10 найбільш небезпечних розваг  серед підлітків

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 3078

Мешканці нашого міста старшого віку пам’ятають часи, коли у Ковелі функціонував парк залізничників. Знаходився він на території, на якій нині розташовані спортивні споруди ЗОШ №2, деякі приміщення колишньої вузлової лікарні станції Ковель.

Є тут і сьогодні вільна земельна ділянка з чималеньким водоймищем, деревами і кущами, котра потребує благоустрою.  От і народилася нещодавно в колективі комунального закладу «Ковельська поліклініка» Волинської обласної ради ідея закласти тут парк, що, можливо, стане початком відродження його попередника.  Ідею цю подав депутат міської ради Ігор Пініс, його підтримали члени громадської ради при поліклініці, її голова, начальник станції Ковель Руслан Александрук, керівники медичного закладу.

Щоб ідею втілити в життя, минулої суботи, 21 квітня, тут організували громадську толоку. Участь у ній могли взяти всі бажаючі, про що заздалегідь сповістила  газета «Вісті Ковельщини», інші ЗМІ.  Опівдні до поліклініки почали прибувати ентузіасти. Найчисельнішим і найорганізованішим виявився трудовий «десант» партії «УКРОП».

В складі «десанту» – троє депутатів обласної ради Олександр Омельчук, Володимир Кучер, Людмила Тимощук, депутати міської ради Ігор Пініс, Галина Стасюк, Наталія Сеник. Прибули  також працівники поліклініки на чолі з в. о. головного лікаря Адамом Маковецьким  і головою ради трудового колективу Олегом Казімировим, трудівники залізничного вузла і ветерани праці, начальник станції Ковель Руслан Александрук з двома дітками, громадські активісти, серед яких –  Людмила Данилевич, Галина Артюшенко, Сергій Котік, голова правління ГО «Відродження культурної спадщини Волинського Полісся» Петро Об’єдков, а також заступник очільника волинського «Айдару» Вадим Мартинюк.  

Завзято працював з лопатою в руках військовий комісар Сергій Гладун. Його участь в толоці не випадкова, адже у ній взяли участь члени Ковельської міськрайонної спілки ветеранів та волонтерів АТО на чолі зі своїм керівником Леонідом Хвещуком. Зрештою, всіх перелічити практично неможливо, бо на суботник, як колись називали такі заходи, вийшло декілька десятків людей. Настрій у них був піднесений, бо долучилися до гарної і потрібної рідному місту справи.

У той день, як і домовлялися попередньо, були закладені дві алеї – Героїв Небесної сотні і Героїв АТО.  Всього висаджено понад 300 деревець клена, дуба, каштана. Нехай зроблене нашими земляками стане реальним початком відродження  парку залізничників. Попереду – ще багато турбот. Як зауважив Олег Казімиров, можливо, у когось з ковельчан є цікаві пропозиції щодо облаштування парку – їх готові вислухати і взяти до уваги. Знадобилися б і фахові поради ландшафтного дизайнера.

До речі,на цьому тижні роботи з озеленення території поліклініки тривали – їх продовжили представники Всеукраїнської спілки воїнів АТО «Побратими»  і керівник її місцевого  осередку Юрій Ганджала.

Михайло КУЗЬМУК.

НА ЗНІМКАХ: під час толоки.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Мешканці нашого міста старшого віку пам’ятають часи, коли у Ковелі функціонував парк залізничників. Знаходився він на території, на якій нині розташовані спортивні споруди ЗОШ №2, деякі приміщення колишньої вузлової лікарні станції Ковель.

Є тут і сьогодні вільна земельна ділянка з чималеньким водоймищем, деревами і кущами, котра потребує благоустрою.  От і народилася нещодавно в колективі комунального закладу «Ковельська поліклініка» Волинської обласної ради ідея закласти тут парк, що, можливо, стане початком відродження його попередника.  Ідею цю подав депутат міської ради Ігор Пініс, його підтримали члени громадської ради при поліклініці, її голова, начальник станції Ковель Руслан Александрук, керівники медичного закладу.

Щоб ідею втілити в життя, минулої суботи, 21 квітня, тут організували громадську толоку. Участь у ній могли взяти всі бажаючі, про що заздалегідь сповістила  газета «Вісті Ковельщини», інші ЗМІ.  Опівдні до поліклініки почали прибувати ентузіасти. Найчисельнішим і найорганізованішим виявився трудовий «десант» партії «УКРОП».

 В складі «десанту» – троє депутатів обласної ради Олександр Омельчук, Володимир Кучер, Людмила Тимощук, депутати міської ради Ігор Пініс, Галина Стасюк, Наталія Сеник. Прибули  також працівники поліклініки на чолі з в. о. головного лікаря Адамом Маковецьким  і головою ради трудового колективу Олегом Казімировим, трудівники залізничного вузла і ветерани праці, начальник станції Ковель Руслан Александрук з двома дітками, громадські активісти, серед яких –  Людмила Данилевич, Галина Артюшенко, Сергій Котік, голова правління ГО «Відродження культурної спадщини Волинського Полісся» Петро Об’єдков, а також заступник очільника волинського «Айдару» Вадим Мартинюк.  

Завзято працював з лопатою в руках військовий комісар Сергій Гладун. Його участь в толоці не випадкова, адже у ній взяли участь члени Ковельської міськрайонної спілки ветеранів та волонтерів АТО на чолі зі своїм керівником Леонідом Хвещуком. Зрештою, всіх перелічити практично неможливо, бо на суботник, як колись називали такі заходи, вийшло декілька десятків людей. Настрій у них був піднесений, бо долучилися до гарної і потрібної рідному місту справи.

У той день, як і домовлялися попередньо, були закладені дві алеї – Героїв Небесної сотні і Героїв АТО.  Всього висаджено понад 300 деревець клена, дуба, каштана. Нехай зроблене нашими земляками стане реальним початком відродження  парку залізничників. Попереду – ще багато турбот. Як зауважив Олег Казімиров, можливо, у когось з ковельчан є цікаві пропозиції щодо облаштування парку – їх готові вислухати і взяти до уваги. Знадобилися б і фахові поради ландшафтного дизайнера.

До речі,на цьому тижні роботи з озеленення території поліклініки тривали – їх продовжили представники Всеукраїнської спілки воїнів АТО «Побратими»  і керівник її місцевого  осередку Юрій Ганджала.

НА ЗНІМКАХ: під час толоки.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

   

  

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 805

Розтривожився. Голова обертом пішла. І серце застугоніло  набатом.

Це аматори сцени, юні артисти медичного коледжу, зі сцени Палацу учнівської молоді повернули мене та глядачів у далекі повоєнні роки. Майстерно, професійно та емоційно, вони відтворили окремі сюжети патріотичного твору Марії  Матіос «Нація».

Не так давно я придбав цю книгу, переглянув, але, зачарований «Солодкою Дарусею», до серця не прийняв.

І ось бурхливий циклон емоцій та переживань поглинув моє єство цілком і повністю.

Все тут доречне: і режисура, і  психологізм, і творча образність, і гра акторів. Справді, треба бути талановитими особистостями, щоб у душі умиротворених глядачів перелити  жахливі картини братовбивчої бойні. Усвідомте: ми сьогодні  вільні у слові і ділах. Маємо незалежну Україну, за яку боролись і йшли на  ешафот герої нації.

Але свідомість має властивість з бігом часу згладжувати картини минулих жахів та страхів. Саме тут таїться небезпека повернення минулого. Заколисані  миром і демократією, окремі політики намагаються не тільки реабілітувати стару систему, але й возвеличити її злочинних вождів.

Тому так важливо нагадувати про ту репресивно-криваву дійсність.

Картина перша. Юні артисти  відтворюють приреченість закоханої пари в умовах криївки.  Система не прощає. Вони знають про це. Але так хочеться бачити  маля щасливим! Народити у світлій палаті, а не в лісових умовах, і  не в вагоні на етапі до Сибіру.

Виринає із пам’яті, мов човен  серед хвиль, спомин. Мій друг Микола згадує розповідь мами, якій довелося народжувати старшого брата Василя у вагоні. У тому вагоні, яким перевозили худобу. Потяг рухав у холодний і голодний Казахстан. Вивозив українців із рідної землі. Маму репресували за українство. Вона любила свій край і мала необережність за польської влади бути членом «Союзу Українок».

…Сидять закохані, заховані від сім’ї і світу. Прощення один у одного у маляти просять. Чому?! Вони ж Богом призначені  відтворювати рід свій, історично мудрий, по козацькі хоробрий і красою на весь світ.

О, Богородице, чому не прикриєш їх своїм крилом? Не захистиш? Не зупиниш гнобителів?

Лютує сатана. Гвинтики системи з карабінами стріляють у потилицю. Гадюче сичання намагається викликати страх і смерть. Де народиться немовля? Хтозна…

Картина друга. На сцені повільно рухаються «вагітні» ляльки-мотанки. Обличчя закриті. Не видно рота, очей, вух. Це – наша сліпа і глухоніма невмирущість. Символ продовження роду і старовинний оберіг народу, ляльки-мотанки не відчувають страху.

У «Солодкій Дарусі» Марія Матіос  описує, як енкавеесівці  саджали вбитого патріота біля стіни магазину чи клубу. Мовляв, дивіться, що чекає непокірних. Думав, що це письменницький прийом для підсилення емоцій. Та жахіття сатани реальні і не мають меж.

У селі Доротищі про це згадують очевидці. Вбитого вояка УПА теж саджали біля стіни магазину і наказували селянам іти дивитися.

Ляльки-мотанки, не тільки змінювали сюжети вистави, але й розбудили нові спомини.

Картина третя. Сім’я перелякана звісткою про виселення до Сибіру. Права на оскарження немає. Мама імітує смерть – може, змилостивляться. Плач, вичитання і сум.

Перенесімося на мить у ту реальність. Без суду і слідства, нахабно і цинічно у вас відбирають дім, хлів, корову, птицю і все набуте життям. Задум страшний: знищити українство, випалити національний дух вогнем, вирвати з корінням зі своєї споконвічно-рідної землі.

Чи не те саме сьогодні у планах Московії на чолі з Путіним?

По вулиці Івасюка у Ковелі на будинку № 20 зусиллями репресованого Арсена Матвіюка (нині покійного) встановлено меморіальну дошку, яка нагадує, що на цьому місці знаходився пересильний табір, звідки по війні аж до 1951 року відправляли ні в чому не повинних волинян у необжиті сибірські простори в статусі раба (!): без права голосу, без права на вищу освіту, без права  вільно переміщатися і в кінцевому результаті – без права повертатися на рідну батьківську землю. Провина одна: ти – українець!

Під час вистави лунає голос: «Маємо пам’ятати, що всі ми – одного роду, вірити один в одного, підтримувати один одного, тоді не розгубимо того, що нас об’єднує – такого вистражданого поняття «нація».

Так, справді, в муках та з великої любові народжується нове життя, нова держава, новий народ. Народжується Нація.

Фінал вистави глядачі сприйняли стоячи, дякуючи самодіяльним аматорам бурхливими оплесками.

Спасибі Вам, студенти медичного коледжу! Ви обдаровані мистецьким талантом і чутливою душею. Хай Бог веде Вас шляхом успіху  у навчанні і в самостійній праці!

Особливої подяки заслуговує Вікторія Каленікова, заступник директора коледжу, організатор, режисер, щирий шанувальник поезії Марії Матіос.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Розтривожився. Голова обертом пішла. І серце застугоніло  набатом.

Це аматори сцени, юні артисти медичного коледжу, зі сцени Палацу учнівської молоді повернули мене та глядачів у далекі повоєнні роки. Майстерно, професійно та емоційно, вони відтворили окремі сюжети патріотичного твору Марії  Матіос «Нація».

Не так давно я придбав цю книгу, переглянув, але, зачарований «Солодкою Дарусею», до серця не прийняв.

І ось бурхливий циклон емоцій та переживань поглинув моє єство цілком і повністю.

Все тут доречне: і режисура, і  психологізм, і творча образність, і гра акторів. Справді, треба бути талановитими особистостями, щоб у душі умиротворених глядачів перелити  жахливі картини братовбивчої бойні. Усвідомте: ми сьогодні  вільні у слові і ділах. Маємо незалежну Україну, за яку боролись і йшли на  ешафот герої нації.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 554

Образ князя Андрія Курбського, який існує в науковій літературі, не може не вражати. З одного боку, високопоставлений аристократ-феодал, який бере активну участь у політичному житті, талановитий полководець, життя якого проходить у постійних військових походах. А, з другого боку, організатор одного з перших просвітницьких осередків на українських землях, інтелектуал-гуманіст, що цікавиться античною філософією та творами «отців церкви», перекладає їх церковнослов‘янською мовою і для цього навіть в похилому віці вивчає латинську мову, веде активне листування, пише історичні праці, тощо. Ну, чим не титан Відродження? 

Та навіть серед титанів Відродження ми не знаходимо людей, котрі б так, як А. Курбський, поєднували непоєднуване – «меч та перо».  Ось так характеризує постать А.М.Курбського Петро Михайлович Кралюк — український філософ, письменник, публіцист, доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія». Уже цього достатньо, щоб в Ковелі назвати вулицю іменем князя Курбського, який володів Ковелем  і розвивав місто майже 20 років.  

Князь Андрій Михайлович Курбський (1528-1583 р. р. ) був найближчим соратником московського царя Івана ІV Грозного, вірою і правдою служив йому на полі бою і у вирішенні державних справ. Під час взяття Казані  командував правим крилом московського війська, проявив себе, як талановитий полководець. Під час Лівонської війни  здійснив ряд успішних військових операцій. Придушував повстання казанських татар і черемисів. Входив до складу «виборної ради»  з найбільш наближених людей до царя. 

Але невідомо, з яких причин  він згодом потрапляє в немилість до царя і отримує  заслання в Юр’євській фортеці. 

Друзі попереджали його, що над ним нависла смертельна небезпека. В ніч на 30 квітня 1564 р. по мотузках князь спускається з високих стін фортеці і з 14 соратниками переходить на службу до короля Королівства Польщі і Великого князівства Литовського Сигізмунда ІІ Августа.  Король з радістю зустрів такого знатного втікача і наділив його землями під Вільно та Ковельською волостю із замками в Ковелі та Вижві і 28 селами.  

Через півроку А.Курбський вже брав участь в поході польсько-литовського війська на Великі Луки, командуючи 15- тисячним загоном. Там вже були і ковельські лицарі.  Знаючи місцевість, проводить блискучу операцію — з 5 тис. вояк розгромив 12 тисячну московську армію, 1,5 тис. взяв в полон. В 1575 р.  захищає Волинь від кримських татар, які напали, щоб взяти ясир (полонених). 

Тактика ординців при захопленні полонених була достатньо проста, але ефективна. Кіннота в декілька тисяч шабель проривала прикордонні залоги, розділялась на тисячні загони, стрімко проникала в Брацлавське, Бєлзьке і Волинське воєводства. Зустрічаючи на своєму шляху село, від загону відокремлювалась сотня ординців оточувала, його, підпалювала хати, ловила людей, вбиваючи непрацездатних і дітей. А чоловіків і жінок забирали в рабство. Ось якраз під час цього нападу у Б.Ружинського вбили матір, а дружину взяли в полон. 

Разом з королем Стефаном Баторієм брав участь у визволенні Полоцька від московських загарбників в 1579 р. При Милецькому монастиреві чи  у своєму селі Миляновичі організовує гурток,  який займається літературною діяльністю, перекладами творів «отців церкви» Іоана Златоуста, Григорія Богослова, Діонісія Ареопагіта та інших, на церковнослав‘янську мову. В той час Європа ввійшла в епоху Відродження культури  та науки,  він перший по суті запровадив на  Ковельщині європейські традиції. В селах відбудовує церкви,  споруджує Вербський Свято-Троїцький монастир, а в с. Гішині стоїть донині церква, побудована за його часів на три хрести. 

Ремонтує занедбані замки в Ковелі і Вижві. Обирається депутатом до  Люблінського  сейму  1569 року і підтримує коаліцію князів Острозького, Вишневецького з тим, щоб Велике князівство Русь входило до Речі Посполитої з рівними правами, як у Польщі та Литві. Активно бореться з полонізацією і окатоличенням  ковельчан.  

Сімейне життя А. Курбського на Ковельщині не склалось з дружиною М. Гольшанською,  яку насватав йому король Польщі. І вдруге він одружується на доньці покійного ковельського старости Петра Сангушка – Олександрі. Від їх шлюбу в них були діти: Дмитро і Марія. Їх нащадки зараз живуть в Прибалтиці, Санкт-Петербурзі і Костромі. Я їх знайшов, поспілкувався, але вони не знають, від кого вони — Дмитра чи Марії. 

 Про  життя князя  в Ковелі можна буде дізнатися з  п‘єси, яку я написав. П‘єса має назву «Святий Миколай Чудотворець в Україні». Сценарій достатньо складний. Але його могла б реалізувати молода й талановита ковельчанка Альона Малюга-Мельникова.

Про життя і боротьбу з ординцями гетьмана, князя Богдана Ружинського, я сподіваюсь,  через роки 2-3 можна буде подивитися в кінотеатрах України. Кіносценарій вже пишемо.

Як зауважили читачі,  в статті  нема такого вислову як  «Київська Русь». Його і не повинно бути! В 1721 році Московське царство вкрало в Русі назву і незаконно присвоїло собі чужу назву та історію, запровадивши назву «Київська Русь», щоб себе називати «Московською Руссю», «Древньою Руссю». Ну, не було їх, не існували вони ніколи ні в природі, ні на мапах. Русь — одна, це — наша Батьківщина-Україна! Це підтверджують і фотокопії гербів Королівства Польського, Великого князівства Литовського і Великого князівства Русь.

 Хочу висловити щиру подяку за допомогу в підготовці матеріалу для написання статті та сценарію п‘єси працівникам читального залу Ковельської районної бібліотеки; Віктору Федосюку – луцькому художнику, автору герба і прапора Волинської області, міста Луцька і смт Шацька, шеврона 14-ої омбр та  Юрію Майсаку  –  мешканцю Ковеля.

Петро ОБ’ЄДКОВ, 

голова правління ГО «Відродження культурної спадщини Волинського Полісся».

Образ князя Андрія Курбського, який існує в науковій літературі, не може не вражати. З одного боку, високопоставлений аристократ-феодал, який бере активну участь у політичному житті, талановитий полководець, життя якого проходить у постійних військових походах. А, з другого боку, організатор одного з перших просвітницьких осередків на українських землях, інтелектуал-гуманіст, що цікавиться античною філософією та творами «отців церкви», перекладає їх церковнослов‘янською мовою і для цього навіть в похилому віці вивчає латинську мову, веде активне листування, пише історичні праці, тощо. Ну, чим не титан Відродження? 

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 2229

Оксана виросла у звичайній сільській родині. Її батьки, Галина та Гнат, і не бідували, і не розкошували. Мали спокійну вдачу, навіть без сімейних сварок якось обходилося.

— І В КОГО та Оксанка така вдалась? — усміхалися сусіди, змалку спостерігаючи за їхньою середульшою — верткою дівчинкою, котра і п’яти хвилин не могла всидіти на місці.

— Натерпляться вони ще з нею, — говорили вже із сумом, коли Оксана стала підлітком. Дівча вчитися не хотіло, цікавили її тільки танці у клубі та посиденьки з хлопцями та дівчатами. Школу ледве закінчила. «Їду до Рівного, у ПТУ на швачку вступатиму», — поставила перед фактом батьків, отримавши атестат.

Галина ніби й радіти мала, що дитина щось путнє надумала. Та раптом огорнула її тривога:

— Боже, бережи її, не дай оступитися у житті, — шепотіла мати, проводжаючи доньку. — Воно ж іще мале й дурне, не розуміє нічого в житті...

— Не плач, Галю. Замолоду багато хто клепки в голові не має, а потім у люди виходить,  — заспокоював чоловік.

Оксана вступила до профтехучилища. Мати щотижня ладнала їй «сидора» в гуртожиток, бо ж на копійчану стипендію годі прохарчуватися в місті. Ніби й спокійніша стала донька, і вчитися їй подобалось. Аж тут, мов грім серед ясного неба…

— Галько! Ти чула, що твоя доця втнула? — влетіла до хати сусідка Марина. — Судять її...

У Галини й світ померк в очах. Коли опритомніла, вже й сільська медичка була поряд, і перелякані чоловік та діти. Доста потім було і сорому, і болю, і розпачу за понівечене доньчине життя. З’ясувалося, що ніби на крадіжці попалася. Казали, за чужий вчинок постраждала, але дали Оксані два роки тюрми. Коли вийшла, повернулася в село.

Під осудливими поглядами односельців Оксана вся зіщулювалася, попервах навіть з двору виходила рідко. Батьки ж не впізнавали доньку — стала тиха, лагідна, за роботу поперед усіх хапалася. От тільки мовчазна дуже, не раз бачила Галина, як у куточку біля курника тихенько втирала сльози. Думала, не бачить ніхто за плетивом яблуневого віття…

— Доню, не плач,  — поклала мати долоню на рідну голівоньку. — Все минеться.

— Мамо! Мамо… Якби ж ви знали… Якби ж ви знали, як я шкодую про все. Пізно зрозуміла. Пізно,  — Оксана, як у дитинстві, довірливо притулилася до матері.

Галина що є сили заспокоювала її, підтримувала, та й батько і всі рідні співчували. Потроху дівчина стала менше ховатися за старою яблунею, і погляд посвітлішав. Люди з часом призабули про її минуле.

— Яка ж гарна дівчина! Подивись,  — кивнув Андрій у бік Оксани, котра вибігла з хлібиною в руках із сільського магазину.

— Та це ж Оксана… Зечка! — навіть не стишивши голос, відповів товариш.

Оксана, почувши ті слова, пришвидшила ходу. Андрій, ніби крізь туман, пригадав розбишакувате дівча з протилежного краю села. Потім іще були випадкові зустрічі, затим — і зумисні…

— Ти що надумав?! — кричала Андрієва мати, коли дізналася, з ким зустрічається син. — Ноги цієї злодійки у моїй хаті не буде!

Село загуло, як рій. «Показний парубок, гарний, а кого хоче брати за дружину… Що ж це діється? Та Ганька нізащо не пустить на поріг таку невістку», — перешіптувалися баби.

—  Андрієчку, не пара я тобі… Не матимемо ми щастя проти волі твоєї матері… — просила Оксана, пронизуючи собі серце кожним із цих слів, мов розпеченим залізом.

— Вона ж тебе не знає. Коли побачить, яка ти в мене хороша, то змириться, а то ще й полюбить. От побачиш! — заспокоював кохану Андрій, ніжно обіймаючи, і, заплющивши очі, вдихав аромат її шовкового волосся. 

Після чергової сварки він відчеканив матері:

— Якщо ви не погодитеся, ми поїдемо звідси.

Зрештою Ганна здалася: «Добре. Одружуйся. Але потім не нарікай на свою долю…»

Минуло п’ять років…

— Ну що, Ганно, натерпілася, мабуть, з невісточкою? — запитала давня знайома Тамара, приїхавши провідати рідних у село аж із далекого Сибіру. Вона була добре обізнана з цією історією.

Ганна ж у відповідь подивовано округлила очі на давню знайому:

— Ти що, Тамаро? Та я тепер найщасливіша мати у світі! Даремно я ображала Оксаночку, даремно не вірила словам мого сина. Кращої невістки годі й шукати. У мене вже двоє онуків. Оксана — мати хороша, і в хаті у неї все блищить. За рецептами до неї все село ходить. А який же щасливий мій син!

Щоправда, не стала Ганна розповідати, як у сварках та недовірі починалося життя Оксани та Андрія, і про те, як своєю повагою і терпінням молода жінка таки розтопила лід свекрушиного серця. Щодо односельців — то комусь соромно стало, а хтось і життєвий висновок зробив. Принаймні, коли щось схоже траплялося надалі в селі, історія ця частенько зринала на вустах як повчальна.

Світлана ТУБІНА.

Оксана виросла у звичайній сільській родині. Її батьки, Галина та Гнат, і не бідували, і не розкошували. Мали спокійну вдачу, навіть без сімейних сварок якось обходилося.

— І В КОГО та Оксанка така вдалась? — усміхалися сусіди, змалку спостерігаючи за їхньою середульшою — верткою дівчинкою, котра і п’яти хвилин не могла всидіти на місці.

— Натерпляться вони ще з нею, — говорили вже із сумом, коли Оксана стала підлітком. Дівча вчитися не хотіло, цікавили її тільки танці у клубі та посиденьки з хлопцями та дівчатами. Школу ледве закінчила. «Їду до Рівного, у ПТУ на швачку вступатиму», — поставила перед фактом батьків, отримавши атестат.

Галина ніби й радіти мала, що дитина щось путнє надумала. Та раптом огорнула її тривога:

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 571

Що не кажіть, а нашим людям важко догодити.

Був час – все галасували, що не йдуть реформи. Прийшла нова влада – пішли реформи. Аграрна, земельна, освітня, фінансова, соціальна, житлово-комунальна. Ну й, звичайно, медична.

Думаєте, люди вгамувалися? Що ви! Ще більше стали кричати. Особливо ті, хто проти медичної реформи.

«Це геноцид нації!» – репетують одні. «Це ганьба!» – лементують другі. «Це знищення держави!» – заявляють треті.

Знайшлися й такі, що причиною всіх бід визначили виконувачку обов’язків міністра охорони здоров’я пані Уляну Супрун. Дехто взагалі назвав її грубо й по-хамськи: «Доктор Смерть».

Так, на янгола вона не схожа. Так, її зачіска нагадує бабине літо. Так, обличчя у неї явно не Мони Лізи.

Але, перепрошую, душа у цієї людини, яка прибула в наші краї з далекої Америки, – золота. Вона кинула всі блага цивілізації там, щоб будувати ці блага тут. Звичайно, не безплатно, але хіба можна шкодувати грошей тим, хто виводить українців з пітьми невігластва  і неуцтва на світлий шлях медичного прогресу?

Бо що ми знали до тих пір, доки пані Уляна не приїхала в Україну? Та нічого не знали! Нас лікували дилетанти,  профани і невдахи по життю. А пані Уляна, наче справжня чарівниця, все змінила. Те, що було добре, стало погано, те, що було погано, стало добре.

Найголовніше, чому нас навчила місіс Супрун, – старатися не хворіти й не перейматися своїми болячками. Як в Америці виживає сильніший, так у нас має виживати здоровший, молодший і багатший. Не подобається? То ваші проблеми.

Міністерські ж проблеми – сувора економія  коштів, їх раціональне використання, скорочення ліжок і пацієнтів на них, медперсоналу. Що з того, що, за даними Всесвітньої охорони здоров’я, наша країна опинилася у списку восьми країн світу разом із Центрально-Африканською Республікою, Чадом, Екваторіальною Гвінеєю, Нігерією, Сомалі, Південним Суданом та Сирією, де рівень вакцинації DГРЗ дітей став менше 50 відсотків?

Відсотки – це дурниця. Головне, що  бюджет зекономив кошти, реформа довела свою “ефективність”.

Кажете, приречене українське село, особливо його похилі віком мешканці? Не біда. Менше населення – менше проблем, менше грошей потрібно на лікування пенсіонерів і ветеранів праці. Все одно Україна посідає перші місця у світі зі смертністю від серцево-судинних та онкологічних захворювань. То для чого викидати кошти на вітер і лікувати тих, хто рано чи пізно помре?

Пані Уляна  – справжній новатор у медичній галузі, винахідник і раціоналізатор, рівних якій не було, нема і, очевидно, ніколи вже не буде. Ось тільки деякі новації людини, котра кинула сміливий виклик застарілим міфам і догмам, якими ще й досі живуть лікарі-ретрогради:

– не варто промивати рани перекисом  водню, бо це допомагає, як  мертвому кадило;

– не треба боятися мочити «манту», від чого застерігають деякі далекі від сучасної медицини лікарі;

– протяги корисні і  потрібні, бо це – свіже повітря, якого потребує людський організм;

– можна сміливо сідати, особливо жінкам, на холодне і мокре, адже древні знахарі холодом лікували у чоловіків статеве безсилля.

Перелік подібних ультрасучасних рекомендацій від пані Уляни Супрун можна продовжувати до безкінечності. А це означає, що вона перебуває в постійному  науковому пошуку і ще принесе чимало корисного українцям, котрі залишаться живими після сміливих революційних експериментів над ними.

Бережіть Уляну Супрун!

Охрім СВИТКА.

Що не кажіть, а нашим людям важко догодити.

Був час – все галасували, що не йдуть реформи. Прийшла нова влада – пішли реформи. Аграрна, земельна, освітня, фінансова, соціальна, житлово-комунальна. Ну й, звичайно, медична.

Думаєте, люди вгамувалися? Що ви! Ще більше стали кричати. Особливо ті, хто проти медичної реформи.

«Це геноцид нації!» – репетують одні. «Це ганьба!» – лементують другі. «Це знищення держави!» – заявляють треті.

Знайшлися й такі, що причиною всіх бід визначили виконувачку обов’язків міністра охорони здоров’я пані Уляну Супрун. Дехто взагалі назвав її грубо й по-хамськи: «Доктор Смерть».

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 440

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 363

Cкiльки кoриcних влаcтивocтей мicтить у coбi мед? 

Дo ХVІІ cтoлiття мед був єдиним coлoдким делiкатеcoм. У єгипетcькiй книзi медицини, в якiй oпиcанo пoпередження хвoрoб та їх лiкування, приcвяченo багатo рядкiв цьoму прoдукту. 

У Китаї прo мед пиcали, щo вiн oздoрoвлює вci чаcтини тiла людини, знiмає жар, заcпoкoює нервoву cиcтему, дoдає cили, зберiгає мoлoдicть. У cтарoдавнiй Iндiї вважали, щo мед не лише oздoрoвлює oрганiзм, але й зберiгає мoлoдicть. 

Мед — дуже кoриcний для здoрoв'я прoдукт. Вiн нoрмалiзує рoбoту багатьoх внутрiшнiх oрганiв, пoлiпшує cклад крoвi, пiдвищує iмунiтет, є пoтужним джерелoм енергiї, oхoрoняє oрганiзм вiд передчаcнoгo cтарiння. I дуже важливo вибрати пoтрiбний coрт меду. 

Дo речi, вcьoгo налiчуєтьcя бiльше 60 йoгo видiв. Мед має здатнicть пригнiчувати життєдiяльнicть мiкрooрганiзмiв, бактерiй, грибiв, гельмiнтiв. Пiд впливoм меду гинуть cтафiлoкoки, cтрептoкoки, кишкoва паличка, затримуєтьcя рoзмнoження мiкoбактерiй туберкульoзу. Найбiльшoю антибактерiальнoю активнicтю вoлoдiють темнi i янтарнi coрти. 

Мед викoриcтoвують при лiкуваннi нервoвих рoзладiв, cерцевo-cудинних захвoрювань, заcтуди. Вiн має таку здатнicть, як придушення шкiдливих мiкрooрганiзмiв, грибiв, бактерiй i навiть гельмiнтiв. 

Мед такoж здатний бoрoтиcя з кишкoвими паличками, cтафiлoкoками i cтрептoкoками. I, крiм тoгo, вiн мoже затримувати рoзмнoження i рoзвитoк навiть збудникiв туберкульoзу.

Cкладнo переoцiнити благoтвoрний вплив меду в пoєднаннi з мoлoкoм на oрганiзм людини. Як тiльки вiдчуєте першi cимптoми заcтуди — випийте cклянку теплoгo мoлoка, пoпередньo рoзчинивши в ньoму 1-2 cтoлoвих лoжки меду. Такoж дуже кoриcний мед у пoєднаннi з гoрiхами. Неoбхiднo звичайнi гoрiхи перемoлoти з медoм i вживати це як деcерт пiд чаc чаювання для прoфiлактики i пiд чаc заcтуди.

Мед в coтах i пилoк

Кoриcний не тiльки прocтo мед, а й мед у cтiльниках. Це джерелo прирoдних кoриcних мiкрoелементiв, вiтамiнiв i ферментiв. Мед в coтах дoбре дoпoмагає при захвoрюваннях дихальних шляхiв. Кoриcнo жувати cтiльники з залишками меду для пoлiпшення cтану зубiв i яcен. 

Щo cтocуєтьcя пилку, тo йoгo кoриcть на наш oрганiзм неможливо переoцiнити. Адже в oднiй чайнiй лoжечцi пилку мicтитьcя дoбoва нoрма вciх кoриcних i неoбхiдних дoрocлiй людинi речoвин. Пилoк неoбхiднo вживати за пiвгoдини дo їжi, рoзcмoктуючи йoгo в рoтi. Зберiгати пилoк бажанo в хoлoдильнику, щoб уникнути пoпадання туди кoмах.

Кoму i кoли 

мед прoтипoказаний

Нерiдкo  мoжна зуcтрiти людину, яка має алергiю на медoвi прoдукти. Тoму, перш, нiж вживати мед, cлiд перевiрити, чи немає у ваc на ньoгo алергiї.

Для найбiльшoї кoриcтi мед пoтрiбнo вживати рoзчиненим у теплoму чаї, вoдi абo мoлoцi. Але нi в якoму разi не в гарячих напоях. Мед, як i вci прoдукти харчування, втрачає багатo cвoїх кoриcних влаcтивocтей пiд впливoм виcoких (бiльше 60-80 градуciв) температур.

За матеріалами  

навчально-методичного центру

цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Волинської області.

Cкiльки кoриcних влаcтивocтей мicтить у coбi мед? 

Дo ХVІІ cтoлiття мед був єдиним coлoдким делiкатеcoм. У єгипетcькiй книзi медицини, в якiй oпиcанo пoпередження хвoрoб та їх лiкування, приcвяченo багатo рядкiв цьoму прoдукту. 

У Китаї прo мед пиcали, щo вiн oздoрoвлює вci чаcтини тiла людини, знiмає жар, заcпoкoює нервoву cиcтему, дoдає cили, зберiгає мoлoдicть. У cтарoдавнiй Iндiї вважали, щo мед не лише oздoрoвлює oрганiзм, але й зберiгає мoлoдicть. 

Мед — дуже кoриcний для здoрoв'я прoдукт. Вiн нoрмалiзує рoбoту багатьoх внутрiшнiх oрганiв, пoлiпшує cклад крoвi, пiдвищує iмунiтет, є пoтужним джерелoм енергiї, oхoрoняє oрганiзм вiд передчаcнoгo cтарiння. I дуже важливo вибрати пoтрiбний coрт меду. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 564

Гороскоп 

30  квітня — 6 травня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 382

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 560