Сьогодні ковельчани – мешканці одного з небагатьох "щасливих" міст України, що мають цілодобово  чисту, якісну воду у  своїх домівках. Головна перевага нашої ковельської води у тому, що її беруть із свердловин, де  якість у рази краща за ту, яку постачають із річкового водозабору.

Ковельське управління водопровідно-каналізаційного господарства "Ковельводоканал" є комунальним підприємством, визнане природним монополістом та виконавцем послуг по централізованому водопостачанню та водовідведенню в межах м. Ковеля і Ковельського району (с. Зелене, с. Воля-Ковельська, с. Вербка).

Основним видом діяльності підприємства є надання послуг централізованого водопостачання та водовідведення населенню, бюджетним організаціям і установам та іншим підприємствам і організаціям згідно з укладеними договорами та діючими тарифами. Джерелом централізованого водопостачання міста Ковеля є підземні води верхньо-крейдяного водоносного горизонту.

Подача води у місто здійснюється від двох водозаборів:  Південного та Ковельського,  збудованих у 1967-1980 роках. Водозабірні свердловини  розташовані на двох ділянках у долині р. Турії вздовж її берегів. Ковельська ділянка розташована в межах міста і складається з 3-х свердловин. Південна ділянка розташована на віддалі до 5 км вище м. Ковеля і  складається із 9-ти свердловин. 

Водозабірні свердловини Ковельського та Південного водозаборів  подають воду на водоочисні споруди, розміщені на площадці насосної станції другого підйому, де вода на швидкісних фільтрах очищається від заліза, знезаражується гіпохлоритом і надходить у резервуари чистої води.  Далі водопровідною насосною станцією другого підйому  вода подається у розподільчу мережу міста.

Локальний Ковельський водозабір (у складі 5 свердловин) розташований в межах міста по вул. Кияна, 2.  Свердловини цього водозабору подають воду у резервуари чистої води, які знаходяться на площадці насосної станції  по вул. Кияна, а надалі ця ВНС подає її в локальну розподільчу мережу мікрорайону КЕЧ. Три свердловини подають воду у водонапірну вежу, з якої вода надходить у розподільчу мережу вул. Кияна  та селище льонозаводу.

У системі водопостачання використовуються 5 резервуарів чистої води із збірного залізобетону загальним об'ємом 7,7 тис. м3, що становить більше 54% добового підйому води. На сьогоднішній день загальна довжина трубопроводів у системі водопостачання, яка утримується на балансі підприємства, складає 101,68 км.

Використана вода  із наших домівок протікає централізованими каналізаційними мережами  через усе місто і прямує на очищення. Без цієї ланки роботи важко навіть уявити, що б було з екологією рідного міста.

Система водовідведення складається із самопливних колекторів, каналізаційних насосних станцій (КНС), напірних трубопроводів та каналізаційних очисних споруд (КОС). Системою централізованої каналізації охоплено до 71% загальної площі міста, що становить приблизно 3320 га, з якої 30 га становить загально-сплавна каналізація (центральна частина міста) та 3290 га –  неповно-роздільна система каналізації. Каналізаційна система експлуатується з 1964 року.

Стічні води самопливними колекторами надходять до 18-ти КНС. Схема каналізації розподілена на шість басейнів каналізування. Після очисних споруд очищені стоки скидаються у річку Турію. Загальна довжина каналізаційних мереж, яка утримується на балансі підприємства,  – 114,5 км.

Каналізаційні очисні споруди складаються із комплексу споруд для механічного і повторного біологічного очищення стоків та доочистки, а також з технологічної лінії обробки осаду.

Технологія очищення стічних вод на підприємстві  передбачає:

механічне очищення (приймальна камера, решітки, пісколовки, тангенціальні, первинні радіальні відстійники);

біологічне очищення (аеротенк – витискувач, аеротенк-змішувач, вторинні радіальні відстійники);

доочищення стоків (біологічні ставки).

l

Процес видобування води,  транспортування та подача її споживачам, перекачування та очищення стоків – дуже складний, відповідальний та затратний процес.

Для обслуговування виробничого процесу та  надання споживачам якісних послуг підприємство потребує значних затрат, що компенсуються  тарифами, затвердженими Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.

Напружена боротьба підприємства за своє існування в умовах складної фінансово-економічної та політичної криз у країні потребує значних зусиль колективу. Постійне зростання цін на паливно-енергетичні і матеріальні ресурси,  збільшення ставок податків і зборів, рівня мінімальної заробітної плати, тривала та ускладнена процедура перегляду тарифу,  недосконалість діючого законодавства  – це чинники, що  призводять до неповного відшкодування фактичних затрат доходами від реалізації наших послуг, ускладнює фінансово-економічний стан підприємства.

Зауважимо, що ріст тарифу припиняється лише тільки тоді, коли на державному рівні перестають  рости ціни на складові тарифу. У ці складові входять електроенергія,  заробітна плата, єдиний соціальний внесок, амортизаційні відрахування,  паливно-мастильні матеріали, матеріальні ресурси, призначені для ремонтних робіт, податки і збори (екологічний податок, плата за надра, податок за використання води, плата за землю), інші послуги і роботи (плата за послуги Рівненської дистанції ДТГО "Львівська залізниця" за перекачку стічних вод у систему каналізації, плата за підкачку води в багатоповерхових будинках, плата за банківські послуги та касове обслуговування, канцтовари, обслуговування оргтехніки, витрати на оплату послуг спеціалізованих підприємств на проведення планових перевірок стану обладнання, транспортні послуги, послуги зв'язку, пошти).

l

Хочу наголосити, що підприємству нині  вдалося стабілізувати свою економічну діяльність. Надзвичайно багато було для цього зроблено усім працьовитим колективом.

Так, ми  вчасно і у повному обсязі  розраховуємося  за спожиті енергоресурси, сплачуємо  податки і збори до бюджету. Заборгованість із заробітної плати відсутня, працівникам водоканалу її виплачують вчасно і у повному обсязі. Середня заробітна плата не надто висока, але маємо ряд інших переваг – наприклад, повний соціальний пакет, що далеко не завжди можуть гарантувати приватні підприємства.

На підприємстві працює  близько 230 чоловік. Половина колективу – це стабільні кадри, які працюють на підприємстві тривалий час. Щоправда, зараз ми  потребуємо  відповідних кваліфікованих працівників, яких  на ринку праці бракує.

Одним із  головних досягнень підприємства за останній період є те, що ми повністю перевели очистку води на гіпохлорит натрію, який є безпечною альтернативою рідкого хлору. Раніше для знезараження води підприємство використовувало саме хлор, який є отруйною речовиною. Фактично тепер будь-яка аварійна ситуація на наших очисних спорудах водопроводу, на станціях водопідготовки нічим не загрожує людям.

Багато зроблено на підприємства в частині енергозбереження. Заміна насосів, обладнання, регулювання режимів роботи насосів, електродвигунів, іншого електрообладнання  дала можливість підприємству економити електроенергію.

Зростання вартості паливно-мастильних матеріалів змусило прийняти рішення про встановлення газового обладнання на автомобілях підприємства. Це дало можливість підприємству зекономити  10423 літри бензину,  1095 л  дизельного палива.

l

Відзначаючи ювілей, мушу відверто сказати про старіння мереж і обладнання. Майже щодня маємо по 2-3 , а то й 4 аварії. Зношеність наших водопровідних та каналізаційних мереж –  більше 75%. 

За розрахунками Національної комісії, якщо підприємство самотужки, без додатково вкладених інвестицій, а тільки коштами діючого тарифу буде  відновлювати  власні  мережі, то на це  знадобиться  240 років (деяким підприємствам України – до 500 років).

Дякуючи міській владі, останнім часом із міського бюджету нам почали виділяти значні кошти на оновлення мереж та основних засобів. Сподіваємось, що так буде й надалі, адже  "Ковельводоканал" – підприємство не приватне, а комунальне, і вкладені у розвиток  підприємства кошти ідуть на покращення добробуту цілої громади.

Враховуючи збитковість тарифу, відсутність обігових коштів, підприємство самотужки займається іншими видами діяльності, що дає можливість додатково наповнювати власний бюджет. 

Зокрема, ми    власними силами будуємо вуличні мережі водопостачання (вул. Черняховського, Винниченка  та ін.); облаштовуємо господарсько-фекальні каналізації (вул. Черняховського, Винниченка, Брестська, 137А, П.  Мирного та ін.);     проводимо реконструкції вуличних мереж водопостачання (вул. Курбаса, Старицьких, Шукшина та ін.). Провели капремонт каналізаційного колектора по вул. Незалежності (від вул. О. Пчілки до вул. Смирнова).

Власними силами займаємося оснащенням житлового фонду засобами обліку споживання води, надаємо послуги з повірки, установки, заміни засобів обліку, розробляємо і видаємо споживачам технічні умови та підключаємо їх до централізованих мереж водопостачання та водовідведення, надаємо транспортні послуги, послуги з відкачки стоків, очистки каналізаційних мереж та інше.

Попереду у  колективу –  багато задумів та планів. Це – диспетчеризація водозабору "Ковельський" по вул. Геологів, проведення капітальних ремонтів на напірних колекторах від КНС № 3 та КНС №4, будівництво мережі водопостачання мікрорайону "Ковель-2", реконструкція водопровідної мережі від свердловин до насосної станції по вул. Геологів  та багато іншого. Ці плани ми обов'язково втілимо у життя, аби ковельчани нашого міста ніколи не мали сумніву у тому, що  у їхніх домівках екологічно чиста та якісна вода. 

Юрій РИБАЧОК,

начальник управління водопровідно-каналізаційного господарства "Ковельводоканал".

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 655

Тече ріка життя. Вона не буває завжди тихоплинною, спокійною і по-християнськи благодатною: то "спотикається" об пороги, то сповільнює свій рух на мілині. І саме ті пороги формують характер людини, її громадянську позицію. А десь там, на "дні", губляться золоті крупинки щастя.

Шановний читачу, спробуймо осягнути плин життєвої ріки Миколи Юрійовича Волянюка, яка несе свої води впродовж 90 років.

Дитинство "щасливило" польською присутністю, першими "совєтами" та Другою світовою війною (точніше – фашистською окупацією). Юність формувалася другими "совєтами", повоєнною розрухою, тиском сталінської репресивної системи. Зрілість – хрущовською "відлигою", брежнєвським "раєм", андроповським режимом. А літньо-осінній відрізок життя – це горбачовська перебудова, боротьба за незалежність, руїна країни і теперішня війна на Донбасі.

Що не кажіть, а випробувань на цьому шляху вистачило б на три життя. Не кожен допливає до місця, де ріка впадає у широке море.

l

Переді мною – кремезний, сильний чоловік. В очах іскриться дух молодецький. Він впевнений у собі. Правда, повільніше ступає, що й не дивно, адже земля крутиться.

Народився Микола Волянюк у селі Білозірне, що на Тернопільщині (тоді це було Волинське воєводство) 1927 року. Неподалік – живописна ріка Збруч, за якою вже галичани мешкали. Скільки-то змагань дитячих було між селами за першість!

– Як жилося "за Польщі", пам'ятаєте? – запитую.

– Хто працював, той і жив заможніше. Батько мав 5 десятин землі. Коли українці стали виїжджати до Канади та Аргентини, земля подешевшала. Завдяки кредиту тато прикупив ще 2 десятини. На нашу сім'ю, де зростало 9 дітей, землі вистачало.

– А війну як пережили?

– У війну жорна не крутили. Німці забороняли перемелювати зерно, тому жорна забирали. Виживати і хліб насущний здобувати було нелегко, та й дитинство не радувало надто сміхом чи веселими піснями й іграми.

– Ви по війні вже юнаком дорослим були. Мілітаризована держава не могла, напевно залишити вас поза увагою.

– Тоді старших забрали на фронт, і багато хлопців загинуло. А я потрапив на військову підготовку в район, звідки мобілізували в навчальну частину. Пройшов вишкіл за військовою спеціальністю "кулеметник " Максима”. Завезли нас на фронт у далеку Манчжурію.

– А як вдалося з війни вийти неушкодженим?

– Війна наближалася до завершення, японці великого опору не чинили. Після капітуляції Японії нас перекинули в Нерчинськ (Читинська область). Там пізнали, що таке сибірська зима і морози, які опускалися до -53°С. На вахті обличчя "дерев'яніло", і мусили його розтирати. По двоє стояли на посту.

– Словом, мир та спокій тільки снилися?

– Який там спокій? Перезимували – і на Сахалін. Там флотилія нова формувалася. Флотилія – одна назва, а ось газета форматом, як "Правда", виходила. Мене забрали в друкарню. Довелося освоїти ручний набір. Згодом з'явився лінотип. Я ту науку знав раніше, ще коли підготовку в районі проходив. То на новому місці тексти набирав, як кажуть, "всліпу", тобто на клавіші не дивився, а пальці робили свою справу.

Компартійна влада до друкованого слова ставилася дуже серйозно. Тому я проходив практику в Ленінграді. Там мене застала демобілізація.

– Мабуть, радості не було меж?

– Не так сталося, як хотілося. Мене на 5 років записали в контрактники. Тоді згоди не питали, діяли, як кажуть, добровільно-примусово.

– Кажуть, що з чужих країв додому поле магнітом тягне?

– То правда. У 1952 році я отримав відпустку і поїхав додому. Тоді, у рідному селі, зустрів подругу дитинства Олену. Не знаю, як сталося, але ми тоді побралися. Розписувалися у Львові – там вона вчилася швейної справи.

– Кохання з першого погляду? Краса душу заполонила, характером до серця припала, а ніжністю – приворожила?

– Не знаю, так чи ні, але в травні цього року ми відсвяткували 65-літній ювілей подружнього життя. По-всякому було. Кажуть, що навіть в Адама і Єви були суперечки. Але розуміння, терпіння, відповідальність за сім'ю завжди переважали.

– А як ви, закохані молодята, розлуку переносили?

Самі знаєте, що серце було не на місці. У 1956 році Мефодіївна приїхала до мене на Далекий Схід, але їй там клімат не підійшов, стала хворіти. Я написав заяву. Зважаючи на хрущовську "відлигу", нас відпустили.

Після переїзду в Україну, пошуків роботи й житла ми осіли в Чигирині. Там щастя усміхнулося: син Юра народився, і квартиру отримали комфортну. В краю Богдана Хмельницького прожили 5 років.

Та раптом став хворіти наш маленький Юрій, і лікарі порекомендували змінити клімат. І знову нас чекали пошуки житла і нової роботи. Так в 1962 році опинилися в Ковелі, де проживаємо ось уже 25 років. В ковельській друкарні працював заввідділом виробництвом. Разом із тим закінчив успішно середню школу і Львівський інститут поліграфії і друкарства. У 1987 році вийшов на заслужений відпочинок.

l

Вслухаюся в розмову, оцінюю, аналізую життєві кроки Миколи Волянюка і вкотре переконуюсь, що тільки твердий характер, цілеспрямованість і активна громадянська позиція дозволяли йому й сім'ї долати ті "пороги", що зустрічалися на неспокійній течії життя. Він в душі несе щиру любов до України, переживає за її долю, як за свою.

На початку 90-х років ХХ століття Микола Юрійович очолював Народний рух у Ковелі. Віча, мітинги, загальноміські проукраїнські акції заповнювали його вільний час. Чесність перед собою, людьми привели до організації народного контролю за роботою торгівлі. Перевіряли ціни, націнки, вагу, дефіцитні товари (які мали йти малозабезпеченим). І поруч з ним – його вірна і надійна подруга Олена Мефодіївна. Не помилюсь, коли скажу, що пані Олена – свого роду життєдайний еліксир життя Миколи Волянюка.

А скільки разів він був на допитах у КДБ за свою патріотичну, принципову, чесну  проукраїнську позицію – про це можна писати окремо. Ковельчани довіряли йому і обирали депутатом міської ради.

Що не кажіть – яскраве життя!

Пережив немало, в тому числі – і втрату сина. Тепер його тішать двоє онуків, четверо правнуків.

Тече ріка в широке море –

Той плин не зупинити, не 

змінити.

Несе вода і радощі, і горе,

Та попри все, здоров'я Вам –

на многі, многі літа!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Фото з домашнього архіву.

l

Керівництво, трудові колективи ТзОВ “Ковельська міська друкарня” і “Редакція газети “Вісті Ковельщини” щиросердно вітають ветерана праці, висококваліфікованого майстра друкарської справи, учасника громадсько-політичного життя Волянюка Миколу Юрійовича із 90-річчям від дня народження.

Нехай Господь посилає Вам і Вашій родині своє благословення, моральне і матеріальне благополуччя, активне довголіття!

А у дарунок – такі поетичні рядки:

Миколі Юрійовичу Волянюку – 90!

Поважний вік сьогодні 

завітав

У Вашу біографію, в гостину,

Щоб кожен, хто в житті Вас 

добре знав,

Зміг привітати в світлу цю 

годину.

Щоб разом пригадати 

диво-дні,

Літа дитячі в материнськім 

домі,

Щасливу юність, молодість, 

пісні…

І зрілість, що в труді не 

знала втоми.

З Тернопільщини рідної 

прийшли -

А вже й Волинь навіки рідна 

стала:

Тут щастя і любов свою 

знайшли,

Повага й шана Ваші тут 

зростали.

Лінотипіст… Було це так 

давно!

Такої вже й професії немає…

Лиш спогади, як кадрики в 

кіно,

Перед очима жваво 

пропливають.

Долали в праці сходинки 

круті,

Освіту вищу здобули у 

Львові.

Не так-то просто все було в 

путі,

Та Ви до труднощів завжди 

були готові.

Вже інженер-технолог… 

Непросту 

Робили справу: треба скрізь 

вникати,

Освоювати техніку нову

І далі виробництво 

розвивати.

У колективі - в центрі всіх 

подій,

Бо технології нові тут 

розробляли.

Зберігся навіть аж до наших 

днів

Ще й запис в "Книзі трудової 

слави".

Нічого не забулось з тих 

часів -

Лиш відбулося змін в житті 

багато,

І час, як вихор, в далеч 

полетів…

А день новий приніс солідне 

свято.

Радійте, що до нього Ви 

прийшли

З онуками, із правнуками. В 

парі!

І щоб завжди Ви у "строю" 

були,

Бо дев'яносто - це іще не 

старість.

Хай буде ще і сто, і більше 

ста,

І хай Вам добре в світі цім 

живеться!

Душа в людини вічно молода -

То ж хай від щастя серце 

довго б'ється.

Ми раді Вас вітати від душі:

Бадьорі будьте і завжди 

здорові!

Бажаємо в усі наступні дні

Земної та Господньої 

любові.

З повагою і любов'ю – Ваш рідний колектив.

Тече ріка життя. Вона не буває завжди тихоплинною, спокійною і по-християнськи благодатною: то "спотикається" об пороги, то сповільнює свій рух на мілині. І саме ті пороги формують характер людини, її громадянську позицію. А десь там, на "дні", губляться золоті крупинки щастя.

Шановний читачу, спробуймо осягнути плин життєвої ріки Миколи Юрійовича Волянюка, яка несе свої води впродовж 90 років.

Дитинство "щасливило" польською присутністю, першими "совєтами" та Другою світовою війною (точніше – фашистською окупацією). Юність формувалася другими "совєтами", повоєнною розрухою, тиском сталінської репресивної системи. Зрілість – хрущовською "відлигою", брежнєвським "раєм", андроповським режимом. А літньо-осінній відрізок життя – це горбачовська перебудова, боротьба за незалежність, руїна країни і теперішня війна на Донбасі.

Що не кажіть, а випробувань на цьому шляху вистачило б на три життя. Не кожен допливає до місця, де ріка впадає у широке море.

ххх

Переді мною – кремезний, сильний чоловік. В очах іскриться дух молодецький. Він впевнений у собі. Правда, повільніше ступає, що й не дивно, адже земля крутиться.

Народився Микола Волянюк у селі Білозірне, що на Тернопільщині (тоді це було Волинське воєводство) 1927 року. Неподалік – живописна ріка Збруч, за якою вже галичани мешкали. Скільки-то змагань дитячих було між селами за першість!

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 608

Знов Бандери голос чути в 

лісі,

Знову кріси є заховані у 

стрісі…

…Всюди буйно квітне 

корупція,

Не поможе нова поліція -

Мудру й чесну владу і добру 

пораду

Жде Вкраїна, жде!!!

(З репертуару оперних співаків П. на мотив "Черемшини").

Війна, яку агресор Путін вже майже три роки веде проти України, суттєво змінила наше життя. Вона принесла та приносить нашій країні численні людські втрати й важкі економічні та моральні наслідки. Ми платимо дорогу ціну за право і можливість бути вільними. Ми краще розуміємо, що ніхто не зможе перемогти Україну, якщо ми самі не зруйнуємо її зсередини. 

Тому народ непокоїть стан можновладців,  його жадібність, готовність розчинити інтереси держави на користь власних інтересів, його байдужість до елементарних потреб простого люду. Кожного  дня ЗМІ рясніють повідомленнями  про тисячні і навіть мільйонні хабарі,  крадіжки та інші види зловживань чиновниками різного  штабу. І це все коїться в країні, де переважна більшість народу ледве зводить кінці з кінцями, особливо пенсіонери, які вимушені  виживати на тисячу з "хвостиком". І це на фоні того, що кожного дня сотні людей волають, благають, випрошують кошти на лікування рідних і близьких, особливо дітей. 

Відбувається страшне розшарування суспільства: купка багатіїв жиріє без міри, а решта ледве виживає. Але ж ті здирники, мабуть, вважають себе християнами, і, напевно, відвідують церкву, можливо, навіть сповідаються. А, зрештою, чому дивуватись? Коли Янукович був при владі, то дуже часто можна було почути в ЗМІ, що він - глибоко віруюча людина. Ну що ж, про його "побожність" дізнався тепер весь світ. Як можна було опуститись до такого жахливого блюзнірства тим, хто таке про нього повідомляв?  Він та вірний "ленінець" П. Симоненко з рук керівництва УПЦ (МП) одержували церковні нагороди. Цікаво, за які заслуги перед церквою? Хіба забули, що це з легкої руки Леніна після Жовтневого перевороту почалося гоніння на священнослужителів? Його перші декрети були про те, що "расстрелять, расстрелять" (це про священиків та інших причетних до церкви). Перші концтабори, до речі, теж запроваджені "вождем пролетаріату", і по іронії долі, якраз на Донбасі. За це вони (мешканці) наставили йому пам'ятників, як оселедців в бочці. 

Цікава інформація до роздумів: війна в Україні відбувається там, де найбільше пам'ятників Леніну, де найменше церков, де майже відсутня державна українська мова і де найменше книжок в книгарнях і бібліотеках на душу населення (дані статистики взяті ще до 2014 р.).

Після "ліричного" відступу повернемось знову до хапуг, злодюг, корупціонерів. Їх нібито розкривають, хапають, затримують, і все це – з розмахом,  показухою. А що далі? Хто їх буде судити? Бо якраз серед суддів найбільше тих, в кого  у самих "рильця в пушку". І чи взагалі їх будуть судити, бо чомусь вони перед судом втікають з країни. І ось зараз я  хочу навести цікаву історію з духовної спадщини Старої України із рукописної книги "Вінець Христов" за  1676 р. А. Радавиловського про справедливого суддю (переклад В. Шевчука):

"Один захланний багатій загубив із грішми мішок і щонайшвидше велить обволати  ту свою згубу, обіцяючи нагороду тому, хто її знайде і поверне. Але  простої кондиції чоловік, знайшовши мішок, оддає його багатієві. Той, перелічивши гроші, що в них дуката недоставало, почне того бідного чоловіка турбувати і до права тягнути, аби йому дукат повернув. Той перед суддями свідчить, що як ті гроші з мішком знайшов, так їх ані рушив, а прямо до багатія того на обволання його біг. Суддя, взявши до уваги захланного багатія хтивість і невдячність, такий чинить декрет:

"Оскільки невдячний багатій стало твердить, що в його мішку було дукатів 300, а тут тільки 299 знайшлося, то маємо явний доказ, що це не його гроші, а якогось іншого чоловіка. А щодо тієї згуби ніякий інший пан не признався, то ту суму тому чоловікові, котрий її знайшов, і що йому її сама фортуна на підтримку його убозтва і на посаг дочкам його принесла, суд справедливий присуджує…".

Виходить, що і в ХVІІ столітті були судді мудрі і справедливі, а в ХХІ столітті ми можемо на таких надіятись?

Попри здійснені останнім часом реформи, керівництву держави так і не вдалося утвердити в ній справедливого Арбітра. Судова і правоохоронна системи й далі пробуксовують, а тому в боротьбі з несправедливістю людина надалі залишається самотньою.

Проте не менші завдання стоять і перед самим суспільством. Війна не скасовує дію Божого Закону, який є для всіх Законом цивілізованого співжиття. Насправді в народі дрімають невичерпні запаси людинолюбства, які потрібно активізувати і примножувати  здорові сили.

Від держави очікуємо  організації всебічного захисту країни від зовнішньої агресії і внутрішньої корупції. Воліємо бути монолітним, єдиним, вільним народом, який міцно стоїть на ногах і з яким рахуються інші.

Антоніна ГЛАДУН,

член ГО "Союз Українок".

(З репертуару оперних співаків П. на мотив "Черемшини").

Війна, яку агресор Путін вже майже три роки веде проти України, суттєво змінила наше життя. Вона принесла та приносить нашій країні численні людські втрати й важкі економічні та моральні наслідки. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 392

Останнім часом неодноразово  обговорювалась у засобах масової інформації та інтернетвиданнях  тема щодо знищення єврейського кладовища у Ковелі на вулиці Володимирській та  облаштування тут місця пам'яті. При цьому безпідставно звинувачувалась міська влада. 

Позиція органу місцевої влади стосовно спорудження пам'ятного знака була озвучена у відповідях на звернення від Волинської релігійної громади прогресивного іудаїзму. 

Днями до міського голови Олега Кіндера звернулась Сіма Шихман, яка з 1996 року мешкає в Ізраілі, а до цього  вона жила у Ковелі. Тут залишилась частина її родини. 

Вона повідомила, що зовсім випадково їй разом з братом вдалось розшукати надмогильні плити зі старого єврейського кладовища. Вони знаходяться на території колишнього комбінату будматеріалів (КБМ-1).

Олег Олексійович  з редактором газети "Вісті Ковельщини" Миколою Вельмою, головою міськрайорганізації Національної спілки краєзнавців України  Анатолієм Семенюком виїхали на це місце. 

Як розповіла Сіма Шихман, частина цих плит знаходились біля меморіалу у Бахові. За рішенням общини планували їх захоронити і відповідно поставити пам'ятний знак. Але мацеви зникли, і довгий час ніхто не знав, куди.

Жінка каже: "На Володимирській, біля могили, яка залишилась, доцільно поставити невелику стелу з інформацією про те, що тут знаходилось єврейське кладовище. Це моя думка і думка нашої общини. Ми проти спорудження меморіалу з надмогильних плит, як пропонує Волинська релігійна громада прогресивного іудаїзму".

Сіма Шихман  зазначила: "Я рада, що знайшла  порозуміння з міським головою, що він особисто поїхав і переконався у правдивості моїх слів щодо місця знаходження плит. Коли я прочитала статтю в інтернеті, побачила фільм, де порушувалась ця тема, то відразу написала  листи тим людям і попросила,   щоб вони не вмішували в це міського голову.  Це дуже делікатне питання, яке стосується  ковельської єврейської общини, яка неодміно його вирішить правильно".

Вона переконана, що тепер уже немає людей, які б чітко знали, де саме були межі цвинтаря.  "Ніхто сьогодні достовірно не може сказати, де були розстріли під час війни. За спогадами  рідних, це було ближче до вулиці 1 Травня. У Ковелі в той період важко було знайти вулицю, перехрестя, де б не знищували людей. Адже  було кілька гето. І часто  розстріли проходили просто у місті або неподалік".

Також жінка передала Олегу Кіндеру  копію листа від головного рабина Житомира та Західної України Вільгельма Шломо голові Волинської ОДА Володимиру Гунчику. У ньому йдеться: " Громада Прогресивного іудаїзму, яка здійснює свої релігійні потреби на території України і Волині зокрема (від неї і надходили звернення до міської влади) не має жодного відношення до традицій іудаїзму, що історично сповідувався єврейськими громадами Волині. Це нова самостійна релігійна течія, яка не визнається канонічною течією, а тому не може претендувати на культові споруди громад ортодоксального іудаїзму та відповідно освячену історичну релігійну пам'ять".

Олег Олексійович  розповів, що дійсно в  2011 році іудейська громада Волині офіційно звернулася до міської ради з пропозицією спорудити пам'ятник чи навіть меморіал на місці колишнього єврейського кладовища з надмогильних плит. Депутати розглянули це клопотання на засіданнях постійних комісій, долучилися до обговорення і члени громадської ради при міському голові. Всі погодилися, що оскільки кладовище було, то бажання іудейської громади вшанувати пам'ять своїх предків — законне. Але разом з тим, у Ковелі хотіли знати, яким вони бачать цей знак. Але конкретних пропозицій, ескізів так і не надійшло.

Міський голова нагадав, що тоді  внесли свою ідею. Між коледжем ЛНТУ та приміщенням Палацу культури є березовий гай. До цих пір там ще зберігаються надмогильні плити від єврейських поховань. Там пропонувалось встановити пам'ятник. 

Олег Олексійович сказав, що йому дуже приємно, що думка місцевої влади і   Ковельської єврейської общини в Ізраїлі є однаковою.

У Ковелі занепокоєні ситуацією, що склалася навколо цього питання, яка призводить до розпалювання міжнаціональної та міжконфесійної ворожнечі. Він наголосив, що  влада міста з повагою ставиться до історичної пам'яті та цінностей.  

Усі присутні на знак шани про тих, хто спочивав на єврейському кладовищі, запалили свічку і вшанували їх пам'ять хвилиною мовчання.

Відділ внутрішньої політики, організаційної роботи та зв’язків з громадськістю міськвиконкому.

НА ЗНІМКАХ: під час перебування Сіми Шихман та осіб, які її супроводжували, на території колишнього КБМ-1.

Фото 

з архіву відділу.

Останнім часом неодноразово  обговорювалась у засобах масової інформації та інтернетвиданнях  тема щодо знищення єврейського кладовища у Ковелі на вулиці Володимирській та  облаштування тут місця пам'яті. При цьому безпідставно звинувачувалась міська влада. 

Позиція органу місцевої влади стосовно спорудження пам'ятного знака була озвучена у відповідях на звернення від Волинської релігійної громади прогресивного іудаїзму. 

Днями до міського голови Олега Кіндера звернулась Сіма Шихман, яка з 1996 року мешкає в Ізраілі, а до цього  вона жила у Ковелі. Тут залишилась частина її родини. 

Вона повідомила, що зовсім випадково їй разом з братом вдалось розшукати надмогильні плити зі старого єврейського кладовища. Вони знаходяться на території колишнього комбінату будматеріалів (КБМ-1).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 704

Вже сьогодні думати 

про завтра

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 391

Коли адміністрація коледжу на чолі з директором Тетяною Селівончик отримала запрошення на етнофестиваль «Гуртом ниву зажнемо», то перше почуття було здивування, друге – цікавість, а третє – гордість. Адже ідейною натхненницею даного дійства стала Ніна Байчук, викладач Ковельського промислово-економічного коледжу, голова комісії, уродженка села Грабове. 

Тетяна Василівна не тільки активно підтримала такий неординарний захід, а й запропонувала виступити співорганізаторами етнофестивалю. І ось ми – директор коледжу Тетяна Селівончик, заступник директора Ігор Ілюшик та я, Олена Шульган, заступник директора з виховної роботи, вирушили  до місця проведення фестивалю, до урочища «Яновище», яке об’єднує села Грабове, Лапні, Доротище, Солов’ї та Любче на межі Ковельського і Старовижівського районів. Адже саме це місце послугувало сценічним майданчиком етнофесивалю.

Шлях неблизький, але приємний, бо не завжди вдається вирватися з оточення міста, відволіктися від думок та просто насолодитися красою природи. Одного разу мудрий чоловік Микола Вельма, редактор «Вістей Ковельщини», сказав: «Поспішаючи встигнути скрізь, ми часто не помічаємо краси самого життя». Ваша правда, Миколо Григоровичу. І я зовсім не відволіклася від теми. Бо по дорозі нам зустрічалися щасливі усміхнені люди на підводах та пішки, в автентичних вишиванках, заквітчані, музичні, – усе кругом співало: «Ось вона – Україна!». Вона, справжня Україна, відкрилася нам у куренях, у піснях, у старовинних обрядах, у натруджених руках, у вмінні відпочивати та працювати до знемоги… Але про все по порядку.

Трохи офіціозу: за сприяння Ковельської районної ради та особисто Андрія Броїла, фонду Степана Івахіва «Патріоти Волині», голів селищних та сільських рад п’яти навколишніх сіл, спонсорів та небайдужих українців відбувся перший міжрайонний етнофестиваль «Разом ниву зажнемо». Ніна Байчук, як ініціатор проведення даного дійства, взяла на себе роль гостинної господарки та ведучої свята. Й така роль вдалася Ніні Тихонівні якнайкраще. А найвищою оцінкою, на думку Івана Смітюха, є кількість учасників фестивалю та вдоволені відгуки односельців та гостей. 

Етнофестиваль розпочали молебнем та відтворенням стародавнього обряду зажинок. Учасники гурту «Передзвін» села Грабове записали та відтворили цей обряд від старожилів й супроводжували його традиційними піснями.

На етнофестиваль завітали більше десятка фольклорних гуртів, серед них були артисти з Тойкута на чолі з Валентиною Ілюшик, директором будинку культури села Тойкута. Були й відомі ковельчанки з гуртом «Родинонька» на чолі з художнім керівником Поліною Панюс.  Виконував українські народні пісні й фольклорний гурт «Горлиця», художній керівник  Олена Місюра, директор будинку культура села Доротища.

Етнофестиваль – це ще й колорит народних умільців, талановитих майстрів, представлених у тематичних куренях. 

Замайоріли вишивані рушники, сільські оселі, ляльки-мотанки, глиняний посуд. Найсмачніше та найоригінальніше пригощали  та розважали гостей у курені «Чорний бродок», що представляв село Грабове. Хоча така думка може бути суб’єктивною, бо пригощали у кожному курені пречудово.

На мить спиняєшся, щоб подивитися на усе дійство у цілому,  й перехоплює подих. Люди вітають одне одного зі святом Петра і Павла, гарно вбрані, по-святковому. Хоча й добре знають, що попереду жнива, важка пора. Але хіба українців злякає робота? Будуть жнива, то буде й хліб, а буде хліб, то буде й життя.

Хочеться вірити у краще майбутнє цих людей та й України. А коледжівці вкотре залишили свій самобутній слід, тепер вже у такому етнофестивальному дійстві. З враженнями на довгі місяці, щасливі та натхненні поверталися  ми додому. Висловлюємо щиру вдячність організаторам свята за надану можливість долучитися до неймовірного феєричного свята! 

Олена Шульган, 

заступник директора 

з виховної роботи.

Коли адміністрація коледжу на чолі з директором Тетяною Селівончик отримала запрошення на етнофестиваль «Гуртом ниву зажнемо», то перше почуття було здивування, друге – цікавість, а третє – гордість. Адже ідейною натхненницею даного дійства стала Ніна Байчук, викладач Ковельського промислово-економічного коледжу, голова комісії, уродженка села Грабове. 

Тетяна Василівна не тільки активно підтримала такий неординарний захід, а й запропонувала виступити співорганізаторами етнофестивалю. І ось ми – директор коледжу Тетяна Селівончик, заступник директора Ігор Ілюшик та я, Олена Шульган, заступник директора з виховної роботи, вирушили  до місця проведення фестивалю, до урочища «Яновище», яке об’єднує села Грабове, Лапні, Доротище, Солов’ї та Любче на межі Ковельського і Старовижівського районів. Адже саме це місце послугувало сценічним майданчиком етнофесивалю.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 516

У день християнського свята на честь апостолів Петра і Павла, на символічному кордоні Ковельського та Старовижівського районів за організаційної підтримки Ковельської районної ради було проведено перший міжрайонний етнофестиваль «Гуртом ниву зажнемо”.

Урочисте відкриття фестивалю здійснила викладач Ковельського промислово-економічного коледжу ЛНТУ уродженка села Грабове Ніна Байчук. На імпровізовану сцену вона запросила співорганізаторів дійства: голову Ковельської районної ради Андрія Броїла, Грабівського сільського голову Ростислава Шиманського, Доротищенського сільського голову Ніну Лукашик, голову Дубівської ОТГ Романа Троцюка, Тойкутського сільського голову Віталія Грицюка та очільника Солов’ївської сільської ради Василя Абрамчука та винуватців цього свята директора ТОВ «Ковельський хлібокомбінат» Івана Смітюха, директора СТзОВ «Ратнівський аграрій», депутата Волинської обласної ради Валентина Чернецького, директора СТзОВ «Облапське» Леоніда Самчука. 

Також серед почесних гостей був присутнім помічник народного депутата України Степана Івахіва Володимир Бащук, депутат Волинської обласної ради Галина Йовик, депути Ковельської районної ради Тарас Оніжук, Ольга Чепенюк, Володимир Андросюк, голова громадської організації «Добродія в дії» Володимир Кравчук, директор Ковельського промислово-економічного коледжу ЛНТУ Тетяна Селівончик, перший заступник голови Старовижівської райдержадміністрації Людмила Хомич, заступник голови Старовижівської районної ради Роман Цалай, працівники виконавчого апарату Ковельської районної ради. Всі вони почергово щирими словами привітали присутніх з християнським святом та початком жнив.

Звертаючись до присутніх, Андрій Броїло серед іншого зазначив, що хліб завжди був символом достатку, добра, здоров’я, і в дійсності земля годує людину, а людина повинна дбати про свою рідну землю, захищати її. Андрій Петрович побажав хліборобам хороших врожаїв, сприятливих погодних умов, аби весь урожай був зібраний вчасно та щедро наповнив засіки. 

Традиції українського народу мають глибоку духовну основу. Отож молитва до Всевишнього освятила і цей захід. Святковий молебень за вдале проведення жнивної кампанії провів настоятель храму святої мучениці Параскеви отець Микола з села Грабове. Священик окропив ниву та всіх присутніх святою водою.

Під час святкування гості заходу могли послухати та подивитися виступи аматорських колективів художньої самодіяльності співорганізаторів зажинок, повболівати за учасників змагань з перетягування каната, стрибків у мішках, із захопленням чекали на розіграш оригінальної лотереї. Окрім цього, до уваги присутніх пропонувались презентації куренів навколишніх населених пунктів.

Особливістю проведення цього заходу стало не тільки його колоритне оформлення, змістовний сценарій, а в першу чергу те, що місце проведення фестивалю розляглося обабіч дороги далеко за межами населених пунктів, де й згадки немає про блага цивілізації.

У кожному курені можна було ознайомитися з витворами мистецтва того чи іншого села, послухати цікаві та дотепні історії, пригоститися різноманітними смаколиками. А кухар Роман з Ковельського підрозділу служби надзвичайних ситуацій щедро пригощав всіх власноруч зготовленим у польовій кухні козацьким кулешем. Впродовж всього свята лунали народні пісні, вигравали троїсті музики.

Організатори свята щиро дякували спонсорам дійства – директору ТОВ «Ковельський хлібокомбінат» Івану Смітюху, директору СТзОВ «Ратнівський аграрій», депутату Волинської обласної ради Валентину Чернецькому, благодійному фонду Степана Івахіва «Патріоти Волині», а також відділу освіти Ковельської РДА за транспортне забезпечення заходу.

На завершення свята його організаторам були вручені свіжо зжаті снопи, які символізують багатство українського народу, щедрість його душі та миролюбивість намірів.

Виконавчий апарат 

Ковельської  районної ради.

Фото з архіву 

районної ради.

У день християнського свята на честь апостолів Петра і Павла, на символічному кордоні Ковельського та Старовижівського районів за організаційної підтримки Ковельської районної ради було проведено перший міжрайонний етнофестиваль «Гуртом ниву зажнемо”.

Урочисте відкриття фестивалю здійснила викладач Ковельського промислово-економічного коледжу ЛНТУ уродженка села Грабове Ніна Байчук. На імпровізовану сцену вона запросила співорганізаторів дійства: голову Ковельської районної ради Андрія Броїла, Грабівського сільського голову Ростислава Шиманського, Доротищенського сільського голову Ніну Лукашик, голову Дубівської ОТГ Романа Троцюка, Тойкутського сільського голову Віталія Грицюка та очільника Солов’ївської сільської ради Василя Абрамчука та винуватців цього свята директора ТОВ «Ковельський хлібокомбінат» Івана Смітюха, директора СТзОВ «Ратнівський аграрій», депутата Волинської обласної ради Валентина Чернецького, директора СТзОВ «Облапське» Леоніда Самчука. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 847

Є такий вислів: коли говорять гармати, музи мовчать.

Гармати не мовчать і сьогодні, коли на Сході країни триває неоголошена війна, майже щодня гинуть наші сини і онуки, а путінська банда на весь світ заявляє, що "нас там нема".

Як не прикро, але багато сильних світу цього вірять московським брехунам, замість того, щоб їх приборкати, займаються словоблудством і пустозвонством.  Вони роблять вигляд, що нічого страшного не відбувається, що в Україні всього-на-всього іде "громадянська війна", а Європа і Америка перебувають у цілковитій безпеці.

В цій ситуації Верховна Рада не вигадала нічого кращого, як розійтися на літні канікули! До вересня "слуги народу" відпочиватимуть і розважатимуться, забувши про тих, хто воює з російськими агресорами, хто щодня ризикує життям і кого чекають вдома батьки, дружини, діти.

Не варто зайвий раз нагадувати, що подібна поведінка можновладців, як-то кажуть, вогненебезпечна, що вона може призвести до великої "пожежі", яку буде неможливо загасити? А, може, це продумана тактика ворожих Україні сил, які хочуть підірвати нашу державу зсередини?..

Та як би там не було, є серед українського народу люди, котрі, усвідомлюючи загрозу, що нависла над нами, намагаються достукатися до серця і розуму своїх земляків, розбудити владу, змусити її на ділах, а не на словах захищати інтереси держави. Вони спростовують твердження про гармати і мовчазні музи, про що згадано вище.

До таких людей належать і ковельчани, котрим сьогодні ми надаємо слово в добірці "Думки вголос поетичним словом". 

Охрім СВИТКА.

Є такий вислів: коли говорять гармати, музи мовчать.

Гармати не мовчать і сьогодні, коли на Сході країни триває неоголошена війна, майже щодня гинуть наші сини і онуки, а путінська банда на весь світ заявляє, що "нас там нема".

Як не прикро, але багато сильних світу цього вірять московським брехунам, замість того, щоб їх приборкати, займаються словоблудством і пустозвонством.  Вони роблять вигляд, що нічого страшного не відбувається, що в Україні всього-на-всього іде "громадянська війна", а Європа і Америка перебувають у цілковитій безпеці.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 454

"Країна ромашок" — місцина, яка знаходиться у с. Головно, неподалік м. Парчев (Польща). Господаркою цього незвичного місця є пані Габріела Білкєвіч, яка вже понад 16 років разом з працівниками освітнього комплексу дбає про збереження та відродження народних традицій. 

Нещодавно в "Країні ромашок" побував колектив "Родинонька" (на знімку). Гостинна зустріч і перебування там надовго залишиться в пам'яті учасників гурту. 

Співпраця між громадськими організаціями обох країн налагоджена вже давно. Зокрема, час від часу відбуваються культурні зустрічі ГО "Реабілітаційний центр" м. Ковеля, головою якої є Наталія Славікова, гурту "Родинонька" та товариства "Перли Хмєльова" (Польща), головою якого є Гражина Домбровська. Так і цього разу виїзд був організований завдяки запрошенню "Родиноньки" нашими польськими друзями на фестиваль пісні у с. Мости та "Фестиваль смаку" у м. Любартув. 

Колектив мав можливість гарно відпочити, взяти участь у майстер-класах, відвідати спа-процедури. Обмін досвідом в приготуванні українських та польських національних страв відбувся під час готування вечері і частування гостей, які прибули у "Країну ромашок". 

У концертній програмі також був виступ фольклорного колективу "Руменок" із с. Головно (Польща), який представив виставу "Бабця-шептуха" за народними мотивами. 

Вечір продовжився танцями, переспівами українських та польських пісень. Впродовж всього свята панувала тепла щира атмосфера.

Наталія Балецька.

"Країна ромашок" — місцина, яка знаходиться у с. Головно, неподалік м. Парчев (Польща). Господаркою цього незвичного місця є пані Габріела Білкєвіч, яка вже понад 16 років разом з працівниками освітнього комплексу дбає про збереження та відродження народних традицій. 

Нещодавно в "Країні ромашок" побував колектив "Родинонька" (на знімку). Гостинна зустріч і перебування там надовго залишиться в пам'яті учасників гурту. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 462

6 липня ц. р. на Меморіалі Слави у Ковелі відбувся мітинг, приурочений до 73-ї річниці визволення міста від фашистських загарбників.

Участь у ньому взяли Ковельський міський голова Олег Кіндер, голова райдержадміністрації, депутат обласної ради Віктор Козак, декан міського деканату УПЦ КП, настоятель храму Святого Дмитрія Солунського о. Анатолій Александрук, представники трудових колективів, громадськості, ветерани війни і праці.

До присутніх з промовою звернувся Олег Кіндер, який висловив шану й подяку воїнам, котрі, не шкодуючи свого життя, мужньо дивились смерті у вічі, визволяли українську землю від нацистів. 15 тисяч їх полягло в боях за Ковель.

Сьогодні на подвиги дідів і прадідів рівняються воїни Збройних Сил, добровольчих батальйонів, котрі захищають рідну державу, її народ на Сході країни.

Оплесками зустріли ковельчани виступ голови ради ветеранів міста Віталія Подолянчука, який закликав сучасне покоління берегти священну пам’ять про Героїв війни, на їх прикладі вчитися мужності, незламності, готовності у будь-який момент стати на захист Батьківщини.

Пам’ять полеглих у боях за Ковель вшанували хвилиною мовчання.

На закінчення учасники мітингу поклали квіти до підніжжя Меморіалу Слави.

Наш кор.

6 липня ц. р. на Меморіалі Слави у Ковелі відбувся мітинг, приурочений до 73-ї річниці визволення міста від фашистських загарбників.

Участь у ньому взяли Ковельський міський голова Олег Кіндер, голова райдержадміністрації, депутат обласної ради Віктор Козак, декан міського деканату УПЦ КП, настоятель храму Святого Дмитрія Солунського о. Анатолій Александрук, представники трудових колективів, громадськості, ветерани війни і праці.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 735