Повідомлення в номер / Жінки, в яких щира душа і гаряче серце

08.09.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

Жінки, в яких щира душа і гаряче серце

Досі не хочеться вірити, що в нашій рідній Україні відбувається безжальна, безкомпромісна війна, де трагічно гинуть найкращі сини і доньки України – військові, мирне населення, діти. Українські території в багатьох куточках нашої неньки почорніли від вибухів бомб і снарядів… Стогне наша земля від чобота ненависного ворога.

З початку повномасштабного російського вторгнення, що відбулося 24 лютого ц.р., минуло шість довгих і трагічних місяців, але й досі пам'ятаю, як нам з донькою довелося залишити свій дім і виїхати на деякий час до сусідньої Польщі.

Описати свій стан – фізичний і моральний – не можу й досі, адже у снах-жахіттях, в пам'яті – той день, який, здавалося, вирвав моє серце з грудей. Душу розривало несприйняття усієї трагедії, що відбувається, відчуття невідомості, думки: чи обійму чоловіка і батьків, чи повернемося у рідну домівку? Однак змушена була їхати заради дитини, адже на це були справді вагомі причини, про які не хотілося б згадувати.

Повернулися ми через два місяці і шістнадцять днів, які нам здавалися цілою вічністю. Немає нічого кращого і святішого, ніж край, де ти народився і виріс, де навіть повітря додає сили вільно дихати й відчувати себе частинкою великої і величної України.

Доля склалася так, що я разом з подругою та нашими чотирма дітьми опинилися в польському селі Томчице – у гміні Моґельниця Груєцького повіту Мазовецького воєводства. З перших днів нас тепло і привітно зустріли місцеві жителі, які старалися надати нам свою підтримку добрим словом, принести дітям "смаколики", щось із продуктів, речей.

На це неможливо було реагувати без сліз – нам співчували, з нами плакали, нас обіймали. Нам було дуже приємно,але водночас це було відчуття якоїсь незахищеності, безпорадності – ніби ти доросла, самодостатня людина, а не можеш керувати своїм життям, відчувати впевненість у завтрашньому дні, а на твоїй Батьківщині – війна, біль, розруха.

З часом трішки оговтались… Ми зітхнули з полегшенням, коли наші доньки-дівчатка пішли навчатися в школу у сусіднє село Міхаловіце, адже нас прийняли з душевною теплотою і щирими посмішками.

Тут ми познайомилися з директоркою навчального закладу пані Халіною Гужлінською та вчителем-волонтером з Львівщини Мирославою Янковською. Найпершою на порозі школи нас зустріла пані Мирослава – щира і доброзичлива українка, котра ввела у курс справ і навчання в польській школі, при потребі виступала в ролі перекладача і жодного разу не відмовила у будь-якому проханні. Весь цей час ми могли спокійно відправляти дітей до школи, адже знали точно – українська вчителька (так лагідно називали дітлахи пані Мирославу) завжди підтримає, допоможе, пригорне наших школярів, немов пташенят, подарує свою неймовірну посмішку.

Найкращі спогади лишилися про дорогу директорку пані Халінку. Окрім керівної посади, викладає у школі релігію та біологію, володіє справжнім мистецтвом бути педагогом, а свою професію обрала за покликом серця. Наполеглива, чесна, натхненна, збагачує світ мудрістю, знаннями, милосердям, людяністю. Прекрасні вчительський і учнівський колективи примножують і продовжують добрі традиції шкільної родини. Педагоги засівають у юні душі бажання вчитися, зерна людяності, порядності, чесності.

Але найбільше вражає наскільки Халіна Гужлінська переймається долею українців, котрі вимушено залишили свій дім в Україні. Вона добре знайома з усіма переселенцями, котрі тимчасово проживають на території ближніх від школи населених пунктів. Пані Халінка поспішає на допомогу у будь-яких ситуаціях, має в своєму серці стільки теплоти і любові, що їх вистачає для кожного українця.

Чи то хтось захворіє, чи то має проблеми з оформленням документів, чи то просто прийшов порозмовляти, пані Халінка допомагає і приймає усіх. Вона неодноразово повторює: "Я люблю Україну і українців. Ви – у моєму серці". І кожен раз на очах у директорки з'являються непрохані сльози. Вона неймовірна, красива, справжня і дуже сильна духом, а головне – істинна католичка, яка живе за Божими заповідями, часто відвідує місцевий костел. Пані Халінку не можливо не любити. Її неможливо забути. Завжди пам'ятатимемо її доброту і порядність і те, як вона проводжала нас додому – в рідну Україну. Був випадок, коли директорка стала на наш захист, коли нам потрібна була допомога.

З кожним днем війни до польських сіл, що знаходяться на території гміни Моґельниця Груєцького повіту Мазовецького воєводства, приїздили і приїздять вимушені переселенці з Донецької, Харківської, Вінницької, Львівської та інших областей.

Історії кожної родини, яка залишила свій дім, хвилюють, бентежать, болять і ятрять душу. Дехто залишився без домівки, а на її місці після ракетного удару, чи ворожих обстрілів залишилась воронка, в когось сини відважно боронять мир у лавах ЗСУ в найгарячіших точках країни, а хтось – змушений жити в польських селах і містах з перших днів повномасштабного вторгнення в Україну. На жаль, повернутися в Україну має можливість не кожен. Але, впевнена, що кожен з нас вдячний польським друзям.

На сторінках газети щиро дякуємо пані Халіні та усім, хто підтримав і підтримує нас у цей нелегкий час, за розуміння, за добросердечність, чуйність, щирість, підтримку! Приємно знати, що такі люди є поруч. Бажаємо кожному з вас миру, добра, благополуччя, гармонії і щастя!

Нехай закінчиться ця клята війна, нехай над Україною засяє Сонце, настануть мирні ночі і світанки, сміються діти, а ми, українці, зможемо приймати у своїх домівках вірних і щирих друзів!

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКУ: Халіна ГУЖЛІНСЬКА обіймає ковельських дітлахів; з вчителем-волонтером Мирославою ЯНКОВСЬКОЮ.

Фото Наталії РИЖКО та Мирослави ЯНКОВСЬКОЇ.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 293

Повідомлення в номер / Галина Тарасова: "Пісня – душа народу"

18.08.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

Галина Тарасова: "Пісня – душа народу"

Яке це диво – українська пісня! І яку власну силу таїть вона в собі! Це голос душі народу, вияв його працелюбності, втілення його історії, мрій і прагнень. Сила така нездоланна й безсмертна, як і наш народ та наша мила і рідна Україна.

Минає час, змінюються суспільні настрої, світ здригається від війни, яка зухвало увірвалась на українську землю, а пісня жива, додає снаги, а нині –настільки торкається найтонших струн сердець кожного, що її неможливо слухати без сліз і особливого трепету.

Сьогодні наша розповідь – про Галину Тарасову, дивовижну жінку, ковельчанку, солістку Народного аматорського ансамблю народної музики "Награш" (керівник Віталій Зіньчук), котра значну частину свого життя присвятила пісні, творчості та музиці. Пані Галина наділена Божим даром – зачаровувати своїм співом кожного, хто почує її голос, настільки він сильний, красивий та заворожуючий. Здається, що в просторі розчиняються мелодії, напоєні пахощами яблуневого цвіту, гордовитих акацій, гіркотою нічних фіалок та нескінченних бузків.

– Пані Галино, кожна людина на Землі має своє призначення, свою власну історію. Ви поєднали життя із піснею, не розлучаєтесь із нею в хвилинки радості і смутку. Розкажіть, як усе починалося? Пам'ятаєте свою першу пісню, перші виступи?

– Так. Потяг до творчості, до прекрасного успадкувала від бабусі Варвари Мойсеївни, яка мала гарний голос. Ще зовсім маленьким дівчам, коли тільки-но починала робити перші кроки, підхоплювала мелодії пісень. У п'ять років уже пробувала себе в ролі артистки (посміхається – авт.). Мене ставили на стільчик, і я старанно співала. Мій перший музичний твір –"Стоїть гора високая".

Згодом стала співати інші пісні. Навчалася у СШ № 3 ім. Лесі Українки, опановувала мистецтво гри на скрипці в музичній школі, яка нині має назву "Ковельська школа мистецтв".

Доля склалась так, що прийшла в свою рідну музичну школу. Мене з радістю зустрів мій колишній вчитель і наставник Михайло Тлумак, якому згодом присвоїли високе звання "Заслужений працівник культури України".

"Галюню, – так трепетно він мене називав. – Я ж думав, що ти будеш скрипалькою, а ти в нас – артистка", – пригадує Галина Тарасова слова свого викладача.

До останніх днів свого життя Михайло Григорович тепло ставився до мене, усім казав, що я його перша випускниця. Щойно його смичок торкався скрипки, як "оживало" усе довкола. Дуже пишаюся тим, що мала такого наставника і колегу.

Коли прийшла у музичну школу, "Награш" ще був інструментальним колективом, а згодом був удостоєний звання Народного аматорського ансамблю народної музики. Багато років працювала разом з Володимиром Михалевичем. Це був дуже талановитий музикант, з Божою іскрою у серці. Ми усі його пам'ятатимемо доти, доки битимуться наші серця.

Якщо повернутися до нашої розмови, то можу сказати, що з часом "Награш" набував ще більшої популярності. Ансамбль – лауреат міжнародних, всеукраїнських та обласних конкурсів.

Коли все починалося, це були сімейні вечори – "Вечір вальсу", "Різдвяні зустрічі". Пізніше – стали гастролювати містами України та за кордоном: Нідерланди, Греція, Туреччина, Польща, Німеччина, Італія…

Ось погляньте на світлину – це ми після виступу в Палаці "Україна".

Це був перший виступ у столиці. Ми сподобалися глядачам, тому нас знову запросили у Київ, де ми виступали на одній сцені з Волинським народним хором.

У 1991 році "Награш" гастролював в Італії. Колектив запросили на аудієнцію до Папи Римського Івана Павла ІІ. У величезній залі було багато глядачів з різних країн світу. Кожна делегація презентувала власний музичний твір. Ми виконували легендарну "Червону калину".

Цьогоріч "Награш" відзначає свій півстолітній ювілей з часу створення. Майже увесь цей час його незмінним керівником є Віталій Зіньчук. За плечима нашого керівника – багато років натхненної роботи у Ковельській школі мистецтв. Неможливо уявити наш творчий колектив без "золотого" тенора Ковельщини, нині начальника управління культури, молоді, спорту та туризму міськвиконкому Андрія Мигулі.

Кожен виступ наших музикантів чистий, як вранішня роса і зрілий, як саме життя. Про кожного з учасників "Награшу" можна сказати багато теплих і щирих слів, кожного ціную, поважаю, люблю. У репертуарі "Награшу" – надзвичайно яскрава палітра музичних творів. Нещодавно за участю ансамблю відбувся благодійний концерт з нагоди ювілейного "дня народження", який передбачав підтримку наших ЗСУ. Це – найменше, що ми можемо зробити для наших захисників тут, у тилу, адже завдяки мужнім і сміливим хлопцям можемо прокидатися вранці, жити і молитися за нашу неньку-Україну.

– Яка Ваша найулюбленіша пісня?

– Не можу обрати кращу – усі улюблені. Я всі пісні співаю із задоволенням, адже співаю їх серцем і для людей. Маю такий характер: те, що не подобається – не роблю, те, що не подобається – не кажу, те, що не подобається – не співаю, як би хто зі мною не сперечався. Можу співати як альтом, так і сопрано.

Був певний момент, що не могла співати, адже для кожної свідомої людини війна не могла не відобразитися на почуттях та емоціях. Ми вивчили пісню "Біля тополі" – вона зараз дуже популярна. Щойно чула перші акорди, як сльози виступали на обличчі, перехоплювало дух, настільки пісня зворушлива і правдива. Ми проживаємо кожне слово, кожен рядочок, коли виконуємо її.

Радію, що Михайло Хома, Заслужений артист України, народний улюбленець "Дзідзьо", відродив на високому рівні пісню "Стоїть гора високая". Я розчулилася, не могла нічого робити, коли почула музичний твір у виконанні артиста. Нарешті! Піднято таку пісню – душевну, життєву, зворушливу. Я надіюсь, що теж візьму у репертуар цю композицію. Свою пісенну творчість мрію завершити саме цією піснею.

– Пані Галино, кажуть, що людина народжується із зернятком у руці. Іскорка таланту схована при народженні в душі кожної людини. Ваш онук Михайло Тарасов – продовжує славні традиції родини. Він – музикант-акордеоніст, учасник та переможець Всеукраїнських та міжнародних конкурсів. І хоч ще зовсім юний, але став частиною ансамблю "Награш".

– Так. Для мене Михайло – зміст мого життя. Весь свій час присвячую його науці, розвитку його таланту, манерам, сценічному образу. Ніхто не знав, що в мого онука виявиться такий Божий дар. Він дуже наполегливий і старанний хлопець, нещодавно закінчив Ковельську школу мистецтв. В "Награші" грає на тамбурині та акордеоні.

Кажуть, що музичний дар передається не з покоління в покоління, а через покоління. Дідусь Михайла був талановитим музикантом, баяністом, "клавішником". Мабуть, усе найкраще передалося і Михайлу. Не зважаючи на досить молодий вік (він ще тільки перейшов у дев'ятий клас), уже здобув чотири Гран-прі на міжнародних фестивалях і конкурсах, як виконавець на акордеоні. Михайло цьогоріч тільки закінчив Ковельську школу мистецтв. Але уже давно старанно готується до вступу у Волинський фаховий коледж культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського.

– Пані Галино, в чому секрет Вашої молодості і краси?

– Мабуть, в мистецтві, в тому, що я співаю, а співаю разом з молоддю. Іноді чую про себе: "Та вона в нас народна артистка". Але я ніколи не прагнула до слави, бо не обов'язково мати звання, аби приносити радість людям, а найвища нагорода – повага і вдячність людей.

– Вірите в нашу Перемогу?

– Не тільки вірю, а впевнена у ній. Треба вірити, надіятися і молитися.

Пані Світлано, дякую Вам за зустріч і душевну розмову, дякую редакції "Вістей Ковельщини" на чолі із Миколою Вельмою (до речі, колишнім моїм однокласником) за можливість поділитися думками, напрацюваннями, спогадами. Вдячна кожному учаснику ансамблю "Награш" за небайдужість, за спільну справу, яку робимо разом, за відкриті серця, за те, що вдається у такий складний час дарувати людям надію.

Хочу завершити словами гарної пісні: "Є на світі моя країна, де червона цвіте калина…". Слава Україні! Слава Героям України! Впевнена: Перемога скоро!

Розмову вела

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: лауреат міжнародних, всеукраїнських та обласних конкурсів, Народний аматорський ансамбль народної музики “Награш”, Галина ТАРАСОВА з онуком Михайлом; "Награш" під час благодійного концерту у Ковелі (2022 р.); солістка ансамблю разом з керівником Віталієм ЗІНЬЧУКОМ після виступу в Палаці "Україна" (2009 р.).

Фото з домашнього архіву та інтернет-сайту “Волинські новини”.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 223

Повідомлення в номер / Секунь вірить в Перемогу

04.08.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

Секунь вірить в Перемогу

Прадавнє наше, рідне,

дороге нам.

І в гомоні новітньої доби

Ми звичаї народу

бережемо.

Неначе найкоштовніші

скарби.

Село моє – це батьківський

поріг,

Заквітчаний барвистими

квітками,

Мене чекають тисячі доріг, —

Та лиш одна веде в село

до мами.

Рідне село. Ти – найкраще. Оповите осінніми туманами, засипане білими снігами, занурене в зелені сади навесні чи в золотому серпанку Сонця влітку, коли хвилюється пшеничний лан.

Такими пейзажами, насиченими красивими барвами, можна милуватися годинами, а особливо – у сільській місцевості. Пропонуємо й вам разом із нами вирушити у мандрівку в моє рідне село Секунь. І хоч народилася я у місті, але все моє дитинство і юність пов’язані із «малою батьківщиною» мого тата.

Донедавна село Секунь входило до складу Старовижівського району. Нині цей населений пункт є невід’ємною частиною Ковельщини, перебуваючи у складі Дубівської територіальної громади. Село Секунь досить відоме на Волині і пов’язане із перебуванням тут Тараса Григоровича Шевченка.

У вересні 1846 року Тарас Шевченко отримав розпорядження від Тимчасової комісії виїхати у різні місця Київської, Подільської та Волинської губерній для збору народних переказів, пісень, історичної ваги документів, оглянути і змалювати стародавні могили.

З села Вербки дорога Кобзаря пролягла у Секунь. Минав жовтень 1846 року. Тоді настоятелем Свято-Михайлівської церкви, в якій зберігався старовинний образ Богоматері, був молодий священик Ілля Мусієвич.

Очевидно, він попросив художника реставрувати ікону. Шевченко не просто оновив її, а домалював прикраси, характерні для української жінки. – коралі. Нині богослужіння у храмі проводить протоієрей Анатолій Оверчук.

…Ми зупинилися у центрі села, де височіє обеліск Слави. Вслухаємось, про що шепочуть крони дерев, вдивляємося у викарбувані імена. Їх багато. Скільки ж горя і страждань зазнала наша українська земля! І сьогодні ми, нащадки мужніх і сміливих воїнів, знову боляче переживаємо криваву сторінку сучасної історії під назвою «війна», яка ось уже шостий місяць триває не десь у далекій країні, а в нашій неньці-Україні.

В Секуні живуть здебільшого ті, хто поєднав назавжди свою долю із землею, хто все життя вирощував і вирощує хліб, торував і торує нелегкі стежки до тваринницьких ферм, полів, підсобних господарств.

Веде і нас стежина до однієї з таких привітних і впорядкованих осель. Назустріч – господарі Любов і Микола Корнелюки, яких дуже поважають і шанують у селі за активність, небайдужість й щире вболівання за долю села та його мешканців.

Любов Адамівна – ковельчанка. Однак Секунь це давно уже рідна домівка, де вона разом із люблячим і турботливим чоловіком Миколою створили затишне сімейне гніздечко.

У 1966 році, зовсім юною дівчиною, Любу скерували на роботу у місцеву школу на посаду організатора позакласної та позашкільної роботи. В школі відпрацювала десять років. Далі отримала пропозицію працевлаштуватись в СВК імені Шевченка, де впродовж 18 років трудилася на різних посадах: техніка штучного осіменіння, завідуючої фермою, зоотехніка по племсправі. Після розформування колгоспу (з ініціативи голови колгоспу Надії Дудинець) Любов Адамівна приступила до обов’язків головного бухгалтера у сільській раді.

З 2004 року Любов Корнелюк перебуває на заслуженому відпочинку, однак душею і серцем весь час в роботі, цікавиться життям села, була і є активною учасницею усіх подій, що відбуваються в житті громади. Завдяки цій невтомній та енергійній жінці в свій час у селі приділяли чимало уваги патріотичному вихованню молоді. Пані Любов писала у різні архіви, відшукувала імена та прізвища воїнів, котрі загинули на території села у часи Другої світової війни, і які поховані на місцевому кладовищі. Активістка відшукувала родичів загиблих, організовувала з ними зустрічі, аби вшанувати світлу пам’ять тих, хто боронив нас від ворогів. Родичі загиблих залишили у селі особисті речі своїх рідних.

Згодом, було створено невеликий музей бойової і трудової слави у сільській школі. Має Любов Адамівна напрочуд гарний голос, знає напам’ять багато старовинних пісень. Коли ще працювала в школі, займалася дослідженням історії села, записувала цікаві факти із спогадів старожилів про родини, які проживали тут. Пані Люба допомагала своїй учениці — відомій волинській письменниці Валентині Клюнтер у створенні книг “Золота колиска”, “Поліська Січ”, “По той бік осені”. Якщо вам цікава історія села Секуня, то буде корисно прочитати дослідження Валентини Клюнтер під назвою «Золота колиска» (2017 р.). Авторка зібрала легенди, спогади та цікаві факти про село Секунь. Зокрема, вона подає різні версії назви села: Секонь, Сикунь та Сіконь.

Запитуємо ветерана праці:

— Любов Адамівно, ні для кого не секрет, що в минулому році секунську гімназію хотіли закрити. Яка ситуація нині?

– Такий факт дійсно мав місце. Мотивували тим, що у нас невелика кількість учнів. Однак закривати школу не можна. Ви тільки вдумайтеся: ми скорочуємо дитинство нашим дітям – першокласникам та й старшим школярам, адже рідні стіни школи не заміниш нічим. У нас дуже хороший і працьовитий педагогічний колектив, який очолює мудрий, серйозний, відповідальний керівник Ніна Данилюк. Ніна Михайлівна дуже душевна людина і дбайлива господиня, дуже любить дітей, поважає колег та односельців. А ми усі любимо і поважаємо її за щире серце, чесність і порядність.

У 2012 році село Секунь відзначило 500-річний «день народження». Любов Адамівна з любов’ю приготувала сценарій проведення свята, який передбачав: виставку творчості народних умільців, виступи троїстих музик, змістовну концертну програму за участю самодільних артистів та ін. Усі – в національному вбранні, а з уст місцевих жителів, котрі їхали селом на підводах, звучали старовинні пісні.

Вагомий внесок у проведення свята зробили місцевий фермер Олександр Веремчук та його дружина Леся. Олександр Іванович і Леся Іванівна користуються авторитетом і повагою у Секуні. Адже їхня родина не тільки – вміють совісно і самовіддано працювати на землі, а й дбають про розвиток рідного села, допомагають тим, хто звернувся до них за порадою, чи допомогою. Свято відбувалося у період обжинків, тому символічним був дідух, змайстрований вмілими руками сільських працелюбів. Секунці із вдячністю згадують і пам’ятають День села й досі. Родина Веремчуків активно допомагає ЗСУ, робить вагомий внесок у нашу майбутню Перемогу!

Ми запропонували Миколі та Любові Корнелюкам зробити гарне сімейне фото на їхньому квітучому обійсті. Минуло не одне десятиліття, відколи ця красива і статна пара живуть душа в душу, а в їхніх очах помітний вогник великої любові один до одного й всього прекрасного на землі. Микола Петрович нагадує мого тата – такий же добрий, інтелігентний, вихований. Недарма – брати по бабусиній лінії! Скільки себе пам’ятаю, Микола Петрович працював вчителем у місцевій школі. Однак тільки тепер мені вдалося трішки глибше дізнатися про його родове коріння.

Народився Микола у 1940 році у сусідньому селі Буцині. На жаль, дуже рано втратив батька. Тож в 1943 році його разом з мамою Матронею забрав дідусь, який мешкав на той час в Секуні. Саме дід Роман Якимович Тишко став для Миколи батьком, вихователем і наставником.

В 1957 році Микола Корнелюк закінчив школу у сусідньому селі Мизове, успішно склав іспити у Володимир-Волинське педучилище за спеціальністю «вчитель фізичного виховання».

У 1961 році по закінченню військової служби повернувся працювати у рідну школу, якій присвятив 43 роки життя. Багато сил і праці Микола Петрович доклав до розбудови місцевого храму. Тут читав «Апостола», співав у церковному хорі, працював касиром, писав листи-звернення у різні інстанції, аби православна святиня відчинила двері для прихожан. Незважаючи на поважний вік, досі відвідує церкву і активно долучається до богослужінь. Любов до Бога йому прищепили дідусь Роман та матуся Матрона, яка хоч і була звичайною сільською жінкою, але теж чесно і самовіддано виборювала можливість молитися у православній святині. Тут і зустрів свою долю – майбутню дружину Любов.

Симпатична, ініціативна ковельчанка на той час прийшла працювати у місцеву школу організатором з позакласної роботи. Це був День працівників сільського господарства. Багатолюдно і гамірно було у місцевому клубі. Секунські школярі на чолі із своєю наставницею Любов Адамівною підготували для сільських трудівників гарний концерт. Микола Петрович допомагав колезі організувати це душевне свято, став для неї надійним помічником в усіх починаннях. Так і зав’язалась між молодими людьми дружба, що переросла у справжнє кохання і велику міцну родину. Подружжя Корнелюків виховало і дало путівку в життя двом донькам Олені і Ларисі, сину Анатолію, який закінчив духовну семінарію і став священиком.

В батьківській хаті проживає два покоління – дідусь Микола з бабусею Любою та отець Анатолій з дружиною Оленою та двома доньками. Тішиться старше покоління Корнелюків своїми дітьми і онуками, котрі стали хорошими людьми. Їхні нащадки усе здобувають чесністю, порядністю і великою працелюбністю. Дочекалися дідусь і бабуся 8 онуків та 6 правнуків. Гамірно і затишно в сільській хатині на Великдень та інші релігійні свята. Збираються в оселі усі – від маленького до великого. Велика і дружна родина займається вирощуванням городини, мають і підсобне господарство – дві корівки-годувальниці, свині, птицю.

Проводжаючи нас зі свого подвір’я, Любов Адамівна хвилююче промовила: «Найголовніше, щоб ми, українці, ще більше згуртувалися навколо нашої спільної біди, щоб виявляли ініціативу й усіма силами молились Богу та підтримували Збройні Сили України. Наша Батьківщина мусить вистояти і усе пережити. Ми – сильна нація. Не дивлячись на те, що Україна є маленьким «острівцем» проти великої росії, але вона вистоїть, адже споконвіку, розпочинаючи з козацтва, ми стоїмо за Україну, рідну мову, мир. Ми – люди миру. Нам не треба війни».

До речі, 5 березня ц. р. подружжя Корнелюків відзначило “смарагдове весілля” – 55-ту річницю спільного подружнього життя. Від імені усієї нашої родини бажаємо вам щасливо жити ще довгі роки, з кожним днем дарувати один одному радість і теплоту душі! Нехай пишною зеленню цвітуть ваші почуття, нехай ніколи не померкне смарагд вашого кохання!

Відомо, що іще на руках у матері маля тягнеться до яскравої квітки, котика, песика, пташечки. Вихованню у дітей любові до всього прекрасного немалою мірою сприяє школа, де вчителі-наставники дають цінний багаж знань своїм учням, сприяють їх патріотичному вихованню. Штурвалом шкільного корабля Секунської гімназії керує мудра жінка і керівник Ніна Данилюк. І як вона щиро зізналася нам під час нашої розмови, їй пощастило з колегами, учнями, батьками, котрі живуть у селі і щиро вболівають за майбутнє своєї «малої Батьківщини».

Пам’ятаємо: в минулому році місцеві активісти звернулися до нашої газети з проханням допомогти зберегти навчальний заклад. Нині ситуація стабілізувалася. Секунська гімназія продовжує праювати. І хоч дуже нелегко як учителям, так і учням та їхнім батькам вчитися за дистанційною формою навчання, що спричинила епідемія коронавірусу, однак на сьогодні є надія, що все ж таки будуть зміни на краще. Але ж знову ж таки: у зв’язку з війною двері навчальних закладів відчиняться у тій місцевості, де вони будуть обладнані відповідними укриттями. Нелегка доля випадає усім нам, адже біда у нас одна – війна. На жаль, ніхто наразі не має чіткої відповіді на те, яким чином нам подбати про безпеку у школах, а особливо – у сільських.

Шанують в Секуні педагогів за покликанням. Наразі педагогічний колектив налічує 15 чоловік, але кожен любить свою роботу і викладається сповна. Діти мріють, аби школа запрацювала, як колись. Тут навчаються діти з першого по дев’ятий клас. Передбачається, що у новому навчальному році навчатиметься 65 учнів. В перший клас підуть 7 учнів.

В останні роки у село приїхала молодь, яка взялася за відбудову хатів-пусток. Життя, здавалося б, налагоджується.

Залишається лише вірити у Перемогу, берегти у душах той незламний дух, згуртуватися у молитві та на усіх фронтах, аби припинити зло під назвою «війна»!

Світлана ТРОЦЮК.

НА СВІТЛИНАХ: подружжя Микола та Любов КОРНЕЛЮКИ; директор школи Ніна ДАНИЛЮК; герб Секуня; мальовничі сільські пейзажі.

Фото Олега СЛЮСАРЯ.

Прадавнє наше, рідне, дороге нам.

І в гомоні новітньої доби

Ми звичаї народу бережемо.

Неначе найкоштовніші скарби.

Село моє – це батьківський поріг,

Заквітчаний барвистими квітками,

Мене чекають тисячі доріг, —

Та лиш одна веде в село до мами.

ххх

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 412

Повідомлення в номер / Нива віддячує працьовитим

28.07.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

Нива віддячує працьовитим

…Яке це диво, коли на полях достигають жито, пшениця, ячмінь, коли літо купається в ранкових сивих туманах і росяні краплинки виблискують сріблом на достиглих колосках! Таку благословенну Богом красу ми побачили на сільськогосподарських ланах невтомних секунських трударів, до яких днями завітали на їхню «малу батьківщину».

Не боячись ні літньої спеки, ні втоми, у день нашого приїзду в полі завзято трудився місцевий селянин-одноосібник Петро Веремчук. Але про це трохи згодом.

…Відверто кажучи, Петра Петровича завжди пам’ятаю у клопотах і безперервній роботі. Ще маленьким дівчам прибігала до його батьківської хати, де мене завжди чекали і раділи моєму приїзду.

Найперше Петро наливав кухоль свіжого молока, діставав запашний хліб, спечений у печі, який ми намащували вишневим варенням, а тоді теревенили про життя-буття, господарку, ділилися різними «секретами». Найбільше наш Петро тішився і тішиться своєю кузнею, невеличким тракторцем і кіньми. Шкода, що залишився хазяйнувати сам, адже пішли у Вічність його батьки, про яких він дбав як справжній люблячий син до останніх днів їхнього життя.

Спорожніла хатина, нема вже й за ким доглядати – ні тата, ні неньки. А сам Петро – затятий холостяк, однак в Секуні про дбайливого селянина ніхто й словом поганим не обмовиться. Таких щирих, працьовитих, справжніх нині, певно, й не знайти. Хто б до нього не звернувся за порадою, чи допомогою – нікому не відмовив. А як тільки приходить неділя чи якесь релігійне свято, Петро завжди йде до місцевого храму, співає у церковному хорі, читає «Апостола», дотримується усіх постів, а головне – дуже любить Бога і шанує людей.

Петра Веремчука ми застали в полі, де на порівняно невеликій площі достиг ячмінь й повним ходом ішли хліборобські роботи. Цікавимось, як проходить жнивний процес? Як сьогодні живеться-працюється селянину?

— В Україні розпочалася «гаряча» пора жнив, — розповідає Петро Веремчук. – Душа болить, а серце рветься на шматки через те, що на нашій землі війна, яку розв’язала московія, гинуть наші воїни-захисники і мирні українці. Не усі сільгоспвиробники мають можливість зібрати врожай через цю кляту війну. Нас ще поки Господь милував, і ми помаленьку, потихеньку збираємо вирощений врожай. Головне, щоб погодні умови сприяли успіху справи.

Зібрали зимовий ячмінь, на часі – збір ярого. Врожайність ячменю становить 40 ц/га. Я маю невеликі площі зернових – жита, ячменю, пшениці (всього 2 гектари). В інших селян-одноосібників їх більше. Трудитися не важче, ніж усім. Однак дається взнаки висока ціна на паливо-мастильні матеріали, що впливає на вартість обмолоту і оранки.

Налаштовуємо себе на позитив – погода сприятлива, техніка працює в полі. Щиро вірю в Бога й нашу Перемогу. Завдяки аграріям, які працюють 24/7, маємо надію, що не залишимося без хліба, аби лишень не бомбили і не наступали так звані «сусіди». Картопля, дякувати Богу, дозріває, очікуємо непоганий врожай. Якщо трудишся на землі, то будеш ситий. Аби тільки мир, аби тільки Господь вберіг від лиха!

На комбайні ви бачите Леоніда Панасюка, який вправно керує потужним агрегатом. Продовжує славну хліборобську традицію його син Ігор Панасюк, котрий змалечку привчений до праці на землі.

Люблю своє село, тішуся кожній зернинці, кожному колоску. Дякую Богу за все!

В моїй пам’яті, мабуть, назавжди закарбуються Петрові руки: натруджені, мозолясті, обвітрені вітром і Сонцем, руки, які завжди пахнуть хлібом і ніколи не знають втоми. Петро – мій брат по татовій лінії, хоч і старший за мене, але ми завжди підтримуємо родинні ниточки тепла й любові, цінуємо кожну нашу розмову й зустріч. Петро – справжній господар і майстер на усі руки. Нехай Господь допомагає у всіх починаннях і вбереже на усіх життєвих дорогах!

Цього дня ми поспілкувалися й з іншими цікавими людьми, які живуть в Секуні. Розповіді про них читайте в наступних номерах нашої газети під рубрикою «Село моє – краплиночка на карті».

Світлана ТРОЦЮК.

НА СВІТЛИНАХ: селянин-одноосібник Петро ВЕРЕМЧУК тішиться зібраним врожаєм; за кермом потужного агрегату Леонід ПАНАСЮК; збір достиглого врожаю.

Фото Олега СЛЮСАРЯ.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 280

Повідомлення в номер / Тил допомагає фронту

11.07.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

Тил допомагає фронту

Волонтерство – це стан твоєї душі, Благословенне Богом почуття, коли ти віддаєш щось своє, власне, і радий ним поділитися...

Ранок 24 лютого 2022 року змінив життя українців, які прокинулися від страшних вибухів. Так почалася широкомасштабна агресія московії на незалежну Україну.

Війна… Це — найстрашніше, найтрагічніше, найжахливіше слово, яке щодня приносить невимовний біль від втрат, попелить наші землі, руйнує людські долі, вбиває мирне населення, позбавляє життя маленьких українців, залишає їх сиротами, забирає у людей домівки та найдорожчих людей. Вдень і вночі українські військовослужбовці жертовно борються за Мир у нашій країні, за те, щоб покласти кінець цій ординській навалі, за звільнення сіл і міст рідної Батьківщини.

Мабуть, чи не кожен українець тією чи іншою мірою сьогодні став на захист своєї держави. Багато людей, незалежно від віку, професії, світогляду, стали волонтерами. Тож сьогодні наша публікація про інший «фронт» — про «фронт» , який хоч і знаходиться в тилу, але протягом 24/7 наближає Перемогу над російським окупантом.

Для мене велика честь — розповісти про чуйних, відповідальних, невтомних «бійців невидимого фронту», яких з перших днів повномасштабного вторгнення об’єднало ковельське Товариство Червоного Хреста України, яке запрацювало з новою, ще потужнішою силою під керівництвом незмінного лідера і людини з великим серцем Людмили Стахорської.

— Буквально з перших днів війни волонтери Товариства не тільки мобілізувалися, а й згуртували небайдужих ковельчан, жителів району, які з готовністю долучилися і долучаються до волонтерської діяльності, — розповіла під час зустрічі з журналістами пані Людмила. — Ми відкрили широко двері для волонтерів тимчасового призначення, які до кінця війни будуть працювати з нами. Двадцять п’ять постійних волонтерів займаються діяльністю різних підрозділів, розподіляють роботу між тими, хто до нас приєднався.

Мить помовчавши, запропонувала:

— Пані Світлано, давайте по черзі познайомлю вас із нашими волонтерами. Хоча тут присутня лише частина активістів.

Першою хочу відрекомендувати вам Анну Шуляр, котра є фахівцем у сфері вантажоперевезень та має досить великий досвід у керуванні цими процесами. Крім того, Анна Шуляр надавала й надає психологічну підтримку усім, хто цього потребує, адже є кваліфікованим психологом.

Зрештою, у нас усі волонтери мають незламний дух, колосальне бажання змінити світ на краще і бути корисними. Їх прізвища і імена добре відомі. Це – Валентина Конашкова, котра відповідає за медичне устаткування, займається написанням звітів, видачею гуманітарної допомоги; Марина Козакова, яка несе відповідальність за документацію, виписує волонтерські посвідчення, слідкує, аби вчасно надходила гуманітарна допомога. Берегині людських доль Руслана Голубчук та Інна Михайлова, які з перших днів війни організували курси домедичної допомоги. Так, початковий алгоритм дій при наданні першої невідкладної допомоги освоїли понад 2700 бажаючих. Зокрема, відбулося 97 тренінгів.

(Продовження на 2-й і 3-й стор.).

НА СВІТЛИНІ ви бачите волонтерів ковельського осередку Червоного Хреста України на чолі з керівником Людмилою СТАХОРСЬКОЮ.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 248

Повідомлення в номер / Тил допомагає фронту

11.07.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

Тил допомагає фронту

Мить помовчавши, запропонувала:

(Продовження на 2-й і 3-й стор.).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 279

Повідомлення в номер / Прощай, школо!

23.06.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

Прощай, школо!

Миті нашого життя – безцінні, адже вони відбуваються саме тут і зараз, й більше ніколи не повторяться. Так і шкільний випускний буває лише раз...

Цьогоріч це перший до щему хвилюючий випускний для юнаків та дівчат під час повномасштабної війни на нашій рідній українській землі. Без проведення традиційних урочистостей у центральній частині нашого міста, без зустрічі світанку усім класом, однак з відчуттям, що зробили щось дуже цінне для наших воїнів-захисників. Адже саме наші військові нині боронять кожен клаптик рідної землі, аби ми мали не тільки мирне сьогодні, а й надію на світле завтра.

У затишній актовій залі ЗЗСО «Ліцей № 11 м. Ковеля» відбулося вручення медалей та атестатів про середню освіту випускникам цього навчального закладу.

Випускників ліцею привітав перший заступник міського голови Тарас Яковлев. Разом з директором Галиною Сидорук вони вручили «золоті» та «срібні» медалі шістьом випускникам, якими цьогоріч стали учні 11-Б класу – Дар’я Хотинець, Андрій Чайка, Дмитро Гордун, Максим Жолоб («золоті»), Дмитро Мамченко та Аліна Іванова («срібні»).

Приємно відзначити, що серед випускників ліцею № 11 є чимало переможців предметних олімпіад, творчих конкурсів, спортивних змагань.

З особливим трепетом і сльозами на очах сприймалася вітальна промова від директора ліцею Галини Сидорук, класних керівників, батьків. На завершення події хлопці та дівчата подякували вчителям за знання, терпіння, турботу, за усе хороше, чого навчили їх за ці одинадцять років.

Більшість з вас, дорогі випускники, стануть студентами, попереду — чимало нового, незвіданого, цікавого, але школа залишиться у ваших серцях на все життя. І вчителі… Ви їх згадуватимете ще довго час від часу впродовж всього життя. Хай стане воно для вас мирним і по-справжньому щасливим!

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час урочистостей «золоті» медалі кращим учням вручили Галина СИДОРУК та Тарас ЯКОВЛЕВ; випускники 11-Б класу Максим ЖОЛОБ та Світлана КУДРИЛЬ.

Фото Ігоря СОЛОПА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 251

Повідомлення в номер / Ігор Пініс: “Працюємо на благо міста та України”

16.06.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

Ігор Пініс: “Працюємо на благо міста та України”

Наш співрозмовник – депутат

Ковельської міської ради Ігор ПІНІС.

Наш співрозмовник – депутат Ковельської міської ради Ігор ПІНІС.

– Ігоре Олексійовичу, Ви вже не вперше обрані депутатом Ковельської міської ради. Скажіть відверто: нині важче працювати, аніж в раді попереднього скликання? Чи, можливо, деякі питання легше і швидше вирішувати в умовах воєнного стану?

– Базуючись на попередньому досвіді, можу сказати: працювати стало простіше, тому що на сьогоднішній день змінився формат співпраці. Фракція "Сила і честь" тісно взаємодіє з діючою владою. Якщо в попередній каденції для того, щоб вирішити бодай щось з користю для виборців, доводилося докладати чимало зусиль, політичної волі, залучати громадськість, пресу, виносити проблемні питання на широкий загал, то на сьогоднішній день ці питання вирішуються в діалозі, конструктивно й досить ефективно. Є повне взаєморозуміння з командою міського голови. Відповідно ряд проблем розв'язуємо навіть в телефонному режимі.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 475

Повідомлення в номер / Своє життя віддав за Україну Присвячується світлій пам'яті Валерія Гонти

06.06.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

Своє життя віддав за Україну

Присвячується світлій пам'яті Валерія Гонти

Своє життя віддав за Україну

Присвячується світлій пам'яті Валерія Гонти

Справжня людина – це людина добра і мудра, щира і сердечна, сильна духом, віддана рідному краю, Батьківщині до останнього подиху, до останньої хвилини земного буття… Невблаганна смерть вирвала з життя нашої громади, родини, друзів ковельчанина Валерія Гонту, українського військовослужбовця, відчайдушного "кіборга", сильного та нескореного, мужнього та відважного, який загинув у боротьбі з проклятим російським агресором.

Світлана ТРОЦЮК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 169

Повідомлення в номер / «Кіборг» Валерій Гонта

17.02.2022 Троцюк Світлана Дмитрівна

«Кіборг» Валерій Гонта

Я дивлюсь на світлини

бійців,

Щирі посмішки,

втомлені очі,

Сиві скроні та безліч

рубців…

А мій розум сприйняти

не хоче:

Це не сон, не синдром

маячні.

Ця війна не в далекій

країні,

Не в Іраку чи десь там в

Чечні,

А в вишневій моїй

Україні…

Наша Батьківщина у вогні… Ось уже восьмий рік поспіль, день за днем, місяць за місяцем війна з російським окупантом, що перетворилася у суцільну болючу рану, щодня й щоночі ятрить тугою за полеглими, хвилюваннями за тих, хто повернувся живим із самісінького пекла, однак з підірваним здоров’ям і скаліченою душею.

Чи можна було запобігти лихові під назвою: «Агресія ворожої Росії проти держави Україна?». Навряд чи…

І хоч усі ми прагнемо миру, але уважно стежимо за телевізійними новинами, тривожними сповіщеннями в соціальних мережах про те, що війні далеко не кінець, що російські війська нарощують свою силу на кордонах мирної України. Від цих звісток серця українців здригаються, серед населення ходять різні чутки, а хтось уже склав «тривожний чемоданчик», на місцях активізуються загони територіальної оборони.

Однак далеко не кожен замислюється над тим, що у ці моменти переживають наші військові, які нині знаходяться на українському Сході. А що відчувають ті хлопці, які не один рік захищали рідну землю на передових лініях фронту, аби запобігти повномасштабному наступу ворога? Вони повернулись з війни до рідних домівок, але фактично залишились наодинці із своїми проблемами, болями і тривогами… Ніхто їм не поверне втраченого здоров’я, не надасть кваліфікованої психологічної допомоги… Далеко не в кожного бійця складається мирне життя тут.

Сьогодні на сторінках нашого видання хочу розповісти про ковельчанина Валерія Гонту – українського військовослужбовця, сильного та нескореного, мужнього та відважного у боротьбі з ворогом. Чоловік — приклад справжнього героїзму та високої моралі для нашого волелюбного народу, який ніколи не скориться агресору.

Валерій Гонта брав участь у боях за Піски, Донецький аеропорт, Світлодарську дугу з 2014 по 2018 рік. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Військовослужбовець отримав тяжкі поранення, глухоту, закриту черепно-мозкову травму, тяжкий полікістоз печінки та нирок.

Валерія усі знають за позивним «Гонта» ще з часу боїв за Донецький аеропорт. В складі «Правого сектора» у 2014 році впродовж місяця був на диспетчерській вежі ДАПу, відстоював бойові позиції на Світлодарській дузі, де знаходиться в першій групі, яка йшла у наступ на ворога. Він зумів винести пораненого бійця з позицій під артилерійським вогнем. В рідному Ковелі Валерія записали «двохсотим», але, дякувати Богу, повернувся живим.

Ми зустрілися з Валерієм Гонтою і поспілкувалися на різні теми. Забігаючи наперед, скажу відверто: правда, яку почула з вуст Валерія, не давала мені спокою багато днів. Я побачила перед собою мужнього, сміливого, чуйного чоловіка, котрий віддав усе, аби зберегти мир у нашій країні, чоловіка, який досі рятує життя військовим побратимам, котрі потерпають від хвороб та безгрошів’я й, на превеликий жаль, стали нікому не потрібні.

— Світлано, можливо, наша розмова вийде надто емоційною, але я не можу не підтримувати своїх хлопців, з якими воював, з якими мене зводять життєві дороги. Намагатимусь бути з вами чесним і відвертим, — розпочав мій співрозмовник. Мить помовчавши, продовжив:

— Народився я в Ковелі у звичайній родині. Навчався спочатку у ЗОШ № 11, тоді — у ЗОШ № 13, закінчив Ковельський машинобудівний технікум. Одружився на прекрасній дівчині на ім’я Любов. У нас народилося двоє синів. Працював електромонтажником, згодом відкрив власний магазин «Пан електрик». Здавалося б, життя йшло рівномірно, вдавалося отримувати, хоч і скромні, але стабільні прибутки, синочки підростали. Що ще потрібно для щастя? Я мало займався політикою, і своє життя з політикою не пов’язував.

— Валерію, тоді що ж Вас спонукало залишити все і поїхати боронити український Схід? З чого розпочинається Ваша історія війни? І чому саме «Правий сектор»?

— Відверто кажучи, події, що відбувалися у нашій державі, змусили мене «зануритися» у політичне життя. Я зрозумів, що багато втратив, адже потрібно займатися своєю країною. Коли в 2014 році у Донецьк заїхали перші ворожі танки, я продав магазин, той товар, що залишився, привіз додому і заставив ним кімнату. Половину виручених коштів віддав дружині, а всю решту витратив на військову форму для себе й хлопців. Ми поїхали на передову. До цього військову службу не проходив, адже у мене була важка форма бронхіальної астми, тому був комісований за станом здоров’я. На військову службу пішов добровольцем.

Так я вступив до лав «Правого сектора». На той час у Ковелі його очолював Сергій Дружинович. 27липня у мене день народження, але в перших числах місяця вже був в окопах у Донецькій області в селищі Піски.

Бачив фільми воєнні, бачив, як автомат тримають, але насправді я і мої друзі були зовсім недосвідченими у військовій справі. Усім «азам» нас навчали колишні «афганці», котрі були у «Правому секторі».

— Невже Ви не боялись? Адже у Вас навіть досвіду не було. А тут, у Ковелі, дружина, двоє дітлахів?

— Мабуть, прагнення бути військовим у мене в крові. Дід по татовій лінії воював на фронті у роки Другої світової війни, отримав тяжкі поранення, має високі нагороди, а дідусь по маминій лінії був партизаном. Поясніть: як російський танк може їздити по українські землі?

На той час моєму старшому синові було сім років, а молодшому – чотири. Прикро згадувати, але коли обороняв Донецький аеропорт, то у Ковелі, моїй сім’ї вимкнули газ через борг у 300 гривень. Дружина стала пояснювати, що я воюю, а в неї на той момент не було коштів. Незважаючи на прохання, газовики перекрили газ. Я воюю за Україну, а моя Україна моїй сім’ї газ перекриває!

На той час ще не знав, чим займаються волонтери. Фактично саме «бійці невидимого фронту» підтримували нас. Вони привозили теплі речі, воду, медикаменти, надавали підтримку різним військовим підрозділам. Вдалося знайти кілька волонтерів, котрі моїй сім’ї допомогли розрахуватися з боргами за газ, в міру можливостей забезпечували продуктами харчування. Дружині було дуже складно, адже на її тендітні плечі лягли непосильна чоловіча робота й водночас вона, як турботлива й любляча мама, дбала і оберігали наших синів.

І на продовження нашої розмови хочу сказати, що саме формування «Правий сектор» на той час був потужною рушійною силою. Вірилося, що можна буде багато змінити в цьому житті. Це – патріотично-національна налаштована військова дружина. Сюди йшли справжні люди, ті, хто міг змінити проросійські настрої, змінювати думку серед населення, доносити правду і прищеплювати любов до української мови.

Як не прикро і боляче про це говорити, трапляється так, що як тільки будь-яке формування стає потужним, то з часом воно під когось «лягає». На початках був гордий, що перебував у «Правому секторі». Навіть зараз вважаю себе його колишнім добровольцем.

Ми боронили нашу землю, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, вважали це своїм обов’язком. Однак, коли ти потом і кров’ю служиш Україні, а потім дізнаєшся, що твої наставники стають дрібними чиновниками, то відчуваєш розчарування. Були й такі, що приїздили на Схід сфотографуватися, так би мовити, для «картинки», щоб потім називати себе бійцем чи кіборгом, хоча насправді жодного разу навіть не стріляли із гвинтівки. А коли приїздиш у відпустку, а тут – вибори, кругом «крутяться» великі гроші, автомобілі, натомість бійцям на фронт відправляють допомогу, зібрану небайдужими українцями з різних куточків нашої держави. Від того всього стає прикро…

З Донецького аеропорту повернувся з обмороженими кінцівками ніг. Щиро дякую Олександру Гичу, який підтримав мене у важку хвилину, але в переважній більшості мені допомагали волонтери зі Східної і Центральної України.

…Приїхавши у липні в окопи, що у селищі Піски, на позицію «Небо – земля», став охороняти на землі небо. Буквально за три дні мені показали, як користуватися автоматом. Було складно, російські найманці бомбили звідусіль, летіло усе: снаряди, міни, лунали кулеметні черги, били «Гради». Перші хлопці, які загинули на моїх очах, це були чиїсь сини, котрі полягли на полі бою на третій день мого перебування. Я втратив близького товариша.

— Валерію, не хочеться ятрити Ваші душевні рани, але, якщо це можливо, розкажіть, що відбувалося у ті тривожні і надскладні хвилини? Ви врятували не одне людське життя, але, на жаль, були й непоправні втрати…

— Це було у Пісках. Прилетіла міна (80-ка). Ми з товаришем сиділи на ганку біля дверей перебирали магазини. Свої я перебрав і зайшов у будинок, бо забув там автомат. Тільки увійшов у дім, як на моє місце, де перед тим сидів, впала міна. У товариша були численні рвані рани, і я дуже сподівався врятувати йому життя. Затягнув пораненого у будинок, перемотав. Він був ще живий. На жаль, згодом загинув, а я був змушений шукати вихід, аби врятуватися самому. Господь зберіг мені життя. Був випадок, коли до нас приїхав військовий капелан. Не знаю, до якої релігійної конфесії належав.

Священник почав розповідати про Бога, і в цей момент по наших позиціях почали стріляти «Гради». Капелан з переляку (у стані афекту) побіг на мінне поле. Ракети падають, все кругом вибухає. Мені довелося його наздогнати, збити з ніг, закотити в яму і прикрити своїм тілом. Я розумів, що несу відповідальність за нього. Та й як військовий розумів, що у мене бронежилет, каска, а він абсолютно незахищений.

Коли все вщухло, ми вилізли з окопу. Все кругом в ямах. А нас, дякувати Богу, не зачепило, лише присипало піском. Ми молилися, капелан читав молитву «Вогняна стіна». Якщо б знаходилися у землянці й трапилося пряме попадання, то загинуло б 10 чоловік відразу.

Моторошна правда про Донецький аеропорт, або як «кіборг» Гонта боронив військові позиції

— На прохання командира, частина бійців «Правого сектора» передислокувалася на військові позиції у Донецький аеропорт, — продовжує свою розповідь Валерій Гонта. — Це була друга резервна рота «ПС». З нашої хати вийшло шість чоловік, а з іншої – чотири.

Піски – дуже заможне селище. Місцеві жителі залишили у своїх домівках фактично все, бо змушені були евакуюватися із зони бойових дій. В одній хаті перебувало по 15 чоловік. Це вважався окремий підрозділ, кожен з яких мав охороняти закріплену за ним територію. Ми підміняли один одного. По сім чоловік ходили в окопи. Зброї не вистачало. Я взяв лише кілька гранат і ніж й поїхав в Донецький аеропорт. Охороняв найвищу точку – славнозвісну диспетчерську вежу, по якій весь час гатили танки і артилерія. На третій день обклався трофеями. У мене уже був кулемет, автомат і рація. Я був навідником.

27 днів і 26 ночей у Донецькому аеропорту були надскладними. Часом було нестерпно жарко або навпаки дуже холодно. Їжу й воду доставляли погано. А вишку обстрілювали найбільше з танків і гармат. Цілили по нас прямісінько з церкви. Загинув мій військовий побратим (позивний «Сєвєр»), який змінив мене на пості. На третій день туди залетів снаряд. Знову Господь вберіг мене від смерті.

Захищаючи Донецький аеропорт, я відморозив кінцівки ніг (про що вже згадував), у мене посипалися зуби. З моєї групи було п’ять чоловік, троє з яких були поранені. Фактично нас залишилося тільки двоє. Поранених забрали в перші дні. У них були мінні і кульові поранення. А я з обмороженими ногами повернувся в рідний Ковель.

— Валерію, але ж Ви повернулися знову на Донбас, не зважаючи на підірване здоров’я?

— Так. Вдома я побув лише два тижні. Трохи прийшов до тями, набрав ваги, адже в Донецькому аеропорту втратив 20 кілограмів, уже навіть кулемета не міг підняти. Повернувся назад в Піски у свій підрозділ. Після отриманої контузії мене запросили у резервний «Правий сектор» під Маріуполем, аби я міг потренувати хлопців. Я місяць тренував новачків.

Потім вони зайшли у Широкине. Я з ними не пішов, адже закінчилися фінансові запаси. Дружина уже не могла без мене забезпечувати сім’ю. Щоб хоч якось існувати, вона продавала випічку на базарі. Разом з іншою частиною бійців, які воювали у Пісках, у 2016 році підписав контракт і вступив у 1-й батальйон 54-ої бригади, де командував «Купол». Ми його пам’ятали ще з боїв за аеропорт.

Ми не знали, яким буде наступний день і чи настане він взагалі, коли служили у лавах «ПС». Ми не знали, чи матимемо їжу, чи буде хоч якесь забезпечення – просто робили свою роботу й захищали Україну.

Ставши військовослужбовцями Збройних Сил України, отримали хоч якусь впевненість у завтрашньому дні. Коли командувач української добровольчої армії Дмитро Ярош став отримувати державні нагороди від СБУ, ми зрозуміли, що «Правий сектор» втрачає свою силу. Тому усі вирішили стати військовослужбовцями ЗСУ.

Бої на Світлодарській дузі, врятовані

життя й непоправні втрати

– 54-а бригада, в якій я служив, була найпотужнішою бригадою, що дислокувалась у м. Бахмуті (колишній Артемівськ). Це – передова лінія фронту на Світлодарській дузі. Ми охороняли пости – степ, горби, де не росло жодного дерева. На горбі була вирита землянка, в якій знаходилося шість чоловік, а сам окоп займав метрів 200. Я єдиний, хто розмовляв українською мовою, доводилося з кожним знаходити спільну мову. На Світлодарській дузі був майже рік (2016-2017 р.), який був надскладним.

Я дивлюсь на світлини бійців,

Щирі посмішки, втомлені очі,

Сиві скроні та безліч рубців…

А мій розум сприйняти не хоче:

Це не сон, не синдром маячні.

Ця війна не в далекій країні,

Не в Іраку чи десь там в Чечні,

А в вишневій моїй Україні…

Чи можна було запобігти лихові під назвою: «Агресія ворожої Росії проти держави Україна?». Навряд чи…

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1955