Трагедія вересневого дня
І
Вересневе Сонце ще тільки підіймалось до полудня, а серед поля вже стояло мішків з двадцять картоплі. Сіробока мішковина випирала величезними гулями назовні. Було видно, що врожай видався неабиякий. На серці господаря від того співало і грало, особливо, якщо ті пузато- гулясті міхи один коло другого наставлено чималою гурбою.
Буде мови до весни, яка то добра бульба вродила. А навесні, при садінні, поліщук буде побожно загадувати: «Дай, Боже, щоби така, як торік, вродила і на той рік» – що тоді ще треба?
ІІ
Меланка почала копати картоплю, як на дворі засіріло, а вже диви – тепле Сонечко добігло до полудня, а втоми не відчувала. Її душа тішилась: така бульба добра вродила, не те, що торік – дрібноття було одне, тільки худобі на корм. А теперика така вся одна в одну, як ото кулачиська сусіда Степана. Ось і зараз вигорнула бульбину: ну, геть тобі кулак сусіда, таких з десять – і кошик повний до верху, біжи, висипай в мішок. При згадці про сусіда похитала головою. Бо й так. Ще парубок, а вимахав нівроку: і здоровий тілом, і хороший з виду, а що вже роботящий, то про те кожен скаже.
Живуть по сусідству. Через пліт добре видно, що хлопець весь час за роботою. От би такого в зяті! Правда, Ганні, її старшій доньці, йшов тільки дванадцятий, а Степану цілих дев’ятнадцять буде якраз на Різдво. Але то таке, будуть жити, будуть бачити, де вже простому чоловікові знати, що в Господа написано, може, й оженяться коли. А таки добра пара була б, бо ж і Ганна до роботи беручка. Он як бульбу копає, то майже не одстає, ще й наспівує, а як не вспіває з матір’ю, то Меланка візьме й підкопає рядок доньчин, то та ще й сердиться – хіба сама без рук, чи що. Добра пара була б. Ганна і з лиця хороша, і в попереку худенька, як стебелина, вдалася в її Миколу. Вправний і хороший був в молодих літах її чоловік, та й тепер ще озираються молодички вслід. Попобігало їх за Миколою, а дістався їй. З війни дождалася свого судженого.
При згадці про війну на чоло набіг смуток, і Меланка перехрестилась. Збав, Боже, знову таке пережити, а, бач, люди кажуть, що знову війна зачалась, як ніби-то німець пішов на поляка битися. Не доведи, Господи! Коли ще раз захотіла перехреститись, рука застигла на півдорозі – там, поодаль, в мареві картоплинного диму йшли люди, зодягнені у все біле, ніби-то ангели, а обабіч них на конях їхали в чорному.
Рука швидко перехрестилась і дашком стала над чолом. Добре приглядівшись, побачила вервечку людей, що, ледве переставляючи ноги, йшли дорогою з Ковеля, а коло них на добре вгодованих конях із стрільбами наперевіс їхали польські стражники. Від побаченого втретє перехрестилася. Що ж то, людоньки добрі, твориться? Куди тих людей ведуть, як ото худобу? Ночі вже такі зимні, а вони тільки в спідньому.
ІІІ
Підійшовши до придорожнього гайочка, колона зупинилась. Було видно, як вершники зіскакували з коней, щось викрикували, розминали ноги, присідали. Ті , що в спідньому, знесилено попадали на Сонцем випалену зжовклу траву.
Меланка стояла, ніби заціпенівши, коли ззаду заторохкотіли колеса воза, і коник втомлено фиркнув. Вона перелякано здригнулась. Микола голосно з того переляку засміявся. Жінка спересердя гукнула:
– А чого тобі так смішно? Ти поглянь ген туди, – і пальцем вказала на дорогу.
– А що там таке? – подивувався чоловік.
– Та начебто польські стражники ведуть з Ковеля якихось людей…
Микола й собі пригледівся: а таки так і є. Он коні, біля них польські жандарми, взуті в жовті високі чоботи, а на головах «рогатувки» супроти Сонця вигравали срібними орлами. А що то за люди на траві?
– Знаєш що, Меланко? Піду- но я довідаюсь, хто то і куди йдуть.
– Хіба здурів?! – Меланка аж сплеснула руками.
– Не бійся, тільки запитаю, може, яка поміч треба? Нічого мені не буде, хіба я не капрал польського війська? – по тих словах Микола виструнчився і обома руками крутнув вуса догори.
Меланка не стала перечити, бо ж знала,що то – марна справа. Як вже собі щось затяв, то на тому так і буде. І Ганна їх така само затята. То вже порода така, бо й свекруха така само – заперта. Та до того ще й гонорові. Може, тому, що на Волі при Любитові живуть? Яке назвисько села, такі й люди. А хіба ж ні? Сама вона з другого села, то там інші люди – і спокійніші, і добріші.
Микола розпріг коня, відвів його вбік. Той мордою потягнувся до картоплі, спритно схопив одну із кошика і захрумтів, аж сік бризнув.
– Ну ти, глянь тільки, який швидкий, вже схопив, – Меланка незлобливо, навіть якось ласкаво, забубоніла. Було не шкода тої картоплини, бо ж добре вродила, всім хватить, а коника шкода, – наробився, то хай з’їсть.
Кінь ще хрумкотів картопляною м’якоттю, а Микола вже скочив на спину і потихеньку направив гнідого до шляху. Наближаючись до гайочка, добре розгледів, що люди в білому сиділи спиною один до одного, руки були за спиною зв’язані, а біля них метушилося сім стражників. Микола не доїхав метрів зо двадцять, як його зупинив окрик:
– Стуй, кто єдзє?!
– Та то я, місцевий – Микола, бульбу, проше пана, з жінкою та донькою недалечко копаємо, та бачу якісь люде йдуть. Думаю, піду спитаю, може, підмога яка треба? Я, проше пана, капрал війська польського був.
Назустріч вийшов старший за званням поручник, голосно промовив:
– Нєх пан капрал єдзє до своєй бульби, ніц нє потребуєми. Мами єдзенє і мами цо піць. За трохе часу бендзєми далєй єхаць.
Інший розвернувся б і пішов геть, але не Микола.
– Проше, ясновельможний пане поручніку, ви то маєтє що єсть, а оті люди голодні он сидять…
– Нєх пан за тих лайдакув нє мислє – оні в Ковлю добже ядлі.
– Щось, ясновельможний пане, по них не видно.
– Курва, цо пану до тих здрайцув? То є нєбєзпечні злочинци для ойчизни. Ченсть – то націоналісці украінскі, а ченсть – комунісці украінскі, а тен єден грубий, то кримінальний. Ніц не бендзє тим лайдакам.
«Ти бач, яка сволота, – подумав про поручника Микола, – поїсти людям і то не дасть».
– Пан мувів, же бил капралєм войска польскего? – продовжував підпоручник.
– Був, проше пана, по тій війні служив в драгунах, – відповів Микола.
– А для чего пан тераз нє у войску? Хиба нє вє, же война з нємцем зачелася?
– Та хто ж його знає? Щось таке казав солтис, але ми нічого ще не знаємо. А воювати хай молодші йдуть, старий я вже, нездужаю.
– По пану нє відаць, же нє ма сіл – здрови, як вул. Такіх ойчизна потребує.
«А бодай ти згинув зі своєю ойчизною», – подумав Микола. Але проказав:
– То як накажуть, то піду до війська, де ж подітись? А тих людей куди ведете? – ніяк не вгамовувався.
– Пан хцє вєдзіть то, чего нєвольно знаць. Проше, ідзь до бульби, до жонкі, до дзєцка.
Микола зрозумів: поки ще говорить по-доброму, потрібно йти.
– Вибачєйте, люди добрі, – звернувся до ув’язнених –Нічим не можу вам помогти.
Йому вслід з ненавистю і зневагою дивився поручник польської жандармерії пан Здіслав: «Хам, бидло, як смів сперечатися? Слабий він, сил не має Велику Польщу боронити!».
Як же хотілось зацідити межи очі тому селюку. Але стерпів: ще прийде час, і тоді вони тих «здрайцув», тих бунтарів всіх по тюрмах згноять. Вже два тижні Польща борониться проти німчаків, а цей хлоп нічого про те «не знає». Хоча й не дивно: німці так швидко просувались до східних кресів, що польська влада панікувала і змушена була гарячково шукати вихід із становища. Як ото з теперішніми в’язнями.
Пан Здіслав не розумів, для чого тих ворогів Польщі аж із самого Кельце потягом везти до Ковеля і далі гнати аж до Луцька? Чи не простіше було б в якомусь лісочку розстріляти і мати спокій? Та пан полковник сказав, що то вельми важливі в’язні, і для чогось ще вони треба.
IV
Меланка місця собі не знаходила. Хтозна, що прийде в голову тим військовим – ще скалічать чоловіка нізащо. І коли побачила, що той вертається назад, заспокоїлась і вже нетерпляче дожидала, що ж то розкаже, бо було цікаво.
– А що там?
– Кажуть, що то злочинці і вельми опасні для ойчизни, – при цих словах зіскочив з коника і спересердя сплюнув.
– А куди ведуть?
– Не кажуть, але, мабуть, до Луцької тюрми, бо куди інакше? Бач, поляк який: як українець хоче ліпше жити, то вже й небезпечний для отчизни, і треба його в тюрмі згноїти.
– Ой, чоловіче, не лізь в ту політику – то не наше діло. Бери-но лучче накладай на воза міхи, бо ще возити до вечора, аби вправився.
– Чуєш, жінко, що говорив жандарм? Війна йде з німцем. Два тижні б’ються.
– О, Господи, таки правду солтис казав, – аж присіла Меланка.
– То нас не стосується. Йду накидаю мішки і буду помаленьку тягтися.
Микола рвучко вкидав на воза мішки з бульбою, душа його раділа доброму врожаю, а на серці була прикрість за недавню пригоду і злість на польського поручника… Відчував, як поступово заповзала в душу, мов зміюка, тривога за війну.
V
Меланка продовжувала копати, але раз по раз зиркала на гайочок і на шлях. На шляху якось несподівано пожвавився рух. То в один, то в інший бік їхали фірманки, вершники, військові машини. Раптом невеличке авто з’їхало з дороги і попрямувало до гайочка. Меланка перестала копати, і крикнула Миколі.
– Чоловіче, дивись-но, що там буде робитись.
І вже обоє з цікавістю спостерігали, що то буде далі.
Назустріч авто вибіг військовий. Поручник, здогадався Микола, бо хто іще? Він найстарший. Було видно, що той виструнчився перед машиною і підніс руку до «рогатувки».
– Видно, якийсь начальник в машині – бач, як поручник стоїть, ніби кілка хто в заднє місце запхнув, – пожартував Микола.
По недовгій розмові авто розвернулось , виїхало на шлях і чимдуж помчало до Ковеля. Микола із Меланкою і собі повернулись до роботи.
VІ
Поручник щойно відкрив ножем банку із м’ясною тушонкою, коли зі шляху з’їхало авто і рушило просто до них. Хто б то міг бути? Як тільки авто наблизилось, жандарм впізнав капітана із ковельського відділку, що сидів на задньому сидінні. Відклав банку і пішов назустріч з рапортом. Капітан помахом руки дав знати, що не варто тратити час на формальність.
– Нє потребує жадних рапортів. Добже, же паньство недалеко одейшло од Ковля. Мам для пана важнє увідомленє, тутай на папєже напісане. Пан прочита, і ма виконаць розказ пана пулковніка і тераз же ість з повротем до Ковля.
– Так єст! – відповів.
– Єще мам нєдобру новіну, – зе всходу ідом совєти з войном, то нєх пан поспєша з виконанєм розказу.
По тих словах капітан передав пакунок, віддав честь, сів позаду водія. Авто захурчало двигуном, виїхало на шлях і помчало до Ковеля.
Тремтячими руками поручник розкрив пакунок, дістав папір. Друкованим шрифтом на гербовому папері польової жандармерії був надрукований наказ: «Такому-то, в зв’язку з тим-то, необхідно ліквідувати особливо небезпечних злочинців Речі Посполитої. Наказ виконати негайно». Від прочитаного сполотнів, знизу живота стало так, ніби хто залив окропу.
Переборовши слабкість, розпорядився вишикуватись підлеглим і зачитав папір. Не давши часу на роздуми чи сумніви, наказав примкнути багнети до самострілів і виконати наказ, не підіймаючи на ноги ув’язнених. Кожен жандарм зробив по одному пострілу, решту довершили багнетами.
VІІ
Зачувши постріли, гнідий став дибки, сахнувся вбік, перевернувши воза з навантаженими мішками. Микола ледве встиг вхопити віжки і якось втримав коника. Меланка кинула погляд на гайок, і від побаченого зомліла. Ганна з ляку впала на землю.
Жандарми скочили на коней і галопом погнали на північ.
Двадцять троє постріляних, заколених ув’язнених лишились лежати на пожовклій, скривавленій траві…
VІІІ
Сім вершників польської польової жандармерії, не шкодуючи кінських сил, щодуху мчали до Ковеля. Гнав їх страх перед совєтами зі Сходу та німаками із Заходу. Доки є ще час, не втрачали надії десь заховатись. А ще муки сумління – чим далі були від місця страти ув’язнених, тим більше навалювався тягар скоєного злочину та невідворотньої кари небесної, від якої ніде не заховаєшся.
Шляхом в різні боки, обганяючи одна одну, в безладі рухались військові автівки, легкі танкетки, піші військові. В повітрі витав дух паніки і неминучості трагічного кінця. Коли пролунав перший вибух, мало хто зрозумів, що діється. Лише коні шарпонулись і додали ходу.
Наступний вибух вщент розніс вантажівку з набоями. Вибухова хвиля підняла поручника із сідла вгору, затим з неймовірною силою гепнула об землю. В блакитних очах пана Здіслава навіки застигла небесна блакить.
Прийшли совєти. Було 17 вересня 1939 року.
Ігор ВЕРЧУК.
І
Вересневе Сонце ще тільки підіймалось до полудня, а серед поля вже стояло мішків з двадцять картоплі. Сіробока мішковина випирала величезними гулями назовні. Було видно, що врожай видався неабиякий. На серці господаря від того співало і грало, особливо, якщо ті пузато- гулясті міхи один коло другого наставлено чималою гурбою.
Буде мови до весни, яка то добра бульба вродила. А навесні, при садінні, поліщук буде побожно загадувати: «Дай, Боже, щоби така, як торік, вродила і на той рік» – що тоді ще треба?
ІІ
Меланка почала копати картоплю, як на дворі засіріло, а вже диви – тепле Сонечко добігло до полудня, а втоми не відчувала. Її душа тішилась: така бульба добра вродила, не те, що торік – дрібноття було одне, тільки худобі на корм.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 659
Щасливі діти — щасливі і ми
Тут панують доброта і ласка
“К. П. “Верес” нарощує потужності
Добрі люди у Майдані
“Головне, щоб наша газета була!”
Пенсійна реформа: за і проти
Де беруться сепаратисти?
Божа Мати у моїй оселі
Трагедія вересневого дня
Шахраї атакують