Гімн єднанню Людини і Природи
У 1911 році під впливом «непереможного настрою» Леся Українка за 12 днів написала гімн-сповідь – драму-феєрію «Лісова пісня». Як зародилося це творче «цунамі» у зболеному хворістю тілі?
Дослідниця творчості Лесі Українки Олена Огнєва, а разом із нею Володимир Шиян, незалежно один від одного, висловлюють припущення, що одним із поштовхів до написання невмирущої поеми стала дослідницька робота над підручником «Древня історія східних народів», особливо над знаменитими індо-арійськими гімнами – «Рігведа».
Вона пише: «Без сумніву, «Лісова пісня» є творчим поєднанням кількох рівнів засвоєння поетесою міфологічних знань» («Східні стежини Лесі Українки», с. 109).
За Огнєвою, це – різноманітні створіння волинських лісів, відлуння дитинства; це «учнівський шар», навіяний підручниками з грецької міфології та етнографії, працями Афанасьєва, Чубинського, Огієнка та ін., а також «дослідницький» (підручник Луї Менара), коли «відбувалося відкриття чарівного світу «Рігведи», тобто при написанні підручника «Історії…».
Не заперечуючи вищесказаного, хочу підкреслити, що, справді, ностальгія за рідним краєм, чарівним куточком Волині, де «юність грала і співала», не затихала ніколи, як у Шевченка на засланні, як і в кожного з нас поза домом.
Ймовірно, що при допрацюванні «Історії…» прилетіли птахами, мов із вирію, спогади і про таємничу Мавку, «яку в умі держала», русалок, дядька Лева і про волинський ліс.
Безперечно, гімни «Рігведи» близькі Лесиній душі, їх краса вплинула на формування отого творчого «цунамі».
Але Леся не просто сприймала древню міфологію. Її світогляд трансформується із перевісного стану наших предків у сучасний, реальний і більш жорстокий.
Далеких предків поетеса бачить у тісному співіснуванні з Природою, своїми богами та різними міфічними силами: «Перевісна людина бачить своїх богів навколо себе, вона їх чує… Для перевісної людини все, що має рух, – має життя, отже в світі все живе, все має душу. Небо, земля, вітри, вода, хмари, зорі – все має життя, думку, бажання і душу».
У «Лісовій пісні» чи не найбільш яскраво проявився погляд Лесі Українки на взаємостосунки людини з богами, силами природи, на одвічну боротьбу добра і зла. Божества, міфічні істоти рухаються не в Космосі, а тут, на цій волинській землі, поміж людьми. Вони існують у кожному з нас. Наповнюй своє єство добротою або злом бісівським, але таке й земне життя буде твоє.
Жорстока дійсність впродовж тисячоліть видозмінила у свідомості людини розуміння свого призначення у цій земній купелі.
Мавка – то богиня, вранішня зоря, «лісова царівна» із потойбічного простору. Вона проникає в людське середовище, щоб внести туди добро і любов свою. На кожному кроці романтичного сюжету драми ми усвідомлюємо, що Мавка не містичний образ, а сама Леся, донька Волинського краю.
Лісовик (дідусь) застерігає: «Не задивляйсь на хлопців людських… Грайся з вітром, жартуй із Перелесником, якщо хочеш, всю силу лісову і водяну приваб до себе, але минай людські стежки, дитино, бо там не ходить воля – там жура тягар свій носить».
Однак Мавка, почувши мелодію сопілки, як поклик Божий, закохується в Лукаша і готова жити в людській спільноті. Леся допомагає нам розпізнати його сутність: «На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розквітає яркіше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє. Навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти».
Така дія не під силу людині. Лукаш – це Бог весни в людській подобі. Можливо, це красень Лель, втілений в душу людини.
Лукаш не розуміє своєї внутрішньої дивної божественної сили, яка так легко змінює пори року. Мавка-Леся хоче допомогти хлопцю прозріти:
«а тільки сумно, що не можеш
ти своїм життям до себе дорівнятись»,
бо лише:
«душа твоя про те співає виразно
і щиро голосом сопілки».
Мавка сподівається, що душа розбудить у Лукаша божественне начало. Вона намагається наблизитись до людського буття і діяти за вічними законами природи і тими, що склалися межи людьми. Вона допомагає будувати хату, але із сухого дерева, бо те, що росте, – живе і має душу. Там, де вона ступає, трава виростає, жито родить і корова молока більше дає.
Як протилежність Мавці, з’являється Килина, яку приймають у сім’ю, не розпізнавши, що вона: «… жінка хижа, наче рись», і «відьма». Килина в родину приносить сварки, неспокій, зло і разом з тим зубожіння. Вона ігнорує закони Природи, і за це наступає розплата.
Мавка застерігає: «Нехай вона до нас у ліс не ходить», бо “… в лісі є такі провалля…».
Ці провалля – то не пастки або помста Мавок, русалок або чортів, вони вибудовуються злом, гординею, нетерпимістю, агресією людською.
Навіть сам Куць (чорт) дивується: «сі баби зовсім не вміють жити як слід із нами – цапа продали, зрубали дуба. Зрушили умову. Ну я й же віддячив їм». До тої кари долучився Водяник, який стіжки їм підмочив, а Потерчата «збіжжя погноїли». Фінал сумний – хату і добро поглинає вогонь, а все інше забирають злидні.
Леся Українка не була ортодоксальною християнкою, так як і апологетом древньої української віри. Вона вивчала і добре знала історію народів і святе письмо. Мала глибоку езотеричну основу, подаровану Богом, і могла б передбачувати ті чи інші події на багато років вперед.
Вона не робила цього. Вона знала, що висловлене передбачення з часом видозмінюється і справджується в інший бік. Пророцтва Лесі Українки – прості й земні. У драмі «На руїнах» пророчиця Тірца наказує: «Будуйте намети!». Тобто працюйте, а збудоване вами – це і є ваше майбутнє благо на 50,100 чи більше років.
Так робить дядько Лев, коли будує хату. А ось, розмірковуючи про свого «кучерявого» друга Дуба, він із сумом констатує, що навряд чи перезимує із ним цю зиму. Він передбачає, що Килина дуба зрубає – така філософія зла.
Можна перечитувати поему-гімн десятки разів. Насолоджуватись її лірикою і романтикою кохання. Аналізувати і доводити, що Перелесник – це прототип індо-арійського Агні, бога вогню, що Лев і Лісовик і доісторичний Господар – одна і та ж сутність, про що співається в колядках. Міфологічні легенди, притчі Леся Українки – це тільки невелика частиночка знань у написанні поеми.
Тема вічності й небуття займає у «Лісовій пісні» особливе місце. В листах до рідних Леся признається, що після написання драми-феєрії вона була виснажена до краю. Таке «виснаження» мало місце й при написанні інших драматичних творів. Звичайно, це впливало на стан здоров’я, особливо – на функціонування хворих нирок. Були і напади, і стани забуття.
Лісовику, мов на сповіді, Мавка-Леся розповідає, як потрапляє у «незнаний край, де тихі, теплі води спокійно сплять, як мертві, тьм’яні очі, мовчазні скелі стоять над ними, німими свідками подій, що вмерли».
«Той, що в скелі сидить (Марище) закликає: «Тебе візьму я. Ти туди належиш… Для тебе щастя – тінь, ти не жива».
Міфічним силам вона заперечує:
«Ні! Я жива! Я буду вічно жити!
Я маю в серці те, що не вмирає».
Боротьба продовжується, і Марище не здається: “По чім ти знаєш те”?
«По тім, що муку свою люблю і їй даю життя…». Ця теза-відповідь яскраво висвітлює одну із граней світогляду Лесі Українки, яка життя пройшла шляхом великомучеництва. Звідси розуміння того, що «вінець терновий, вище царської корони» і що «шлях на Голгофу величніший, ніж хід тріумфальний».
Вона, як ніхто, розуміє, що тіло, тим більш, коли слабке, немічне, перетворюється в тлінь, у ніщо.
Мавка-Леся перемагає: «І я прокинулась. Вогнем підземним мій шлях палкий зірвав печерний склеп, і вирвалась я знов на світ».
Леся нам сповідається: « І слово уста мої німії оживило і я вчинила диво… Я збагнула, що забуття не суджено мені».
У фіналі «Лісової пісні» Мавка-Леся ще раз нагадує про головну сутність існування на цій Землі:
«О, не журись за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно
Чистим, палючим, як добре вино,
Вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попелець
Ляже, вернувшись в рідну землицю
Вкупі з водою там зросить вербицю
Стане початком тоді мій кінець».
І, нарешті, усвідомлене і таке просте пророцтво:
«Будуть приходили люди.
Вбогі й багаті, веселі й сумні.
Радощі й тугу нестимуть мені,
Їм промовляти душа моя буде…».
Ортодокси християнства вибудували важку стіну між історичними християнами та язичниками, які, на їх думку, були «поганами», а ще гірше, з окремих вуст, – «дикунами». Хоч, коли відійти з площини вірувань і віри, то своїх предків ми бачимо вмілими, сміливими, добрими і гарними аріями.
Висловлю суб’єктивну думку про те, що в «Лісовій пісні» Леся Українка, усвідомлено чи ні, приводить нас до розуміння того, що цієї стіни немає, що незалежно від форми віри існували любов, добро та зло і Бог Всюдисущий, єдиний та вічний сотворив цей світ і людину. Він і тільки Він спрямовував, спрямовує і буде спрямовувати нас шляхом істини і правди.
Анатолій СЕМЕНЮК,
член Національних спілок журналістів
і краєзнавців України.
У 1911 році під впливом «непереможного настрою» Леся Українка за 12 днів написала гімн-сповідь – драму-феєрію «Лісова пісня». Як зародилося це творче «цунамі» у зболеному хворістю тілі? Дослідниця творчості Лесі Українки Олена Огнєва, а разом із нею Володимир Шиян, незалежно один від одного, висловлюють припущення, що одним із поштовхів до написання невмирущої поеми стала дослідницька робота над підручником «Древня історія східних народів», особливо над знаменитими індо-арійськими гімнами – «Рігведа».
Анатолій СЕМЕНЮК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1605
Коротко про важливе
На захисті прав громадян та інтересів держави
І відпочивали, і навчались
Коротко про важливе
Сьогодні – День Національної поліції України
Поетично-мистецьке свято “Лісова пісня”
Захист Батьківщини – найвищий патріотичний обов’язок
У Ковелі постане пам’ятник
Гімн єднанню Людини і Природи