Коли познайомилася із подружжям Інни та Юрія Мірчуків, пригадалася біблійна притча про таланти, які дав господар трьом своїм слугам. Перші два примножили їх, працюючи, а третій закопав.
Притча повчає, що не слід «закопувати» той хист, який отримав від народження, а розвивати його, відкривати в собі нові здібності і вміння. Саме так і чинять отець Юрій та пані Інна, переступаючи умовності й неписані канони.
«Бог мене для чогось зберіг»
Отець Юрій – настоятель храмів у селах Овлочин, Ставки і Крать Оваднівської громади, що на Володимирщині. Тут служить уже 19 років – відколи закінчив богословську семінарію у Луцьку.
– А родом я з села Нова Вижва нині Ковельського району, – розповідає священник. – Щонеділі я йшов у церкву з бабою Ганною, яка була свічницею. З нею вчив молитви, навіть спав на лавках у храмі. У 6 років навчився читати Псалтир, а в школі спробував навіть організувати гурток церковного співу. Але дорогу до служіння Богові обрав не відразу.
Спершу Юрій здобув професії електрика та водія у професійно-технічному училищі, але після того, як потрапив в автомобільну аварію, думки щодо майбутнього життя змінилися.
– Тоді я міг би не вижити, але Господь мене для чогось зберіг, – каже мій співрозмовник. – І я попросив благословення у настоятеля місцевої церкви на священнослужіння.
Зі своєю майбутньою дружиною Інною він познайомився під час навчання у семінарії. Там же народився їхній дует «Два крила». Від початку його служіння на парафії вони влаштовували вистави та вертепи, організовували масові заходи, дні села, брали участь у всеукраїнських вокальних конкурсах. Попри те, що молоде подружжя ламало усталені умовності й упередженості, місцеві жителі прихилилися до них, а отця Юрія обрали депутатом Оваднівської сільської ради.
«Відчуваю себе інструментом у руках Господа»
З перших днів збройного протистояння подружжя Мірчуків активно долучилося до організації допомоги нашим захисникам.
– Тоді хлопці потребували й одягу, й харчів, – пригадує отець. – Я пройшов селом, зібрав чималі кошти, за які відразу закупили м’яса, парафіяни наготували ковбас, тушонок, наліпили вареників. Спільну роботу супроводжували молитвами і співом «Царице моя преблагая».
За благословенням до отця Юрія йшли мобілізовані чоловіки і ті, хто добровільно ставав на захист рідної землі. Але настоятель храму, який тоді ще належав до УПЦ (мп), відчував, як гострі погляди впивалися йому в спину, бо прихожани чітко усвідомлювали, хто їхній ворог. – Хоча вони казали: «Ми не винуємо вас, отче, а вашу верхівку, яка не може об’єднатися», мені від цього легше не було, – зізнається священник.
Час для остаточного рішення для нього настав, коли у жовтні 2023 року в селі мали хоронити двох загиблих Героїв. Тоді до отця Юрія прийшла вдова одного з них і попросила, щоб чин похорону здійснив він разом із священниками ПЦУ. Попри категоричну заборону вищого духовенства УПЦ (мп), він пішов на такий сміливий крок.
– Тоді люди прийшли не тільки віддати шану полеглому Герою, а й подивитися, як буде проходити співслужіння. Але на моєму місці так мав зробити кожен православний християнин, – міркує нині. – Ще з липня 2023-го громада збирала підписи за перехід до ПЦУ, а після третього похорону загиблого воїна я вирішив очолити цей рух. І ось уже більш як рік наша парафія належить до Православної церкви України.
Отець Юрій – член Софійського братства, яке відстоює єднання православних церков України.
– Парафіяни телефонують, просять помолитися, якщо вирушають у дорогу, якщо лягають у лікарню на операцію чи в якихось інших ситуаціях, бо відчувають силу молитви. І якщо у них складається все добре, дякують. Тоді відчуваю себе інструментом у руках Господа. Це так здорово, бо знаєш, що ти потрібний людям, – підсумовує розмову отець Юрій.
Добра жона – дар Божий
З подружжям Мірчуків ми зустрілися в одному із спортивних залів Ковеля. На перший погляд, у молодій жінці неможливо впізнати дружину священника, яка зазвичай займається домашньою господаркою, дітьми та церковним хором. І це, власне, й не дивно, адже вона постійно відкриває в собі нові здібності й таланти.
Пані Інна рано втратила батьків, тому в житті все довелося здобувати самій – крок за кроком. Народження двох синів не стали перешкодою для саморозвитку та самоствердження.
– Ніколи не думала, що буду саме такою, але стереотипи «матушки, матінки» ламаю і дотепер. Усі звикли, що це має бути серйозна жінка, яка потопає у щоденних клопотах та працює у храмі. Як на мене, це далеко не духовність, а тягар, який знецінює життя. А я живу натхненням, щоб показати свій характер, таланти, харизму, – каже пані Інна.
Нині вона обіймає посаду спеціаліста з охорони культурної спадщини Турійської селищної ради. До цього працювала учителем, двічі ставала переможцем професійного конкурсу «Учитель року». Писала вірші, стала авторкою збірки казок «Ми діти одного Творця», а в 2021-му як молода письменниця отримувала президентську стипендію.
П’ять років тому її життя зробило крутий поворот у світ моди: пані Інна взяла участь у конкурсах краси «Місіс Волинь» від ГО «Краса врятує світ». Далі були фотосесії, поїздки у Київ, знімки у журналах «Модне місто», «Нова я», «Fashionable city» (Germany – Ukraine), запрошення на форуми успішних жінок. Пані Інна завоювала титул віцемісіс конкурсу «Місіс Західна Україна», стала фіналісткою конкурсу «Парфумна королева», двічі – фіналісткою конкурсу «Місіс Дніпро», переможницею столичного конкурсу краси «Beauty queen», була учасницею модних показів.
– Чим приваблює Вас цей мінливий світ гламуру? Що криється за його лаштунками? – запитую мою співрозмовницю.
– Багатьом здається, що там лише плітки, жорстка конкуренція, скандали. Але насправді це світ духовних цінностей, етикету і моральних правил, який допомагає глибше пізнати себе, розкрити внутрішній потенціал, навчатися новому. Зрештою, це постійна праця над собою, своїм вдосконаленням, що не дозволяє зупинитися на якомусь одному рівні.
Коли почалася війна, такі заходи згорнулися, і я взялася за освоєння 3D-анімації в Комп’ютерній академії IT Step. Відкрила у собі ще й акторський талант – нині знімаюся у серіалі «Спадок», який вийде на екрани цього року, – каже пані Інна.
– Коли знаходите час для виховання дітей у такому насиченому подіями житті? – запитую співрозмовницю.
– Батьки мають виховувати дітей своїм прикладом, щоб ними пишалися, – переконана вона. – А наші сини змалечку навчалися бути самостійними, а ми як батьки поважаємо їхню думку. Старший, Серафим, уже курсант Харківського національного університету внутрішніх справ, гарно співає, брав участь у конкурсі «Україна має талант». Молодший, Герман, віддає перевагу спорту – навчається у Володимирському спортивному ліцеї. Наші діти гордяться успіхами батьків.
«Два крила» –
на підтримку захисників
Жінка зізнається, що знаходить час і для регентства у церковному хорі, і для приготування смаколиків, але це – вже під настрій.
– Ми такими прийшли на прихід, такими нас сприйняли прихожани, такими й залишаємося, – доповнює дружину отець Юрій.
Нещодавно він отримав сертифікат фітнес-тренера у Міжнародній школі фітнесу. Зізнається: був момент, коли довелося круто змінити своє життя. Тепер власним прикладом допомагає долати залежності іншим людям, веде їх і наставляє.
– За пів року мені вдалося скинути 40 кілограмів, – каже священник. – Тепер дорогу з дому, а живемо ми в Турійську, на службу в Овлочин долаю пішки, звідти в Ставки – теж. Спорт змінив мене, і тепер хочу організувати заняття фітнесом в Овлочині, адже там є спортивний зал. Нехай молодь долучається до здорового способу життя.
У час війни до різних захоплень Мірчуків додалося волонтерство. Їхній дует «Два крила» став відомим у багатьох селах і містечках Волині. За будь-якої погоди отець Юрій та пані Інна своїм співом постійно збирають кошти для допомоги Збройним силам України. Виконують не тільки популярні твори, а й авторські пісні.
Стрічка отця Юрія у Фейсбуці рясніє звітами про те, куди пішли кошти: на закупівлю РЕБів, зарядних станцій, дронів, медикаментів, санітарно-гігієнічних засобів для українських бійців, а також на потреби вихованців сиротинця. Загалом завдяки старанням невтомного подружжя зібрано близько двох мільйонів гривень. Отець Юрій переконаний: Бог посилає їм добрих людей, і не втомлюється дякувати благодійникам за їхні пожертви.
– Ми жертвуємо кошти, а наші оборонці – життя. І якщо хоч одне життя бійця врятоване, нашу зусилля не були марними, – міркує отець Юрій.
Валентина БЛІНОВА.
НА СВІТЛИНАХ: родина Мірчуків; отець Юрій зі своїми парафіянами; пані Інна; подружжя Мірчуків відправляють «гостинці» бійцям.
Фото з архіву автора.
Коли познайомилася із подружжям Інни та Юрія Мірчуків, пригадалася біблійна притча про таланти, які дав господар трьом своїм слугам. Перші два примножили їх, працюючи, а третій закопав.
Притча повчає, що не слід «закопувати» той хист, який отримав від народження, а розвивати його, відкривати в собі нові здібності і вміння. Саме так і чинять отець Юрій та пані Інна, переступаючи умовності й неписані канони.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 209
Коли познайомилася із подружжям Інни та Юрія Мірчуків, пригадалася біблійна притча про таланти, які дав господар трьом своїм слугам. Перші два примножили їх, працюючи, а третій закопав. 
Отець Петро! Ти не сумуй на небесах,
25 квітня, п’ятниця
ОВЕН. Можуть зав’язатися новi знайомства, відновитися старi зв’язки. У цi днi суспiльна дiяльнiсть принесе задоволення. У вихiднi стримайте запал i амбiцiї, а вiльний час постарайтеся провести наодинцi.
Четвер. Ясно. Температура: 22оС. Вітер південно-східний помірно сильний.
І знову за кілька днів – величне свято Воскресіння Христового. Четвертий рік поспіль в час жорстокої й кровопролитної війни, нав’язаної нам путінською росією.
У квітні 1918 року було створено Товариство Червоного Хреста України. Саме 18 квітня відбувся І з’їзд Товариства. Але якщо заглибитись в історію України, то можна бачити: славні традиції милосердя, співчуття, взаємодопомоги зародилися в нас ще за часів Запорозького козацтва. 
Думаєте, що пити за здоров’я та довголіття – повний абсурд? Зовсім ні, і справа не в самонавіюванні.
Надійка довго не могла вийти заміж. І не тому, що бракувало залицяльників. Навпаки: до гарної чорнявої, невисокого зросту дівчини придивлявся не один хлопець. Але всім Надійка відмовляла, не розуміючи чому. Просто не хотілося їй заміж, не бажалося брати на плечі камінь чужих турбот. Вистачало своїх, серед яких головною вважала службову кар’єру.
75 літ тому, 17 грудня 1950 року, у лісовому схроні поблизу села Велимче загинули молоді жінки – члени технічної ланки Ковельського окружного проводу ОУН. Це були друкарки: «Галина» і «Наталка» та їх керівник – Марія Калачук («Веселка»). 