Протоієрей Анатолій ЯЦКІВ: "Без віри вижити у такі складні часи неможливо"
Сьогодні гість нашої газети – протоієрей Анатолій ЯЦКІВ, настоятель храму Св. Архістратига Михаїла (с. Перковичі Ковельського району), автор поетичної збірки "Синівський борг", яка побачила світ 31 грудня 2020 року.
Моє серце переповнюється світлими й водночас приємними відчуттями, адже маю за честь розповісти читачам нашої газети про людину високодуховну, освічену, надзвичайно сильну духом, наділену найвищими людськими якостями, талановитого поета і духовного наставника, патріота рідної землі, вірші якого допомагають переосмислити духовні і християнські цінності, відкрити свої душі для добра і милосердя.
І ось тримаю в руках цінний скарб – першу поетичну збірку Анатолія Яцківа під назвою "Синівський борг". Не можу оминути сказане мудре слово про поета-сучасника, яке так влучно написав Заслужений журналіст України, редактор газети "Вісті Ковельщини" Микола Вельма:
"Поезія о. Анатолія – це, образно кажучи, філософія його тонкої і чутливої душі. Натхнення творити дав автору Сам Господь, настільки поетичні рядки проникливі, чуттєві, сповнені любові і поваги до людей, яким він несе Боже слово не тільки з амвона, а й з газетних шпальт, а тепер ще й із вистражданої та омріяної книги. Тут стільки мудрих думок, життєвих притч і глибокозмістовних повчань і настанов, що вистачило б на декілька поетичних праць. І добре, що о. Анатолій, переборюючи труднощі і негаразди на своєму життєвому шляху, зумів сформувати з написаного свій своєрідний поетичний кодекс честі і високої моралі…".
l
– Отче Анатолію, приємно знову з Вами спілкуватись, адже кожне сказане Вами слово не може залишити байдужим і спонукає замислитись над сенсом нашого буття. Відверто кажучи, вперше переживаю такі відчуття, тому трішки хвилююсь, адже ніколи не записувала інтерв'ю із священиком. Розкажіть про себе, Ваш життєвий шлях, звідки Ви родом…
– Дякую за запрошення і можливість поспілкуватися з Вашою газетою. Маю це за велику честь, бо з таким мені рідним газетним виданням знайомий і ставлюся до нього з теплотою із самого дитинства. Навіть ще трішки застав тих радянських часів, коли, власне, й газета малу іншу назву.
Я народився тут, на Ковельщині, в с. Козлиничах у сім'ї простих трудівників.
Мама – Анастасія Іванівна, яка зараз уже на пенсії, все життя працювала дояркою, і тато – Анатолій Петрович, нині вже покійний, теж весь свій вік провів у колгоспі. Маю рідного брата Петра, який від батьків перейняв любов до землі і своє життя пов'язав із селом та землеробством. Про себе, на відміну від брата, на жаль, так не можу сказати.
Після закінчення школи я намагався втілити свою давню дитячу мрію – стати футболістом і навіть вступив з такими намірами в один із львівських навчальних закладів. Проте, не склалося (посміхається). Потім була служба в лавах Національної Гвардії України, під час і після якої продовжилися мої пошуки себе. Одруження, народження доньки Анастасії…Життя летіло без зупинок.
– Бути священнослужителем – відповідальна християнська місія, яка вимагає чимало знань й умінь, а головне – відчуття того, що Ви можете йти праведним шляхом і нести Слово Боже для усіх віруючих і тих, хто через біль, розпач і розчарування втратив цю віру. Коли до Вас прийшло усвідомлення і бажання служити Господу нашому, присвятити своє життя Церкві?
– Любов до Церкви мама прищеплювала нам з дитинства. Але свідомим прихожанином нашого Хресто-Воздвиженського храму в Козлиничах я став після служби в армії. Співав у церковному хорі. Потім, коли після одруження переїхав на постійне проживання у м. Ковель, то і тут, облюбувавши один із храмів, постійно відвідував богослужіння. Сан священика прийняв вже у досить зрілому віці, коли мені виповнився 31 рік. Тоді ж вступив до Волинської духовної семінарії, яку закінчив у 2013 році.
Та навіть у такому віці недооцінював всю важливість і відповідальність цієї місії – бути пастирем. На початку інтерв'ю Ви мене гарно характеризуєте, однак я вважаю, що це далеко не так, тому що навіть й на третину не відповідаю тим похвалам. Гріховна людська природа завжди намагається, як- то кажуть, брати своє, ким би ти не був.
Та, навчаючи і допомагаючи виправлятись людям, я намагаюсь вчитися і виправлятися разом з ними.
Коли Бог мене обрав і поставив на таке місце, то маю нести цей послух і йти вперед, бо Святе Письмо каже: "Хто кладе руку свою на плуг, але обертається назад, той неблагонадійний для Царства Божого" (Єв. від Луки 9:62).
– Отче Анатолію, у Вашій поетичній збірці "Синівський борг" у вступному слові Ви пишете, що книга, яку Вам довелося написати, – це прояв безмежної любові і милосердя Божого до грішної людини. Це Ваш своєрідний пошук самого себе?
– Прояв безмежної любові Божої до мене в даному випадку полягає у тому, що, незважаючи на всю мою гріховність, всі мої недоліки як людини і як священика, Господь дарував мені цю можливість – творити поезію.
– І, все ж таки, що стало поштовхом до написання поетичних творів із таким глибоким змістом? Що змінилося у Вашому житті, коли побачила світ Ваша перша літературна "ластівка"?
– Однією з причин цього, про що я дав це зрозуміти у своїй першій збірці, є відхід у Вічність мого батька. Надто пізно зрозумів, що дуже віддалився, що занурився у свої справи, у вир життя і не приділяв батькам достатньо уваги. Я знаю, що було чимало моментів, коли мав би бути поруч з батьком, але не був, знаходячи для себе завжди якісь виправдання і пояснення.
Таким чином, якщо я недостатньо приділяв йому часу тут і не часто давав привід порадіти за мене і разом зі мною, принаймні нехай він порадіє за мене там. Я не сумніваюсь, що тато мене бачить.
З виходом книги змінилося дуже багато. Це дуже радісні відчуття, що є користь від твоєї праці, від того, що ти ділишся з людьми думками, мріями.
– На які теми найскладніше писати?
– Найскладніше писати вірші-присвяти людям, яких уже немає з нами. Щоб бути повністю щирим у своїх рядках, треба самому пережити весь той біль, який ти описуєш. Водночас, усвідомлюю, що близькі та рідні тієї людини, кому присвячений вірш, будуть читати його і таким чином їх рани відкриватимуться знову і знову.
З одного боку, таким віршем хочу дати можливість відчути, що та чи інша людина не забута, і біль її рідних – це і наша біль. З іншої – мене подеколи переслідує відчуття провини, що своїми рядками я спричинив чиїсь сльози і сколихнув чиїсь болючі спогади…
– Багато хто з відомих і знаменитих творчих особистостей зізнається, що муза до них приходить зазвичай вночі. Чи бувало так, що Ви прокидалися або не могли заснути, адже думки не полишали якісь надзвичайні ідея чи сюжет до поетичних творів?
– Муза приходить по-різному (посміхається). Є вірші. які народжуються в автобусі, по дорозі на службу або зі служби. Так, були вірші, які я писав о другій годині ночі або о шостій ранку.
Мабуть з-пів десятка віршів чи трохи більше написав за ідеями, які мені дав син Тимофій. Він постійно цікавиться, активно бере участь у процесі і намагається бути у курсі справ щодо моєї творчості.
– Які книги допомагають Вам у творчій роботі?
– Найбільше люблю історичні та пригодницькі книги. Взагалі історія та географія були моїми улюбленими предметами у школі. Напевно, звідси і вподобання у літературі.
Ну, і звісно, духовні книги. Священик має всебічно рости, досліджувати і вивчати служіння, котрому присвячене його життя, тому що має нести ці важливі у справі спасіння знання людям.
– Опишіть Ваше робоче місце.
– Ми живемо в однокімнатній квартирі, тому у нас з сином-школярем робоче місце одне на двох (посміхається). Письмовий стіл, комп'ютер, принтер для друку. А ще у нас чимало кімнатних рослин. Ними у нас займається наша мама.
– Чи є у першої збірки свого роду "місія"? Що повинен зрозуміти читач, на Ваш погляд, коли перегорне останню сторінку?
– Місія, напевне, – це дуже гучне слово. Але буду щасливий якщо якісь рядки, того чи іншого вірша, залишаться у когось в душі і спонукатимуть на добро і на діла любові, на переосмислення і якісь позитивні зміни у душі, у ставленні до життя і до наших ближніх, до віри, до Церкви Христової та своєї батьківщини України. На виправлення помилок, які всі ми в тій чи іншій мірі робимо.
– Храм Св. Архістратига Михаїла знаходиться у "глибинці" – в с. Перковичах, що на Ковельщині. Вам доводиться щонеділі добиратися туди звичайною "маршруткою". Це складно?
– У народі існують стереотипи, що священику краще і "почесніше" служити у якомусь великому храмі десь у місті, де на кожну службу приходить кілька сотень людей.
Я переконаний, що Бог не ділить нас за такими критеріями, і Церква Христова не ділиться на міську і сільську, віра не ділиться на селянську та інтелігентську. І віряни з тієї самої поліської глибинки нічим не гірші, ніж віряни з мільйонного міста-мега-полісу. І вони потребують духовної підтримки, молитов, служби Божої.
Наш храм у Перковичах знаходиться на кладовищі, і це особливе намолене місце. Немає шуму, немає зайвої суєти, що дозволяє налаштуватися на молитовний лад. Я отримую радість від свого служіння, і це – найважливіше.
У всьому можна знайти свої переваги, навіть у службах в маленьких селах і в доїзді туди звичайним рейсовим автобусом.
– Отче Анатолію, як сьогодні вистояти і не втратити остаточно віру у Бога звичайній людині? Адже ні для кого не секрет, що світ наповнений злом, помирають і хворіють наші близькі й знайомі. Як пережити усі ці нелегкі випробування?
– Без віри вижити у такі складні часи дуже важко. Прогресуючи технологічно, на жаль, людство деградує духовно. Суспільство максимально зациклене на матеріальних благах, і в гонитві за ними ми втрачаємо і нехтуємо тими духовними орієнтирами, які закладені у кожній людині Творцем.
У цій суєті і вирі справ, як би там не було, людина має знаходити час для спілкування з Богом, для роздумів про свою душу і про її спасіння, відвідувати храм Божий. Бо значна кількість людей сприймає Церкву, як таку собі комунальну установу, де можна задовольнити якісь свої потреби: посвятити паску, похрестити дітей, повінчати молодих, поховати близьких, відслужити молебень, бо хтось захворів, і т. д. Безумовно, коли у подібному виникає необхідність, то це потрібно звершувати, але, самі по собі відвідини храму людиною тільки "по потребі" не є справжнім живим спілкуванням з Богом.
Світ наповнений злом, тому що ним наповнені ми з вами. Зла нам сюди не принесли "інопланетяни".
Якби кожен з нас боровся зі злом у самому собі, то і вплив зла в загальному у світі був би значно менш відчутнішим. Без живої віри і молитви, без справжнього спілкування з Богом зло не перемогти.
– І насамкінець розкажіть, над чим працюєте нині? Наскільки відомо, Ви взялися за написання нової збірки?
– На даний час працюю над новою збіркою. Написано вже більше двох десятків віршів. Нинішні твори пишу довше і прискіпливіше, я б сказав, бо став значно вимогливішим сам до себе. Моя рання творчість була більш простою, адже я писав для своєї вайбер-спільноти "Дорога Життя" і не знав, що це буде книга. Міг сісти написати вірш за годину, а потім до вечора написати ще один. Сьогодні ж на створення одного вірша може піти кілька днів.
Я вже знаю, як називатиметься збірка, кому вона буде присвячена і навіть приблизно уявляю, що буде зображено на обгортці книги. Дай, Боже, здоров'я діждати її нам усім.
А ще, сподіваюся, що ми таки зможемо подолати епідемію, що будуть зняті всі карантинні обмеження і у другої збірки (знову ж таки, якщо буде на те Божа воля і будемо всі здорові) відбудеться повноцінна презентація. У першої збірки, на жаль, ніякої презентації не було.
– Що побажаєте читачам нашої газети?
– Читачам "Вістей Ковельщини" бажаю міцного здоров'я перш за все. Кріпості сил і терпіння переносити всі ті негаразди, які випадають нам у житті. Бажаю миру в душі, миру в сім'ях і миру в державі нашій Україні!
Ну і, звісно, читайте і бережіть "Вісті Ковельщини" – цю неповторну просвітницьку колиску нашого міста і району! До побачення, і нехай Благословить нас усіх Господь!
Розмову вела
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКАХ: отець Анатолій у родинному колі; з татом Анатолієм Петровичем; Пасха Христова – с. Колодяжне, 2018 р., з отцем Іваном ГОРУНОМ.
Фото
з домашнього архіву.
Сьогодні гість нашої газети – протоієрей Анатолій ЯЦКІВ, настоятель храму Св. Архістратига Михаїла (с. Перковичі Ковельського району), автор поетичної збірки "Синівський борг", яка побачила світ 31 грудня 2020 року.
Моє серце переповнюється світлими й водночас приємними відчуттями, адже маю за честь розповісти читачам нашої газети про людину високодуховну, освічену, надзвичайно сильну духом, наділену найвищими людськими якостями, талановитого поета і духовного наставника, патріота рідної землі, вірші якого допомагають переосмислити духовні і християнські цінності, відкрити свої душі для добра і милосердя.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 727