Секунь вірить в Перемогу
Прадавнє наше, рідне,
дороге нам.
І в гомоні новітньої доби
Ми звичаї народу
бережемо.
Неначе найкоштовніші
скарби.
Село моє – це батьківський
поріг,
Заквітчаний барвистими
квітками,
Мене чекають тисячі доріг, —
Та лиш одна веде в село
до мами.
Рідне село. Ти – найкраще. Оповите осінніми туманами, засипане білими снігами, занурене в зелені сади навесні чи в золотому серпанку Сонця влітку, коли хвилюється пшеничний лан.
Такими пейзажами, насиченими красивими барвами, можна милуватися годинами, а особливо – у сільській місцевості. Пропонуємо й вам разом із нами вирушити у мандрівку в моє рідне село Секунь. І хоч народилася я у місті, але все моє дитинство і юність пов’язані із «малою батьківщиною» мого тата.
l
Донедавна село Секунь входило до складу Старовижівського району. Нині цей населений пункт є невід’ємною частиною Ковельщини, перебуваючи у складі Дубівської територіальної громади. Село Секунь досить відоме на Волині і пов’язане із перебуванням тут Тараса Григоровича Шевченка.
У вересні 1846 року Тарас Шевченко отримав розпорядження від Тимчасової комісії виїхати у різні місця Київської, Подільської та Волинської губерній для збору народних переказів, пісень, історичної ваги документів, оглянути і змалювати стародавні могили.
З села Вербки дорога Кобзаря пролягла у Секунь. Минав жовтень 1846 року. Тоді настоятелем Свято-Михайлівської церкви, в якій зберігався старовинний образ Богоматері, був молодий священик Ілля Мусієвич.
Очевидно, він попросив художника реставрувати ікону. Шевченко не просто оновив її, а домалював прикраси, характерні для української жінки. – коралі. Нині богослужіння у храмі проводить протоієрей Анатолій Оверчук.
…Ми зупинилися у центрі села, де височіє обеліск Слави. Вслухаємось, про що шепочуть крони дерев, вдивляємося у викарбувані імена. Їх багато. Скільки ж горя і страждань зазнала наша українська земля! І сьогодні ми, нащадки мужніх і сміливих воїнів, знову боляче переживаємо криваву сторінку сучасної історії під назвою «війна», яка ось уже шостий місяць триває не десь у далекій країні, а в нашій неньці-Україні.
l
В Секуні живуть здебільшого ті, хто поєднав назавжди свою долю із землею, хто все життя вирощував і вирощує хліб, торував і торує нелегкі стежки до тваринницьких ферм, полів, підсобних господарств.
Веде і нас стежина до однієї з таких привітних і впорядкованих осель. Назустріч – господарі Любов і Микола Корнелюки, яких дуже поважають і шанують у селі за активність, небайдужість й щире вболівання за долю села та його мешканців.
Любов Адамівна – ковельчанка. Однак Секунь це давно уже рідна домівка, де вона разом із люблячим і турботливим чоловіком Миколою створили затишне сімейне гніздечко.
У 1966 році, зовсім юною дівчиною, Любу скерували на роботу у місцеву школу на посаду організатора позакласної та позашкільної роботи. В школі відпрацювала десять років. Далі отримала пропозицію працевлаштуватись в СВК імені Шевченка, де впродовж 18 років трудилася на різних посадах: техніка штучного осіменіння, завідуючої фермою, зоотехніка по племсправі. Після розформування колгоспу (з ініціативи голови колгоспу Надії Дудинець) Любов Адамівна приступила до обов’язків головного бухгалтера у сільській раді.
З 2004 року Любов Корнелюк перебуває на заслуженому відпочинку, однак душею і серцем весь час в роботі, цікавиться життям села, була і є активною учасницею усіх подій, що відбуваються в житті громади. Завдяки цій невтомній та енергійній жінці в свій час у селі приділяли чимало уваги патріотичному вихованню молоді. Пані Любов писала у різні архіви, відшукувала імена та прізвища воїнів, котрі загинули на території села у часи Другої світової війни, і які поховані на місцевому кладовищі. Активістка відшукувала родичів загиблих, організовувала з ними зустрічі, аби вшанувати світлу пам’ять тих, хто боронив нас від ворогів. Родичі загиблих залишили у селі особисті речі своїх рідних.
Згодом, було створено невеликий музей бойової і трудової слави у сільській школі. Має Любов Адамівна напрочуд гарний голос, знає напам’ять багато старовинних пісень. Коли ще працювала в школі, займалася дослідженням історії села, записувала цікаві факти із спогадів старожилів про родини, які проживали тут. Пані Люба допомагала своїй учениці — відомій волинській письменниці Валентині Клюнтер у створенні книг “Золота колиска”, “Поліська Січ”, “По той бік осені”. Якщо вам цікава історія села Секуня, то буде корисно прочитати дослідження Валентини Клюнтер під назвою «Золота колиска» (2017 р.). Авторка зібрала легенди, спогади та цікаві факти про село Секунь. Зокрема, вона подає різні версії назви села: Секонь, Сикунь та Сіконь.
Запитуємо ветерана праці:
— Любов Адамівно, ні для кого не секрет, що в минулому році секунську гімназію хотіли закрити. Яка ситуація нині?
– Такий факт дійсно мав місце. Мотивували тим, що у нас невелика кількість учнів. Однак закривати школу не можна. Ви тільки вдумайтеся: ми скорочуємо дитинство нашим дітям – першокласникам та й старшим школярам, адже рідні стіни школи не заміниш нічим. У нас дуже хороший і працьовитий педагогічний колектив, який очолює мудрий, серйозний, відповідальний керівник Ніна Данилюк. Ніна Михайлівна дуже душевна людина і дбайлива господиня, дуже любить дітей, поважає колег та односельців. А ми усі любимо і поважаємо її за щире серце, чесність і порядність.
У 2012 році село Секунь відзначило 500-річний «день народження». Любов Адамівна з любов’ю приготувала сценарій проведення свята, який передбачав: виставку творчості народних умільців, виступи троїстих музик, змістовну концертну програму за участю самодільних артистів та ін. Усі – в національному вбранні, а з уст місцевих жителів, котрі їхали селом на підводах, звучали старовинні пісні.
Вагомий внесок у проведення свята зробили місцевий фермер Олександр Веремчук та його дружина Леся. Олександр Іванович і Леся Іванівна користуються авторитетом і повагою у Секуні. Адже їхня родина не тільки – вміють совісно і самовіддано працювати на землі, а й дбають про розвиток рідного села, допомагають тим, хто звернувся до них за порадою, чи допомогою. Свято відбувалося у період обжинків, тому символічним був дідух, змайстрований вмілими руками сільських працелюбів. Секунці із вдячністю згадують і пам’ятають День села й досі. Родина Веремчуків активно допомагає ЗСУ, робить вагомий внесок у нашу майбутню Перемогу!
l
Ми запропонували Миколі та Любові Корнелюкам зробити гарне сімейне фото на їхньому квітучому обійсті. Минуло не одне десятиліття, відколи ця красива і статна пара живуть душа в душу, а в їхніх очах помітний вогник великої любові один до одного й всього прекрасного на землі. Микола Петрович нагадує мого тата – такий же добрий, інтелігентний, вихований. Недарма – брати по бабусиній лінії! Скільки себе пам’ятаю, Микола Петрович працював вчителем у місцевій школі. Однак тільки тепер мені вдалося трішки глибше дізнатися про його родове коріння.
Народився Микола у 1940 році у сусідньому селі Буцині. На жаль, дуже рано втратив батька. Тож в 1943 році його разом з мамою Матронею забрав дідусь, який мешкав на той час в Секуні. Саме дід Роман Якимович Тишко став для Миколи батьком, вихователем і наставником.
В 1957 році Микола Корнелюк закінчив школу у сусідньому селі Мизове, успішно склав іспити у Володимир-Волинське педучилище за спеціальністю «вчитель фізичного виховання».
У 1961 році по закінченню військової служби повернувся працювати у рідну школу, якій присвятив 43 роки життя. Багато сил і праці Микола Петрович доклав до розбудови місцевого храму. Тут читав «Апостола», співав у церковному хорі, працював касиром, писав листи-звернення у різні інстанції, аби православна святиня відчинила двері для прихожан. Незважаючи на поважний вік, досі відвідує церкву і активно долучається до богослужінь. Любов до Бога йому прищепили дідусь Роман та матуся Матрона, яка хоч і була звичайною сільською жінкою, але теж чесно і самовіддано виборювала можливість молитися у православній святині. Тут і зустрів свою долю – майбутню дружину Любов.
Симпатична, ініціативна ковельчанка на той час прийшла працювати у місцеву школу організатором з позакласної роботи. Це був День працівників сільського господарства. Багатолюдно і гамірно було у місцевому клубі. Секунські школярі на чолі із своєю наставницею Любов Адамівною підготували для сільських трудівників гарний концерт. Микола Петрович допомагав колезі організувати це душевне свято, став для неї надійним помічником в усіх починаннях. Так і зав’язалась між молодими людьми дружба, що переросла у справжнє кохання і велику міцну родину. Подружжя Корнелюків виховало і дало путівку в життя двом донькам Олені і Ларисі, сину Анатолію, який закінчив духовну семінарію і став священиком.
В батьківській хаті проживає два покоління – дідусь Микола з бабусею Любою та отець Анатолій з дружиною Оленою та двома доньками. Тішиться старше покоління Корнелюків своїми дітьми і онуками, котрі стали хорошими людьми. Їхні нащадки усе здобувають чесністю, порядністю і великою працелюбністю. Дочекалися дідусь і бабуся 8 онуків та 6 правнуків. Гамірно і затишно в сільській хатині на Великдень та інші релігійні свята. Збираються в оселі усі – від маленького до великого. Велика і дружна родина займається вирощуванням городини, мають і підсобне господарство – дві корівки-годувальниці, свині, птицю.
Проводжаючи нас зі свого подвір’я, Любов Адамівна хвилююче промовила: «Найголовніше, щоб ми, українці, ще більше згуртувалися навколо нашої спільної біди, щоб виявляли ініціативу й усіма силами молились Богу та підтримували Збройні Сили України. Наша Батьківщина мусить вистояти і усе пережити. Ми – сильна нація. Не дивлячись на те, що Україна є маленьким «острівцем» проти великої росії, але вона вистоїть, адже споконвіку, розпочинаючи з козацтва, ми стоїмо за Україну, рідну мову, мир. Ми – люди миру. Нам не треба війни».
До речі, 5 березня ц. р. подружжя Корнелюків відзначило “смарагдове весілля” – 55-ту річницю спільного подружнього життя. Від імені усієї нашої родини бажаємо вам щасливо жити ще довгі роки, з кожним днем дарувати один одному радість і теплоту душі! Нехай пишною зеленню цвітуть ваші почуття, нехай ніколи не померкне смарагд вашого кохання!
l
Відомо, що іще на руках у матері маля тягнеться до яскравої квітки, котика, песика, пташечки. Вихованню у дітей любові до всього прекрасного немалою мірою сприяє школа, де вчителі-наставники дають цінний багаж знань своїм учням, сприяють їх патріотичному вихованню. Штурвалом шкільного корабля Секунської гімназії керує мудра жінка і керівник Ніна Данилюк. І як вона щиро зізналася нам під час нашої розмови, їй пощастило з колегами, учнями, батьками, котрі живуть у селі і щиро вболівають за майбутнє своєї «малої Батьківщини».
Пам’ятаємо: в минулому році місцеві активісти звернулися до нашої газети з проханням допомогти зберегти навчальний заклад. Нині ситуація стабілізувалася. Секунська гімназія продовжує праювати. І хоч дуже нелегко як учителям, так і учням та їхнім батькам вчитися за дистанційною формою навчання, що спричинила епідемія коронавірусу, однак на сьогодні є надія, що все ж таки будуть зміни на краще. Але ж знову ж таки: у зв’язку з війною двері навчальних закладів відчиняться у тій місцевості, де вони будуть обладнані відповідними укриттями. Нелегка доля випадає усім нам, адже біда у нас одна – війна. На жаль, ніхто наразі не має чіткої відповіді на те, яким чином нам подбати про безпеку у школах, а особливо – у сільських.
Шанують в Секуні педагогів за покликанням. Наразі педагогічний колектив налічує 15 чоловік, але кожен любить свою роботу і викладається сповна. Діти мріють, аби школа запрацювала, як колись. Тут навчаються діти з першого по дев’ятий клас. Передбачається, що у новому навчальному році навчатиметься 65 учнів. В перший клас підуть 7 учнів.
В останні роки у село приїхала молодь, яка взялася за відбудову хатів-пусток. Життя, здавалося б, налагоджується.
Залишається лише вірити у Перемогу, берегти у душах той незламний дух, згуртуватися у молитві та на усіх фронтах, аби припинити зло під назвою «війна»!
Світлана ТРОЦЮК.
НА СВІТЛИНАХ: подружжя Микола та Любов КОРНЕЛЮКИ; директор школи Ніна ДАНИЛЮК; герб Секуня; мальовничі сільські пейзажі.
Фото Олега СЛЮСАРЯ.
Прадавнє наше, рідне, дороге нам.
І в гомоні новітньої доби
Ми звичаї народу бережемо.
Неначе найкоштовніші скарби.
Село моє – це батьківський поріг,
Заквітчаний барвистими квітками,
Мене чекають тисячі доріг, —
Та лиш одна веде в село до мами.
Рідне село. Ти – найкраще. Оповите осінніми туманами, засипане білими снігами, занурене в зелені сади навесні чи в золотому серпанку Сонця влітку, коли хвилюється пшеничний лан.
Такими пейзажами, насиченими красивими барвами, можна милуватися годинами, а особливо – у сільській місцевості. Пропонуємо й вам разом із нами вирушити у мандрівку в моє рідне село Секунь. І хоч народилася я у місті, але все моє дитинство і юність пов’язані із «малою батьківщиною» мого тата.
ххх
Донедавна село Секунь входило до складу Старовижівського району. Нині цей населений пункт є невід’ємною частиною Ковельщини, перебуваючи у складі Дубівської територіальної громади. Село Секунь досить відоме на Волині і пов’язане із перебуванням тут Тараса Григоровича Шевченка.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 562
"Волинь-Кальвіс" працює на Перемогу
Жінки, в яких щира душа і гаряче серце
Галина Тарасова: "Пісня – душа народу"
Секунь вірить в Перемогу
Нива віддячує працьовитим
Тил допомагає фронту
Прощай, школо!
Ігор Пініс: “Працюємо на благо міста та України”
Своє життя віддав за Україну