Чим завинили ялини?
Створення об'єднаних територіальних громад, безумовно, вимога часу. Цей новий для суспільства процес кидає чимало викликів і не виключає помилок. Та мудрий вчиться на помилках, намагаючись надалі їх уникнути й більше не повторювати.
Ще не встигли вщухнути емоції навколо реорганізації Облапської ЗОШ І-ІІІ ст. Дубівської ОТГ, як вже котрий день в Дубовому громадськість бурхливо обговорює, обурюючись, знищення більше тринадцяти 48-річних ялин на території школи...
Спиляли їх потай, надвечір, щоб ніхто не завадив.
Кажуть: є рішення виконкому (відповіді на інформаційний запит громадськість ще не отримала), але навіть депутати сільської ради дізнались про таке рішення "по факту" –побачили вже знесені дерева зранку, коли прийшли на позачергову сесію.
По-різному реагують люди – проте ніхто не залишився байдужим і жодної схвальної реакції.
Може, воно й треба так: часи міняються і все має мінятись разом з ними?!
Та чи завжди доцільно, створюючи нове й сучасне, нищити набуте десятиліттями старе, що має цінність куди більшу, ніж сучасний матеріальний добробут?!
Вкотре розгортаю "Щоденник без цензури" відомого дубівчанина Полікарпа Шафети: "15 травня 1994 року. Вчора була зустріч у Дубівській середній школі. Другий раз переступаю її поріг. Це НОВЕ ПРИМІЩЕННЯ, ЗБУДОВАНЕ НА ПУСТИРІ, і НІЯКОГО ВІДЧУТТЯ ШКІЛЬНОГО ПОРОГА У МЕНЕ НЕ ВИКЛИКАЄ". А автор книги "Дубове – село моє сонячне" Л. Синенко оптимістично апелює: " А для сотень інших дубівчан перший шкільний дзвінок пролунав саме тут, "на пустирі", який вже давно обжили і оживляють ось уже понад 45 років…”.
"Пам'ятаю, як ми з Ананієм Іларіоновичем Рижком садили ті ялинки на пустирі, що був виділений під будівництво школи…Було посушливе літо, ялинки на піску приживатись не хотіли… Як ми ходили біля них: поливали, підживлювали, пестили… І вони вижили….тоді…", – крізь сльози розповідає Петро Всеволодович Нестерук, ветеран педагогічної праці з 52-річним педагогічним стажем (в 1974-1976 р.р. був директором школи (поки Рижко А. І. працював на партійній роботі в колгоспі), в 1984-2000 р. р. – працював завучем школи). "Отак вшанували світлу пам'ять Рижка А. І. (директора школи 1965-1994 р. р.), в травні якраз виповнюється 20 років, як відійшов у Вічність," – продовжує.
В свій час, одним з основних завдань, що ми поставили перед собою й колективами учнівським, вчительським, батьківським – зробити все можливе, щоб ніколи не почути неприємних для нас слів від випускників школи: "…ніякого відчуття шкільного порога у мене не викликає…".
З сумом усвідомлюючи, що наслідки масової міграції з різних куточків Волині (в пошуках кращого життя) в с. Дубовому у 80-х р. р. минулого століття стають дедалі "плачевнішими", намагались зберегти й примножити все, що укріплювало й продовжувало славну історію с. Дубового й дубівчан, аби не асимілювалась, не знищилась на перехресті полікультур. І не лише лозонгували це на стендах музею! Хоч і без красивого сучасного оформлення (бо грошей на це тоді, справді, не було зовсім. Але ж ми таки не здались …Музей, справді, став ЖИВОЮ, ДІЄВОЮ, ТВОРЧОЮ ЛАБОРАТОРІЄЮ, "криницею духовності, уквітчаної калиновим намистом народних традицій, звичаїв, обрядів, з якої можна напитись найсолодшої водиці, приправленої непідробною любов'ю до рідної землі, до людей, до рідного краю!" (так пишеться у книзі "Дубове – село моє сонячне", Л. Синенко, стор. 514).
І дедалі частіше чули в стінах рідної школи: "У цієї школи Є ДУША!".
Кожна деталь була ВАЖЛИВОЮ! Насамперед те, що впродовж століть несе в собі історичну пам'ять і десь на рівні підсвідомості передає її з покоління в покоління.
Всі до єдиного випускники теперішньої школи, що збудована в 1969 році, ДОБРЕ пам'ятають ці ялини: хтось ще зовсім маленькими, щойно висадженими, хтось більшими, а хтось і вже отакими – теж ще зовсім молодими! (адже 45 років для ялини – дитячий вік. В середньому ялина живе від 300 до 500 років. То ж жити б їм ще так разів з 10 по стільки ж!).
Спогади, пов'язані з тими ялинами, в кожного дубівчанина свої, але, безперечно, є в кожного: хтось з трепетом згадує свій перший дзвінок, хтось – випускний сина чи онучки, когось врятували прохолодним затінком у спеку. І, мабуть, не знайдеться жодного дубівчанина, що не бігав би до тих ялинок на побачення в свій час. – Бо ж ані парку, ані скверика в селі не було й немає, то ж найулюбленішим місцем сільської молоді було затишне шкільне подвір'я…
Шкода, що випускники періоду 1969-2016 р. р. мають привід знов сказати в майбутньому оте Шафетине: "…НІЯКОГО ВІДЧУТТЯ ШКІЛЬНОГО ПОРОГА У МЕНЕ НЕ ВИКЛИКАЄ…".
…Біля школи дотлівають залишки розкішного гілляччя вбитих ялин…"Аж трактор дибки ставав, коли сунув ту величезну ялину…", – розповідає сьогодні маленький хлопчик-очевидець, з сумом таким, хоч, що, здавалось би, він там розуміє ще?
Під лагідним квітневим сонечком тане живиця на свіжих ялинових пеньках, ширячи довкола терпкуватий запах … "Так пахне, як на похоронах … не хочеться чогось тут гратись сьогодні…." , – чую від дітей, що пішли шукати інше місце для ігор.
Звичайно, пройде час на місці тих ЯЛИН лежатиме модна євробруківка, тішитимуть очі прийдешніх поколінь – "генетично модифікованих" дубівчан, нові модні дерева. Буде гарно, мабуть…
Але цей факт – бездумне "знищення ялин" біля школи – увійде в історію Дубового ганебною сторінкою й поповнить список "СПРАВ ЧЕСТІ" тих, хто сьогодні уповноважений приймати такі рішення, навіть не подумавши порадитись з громадою…
Наталія Тхоржевська,
жителька с. Дубового.
Створення об'єднаних територіальних громад, безумовно, вимога часу. Цей новий для суспільства процес кидає чимало викликів і не виключає помилок. Та мудрий вчиться на помилках, намагаючись надалі їх уникнути й більше не повторювати.
Наталія Тхоржевська,
жителька с. Дубового.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 0