"Моя королева" – так люб'язно називає чоловік свою дружину. Її врода принесла душі страждання, біль і розчарування. І лише згодом –  кохання. "Королевою" вона стала пізніше,  коли перенесла образи, знущання та насмішки найближчих і найрідніших людей.

...Дівчата закінчували школу і мріяли про випускний вечір. Тож обидві,  домовившись заздалегідь,  ішли курною дорогою від села до траси, щоб попуткою заїхати в райцентр і купити тканину на сукні  для випускного вечора. Вони не стали чекати рейсовий автобус, а зупинили першу вантажну машину, що їхала в район. Зручно вмостившись у кабіні біля двох чоловіків,  щебетали про свої мрії. Кабіна була вузенька, тож Валька сіла на руки одному з чоловіків, а Маруся посередині коло шофера. 

Рудоволоса, з ластовинням щебетуха Валька одразу розказала,  куди вони їдуть. Мовчазна і скромна Маруся мовчала. Її увагу привернув шофер, який  раз по раз  позирав на вродливу дівчину. Та й хто ж не зверне увагу на таку красуню? Одна коса чого варта! А чорні бровенята!.. Вони дугами-коромислом застигли на високому чолі. Рум'янець на щоках грав молодим вином кольору  ранкової зорі. Вуста, мов стигла вишня, з якої от-от потече сік – так і вабили до себе. Мабуть, солодкі-солодкі... Як же встоїш перед такою спокусою? 

Раптом машина звернула углиб лісу і зупинилась. Валька, заливаючись дзвінким  сміхом,  вистрибнула з кабіни і,  смикнувши за руку мужчину,  потягла його за собою в кущі.

– Ходімо, не будемо заважати людям спілкуватися, – з єхидною посмішкою процідив крізь зуби. 

Маруся лишилась в кабіні. Вона відразу здогадалася,  що буде далі. Шофер рвучко шарпнув дівчину за ситцеву блузку. Гудзики горошинами посипались на землю. Маруся кинулася навтьоки. Та здоровань шофер,  гепнувши спересердя дверцятами кабіни,  швидко наздогнав дівчину і повалив її на землю. Затуливши широкою долонею Марусі рота,  зробив свою справу. 

l

...На траві сиділа заплакана Маруся і обтирала листком лопуха закривавлені ноги. Сором виїдав їй очі. Вона ладна була провалитися крізь землю, аби не йти додому,  бо знала: зла мачуха і строгий батько зживуть її зі світу. Була б жива Марусина мати, то все зрозуміла б і заступилася б за неї. А так кому сиротинка пожаліється? Що буде з нею далі? 

...Машина хутко рвонула з місця і зникла за густим сосняком. Кривдники реготали і кожен хвалився,  яка кому дівка дісталась. Перший казав, що товар був уже  "у вжитку", а другий хвалився, що йому трапилась  чесна і незаймана –  він був у неї першим. 

Дівчата в райцентр так і не доїхали, а пішки через ліс поверталися додому. Марусі здавалося, що кожен листочок на дереві шепотів: "Збезчещена... збезчещена..."

Валька втішала Марусю: "Ну, подумаєш? Що тут такого страшного? Ну, мало б це колись статися: рано чи пізно, яка різниця, з ким і коли? Зате ти вже будеш знати що таке мужчина". 

Дівчина не чула, що говорила подруга, вона думала, що скаже вдома батькові і що зробить їй мачуха,  коли дізнається правду. 

На порозі Марусю зустріла мачуха. Її злісний погляд пронизував дівчину наскрізь. Гнівно глянувши, без зайвих запитань здогадалася, що трапилось, бо на Маріїному обличчі ніби  було все написано. Сердитим голосом Ганна гукнула чоловіка: "А йди-но,  старий, сюди! Спитай своєї дочки, де вона була?!" 

Серце дівчини закалатало, мов у спійманої пташки. Їй здавалося, що воно от-от вискочить з грудей. Батько,  не питаючи правди, вхопив Марію за довгу косу і поволік до хати. Не давши вимовити дочці й слова, гамселив її дужими кулаками. Та так вліпив під вухо, що дівчина майже оглухла: стала погано чути. 

l

Мачуха з батьком і не збиралися шукати тих,  хто поглумився над їхньою дочкою. Лише добрі люди швидко відшукали кривдників. Але оскільки батько Марусі не пред'являв ніяких претензій, то гвалтівник лише дав гроші на аборт. Плани в самостійне життя Марії були перекреслені раз і назавжди. Про майбутнє вона навіть і не мріяла. Мачуха, щоб не гонити дві корови і теля в череду, заставила сироту щодня пасти худобу на вигоні за селом та й ще череду гусей "приписала" і змусила  совати за собою відро з водою.

– Хай сміються всі з гусячого пастуха! – торохтіла Ганна.

Навіть їсти з собою ніколи нічого не давала. Люди шкодували Марусю. Хто йде на город чи до лісу,  то завжди щось дасть: хто пирога, хто  яблуко, а хто і води напитись. Люди вірили дівчині і знали, що не з її волі так сталося. Посинілі від холоду ноги ціле літо і осінь вона гріла у коров'ячій сечі. Тільки ближче до зими мачуха давала їй взутися у свої старі стоптані бурки. 

l

Перед Новим роком до баби Василини приїхали з Севастополя в гості два онука: Антон і Гриша. Красені на все село. Один одного кращий. В хаті зібралися хлопці та дівчата на вечорниці. Валька свого моменту не упустила і тут. Викаблучувалась  перед хлопцями, але ті не звертали  на неї уваги. Стара Василина подумки підшукувала наречену онукам і згадала про Марусю. Але як же її привести сюди коли вона нікуди не ходить? Та й батько не пустить. І баба вдалася до хитрощів. Городами навпрошки побігла до батька Марусі.

– Степане, дай-но мені свою дівчину, щоб пособила ковбаси начиняти, а то я кабана заколола, а помогти нема кому! – збрехала Василина.

– Та нехай іде, може,  хоч тобі від неї буде якийсь толк,  – сказав батько. Копшаючись по снігу городами,  Маруся йшла за бабою. Вона навіть і не здогадувалась, що замислила старенька. Зайшовши до хати, дівчина зніяковіла, у хаті було повно молоді. Але серед сільських хлопців побачила двох незнайомців, яких вона не знала. 

Дівчина засоромилась: її вбоге вбрання змусило ніяковіти перед хлопцями і дівчатами. Але ні стара полатана   куфайчина мачухи, ні стоптані бурки не затьмарили вроду Марусі. Дівчина одразу запала в душу одному з братів. Антон,  вставши з-за столу,  поспішив до Марусі, що стояла коло порога. А вона мерщій вибігла з хати, щоб ніхто не сміявся і не кепкував з неї. Та спритний хлопець наздогнав її у сінях і не пускав додому.

Маруся, як та пташка,  загнана в клітку, міцно притиснувшись до вушака сіняшніх дверей, не сміла підняти очі і глянути  на  хлопця, який своєю дужою рукою перегородив дорогу. Серце дівчини билося так голосно, що,  здавалося, от-от вискочить з її грудей.

– Чого ти, сполохана  пташко, втікаєш? – першим озвався Антон.

– Відпусти мене! – майже пошепки сказала Маруся.

– Не бійся, я тобі нічого поганого не заподію, – майже таким самим тоном відповів хлопець. 

Маруся підвела очі і зустрілася з його очима. Він полонив її, підкорив почуття і панував над ними. Недарма в народі кажуть: "Не тим любий, що хороший, а тим хороший, що любий...". Антон ніколи не бачив такої краси. Довга до пояса коса звисала по старій куфайчині  Марусі, а її чорні бровенята та карі очі спалювали хлопцеві душу, все його єство, в якому молодим вином вирувала любов. І хоча вона була бідно вдягнута, та все ж була схожа на королеву.

– Ти будеш моя королева! – впевнено сказав Антон.  – Я тебе нікому не віддам.

– Я нікому не потрібна. І тобі теж. Я зганьблена та осміяна людьми, – тремтячими губами шепотіла дівчина.

l

Антон все ж наполіг, щоб провести "королеву" додому. Дорогою Маруся розповіла про себе усю правду. Вона не хотіла, щоб мачуха з батьком бачили її з хлопцем. Та Антон настояв на своєму: зайшов у хату і прямо з порогу випалив: "Я забираю вашу королеву!".

– Та бери те опудало хоч зараз! Хватило чужим, то ще й тобі вистачить! – сердито крикнула мачуха. 

Від образи клубок сліз здушив дівчині горло. Вона ладна була йти куди-небудь  гола, боса,  аби швидше  зникнути з ненависних очей мачухи та батька. Тієї ночі Маруся не закрила очей. Вона не знала, що буде завтра, коли настане ранок. З голови не йшла думка про Антона. Його чорні, як вуглини, очі та мов вороняче крило чуб, не давали дівчині спокою. 

Через день хлопцям потрібно було їхати додому у Крим, де вони працювали далекобійниками. У них закінчувалась відпустка.

– Я без неї нікуди не поїду! – сказав Антон братові.

– Ти що здурів? Нам завтра на роботу виходити! І квитки вже на руках, – став сваритися  Григорій. 

Антон дістав з кишені білет на поїзд і порвав на дрібненькі шматочки.

– Ну,  ось і все:  білета немає. А щоб не вигнали з роботи, передаси  директору заяву на відпустку  за власний  рахунок…

l

Наступного дня Антон з Марусею поїхали у Брест в магазин  “Берізка", де колись тільки  за долари можна було придбати хороші імпортні товари. Купив Марусі дороге пальто з норковим коміром і шапку з  чорнобурки. Батько з мачухою дочки не впізнали. Очам своїм не повірили. З Попелюшки – в "королеву"! Хто б міг подумати? 

Молодята пішли в магазин, щоб купити цукерок. Антон вибирав найдорожчі. Жіночки, що були в магазині, казали: "То, мабуть, для тещі  й тестя гостинець за дочку...",  та Антон,  взявши цукерки,  разом з Марусею пішли до бабусі, щоб подякувати їй за те, що звела докупи. 

Через тиждень Марія з Антоном були вже у Севастополі. Одружились, виховали двоє діток. Лікарі вилікували глухоту жінці. Приїжджали в гості раз на рік, але тільки  до бабусі Антона. Краса Марії  не зів'яла, а ще більше розцвіла. І це дуже дратувало Вальку, коли бачила подругу в гостях у селі. А ще брала заздрість, що Маруся "відхватила" такого чоловіка. Сама ж вона вийшла заміж за пияка, який щодня ганяє кругом хати. Та ще й невістка "добра" трапилась: дає жару свекрусі...

Галина ОЛІФЕРЧУК.

"Моя королева" – так люб'язно називає чоловік свою дружину. Її врода принесла душі страждання, біль і розчарування. І лише згодом –  кохання. "Королевою" вона стала пізніше,  коли перенесла образи, знущання та насмішки найближчих і найрідніших людей.

...Дівчата закінчували школу і мріяли про випускний вечір. Тож обидві,  домовившись заздалегідь,  ішли курною дорогою від села до траси, щоб попуткою заїхати в райцентр і купити тканину на сукні  для випускного вечора. Вони не стали чекати рейсовий автобус, а зупинили першу вантажну машину, що їхала в район. Зручно вмостившись у кабіні біля двох чоловіків,  щебетали про свої мрії. Кабіна була вузенька, тож Валька сіла на руки одному з чоловіків, а Маруся посередині коло шофера. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 678

"Біжи або помри": що робити 

з дітьми, аби убезпечити від нової гри

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 614

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 422

Гороскоп

25 лютого — 3 березня

ОВЕН.  Ситуацiя сприятлива, потрiбно лише скористатися нею.  Беріться за  нові справи i не сумнiвайтеся в успiху. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 539

Четвер. Хмарно, невеликий дощ. Температура: 4оС. Вітер північно-західний помірно сильний.

В ніч на п'ятницю. Хмарно, невеликий дощ.  Температура: 0оС. Вітер західний помірний.

П'ятниця. Хмарно.   Температура:  5оС. Вітер   західний помірно сильний.

В ніч на суботу. Ясно. Температура:  0оС. Вітер західний помірний.

Субота. Ясно.  Температура: 10оС. Вітер західний помірно сильний.

В ніч на неділю. Ясно.  Температура: 2оС. Вітер західний помірний.

Неділя.  Мінлива хмарність.  Температура: 9оС. Вітер  північно-західний помірно сильний.

В ніч на понеділок. Хмарно. Температура: 4оС. Вітер західний помірний.

Понеділок. Хмарно, можливий дощ. Температура: 5оС. Вітер східний помірний.

В ніч на вівторок. Хмарно.  Температура: 2оС. Вітер південно-східний помірний.

Вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 9оС. Вітер південний помірний.

В ніч на середу. Мінлива хмарність. Температура: 2оС. Вітер південно-західний помірний.

Середа. Мінлива хмарність. Температура: 5оС. Вітер західний помірно сильний.

Четвер. Хмарно, невеликий дощ. Температура: 4^оС. Вітер північно-західний помірно сильний.

В ніч на п'ятницю. Хмарно, невеликий дощ.  Температура: 0^оС. Вітер західний помірний.

П'ятниця. Хмарно.   Температура:  5^оС. Вітер   західний помірно сильний.

В ніч на суботу. Ясно. Температура:  0^оС. Вітер західний помірний.

Субота. Ясно.  Температура: 10^оС. Вітер західний помірно сильний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 591

Взірець патріотизму 

і відваги

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 896

Газета "Вісті Ковельщини" – одна з небагатьох, яка у наш складний і неоднозначний час залишається вірною традиції на  шпальтах постійно друкувати листи своїх дописувачів. Рубрики "Пишуть люди до газети…", "З пошти останніх днів", "Читач хоче знати" та інші не зникають із шпальт "міськрайонки".

Позиція редакції імпонує людям, про що свідчать і їх відгуки, й зростання кількості передплатників, й досить обширна  редакційна пошта. Нещодавно зателефонувала почесна голова Ковельської філії "Союзу Українок", активна громадська дописувачка Алла Полякова й дала високу оцінку номера від  31 січня ц. р.

– Добру справу робите, – сказала Алла Михайлівна, – що друкуєте багато листів патріотичної тематики. Зокрема, з великим інтересом ми сприйняли послання Блаженнійшого  Святослава з нагоди століття відновлення Соборності українського народу та його держави ("Наша свята Софія"), нотатки  членкині "Союзу Українок" Антоніни Гладун  "Ми розірвали духовні пута…",  звернення настоятеля Свято-Пантелеймонівського храму із Люблинця, військового капелана отця Матвія Олійника до священнослужителів УПЦ Московського патріархату ("Єднаймося в одній Християнській сім'ї") та   інші. Дякуємо журналістам за патріотичну позицію, підтримку української національної ідеї! Так тримайте й надалі.

Ми щиро вдячні пані Аллі за високу оцінку нашої праці і теж сподіваємося, що й надалі голос читачів звучатиме зі шпальт газети. А говорити й писати їм є про що, бо наше повсякденне життя багате на події – як із знаком "плюс", так і з знаком "мінус". Про деякі такі листи й піде мова далі.

l

Одного з них приніс днями до редакції відомий нашим читачам мешканець села Ворони, учасник Другої світової війни, 96-річний Яків Чуль. Власне, прийшов він не з листом, а із ксерокопією статті під заголовком "Якову Чулю вже 96, але бюрократам він не здається",   надрукованої у парламентській газеті "Голос України" 5 січня ц. р. Яків Потапович попросив   цю статтю передрукувати у "Вістях Ковельщини", щоб про неї дізналися якомога більше його земляків.

З огляду на те,  що публікація досить велика за обсягом, повністю її передрукувати не можемо, але головні  думки постараємося оприлюднити (тим, хто має бажання публікацію прочитати цілком, пропонуємо звернутися  у центральну районну бібліотеку або на офіційний сайт газети).

Отож, про що пише автор Максим Солоненко? Свою розповідь він починає з того, що повідомляє: "У селі Ворона, що в Ковельському районі, руйнується, заростає чагарниками колись добротний магазин. Свого часу його звели за кошти пайовиків Любитівського споживчого товариства, сьогодні ж він нібито перебуває в оренді СТ "Каскад плюс". Хоча орендувати власне тут уже нічого. Великі скляні вікна вийняті, батареї і котел демонтовані, розібрано і кудись вивезено металеву огорожу. Тобто цілком типова картина дикої безгосподарності".

Далі журналіст наголошує, що доля покинутого напризволяще магазину  турбує громадськість села, а найбільше – найстарішого жителя - 96-річного Якова Чуля.

"Попри свій поважний вік, Яків Потапович уже півтора десятка років бореться за те, щоб магазин знову повернули громаді, а винні в знищенні його будівлі, розбазарюванні майна понесли покарання.

Стоїмо на порозі хати поважного ветерана. Яків Потапович виносить і ставить на табуретку велику коробку, ущерть набиту відповідями на його звертання. За ці роки встиг пооббивати пороги районної держадміністрації і районної ради, обласної та Ковельської місцевої прокуратур, поліції і навіть кілька разів звертався до голови ОДА Олександра Савченка. Не будемо перераховувати всі відписки, які отримав колишній фронтовик, а зупинимося лише на відповіді, яка надійшла від виконавчої влади області.

Отже, проінформувавши заявника, що його повторне звернення в ОДА щодо законності передачі в приватну власність магазину Любитівського споживчого товариства розглянуто, чиновники водночас повідомляють, що перевірка таких питань не належить до повноважень облдержадміністрації. "За результатами розгляду листа, – йдеться далі у відповіді, – не встановлено фактів неналежного розгляду ваших звернень Ковельською райдержадміністрацією… А щодо перевірки дій посадових осіб Любитівської сільської ради, то… спори про порушення прав, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку".

Погодьтеся, аж надто "уважно" поставилися в ОДА до заявника, який понад десять років бореться за те, щоб перемогла справедливість. Йдеться ж не про простого заявника, а ветерана війни, учасника бойових дій, кулеметника, кавалера ордена "Слави"… Та навіть, зважаючи на солідний вік заявника, треба було якось по-людському зреагувати на його звернення. Не за свої ж інтереси він бореться, а всієї сільської громади".

Проаналізувавши відповідь, як він пише, "чиновників ОДА", Максим Солоненко робить висновок, що при бажанні очільнику виконавчої влади області та його підлеглим було б "нескладно поставити крапку в цій непростій історії". Адже за час роботи в правоохоронних органах – а Олександр Савченко має звання генерал-полковника міліції – йому доводилося розкривати не одну складну справу. Отут би й варто було "поставити на місце чиновників і правоохоронців, які відверто знущаються над людиною".

"Остання наша телефонна розмова з Яковом Потаповичем відбулася 7 грудня 2018 року, – пише на завершення автор. – Насамперед привітав його з Днем місцевого самоврядування. Адже у важкі повоєнні роки йому довелося працювати секретарем сільської ради. Він чи не єдиний з керівників такого рангу, який дожив до наших днів. І хоч була вже майже обідня пора, зробив це першим. То чому б не сказати доброго слова заслуженій і шанованій у селі людині?

А тим часом у листі з облдержадміністрації йому радять, щоб розв'язати  проблему, яку він порушує вже понад десять років, звертатися до суду, а юридичні консультації отримувати в Регіональному центрі надання безоплатної вторинної правової допомоги в Луцьку та Ковелі. І вже милостиво, ніби роблячи велике добро, друкують контактні телефони. Нагадаю: 23 жовтня Якову Чулю виповнилося 96 років!

З прикрістю подумалося: не для того ми годуємо з бюджету величезну армію чиновників, аби вони залишали такого шанованого ветерана, не кажу вже про всіх нас, наодинці зі своїми і громадськими проблемами.

Максим СОЛОНЕНКО.

Волинська область".

Ми не збираємося коментувати статтю, хоч після її прочитання виникають деякі питання. Детально знаючи суть проблеми, яка непокоїть Якова Потаповича Чуля і про яку "Вісті Ковельщини" написали одними з перших на Волині, не думаємо, що головним винуватцем цієї конфліктної ситуації варто робити губернатора області. Та й не завадило б шановному Максиму Солоненку зустрітися з власником "Каскаду плюс", якого він згадує у статті, перебуваючи у відрядженні на Ковельщині, і з’ясувати його позицію.

А загалом ми згідні з автором: при великому бажанні відповідальних осіб допомогти ветерану, в цій історії давно вже можна було поставити крапку. А так виходить, як у відомій приказці: говорили, балакали – сіли, заплакали.

l

Читачам "Вістей Ковельщини" добре відомий своїми кореспонденціями, замітками й малюнками ковельчанин, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Степан Тюбай. Це – людина активної громадянської позиції,  котра у своїх дописах порушує гострі проблеми.

Один з його недавніх листів торкається питань захисту довколишнього середовища,  примноження природних багатств. Ось що пише пан Степан:

"Після аварії на Чорнобильській АЕС в зону відчуження спеціально завезли два табуни коней Пржевальського. Мета була  "благородна": за допомогою тварин знищити заражену радіацією траву й очистити територію.

Хто був автором цієї ідеї, невідомо. Відомо інше: траву коні не витоптали, а стали жертвами браконьєрів з числа відомих українських політиків, народних депутатів. Вони почали відстрілювати  бідолашних тварин, щоб пізніше фотографуватися на фоні убитих коней, а фотосвітлини розвішувати на видних місцях у службових кабінетах. Таке собі чорнобильське "сафарі"…

Особисто я тому дикунству не дивуюсь, бо варварське ставлення до флори і фауни – це наша "національна" традиція, з приводу чого можна говорити дуже багато. Але я постараюся написати коротко, згадавши майже неймовірну ситуацію, яка восени минулого року склалася в Україні. Саме тоді, а точніше 27 листопада 2018 року, Окружний адміністративний суд міста Києва скасував заборону полювання на лося і занесення його до Червоної книги. Чому? Бо так захотілося суду, який не прислухався ані до думки вчених-екологів, ані до позиції урядовців, які рік тому заборонили полювання на цю рідкісну тварину і встановили високі штрафи за порушення заборони.

З приводу цього доктор біологічних наук Сергій Межжерін висловився так: "У даному випадку суд перебрав на себе занадто багато повноважень. Ніякий суд ніколи мені не доведе, що лося в Україні забагато. В Білорусі, Польщі, Латвії, Литві, Естонії його у 3-7 разів більше, аніж у нас, але звір перебуває під захистом Закону.

І що маємо? Варто тільки лосю перейти з Білорусі на територію України, як його одразу на аеросанях мисливці  наздоганяють. Втекти від них по глибокому снігу практично неможливо. Постріл – і все: лося в живих немає".

Свій лист Степан Тюбай закінчує такими словами: "В Біблії написано, що Бог  спочатку створив тварин та гадів повзучих… Якби Він створив першими людей, то зараз всі ми були б вегетаріанцями, а звірів бачили б лишень в картинних галереях. На щастя, Господь зробив так, як зробив – мудро і розважливо.

Але  в загальному переміг змій-спокусник, і ми стали великими грішниками – не тільки в амурних справах, а й у нашому ставленні до природи, тваринного і рослинного світу".

На підкріплення своїх гірких роздумів пан Степан намалював карикатуру, на  якій зображені кабан, лось і білоруський зубр. Між ними відбулася приблизно така "розмова".

Кабан: – Дасть Бог, я виживу, адже 2019-й – це рік Свині.

Лось:  – А мені доведеться втікати в Білорусь, бо в Україні нас викреслили з Червоної книги і дозволили мисливцям відстрілювати.

Зубр: – Що ж, ласкаво просимо у Бєловезьку пущу. Місця у нас вистачить всім.

Як кажуть, було б смішно, якби не так трагічно. А хіба лише лось у нас під загрозою знищення? Подивімося, у що ми перетворили наші ліси і гаї, ріки і озера. Таке враження, що живемо перед кінцем світу і не думаємо, в яких умовах перебуватимуть наші діти, онуки і правнуки, чи матимуть змогу живими бачити того ж лося, кабана чи зайця.

l

На превелике щастя, редакційна пошта складається не лише з сумних повідомлень. Є у ній і чимало позитиву, що вселяє у душу впевненість:  не все погано в нашому домі. Так, педагог-організатор ЗОШ І-ІІІ ступенів села Мельниці Г. М. Антонюк сповістила таку новину:

"Радісна, урочиста  атмосфера панувала на третій день Різдва у Будинку культури с. Мельниці, де  з ініціативи настоятеля тутешнього  Свято-Михайлівського храму отця Романа проходив  захід "Із благою звісткою – до земляків".  Святкова  зала була наповнена не тільки місцевими жителями. Серед них були запрошені із навколишніх сіл та сусідніх парафій.

Першими на сцену вийшли наймолодші  учасники дійства, учні початкових класів ЗОШ І-ІІІст. с. Мельниці,  – Ангели, Пастушки, які поділилися з усіма присутніми радісною звісткою про народження Ісуса Христа. 

Проникливо та хвилююче звучали зі сцени  колядки у виконанні молодіжного хору Свято-Георгіївського храму  смт Голоб.  Славили народження Немовляти, зачаровували співом, бажали миру, здоров'я учасники хору із храму Різдва Богородиці с. Нужеля.

Учні старших класів місцевої школи представили увазі присутніх театралізоване дійство "Різдвяний вертеп", під час якого продемонстрували високу акторську майстерність. Постановка на сцені у виконанні юних артистів перепліталася із мелодійним звучанням  колядок за участі аматорів художньої самодіяльності Будинку культури с. Мельниці.

Додала святкового  настрою та була приємною несподіванкою для всіх поява на сцені новорічних персонажів – "дідів", неодмінним атрибутом яких  є вивернутий кожух, спеціально виготовлена із кольорового паперу конусоподібна висока шапка "машкера" та своєрідний батіг "пуга". 

"Діди" колядували, бажали всіляких гараздів, а наостанок заспівали усім "Многая літа". Слід взяти до уваги те, що ця столітня традиція із "дідами" передається від покоління до покоління саме у селі Мельниці.

Різдвяний захід у  Мельниці  завершився спільним колядуванням та частуванням, а учні школи, натхненні радістю свята та успіхом виступу, продовжили славити народження Сина Божого  із вертепною виставою у Будинках культури с. Брухович, Великого Порська  та ЗОШ І-ІІІ ст. с. Підріжжя".

Лист із Мельниці редакція оприлюднює з деяким запізненням, але сподівається, що  читачам газети цікаво дізнатися про  столітню традицію, що живе у цьому селі.

Про ще одну цікаву традицію розповіла у своєму дописі вихователь Державного навчального закладу "Ковельський центр професійно-технічної освіти" В. П. Рощук:

"Є в морозному січні день з весняним настроєм. Це 25 січня – день Тетяни, День студента. Усі, кому близька ця дата, кажуть, що вона завжди зігріває навіть в січневі морози.

Вихователями гуртожитку Ковельського центру професійно-технічної освіти Л. В. Никитюк та автором цих рядків при підтримці учнів гуртожитку було організовано стіну привітань Тетян, на якій учні мали змогу привітати своїх колег. Також проведено тематичну бесіду, де учні дізналися про історію виникнення свята.

А іменинницям були подаровані такі слова:

"Шановні наші Тетяни! 

Прийміть в день Ангела від нашого колективу щирі вітання! Роботу ж Вами пліч-о-пліч ми вважаємо подарунком долі, адже Ви завжди прийдете на допомогу: виручите, поясните, заспокоїте!

Ваші працьовитість і доброта гідні найвищих нагород!

І тому в день мучениці Тетяни ми поспішаємо Вас привітати! Залишайтеся завжди такими життєрадісними і чуйними!".

l

Ось такі листи отримала редакція останнім часом. Їх, звичайно, набагато більше – частину ми друкуємо в повному обсязі, частину – у  викладі. Але як би не було, знайте: кожен допис читачів для нас цінний і важливий. Тому пишіть нам і надалі. Й пам'ятайте: "Вісті Ковельщини" – газета для Вас і про Вас!".

Володимир  ПЕТРУК.

НА СВІТЛИНАХ: малюнок-карикатура Степана ТЮБАЯ; під час святкового заходу в Мельниці.

Газета "Вісті Ковельщини" – одна з небагатьох, яка у наш складний і неоднозначний час залишається вірною традиції на  шпальтах постійно друкувати листи своїх дописувачів. Рубрики "Пишуть люди до газети…", "З пошти останніх днів", "Читач хоче знати" та інші не зникають із шпальт "міськрайонки".

Позиція редакції імпонує людям, про що свідчать і їх відгуки, й зростання кількості передплатників, й досить обширна  редакційна пошта. Нещодавно зателефонувала почесна голова Ковельської філії "Союзу Українок", активна громадська дописувачка Алла Полякова й дала високу оцінку номера від  31 січня ц. р.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 653

Мабуть, кожен із нас відчував симпатію, закоханість чи навіть кохання. Але мало хто був заручником нерозділеного кохання. Любові такої сильної, що змінює тебе, твій світогляд, ставлення до життя і водночас такої, що змушує кричати чи навіть плакати від безвиході... Саме так трапилось із Тарасом, який лише з часом усвідомив, наскільки цінні і важливі стосунки, напевно, уже втратив назавжди. Пропонуємо  читачам історію, яка, можливо, допоможе деяким закоханим зберегти цей дар небес,  стати щасливішим, якщо вчасно сказати такі прості б, здавалося, слова: "Я тебе люблю…". 

Сумніви були помилкою

Познайомилися вони восени, як зараз дуже часто буває, – в інтернеті, на одному з сайтів для спілкування. Тараса вразила фотографія, де довге, розкішне волосся закривало обличчя дівчини... її звали Марина. З перших хвилин віртуального спілкування  зрозумів, що дівчина особлива. Розум, простота, а головне – щирість і відкритість Марини підкорили хлопця.

– Перші емоції, які виникли при спілкуванні, не можливо передати  – це був суцільний позитив, я дуже давно не відчував такого, просто розмовляючи з незнайомою людиною, – відверто зізнається він. – Така собі проста і розумна татова донечка. Я був у захваті.

Минуло не більше тижня, і між Тарасом та Мариною виникли теплі стосунки.  Це був найпрекрасніший період в їхньому житті.

Тарас – різкий і прямолінійний у спілкуванні зі всіма оточуючими, відчув, що він комусь   потрібний, що в стосунках можна не лише віддавати, а й отримувати. Хлопець, як сам розповідає, повністю віддався цим почуттям, цілковито довірився дівчині. Однак це його налякало...

– Я повністю розділяв усі ці почуття, і мене це лякало. Марина проявляла все, що почувала,  – я ж тільки відчував, проте не показував. І що далі мене затягували почуття, то жорсткішим я ставав. Я був не готовий, мене переповнювали емоції, однак я їх боявся, – пригадує Тарас. – Одного дня Марина зізналась, що починає у мене закохуватися. А я не був упевнений, що навіть коли відкриюся, зможу зробити її щасливою, адже вона така ніжна, а я за натурою такий черствий... Ці сумніви були моєю найбільшою помилкою.

Логіка виявилась сильнішою

Тарасові Марина шалено подобалась. Коли дівчина дивилась на нього, душа розквітала. Коли торкалась своєю рукою його руки – серце билося швидше, а венами розливалося тепло кохання...

Проте Тарас так і не дав зрозуміти дівчині, що вона йому небайдужа. Натомість він створив бар'єр між собою та коханою. Чоловік запевнив, що серйозних стосунків між ними бути не може. Він, обманюючи себе, переконав дівчину, що не кохає її, а стосунки їхні не мають шансів. Щось із середини кричало: "Навіщо, що ж ти робиш? Це ж та єдина, яку ти шукав?". На жаль, цей голос приглушувався логікою.

– Здавалося, трохи часу – все забудеться, і кожен житиме далі своїм життям, – розповідає Тарас. – Та виявилося, що я таки закоханий. Я це розумів, але намагався продовжувати жити так, як до зустрічі з Мариною. Постійні відрядження, поїздки, робота, розваги з друзями, здавалося б, мали приглушити почуття, але вони все виривалися на волю. Ми з Мариною листувалися, іноді навіть я телефонував до неї, розуміючи, що вона таки зуміла впоратися з почуттями. Я був радий за неї, а може, лише змушував себе так думати. Я чекав, що ось-ось – і у мене мине ця манія, це бажання, це марення...

Тиждень подарунків

Але воно не минуло. Із кожним днем Тарас все сильніше відчував, що його просто тягне до коханої. Лише вона була в його думках, нею він жив, захоплювався і страждав... При кожній випадковій зустрічі чи телефонній розмові серце хлопця стискалося, а в душі волала порожнеча. Почуття було настільки новим і сильним, що терпіти його більше не було змоги. Тоді наш герой вирішив розповісти все коханій, спробувати повернути стосунки, повністю віддатися її коханню...

Але, як виявилось, було пізно. Хлопець і своїми вчинками показував дівчині свої почуття, а потім, радісний, що врешті зважився, говорив із нею, проте марно... Тарас не відчув взаємності. Навпаки, його почуття билися об стіну, здавалося, що слова пролітають повз Марину. Хлопець не розумів, що коїться, – реальність залишилась десь позаду, всю свідомість заполонили емоції, такі болючі, такі нестерпні і різні...

– Я вирішив, що досить сидіти і чекати, що щастя прийде саме, – продовжує свою історію закоханий. – Я прагнув, щоб кохана відчула, що вона мені потрібна, що я хочу, аби вона якнайбільше посміхалася, а головне, що я хочу належати їй. – Тоді до мене прийшла ідея тижня подарунків. То був не зовсім тиждень – лише п'ять днів, але мені здалося, що Марина була приємно здивована.

Хлопець  щодня робив коханій різні подарунки. То були 11 троянд, потім – книга із закладкою на пам'ять про кохання, телеграма, цукерки, навіть контурна карта і набір олівців із запискою "Я дарую тобі весь світ. Розмалюй його для себе"... 

Все це передавав кур'єрами у різний час, подарунки завжди були несподіванкою для Марини. Тарасові здавалося, що все вдається, що в нього є шанс. Душа боліла вже не так сильно, а світ знову став кольоровим.

"Відчув, 

як падаю 

у прірву"

Після тих п'яти днів хлопець освідчився. Він сказав усе, вилив дівчині свою душу. Пригадує, що в ту мить був відвертим як ніколи, вперше був готовий віддати своє серце іншій людині, без жодних умов, просто віддати себе цілковито... Та реакції майже не було.

– Я відчув, як падаю у прірву. Проти мене застосували мої ж методи. Я почувався розчавленим, але вирішив, що це нічого не змінить. Я кохав, кохаю і досі. І надія як була, так і залишається,  – каже Тарас. – Водночас я зрозумів, що кохана бачить мене таким, яким я себе показав їй раніше, адже люди, на її думку, не змінюються. Проте насправді – змінюються, та й моя тодішня стриманість була лише маскою...  Як я хочу зараз, аби кохана побачила мене справжнім, яким бачать мене друзі і рідні!

Ще одна спроба

Робив наш герой й інші спроби повернути дівчину, добитися її кохання, та кожного разу розумів, що щось не так, що все ним настільки сильно зіпсоване, що шансів, здається, немає.

– До людей потрібно ставитися так, як ми хочемо, аби ставилися до нас, – тепер я це не лише знаю, а й переконався на власному досвіді. Стосунки – річ тендітна, їх повинні плекати двоє. Я караюся, бо зруйнував найцінніше – кохання. Але моя надія все ще живе, бо, як співав Висоцький: "Я дышу, а значит, я живу. Я живу, а значит, я люблю", – підсумовує Тарас. – Я дуже хочу, аби люди, які читатимуть це, не повторювали моїх помилок і зробили відповідні висновки. 

Крім того, ця публікація, напевне, буде моєю останньою спробою завоювати своє щастя... Останньою запискою для Марини...

На даний час Тарас і Марина живуть своїм, не пов'язаним один з одним, життям. Кожен із них переймається роботою, зосереджений на власних досягненнях, проводить час із друзями. Разом із тим,  герой цієї розповіді до нестями кохає Марину.  Вона ж про його почуття знає, але або не вірить їм, або ж просто нічого не відчуває до юнака. Тарас сподівається, що найближчим часом все вирішиться, тоді він або отримає своє кохання, або ж поплатиться за власні помилки, про які шкодує. Бережіть найцінніше!

Уляна СТЕПАНЕЦЬ.

Мабуть, кожен із нас відчував симпатію, закоханість чи навіть кохання. Але мало хто був заручником нерозділеного кохання. Любові такої сильної, що змінює тебе, твій світогляд, ставлення до життя і водночас такої, що змушує кричати чи навіть плакати від безвиході... Саме так трапилось із Тарасом, який лише з часом усвідомив, наскільки цінні і важливі стосунки, напевно, уже втратив назавжди. Пропонуємо  читачам історію, яка, можливо, допоможе деяким закоханим зберегти цей дар небес,  стати щасливішим, якщо вчасно сказати такі прості б, здавалося, слова: "Я тебе люблю…". 

Познайомилися вони восени, як зараз дуже часто буває, – в інтернеті, на одному з сайтів для спілкування. Тараса вразила фотографія, де довге, розкішне волосся закривало обличчя дівчини... її звали Марина. З перших хвилин віртуального спілкування  зрозумів, що дівчина особлива. Розум, простота, а головне – щирість і відкритість Марини підкорили хлопця.

– Перші емоції, які виникли при спілкуванні, не можливо передати  – це був суцільний позитив, я дуже давно не відчував такого, просто розмовляючи з незнайомою людиною, – відверто зізнається він. – Така собі проста і розумна татова донечка. Я був у захваті.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1798

У Луцьку, 8 лютого 2019 року відбувся справжній бал для людей з інвалідністю «Night to Shine», що переводиться “Ніч, щоб сяяти”. 

Проведення такого свята – світова практика, започаткована 5 років тому. Подія охопила понад 700 міст на 6 континентах, а учасниками стали більш, ніж 100 000 людей з інвалідністю.

Автором ідеї та спонсором «Night to Shine» є фундація Тіма Тібоу (Tim Tebow Foundation, USA). В Україні, окрім Луцька, в цей день таке свято провели у Києві, Львові і Одесі. Головними натхненниками заходу у Луцьку стало подружжя Сергія та Наталії Больчуків, які свого часу створили поблизу Луцька реабілітаційний центр “Агапе”. Організаторами дійства була церква «Фіміам».

У місті Луцьку таке дійство влаштували вперше. Захід під назвою «Night to Shine» – це незабутній вечір, метою якого було показати любов Бога до людей із інвалідністю. Учасниками події стали 80 людей. До організації свята долучилося близько 150 волонтерів – перукарі, візажисти, просто люди, які готували смаколики, чи задіяні в тому, щоб підготувати поїздку на лімузині чи щось інше. 

Почесним гостем казкового вечора стала і громадська організація “Асоціація осіб з інвалідністю “Добродія в дії”. 

Наші дівчата та хлопці, а це  Сахарук Максим, Гелетуха Олег, Вакульський Олександр, Кравчук Володимир, Яренчук Ольга, Набруско Євгеній, Ринковська Катерина (всі з міста Ковеля), Шевчук Софія (с. Майдан), Білінець Тетяна (с. Білин), Листовнича Ірина (с. Черемошне), Барбарук Олександр, Паталій Борис (с. Погіньки), Лисюк Володимир, Якобчук Тарас (с. Волошки) і також два волонтери Лисюк Олена та Ринковська Світлана в цей вечір поринули в неочікувану казку. 

Цього дня на   чекав: святковий макіяж і зачіски, чарівні бутоньєрки, професійна чистка взуття, жива музика, дефіле червоною доріжкою, спалахи фотокамер, бенкет та подарунки, а також поїздка на лімузині. На заході також відбулася коронація усіх королів та королев вечора. Адже, зі слів організаторів, кожна людина в очах Бога є королем і королевою. 

Чудова атмосфера панувала у цей вечір:  отримали багато нових вражень та позитивних емоцій, спілкування, нові знайомства та друзі, фотосесії... Це був просто чарівний, емоційний, духовний вечір!

“Мені дуже сподобався бал. В Україні проводиться мало заходів такого масштабу. Я думаю, що їх варто було б проводити більше, бо люди на візках рідко відвідують такі події. Вони загалом рідко бувають у якихось кафешках, чи на концертах, бо немає доступності. А тут організували такий захід і він повністю доступний – все, що треба є. Люди можуть поспілкуватися, відпочити, зробити фото на різних фотозонах і, зрештою, побачитися, бо багато людям на візочках  знають один одного, але не можуть побачитися. Для мене це дуже потужний захід, я думаю, що всі були в захваті від цього вечора”, – ділиться враженнями королева балу Ольга.

Хочеться щиро подякувати організаторам та всім, всім волонтерам, які нас супроводжували протягом усього дня  і які стали для нас друзями. 

Бажаємо Вам міцного здоров'я, довголіття, невичерпної енергії, сімейного благополуччя і процвітання. Сподіваємось на подальшу плідну співпрацю!

Ольга Яренчук,

прес-секретар Громадської організації «АСОЦІАЦІЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ «ДОБРОДІЯ В ДІЇ».

У Луцьку, 8 лютого 2019 року відбувся справжній бал для людей з інвалідністю «Night to Shine», що переводиться “Ніч, щоб сяяти”. 

Проведення такого свята – світова практика, започаткована 5 років тому. Подія охопила понад 700 міст на 6 континентах, а учасниками стали більш, ніж 100 000 людей з інвалідністю.

Автором ідеї та спонсором «Night to Shine» є фундація Тіма Тібоу (Tim Tebow Foundation, USA). В Україні, окрім Луцька, в цей день таке свято провели у Києві, Львові і Одесі. Головними натхненниками заходу у Луцьку стало подружжя Сергія та Наталії Больчуків, які свого часу створили поблизу Луцька реабілітаційний центр “Агапе”. Організаторами дійства була церква «Фіміам».

У місті Луцьку таке дійство влаштували вперше. Захід під назвою «Night to Shine» – це незабутній вечір, метою якого було показати любов Бога до людей із інвалідністю. Учасниками події стали 80 людей. До організації свята долучилося близько 150 волонтерів – перукарі, візажисти, просто люди, які готували смаколики, чи задіяні в тому, щоб підготувати поїздку на лімузині чи щось інше. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 695

Статтею 114 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах (за раніше діючим законодавством таке право передбачалось статтею 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення") незалежно від місця останньої роботи особам, які працювали на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, на умовах зайнятості протягом повного робочого дня та за результатами атестації робочих місць, на роботах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах.

В наданні законодавцем права дострокового виходу на пенсію зазначеній категорії осіб — це своєрідне піклування держави про людину, гарантія соціального захисту працівників, які через роботу в тяжких та шкідливих умовах праці втрачають працездатність раніше досягнення пенсійного віку. Проте реалізувати зазначене право особа може лише у разі дотримання ряду умов.

Найперше,  при наданні документів до територіального органу Пенсійного фонду України особа зобов'язана надати на підтвердження стажу роботи з шкідливими і важкими умовами праці не тільки трудову книжку, а й спеціальну уточнюючу довідку встановленої форми на підтвердження пільгового характеру роботи, в якій повинні зазначатися: періоди роботи, що зараховуються до спеціального стажу; професія або посада; характер виконуваної роботи; розділ, підрозділ, пункт, найменування списків або їх номери, куди включається цей період роботи; первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видана зазначена довідка.

Також претендувати на призначення пільгової пенсії особа може лише у разі, якщо на підприємстві за час її роботи (починаючи з 01.01.1992 року) було проведено атестацію робочих місць за умовами праці. 

Щоб набути право на одержання пенсії на пільгових умовах,  перш за все, необхідно заздалегідь подбати про те, щоб отримати зазначені документи вчасно, перевірити правильність їх заповнення, переконатися, чи  містять вони всі передбачені вимогами законодавства відомості, і, в разі невідповідності, усунути виявлені недоліки.

Проте значно складнішою є проблема, коли працівник уже не працює, а саме підприємство або ліквідоване, а документи — втрачені, або ж коли за час роботи працівника в шкідливих і важких умовах на підприємстві просто не було проведено атестації робочих місць, або ж за результатами атестації посаду працівника не було віднесено до шкідливих або важких умов.

Слід зауважити, що у разі відсутності правонаступника підтвердження періодів роботи, що зараховуються до трудового стажу для призначення пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установленої для окремих категорій працівників, здійснюється у порядку, визначеному Пенсійним фондом України за погодженням з Мінсоцполітики та Мінфіном, спеціально створеними комісіями при Головних управліннях Пенсійного фонду.

Що ж робити, якщо на підприємстві не проводилась атестація робочих місць? Аналізуючи чинні нормативно-правові акти, які так чи інакше регулюють питання, пов'язані з її проведенням, можна запропонувати деякі шляхи розв’язання цієї проблеми.

По-перше, необхідно зазначити, що відповідно п. 4 Порядку проведення атестації робочих місць за умовами праці, затвердженого постановою КМУ від 01.08.1992 року, (далі — Порядок), атестація проводиться в строки, передбачені колективним договором, але не рідше одного разу на п'ять років. Оскільки ст. 13 Кодексу законів про працю (далі — КЗпП) встановлено, що колективний договір може передбачати додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії та соціально-побутові пільги, існує можливість підвищення гарантій працівників шляхом відображення в колективному договорі додаткових спеціальних положень, що мають на меті гарантування проведення атестації та усунення можливих зловживань з боку роботодавця.

По-друге, у випадку, якщо на підприємстві відбулась докорінна зміна умов і характеру праці, існує можливість проведення позачергової атестації за ініціативою роботодавця, профспілкового комітету, трудового колективу або його виборчого органу, а також органів Держпраці (абз.3 п.4 Порядку). 

По-третє, відповідно до п.11 Порядку обов'язок з контролю за якістю проведення атестації робочих місць  за умовами праці покладений на Держпраці, тому, в разі порушення роботодавцем обов'язку щодо проведення атестації,  існує можливість звернення до органів Держпраці з повідомленням про вказані обставини. 

 Проте найбільш продуктивний варіант вирішення вказаної проблеми пов'язаний зі змістом абзацу 2 пункту 4 Порядку, де передбачено, що саме на керівника підприємства чи організації покладається відповідальність за якісне і своєчасне проведення атестації робочих місць за умовами праці. В даному положенні прямо передбачено, що за невиконання обов'язку щодо проведення атестації роботодавці можуть притягуватись до відповідальності відповідно до Закону. Проте до 2015 року в законодавстві була відсутня спеціальна норма, яка передбачала б вид відповідальності та конкретну санкцію за невиконання визначених Законом обов'язків. 

На сьогоднішній день питання відповідальності роботодавця в даній сфері чітко врегульовано законодавством. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення порушення терміну проведення атестації робочих місць за умовами праці та порядку її проведення тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та громадян-суб'єктів підприємницької діяльності, від тридцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Звичайно, величина штрафу в порівнянні з можливими наслідками для працівників, що може потягти за собою таке правопорушення, аж ніяк не співвідносні, але вже сама наявність чітко визначеної санкції є позитивним фактором, який в тій чи іншій мірі буде впливати на поведінку роботодавця щодо дотримання законодавства про працю. 

Слід також зазначити, що у разі, якщо не- проведення атестації мало своїм наслідком заподіяння шкоди здоров'ю працівнику, керівник може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за статтею 271 КК України.

Окрім того, працівник відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП має право розірвати трудовий договір з роботодавцем без відпрацювання двотижневого строку, якщо той не виконує законодавство про працю, в тому числі стосовно проведення атестації. 

Також не слід забувати про право особи в разі порушення її трудових прав на звернення до суду за їх захистом (ст. 221 КЗпП). У випадку, якщо до суду звертається особа, що працює в шкідливих умовах праці, і вимагає  відшкодування матеріального і морального збитку у зв'язку з погіршенням стану здоров'я через дію шкідливих виробничих факторів, компенсації за шкідливі умови праці, то непроведення атестації буде слугувати додатковим доказом вини роботодавця.

Непоодинокими є випадки, коли роботодавець, не проводивши атестації робочих місць, фактично здійснює виплату компенсацій та надає передбачені законодавством гарантії. Проте і в цьому разі це може (і доволі часто) призводити до прикрих наслідків для керівника, оскільки при проведенні перевірок у контролюючих органів можуть виникнути питання щодо правомірності таких дій, вже не кажучи про можливі проблеми з оподаткуванням.

Додатково необхідно нагадати працівникам про ту обставину, що в законодавстві існують як строки звернення до суду за захистом порушеного права, так і строки давності притягнення правопорушника до юридичної відповідальності, і у випадку їх пропуску дуже складно буде добитися як захисту своїх порушених прав, так і справедливого покарання для винної сторони. Тому ще за час роботи на підприємстві, якщо працівник сподівається на отримання законодавчо визначених пільг особам, які працюють на роботі зі шкідливими чи тяжкими умовами праці, необхідно слідкувати за тим, щоб сторона роботодавця виконувала обов'язок щодо проведення атестації, а в випадку невиконання такого обов'язку — одразу ж застосовувати передбачені законодавством механізми та важелі впливу.

Михайло ГОЛЯДИНЕЦЬ,

юрисконсульт юридичного сектора Ковельського об'єднаного управління Пенсійного фонду України.

Статтею 114 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах (за раніше діючим законодавством таке право передбачалось статтею 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення") незалежно від місця останньої роботи особам, які працювали на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, на умовах зайнятості протягом повного робочого дня та за результатами атестації робочих місць, на роботах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 828