Там, де мистецтво із

 народом розмовляє, 

Там, де мелодія в душі

 звучить.

Де пісня над просторами

 злітає, 

Там зло мовчить!

l

Ці поетичні рядки народилися, коли я повертався із фестивалю "Червона калина", який організували із неповнолітніми засудженими працівники Ковельської виховної колонії.

Не раз почуєш про недостатню увагу до гуманітарної політики в державі.  А в цьому "закритому" закладі, де жорсткий режим виховання, де свій ритм життя, якраз гуманітарна складова є запорукою успіху.

…Коли ідеш повз високі мури, обплетені клубками колючого дроту по периметру, здається, що серце зупиняється. Мимоволі поринаєш у роздуми.  Самі собою приходять поетичні рядки: 

Високі мури, а над ними  –

 колючки, 

Не видно сходу Сонця із-за

 небокраю.

Воно готове їх зігріти залюбки, 

Та кара за провину милості 

не має.

Жили, як всі грішні на святій

 землі, 

Виспівували птахи

 дзвінкоголосу пісню, 

Так сталося – в підступній сірій

 млі

Ступили на стежину бісову,

 зловісну.

Не раз прийде прозріння уві

 сні,

Не раз і Бога запитає: 

"Чому оце зі мною?".

Скресає лід холодний навесні, 

Та не стихають ні на мить

 двобої

За право бути вищим 

над всіма.

Хоч що з того? Химерія та блуд.

Хтось краде гроші, хоч щастя 

в них нема.

Спинись, прозрій – на все 

є Божий суд

Не чує розум – пристрасть

 закипіла, 

Засліпллений, в емоціях бушує

 океан.

Злочинна хвиля добрі наміри

 накрила.

Невже невідворотні: 

зло, гординя і обман?

Та ні! Там біля хлопців 

на сторожі,

Мов ангели, стають місіонери

 світла

І сіють зерна, щоб неволі впали

 огорожі, 

Щоб юні душі новим буттям

 розквітли. 

Мій Господи, почуй, і всіх

 благослови.

Ця місія  – свята. 

Гряде прозріння.

Я чую вищий голос з темноти:

 "Іду на ви!"

За мурами, мов свято, – велике

 просвітління.

Ці рядки – і для вихованців, і для вихователів-наставників. Їм багато чого вдається в результаті клопіткої праці. Не потрібно слів, щоб побачити її результати.  У фойє будинку культури колонії – яскрава виставка образотворчого та прикладного мистецтва.  Заворожує майстерність її учасників, але мене цікавить психологічна суть образів.  Вона – на вишивках. 

У вовка і тигра добрі очі. Від Богородиці любов до нас пульсує.  У Лесі Українки світла закоханість, а Тарас Шевченко строгий (навіть трохи грізний).  Іван Франко з картини поглядає на нас мудро і лагідно. 

Вдумайся, мій читачу: це єство вихованців до тебе говорить. 

– Вони  такі, як ми усі. Загляньте в душу засудженого – там ви побачите любов і добро, знайдете прекрасне. Колонія шукає це прекрасне і формує в   юнаків, які колись спіткнулися, новий погляд на життя, – підтверджує вище сказане Іван Абрамчук, очільник виховного закладу.

Це не пафосні слова заради марнославства перед батьками засуджених дітей, представниками місцевої влади та вищестоящим керівництвом. В них – правда буденного життя колонії.

Цю  правду від імені батьків продовжує мама одного із засуджених: "Я бачу зміни в душі свого сина. У нього з'явилися нові життєві    пріоритети, новий погляд на добро і зло, на істини буття. Не вистачає слів для подяки тим, хто робить це!.."

Написане мною – це тільки прелюдія до змістовного, сценічно бездоганного, професійно-витонченого дійства.  Воно позначене неповторною поезією геніальної Ліни Костенко.  Неймовірно важко та складно передати психологізм, філософію і поетичність її образів.  І цей духовний Космос вдалося осягнути Оксані Мизовець, керівнику фестивалю, із своїми помічниками і вихованцями.

Режисура, сценічність кожного номера продумані до дрібниць. В одному – чарівність української пісні, в іншому – патріотичність, а в третьому – драма і трагедія кохання, а ще, мов вихор, запальний танець.

Ніхто краще не оцінить побачене і почуте, аніж глядач, присутній в залі. Він прозрівав на шляху до прекрасного із композицією "Квітка з каменю"  (В. Дронов, В. Іщенко), бурхливо плескав у долоні та відлунював "Браво!" Оксані Мизовець та івану Масловському  за філософсько-душевну пісню "Небачене". А ще в багатьох скотилася сльоза по щоці, коли проникався трагічною драмою кохання "Сповідь" із роману Ліни Костенко  "Маруся Чурай" в емоційному виконанні вихованців та Вікторії Кравчик, Ольги Ковальчук, Володимира Дронова. Покорила всіх режисурою постановки та високим артистизмом Альона Малюга-Мельникова театралізованою постановкою "Страта" (за романом Ліни Костенко "Маруся Чурай").  Зачарував "Журавлик"   Альони Мизовець та Марії Богданович.

Справились вихованці із запропонованою темою Міністерством юстиції України: "Я маю право" та флешмобом "Конвенція ООН". Як завжди, гарно, змістовно і професійно презентували себе студія естрадного співу "Надія" (кер. Ірина Новожилова), студія сучасної хореографії "Беллатрікс" (кер. Ангеліна Гавришук), студія естрадного співу "Зорепад" (кер. Руслана Шацька), гурт "Родинонька" (кер. Поліна Панюс).

У фіналі аматорський театр "10 ряд 10 місце"  (режисер-постановник Альона Малюга-Мельникова) за участю вихованців колонії подарували глядачам історичний перформанс в середньовічному стилі "500-річчя надання Ковелю Магдебурзького права".

Збуджені побаченим і почутим, не скупились на похвальні слова Тетяна Матяшук, зав. відділом культури райдержадміністрації та Вікторія Савлук, очільниця міського відділу культури. Вони в унісон висловили заслужене "Браво!" аматорам сцени та вихованцям і щиросердне "Дякую!" – Оксані Мизовець. З їхніх рук від імені високоповажного журі найкращі отримали нагороди – дипломи в номінаціях "Літературна творчість", "Театральне мистецтво", "Хореографічне мистецтво" та "образотворче і  декоративно-прикладне мистецтво". Серед них  – Денис Кметь, Володимир Дронов, Роман Давидюк, Олександр Моргунський. 

І знову хвилююча мить – вихованцям вручають айді-картки (паспорти), картки платника податку та довідку про звільнення засудженого.  Цю місію, мов батько, із напутнім словом  виконав Іван Абрамчук. Він від імені колективу виховної колонії вручив подяки кращим виконавцям, колективам, громадським організаціям міста, які допомагали в підготовці  фестивалю.  Особливо щира подяка та квіти –  Оксані Мизовець.

l

В просторому залі – високоповажні гості  фестивалю, серед яких – Сергій Кузьмич, завідувач сектора соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України, Олександр Гужва, заступник начальника відділу діяльності виховних колоній адміністрації  кримінально- виконавчої системи, Андрій Броїло, голова районної ради Ігор Прокопів, заступник міського голови, Жанна Вельма, голова піклувальної ради колонії та інші. 

Всіх без винятку  переповнювали позитивні емоції від побаченого. Виступаючі дякували за справжнє диво, висловлювали надію на швидше звільнення засуджених та повернення до повноцінного життя. Ці побажання можна висловити однією фразою: "Одна помилка  –  це біда, дай Боже, аби життя не стало помилкою". 

І ще один штрих, який не можна оминути. Голова громадської організації  "Велика ідея" Людмила Зубарєва передала полотнище з узорами, на якому свої "хрестики" мають поставити вихованці.  Це полотнище  є частинкою вишиванки, в яку  буде одягнута скульптура Тараса Шевченка у Ковелі.  Презентація гігантської вишиванки відбудеться 24 серпня ц. р. у День Незалежності України.

Що ж, ХХVІІ заочний фестиваль самодіяльної художньої творчості неповнолітніх засуджених  "Червона калина" – це вже історія. Він залишив яскравий слід у царині виховного процесу Ковельської виховної колонії.

… За переказами, у древній Грузії існував вид змагань, де плавці із зв'язаними руками та ногами перепливали водойму встановленої довжини.

Погодьтеся: вихованці – це ті ж древні спортсмени, що перепливають встановлену Законами водойму під назвою "колонія".

Вони "перепливуть" свій термін і переможно долучаться до життя у вільному просторі. Це для них – напутнє слово Ліни Костенко:

Не допускай такої мислі, 

Що Бог покаже нам не ласку.

Життя людського строки

 стислі.

Немає часу на поразку.

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час фестивалю "Червона калина".

Фото 

Ганни ЯВОРСЬКОЇ.

ххх

Ці поетичні рядки народилися, коли я повертався із фестивалю "Червона калина", який організували із неповнолітніми засудженими працівники Ковельської виховної колонії.

Не раз почуєш про недостатню увагу до гуманітарної політики в державі.  А в цьому "закритому" закладі, де жорсткий режим виховання, де свій ритм життя, якраз гуманітарна складова є запорукою успіху.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1203

20 липня – Міжнародний день торта, присвячений дружбі і миру між людьми, країнами, народами, відзначають порівняно недавно. Він проходить під девізом "I Cake you", що в перекладі з англійської означає "Я прийду до тебе з тортом". 

Щоб дізнатися про особливості "солодкої"  професії, власні смакові вподобання та актуальні тенденції у кондитерському світі,  ми поспілкувались із ковельчанкою Світланою Оксенюк (дівоче  –Тудрій). Молода, симпатична, водночас скромна й привітна. Її кондитерськими шедеврами можна захоплюватись, робити численні фотосесії, а головне – усе смачно і продумано до дрібниць.

– Якщо відверто, то мої здібності до випікання тортів і приготування десертів та й, власне, вміння куховарити "прокинулись" після того, як пішла у декретну відпустку, – зізнається пані Світлана. – Мені тоді було лише 18. Але, як і кожна жінка, мріяла дивувати своїх рідних і друзів смачними та оригінальними стравами. А ще  дуже хотілося, щоб приготоване мною, приносило користь, створювало настрій і приносило задоволення.

– Пані Світлано, звідки черпаєте творчі ідеї? 

– Я сама по собі людина творча, закінчила Ковельську художню школу ім. Андроника Лазарчука. Мене не може не зачаровувати краса нашої квітучої Землі: луки, поля, зелені ліси, ріки й озера, мальовничі села, гамірливе життя міст! А яка  красива й особлива кожна пора року! Все це відтворюю за допомогою пензля і фарб на аркуші. Звідси, мабуть, і поклик до усього прекрасного. Адже часто, виношуючи в думках нові ідеї, я йду і малюю чи не кожен кондитерський задум.

 Мені пощастило проходити майстер-класи у найкращих кондитерів України. Неоціненний досвід отримала у Маріни Іванченко, засновника кондитерської школи "Sweet World" ("Солодкий світ"), співзасновника Всеукраїнської асоціації кондитерів України. Повірте, ці майстер-класи –суттєвий крок вперед. 

– Що найголовніше у Вашій професії? 

– Найголовніше – вкладати частинку своєї душі, адже професіоналізм приходить не за один день. Створити торт чи будь-які десерти – досить клопітка і об'ємна робота, але вона цього варта. Я керуюсь принципом виготовляти кондитерську продукцію винятково з якісних інгредієнтів. Замовляю бельгійський або італійський шоколад, ніколи не додаю маргарин, а тільки масло.  Кондитерські вироби повинні бути окрасою і прекрасним доповненням до свята. Але не тільки цікаво і майстерно виконаними, а й  корисними  та смачними.

– Який кондитерський "витвір" вважаєте своєю гордістю?

– Радію, коли до смаку любителям солоденького  торт "Світлана". Це – мій авторський рецепт. Великою популярністю користується  торт "Молочна дівчинка", коржі якого виготовляють на основі згущеного молока і перемазуються вершковим кремом. До вподоби багатьом класичний німецький торт "Шварцвальд". Справжньою знахідкою є торт "Апельсиновий", рецепт випікання коржів якого запозичила у кондитера Деніса Олівера, а крем створила за власними ідеями. Найвибагливішим кондитерським гурманам  пропоную торт "Снікерс" від кондитера Маріни Іванченко. Хто його куштував, то відзначає, що  він дуже смачний.

– Світлано, про що мрієте, які ідеї найбільше хотілося б втілити у життя?

– Мрію відкрити власну кав'ярню. Почала навіть задумуватись над тим, щоб створити  кулінарну школу для жінок, які мають бажання навчитися готувати. Власне, мабуть, треба починати з дівчаток, які в майбутньому стануть дружинами і мамами. Скільки в Ковелі різних гуртків, а кулінарне мистецтво  фактично не викладає ніхто. Як приємно, коли у вас вдома тепло, затишно, а повсюди – аромат кави і смачної випічки!

Хотілося б, щоб кожна господиня вміла спекти торт, приємно дивуючи своїх рідних і друзів.

– Світлано, щиро вдячні вам за розмову! Творчих Вам успіхів  і втілення креативних ідей!

Розмову вела 

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: Світлана ОКСЕНЮК  (ТУДРІЙ) з відомим українським кондитером  Маріною ІВАНЧЕНКО; разом з мамою Вірою Юріївною.

Фото з домашнього архіву.

20 липня – Міжнародний день торта, присвячений дружбі і миру між людьми, країнами, народами, відзначають порівняно недавно. Він проходить під девізом "I Cake you", що в перекладі з англійської означає "Я прийду до тебе з тортом". 

Щоб дізнатися про особливості "солодкої"  професії, власні смакові вподобання та актуальні тенденції у кондитерському світі,  ми поспілкувались із ковельчанкою Світланою Оксенюк (дівоче  –Тудрій). Молода, симпатична, водночас скромна й привітна. Її кондитерськими шедеврами можна захоплюватись, робити численні фотосесії, а головне – усе смачно і продумано до дрібниць.

– Якщо відверто, то мої здібності до випікання тортів і приготування десертів та й, власне, вміння куховарити "прокинулись" після того, як пішла у декретну відпустку, – зізнається пані Світлана. – Мені тоді було лише 18. Але, як і кожна жінка, мріяла дивувати своїх рідних і друзів смачними та оригінальними стравами. А ще  дуже хотілося, щоб приготоване мною, приносило користь, створювало настрій і приносило задоволення.

– Пані Світлано, звідки черпаєте творчі ідеї? 

– Я сама по собі людина творча, закінчила Ковельську художню школу ім. Андроника Лазарчука. Мене не може не зачаровувати краса нашої квітучої Землі: луки, поля, зелені ліси, ріки й озера, мальовничі села, гамірливе життя міст! А яка  красива й особлива кожна пора року! Все це відтворюю за допомогою пензля і фарб на аркуші. Звідси, мабуть, і поклик до усього прекрасного. Адже часто, виношуючи в думках нові ідеї, я йду і малюю чи не кожен кондитерський задум.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 671

З 6 по 8 липня ц.р. на о. Світязь в урочищі "Гряда", що у Шацькому районі, проходив міжнародний фестиваль-конкурс мистецтв "Зіркові хвилі Світязя-2018". 

Організаторами конкурсу виступили Європейська фестивально-концертна молодіжна ліга. Захід відбувся за підтримки  та участі Департаменту культури з питань концертної та гастрольної діяльності, Міністерства освіти та науки України.

 Юні ковельчани достойно представили наше місто та Ковельську школу мистецтв. Анастасія Харитонова – лауреат I премії у третій віковій категорії – "Естрадний вокал" ("Спілка творчої молоді. "Гармонія", викладач Л. І. Лимар); Софія Йоц-Холодько – лауреат I премії у третій віковій категорії  "Інструментальна музика" – клас фортепіано (Ковельська школа мистецтв, викладач Л. І. Лимар); Вікторія Бобер – лауреат II премії у другій віковій категорії "Інструментальна музика" – клас домри  (Ковельська школа мистецтв, викладач С. М. Остапчук, концертмейстер Л. І. Лимар); Вікторія Йоц-Холодько – лауреат III премії у першій  віковій категорії "Інструментальна музика" – клас фортепіано (Ковельська школа мистецтв, викладач Л. І. Лимар).

Володимир ЯЦИНА.

НА ЗНІМКУ: сестрички Софія та Вікторія ЙОЦ-ХОЛОДЬКО із своїми відзнаками.

Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

З 6 по 8 липня ц.р. на о. Світязь в урочищі "Гряда", що у Шацькому районі, проходив міжнародний фестиваль-конкурс мистецтв "Зіркові хвилі Світязя-2018". 

Організаторами конкурсу виступили Європейська фестивально-концертна молодіжна ліга. Захід відбувся за підтримки  та участі Департаменту культури з питань концертної та гастрольної діяльності, Міністерства освіти та науки України.

 Юні ковельчани достойно представили наше місто та Ковельську школу мистецтв. Анастасія Харитонова – лауреат I премії у третій віковій категорії – "Естрадний вокал" ("Спілка творчої молоді. "Гармонія", викладач Л. І. Лимар); Софія Йоц-Холодько – лауреат I премії у третій віковій категорії  "Інструментальна музика" – клас фортепіано (Ковельська школа мистецтв, викладач Л. І. Лимар); Вікторія Бобер – лауреат II премії у другій віковій категорії "Інструментальна музика" – клас домри  (Ковельська школа мистецтв, викладач С. М. Остапчук, концертмейстер Л. І. Лимар); Вікторія Йоц-Холодько – лауреат III премії у першій  віковій категорії "Інструментальна музика" – клас фортепіано (Ковельська школа мистецтв, викладач Л. І. Лимар).

НА ЗНІМКУ: сестрички Софія та Вікторія ЙОЦ-ХОЛОДЬКО із своїми відзнаками.

Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 447

Марія була красунею на все село. Тому від хлопців відбою не мала. Кожен хотів її засватати, але вона серце віддала  чорнявому красеню Івану.

Побрались, стали помаленьку хазяювати. Час був важкий, повоєнний, тож не надто розкошували. Але спорудили хатину, розвели живність, мали і хліб, і до хліба. Згодом Марія влаштувалася в "кооперативу", як тоді називали сільський магазин, стало легше зводити кінці з кінцями.

А там і дітки з'явилися – два синочки і донечка. Здається, живи і тішся. Та недаремно кажуть, що радість і біда поруч  ходять. Став Іван все частіше у чарку зазирати. А позаяк працював механізатором у колгоспі, то відбою від "клієнтів" не мав. Тому города зорати, тому гній вивезти, тому дрова з лісу привезти.

Розраховувалися, як правило, “могоричем”. Самогонка – найтвердіша і найнадійніша "валюта" на селі. Отож, бувало, Іван по кілька днів не "просихав". І молила, і просила його Марія, щоб не пив, та її слова – що горохом об стінку.

Дітки ж підростали. Їм потрібні були і увага, і турбота, але все те мали тільки від матері, котра  крутилася, як білка в колесі. Слід і їсти зварити, і попрати, і в хаті прибрати, ще й хазяйство попорати. Від чоловіка помочі ніякої – тільки одні сварки.

Мусила  покинути роботу Марія в "кооперативі"  і підторговувати на базарі.                                                                 То кропом, то петрушкою, то морквою, то  буряком. Згодом стала заготовляти лікарські трави (покійна мама навчила) і пропонувати людям. Спочатку – рідним, знайомим, сусідам, а там і на базар вивозити. Її  добре знали, а тому охоче купували цілюще зілля.

Марія старалася нікого не підвести. Щоб більше знати, перечитала десятки книжок з  народної медицини, стала добре розбиратися, яка кому трава потрібна. Однієї не могла відшукати – тієї, яка б Івана на путь істинний наставила. Він почав не тільки пиячити, а за чужими спідницями волочитися. Ще й нахвалявся: "У мене – сорок коханок. До якої не піду, кожна прийме".

Марія  мовчки терпіла ті знущання, бо дуже хотілося швидше дітей у люди вивести. Ті ж покінчали школу, стали працювати, а там і сім'ї створили. А весілля мати всім справила, навіть короваї своїми руками випікала. Батькові ні до кого і ні до чого  не було діла, бо за  п'янками і гулянками світу Божого не бачив.

Коли діти пороз'їжджалися, Марії взагалі не стало життя. Іван наче здурів. Все частіше підіймав руку на дружину, погрожував убити. А та, щоб трохи душу заспокоїти і відволіктись від сумних думок, почала ходити до церкви, допомагала релігійній громаді коштами.

Коли про це довідався Іван, то одного пізнього вечора, прийшовши з чергової гулянки,  присікався  до дружини: "Ти, відьма проклята, куди гроші діваєш? Попам на пропій даєш? Я тобі покажу, хто в домі хазяїн"!". Схопивши Марію за волосся, став гамселити кулачищами в тендітні груди, промовляючи: "Я тобі дам церкву! Я тобі дам попів!". Далі схопив за праву  руку і почав викручувати. Марія відчула, як щось там тріснуло і втратила свідомість.

Прийшла до тями, коли відчула як щось мокре омиває її обличчя. Розплющивши очі, побачила над собою захмарене небо, з якого періщив дощ. Чоловік, важко  сопучи, тягнув її кудись у садок. "Хоче втопити! – майнула думка.  – Адже там ставок". Намагалася крикнути, але не мала сили. Тільки й подумала: "Що буде, те буде…".

Раптом Іван зупинився. З подвір'я почувся голос сусідки: "Маріє! Маріє! Де ти?". Злякавшись, чолов'яга чимдуж чкурнув у густі кущі, щоб заховатися. І лише тоді Марії повернувся голос і вона спроквола гукнула: "Я тут". Сусідка   почула її. Допомогла підвестися й повела до хати.

Відходила  від побоїв жінка днів десять. Ні в міліцію, ні в сільську раду не заявляла і дітям нічого не повідомляла. Боялася, що Іван повернеться і заб'є її вже остаточно. Та чоловік не прийшов – ні через день, ні через тиждень, ні через місяць. Згодом дізналася, що пішов у прийми до гулящої Зойки, котра не одного придурка на той світ спровадила. Спочатку милувала, годувала, горілкою поїла, а коли у того гроші кінчалися, давала пожувати якоїсь трави, й душа бідолахи прощалася з тілом навіки.

В селі її боялися всі, а  тому обходили десятою дорогою. Навіть дільничний, коли проходив повз відьомську хату, тричі хрестився і читав "Отче наш". Марія розуміла, що нічого доброго там Іван не знайде, але сваритися не ходила і скарг не писала.

Через півроку Іван повернувся додому сам. Схудлий, згорблений, але живий. До хати не зайшов, а відчинив двері у "врем'янку" і там ліг на старий диван.

– Мамо, батько повернувся, – повідомила донька, котра якраз приїхала з онуком в гості. – Чого він приперся! Хай іде туди, звідки прийшов!

– Заспокойся, доню. Я сама розберусь, – стиха сказала Марія і рушила до "врем'янки".

Іван лежав, втупивши очі в стелю.

– Що погано тобі? – запитала дружина. – Може, їсти щось дати чи води?

Той мовчав, майже не дихав. Марія аж злякалася: невже помер? Але він був ще живий. За декілька хвилин, глибоко вдихнувши, прохрипів:

– Маріє, пробач!

Це були його останні слова. Слова розпачу, каяття і муки.

…Поховали Івана на сільському кладовищі, як годиться, за християнським обрядом. Священик відправив панахиду, виголосив невеличку промову, з якої Марія запам'ятала лише слова: "І кожному воздасться за діяннями його".

Тепер жінка живе сама. Але не нудьгує: кожен день вирішує якість справи, потрібні сільській громаді, їздить в райцентр у разі потреби, навідується в гості до дітей. І лише на кладовище її не тягне. Розуміє, що, можливо, це неправильно, але вдіяти з собою нічого не може. Любов принесла їй не щастя, а завдала величезного горя.

Єдине втішає: Бог допоміг їй все витримати і все пережити. Значить, добро перемогло зло.

Маркіян ІВАЩИК.

Марія була красунею на все село. Тому від хлопців відбою не мала. Кожен хотів її засватати, але вона серце віддала  чорнявому красеню Івану.

Побрались, стали помаленьку хазяювати. Час був важкий, повоєнний, тож не надто розкошували. Але спорудили хатину, розвели живність, мали і хліб, і до хліба. Згодом Марія влаштувалася в "кооперативу", як тоді називали сільський магазин, стало легше зводити кінці з кінцями.

А там і дітки з'явилися – два синочки і донечка. Здається, живи і тішся. Та недаремно кажуть, що радість і біда поруч  ходять. Став Іван все частіше у чарку зазирати. А позаяк працював механізатором у колгоспі, то відбою від "клієнтів" не мав. Тому города зорати, тому гній вивезти, тому дрова з лісу привезти.

Розраховувалися, як правило, “могоричем”. Самогонка – найтвердіша і найнадійніша "валюта" на селі. Отож, бувало, Іван по кілька днів не "просихав". 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 621

Плачем горю 

не допоможеш 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 963

Нещодавно в гостях у друзів познайомився із симпатичною подружньою парою із Білорусі. Одразу в око впали їх задоволені і майже щасливі обличчя.

– В чому причина радості? – поцікавився, привітавшись.

– Потішили ваші ковельські ринки, – усміхнулася жінка, яку  назвемо Валентиною. –Дуже великий вибір і промислових, і продовольчих товарів, доступні ціни.

– За сорок американських доларів я пристойно одягнувся, придбавши необхідні речі на літо, – додав чоловік, який назвався Миколою.

– А хіба в Білорусі менший вибір? – запитав я. – Пам'ятаю, раніше багато моїх земляків їздили, як вони кажуть, на закупи у Брест. Купували дешеві продукти харчування – хліб, молоко, сметану, ковбасу, птицю, а потім тут перепродували. Виходив  непоганий "бізнес".

– Все це в минулому, – сказала пані Валентина. – Тепер білоруси їдуть на закупи в Україну. Ви бачите, скільки автобусів з білоруськими номерами у вихідні в Ковелі?

– Бачив і бачу. І не тільки легковики приїжджають, а й багатомісні автобуси. Дехто з ковельчан  сердиться. Мовляв, білоруси ціни на ринках "наганяють". Невже у вас там все подорожчало?

– Ситуація змінилася після того, як "бацька" Лукашенко забрав  нулі з білоруських "зайчиків", тобто провів деномінацію національної валюти. В результаті ціни на деякі товари пішли вгору. У 2016 році на 50 тисяч білоруських рублів сім'я могла придбати пристойний  набір продуктів і приготувати з них смачний обід чи вечерю. Нинішніх  5 рублів – це пачка масла, буханка хліба і пакет молока.

– В одній газеті я прочитав цікаву статистику,  – втрутився у розмову пан Микола. – В середньому, щоб прохарчуватися впродовж тижня у червні 2016 року, треба було витратити 358, 5 тисяч рублів, у червні 2018 року вже потрібно 504,3 тисячі рублів. "Плюс" становить 35 відсотків. Кажучи іншими словами, мої земляки залишають тепер у магазинах більше грошей, аніж 2 роки тому. Про ціни 10-річної давності й говорити не доводиться. З тих пір проїзд в автобусі подорожчав у 10 разів, хліб – в 5-6 разів, молоко – в 3-4 рази, а м'ясо і м'ясопродукти – у  5-6 разів.

Овочі і фрукти вітчизняного виробництва порівняно недорогі, зате імпортні не всім доступні.

– Але, кажуть, що у вас зарплати високі.

Пані Валентина усміхнулася:

– Високі, але не у всіх. Перед тут ведуть працівники силових структур, державні чиновники, військові. Влада каже, що зарплата підвищилась в середньому в 3-4 рази. Нині вона становить приблизно 945 рублів, хоч ще в грудні минулого року – більше 995 рублів. Але ж і ціни не стоять на місці, і тарифи. Тому не все так гладко, як малює офіційна пропаганда.

– Цікаво, чи задоволені білоруси пенсійною реформою?

– Дехто задоволений, а дехто ні, – мовить пан Микола. – А загалом про яке задоволення може йти мова, коли Олександр Лукашенко своїм указом в 2016 році одноосібно, без згоди парламенту підвищив пенсійний вік на 3 роки? Тобто з 1 січня 2017 року цей вік зростає на 6 місяців аж до  досягнення чоловіками 63 років (було 60) і жінками – 58 (було 55).

Мінімальна пенсія у 2017 році становитиме 170 білоруських рублів, або понад 2,2 тисячі українських гривень. Це, звичайно, більше, ніж у вас, але менше, аніж потрібно для ситого життя, якого заслуговують наші ветерани. Зрештою, не всім вдається й дожити до виходу на пенсію.

– Дехто з українців заздрить вам, білорусам. Мовляв, і порядку більше, і дисципліна,  менше злочинів і правопорушень. Це справді так?

– Щодо порядку, то заперечити щось важко, – іронічно усміхається пан Микола. – "Бацька" Лукашенко вміє в руках тримати і державних службовців, і міліцію, і керівників різного рангу. Часто по телевізору показують, як він наради з підлеглими проводить, то, чесно кажучи, мурашки по тілові бігають.  Для нього однаково, хто перед ним – жінка чи чоловік, старша людина чи молодша. До всіх – на "ти" та ще й із грубою лайкою. Слова проти ніхто не може сказати. Як колись  казали: крок вліво, крок вправо – розстріл на місці. До розстрілу, щоправда, справа не доходить, але жорстокі репресії проти людей, особливо з числа опозиції, – звичне явище.

У вас, можливо, занадто багато демократії, яка подекуди переходить в анархію. Але ви – вільні люди. Ви можете висловити свій протест на мітингах, вічах, у пресі, на телебаченні, а у нас про подібне страшно навіть подумати. Слово Лукашенка – закон для білоруса, хоч яким би те слово іноді не було, м'яко кажучи, не зовсім розумним.

Українці мають право на виборах голосувати за того, за кого вважають гідним свого довір'я. І хоч не завжди обрані особи виправдовують це довір'я, але владу вони отримали не в результаті одноосібного рішення президента, а внаслідок волевиявлення народу. І народу  тому залишається  лише суворо питати зі своїх "слуг", а не чекати на милість Божу.

В Білорусі все навпаки: народ мовчить, і кожні вибори це мовчання стає все сильнішим. Напевне, в нас ніхто вже не вірить, що колись Лукашенка переоберуть. Зрештою, мабуть, він собі заміну готує в особі сина Миколи, якого возить за собою, куди треба й не треба. І всі миряться із цим ганебним явищем, бо навіть радянські "вожді" не дозволяли собі таких вольностей, які межують іноді з безглуздям.

– Але ж диктатура має свої "плюси":  житло в Білорусі будують, дороги ремонтують, промислові підприємства працюють.

– З цим можна погодитися, але лише частково, – зауважує пані Валентина. – Бо тільки в телевізорі все чудово. Головні міста справді розвиваються, благоустроюються, але "глибинка" не завжди той комфорт відчуває. У Лукашенка манія: споруджувати велетенські палаци спорту, стадіони, інші об'єкти далеко не стратегічного значення, хоч ці кошти можна було б використати з більшою користю для справи.

Зрештою, економічні реформи теж дають не такі блискучі результати, як про це розповідають засоби масової інформації. Наприклад, в газеті "Вечірній  Брест" нещодавно було опубліковано інформацію про фактично зруйновану і  пограбовану місцеву меблеву фабрику, яку довели до банкрутства. Банкрутом оголошено Пінський суднобудівний-судноремонтний  завод. І таких прикладів чимало.

– Ви корінні українці, родом із Волині. Як живеться на  чужині?

– "Чужина" – поняття відносне, – озивається пан Микола. – Для нас дорогі й близькі і Україна, і Білорусь. Хочеться, щоб краще жили обидва народи. Серце кров'ю обливається, коли чуємо про події на Сході України. Там ваші хлопці виявляють чудеса героїзму. Ми пишаємося ними, розділяємо біль непоправних  втрат на фронті. Але справжня незалежність чогось варта тільки тоді, коли її захищають зі зброєю в руках. Швидше б закінчилася  та клята війна!

– Білорусь теж формально незалежна держава, – додає пані Валентина. – 3 липня  тут помпезно відзначали День незалежності, Олександр Лукашенко приймав військовий парад, виголошував патріотичні промови, що він уміє робити.

Але у тверезо мислячих людей виникає запитання: як  може бути по-справжньому незалежна держава, коли Білорусь пов'язана, як-то кажуть, по руках і ногах угодою про союз з Росією, є членом СНД, інших формувань і об'єднань, якими керує Москва і особисто Путін? Та й на параді, про який згадувала вище, майже вся техніка – російського виробництва. Тому президент – головнокомандуючий збройними силами Білорусі у розшитій золотом генеральській формі виглядав дещо комічно.

l

Розмова з подружжям тривала  довгенько. Звичайно, сказане не означає, що пан Микола і пані Валентина – якісь опозиціонери або дисиденти. Вони живуть і працюють в країні, яка для них стала рідною. Але при всьому тому люблять Україну, свою батьківську землю, яка дала їм життя і вивела в люди. Тут, на Волині, у них багато рідних, друзів, знайомих, з якими єднає тісна дружба.

Подружжя дорожить цією дружбою, хоче, щоб і білоруси, і українці жили в мирі, щоб розквітали наші міста і села, щоб, нарешті, перестала литися кров українських хлопців. Зрештою, цього хочемо й ми, українці, бо єднають нас і спільна історія, і спільна боротьба в роки Другої світової війни, і спільна мета – завтра жити краще, як сьогодні.

Тож нехай буде так!

Михайло КУЗЬМУК.

Нещодавно в гостях у друзів познайомився із симпатичною подружньою парою із Білорусі. Одразу в око впали їх задоволені і майже щасливі обличчя.

– В чому причина радості? – поцікавився, привітавшись.

– Потішили ваші ковельські ринки, – усміхнулася жінка, яку  назвемо Валентиною. –Дуже великий вибір і промислових, і продовольчих товарів, доступні ціни.

– За сорок американських доларів я пристойно одягнувся, придбавши необхідні речі на літо, – додав чоловік, який назвався Миколою.

– А хіба в Білорусі менший вибір? – запитав я. – Пам'ятаю, раніше багато моїх земляків їздили, як вони кажуть, на закупи у Брест. Купували дешеві продукти харчування – хліб, молоко, сметану, ковбасу, птицю, а потім тут перепродували. Виходив  непоганий "бізнес".

– Все це в минулому, – сказала пані Валентина. – Тепер білоруси їдуть на закупи в Україну. Ви бачите, скільки автобусів з білоруськими номерами у вихідні в Ковелі?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 552

Чи помічав ти, мій читачу, як швидко летить час? Звичайно, секунди, хвилини, години, як завжди, відлічують життя… Але все ж таки швидко стрімко, у круговерті  подій, мчить час. Тільки-тільки трудилися над підготовкою першого етнофестивалю, а вже й відвідали другий. Про що піде мова? Про людей, про незвичайних людей, якщо точніше, про людей-трударів, хліборобів-орачів, про справжніх сільських господинь та господарів, господарів своєї багатющої землі, яка зоветься Україною.

На запрошення голови Ковельської районної ради Андрія Броїла виступити співорганізаторами заходу команда коледжівців на чолі з директором Тетяною Селівончик залюбки погодилася. Ми вирушаємо  у дорогу, у напрямку села Грабова, на другий етнофестиваль  "Гуртом ниву зажнемо". На шляху нам зустрічаються заквітчані підводи, йдуть люди у старовинному вбрані, співаючи пісні, вітаючи один одного зі святом Петра і Павла, прославляючи Бога, вірячи у продовження роду, а відтак – і в кращу долю своїх дітей. 

І ось ми дісталися до урочища "Яновище", що на межі Ковельського та Старовижівського районів, між селами Грабове та Лапні, де й має відбуватися II міжрайонний етнофестиваль "Гуртом ниву зажнемо". Фестиваль сміливо можна назвати міжнародним, адже з нами разом приїхала делегація з м. Любартова (Республіка Польща). Кшиштоф Возняк, директор одного з навчальних закладів, не стримував емоцій, красно дякуючи за можливість хоча б на мить опинитися серед справжніх людей, неймовірної гостинності та краси хліборобського краю. 

Почалося свято з візитів до тематичних куренів. У кожному з них витала атмосферу, яку складно передати словами, її треба відчути. Вдивляючись у засмаглі обличчя, вкриті зморшками, читали нелегку рутинну щоденну працю, проте за цією працею, почасти виснажливою і невдячною, стоїть любов. Любов до свого села, проспівана у гімні та авторських піснях, любов до смачних страв, якими так щедро ділилися з нами, любов до людей, до землі, до усього свого, рідного,  любов до Вітчизни. Стає зрозуміло, що ці люди – величезна сила, сила-силенна, яку ані здолати, ані перемогти неможливо. 

Далі відбувся молебень та відтворення стародавнього обряду зажинок. Символічні снопи дарували гостям фестивалю. Зі сцени пролунали слова вдячності від організаторів та спонсорів свята. З вітальним словом виступила й Тетяна Селівончик, директор Ковельського промислово-економічного коледжу Луцького національного технічного університету. Тетяна Василівна, зокрема, зазначила, що надзвичайно цінує сільський труд, знає про нього з перших уст, адже її дідусь очолював передовий колгосп багато років. Душевність та щирість слів директора була підтримана гучними оплесками.

На етнофестиваль завітали більше десятка фольклорних гуртів, серед них були й відомі ковельчанки з гуртом "Родинонька".  А також виступали студенти нашого коледжу Юлія Демкова та Павло Назарук із піснею "Баяніст". Молоді та завзяті, із вогником в очах, коледжівці зірвали шквал аплодисментів. 

Етнофестиваль – це ще й колорит народних умільців, талановитих майстрів. Замайоріли вишивані рушники, сільські оселі, ляльки-мотанки, глиняний посуд. Дивувала запальна музика 80-річної барабанщиці, яка не розлучається з інструментом з юності. Її гру пам'ятає не одне покоління односельців. 

На мить спиняєшся, щоб подивитися на усе дійство у цілому,  й перехоплює подих. Щасливі, усміхнені, горді люди навколо, хоча й добре знають, що попереду жнива, важка пора. Але хіба українців злякає робота? Будуть жнива, то буде й хліб, а буде хліб, то буде й життя.

Хочеться вірити у краще майбутнє цих людей та й України. А коледжівці вкотре залишили свій самобутній слід, тепер у такому етнофестивальному ракурсі. З враженнями на довгі місяці, щасливі та натхненні поверталися  ми додому. 

Висловлюємо щиру вдячність організаторам свята за надану можливість долучитися до неймовірного феєричного дійства!

Олена Шульган, 

заступник директора з виховної роботи КПЕК Луцького НТУ.

Чи помічав ти, мій читачу, як швидко летить час? Звичайно, секунди, хвилини, години, як завжди, відлічують життя… Але все ж таки швидко стрімко, у круговерті  подій, мчить час. Тільки-тільки трудилися над підготовкою першого етнофестивалю, а вже й відвідали другий. Про що піде мова? Про людей, про незвичайних людей, якщо точніше, про людей-трударів, хліборобів-орачів, про справжніх сільських господинь та господарів, господарів своєї багатющої землі, яка зоветься Україною.

На запрошення голови Ковельської районної ради Андрія Броїла виступити співорганізаторами заходу команда коледжівців на чолі з директором Тетяною Селівончик залюбки погодилася. Ми вирушаємо  у дорогу, у напрямку села Грабова, на другий етнофестиваль  "Гуртом ниву зажнемо". На шляху нам зустрічаються заквітчані підводи, йдуть люди у старовинному вбрані, співаючи пісні, вітаючи один одного зі святом Петра і Павла, прославляючи Бога, вірячи у продовження роду, а відтак – і в кращу долю своїх дітей. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 592

Вже другий рік поспіль, на межі Ковельського і Старовижівського районів в урочищі "Яновище"  під патронатом Ковельської районної ради та особисто голови районної ради Андрія Броїла   відбувається етнофестиваль "Гуртом ниву зажнемо", присвячений початку жнив.  

Співорганізатори та спонсори фестивалю цьогоріч також майже ті самі: Доротищенська та Тойкутська сільські ради Ковельського району, Сереховичівська об'єднана територіальна громада Старовижівського району, ТОВ "Ковельський хлібокомбінат", СТзОВ "Облапське", СТОВ "Ратнівський аграрій". Метою цього фестивалю є популяризація  народних етнотрадицій та вшанування хліборобської праці. Один із основних моментів, з яких складалася програма фестивалю, – освячення хлібної ниви на початок жнив. Під час цього  священнослужителі  відслужили молебень за вдале збирання врожаю.

Опісля фольклорні колективи відтворювали обряд зажинання та заквітчання першого снопа з виконанням пісень  на зажинкову тематику. Радували своїми виступами аматори сцени з Доротища, Тойкута, Грабового, Серехович, Ковеля. 

Серед почесних гостей свята були керівники сільськогосподарських підприємств, зокрема, директор СТзОВ "Облапське" Леонід Самчук, директор СТзОВ "Ратнівський аграрій" Валентин Чернецький, директор КПЕК ЛНТУ Тетяна Селівончик, депутат Волинської обласної ради Галина Йовик, депутати Ковельської районної ради та представники Ковельської райдержадміністрації. Також були  гості із закордоння, а саме – делегація з Республіки Польща на чолі з директором промислово-торгової фірми Кшиштофом Возняком. 

Під час проведення фестивалю відбувся огляд куренів, виступи троїстих музик, самодіяльного аматора сцени Василя Марчука. Також були і козацькі розваги, під час яких найбільше глядачів зібрав такий вид змагань, як перетягування каната. 

В ході заходу  гостей частували козацьким кулішем,  різноманітними селянськими стравами та смаколиками. Традиційно  на фестивалі були облаштовані торгові зони, в яких бажаючі могли придбати  продукцію бджільництва, гончарні вироби, ляльки- мотанки та інше. Для діток діяв розважальний майданчик. 

Завершився фестиваль танцями.

За матеріалами сайту 

Ковельської районної ради.

Вже другий рік поспіль, на межі Ковельського і Старовижівського районів в урочищі "Яновище"  під патронатом Ковельської районної ради та особисто голови районної ради Андрія Броїла   відбувається етнофестиваль "Гуртом ниву зажнемо", присвячений початку жнив.  

Співорганізатори та спонсори фестивалю цьогоріч також майже ті самі: Доротищенська та Тойкутська сільські ради Ковельського району, Сереховичівська об'єднана територіальна громада Старовижівського району, ТОВ "Ковельський хлібокомбінат", СТзОВ "Облапське", СТОВ "Ратнівський аграрій". Метою цього фестивалю є популяризація  народних етнотрадицій та вшанування хліборобської праці. Один із основних моментів, з яких складалася програма фестивалю, – освячення хлібної ниви на початок жнив. Під час цього  священнослужителі  відслужили молебень за вдале збирання врожаю.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 699

Ця історія правдива, як і правда про те, що я живу на цьому світі, бачу інших.

Якось пані Марія вирішила дати прихисток у своїй домівці коту. Не для того, щоб він ловив надокучливих мишей, а швидше задля забави.

Прийде надвечір'я, присяде господиня на дивані, а кіт – скік  на коліна й муркоче заспокійливу "мелодію". Така собі психологічна реабілітація після напруженого дня.

Годі знайти кращого "еліксиру". Й ім'ям, гідним елітної тварини,  нарекли – Принц.

Не важливо, який принц – англійський чи німецький – аристократ, і все тут. Красень. Колір білої шерсті із чорними плямами на спині, очі – хвилі лазурової. І постава велична, і хода поважна. Словом, улюбленець всієї сім'ї.

Та раптом щось сталося: під вечір кіт з дому кудись став поспішати. Буває, і на ніч не приходить. А ще їсти перестав.

"Куди це він походжає? Треба прослідкувати", – вирішила пані Марія.

Виявилося, що й ходити далеко не потрібно: зачастив Принц до сусіднього обійстя. Там, на диво, проживає киця Мурка-Маша, а ще й господиня теж – Марія. О, я вам скажу, Мурка-Маша принцеса на всю округу! Білявка із коричнево-сірими плямами і очі голубі, небесні. Як в таку не закохаєшся?

"Гарна пара", – заспокоїлася господиня Принца.

Ти не задумувався, шановний читачу, як коти (та й інші тварини), не маючи "мобілок", приходять вчасно на побачення?

Мурка-Маша зустрічала Принца у визначений час і у визначеному місці. Вони про щось "перемовлялися", обнюхувалися (відомо, що запахи є головним фактором, який  об'єднує або роз'єднує серця), і йшли у свій, тільки їм відомий, тихий закуток й там проводили  час. Бувало, що Принц залишався в зачиненій хаті. Тоді Мурка-Маша приходила на його “котячу” територію, голосно нявкаючи, кликала коханого.

Принц був гідний принцеси. Не раз полював на тварин менших. Зловить на своєму дворищі пташку чи мишку – і несе до своєї ненаглядної. А одного разу навіть привів свою "наречену" у дім господарів, щоб і їй дали… їсти(!). Словом, любов благодатна.

Кажуть про окремих осіб: "Йому живеться, як коту". Насправді, і в котячому житті бувають сумні і трагічні часи.

Як це іноді трапляється, щастя не буває тривалим. У Мурки-Маші з'явився залицальник. Не те, щоб кращий, а такий собі зверхній, підступний, нахабний.

Подавай йому Машу-кицю, і все. Не міг таке стерпіти Принц. Як справжній лицар Середньовіччя, кинувся він на суперника. О, яка це була битва! Кігті впивалися в живе тіло, шерсть летіла навколо місця                                                                         побоїща. Вереск розносився довкола. Кров бризкала із свіжих ран.

Понівечені, знесилені, згодом бійці розійшлися, але Принц відстояв свою Мурку-Машу.

Вдома він довго зализував рани. Як і личить лицарю, не хотів, щоб кохана бачила його понівечене тіло.  Мурка-Маша сумувала… Вона щодня приходила на територію Принца, тужливо нявкала, ніби просила, щоб її коханий воїн виздоровів.

Швидко гоїлись рани. Ідилія закоханих тривала. "Розмови", побачення, поцілунки. Щасливі миті писали свій літопис.

Та раптом Мурка-Маша десь зникла. Ось була тут – і нема. На дорозі, де "автівки" гоняться шалено, її не бачили. У сусідніх обійстях теж не помічали.

Засумував Принц. Не їсть, не п'є. Щодня іде на подвір'я Мурки, сідає на підвіконня і чекає. Загляне у вікно, потім і в один чи в інший бік, покличе кохану піснею-нявканням, і знову чекає…

Ходив, шукав милу по всій окрузі. Можливо, десь собаки напали чи господарі злі підбили – не знаходив. І знову сідав на підвіконня і виглядав.

"Де ти, моя Мурко-Машо? Чи жива ти, чи вже тебе немає? Повернись, розрадь моє серце", –  муркотів він.

Навколишній простір беріг таємницю і мовчав. Йшли перехожі, бачили страждання закоханого Принца і співчували.

Та чим допоможеш, як заспокоїш розбите серце? Життя жорстоке…

Любомир ФІАЛКО.

Ця історія правдива, як і правда про те, що я живу на цьому світі, бачу інших.

Якось пані Марія вирішила дати прихисток у своїй домівці коту. Не для того, щоб він ловив надокучливих мишей, а швидше задля забави.

Прийде надвечір'я, присяде господиня на дивані, а кіт – скік  на коліна й муркоче заспокійливу "мелодію". Така собі психологічна реабілітація після напруженого дня.

Годі знайти кращого "еліксиру". Й ім'ям, гідним елітної тварини,  нарекли – Принц.

Не важливо, який принц – англійський чи німецький – аристократ, і все тут. Красень. Колір білої шерсті із чорними плямами на спині, очі – хвилі лазурової. І постава велична, і хода поважна. Словом, улюбленець всієї сім'ї.

Та раптом щось сталося: під вечір кіт з дому кудись став поспішати. Буває, і на ніч не приходить. А ще їсти перестав.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 562

Літо – це чудова пора для активного та цікавого відпочинку, нових знайомств та подорожей. Кожен школяр чекає настання канікул, щоб весело провести час з друзями. 

Однак батьки повинні організувати літні канікули дитини таким чином, щоб вони принесли їй максимальну користь. 

Не найкращий варіант –провести усе літо перед телевізором або за комп'ютером. Тому варто спланувати відпочинок таким чином, щоб дитина змогла відвідати цікаві місця, побувати на екскурсіях, піти у похід тощо.

Пропонуємо кілька порад психолога  щодо  цікавого та корисного відпочинку школяра під час літніх канікул. Це – оздоровлення; заняття спортом; нове хобі; культурні заходи.

Оздоровлення

Літо – це прекрасна можливість виїхати всією родиною на природу, забути про міську метушню і щоденні домаші клопоти. Можна організувати похід у гори з палатками або відпочинок на морському узбережжі. 

Відпочинок на свіжому повітрі принесе багато користі організму. Якщо ж немає можливості поїхати на відпочинок всією родиною, можна відправити дитину в літній табір. Це чудовий варіант цікавого відпочинку. 

Дитина зможе провести канікули в компанії однолітків, завести нових друзів та отримати багато яскравих вражень.

Спорт

Також психолог радить влітку приділити особливу увагу заняттям спортом. Батьки можуть порадити підлітку вибрати спортивну секцію – футбол, карате, волейбол або плавання. 

Дівчатка можуть обрати теніс або гандбол. Крім того, дитину зацікавить катання на велосипеді, роликах або скейтборді.

Хобі

Влітку погода може бути не лише сонячною, а й з дощем та грозами. Тому, щоб дитині не було сумно проводити час вдома, можна обрати цікаве хобі. Наприклад, хлопчики можуть навчитися грати на гітарі, спробувати створити свій сайт або почати вивчати іноземну мову.

Дівчатка можуть навчитися вишивати, в'язати, освоїти мистецтво кулінарії або зайнятися малюванням. Також влітку не варто забувати про читання книг.

Культурні заходи

Батьки можуть піти разом з дитиною у кінотеатр, відвідати цікаву виставку або концерт. Також можна подарувати підлітку квитки в музей або на футбольний матч, щоб дитина цікаво провела час з другом.

Отже, батьки повинні допомогти дитині цікаво та корисно організувати літні канікули. При цьому  потрібно обов'язково враховувати вік дитини та її захоплення.

l

Ковельчанка Юлія – мама двох дітей. Нещодавно вийшла на роботу з декретної відпустки. Чоловік теж кожного дня на роботі, тож вільного часу в подружжя  практично обмаль.

4-річного Назара батьки водять  в дитячий садок, а Богдан, який закінчив  третій  клас, збирається на літні канікулі до бабусі з дідусем.

"В село син завжди їде з неабияким бажанням, бо знає, що там чекає на нього багато  цікавого: риболовля, "тихе полювання", зустріч зі старими і новими  друзями.  

Та й ми спокійні і впевнені в тому, що з ним буде все добре, адже перебуватиме під наглядом рідних людей", – ділиться думками молода жіночка.

В багатодітній родині інших мешканців нашого міста –  троє дітей. Старший хлопчина – учень початкових класів, а дві молодші сестрички – ще зовсім маленькі. Тимофійко полюбляє активний відпочинок,  залюбки займається на курсах з поглибленого вивчення англійської мови,  а віднедавна – ще й  відвідує секцію з футболу.

Одним словом, малий постійно в русі.  Тож, аби забезпечити синові цікаве культурне дозвілля, батьки думають над тим, чим зайняти дитину на літніх канікулах.

"Знайома порекомендувала віддати Тимофія в літній табір відпочинку, де побував минулого літа її похресник.  Вартість путівки – 1200 гривень за тиждень. Але мене насторожує, що діти мешкатимуть в наметах. 

І хоч син вже, так би мовити, трішки привчений до цього, бо не раз їздив з дідусем на вихідні порибалити, сім днів серед живої природи – це для мене якось боязно і неспокійно", – говорить багатодітна матуся.

Як бачимо, батьки вбачають літній відпочинок для їх "чад" по-своєму. Та слід пам'ятати про одне: дозвілля повинно бути не тільки приємним, а, насамперед, цікавим для їх улюблених хлопчиків і дівчаток. 

Тільки в такому випадку діти отримають неабияке задоволення від  канікул. А враження та емоції залишаться в пам'яті  малечі назавжди, адже дитинство – найпрекрасніша пора в житті кожного з нас. 

Тож бажаємо вам, наші юні читачі, веселкових і щасливих літніх канікул! 

Підготувала Оксана МОРОЗ.

Літо – це чудова пора для активного та цікавого відпочинку, нових знайомств та подорожей. Кожен школяр чекає настання канікул, щоб весело провести час з друзями. 

Однак батьки повинні організувати літні канікули дитини таким чином, щоб вони принесли їй максимальну користь. 

Не найкращий варіант –провести усе літо перед телевізором або за комп'ютером. Тому варто спланувати відпочинок таким чином, щоб дитина змогла відвідати цікаві місця, побувати на екскурсіях, піти у похід тощо.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1406