку аграрного сектора, багато дров наламали…

У ті роки, якось зустрівшись з Володимиром Потапчуком, я запитав:

– А ви впевнені, що ваша позиція правильна? 

– Так, – твердо сказав він. – І ви, журналісти, об’єктивніше висвітлюйте події на селі, бо не все так просто, як декому здається. Невелика мудрість – все зруйнувати. Потрібно, звичайно, нове запроваджувати, але й «старого», перевіреного і підтвердженого людським досвідом, не цуратися.

Життя підтвердило правоту керівника господарства, яке тепер носить назву СТзОВ «Зоря», будучи фактично племзаводом з вирощування волинської м’ясної. 

Земляки шанують свого керівника. Його обирали депутатом і сільської,  і Ковельської районної, і Волинської обласної рад. Будь-яке важливе питання у Велицьку не вирішують без його участі.  Ювіляр  – Заслужений працівник сільського господарства України, кавалер орденів «Знак Пошани» та  «За заслуги» третього ступеня, відзначений грамотами, подяками, дипломами від різних установ та відомств.

Але, мабуть, вистачить моїх слів на адресу Володимира Юхимовича Потапчука. Розмову продовжить голова районної ветеранської організації Валентина Володимирівна Січкар. Вона попросила висловити свою думку про ювіляра тих, хто його добре знає. Отож, далі – пряма мова.

Микола ВЕЛЬМА.

l

Віктор КОВАЛЬЧУК, Велицький сільський голова: 

– Володимира Юхимовича Потапчука знаю давно, адже «його» Велицьк і «моє» Сільце – майже поруч. Але ближче з ним познайомився в роботі, коли очолив Велицьку сільську громаду. Образно кажучи, Потапчук – «вісь» села, всієї громади, на якій тримається «колесо» місцевого життя. Так завжди було і є.

Він завжди у центрі подій, вмілий організатор і вихователь людей. А ще – фанат своєї справи. До всього у нього є діло, все хоче зробити власноруч, всім допомогти. Іноді, може, й собі «на збиток». Дороги, тротуари, школи, клуби-красені, адміністративний будинок – до всього доклав розуму, рук, знань і досвіду. 

На сесіях, засіданнях сільвиконкому завжди прислухаємося до думки Володимира Юхимовича, враховуємо його пропозиції. Сьогодні, коли триває жорстока й кровопролитна війна, коли кожен намагається хоч чимось допомогти воїнам ЗСУ, він не стоїть осторонь: допомагає продуктами харчування, коштами, транспортом – словом, усім. Постійно виділяє дизпаливо.  

Сільгоспвиробникам нині і непросто, і нелегко, хоч легко їм ніколи не було. Держава самоусунулась від проблем села, а посередники думають лише про свої прибутки. Я вдячний за те, що в цих умовах Володимир Потапчук та вихована ним «команда» не опускають руки, нарощують виробництво продукції, шукають шляхи виходу з кризи. А це – робочі місця, заробітна плата тваринників, механізаторів, рільників, а, отже, наповнення місцевого бюджету.

l

Галина Бедрунь, голова первинної ветеранської організації:    

– Такого  мудрого, знаючого, чуйного керівника немає ніде. Володимир Юхимович дуже відповідальний, принциповий, людяний – він просто «наш». Звичайно, Потапчук  – не мед: комусь не подобається, комусь недогодив, начальству в очі не зазирає. Але така позиція його – не зі зла, а від доброти. Скільки я не працювала в школі, завжди чула від нього лише слова подяки за роботу. Ніколи не відмовив у допомозі ветеранам, особливо похилого віку. В селі всі знають: коли щось потрібно – йди до «голови» (так його досі називають).

l

Юрій Стасюк, ексголова Велицької сільської ради:

– З ним було працювати приємно, бо брав на себе всю відповідальність, по-діловому допомагав у розв’язанні всіх проблем.  Є свого роду «ведучим», бо без нього неможливо   вирішити якесь питання, навіть найпростіше. Вся техніка знаходилася в колгоспі, отож, коли потрібно допомогти людям в обробітку городу, підвезенні палива, доставці будматеріалів (а будували тоді багато), зверталися до голови. І він ніколи не відмовив.  

Активний у громадсько-політичному житті. Його обирали депутатом рад різних рівнів, членом сільвиконкому, і скрізь до нього прислухалися. Слів на вітер не кидав. Не шкодував себе в роботі, але й з інших вимагав. Його доробок –  школа, садок, адмінбудинок у Велицьку, школа, садок, клуб в Кухарях. Він зробив усе можливе, щоб у селах діяли релігійні громади, люди могли молитися Богу в храмах. У Велицьку, наприклад, коли почали будувати церкву, він заклав перший камінь в новобудову. 

l

Зінаїда Янчук, ветеран праці, колишній секретар Велицької сільської ради:

– Працювати з Володимиром Юхимовичем – одне задоволення. Хоч як був зайнятий, ніколи не спізнювався на сесії сільської ради, ставився дуже відповідально до депутатських обов’язків. 

Колись у Велицьку стояла мала дерев’яна церква. Сьогодні важко сказати, чия була ідея про будівництво нового її приміщення, як і те, яку конкретно допомогу надав Володимир Потапчук. Але старожили села згадують, що він кожного дня цікавився ходом будівельних робіт, допомагав, чим міг. Та й Божий храм у Кухарях теж зведено за допомогою керівника господарства. 

l

Катерина Хом’як, пенсіонерка:

– Я із чоловіком (на жаль, уже покійним) все трудове життя працювала в колишньому колгоспі. Спочатку ланковою, потім – на фермі. Бачила зблизька в роботі нашого керівника. Скажу по правді: якби не він, то результати мали б плачевні.

Але Володимир Юхимович, не зважаючи на всі негаразди і перепони, зберіг і ферму, і тракторну бригаду, забезпечив працевлаштування односельців. Бог наділив його великим талантом – любити землю і поважати людей. Ми, пенсіонери, дуже вдячні своєму голові. 

Знаю Володимира Потапчука давно. Майже ровесники, ми пережили немало потрясінь, надуманих і не завжди ефективних реформацій, іноді просто-таки безглуздих експериментів у  галузі економіки, політики, соціальної сфери.

В чомусь ми погоджуємось, в чомусь – ні, але загалом сходимось в одному: якби кожен на своєму робочому місці думав, в першу чергу, про людей, про державу, про майбутнє наших дітей та онуків, працював з повною віддачею сил та енергії, то Україна давно була б в числі найрозвинутіших країн не тільки Європи, а й світу.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 117

Хата-пустка, що стояла на перехресті двох вулиць, здавалась нікому не потрібною. Раніше в ній жила велика родина – дві молодих сім’ї та їхні батьки. Діти в певний час переїхали жити у місто, до них подались і батьки.  

Проживаючи у селі, родина старалась, щоб на садибі було не гірше, ніж в інших людей. З весни до осені хата потопала у цвітінні на клумбах різних квітів. Плодові дерева були доглянуті і давали щедрі врожаї. Господарі не скупились,  і хто хотів, той брав у них яблука, груші, вишні та сливи. Та коли не стало господарів, подвір’я почало заростати різним непотребом. А згодом біля хати постав ліс із плодових дерев, і, врешті-решт,  вони перестали плодоносити.

…Минуло більше двадцяти років відколи знайшовся покупець на хату. Молодший син господарів Вадим знав, що ніхто вже не повернеться на проживання у село, то й вирішив хату продати. Тим більше, не було вже в живих батьків. Невідомо, але якимсь чином він десь розшукав якогось священника. А той вирішив купити хату, перевезти до себе у село та побудувати біля церкви. В убогій церковній хатині проживати із сім’єю вже було не комфортно. А молодій людині хотілось життя кращого, не відставати від інших людей.

…Надворі пробуджувалась від зимового снігу весна. З-під землі пробивалась зелена травичка. Раділи   прильоту до своїх домівок лелеки. В той день над селом вони кружляли, як ніколи. В цей час селом проїхала невелика колона вантажних автомобілів і зупинилась біля хати-пустки. З однієї з них вийшов Вадим, з іншої – священник. Видно, що хату і всі господарські споруди, що знаходились біля неї,  Вадим продав. 

За нерухомість священник розрахувався заздалегідь з Вадимом, бо той, вийшовши з машини,  попрямував до хрещеників, яких тривалий час не бачив. Небайдужі до цієї справи люди зробили висновок, що хату та інші господарські споруди чоловік оцінив недорого. Бо ж як можна “всліпу” так швидко сторгуватись?

Новий власник  ходив по подвір’ю, планував,  де поставити вантажівки, щоб ближче переносити матеріали з розібраної хати. Аж раптом нагрянули родичі Вадима. Їх ставало все більше і більше. Почали сходитись їх друзі. Хтось із старших став  переконувати батюшку,  що хата – власність усіх родичів, а Вадим не брав участі у її будівництві й не знає,  як то важко  доводилось  будувати. 

Його почали підтримувати всі присутні і переконувати батюшку, щоб той поступився  місцем одному з родичів Семену, в якого хата набагато гірша, ніж та, що продається. Виник конфлікт між присутніми родичами і священником. Вадиму довелось відправити його додому, компенсувавши витрати за транспорт. А хату купив таки Семен. Батюшка, сідаючи в машину сказав:

– Ви двадцять років бачили її і могли придбати раніше. А тепер знайте, що в ній життя не буде.

Через тиждень Семен із дружиною Марією та сином Ігорем справили новосілля у новій хаті. Семен радів, що і хата розкішна, і сарай великий, і кухня літня є. Та недовго йому довелось тішитися новою садибою. 

Через місяць у своїх шістдесят років уві  сні він помер від серцевого нападу, залишивши у новій оселі дружину Марію та нежонатого тридцятирічного сина Ігоря. Марія із сином наводили лад на новому подвір’ї, їм довелось  вирубувати хащі, що оточували хату, розчищали клумби. Одним словом, займались господарською роботою, садили самі город, заготовляли дрова, утримували корову та коня. 

Мати постійно нагадувала сину про одруження. Їй так хотілось у себе вдома бачити невістку, а ще – няньчити онуків від єдиного сина. П’ять років прожила Марія із сином одноманітним життям. Ігор ніде на постійну роботу не влаштовувався. Крім домашніх справ,  допомагав одиноким та немічним людям щось підвезти конячкою чи зорати город. Коли весною посадили город, мати сказала сину, що у неї щось не ладиться зі здоров’ям, зовсім не має сили, відчуває сильні болі   в животі. Після двох тижнів перебування у лікарні  її відправили додому. Марія вже ходила з паличкою, а через трохи  зовсім злягла. Лікарі були безсилі врятувати їй життя. Невдовзі вона померла.

Ігор сильно переживав смерть матері. Продав корову і коня. З часом і його стало підводити здоров’я. Після фізичної праці піднімався артеріальний тиск. Чоловік марнів   на очах у людей. А в якийсь момент у нього стався інсульт. У лікарні він помер.

...Люди кажуть, що закляття  має велику силу, а ще більше в тому випадку, коли воно є реакцією на несправедливість. Цьому тоді ніхто із Семенової сім’ї та його родичів не надав якогось значення. Проте закляття  – страшна річ, що й підтвердила ця невигадана історія.   

Микола ЩИТИНЕЦЬ.

Хата-пустка, що стояла на перехресті двох вулиць, здавалась нікому не потрібною. Раніше в ній жила велика родина – дві молодих сім’ї та їхні батьки. Діти в певний час переїхали жити у місто, до них подались і батьки.  

Проживаючи у селі, родина старалась, щоб на садибі було не гірше, ніж в інших людей. З весни до осені хата потопала у цвітінні на клумбах різних квітів. Плодові дерева були доглянуті і давали щедрі врожаї. Господарі не скупились,  і хто хотів, той брав у них яблука, груші, вишні та сливи. Та коли не стало господарів, подвір’я почало заростати різним непотребом. А згодом біля хати постав ліс із плодових дерев, і, врешті-решт,  вони перестали плодоносити.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 78

31 травня, п’ятниця

Схід Сонця – 05.12; захід – 21.27. 

Місяць – у Рибах. 

День зварювальника. 

Всесвітній день блондинок.

Ап. від 70-ти Єрма.

 

1 червня, субота

Схід Сонця – 05.11; захід – 21.28.

Місяць – в Овні. 

Міжнародний день захисту дітей.

Прп. Агапіта Києво-Печер.

2 червня, неділя

Схід Сонця – 05.10; захід – 21.29.

Місяць – в Овні. 

День працівників водного господарства. 

День меліоратора.

День працівників місцевої промисловості. 

Неділя 5 після Пасхи, про самарянку. Вмч. Йоана Нового. Собор новомучеників холмських і підляських.

3 червня, понеділок

Схід Сонця – 05.09; захід – 21.30.

Місяць – у Тельці. 

Мчч. Павла, Діонисія.

4 червня, вівторок

Схід Сонця – 05.09; захід – 21.31.

Місяць – у Тельці. 

День господарських судів. 

Міжнародний день безневинних дітей – жертв агресії. 

Свт. Митрофана Константинопольського.

5 червня, середа

Схід Сонця – 05.08; захід – 21.32.

Місяць – у Близнюках. 

Всесвітній день охорони навколишнього середовища.

Блжж. Ігоря Чернігівського, Константина Київського.

6 червня, четвер

Схід Сонця – 05.08; захід – 21.32.

Місяць – у Близнюках. 

День журналіста України. 

Прп. Іларіона Нового.

Місячні фази у травні-червні

Спадаючий  Місяць – 31 травня-5 червня. 

Новий  Місяць – 6 червня. 

Зростаючий Місяць – 7-21 червня.

Повний Місяць – 22 червня.

Спадаючий  Місяць – 23-30 червня.

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

Схід Сонця – 05.12; захід – 21.27. 

Місяць – у Рибах. 

День зварювальника. 

Всесвітній день блондинок.

Ап. від 70-ти Єрма.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 94

ОВЕН.  Варто звернути увагу на знаки, якi посилає доля. А ось чи попереджає вона вас про небезпеку або звертає вашу увагу на вдалий збiг обставин, наперед не скажеш.  

ТЕЛЕЦЬ. Постарайтеся вирiшувати посильнi для вас завдання, а не звалювати на себе безлiч справ. У п’ятницю небажано приймати поспiшних рiшень щодо роботи або iнших кар’єрних змiн. 

БЛИЗНЮКИ. Вашi зусилля будуть винагородженi, а iдеї почнуть приносити чудовi плоди, настав час отримання результатiв. Ваш авторитет на високому рiвнi, до вас прислухатимуться. 

РАК. Необхiдно пiдвищити професiйний рiвень, знання дозволять просунутися кар’єрними сходами. Якщо були проблеми iз здоров’ям, то про них забудете, все вирішиться найкращим чином.

ЛЕВ. У першiй половинi тижня чекають цiкавi зустрiчi.  В середу постарайтеся не з’ясовувати стосунків i не дорiкати оточуючим, не розiбравшися в ситуацiї.

ДIВА. Можете вiдчувати прилив творчої енергiї i бажання змiн. Є шанс багато чого досягти, але уникайте порожніх розмов. У понедiлок вдалi поїздки i вiдрядження. Доля запропонує пiти на обдуманий ризик i досягти успiху. 

ТЕРЕЗИ. Розберiться iз справами, що накопичилися. Не провокуйте дiями i висловами невдоволенiсть інших. Робiть для iнших те, що зробили б для себе. Можливi приємнi поїздки i зустрiчi. 

СКОРПIОН. Необхiднi активнi дiї, а ви нiяк не можете розiбратися в собi. Ухвалите важливе рiшення. Менше займайтеся рутинною роботою i бiльше уваги надайте творчостi, iмпровiзацiя може виявитися кориснiшою, нiж точний розрахунок. 

СТРIЛЕЦЬ. Бажано стримати запал i уважнiше поставитися до дiлових проєктiв. Непередбачуваних проблем тиждень не обiцяє. Реалiзацiя намiчених планiв повинна пройти на хорошому рiвнi. Щоб не зiпсувати стосунки з родичами, придiлiть їм час.

КОЗЕРIГ. Не звертайте уваги на суєту. Надійде  iнформацiя, яка дозволить піднятися кар’єрними сходами. Не забувайте про близьких людей i давнiх друзiв.

ВОДОЛIЙ. Немає сенсу чинити опiр обставинам i намагатися щось змiнити. Настав момент, коли краще пливти за течiєю, так заощадите сили i час. Скоро все змiниться до кращого. 

РИБИ. Час для переосмислення поведiнки i досягнень. Новий погляд на речi дозволить сформулювати новi iдеї. У ваших силах змiнити до ліпшого стосунки з оточуючими.

Підготував 

Степан ЗОРЕПАД. 

ОВЕН.  Варто звернути увагу на знаки, якi посилає доля. А ось чи попереджає вона вас про небезпеку або звертає вашу увагу на вдалий збiг обставин, наперед не скажеш.  

ТЕЛЕЦЬ. Постарайтеся вирiшувати посильнi для вас завдання, а не звалювати на себе безлiч справ. У п’ятницю небажано приймати поспiшних рiшень щодо роботи або iнших кар’єрних змiн. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 118

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 26оС. Вітер  південний помірно сильний.

В ніч на п’ятницю. Мінлива хмарність. Температура:  16оС. Вітер східний  слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність, дощ, гроза. Температура: 25оС. Вітер східний помірний.

В ніч на суботу. Мінлива хмарність. Температура: 15оС. Вітер східний слабкий.

Субота. Мінлива хмарність, часом дощ. Температура: 23оС. Вітер південно-східний помірний.

В ніч на неділю. Мінлива хмарність. Температура:  14оС. Вітер східний слабкий.

Неділя. Ясно.  Температура: 25оС. Вітер східний помірний.

В ніч на понеділок. Мінлива хмарність. Температура: 13оС. Вітер східний слабкий.

Понеділок. Мінлива хмарність. Температура: 23оС. Вітер східний помірний.

В ніч на вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 15оС. Вітер  північно-східний слабкий.

Вівторок. Мінлива хмарність, можливі  дощ, гроза. Температура: 24оС. Вітер північно-східний помірний.

В ніч на середу. Мінлива хмарність. Температура: 16оС. Вітер східний слабкий.

Середа. Мінлива хмарність. Температура: 23оС. Вітер східний помірний. 

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 26^оС. Вітер  південний помірно сильний.

В ніч на п’ятницю. Мінлива хмарність. Температура:  16^оС. Вітер східний  слабкий.

П’ятниця. Мінлива хмарність, дощ, гроза. Температура: 25^оС. Вітер східний помірний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 87

Талановиті й умілі українці по всьому світу вражають своїми досягненнями. Кожен з нас, де б не знаходився, в якій сфері, галузі діяльності не працював,  представляє і Україну, і свою маленьку бАтьківщину. Так, цього року на ювілейному ХХ Чемпіонаті світу із зимової риболовлі (ловля риби мормишкою з льоду) у складі національної збірної України перебував і наш земляк Віталій ЯЦИНА із села Бахова Дубівської громади. 

10 років він йшов до омріяної мети, і ось цьогоріч як один з наймолодших спортсменів збірної разом із найтитулованішими рибалками Олексієм Зайком, Віктором Жалніним, Дмитром Корзенковим, Павлом Хвасом та Ігорем Новгородським на чолі з головним тренером Віталієм Левченко гідно відстояли честь України, ставши бронзовими призерами престижних змагань. 

l

Коли в Україні набирала “обертів” весна, українська команда прибула у Монголію, де на них чекав  сюрприз  – найсуворіша зима за останні пів століття і температура під -400С. Крига завтовшки півтора метри, степові вітри, палюче Сонце при сильному морозі перетворили змагання на справжнє випробування. Але й за таких обставин, змагаючись з найкращими рибалками світу, збірна України посіла почесне третє місце (перше – Литва, друге – США).

Отож, ми нещодавно зустрілися з паном Віталієм і попросили відповісти на декілька запитань.

– Віталію Володимировичу, як вдалось потрапити до збірної?

– Беручи участь в різного рангу змаганнях – від регіональних до всеукраїнських – спортсмени, образно кажучи, формують свій рейтинг. В загальному це – близько 90 чоловік, з яких потрібно обрати лише 15. 

Далі в такому складі триває підготовка та ознайомлення з місцевістю (кожен обирає тактику, вивчає водойму та її особливості). Після цих змагань обирають 6 найкращих, які й складають збірну. Я докладав багато зусиль для досягнення мети, а мої показники стали цьому підтвердженням. Так і збулась мрія.

– Які враження від поїздки? Чим здивувала така далека і не зовсім звичайна країна Азії?

– Дорога туди тривала 6 днів – через Польщу до Стамбула, а далі – 9 годин летіли до столиці Улан-Батора.  

Монголія дуже велика за територією, але порівняно з невеликою  кількістю населення – близько 3, 5 мільйони осіб, життя яких сконцентроване довкола кількох великих міст. Так, зокрема в Улан-Баторі мешкає близько 1,3 млн. людей (а це 40% від усього населення країни). Життя в місті – це суміш сучасних кварталів і поселень в юртах. 

Що особливо вражає, то це природа. Відсутність масового туризму і традиційність життя монголів дозволили зберегти природу практично в первісному вигляді. Шлях серед степів, гір і лісів дивує тим, що довго можна не зустріти жодної людини, а це рідкість у сучасному світі. 

Ніхто з нас раніше тут не бував, тож нових вражень було більш, ніж достатньо. Перше випробування – добратися до озера по заметеному снігом бездоріжжю. В країні оголосили надзвичайний стан через погодні умови. Тут якраз почалася масова загибель худоби. Більшість людей в Монголії є традиційними кочовими скотарями, тож вони понесли великі втрати, адже, коли випав сніг, худоба загинула на пасовищах. Із болем ми дивились на наслідки, бо коли перед нами евакуатор розчищав сніг, то тушки просто валялись довкола. А потім заявили про спалахи віспи.

– Як облаштували побут?

– Спільно з колегами вирішили жити в юртах безпосередньо на самому озері Огій-Нур, де й відбувалися змагання. До найближчого населеного пункту – 80 км, і щоб щоденно не долати шлях в горах, вирішили зекономити кошти, пов’язані з логістикою і проживанням в готелі.

У Монголії – велика українська діаспора, тож напередодні чемпіонату ми ще за рік  знайшли чоловіка, який нам допоміг з організацією транспорту, доїзду та проживання.

Та все ж, перші враження були двоякі через втому. Подолавши довгий шлях перельоту, нас чекала дорога до водойми, а це 450 км. На цьому шляху через сильний мороз  ми втратили чимало матеріалу для риболовлі, що додало хвилювань. 

По приїзді поселилися в юрті. Це – велика кругла палатка, в якій по колу розміщені ліжка, а в центрі велика «буржуйка», яка отоплюється вугіллям. Приємним бонусом є проведене світло, що дуже допомогло в приготуванні їжі. Спали у теплих спальних мішках з верблюжої вовни.

– Як воно переключатися з комфортних умов у «кочові»?

– Мені особисто було неважко, оскільки в Бахові я проживаю у приватному будинку, звик до подібних незручностей (правда, без таких лютих морозів), а от тим, хто з великих міст (Київ, Дніпро) довелось непросто.

Адже треба постійно слідкувати за «буржуйкою», щоранку близько кілометра йти до водойми, аби набрати води для приготування їжі чи чаю. 

Слідкувати, щоб не замерзла техніка і спорядження. До речі, навіть машини вкутували на ніч спеціальними чохлами, а вночі вставали прогрівати.  Транспорт тут має бути надійним, адже зв’язку нема, тому обирають потужні моделі (здебільшого зустрічаються «Toyota» та «Lexus»). Як правило, завжди їздять попарно.

Що було дійсно важко, то це «переключитись» в часовому поясі, адже різниця з Україною становить +6 годин. 

Майже на місяць ми інтенсивно занурились в традиційний монгольський побут, смакували азіатську кухню, знайомились зі звичаями й традиціями, якими щедро ділилися провідники та місцеві мешканці.

– Які враження від змагань?

– Перш за все – відчували велику відповідальність перед командою та країною. Я дуже хотів виступити, тож докладав усіх зусиль на тренуваннях. Серед шести гравців (один з нас був запасний) ми ще 2 тижні змагалися: на швидкість бурити лід, шукали кращу прикормку, намагались зрозуміти, на якій глибині краще клює.  

Радості не було меж, коли вже в першому турі мене випустили на водойму. Місце ловлі розділили на квадрати, де три години йшла ловля (в середньому ловили 10 кілограмів риби за 3 години). Далі – зважування. 

В перший день мені все вдавалося. Я виступив найкраще з команди, а в загальному заліку поступився естонцю. І що прикро – лише на 160 грамів  із загального улову 14, 6 кілограма. В результаті у командному заліку ми були на другому місці.

В другому турі потрібно було пришвидшуватись, а руки вже не так слухалися (без рукавиць у сильний мороз), почав нервувати і показав слабший результат. Тож цього туру фаворитами стали монголи, господарі, хоча у фіналі вони посіли лише восьме місце. 

Це були рекордні змагання, бо кількість і розмір риби в озері вражали. Абсолютний чемпіон, литовець, зловив 18,8 кілограма риби, яку виносив і мішками, і відрами. 

Турнірна таблиця має командно-особистий залік. Визначають абсолютним чемпіоном того, хто показав найкращий результат і чия команда перемогла. Звісно, ми їхали за   перемогою, адже Україна – шестикратний чемпіон світу в цьому виді спорту, у нашій команді три абсолютних чемпіони (з Луцька, Дніпра і Києва). Але й бронзова нагорода для нас дуже цінна. 

Кожна медаль на Чемпіонаті світу – це досягнення. За вибореним кубком – роки наполегливої і сумлінної праці, систематичні тренування, фізична витривалість та навантаження, розумові здібності, стратегія командної роботи.

Та найважливіше, що кожні міжнародні змагання – це можливість заявити світовій спільноті про Україну як про сильну обдаровану націю.

– В чемпіонаті брали участь 10 країн. Відомо, що вже третій рік поспіль, завдяки вашій спільноті,   відсторонені від змагань росія і білорусь.

– Війна застала нас у Литві в 2022 році. Після того ми закликали виключити країн-агресорів з міжнародних змагань. Довго цього добивались, але авторитет України на міжнародній арені дав результат. Це приємно, що з нами рахуються, нашу позицію поважають.  

Взагалі, кожна подорож, – це своєрідна «тусовка» вже старих друзів. Тому важливо місією для нас є донести правду про події в Україні. Адже одна справа побачити з екрана, інша – почути з вуст людей, яких ти знаєш і яким довіряєш.

Наша головна мета – прославити Україну, аби наш стяг майорів в різних куточках Землі. І повірте, за тисячі кілометрів від дому чути: «Слава Україні!» від зарубіжних колег – це гордість!

– Яке майбутнє України в цьому виді спорту?

– Україна є дуже перспективною. Наступний чемпіонат – в США. Ми вже почали детальніше вивчати це питання. Відбору іншого не буде. В такому складі ми й далі тренуватимемось. Єдине складне питання – отримання візи, адже знаємо, що тут часто бувають відмови.

Виїхати цьогоріч теж було непросто у зв’язку з війною. Ми довго «оббивали» пороги міністерства та писали розписки, що зобов’язуємося повернутися, хоч по-іншому й бути не могло. 

l

Із захопленням й великим інтересом слухаєш Віталія Яцину. Ми ще довго говорили про подорож, про романтичну історію знайомства з дружиною Софією та їх трьох чудових дітей, вдячність батькам за турботу і підтримку, про щоденні клопоти вдома у Бахові, роботу на підприємстві з доставки автозапчастин, складність депутатської роботи в Дубівській сільській раді. 

По приїзду Віталій Володимирович організував аукціон з цікавими лотами – трофейними речами з Чемпіонату. Раніше гравці їх колекціонували, а цього разу вирішили, що вони можуть принести користь нашим військовим. Всього вдалось зібрати близько 15 тисяч гривень.  Половину коштів передано  волонтеру з Ковеля Наталії Дячук, яка працює у ВКФ «Ковель» і постійно допомагає нашим захисникам, а половину – керівнику напрямку з мормишки,  який в Луцьку складає дрони на передову.

Хто слідкує за Віталієм Яциною у Фейсбуці, бачив, як замайоріла його стрічка повідомленнями про толоки на благо села. Цьому він завдячує Андрію Янкелю та підприємству ДПП «Ресурс»:

– Багато хто вбачає в цьому якусь особисту вигоду, але я вірю  у хороші наміри і підтримую цю діяльність, адже бачу, навіть за такий короткий час, позитивні зміни для Бахова. За рахунок підприємця, але з підтримкою і фізичною силою мешканців, підсипали дорогу щебенем, висадили ялинки, зробили вуличне освітлення, поставили смітєзбірники. У день захисту дітей пан Андрій допоміг організувати свято для найменших. Відгукнувся на пропозицію забезпечити дровами сім’ї військовослужбовців. Поки я даю депутатський запит про вирішення якогось питання, то, згуртувавшись, нам вдається зробити набагато більше і швидше.

– Ви оптимістична людина. Які маєте прогнози на майбутнє?

– Це наша Богом дана земля, Перемога за нами! Але мало думати лише позитивно, потрібно щоденно підтримувати наших захисників. Разом із бахівчанами ми допомагаємо землякам, готуємо передачі, з дітками малюємо листівки, стараємось підтримати сім’ї військових на місцях і словом, і ділом. 

Пам’ятаймо: не важливо від віку та посади, ми за все відповімо і перед людьми, і перед Богом. А головне завдання кожного як громадянина – популяризувати українське: мову, церкву, культуру, освіту, спорт. Розвиватись, піклуватись про наших дітей, адже за ними – майбутнє, дбати про ближнього, про місце, в якому живеш, і ніколи не стояти осторонь, адже лише разом – ми сила.

Розмовляла 

Аліна РОМАНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: на Чемпіонаті світу із зимової риболовлі в Монголії під час змагань та нагородження переможців; під час прогулянки столицею Улан-Батор на головній площі міста; під час зустрічі з Дубівським сільським головою Романом Троцюком.

Фото з архіву  

Віталія ЯЦИНИ.

Талановиті й умілі українці по всьому світу вражають своїми досягненнями. Кожен з нас, де б не знаходився, в якій сфері, галузі діяльності не працював,  представляє і Україну, і свою маленьку бАтьківщину. Так, цього року на ювілейному ХХ Чемпіонаті світу із зимової риболовлі (ловля риби мормишкою з льоду) у складі національної збірної України перебував і наш земляк Віталій ЯЦИНА із села Бахова Дубівської громади. 

10 років він йшов до омріяної мети, і ось цьогоріч як один з наймолодших спортсменів збірної разом із найтитулованішими рибалками Олексієм Зайком, Віктором Жалніним, Дмитром Корзенковим, Павлом Хвасом та Ігорем Новгородським на чолі з головним тренером Віталієм Левченко гідно відстояли честь України, ставши бронзовими призерами престижних змагань. 

ххх

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 156

Не так давно газета опублікувала наше прохання до ковельчан приносити до бібліотеки старі книги, газети, журнали, щоб здати їх на макулатуру, а гроші використати для потреб ЗСУ. 

Дякуємо всім, хто на нього відгукнувся, і звітуємо: здали 700 кілограмів, а отримані 2800 грн. долучили до коштів, які бібліотека збирає на дрони.

Ми продовжуємо збирати макулатуру і запрошуємо всіх долучитися до цього процесу. У багатьох вдома ще стоять книги, які не мають ніякої цінності, які вже ніхто не читатиме, займають місце, збирають пилюку, а можуть прислужитися добрій справі. Тож приділіть цьому трошки часу, приєднуйтесь до нашої благодійної акції! 

Бібліотека (вул. Степана Бандери, 2) відкрита з 9-ї до 18-ї год., крім суботи. 

Ольга Бичковська,

бібліотекар Публічної бібліотеки.   

Не так давно газета опублікувала наше прохання до ковельчан приносити до бібліотеки старі книги, газети, журнали, щоб здати їх на макулатуру, а гроші використати для потреб ЗСУ. 

Дякуємо всім, хто на нього відгукнувся, і звітуємо: здали 700 кілограмів, а отримані 2800 грн. долучили до коштів, які бібліотека збирає на дрони.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 84