Доторкнися до мовчазної душі дерева.

Вслухайся… У ньому, як і в тобі, пульсує кров.

Його душа, як і твоя, шумить тривогами. Воно, як і ти, скрипить незадоволеннями та переживаннями.

Якби легенди українського народу зібрав на велике віче, то беззаперечно відкрив би інший світ, у якому існує переселення душ від людини до дерева і навпаки.

Давно це було. В часи, коли татари наших дівчат і жінок найгарніших в ясир брали. Якось старшина ворожого загону наказав полонянкам показати шлях до їхньої Татарії. Поклялися наші красуні: краще смерть, аніж неволя. І завели своїх насильників у болото непрохідне.  Розізлились гнобителі і порубали нашу цвіт-красу дівочу шаблями, але й самі загинули.

Та не загинув рід наш. Там, де краплі крові впали, – калина виростала. Возвеличили українці цей неопалимий кущ до священного дерева України. І донині пісні співають про калину. Згадує своє минуле наш народ, та чомусь неспокоєм серце б’ється.

В наші новітні часи з’являються губителі природи, які забули, що у дерева – душа людська. Заради євро та долара пускають під корінь національне безцінне надбання. На телеканалах мало не щодня бачимо, як ріжуть, рубають і вивозять за кордон добротний ліс. А ще більша біда – сміття навколо: і біля дуба, і біля сосни, і біля красуні-берези.

Страшно подумати, але факт: для декого символом країни стали гроші і… сміття. Буває, зайдеш у лісову гущавину, де хіба що дикий звір ходить, але й там бачиш пластикові пляшки, пакети, побутові відходи і т. д., і т. п.

Як результат, нині для очищення лісу неабиякі зусилля потрібні. А де вони візьмуться, коли душа засмічена?

Читаємо Святе письмо. Молимось. Шевченка цитуємо, але іноді забуваємо його невмируще: «Якби ми вчились так, як треба». На жаль, ця наука ні до лісу, ні з лісу не веде.

Багато  літ тому наша рідна й близька Леся Українка у «Лісовій пісні» застерігала людей від варварського ставлення до природи. А ми почули? Аж ніяк! Чергову річницю з дня написання твору відзначили, вірші послухали, картину сценічну про Мавку і Лукаша подивилися і розійшлися. Забули, що поезія –  це не рима в реченнях, а важлива сконцентрована настанова до дії. У  ній – згусток філософської та життєвої мудрості.

Перечитаймо «Лісову пісню» хоч десять разів, і кожного разу знайдемо там нові грані нашого реального буття.

Класика! Мимоволі проводимо паралелі між сьогоденням і далеким початком ХХ століття. А з тим приходить усвідомлення того, що головний герой поеми – це ліс. І не треба тут особливих доказів –  то аксіома.

Почуймо дядька Лева:

«Що лісове, то непогане,

  сестро,

Усі  скарби із ліса йдуть».

Справді, ліс –  основа нашого життя, як вода, повітря. Маємо пам’ятати, що нищити  без міри ці скарби лісові – то рубати гілку, на якій сидимо.

У Лесі дядько Лев є посланцем, розумною людиною, у якої присутній холодний розум, гаряче серце, наповнене любов’ю до природи.

Містичний володар лісу стверджує нам це:

Лісовик: «Люблю старого. То ж якби не він,

Давно б у нас не було

        старого дуба,

Що стільки бачив рад, і

 танців.

І лісових великих таємниць.

Вже німці   міряли його,

  навколо,

Втрьох поставали, обсягли

 руками

І ледве не стікло. Давали

 гроші.

Таляри  биті, людям дуже

 милі.

Та дядько Лев заклявся на

 життя,

Що дуба він не дасть

  зрубати…».

Перегортаєш  сторінки і мимоволі думаєш: «А де ж то наш сучасний, гідний лісу, дядько Лев?».

Леся Українка із розумінням вимог життя не є категоричною. Вона нагадує  про неписані закони, які регулюють і зберігають навколишню природу, не ущемляючи запитів людських.

Лісовик: «Ось тута мають  хижу будувати:

Я й не бороню, аби не брали сирого дерева».    

Ці правила не мають  ознак часу – вони діють сьогодні і так само були важливі колись. Так само мають застерігати нас і завтра.                                                                                                                                                                                                            

Та знову – сумна музика, мов би реквієм по майбутньому.

Дядько Лев, виголошуючи свій заповіт, не впевнений у завтрашньому  дні:

«… Як буду вмирати,

То прийду як звір до ліса, –

Отут під дубом хай і

 поховають…

Гей, дубоньку, чи будеш ти

 стояти,

Як сива голова моя

  схитнеться?

Де, де! Ще й не такі були

  дуби,

То й тії постинали… Зеленій

 же

Хоч до морозу, кучерявий

 друже,

А там, чи дасть біг, ще весни

  діждати…».

І знову (вкотре!) оті сумні паралелі із сьогоденням. Бачимо ж бо, як чиясь хижа рука вже спрямовує потяги «сирої» деревини до того ж німця чи італійця, і на цьому  безмірно багатіє.

Леся у своїй мудрості неперевершена. Вона знає, переконана, що зло буде покаране і що існує невідворотна  помста природи:

Лукаш. – Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?

Килина. – Прийшли купці купили тай уже. Велике щастя – дуб! 

Та я б і цілий ліс продати рада».

Здавалося, що до рук Килини земне багатство  повернулося обличчям. Килина, мов сліпець, не бачить наслідків свого злого задуму.

І коли сокирою замахується на  вербу, та спалахує вогнем. Вогонь перекидається на хату. Все «добро» згорає до тла. На подвір’ї лишаються злидні і бідність.

Пророцтво? Однозначно так! Сьогодні, коли не  чуємо цих застережень і нищимо природу, то маємо жахливі наслідки: повені, зсуви на схилах гір, забруднену екологію, в болотах ознаки пустелі. Тут годі думати про рай земний.

Швидше ми прямуємо без зупинки на покаяння у чистилищі, до пекла. Якби ж то Бог відкрив ті пекельні краєвиди і показав, як спокутують вину губителі природи й лісу насамперед – може б, і прозріли від страху і навернулися до законів природних і Господніх.

…Злітають душі зрубаних дерев до неба, і їм немає куди повернутися. А якщо вселяться назад у людину, якою  вона буде? Скаліченою? Із зів’ялим листям? То ж, доки не пізно, готуймо шляхи, вимощуймо кожну  виямку до  добра і любові, а значить –  до життя.

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Якби легенди українського народу зібрав на велике віче, то беззаперечно відкрив би інший світ, у якому існує переселення душ від людини до дерева і навпаки.

Давно це було. В часи, коли татари наших дівчат і жінок найгарніших в ясир брали. Якось старшина ворожого загону наказав полонянкам показати шлях до їхньої Татарії. Поклялися наші красуні: краще смерть, аніж неволя. І завели своїх насильників у болото непрохідне.  Розізлились гнобителі і порубали нашу цвіт-красу дівочу шаблями, але й самі загинули.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 796

Відкладення солей на шиї у народі називають «удовиним горбом». Він не тільки псує зовнішній вигляд, а й завдає дискомфорту, больових відчуттів. При цьому погіршується мозковий кровообіг, навіть може виникнути інсульт.

— Найчастіше  до цього захворювання схильні люди, які ведуть малорухомий спосіб життя, — пояснює завідувач другого неврологічного відділення Київської обласної клінічної лікарні Олексій Васильович Попов. — Тож, аби запобігти утворенню «вдовиного горба», потрібно підтримувати гарну фізичну форму. Коли захворювання все ж розвинулося, позбутися його допоможе комплексне та кваліфіковане лікування. Існує кілька способів позбавлення відкладення солей на шиї. На ранній стадії захворювання основним методом є фізіотерапія, до якої входять електротерапія, ультразвук тощо. Надалі лікування може передбачати фармацевтичну терапію болю, лікування з допомогою ін’єкцій, лікувальну гімнастику. У крайньому разі як останній варіант застосовують хірургічне лікування. Зазвичай таке трапляється, якщо до відкладення солей додалися ще й міжхребцеві грижі.

Невролог запропонував кілька ефективних рецептів ї медицини, які допоможуть позбутися горба на шиї.

 Медово-сольовий компрес: змішати мед із сіллю (по столовій ложці). Приготовлену кашку викласти на бинт чи марлю, загорнути й прикласти до болісного місця. Щоб ділянка шиї добре прогрілася, зав’язати компрес вовняною хусткою. Курс — до поліпшення.

Квасолевий відвар: в 1 л води зварити п’ять столових ложок квасолі. Каструлю з відваром загорнути в ковдру, настояти ніч, зранку процідити. Відвар приймати по 400 мл на день до поліпшення стану.

Настоянка аспіринова: 250 мл горілки залити 10 розтовчених на порошок таблеток аспірину. Залишити в темному місці на дві доби. Вийде досить каламутна суміш, оскільки таблетки не повністю розчиняться. Після масажу проблемного місця його розтирають настоянкою чи роблять із нею компрес.

Настоянка з лаврового листя: 500 мл спирту залити суміш подрібненої кори верби та бузку (по дві столові ложки), лаврового листя (столова ложка). Додати 50 мг камфорного спирту й поставити в темне місце на три тижні. Щодня настоянку збовтувати. Готовий засіб процідити й кожного дня розтирати ділянку шиї.

 Мазь на свинячому салі: змішати несолоне свиняче сало, квітковий мед та «Трійний» одеколон (по 100 г). Додати чайну ложку 70-відсоткового оцту. Все добре перемішати й дати розчинитися твердим частинкам. Змащувати хворі місця маззю рекомендується двічі на день (уранці та ввечері). Мазь зберігати в холодильнику.

За словами Олексія Васильовича, гарну дію на «вдовиний горб» справляє рисове очищення. Для цього ретельно промити рис, залити його теплою водою й поставити в темне та холодне місце на ніч. Уранці воду злити, столову ложку рису відварити в чистій воді без солі протягом чотирьох хвилин. Готову кашу з’їсти натще. Рис, що залишився, знову залити водою й уранці процедуру повторити. Тибетські ченці вважали, що ці крупи вбирають у себе зайву сіль, тим самим виводячи її з організму.

Микола ЮРЧИШИН.

Відкладення солей на шиї у народі називають «удовиним горбом». Він не тільки псує зовнішній вигляд, а й завдає дискомфорту, больових відчуттів. При цьому погіршується мозковий кровообіг, навіть може виникнути інсульт.

— Найчастіше  до цього захворювання схильні люди, які ведуть малорухомий спосіб життя, — пояснює завідувач другого неврологічного відділення Київської обласної клінічної лікарні Олексій Васильович Попов. — Тож, аби запобігти утворенню «вдовиного горба», потрібно підтримувати гарну фізичну форму. Коли захворювання все ж розвинулося, позбутися його допоможе комплексне та кваліфіковане лікування. Існує кілька способів позбавлення відкладення солей на шиї. На ранній стадії захворювання основним методом є фізіотерапія, до якої входять електротерапія, ультразвук тощо. Надалі лікування може передбачати фармацевтичну терапію болю, лікування з допомогою ін’єкцій, лікувальну гімнастику. У крайньому разі як останній варіант застосовують хірургічне лікування. Зазвичай таке трапляється, якщо до відкладення солей додалися ще й міжхребцеві грижі.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 971

Відвідувати державні заклади освіти можуть лише ті діти, які отримали щеплення. Законність вимоги підтвердив Верховний Суд України 17 квітня 2019 року.

Управління освіти та відділ охорони здоров’я виконавчого комітету Ковельської міської ради неодноразово нагадували батькам про необхідність проходження медичного огляду дітьми з обов’язковим проведенням вакцинації. Адже незабаром початок нового навчального року.

 При цьому акцентувалась увага, що учні та дошкільнята без необхідних щеплень не будуть допускатися до відвідування дитячих колективів. Адже ряд інфекційних хвороб набувають загрозливого характеру. Особливо небезпечна недуга - дифтерія, від ускладнень якої рівень смертності сягає 50 відсотків, а рівень інвалідизації – до 40 відсотків.

Останнім часом знову зафіксовано спалах кору – надзвичайно заразного інфекційного захворювання, що передається повітряно-крапельним шляхом, тобто під час чхання, кашлю або розмови хворого. Вірус може жити в повітрі та на поверхнях до двох годин після того, як нездорова людина залишила приміщення. Дев’ять із десяти невакцинованих дітей, що контактують із хворим, будуть заражені.

Кір може мати тяжкий перебіг і призвести до серйозних ускладнень – пневмонії, вушної інфекції, запалення мозку (енцефаліту) тощо, а також до інвалідності та летальних випадків. Специфічного лікування від цієї недуги немає. Єдиний спосіб уникнути ускладнень та смерті – щеплення.

Тому так важливо вакцинувати дітей. Наявність щеплень за календарем - обов’язкова умова відвідування дошкільних закладів і шкіл. Законність цієї вимоги підтвердив Верховний Суд України у Постанові від 17 квітня 2019 року (справа №682/1692/17, провадження №61-8263св18). Взявши до уваги статті Конституції України, Закони України “Про освіту”, “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні”,  “Про захист населення від інфекційних хвороб”,  “Про охорону дитинства”,  “Про дошкільну освіту”, Цивільно-процесуальний кодекс України, у Постанові Верховного суду зазначається, що держава має забезпечити дотримання оптимального балансу між реалізацією права дитини на освіту та інтереси інших дітей. Коли індивідуальний інтерес протиставиться інтересу суспільства, загальне благо на безпеку та охорону здоров’я має перевагу.

Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, який, зокрема, забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій.

Отож,  згідно з діючими нормами Закону відвідувати державні заклади освіти можуть лише ті діти, які отримали щеплення.

Управління освіти та 

відділ охорони здоров’я міськвиконкому.

Відвідувати державні заклади освіти можуть лише ті діти, які отримали щеплення. Законність вимоги підтвердив Верховний Суд України 17 квітня 2019 року.

Управління освіти та відділ охорони здоров’я виконавчого комітету Ковельської міської ради неодноразово нагадували батькам про необхідність проходження медичного огляду дітьми з обов’язковим проведенням вакцинації. Адже незабаром початок нового навчального року.

 При цьому акцентувалась увага, що учні та дошкільнята без необхідних щеплень не будуть допускатися до відвідування дитячих колективів. Адже ряд інфекційних хвороб набувають загрозливого характеру. Особливо небезпечна недуга - дифтерія, від ускладнень якої рівень смертності сягає 50 відсотків, а рівень інвалідизації – до 40 відсотків.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 501

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 461

Гороскоп

з 19 по 25 серпня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 502

Непересічна подія сталася минулої неділі, 4 серпня, на Ковельщині – з ініціативи Колодяжненської об’єднаної територіальної громади, її керівництва з успіхом пройшов етнофестиваль «На гостину до Лесі».

Головне дійство відбулося в урочищі «Нечимне», куди з’їхалися шанувальники творчості нашої геніальної землячки Лесі Українки, аматори народного мистецтва, літератори, журналісти, представники громадських організацій і органів влади з Луцька, Ковеля, Ковельського, Камінь-Каширського, Турійського  районів, Забродівської і Луківської ОТГ та інших населених пунктів.

«Гостина у Лесі» вдалася на «відмінно». Про це засвідчили відгуки гостей і учасників етнофестивалю, публікації в засобах масової інформації. Одну з них під заголовком «Нечимне – мікрокосмос українства» спеціального кореспондента «Вістей Ковельщини» Анатолія Семенюка читайте на 8-й сторінці сьогоднішнього номера газети.

На фотосвітлинІ: учасники етнофестивалю «На гостину до Лесі».

Фото  Сергія ДАНИЛЮКА.

Непересічна подія сталася минулої неділі, 4 серпня, на Ковельщині – з ініціативи Колодяжненської об’єднаної територіальної громади, її керівництва з успіхом пройшов етнофестиваль «На гостину до Лесі».

Головне дійство відбулося в урочищі «Нечимне», куди з’їхалися шанувальники творчості нашої геніальної землячки Лесі Українки, аматори народного мистецтва, літератори, журналісти, представники громадських організацій і органів влади з Луцька, Ковеля, Ковельського, Камінь-Каширського, Турійського  районів, Забродівської і Луківської ОТГ та інших населених пунктів.

«Гостина у Лесі» вдалася на «відмінно». Про це засвідчили відгуки гостей і учасників етнофестивалю, публікації в засобах масової інформації. Одну з них під заголовком «Нечимне – мікрокосмос українства» спеціального кореспондента «Вістей Ковельщини» Анатолія Семенюка читайте на 8-й сторінці сьогоднішнього номера газети.

На фотосвітлинІ: учасники етнофестивалю «На гостину до Лесі».

Фото  Сергія ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 485

Погода  в Ковелі 

8-14 серпня 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 443

Костел св. Михаїла в  Голобах є однією з найстаріших сакральних пам’яток Волині, який було засновано на зламі XVI-XVII  століть. Він зміцнювався і розбудовувався впродовж наступних 400 років.

З початку XVIIІ століття цей храм став центром місцевої римо-католицької парафії.

Історію забудови костелу вивчали історики як Польщі (Роман Афтаназі), так і України  (М. Теодорович). Але найбільш ґрунтовні дослідження  його конструктивних особливостей, використання будівельних матеріалів і збереження іконографії провів Леонід Крищенко. «Історичні дослідження» Л. Крищенка, наскільки відомо, не публікувались, але вони є цікавими. Бо саме завдяки їм вдалось встановити, що споруда костелу св.Михаїла є на ціле століття старішою, ніж вважалось раніше.

Всі матеріали історії будівництва костелу його коляторів (опікунів) вивчив, користуючись українськими і польськими архівами, дослідженнями наших і польських істориків та узагальнив в своїй книзі «Костьол св. архангела Михаїла в Голобах і його колятори» кандидат історичних наук України, доктор історичних наук Польщі Євген Чернецький. Книга видана українською та польською мовами, цікава і потрібна. 

Спираючись на дослідження Л. Крищенка, автор відтворив загальну історичну періодизацію костелу. Від початку будівництва до Другої світової війни опікувались святинею місцеві дідичі – Ярузельські, Вільги, Божидар-Подгороденські, Потоцькі, графи Ронікери, Подлевські, Мяновські. Всі ці роди і були власниками (в той чи інший період) Голоб.

До речі, останніми власниками Голоб та історичного маєтку був Леопольд Мяновський, котрий був одружений з Марією-Кароліною з графів Ронікерів. Про них пам’ятають старожили селища. Сам Леопольд добре знав аграрну справу, був умілим управителем своїх земель. Закінчив рільничу школу в Кракові, на своїх землях робив все на «рівні» науки, впроваджував новинки дослідних станцій. 

Саме через призму досліджень життя родин власників Голоб автору вдалось досить вдало відобразити й історію самого селища. Всі власники населеного пункту користувались своїми власними гербами і саме на них відображено той чи інший період історії селища. У пам’ять про їх благодійну опіку костел св.Михаїла до свята уперше прикрашений зображеннями восьми гербів згаданих родів.

Саме презентації цієї книги Є. Чернецького нещодавно були приурочені святкові урочистості в костелі, в яких взяли участь представники римо-католицької церкви – єпископ Луцький Віталій Скомаровський з єпархіальним кліром, українська греко-католицька церква (отець Євген Мерімерін), настоятель костелу св. Михаїла о. Тадеуш Фостаковський. На свято були запрошені священики селища о. Ніфонт та о. Андрій, місцева влада. Прибули на урочистість представники з Польщі, а також продовжувачі роду Ронікерів – праправнучка Алла Преображенська-Ронікер. Сама пані Алла проживає в Білій Церкві, неодноразово відвідувала селище, аби «пройтися історичними шляхами своїх пращурів, вклонитися їх пам’яті». Пані Алла – талановита художниця, свої роботи подарувала і костелу, і православній церкві св. Георгія Побідоносця, яка також є історичною пам’яткою селища і забудовником якої є Людвіг Вільга. Алла Преображенська-Ронікер була меценатом видання книги, зібрання місцевих спогадів, досліджень, які також увійшли до неї.

Історія костелу досить складна. Тільки в 1997 році він був повернутий своїм парафіянам. Тепер перебуває під духовною опікою франсцисканців.

Важливою подією, пов’язаною з відновленням римо-католицької парафії в селищі, стало повернення до костелу ікони Найсвятішої Діви Марії Ченстоховської, яку в часи Другої світової війни вдалося врятувати. Зберігалась вона у Великобританії. В костелі на сьогодні діє орган.

Книга «Костьол св. архангела Михаїла в Голобах і його колятори» – цікава, змістовна, багата історичними дослідженнями, відкриттями. Своє видання автор Євген Чернецький адресує дослідникам і шанувальникам старовинних пам’яток Волині. 

Валентина СІЧКАР. 

Костел св. Михаїла в  Голобах є однією з найстаріших сакральних пам’яток Волині, який було засновано на зламі XVI-XVII  століть. Він зміцнювався і розбудовувався впродовж наступних 400 років.

З початку XVIIІ століття цей храм став центром місцевої римо-католицької парафії.

Історію забудови костелу вивчали історики як Польщі (Роман Афтаназі), так і України  (М. Теодорович). Але найбільш ґрунтовні дослідження  його конструктивних особливостей, використання будівельних матеріалів і збереження іконографії провів Леонід Крищенко. «Історичні дослідження» Л. Крищенка, наскільки відомо, не публікувались, але вони є цікавими. Бо саме завдяки їм вдалось встановити, що споруда костелу св.Михаїла є на ціле століття старішою, ніж вважалось раніше.

Всі матеріали історії будівництва костелу його коляторів (опікунів) вивчив, користуючись українськими і польськими архівами, дослідженнями наших і польських істориків та узагальнив в своїй книзі «Костьол св. архангела Михаїла в Голобах і його колятори» кандидат історичних наук України, доктор історичних наук Польщі Євген Чернецький. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 619

“Країна, яка забула свою культуру, історію, традиції та національних героїв – приречена на вимирання». До цієї відомої цитати Льва Толстого треба додати, що ще й “забула свою мову”. 

Якщо подивитися на сучасні суспільно-політичні процеси   в Україні через призму історії, то все стає гранично зрозумілим. Роздробленість князівства Русь призвела до того, що в ХІ  столітті воно втратило самостійність. Почали рвати його на шматки литовці, ординці, османи, поляки. Всі ближні сусіди  побачили в ній слабку державу, не здатну себе захистити. Люблінська унія(1569 р.) пішла далі. Стали відбирати православ’я і рідну українську мову.  Поляки почали насаджувати свою культуру і традиції. Українські князівські нащадки   із задоволенням її переймали й нерідко  зневажали все своє рідне, але народ беріг  культуру, пам’ятав про  генетичне коріння. Козаки відчайдушно  захищали православ’я на рідній  землі. 

Два століття гноблення українців не минули  даремно. За цей час дехто з них  забув, що потрібно  мати свою незалежну  національну державу, а не служити загарбникам. Так підійшла черга одновірців зі Сходу надати допомогу “братньому” народу у звільненні від чужинців. Гетьмани ставилися до Московського царства як до одновірців і сподівалися отримати від нього військову допомогу у звільненні Русі та будівництві  незалежної держави,  очистити свою землю в чинних раніше кордонах. 

l

Гетьман Богдан Хмельницький під впливом розмов з митрополитом Сильвестром Косом, патріархом Єрусалимським Паїсієм та іншими священнослужителями зрозумів, що треба будувати  самостійну державу. Але сили були нерівні,  тому на Козацькій Раді   прийняли рішення звернутися за допомогою до московського царя з проханням надати військову допомогу. В ті часи військові союзи укладалися досить часто і, як правило, були короткими. Сьогодні козаки воюють з Польщею й укладають союз з Кримським ханством і Османською імперією, завтра воюють з Османською імперією й укладають союз з Польщею. 

Тому,  уклавши союз з московським царем,  козаки не підозрювали,  чим це все може обернутися. А цей тимчасовий військовий союз призвів до несподіваних наслідків: московський цар розмістив  свій військовий гарнізон в столиці козацтва — Батурині, щоб контролювати Гетьмана. Біля Січі побудував поселення також з військовими гарнізонами, щоб контролювати низових козаків. Але одновірцям і цього виявилося замало! Назву Русь  привласнюють, а на українців  повісили  ярлик — Малоросія.   

Московське царство  мало   багато племен, тому виникла потреба їх об’єднати. А для цього ці народи слід  було підвести під загальну героїчну історію, єдину релігію та культуру. Своєї ж немає! «Великій державі — велике минуле, великим правителям — великих попередників!» —  кинула клич  імператриця Катерина ІІ. Де це все взяти? Зрозуміло, що там, де воно «лежить»   та  не має «власника». 

Цю справу розпочав Петро І,  коли зібрав з монастирів  Русі всі літописи та й спалив їх у монастирській бібліотеці. Тепер історію Московського царства можна писати з чистого аркуша, як потрібно московським державникам. Вони й до цього часу продовжують  красти українську історію та видавати її за свою. За ці 28 років в Україні, на жаль,  не знайшлось, патріотів, які б зупинили цей процес й відстояли своє та повернули вкрадене.

l

Про трагедію  українського етносу під кінець ХVІІ століття Іван Мазепа  писав: «У нас на Україні і начальні, і підначальні, і духовні і мирські особи, подібно ріжним колесам, не перебувають у єдиномислії і згоді: ті схиляються до протекції московської, другі – до турецької, третім смакує побратимство з татарами з вродженої антипатії до поляків». Найцікавіше, що в ті часи Правобережна Україна дивилася на Росію,  як на порятунок від поляків, а Лівобережна — на Польщу,  як порятунок від Москви. Зараз ці орієнтири помінялися.   

Значення нав’язування деморалізаційної ідеології ворогові добре розуміли німці. У Першу світову війну вони піддали активній обробці населення Великобританії. Але уряд швидко зрозумів задум німців і створив Британське бюро військової пропаганди, куди увійшли відомі англійські письменники того часу — Редьярд Кіплінг, Артур Конан Дойл, Джон Голсуорсі, Герберт Уелс та інші. Тому спроба розколоти суспільство не вдалася. 

Коли до розгрому Німеччини залишалися лічені місяці, переможний наступ Антанти на Берлін зупинився через зраду  російського тилу. Німецька пропаганда деморалізувала тил російської армії й в Російській імперії відбулася революція. Замість того, щоб йти в бій,  солдати почали мітингувати, фронт посипався в повному розумінні  цього слова. Російський тил зрадив свою армію через ефективну  німецьку пропаганду.

Ще в 1922 р. Ленін зрозумів, що таке кіно і сказав: «Ви повинні твердо пам’ятати, що з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно».  За  його допомогою можна нав’язувати народу будь-яку ідеологію. А тоді ще не було телебачення,  і кінопересувка не щодня в село приїжджала. Але вождь усвідомив, що за допомогою кіно можна об’єднати, згуртувати народ навколо ідеї. Й. Геббельс пішов далі: “Дайте мені засоби масової інформації, і я з будь-якого народу зроблю стадо свиней.”«Я не згоден з тим, що пропаганда є чимось низькопробним, адже ми сьогодні не сиділи б у міністерських кріслах, якщо б не були великими художниками пропаганди»,  –  це   його одкровення, які актуальні й сьогодні, коли  в кожному будинку стоїть телевізор і працює цілодобово. 

Відомо, що  телеканали знаходяться в руках олігархів. Яку ідеологію буде нав’язувати олігарх народу? Природно, ту, яка вигідна йому, а тут ще й кремлівська пропаганда намагається «допомогти». От і дивиться українець,  як телевізор розповідає йому, що він «тупий хохол», «не пам’ятає історії»,  «ні на що не здатний». Він “не має”  незалежної держави, власної  мови, а та, якою  розмовляє,  нав’язана Австро-Угорщиною з допомогою М. Грушевського.

 Зате телепропагандисти прославляють «російський патріотизм», «богообраний народ»,   «споконвічну російську землю», «російську доблесть», т. д., і т. п. Крим став для росіян  духовними скріпами, а при в’їзді в Кремль встановлюють пам’ятник київському князю Рівноапостольному Володимиру. Навіть Православ’я привласнили собі! 

l

Така активна  ідеологічна обробка народу призвела до того, що Україна втратила Крим, частину Донецької й Луганської областей, де  продовжують гинути кращі сини своєї Батьківщини. Тому напрошується висновок: доки на телебаченні не буде 2-3 незалежних громадських телеканалів з бюджетним фінансуванням для контрпропаганди, то й    України не буде. 

Країна —   як сім’я. Держапарат з усіма його атрибутами – “батько”, а народ — його “діти”. У сім’ї батьки турбуються про виховання дітей,  і для цього роблять все необхідне. Так є скрізь. Америка з великою кількістю мігрантів з інших країн ненав’язливо приводить їх до спільного знаменника — американського світогляду і способу життя. Для цієї мети Голлівуд щорічно випускає 800 кінофільмів, які пропагують американський патріотизм, велич Америки.

Щоб об’єднати суспільство,  необхідна національна ідея —духовна основа створення держави. Але для цього треба спершу підняти рівень національної  свідомості та ідентичності громадян. За минулі роки держава практично нічого не робила для цього. Деякі урядовці вирішили, що загальна територія і мова з цим завданням впораються, але виявилося, що територію відбирають, а мову забороняють. Про історію свого народу і не згадали. А даремно! 

Якщо громадянин не знає історії свого народу,  про яку самоідентифікацію може йти мова?  Саме вміння передати словом накопичені знання і досвід одним поколінням іншим  вивели людину з ряду тварин, які не можуть цього робити. А історія незаслужено забута, хоча могла б допомогти людям  не допускати помилок, які були здійснені попередніми поколіннями. Кращий спосіб в цій роботі — краєзнавчі музеї, художня література й кіно.

l

Першим кроком до національної ідентичності юного громадянина країни є  екскурсія в краєзнавчий музей. Тільки там він наочно бачить здобутки культури свого народу. В Україні було багато війн, тому артефактів майже не збереглось, архіви спалені. Працівники музеїв збирають, що де можна, і зберігають. Зараз створюють  ОТГ зі своїм невеликим бюджетом, і музеї потихенько починають закриватися. Щоб не втратити національні скарбниці, повинна бути державна програма їх підтримки.

У часи царського та радянського режимів  письменники вільного доступу до правдивої історичної інформації практично не мали, але з отриманням Незалежності це змінилося кардинальним чином. хоч і повільно, але впевнено на книжкових прилавках почали з’являтися книги на історичну тематику. З кіномистецтвом справи йдуть значно гірше, а це найбільш доступний вид пропаганди який охоплює багатомільйонну аудиторію. 

Одеська кіностудія не працює за безпосереднім призначенням,  і знімальні павільйони здає під склади, а реквізит разом з артистами — на прокат. У кіностудії ім. Довженка ледве тліє життя. Якщо в Голлівуд стороннім бізнесменам входу немає, бо  всі розуміють, який це вигідний бізнес, і чужих туди не пускають, то в Україні бізнес відвернувся від кіноіндустрії. А даремно! В даний час провідні кіностудії світу відчувають сценарний голод. Немає нових ідей і тем для фільмування. І тут Україна у виграші. Вона може своєю героїчною  історією  завоювати кіноринок, і українські козаки стануть світовим брендом. При чому це будуть не вигадані казки про ковбоїв, а сцени з реального життя держави Україна, та сама   масова пропаганда, яка об’єднає народ, перетворить його в націю. 

А як агітує кіно, показали останні президентські вибори. Народ подивився «Слугу народу»   і без особливої  агітації  проголосував за кіногероя. Тому державі й бізнесменам треба задуматися над  розвитком кінематографу в Україні, що дозволить розвиватися  державі.  

Я написав кіносценарій про зачинателів  козацького руху і поклав його на полицю покриватися пилом. Чекаю часу, поки в Україні не почнуть працювати кіностудії. Хоча його можна віддати на “Мосфільм” або полякам, але вони спотворять зміст і виставлять козаків незрозуміло ким. А цей фільм для українців зараз дуже актуальний, хоч  держава до цього ще не «доросла». Тому  зі спокійною душею я почав писати наступний сценарій, знаючи, що його чекає та ж доля. 

В історії американського кіно відомий рекорд, який встановив Кевін Костнер, коли сценарій пролежав на полиці 16 років й після цього пішов у виробництво. Хочеться сподіватися, що Україна не поб’є цей «рекорд»!

Петро  ОБ’ЄДКОВ.

“Країна, яка забула свою культуру, історію, традиції та національних героїв – приречена на вимирання». До цієї відомої цитати Льва Толстого треба додати, що ще й “забула свою мову”. 

Якщо подивитися на сучасні суспільно-політичні процеси   в Україні через призму історії, то все стає гранично зрозумілим. Роздробленість князівства Русь призвела до того, що в ХІ  столітті воно втратило самостійність. Почали рвати його на шматки литовці, ординці, османи, поляки. Всі ближні сусіди  побачили в ній слабку державу, не здатну себе захистити. Люблінська унія(1569 р.) пішла далі. Стали відбирати православ’я і рідну українську мову.  Поляки почали насаджувати свою культуру і традиції. Українські князівські нащадки   із задоволенням її переймали й нерідко  зневажали все своє рідне, але народ беріг  культуру, пам’ятав про  генетичне коріння. Козаки відчайдушно  захищали православ’я на рідній  землі. 

Два століття гноблення українців не минули  даремно. За цей час дехто з них  забув, що потрібно  мати свою незалежну  національну державу, а не служити загарбникам. Так підійшла черга одновірців зі Сходу надати допомогу “братньому” народу у звільненні від чужинців. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1259

28  липня 2019 року у Володимирі-Волинському відбулися змагання з боча за участю спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату. Захід провели з нагоди відзначення Дня міста. 

В змаганнях взяв участь 21 учасник з Любомильського, Ратнівського, Старовижівського та Турійського районів, міст Володимира-Волинського, Ковеля та Рівного.  

Змагання проходили як в індивідуальному заліку, так і в командному.

За результатами  першість отримала команда Рівненської області, друге і третє місця посіли представники ГО «Асоціація осіб з інвалідністю «Добродія в дії».

  На центральній площі міста усі охочі мали можливість спостерігати за цікавими моментами гри та активно вболівали.

Успіхи ковельских учасників наступні:

в парному заліку ВС4/ВС5 2-е місце зайняли Яренчук Ольга (м.Ковель), Паталій Борис (с.Погіньки).

В індивідуальних змаганнях ВС1/ВС2   2-е місце виборов Гелетуха Олег;  третє – Вакульський Олександр  (усі з міста Ковеля).

Участь в змаганнях також взяли Ринковська Катерина, Дудка Олександр, Сахарук Максим, Панчук Анастасія.

Переможці та призери змагань  нагороджені медалями, дипломами та сувенірами, а команда-переможець забрала з собою Кубок.

Після нагородження всі учасники посмакували  смачним обідом.

Гра “БОЧА” – це паралімпійський вид спорту для людей з інвалідністю, який стрімко розвивається та стає популярною і улюбленою грою для людей з важкими нозоологіями (ДЦП, міопатія, дистрофія,«шийники».

Хотілось би привернути увагу наших місцевих чиновників до цієї категорії людей, оскільки вони сподіваються на підтримку, адже  мають потребу в нових наборах БОЧА, які коштують дуже дорого для нас,  в підтримці  автотранспортом  для поїздок на змагання та приміщенні  для тренувань.

Дякуємо  нашим супроводжуючим  Лисюк Олені, Ринковській Світлані, Сахарук Людмилі, Дудкі Марії та нашому тренеру Кравчуку Володимиру.

Велике “спасибі” за допомогу у цій поїздці Рижку Дмитру, водієві Горбаню Сергію й усім небайдужим!

Ольга ЯРЕНЧУК,

прес-секретар громадської організації «АСОЦІАЦІЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ   «ДОБРОДІЯ В ДІЇ».

28  липня 2019 року у Володимирі-Волинському відбулися змагання з боча за участю спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату. Захід провели з нагоди відзначення Дня міста. 

В змаганнях взяв участь 21 учасник з Любомильського, Ратнівського, Старовижівського та Турійського районів, міст Володимира-Волинського, Ковеля та Рівного.  

Змагання проходили як в індивідуальному заліку, так і в командному.

За результатами  першість отримала команда Рівненської області, друге і третє місця посіли представники ГО «Асоціація осіб з інвалідністю «Добродія в дії».

  На центральній площі міста усі охочі мали можливість спостерігати за цікавими моментами гри та активно вболівали.

Успіхи ковельских учасників наступні:

в парному заліку ВС4/ВС5 2-е місце зайняли Яренчук Ольга (м.Ковель), Паталій Борис (с.Погіньки).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 452