У грудні 2017 року у Вінниці відбувся Різдвяний ярмарок. У вівторок,  26 грудня, на Різдвяному ярмарку 49-річний Олександр Мельничук  із Вінниці варив на гарячому піску каву з часником за абхазьким рецептом.

—  22 грудня такою кавою пригостив чоловіка. Він ходив у старих джинсах, на ногах були стоптані черевички, — згадує Олександр Олександрович. —  Біля нього крутилися хлопці з відеокамерами. Питаю, що знімають.  Вони готували сюжет "Як вижити у Вінниці безхатьку". Чоловік із Західної України. Ніби-то лишився без квартири, переїхав у Вінницю. Напік пиріжків у духовці і пробує продати.

У пиріжки замість начинки вклав побажання.

— Ніхто пиріжків не брав. І я відмовився, бо солодкого не їм. Але запропонував йому кави зі шматочками часнику. Каже: "У мене грошей нема". Заспокоїв його, що і в мене нема. Каса порожня, бо люди ще на роботі, — продовжує Мельничук. 

— Я вкладаю душу під час приготування. Люблю дивитися на кавову пінку, що піднімається. Обожнюю, коли клієнти роблять перший ковток, — говорить. — 

Безхатько здивувався, яка ж то кава з часником? А коли спробував — випив усю.  Пиріжка таки дав. Подякував і пішов. 

Повернувся той безхатько до Олександра Мельничука за два дні. Заїхав на площу ярмарку на дорогому БМВ.

— Усі в шоці. Той самий чоловік приходить у брендовій одежі, весь "з голочки".  Привітався.  Каже: "Сподобалася ваша кава. Хочу зробити подарунок. Ви єдиний пригостили мене безкоштовно на цьому ярмарку". І вручає набір для приготування кави на піску. Коштує понад п'ять тисяч гривень. Ще привіз 10 кілограмів кави в зернах, на тисячу гривень. Я остовпів. Не знав, як реагувати. Десь у голові майнула думка, що то якась постановка, підставні актори. Та це — справжній бізнесмен. Назвався Андрієм.

Олександр Мельничук працював учителем фізики у вінницькій школі №5. Останні роки був електриком у палаці мистецтв "Зоря".

— Став популярним. У Вінниці почали впізнавати. Друзі дзвонять. Кажуть: так і мало статися. Гроші за каву я не беру. Якщо хтось дає, то виручку передаю нашим військовим, — говорить Мельничук.

l

Каву у джезві чоловік варить із 1988 року.

— Служив в армії, пішов у звільнення. Зайшов у маленьку кав'ярню. Розговорилися з бариста — він виявився з Білої Церкви на Київщині. Попросив підмінити його на годину. Пояснив, як лити воду, засипати каву, — пригадує. — Я загорівся цією справою. За рік із першої стипендії купив джезву. Відтоді в компаніях відповідаю за каву. П'ять років поспіль варю її  для вінничан на Фестивалі кави і на днях Європи. Тепер готуватиму на новому обладнанні.

Інформацію підготовлено 

за матеріалами сайтів Gazeta.ua та vezha.vn.ua.

У грудні 2017 року у Вінниці відбувся Різдвяний ярмарок. У вівторок,  26 грудня, на Різдвяному ярмарку 49-річний Олександр Мельничук  із Вінниці варив на гарячому піску каву з часником за абхазьким рецептом.

—  22 грудня такою кавою пригостив чоловіка. Він ходив у старих джинсах, на ногах були стоптані черевички, — згадує Олександр Олександрович. —  Біля нього крутилися хлопці з відеокамерами. Питаю, що знімають.  Вони готували сюжет "Як вижити у Вінниці безхатьку". Чоловік із Західної України. Ніби-то лишився без квартири, переїхав у Вінницю. Напік пиріжків у духовці і пробує продати.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 472

Ой у полі, полі

Маленька хатинка.

Там Ісусик  народився –

Божая дитинка.

Не у царськім домі,

Не в багатій хаті,

А у яселках на сіні,

Де стоять ягнята.

А ясная зірка

Над ним засіяла,

Що Спаситель

 народився,

Усім сповіщала.

Ісусику маленький,

Просим тебе нині:

Даруй волю, даруй долю

Нашій неньці-Україні.

Нашій Україні, нашому

 народу,

Поверни наших Героїв

До рідного дому.

Поможи нам, Боже,

Ворогів здолати.

І на нашій рідній мові

Тебе прославляти.

Ісусику маленький,

Ти ручки простягни,

Спаси наших Героїв,

Додому поверни.

Зупини ту кров невинну,

Збережи нам Україну –

Благаєм тебе.

Ми чужого не чіпаєм,

Край свій рідний

 захищаєм,

Боже, поможи!

 Галина ОМЕЛЬЧУК.

м. Ковель.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 767

Новорічні подарунки маленьким волинянам – 

від народного депутата України Степана Івахіва

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1033

Оперативно затримали розбійника

22 грудня близько 12-ої години до Ковельського відділу поліції надійшло повідомлення про розбій.

Подія трапилась поблизу села Гішина Ковельського району. Невідомий чоловік, приставивши до потерпілої предмет, схожий на ніж, відібрав мобільний телефон.

Працівниками поліції було встановлено особу зловмисника та оперативно затримано. Ним виявився 47-річний чоловік без постійного місця проживання, який уже мав судимість за вчинення аналогічного злочину.

Чоловіка затримано в порядку статті 208 КПК України та поміщено до ізолятора тимчасового тримання. Мобільний телефон вилучено та буде повернуто власниці.

Ковельський відділ поліції Волинської області.

У Ковелі – ДТП

Ввечері 2 січня у Ковелі по вулиці Володимирській автобус здійснив наїзд на 53-річну місцеву мешканку, яка переходила дорогу по нерегульованому пішохідному переходу. Потерпілу госпіталізували.

На місце події виїхала слідчо-оперативна група Ковельського відділу поліції. 

Внаслідок автопригоди потерпілу із тілесними ушкодженнями доставили до реанімаційного відділення Ковельської центральної районної лікарні.

Сектор комунікації поліції 

Волинської області.

l

Пізнього вечора 2 січня в Ковелі сталась дорожньо-транспортна пригода: одна особа загинула, ще одна – перебуває в лікарні.

Аварія трапилась близько 20.00 год. на вулиці Луцькій, поблизу залізничного мосту, – пише Кордон з посиланням на очевидців.

Працівник поліції, який керував “BMW-525” на єврономерах, допустив зіткнення з “ВАЗ-2104”, котрий рухався у попутному напрямку. Як наслідок, пасажир вітчизняного легковика від отриманих травм помер у лікарні. Водій цього ж авто з тілесними ушкодженнями все ще перебуває в Ковельській центральній районній лікарні.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 622

Кажуть, що пророцтво – справа невдячна. Попри все, я собі і Вам, шановні читачі, пророкую: Україна відбудеться, і маю для цього підстави.

…1997 рік. На безхмарному синьому небі золотаве Сонце усміхається шкільній лінійці. Відбувається історична подія – на базі російськомовної середньої школи № 4 постає національний гуманітарний заклад нового зразка – Ковельська міська гімназія.

Очолила її Людмила Компанієць, високопрофесійний педагог із чималим управлінським досвідом.

Крок за кроком, сходинка за сходинкою піднімалась гімназія до нових висот. Торували цей шлях одні з кращих педагогів міста.

І українство розцвіло – гімназія стала флагманом ковельської освіти  з багатьох напрямків. Працею і знаннями, мирно і без гроз витіснювався із ковельського простору "руський мір".

Це – яскравий приклад того, що так само Україна вийде із занепаду і стане зіркою світового значення.

Сьогодні гімназійна родина відзначає 20-літній ювілей із розумінням того, що це не тільки вітальні слова і подарунки, а й звіт перед міською громадою про зроблене і, разом із тим, – погляд у майбутнє.

Будучи причетним до витоків утворення гімназії, а сьогодні "прив'язаним" до неї завдяки своїм онукам, я без перебільшення вчителям, вихователям ставлю твердих 12 з "плюсом" балів. Ця оцінка базується на твердій основі ЗНО, на результатах всеукраїнських, обласних та міських олімпіад, конкурсів та інших інтелектуальних змагань, на досягнення у спорті і на талантах в царині співу, музики і багатьох інших видах учнівської діяльності.

Хтось із видатних сказав: якщо на небі запалюється зірка, – значить це комусь треба.

Сьогодні оці юні зірки-свічечки запалюються від вогню творчого пошуку вчителів гімназії. Не просто підтримувати вогник, а ще більше відповідально вичищати віск, який скапує по основі  свічечки. І педагоги щоденно та якісно вичищають негативні наноси дохідливим словом та власним прикладом. Підтвердженням вищесказаного є те, що мій старший онук Павло, наповнений по вінця знаннями і гімназійним духом, успішно навчається на другому курсі престижного європейського зразка вишу. А Тарас без відриву від навчального процесу осягнув музичну грамоту гри, і у 2017 році став дворазовим чемпіоном України із греблі на байдарках і каное.

Хотів би всіх переможців та призерів гімназії вишикувати в один почесний ряд, та, на жаль, формат газети не дозволяє. Просто від імені ковельчан скажу: "Молодці!".

Сьогодні гімназія крокує під почесним стягом із кольорами українства та імені Олени Пчілки. Це – іспит на зрілість. Впевнений, що Ольга Петрівна Косач, коли б завітала на ювілейну зустріч, була би задоволена, адже заклад – у сотні найкращих гімназій України.

Раділа б вона і гуманітарним зв'язкам з Америкою та країнами Європи, адже це наближає до цивілізованого світу.

Школа гартує, виліплює, вишліфовує романтиків-патріотів, які стають героями. Не можу не згадати подвиг випускника школи Анатолія Грищенка. Це він заради нашого життя поклав на вівтар спасіння своє життя і пішов у саме пекло Чорнобильської катастрофи. Він навічно став героєм не тільки України, але й цілого світу. Таких патріотів виховано немало, і це – гордість гімназії та міста.

Нині міську гімназію очолює Олена Вальчук. Це неспокійний, креативний та творчий капітан корабля, який штурмує хвилі бурхливого моря. Наукові звання  – вона працює на них і здобуває! Інновації  в освіті – її колектив перший пробує їх на "смак". Міжнародні конкурси (скажімо, Петра Яцика) – гімназисти, вперед, і результат сьогоднішнього дня – дві срібні нагороди. Творчі звіти – хор "Первоцвіт" найкращий у Ковелі, і т. д., і т. п.

Не раз почуєш, що Олена Іванівна активно і часто стукає у двері владних кабінетів. Буває, що той чи інший чиновник незадоволений. Але таким і має бути керівник – рішучим та настирливим. Ще Ісус Христос навчав: "Стукайте, і вам відчинять".

Словом, поглянули на зроблене, переконалися, що знак Добра і Любові залишився на Землі, і знову в пошуки нового Ельдорадо.

l

Разом з тим, загляньмо за куліси ювілейного дійства. Воно було наповнене радісним і творчим змістом. Відбувалися зустрічі із елітою науковців Східноєвропейського вишу, представниками обласного управління освіти та інших освітянських структур області.

Міську владу представляв Ігор Прокопів, заступник міського голови. Вітала ювілярів команда міського управління освіти на чолі із начальником Віктором Бичковським.

В залі гімназійної світлиці – колеги, батьки учнів, благодійники, випускники минулих років і просто друзі гімназії.

Не забула гімназію і Наталія Маленицька, помічник народного депутата України Степана Івахіва.

По-особливому урочисто виглядала у своєму небесно-сонячному образі і Олена Вальчук, організатор і  натхненниця урочистостей. Вона задавала тон, і ці позитивні емоції відлунювалися усмішками на обличчях присутніх і бурхливими оплесками. Особливою окрасою свята став виступ багатоголосого хору "Первоцвіт", гурту "Глорія", солістів та інших аматорів сцени гімназії.

Колективу за плідну багаторічну працю, досягнуті успіхи у навчальному процесі і з нагоди ювілею вручено почесні грамоти від обласного управління освіти, міського голови Олега Кіндера, Ковельської райдержадміністрації,  освітянських структур області. Від Фонду "Патріоти Волині" – література української класики.

Червоною ниткою у всі виступи вплітався спогад про ветеранів школи та гімназії. Справедливо та почесно, адже саме на їхніх плечах – теперішній рух творчості і успіхи. Із захопленням слухали вітальне слово про гімназію від випускників минулих років.

Три години промайнули, як три хвилини, а це значить, що захід вдався на славу.

Благословив гімназійну родину о. Ростислав.

Що ж, ювілей – це вже історія. Новий день кличе до нових висот у навчанні та нелегкій вчительській праці. Я теж долучаюся до вітань і дарую напутнє поетичне слово:

Гімназійна родино, ти на крилах злетіла,

В знаннях – до висот, у здобутках –

 до слави.

Не спиняйсь на шляху – в тебе дух

 є і сила,

Вписуй  нові в літопис історії глави.

Ти у сотні найкращих – гордись,

 Україно!

Твої сотники вправні торують

 дорогу

До Європи й Америки строєм

 єдиним.

Розквітає калина – віщує твою

 перемогу.

Ти тепер під знаменом

 косачівського духу.

Українство з криниці бездонної б'є.

Пчілка Олена звертається – слухай:

"В ім'я роду й народу віддай серце

 своє!".

Вдивляюсь в юності світлі 

обличчя –

Майбутнє і мрії іскряться в очах.

Гряде ХХІ у грозах століття,

Під знаком просвітництва

 славиться шлях.

Ювілей, немов птах, проспіває 

і зникне.

І слава – це тільки прелюдія щастя.

Творіть з Богом в серці. І віра хай

 квітне,

У праці й навчанні здобудете

 святість!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кажуть, що пророцтво – справа невдячна. Попри все, я собі і Вам, шановні читачі, пророкую: Україна відбудеться, і маю для цього підстави.

…1997 рік. На безхмарному синьому небі золотаве Сонце усміхається шкільній лінійці. Відбувається історична подія – на базі російськомовної середньої школи № 4 постає національний гуманітарний заклад нового зразка – Ковельська міська гімназія.

Очолила її Людмила Компанієць, високопрофесійний педагог із чималим управлінським досвідом.

Крок за кроком, сходинка за сходинкою піднімалась гімназія до нових висот. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 774

З 24 по 29 грудня 2017 року Божого  військові священики Ковельського осередку Військових капеланів Волині протоієреї Матвій Олійник (настоятель храму  св. Пантелеймона, смт Люблинець), Роман  Скірак  (настоятель  храму св. Михаїла,  смт Щацьк), Станіслав Беспалов (настоятель храму св. Іоана Хрестителя, м. Ковель) разом з духовенством - протоієреями  Іваном  Зеленком  (смт Стара Вижівка), Андрієм Сехом (смт Голоби)) та волонтерами Іваном Буряком та Олександром Антонюком здійснили капеланськo-волонтерську поїздку в зону АТО.

В ході поїздки відвідали міста Щастя, Новий Айдар, Станицю Луганську, Северодонецьк та Сватово Луганської області. Метою даної поїздки було донесення Різдвяної радості народження Спасителя, передання продуктів та смаколиків військовим, місцевому населенню, особливо дітям.

Капелани і волонтери відвідали і провели 16 різдвяних концертів для наших захисників, які обороняють рубежі  держави від ворога в Луганській області. Усі заходи розпочинались і закінчувались молитвою. Особливістю поїздки були уже традиційні відвідини школи-інтернату, дитячих садочків, автомобільного коледжу в м. Щастя, адже тут не просто для дітей відбулися різдвяні концерти, а й завітав святий Миколай, даруючи дітям, сиротам, молоді,  подарунки, передані з Волині.

 Різдвяна радість сколихнула серця як дорослих, так і дітей. Сміх і сльози,  радість і сум переповнювали усіх, а головне - тверда віра і надія на перемогу. Ось найважливіший здобуток цієї поїздки. Неможливо забути очі дітей, тих маленьких ангелів, які пообіцяли чекати святого Миколая на наступний рік, творячи добро, мир. Вони хочуть жити  у щасті в місті Щасті. 

В ході поїзди мали зустріч з місцевим осередком "Академії Козацтва", її очільником Генералом Козацтва Віктором Миколайовичем Ткаченком. Обговорили ряд важливих питань  співпраці, взаємодії козацтва і Церкви.

Ковельський осередок Військових капеланів Волині висловлює глибоку вдячність усім, хто долучився до цієї поїздки: духовенству з громадами м. Ковеля і  району, смт Стара  Вижівка,  смт  Колки,  с. Миляновичі,  голові Ковельської районної держадміністрації Віктору Козаку, керівництву фірми "Дбайливий тато", бджілкам- трудівничкам м. Шаргорода (Вінницької обл.),  благодійнику Івану Омелянюку,  підприємцям  Ігорю Узналі, В'ячеславу Шаві, директору Галині  Божик та працівникам центральної районної бібліотеки,  пані Галині Голубович, підприємству "Добра кухня", керівнику підприємства "Вежа"  Тетяні Зінчук, керуючій супермаркету "Вопак"  Тетяні Купрійчук, волонтерам Ігорю Рублю та Світлані Рудь, ковельському військовому комісаруСергію  Гладуну,  дирекції, учням та батькам  другої, третьої, десятої  шкіл м. Ковеля та шкіл смт Люблинця і с. Зеленого, дітям та вихователям дитячого садочка № 8 м. Ковель, дирекції супермаркету "Наш Край" (смт Стара  Вижівка),  директору Ковельського  ринку Петру Сороці,  працівникам  Ковельської  місцевої прокуратури, голові об`єднаної територіальної  громади  cмт Люблинець Наталії Сіховській, багатьом небайдужим, що посприяли в цій поїздці. Стараннями усіх зібрано було понад 2 тонни різних смаколиків на Схід.

СЛАВА УКРАЇНІ!

Ковельський осередок ВКВ.

З 24 по 29 грудня 2017 року Божого  військові священики Ковельського осередку Військових капеланів Волині протоієреї Матвій Олійник (настоятель храму  св. Пантелеймона, смт Люблинець), Роман  Скірак  (настоятель  храму св. Михаїла,  смт Щацьк), Станіслав Беспалов (настоятель храму св. Іоана Хрестителя, м. Ковель) разом з духовенством - протоієреями  Іваном  Зеленком  (смт Стара Вижівка), Андрієм Сехом (смт Голоби)) та волонтерами Іваном Буряком та Олександром Антонюком здійснили капеланськo-волонтерську поїздку в зону АТО.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1090

У Катерини Іванівни Бородюк, що живе на Волі-Ковельській не раз  оживають  у пам'яті страшні роки  каторги в  далекому Магадані.  Її, 20-літню дівчину, запроторили в "берлаг" ("береговой режимный лагерь") за те, що не захотіла співпрацювати з КДБ, аж на цілих 10 років.

– Було дуже важко, – пригадує Катерина Іванівна.  – Працювали без вихідних. А робота була не з легких – валили ліс.  Погане харчування позначилось на здоров'ї каторжан: давали баланду з ячмінної крупи – це найгірша з усіх круп. 

– Кожну десяту неділю була лазня, – продовжує старенька.  – Гнали шеренгою.  Півдня був банний день.  Кожен день – перевірка. Рахували кожного дня, чи хто не втік. Перемацували весь одяг – чи немає чогось зайвого.  І так день у день,  аж цілих 7 літ. 

На 3 роки зменшили Катерині строк.  А допомогла в цьому звичайнісінька записка, яку колись написав російський парашутист.

…Рано-вранці мама Каті встала і побачила в садку радянського парашутиста, що приземлився. 

– Мамаша, помоги, дай нож, чтоб освободиться от парашута, – попросив солдат.

Хазяйка послушно принесла ніж, допомогла звільнитися і заховала його  в хліві, дала їсти. А в хаті у неї був німець, який квартирувався під час війни.  Та мудра жінка нікому не сказала ні про одного, ні про іншого. Парашутист на знак вдячності написав якусь  записку і сказав: "Якщо вам доведеться зустрітися з військовими, то покажіть цю записку".  Мама Каті, звичайно, не читала тої записки, бо не вірила, що це зможе допомогти. Та завдяки саме тій записці Катю реабілітували, бо вважали, що її мама врятувала радянського солдата.

– Видно, той парашутист був високою "птицею", – каже бабуся.

…Катерина Бородюк народилася на Львівщині в с. Велика Вільшаниця, де було 5 дітей. Діти дуже любили музику – тож грали на всіх інструментах.  В селі не було музичної школи, там навчали грати, не маючи музичної освіти.  Батько Каті працював у Львові в пана Зегарлінського.  Пан батька поважав, бо той мав вищу освіту (мав бути юристом).  Але оскільки він був українець,   то його не взяли на роботу.  Йому казали: "Переходь на римо-католика,  і будеш мати велику зарплатню…".

– Але тато був свідомий українець,  і не захотів перейти в іншу віру, – розповідає тепер жінка.  

Під час війни німці квартирувалися у школі, де навчалася Катя. Вони добре ставилися до дітей, оберігаючи від тих солдатів, які служили в німецькій армії, але були росіянами ("власовці").  Німці казали: "Ніколи навіть не наближайтесь    до них, бо вас заріжуть і викинуть…".  "Швайне русіш", – називали німці таких людей. А українців  вони поважали і оберігали, щоб не потрапили в руки "власовців".

…Йшла війна.  На квартирі батьків Катерини жив німецький  обер-лейтенант, який керував воєнними діями, давав людям, що копали окопи, награбоване в Росії добро.

– Він був дуже порядний, справедливий, – каже співрозмовниця. – Навіть і мені дав червону кофту.  А одного разу  німецький  офіцер ліг у садку відпочивати, а мій брат Петро вкрав у нього пістолет. Та німець не кричав, а попросив, щоб повернули йому зброю, бо вимушений буде заявити вищому начальству.  Брат підкинув пістолет – ніби німець сам загубив. І сварки не було.

Закінчилась війна.  Сусідка Катерини Анна переховувала свої речі у батьків Каті, бо її хотіли вивезти на Сибір за те, що чоловік був у бандерівцях.  Хтось написав донос на Анну і на тих, з ким вона дружила.

– В доносі йшлося про те, що я шила бандерівцям  шинелі, але цього не було, – каже Катерина Бородюк. – Я навіть ніде не підписувалась ні під яким документом.  

Анну і Катю заарештували і повезли у тюрму до Львова.  Їй тоді було 20 літ. Йшов  1948 рік. Дивно те, що Катю не били в тюрмі – слідчий був порядний.  Він казав: "Підпиши цей документ, що будеш працювати на нас, і ми тебе випустимо. Я тобі вірю, що ти не винна…". 

Але дівчина не схотіла цього робити, хоча насправді бандерівцям допомагала: носила ліки, одяг, харчі, чистий папір.  Вони були в криївках у лісах або під хатами в схронах.  Їх  на той час вважали ворогами радянської влади.   Півтора роки тривало слідство. 

Будучи  у Львівській тюрмі,  Катя познайомилась з Орисею Матяшук-Грициною, такою ж, як і сама, котра  видала книжку  спогадів в'язнів. Катерину відправили в Магадан, а Орисю – в Інту. Одна про одну нічого не знали.  Лише в 1954 році, вийшовши на волю, зустрілися  і розповіли про своє життя.  

Відбувши покарання, Катя вийшла заміж за Федора Бородюка, який був родом з Рудки-Козинської.  Тож вирішили оселитись на Волині.  Чоловік у Ковелі отримав квартиру. Працював у будуправлінні.  

Народилось в подружжя  двоє синів  –  Вася і Богдан.  Катя пішла працювати у швейне ательє.  Цій справі вона навчилася у Магадані, коли після ув'язнення в 1954 році всім дали "вольную". Вона з чоловіком залишилася там на деякий час, щоб заробити грошей – дуже добре платили за роботу.  Ніби друга влада там була.  З Магадана Катерина привезла багато ситцю на плаття.  Будучи там, українки організували гурток художньої самодіяльності, завжди пам'ятали про свій край. 

25 грудня Катерині Іванівні виповнилось 89 років.  Бабуся має хорошу пам'ять, ще шиє на швейній машинці і  без окулярів вправляє нитку у голку (!).  Жінка тішиться 3 онуками і 2 правнуками, живе на Волі-Ковельській біля сина Богдана. 

– А знаєте,  чого я так довго живу? – на завершення розмови запитала Катерина Іванівна. – Бо маю добру невістку, яка мене глядить і шанує. Ось у чому секрет довголіття.

Галина ОЛІФЕРЧУК.

У Катерини Іванівни Бородюк, що живе на Волі-Ковельській не раз  оживають  у пам'яті страшні роки  каторги в  далекому Магадані.  Її, 20-літню дівчину, запроторили в "берлаг" ("береговой режимный лагерь") за те, що не захотіла співпрацювати з КДБ, аж на цілих 10 років.

– Було дуже важко, – пригадує Катерина Іванівна.  – Працювали без вихідних. А робота була не з легких – валили ліс.  Погане харчування позначилось на здоров'ї каторжан: давали баланду з ячмінної крупи – це найгірша з усіх круп. 

– Кожну десяту неділю була лазня, – продовжує старенька.  – Гнали шеренгою.  Півдня був банний день.  Кожен день – перевірка. Рахували кожного дня, чи хто не втік. Перемацували весь одяг – чи немає чогось зайвого.  І так день у день,  аж цілих 7 літ. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 752

Нещодавно у Луцьку рідним лицарів ОУН-УПА  в Палаці культури  голова ОДА Володимир Гунчик вручив  24  відзнаки – Срібні  Бойові Хрести   з нагоди 75-річчя створення Української Повстанської Армії.

Головним координатором проекту виступив історик та громадський діяч Микола Посівнич. 

Варто зазначити, що відзнаки не є державними, вони виготовлені за підтримки благодійного фонду ім. Петра Гудзоватого "Соловей".  Золотий Хрест Заслуги, Срібний Хрест Заслуги та Бронзовий Хрест Заслуги спроектовані за точними ескізами розробника нагородної системи УПА Ніла Хасевича.

Як зазначила координатор проекту нагородження, представниця Інституту національної пам'яті Леся Бондарук, ця унікальна для Волині подія відбувалася на теренах нашого краю вперше.

На жаль, нині ще не вдалося зібрати повну інформацію про волинських лицарів. Тож попереду –  ще багато  клопіткої роботи.

Нагороду, якої удостоєний Андрій Михалевич (псевдо Кос) посмертно, отримав його племінник Віталій Михалевич із села Замшан Ратнівського району. 

Андрій Сергійович Михалевич – його двоюрідний дядько,   який в молодому віці віддав життя  за Україну, за яку боровся до кінця і яку любив всім серцем.

Лицар Срібного Хреста Заслуги  УПА  – командир куреня УПА, керівник Служби безпеки Ковельського окружного проводу ОУН.

Громадська активістка Ковельщини Марія Хотинська (на жаль, нині покійна), його родичка,  ще встигла зустрітися з очевидцями і записати спогади про події тих героїчних часів. 

У  її книзі "Минуле стукає у серце" є розділ "Зруйноване гніздо родини Михалевичів", де вміщена  розповідь про життя та визвольну боротьбу Андрія Михалевича-Коса ("Дениса",  "13", "132", "133", "73", "В", "Старого", "Шугая"):

"Біографічні дослідження ключових постатей українського визвольного руху у ХХ ст. нині відіграють не лише важливе наукове, а й суспільно-політичне значення. 

Зокрема, персоніфікація історії дозволяє розвінчати низку радянських міфів стосовно цілої плеяди борців за незалежність України та вшанувати незаслужено забуті імена. 

До таких визначних діячів належить очільник ОУН Старовижівщини та Ратнівщини Андрій Михалевич. Народився він 1919 р. на хуторі  поблизу с. Замшан Датинської гміни Ковельського повіту (нині Ратнівського району  Волинської області). 

Після закінчення школи у рідному селі Андрій продовжив навчання у Ковельській школі лісового господарства, де й вступив до ОУН. 

Так, у 1938 р. він взяв участь у маніфестації молоді Ковеля з нагоди загибелі провідника ОУН Євгена Коновальця. При цьому особливий вплив на формування національного світогляду Михалевича  мала вчителька Юлія Степанівна, дочка патріотично налаштованого ковельського підприємця. 

Через рік Андрій очолив Седлищанський районний провід ОУН, ймовірно, під псевдом "Денис". Початок його керівної роботи в підпіллі співпав з анексією Західної України радянськими військами. Тому Андрію довелося посилити конспірацію та тимчасово легалізуватися. 

У цей час сім'я Михалевичів  зазнала переслідувань від місцевих радянських активістів. Зокрема, вони підпалили їхні господарські будівлі і хліви. На щастя, Андрій з батьком Сергієм встигли відкрити хліви та випустити худобу. 

Надалі за доносами планувалося розкуркулення й виселення Михалевичів…". 

Як відомо,  у 1940 році Андрій   був  мобілізований до Червоної армії, у червні 1941 року здався в полон німцям, згодом був звільнений. Працював лісником, в 1942 році  перейшов на нелегальне становище, був референтом Служби безпеки Седлищанського районного проводу ОУН. 

Керував засідками на автошляху Ковель - Брест, був командиром сотні УПА, діяв переважно в селах: Замшани, Велимче, Датинь Ратнівського району, Синове, Соколище, Буцинь Старовижівського району. З листопада 1943 року  – командир куреня УПА, керівник Старовижівського надрайонового проводу ОУН.

З вересня 1947   Кос був провідником Любомльського надрайонового проводу ОУН, з  1949 року –  референтом Служби  безпеки, заступником провідника Ковельського окружного проводу ОУН.

8 грудня 1951  Андрій  Михалевич у криївці в лісі поблизу с. Нові Черевища Камінь-Каширського району був оточений агентурно-бойовою групою МДБ Стального.  Щоб не здатися живим, підірвався гранатою.

Сім'ю   Коса (батька, матір, двох сестер і брата) 15 лютого 1946 року  радянська влада депортувала на спецпоселення в Удмурдську АРСР (Росія). У 1949 році в бою з МДБ загинула сестра Марія (Веселка). У 1993 році прокуратура Волинської області  реабілітувала родичів "13"  (серед яких дружину – Наталію Яківну та сестру Ольгу). 

Слід додати, що в 2008 році голова Рівненської обласної організації Всеукраїнського братства ОУН і УПА О. Тищенко передав архів Коса  до Меморіального комплексу Національного музею історії Другої світової війни 1939-1945 рр. (м. Київ). До того часу він зберігався в садибі станичного ОУН  Й. Шиманського.

Зі слів очевидця – ковельчанина Миколи Петрука, який став для Коса підпільним інформатором, ось що відомо нам:

"Вони разом пройшли сотні кілометрів повстанськими стежками, побували в багатьох криївках повстанців Волині, неодноразово мали сутички з підрозділами НКВС та МВС, піддавали суду багатьох сексотів…". 

"Група Коса наводила страх на енкаведистів та їхню агентуру. На Коса починається полювання…".  

Срібного Хреста  Заслуги Андрій Михалевич (Кос) удостоївся згідно із постановою УГВР від 15 червня 1952 року і наказом Головного військового штабу УПА як керівник СБ Ковельського окружного проводу ОУН. 

Щиро радіє серце, що нагороди знайшли  своїх  справжніх Героїв, яких в ті далекі часи тодішня влада  називали ворогами.  Шкода лишень, що подібна ситуація повторилася в наш час, коли знову довелось захищати незалежність рідної держави, а багатьом – віддати  життя за рідну Україну. 

Підготувала Оксана МОРОЗ.

НА ЗНІМКУ: племінник  волинського Лицаря  Андрія Михалевича-Коса Віталій Михалевич з нагородою  дядька.

Фото з архіву газети 

"Волинь-нова". 

Нещодавно у Луцьку рідним лицарів ОУН-УПА  в Палаці культури  голова ОДА Володимир Гунчик вручив  24  відзнаки – Срібні  Бойові Хрести   з нагоди 75-річчя створення Української Повстанської Армії.

Головним координатором проекту виступив історик та громадський діяч Микола Посівнич. 

Варто зазначити, що відзнаки не є державними, вони виготовлені за підтримки благодійного фонду ім. Петра Гудзоватого "Соловей".  Золотий Хрест Заслуги, Срібний Хрест Заслуги та Бронзовий Хрест Заслуги спроектовані за точними ескізами розробника нагородної системи УПА Ніла Хасевича.

Як зазначила координатор проекту нагородження, представниця Інституту національної пам'яті Леся Бондарук, ця унікальна для Волині подія відбувалася на теренах нашого краю вперше.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 954

"Любовні пригоди баби Марії", описані в газеті "Вісті Ковельщини" 7 грудня ц. р., викликали у читачів неоднозначну реакцію. Для декого є неприйнятною "оголена" правда життя. Інші до пригод полонянки, вивезеної до Німеччини, поставилися із співчуттям. Мовляв, не можна засуджувати дівчину за поцілунок німця-ворога, через якого остарбайтери-українці отримували допомогу для виживання, так само, як і згоду на вимогу кадебіста-слідчого: "Будеш моєю. Інакше станеш "зечкою" сибірських концтаборів".

Я запитую себе і тебе, читачу: а як би вчинив кожен із нас, коли б постало питання: "Бути чи не бути?"?

Авторитарна система народжувала і зрадництво, і кар'єризм, і прислужництво, і рабство, і меншовартість. "Арифметика" стосунків у суспільстві будувалася за простою формулою: первинне – це служіння вищестоящим партійним функціонерам. Про анатомію такого системного випадку мені якось розповіла мешканка (теж уже бабця) одного із довколишніх сіл.

l

 Юні Антон і Галина жили й працювали у місцевому колгоспі. Приглянулися одне одному. Галя була красунею – струнка, кароока із усмішкою милою, осяйною. Така кого хоч закохає у себе. До того ж, розумниця – за словом у кишеню не полізе. Як це  часто буває, танці-шманці, залицянці при  зорях і цілуванці невинні спонукали до одного – побратись і сім'ю будувати.

Сім'ю – основу комуно-радянської системи – цементувати колгоспним "розчином" ой як нелегко!

Антон став їздовим. Орав, сіяв, косив, урожай колгоспний збирав. Так щодня, із рання до смеркання. Його ненаглядна принцеса теж княжною села не стала, а дояркою колгоспних корів. Вставала рано, лягала пізно.

А ще ж і домашнє таке-сяке господарство потрібно було доглянути. Омріяні, щасливі кисільні береги життя  розтали, наче вранішній туман.

Ви запитаєте про кохання. Яке там! Опівночі приляжуть, обнімуться, поцілуються, заснуть перевтомлені на 2-3 години і знову – до праці на благо колгоспу.

Розслаблятися авторитарна система не дозволяла. Діяв безкомпромісний контроль за роботою, навіть найнижчої ланки. Уповноважені з району, призначені партією, щоранку роз'їжджалися по фермах. Один такий зачастив  на ферму, де Галя працювала.  Партійному функціонеру впала в око миловидна приборкувачка  рогатих створінь. Він, як-то кажуть, почав упадати біля Галі: то слова улесливі промовляти, то хвалебні оди виспівувати, то ніби ненароком  ручку гладити. Що й казати: досвідчений залицяльник. Через деякий час Антонова ненаглядна групу корів найкращих отримала і на дошку пошани була занесена.

Така увага не минула безслідно. Якось запропонував  уповноважений підвезти автівкою додому. Погодилася. Звичайно ж, поїхали за село і там согрішили. Згодом, щоб бути ближче одне до одного, обрали Галю членом райкому партії, перед тим прийнявши в ряди свідомих будівників комунізму.

Та все потаємне рано чи пізно стає явним. Ховайся не ховайся від людей, а хтось таки й запримітить. Оте  пильне око й "засікло" закохану пару в інтимній обстановці і негайно донесло Антону.

Спочатку жінка відбріхувалася: "Антончику, я ж тебе люблю і для сім'ї стараюсь. Тебе до віку не зраджу". Бувало, що Антона звинувачувала у невірності. Знала, що чоловік слідкує за нею, то додому прийде раніше і коли той повернеться, то починає докоряти: "Де гуляєш? Мабуть, коханку маєш!".

Та, попри все, якось мирилися. А по-доброму хай би та любов була, бо ж і для сім'ї користь, і Галя розквітала в любощах.

Та злі язики не вщухали: "Знаєш, Антоне, ти макуха, я не мачо. Жінка твоя сполягається із тим районним начальником, а ти мовчиш".

Пече серце. Визріває план помсти. Ну, до смертної кари не дійшло, а цидулу про аморальну поведінку на уповноваженого "накатав". В ім'я збереження сім'ї діяв. Признаємось: кохав Галю, і ділити її ні з ким не хотів.

Розглядали поведінку уповноваженого на партійному бюро. Дісталося йому на горіхи. "Строгача" по партійній лінії закатали і за іншим колгоспом закріпили.

А наша Галя що? Вона – підлегла, проста доярка.

Але швидко свої привілеї в партії втратила. Для годиться у  халатності звинуватили: мовляв, молоко  водою  розбавляла, щоб надої вищі були.  Про дошку   пошани і говорити нічого – швидко світлина зникла. Словом, як у тій казці: побула "царицею" – і вистачить: повертайся до свого рідного розбитого корита чи то пак корівника.

Запитаєте, як Антонова доля склалася? Він хоч і насмакувався меду з гріховної гречки, але  почувався переможцем. Адже, як лицар у  бою, відбив свою Галю у високопоставленого коханця.  І найголовніше – тепер він не макуха, а справжній мачо.

Анатоль КОХАНОВСЬКИЙ. 

"Любовні пригоди баби Марії", описані в газеті "Вісті Ковельщини" 7 грудня ц. р., викликали у читачів неоднозначну реакцію. Для декого є неприйнятною "оголена" правда життя. Інші до пригод полонянки, вивезеної до Німеччини, поставилися із співчуттям. Мовляв, не можна засуджувати дівчину за поцілунок німця-ворога, через якого остарбайтери-українці отримували допомогу для виживання, так само, як і згоду на вимогу кадебіста-слідчого: "Будеш моєю. Інакше станеш "зечкою" сибірських концтаборів".

Я запитую себе і тебе, читачу: а як би вчинив кожен із нас, коли б постало питання: "Бути чи не бути?"?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 859

Старшому  поколінню добре відомий роман "Як гартувалася сталь" Миколи Островського. Але ніхто, мабуть, і не здогадувався, що у Ковелі живуть дві двоюрідні сестри автора книги – Анастасія і Лідія, найстарша і найменша.

Я зустрілась з Лідією Ісаківною Оксененко (Рижко) (на знімку). Народилась вона в 1939 р. в с. Мощеній в сім'ї  Рижка Ісака Вікторовича, де годувалося 4 дочки. Лідія була найменшою із сестер. Їхнє село спалили німці за те, що хтось з селян-партизанів убив німця, коли той в людей забирав кабана. 

Жити не було де, тож батьки з двома дочками Лідою і Ольгою пішли до старшої дочки Насті, яка на той час вийшла заміж у Ковель. А Маруся (середня дочка) втекла з дому, щоб не відправили її до Німеччини. Ходила по чужих людях, просила милостиню. А в с. Ставок Турійського району потрапила до добрих людей – бездітного подружжя, які просили її, щоб залишилась у них назавжди.

– Як не знайдеш своїх батьків, то будь нам за дочку. 

І вона жила в них до кінця війни. Сім'ї Рижків була можливість виїхати в Америку, але не хотіли залишати Марусю саму. Згодом дівчата повиучувались і повиходили заміж. Вивчилась на вчителя і Лідія Ісаківна. Не було у що взутися – ходила в гумових ботах і в шматяних туфлях, які мазала зубним порошком, щоб були білі. Навчаючись у Луцькому педінституті, носила плаття своїх сестер, бо своє шовкове мала лише на випускний.

– Як Настунине плаття одягну, принесу ціле, а як Марусине – обов'язково десь порву. Чому, не знаю, – пригадує Лідія Ісаківна. – Губи малювала червоним хімічним олівцем, бо на помаду не було грошей, та й не ходила по магазинах. Дуже їсти хотілося, бо з дому що візьмеш? Сушених диньок та кусочок сала – ото й усе. Добре, що в студентській їдальні був хліб безплатний. А де зараз парк у Луцьку, там були колись людські городи. Підемо, нарвемо зеленої цибулі, вмочимо у сіль – і такі харчі були студентські.

Все життя Лідія Ісаківна працювала вчителем української мови та літератури. Пройшли роки, 2 сестри уже померли, лишились лише найстарша – Настуня (так її люб'язно називали завжди) і наймолодша Лідія. І вони навіть на здогадувались, що є двоюрідними сестрами Миколи Островського. 

Лише перед розвалом Радянського Союзу дізнались про двоюрідну родину, коли директор Рівненського музею революційного руху на Волині розшукав родину Рижків аж у Москві.  Він зустрівся з рідною по батькові сестрою М. Островського – Валею. Її розповідь записав на магнітофон. Валя сказала, що у Ковелі живуть її двоюрідні сестри і дала адресу однієї із них. Це була Настя – найстарша із сестер. Директор музею приїхав за вказаною адресою і все розказав. 

Так сестри Рижко взнали, що Микола Островський – їхній двоюрідний брат по батьковій лінії. Директор підняв архівні документи, щоб дізнатися, коли був розстріляний батько Миколи – Рижко Іван Вікторович, який доводився рідним дядьком Лідії Ісаківні Оксененко (Рижко).

Ось що розповіла вона мені. Іван Вікторович був молодшим за свого брата Ісака (тата Лідії). Він теж жив у Мощеній, вивчився на вчителя і працював учителем, а згодом директором школи (на той час) в Камянець-Подільській області, с. Долоче. Там покохав панянку з багатого роду (ім’я і прізвище невідоме).

Дівчина завагітніла. Та батьки її не дозволили закоханим одружитися. Бо хто ж видасть багату дочку заміж за бідного вчителя? І видали її за винокура Островського, який усиновив народженого хлопчика Миколу – майбутнього автора "Як гартувалась сталь". А справжній батько Миколи Іван Вікторович Рижко одружився на техпрацівниці тієї ж школи, де він працював директором.

Народилися у них діти: Валентина, Галина і Нєльчик (Неоніл). Діти між собою спілкувалися. Микола знав, що Іван – його рідний батько. А в 1938 р. Івана Вікторовича Рижка розстріляли, як "ворога народу", а дружина з дітьми змушена була втікати з села. Поневірялися по чужих селах. До дядька Ісака не приїжджали, бо боялися. Навіть імена поміняли. Нєльчик став Михайлом, а Галина – Людмилою. Лише Валентина залишила собі своє справжнє ім’я.

Тато Лідії Ісаківни ніколи нічого не розповідав своїм дітям про племінників. Лише в 60-их роках Валентина приїхала в Ковель до сестри Настуні. Але тоді ніхто  чомусь по своїй молодості не цікавився, звідки приїхала Валя. Живе та й живе. Пожила декілька років і поїхала до брата Міші (Нєльчика), який служив у Москві і залишився там жити. А пізніше до них поїхала Галя, яка до того працювала вчителем фізкультури у с. Головно Любомльського району. Про їхню матір невідомо нічого. 

Деякий час Валя листувалась з Настунею. А потім зв'язки перервались. Ось за такою адресою жила Валентина: Московська обл., Нарофімський р-н, пос. Александровка, вул. Некрасова, 19, Рижко Валентина.

…Директор музею сказав, що зустрічався з дружиною Миколи Островського (ніби Майя звати її). І вона сказала, що Островський стрілявся, але невдало, тому залишився живим і втратив зір. А причиною було те, що він боровся за радянську владу, але не таку, якою вона виявилася насправді.

Сестри Миколи Островського Анастасія Ісаківна Кондратович (Рижко) і Лідія Ісаківна Оксененко (Рижко) проживають у Ковелі  і свято бережуть пам'ять про свою родину.

Галина ОЛІФЕРЧУК.

Старшому  поколінню добре відомий роман "Як гартувалася сталь" Миколи Островського. Але ніхто, мабуть, і не здогадувався, що у Ковелі живуть дві двоюрідні сестри автора книги – Анастасія і Лідія, найстарша і найменша.

Я зустрілась з Лідією Ісаківною Оксененко (Рижко) (на знімку). Народилась вона в 1939 р. в с. Мощеній в сім'ї  Рижка Ісака Вікторовича, де годувалося 4 дочки. Лідія була найменшою із сестер. Їхнє село спалили німці за те, що хтось з селян-партизанів убив німця, коли той в людей забирав кабана. 

Жити не було де, тож батьки з двома дочками Лідою і Ольгою пішли до старшої дочки Насті, яка на той час вийшла заміж у Ковель. А Маруся (середня дочка) втекла з дому, щоб не відправили її до Німеччини. Ходила по чужих людях, просила милостиню. А в с. Ставок Турійського району потрапила до добрих людей – бездітного подружжя, які просили її, щоб залишилась у них назавжди.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 885