Козлиничі, де нещодавно побували журналісти нашої газети, вабило  того літнього дня дивовижною пишнотою садків, різнобарв’ям квітів, зеленню верб, берізок, тополь. Село дуже красиве і квітуче, але його справжньою  окрасою є люди, скромні і працьовиті. Вони не звикли до слави, але їх щоденна праця, життя – то джерело людської мудрості і самовідданості. Сільські трудівники творять історію, невтомно працюють, будують, садять садки, орють землю, народжують дітей, славляться співочими голосами й творчими особистостями.  

Найперше «рветься» розповісти моя душа про багатодітну родину Емми та Володимира Слободюків, які проживають у Козлиничах.  Щасливі батьки виховують чотирнадцять дітей, зігрівають теплом і турботою п’ятьох онуків, а невдовзі чекають на ще одне поповнення  (їх фото Ви мали нагоду бачити на першій сторінці минулого номера нашої газети). Тут у них, простих сільських людей,  знайшла те, чого не купиш за гроші, —  безкорисливу любов, терпіння, мудру науку.

Народна мудрість гласить:  «Жінка тримає на своїх плечах три кутки хати, а чоловік — один». Тож на тендітних жіночих  плечах Емми Сергіївни  весь тягар домашніх справ, сімейного благополуччя, відповідальність за здоров’я і майбутнє дітей. Глава сім’ї  Володимир Георгійович  ніколи без діла не сидить, має “золоті” руки і щире серце. 

На ньому тримається і сім’я, і господарство. Добрі традиції, любов до праці передають  батьки своїм дітям. Діти, від малого до великого, дружні та чуйні, завжди приходять на допомогу один одному, з повагою ставляться до людей,  є справжніми помічниками матусі і татусеві у буденних клопотах.

 А господарювати  є біля чого! Слободюки – не тільки щирі і добросовісні люди, а ще й утримують чимале підсобне господарство, тримають корівок, птицю, коней, овець  з любов’ю працюють на землі, вирощують картоплю, буряк, кукурудзу, овес, пшеничку. 

— Усі християни мають жити за Божими Заповідями, — з лагідною посмішкою на обличчі каже багатодітний тато. – Потрібно  дотримуватись Божих заповідей.  А щоб вони дали нам щастя, вдоволення і спокій серця на Землі, то треба їх знати, розуміти, любити та зберігати не десь-колись, а щодня через все своє життя. Хто дотримується Божих Заповідей, той любить Господа Бога.  

l

….Його босоноге дитинство пробігло сільськими стежинами Козлинич. Тут, у дорогому серцю отчому домі, залишилася його колиска і спориші, його перші радощі і печалі. Хоча живе у місті, та душа так само, як і в дитинстві, птахою лине туди, де глибоко в землю вросло коріння його роду…

  Ці рядки – про протоієрея Анатолія Яцківа, настоятеля храму Св. Архістратига Михаїла (с. Перковичі та с. Ворони Ковельського району), автора поетичної збірки “Синівський борг”, який є вихідцем із Козлинич, котрий став першим в історії священником із цього села. Отець Анатолій є частим гостем у батьківському  гніздечку, де його з сім’єю завжди чекають матуся Анастасія Іванівна і брат Петро. Ми познайомились із рідними отця Анатолія, який є щирим і вірним другом нашої газети, а найголовніше  — з його ненькою, про яку завжди розповідає  з душевним теплом та синівською любов’ю.

Непросте дитинство і юність випали на долю Анастасії Яцків.  Народилась вона   1950 р. у с. Щитинь Любешівського району   в простій сільській багатодітній  сім’ї.

— Мама дуже рано померла, мені щойно виповнилося  10 років, — з неприхованим болем  пригадує пані Анастасія. —  Тому взяла на себе повсякденні клопоти і турботи про своїх братиків і сестричок.  Після закінчення восьмирічки довідалася, що у колгосп «Заповіт Ілліча», який тоді славився на усю округу, потрібні були доярки. Дівчата з села, звідки я родом забрали  мене із собою. З тих пір Козлиничі стали для мене другою домівкою. Тут зустріла свою долю – коханого чоловіка Анатолія Петровича, з яким прожили душа в душу майже 51 рік. Власними  силами побудували дім, виховали двох прекрасних синів –  Петра і  Анатолія. Главу родини Яцківих  Анатолія Петровича дуже всі любили і  поважали (на жаль, надто рано він відійшов у засвіти), залишивши міріади згадок у пам’яті своїх рідних, близьких, знайомих.

Недарма жінку порівнюють з весною. Жіноча сутність справді співзвучна з порами року: в молодості жінка цвіте, як весна, формуючи зав’язь, а влітку і восени радує світ плодами своєї душі.

Навіть в більш поважному віці, коли життєва зима посріблила інеєм скроні, Анастасія Іванівна намагається бути корисною людям, передавати свою мудрість дітям, онукам, правнукам.  А у вільний від непростої сільської  роботи час героїня нашої розповіді береться за гачок і плете різнокольорові килимки, які радують око у її скромній, але затишній й охайній оселі. До справді невтомних жінок належить сільська трудівниця, яка присвятила праці на фермі 36 років життя. Як би не було важко їй, Анастасія Іванівна не нарікає, не шукає легкого хліба.

Шана і хвала – Вам, невтомна трудівнице, адже завдяки Вам сини Петро і Анатолій, невістки, онуки, правнуки відчувають у родинному гніздечку теплу атмосферу, їхнє життя наповнюється світлими тонами, світ буяє красою, а рід людський продовжується.

l

Прямуємо далі сільською вулицею, на якій зустріли завжди привітну і просту  у спілкуванні Ірину Дубовець, яка очолює місцеве поштове відділення зв’язку. 

— Пані Ірино, доброго дня! – вітаємось ми. 

— Доброго здоров’я і вам, шановні журналісти! – щиро мовила жінка.

— Дякуємо за підтримку нашої газети. 

— Відверто кажучи, «Вісті Ковельщини» читають у нас залюбки, адже тут можна знайти багато корисної і цікавої інформації, а особливо сприймаються матеріали про місцевих людей.

— Як вам працюється? – цікавимось.

 –  Роботи у нас вистачає, адже обслуговуємо п’ять сіл – Луківку, Грив’ятки, Шкурат, Пісочне і Козлиничі. В нас невеличкий, але дружний колектив. Дякую своїм колегам Тетяні Вовчик, Ользі Потолковій, Галині Сичук за самовіддану роботу і ту теплоту душі, яку вони віддають людям. Вам, журналісти, бажаю успіхів  на вашому творчому шляху!

l

Стереотип, що вишивання – суто жіноче художнє ремесло, у моїй свідомості давно вже розвіявся, адже не раз доводилося спілкуватися з представниками сильної статі, котрі беруть в руки не тільки молоток і цвяхи, аби щось змайструвати-полагодити, а й голку, барвисті нитки й виводять на тканині розкішні візерунки. 

Нас приємно порадувало, що у Козлиничах проживає майстер-вишивальник Андрій Кондратюк, який створює дивовижні картини на різноманітну тематику. Одні з його кращих  робіт – «Галатея», «Вид на Рим з картинної галереї», де в одній роботі відображено  22 картини найвідоміших   європейських художників.  Але найулюбленіша картина автора — «Осінь», якою він дуже  дорожить. У пана Андрія, без перебільшення, виходять справжні шедеври мистецтва.

Козлиничі, де нещодавно побували журналісти нашої газети, вабило  того літнього дня дивовижною пишнотою садків, різнобарв’ям квітів, зеленню верб, берізок, тополь. Село дуже красиве і квітуче, але його справжньою  окрасою є люди, скромні і працьовиті. Вони не звикли до слави, але їх щоденна праця, життя – то джерело людської мудрості і самовідданості. Сільські трудівники творять історію, невтомно працюють, будують, садять садки, орють землю, народжують дітей, славляться співочими голосами й творчими особистостями.  

Найперше «рветься» розповісти моя душа про багатодітну родину Емми та Володимира Слободюків, які проживають у Козлиничах.  Щасливі батьки виховують чотирнадцять дітей, зігрівають теплом і турботою п’ятьох онуків, а невдовзі чекають на ще одне поповнення  (їх фото Ви мали нагоду бачити на першій сторінці минулого номера нашої газети).  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 374

Вічна пісня барв і кольорів,

Неповторна музика натхнення!

Шепіт трав і шелест яворів,

І дзвінкі турботи сьогодення.

Хрестиком покладено в рядки.

Поспліталось, блиснуло

 веселкою.

Ніжність материнської руки

Пісні ще весільної, веселої,

Дух народу в колір заплете,

Проросте і піснею, і цвітом.

А над світом, гляньте, а над

 світом.

Українська вишивка цвіте.

Зі знання свого родоводу, історії рідного краю починається людина. Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка, бабусина вишиванка, добре слово сусіда, незамулена криниця, з якої пив воду мандрівник, – все це родовідна пам'ять, наша історія, наші символи.

Минулого четверга, 20 травня ц. р., барвисте свято вишиванки завітало у наш рідний Ковель.

Біля паркової сцени, що розташована у парку культури і відпочинку ім. Лесі Українки, згуртувалися щирі патріоти, небайдужі городяни та гості міста – усі,  хто любить нашу неньку-Україну, хто гордий тим, що народився українцем, усі, кому дорогі прадідівські традиції. Присутнім був і Ковельський міський голова Ігор Чайка.

З величної, обладнаної за найсучаснішими технологіями сцени, найсердечніші вітання і побажання з нагоди Дня вишиванки присутнім адресувала заступник міського голови Наталія Маленицька.  Відбулося нагородження переможців та призерів конкурсу декоративно-ужиткового мистецтва "Писанко, дивуй!", в якому взяли участь 37 закладів освіти нашої громади.

37  інсталяцій, виготовлених ними, прикрашали наше місто у Великодні дні на  центральній площі міста.

Заступник міського голови Наталія Маленицька подякувала усім, хто представив свої декорації. Це – колективи шкіл, дитсадків, закладів позашкілля.

– Спасибі, що ви створили справжні шедеври, за те, що вклали в них свою фантазію і часточку душі, свого серця. Атмосфера Великодня у Ковелі була створена багато в чому завдяки  виставці "Писанко, дивуй", – зазначила у своєму виступі пані Наталія.

За рішенням журі перемогу здобув ЗДО №7. Колектив отримав Подяку міського голови та премію в сумі три тисячі гривень.

Друге місце та премії по 2 тисячі гривень вибороли ЗЗСО №8 та ЗДО №5.

Тисячу гривень вручено за третє місце – ЗДО, №№11,13, 14.

37 учасників – 37 нагород. Для ряду колективів було запроваджено спеціальне відзнаки та фінансове заохочення у сумі тисяча гривень.

Нагороди міського голову Ігоря Чайки отримав ЗДО №1; Ковельської РДА - ЗДО №2, ТОВ "Верба-ВВ" (директор Володимир Місюра) – ЗДО №4; голови Ковельської районної ради В'ячеслава Шворака – ЗДО №6; управління освіти – ЗДО№8; заступника міського голови Наталії Маленицької – ЗДО №9; підприємця Романа Дідицького – ЗДО №12; підприємця Олени Мигулі – Тойкутський ліцей; першого заступника міського голови Тараса Яковлева – ліцей №5. Центру професійного розвитку педагогічних працівників – ЗЗСО № 6; депутата Волинської обласної ради Івана Смітюха – Палац учнівської молоді; підприємців Василя Місюри та Олени Місюри – станція юних техніків.

Подяку від народного депутата України Степана Івахіва ЗДО №10 вручив керівник його благодійного фонду "Патріоти Волині" Павло Самолюк.

Власниками заохочувальних відзнак та сертифікат на суму 500 гривень стали ліцеї №3 імені Лесі Українки, імені Олени Пчілки, №10,№13, ЗЗСО №12, Зеленський ліцей, Доротищенська гімназія, ЗДО №3 та ЗДО сіл Заріччя і Зелена.

Подяками за активну участь відзначено ліцеї №№1,7, 11, ЗЗСО №2 та №9, СЮН, Білинський ліцей та Гішинську гімназію.

Також Наталія Маленицька Грамотами за натхнення, масштабність мислення, високий рівень підготовки фестивалю-конкурсу "Писанко, дивуй!", розбудову культурно-мистецького іміджу міста відзначила його організаторів –  начальника управління освіти Віктора Бичковського, директора Центру професійного розвитку педагогічних працівників Світлану Верчук, директора Палацу  учнівської молоді Тетяну Середюк.

Продовжили святкове нагородження організатори конкурсу "Чарівний світ вишиванки", який напередодні свята на шпальтах місцевого видання оголосили управління культури, молоді та спорту виконкому Ковельської міської ради (начальник Андрій Мигуля), редакція "Вістей Ковельщини", магазин "Світ вишиванки". 

Увазі читачів нашої рідної газети був запропонований тест, який мав на меті перевірити рівень знань з історії виникнення Дня вишиванки – свята, яке стало національним.

Варто сказати, що до участі в конкурсі долучилися найактивніші читачі "Вістей Ковельщини", котрі надіслали відповіді на поставлені запитання в електронному і письмовому вигляді.

За спільним рішенням організаторів акції, визначено трьох переможців конкурсу. Ними стали Марія Богданович (с.  Доротище), ковельчани Надія Кушнірук і Василь Сачук.  До речі, ковельчанин Василь Сачук  разом з дружиною Валентиною Степанівною того дня відзначали аметистове весілля – 48 років спільного подружнього життя, з чим ми їх від душі вітаємо!

Перша трійка переможців отримала красиві вишиті сорочки від магазину "Світ вишиванок", які люб'язно презентувала підприємець Олена Мигуля. Додатково вручено ще десять цінних подарунків – скатертини,  фартушки, віночки та інші призи, які знадобляться у побуті й  стануть окрасою оселі. 

Споконвіку українські жінки та чоловіки шанували одяг, а особливо – вишиту сорочку. Бо вірили, що вона захищає людину від усього злого. Вважалося, що сорочка, яка прилягає до тіла, є провідником магічної сили, яка є у людині. А водночас – це і оберіг. 

У програмі свята відбулося дефіле у вишитому одязі. Представниці прекрасної половини людства і сильної статі продемонстрували колекцію вишитого вбрання.

Режисер-постановник незабутнього дійства Наталія Гончар, яка, до того ж, майстерно виконувала роль ведучої, вклала душу у розробку сценарію, продумавши все до дрібниць. 

Концертна програма, яку представили талановиті учасники художньої самодіяльності відзначалася великим розмаїттям номерів, стала взірцем високої професійної майстерності, зворушила  кожного, додала сили і наснаги. 

…Можливо, життя нам поставить нові вимоги, нові клопоти спіткають людину, але за нами "завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата",  українська національна вишиванка, яка зігріває серце і яку справедливо називають молитвою без слів.

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: під час відзначення Дня вишиванки на міській парковій сцені;  Ірина ГОРБЛЮК і Світлана ТРОЦЮК вручають нагороди за участь в конкурсі "Чарівний світ вишиванки";  ліквідатор  аварії на ЧАЕС Василь САЧУК отримує подарунок за участь в конкурсі "Чарівний світ вишиванки";  міський голова Ігор ЧАЙКА з учасницями конкурсу "Чарівний світ вишиванки" Ольгою ЯРЕНЧУК і Софією Шевчук; нагороду вручає заступник міського голови Наталія МАЛЕНИЦЬКА; майстерні виступи самодіяльців сцени.

Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 368

Не в якійсь далекій країні це діялось, а тут, на нашій рідній Волині, де земля виграє барвами життя, однак смуток і жаль чомусь часто стискають серця людей…

Щороку 8 та 9 травня ми згадуємо тих, чиє життя забрала Друга світова війна,  вшановуємо ветеранів та "дітей війни", які  пройшли важкими і кривавими фронтовими дорогами, на своїх плечах у повоєнні роки підняли країну з руїн.

І ось – ми в гостях у фронтовика Степана Тимофійовича Борисюка.   Журналісти "Вістей Ковельщини" разом із знімальною групою, яка готує документальний фільм про героя нашої розповіді (ініціатива управління  культури, молоді та спорту виконавчого комітету Ковельської міської ради, режисер – Ірина Зінчук),  завітали до затишної оселі героя, де він проживає разом із дружиною Мотроною Матвіївною. 

…Вдивляюсь в обличчя фронтовика Степана Тимофійовича Борисюка, інваліда війни І групи, і не можу не помітити його світлого погляду, глибокої мудрості, життєвого досвіду, які підтверджені глибокими зморшками і посивілими скронями. Натруджені руки так багато переробили в житті, але ветеран ніколи не скаржився.

Мимоволі замислююсь: "Звідки черпає Степан Тимофійович душевну рівновагу? Як вдається, попри пережите, залишатися таким інтелігентним, доброзичливим, свято берегти духовні і родинні цінності, всім серцем любити людей, Україну?". А поруч з ним – турботлива і любляча дружина Мотрона, з якою прожили в любові і злагоді уже шістдесят літ.    Народився Степан Тимофійович 26 червня 1926 року в Уховецьку в трудолюбивій родині, де виховувалось 5 дітей. У 1944 разом з іншими юнаками (тоді навіть 18 років не виповнилось) був відправлений на передову – 2-й Прибалтійський фронт (оперативно-стратегічне об'єднання радянських військ), що перебувало у складі діючої армії в період з 20 жовтня 1943 до 1 квітня 1945 року в часи  Другої світової війни. 

Про найстрашнішу  війну ХХ століття розповідається багато. Але ніякі слова не передадуть душевного болю ветеранів. Важкувато було зрозуміти розповідь Степана Тимофійовича, адже 20 років тому пережив інсульт, але ми уважно вслухалися у кожне до болі проникливе слово ветерана.

– Це було дуже давно, йому  й 18 літ не виповнилося, – доповнює спогади чоловіка його дружина Мотрона. – Від вибухів снарядів і бомб стогнала земля, здригалося повітря, вода зникала із колодязів. Але для нього, зовсім молодого парубка,  непоправною  втратою  була загибель військових товаришів.  На передовій точилися бої. Одного дня Степан разом з іншими солдатами  будували бліндаж. Ворог не дрімав й почав несамовито  бомбити, стріляти, біля хлопців  одна за одною розривалися міни. Степан отримав важке поранення в ногу, але, дякувати Богу, залишився живим. Його відправили у військовий госпіталь, а після лікування – додому, на рідну Ковельщину. Це і врятувало йому життя.

В серці парубка жевріла надія, що все тепер буде добре. А тут ще й на свій щасливий випадок зустрів ворожку, яка напрокувала  йому довге життя. За добру звістку хлопець поділився з циганкою останнім сухарем, який беріг біля серця. 

l

У післявоєнний період жилось важко, але люди дружно  розбудовували народне господарство. Раділи мирному сьогоденню, народженню дітей. Життя продовжувалось. 

Доля розпорядилась так, що Степан Тимофійович переїхав разом із сім'єю у Ковель, адже в селі Уховецьку їм лишатися було неможливо, родину звинуватили у куркульстві, адже мали власний млин, худобу, а тоді така "розкіш" вважалася злочином. Сім'я переїхала до міста

Ще з молодості Степан Тимофійович був знаним на всю округу як фотограф, майстер з ремонту машин. Його "золоті" руки ніколи не знали втоми. Навіть і в більш старшому віці не полишав улюблені справи – ремонт машин і фотозйомку. Його знімки прикрашають не одну оселю земляків і зігрівають їхні серця хорошими спогадами. Дуже знався на двигунах вітчизняних автомобілів. Тож до вправного майстра ставали у чергу ковельчани, аби полагодити свої автомобілі.

 На одному з весіль (де був фотографом)  зустрів свою майбутню дружину Мотрону родом з Колодниці. Шістдесять  років живе з нею  душа в душу. Мотрона Матвіївна – берегиня родинного вогнища, любляча ненька, турботлива бабуся, вірна дружина, талановита майстриня. Ще за молоду жіночки збиралися на вечорниці, де вишивали, пряли, співали задушевних українських пісень. Бабуся Мотрона володіє чудовим голосом і пам'ятає багато старовинних народних пісень. 

Весь вік Степан Тимофійович і Мотрона Матвіївна жили і трудились чесно, ніколи нікого не образили.  А скільки городини і тюльпанів було вирощено у теплицях дбайливих господарів!

У подружжя народилося двоє дітей – Ігор та Олег. На жаль, у 38 років, в зв'язку з хворобою обірвалася земна стежина молодшого сина Олега. Це була непоправна втрата для люблячих батьків і всієї родини. Гідним продовжувачем  свого роду, надійною підтримкою батька і неньки є син Ігор, який проживає неподалік. Ігор Степанович – взірець мужності, сили  і доброти, деякий час працював військовим, у пожежній частині. 

 Частим гостем у родині Борисюків є племінниця Ніна Павляшик, яка горнеться до них, приділяє увагу і завжди є їхньою помічницею і  розрадою. 

Дідусь і  бабуся  не натішаться своїм люблячим сином Ігорем,  2 онуками, маленьким правнучком. Адже вони – їхня надійна підтримка і опора.  За сміливість, мужність і відвагу у часи Другої світової війни ветеран нагороджений високими відзнаками – орденами "Вітчизняної війни І ступеня", "Червоної зірки" та іншими.

…Багата на всілякі події доля Степана Тимофійовича. Війна загартувала в ньому непохитний дух.  Із великою повагою наш герой згадує своїх земляків і військових товаришів Созонта Мигулю з Колодниці (дідусь Андрія Мигулі), Макара Шафету з Дубової, з якими пройшли важкими фронтовими, дорогами, ділилися останніми крихтами хліба, а в мирний час свято берегли чоловічу дружбу. На своєму життєвому шляху пережив він безліч тяжких і щасливих моментів. І за це Господь дарував йому довголіття.  

26 червня ц. р. Степану Тимофійовичу має виповнитися 95 років. Дай, Боже, Вам, щановний ветеране, доброго здоров'я, душевного спокою, сили, віри, великої любові від рідних і близьких, шани і поваги від людей! 

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: Степан Тимофійович БОРИСЮК із дружиною Мотроною Матвіївною; із сином Ігорем та племінницею Ніною.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Не в якійсь далекій країні це діялось, а тут, на нашій рідній Волині, де земля виграє барвами життя, однак смуток і жаль чомусь часто стискають серця людей…

Щороку 8 та 9 травня ми згадуємо тих, чиє життя забрала Друга світова війна,  вшановуємо ветеранів та "дітей війни", які  пройшли важкими і кривавими фронтовими дорогами, на своїх плечах у повоєнні роки підняли країну з руїн.

І ось – ми в гостях у фронтовика Степана Тимофійовича Борисюка.   Журналісти "Вістей Ковельщини" разом із знімальною групою, яка готує документальний фільм про героя нашої розповіді (ініціатива управління  культури, молоді та спорту виконавчого комітету Ковельської міської ради, режисер – Ірина Зінчук),  завітали до затишної оселі героя, де він проживає разом із дружиною Мотроною Матвіївною. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 344

5 квітня ц. р. біля Ковельського міського об'єднаного територіального центру комплектування та соціальної підтримки спостерігалось  особливе пожвавлення.  Цього дня на строкову військову службу у Збройні  Сили  України призвали юнаків Ковельщини, яких медкомісія визнала придатними до військової служби. 

Призовників проводжали матері і батьки, найближчі родичі, кохані. Підтримати хлопців прийшли представники міської та районної влади, духовенства. Журналісти "Вістей Ковельщини" побували на місці події, поспілкувались із майбутніми військовослужбовцями.

– Які відчуття вас переповнюють, що почуваєте у такий відповідальний момент, адже армія – справа серйозна, а тим більше, коли на Сході нашої країни триває війна? – запитуємо в одного із призовників.

– Вирішив не ховатися від свого обов'язку служити у Збройних Силах України. Вважаю, що кожен чоловік повинен пройти таку школу, набути мужності і фізичної підготовки, аби захищати своїх найближчих людей.

На запрошення військового комісара Ковельського міського об'єднаного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Андрія Середюка в  урочистому заході взяли  участь старший декан Ковельського деканату і настоятель парафії  ПЦУ в селі Дубовому о. Іван Бонис, військові капелани.

Протоієрей Іван Бонис у співслужінні з військовим капеланом, протоієреєм Олександром  Добровольським прочитали молитву, благословили призовників на щасливу службу, окропили свяченою водою, подарували молитовники.

Як відомо, у 2021 році весняний призов відбудеться із 5 квітня по 30 червня. Через епідемію коронавірусу всім призовникам перед відправленням зроблять безкоштовний ПЛР-тест, після прибуття до військової частини вони перебуватимуть на 14-денному карантині.

Усі призовники проходять підготовку у військових частинах, їх не залучатимуть до виконання завдань у зоні операції Об'єднаних сил.

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: проводи  на службу у лави Збройних Сил  України.

Фото 

Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

5 квітня ц. р. біля Ковельського міського об'єднаного територіального центру комплектування та соціальної підтримки спостерігалось  особливе пожвавлення.  Цього дня на строкову військову службу у Збройні  Сили  України призвали юнаків Ковельщини, яких медкомісія визнала придатними до військової служби. 

Призовників проводжали матері і батьки, найближчі родичі, кохані. Підтримати хлопців прийшли представники міської та районної влади, духовенства. Журналісти "Вістей Ковельщини" побували на місці події, поспілкувались із майбутніми військовослужбовцями.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 326

Наш співрозмовник – Павло ГОНТА, директор  ТОВ "К.П. Верес". 

– Павле Петровичу, розкажіть, будь ласка, коротко про історію створення підприємства. Адже на перших порах воно займалося, наскільки нам відомо, торговельною діяльністю. Як виник задум змінити напрям роботи?

– Історія створення підприємства починається ще з 1996 року. Наша фірма є багатопрофільним комерційним підприємством, яке присутнє на ринку багато років і має  значний досвід продаж. І, як відомо, з 2013 року у ТОВ "К.П.Верес" змінилися власники, які є іноземними інвесторами. За короткий період було відновлено центр будівельних матеріалів "ВЕРЕС", оновлено виробничі потужності підприємства, налагоджено ринок збуту та зовнішньоекономічну діяльність, освоєно нові види діяльності, основними з яких сьогодні є надання житлово-комунальних послуг. 

ТОВ "К.П.Верес" – учасник міжнародної торгово-промислової групи "Двері Білорусії", продукція якої користується попитом в усьому світі. 

Наш співрозмовник – Павло ГОНТА, директор  ТОВ "К.П. Верес". 

– Павле Петровичу, розкажіть, будь ласка, коротко про історію створення підприємства. Адже на перших порах воно займалося, наскільки нам відомо, торговельною діяльністю. Як виник задум змінити напрям роботи?

– Історія створення підприємства починається ще з 1996 року. Наша фірма є багатопрофільним комерційним підприємством, яке присутнє на ринку багато років і має  значний досвід продаж. І, як відомо, з 2013 року у ТОВ "К.П.Верес" змінилися власники, які є іноземними інвесторами. За короткий період було відновлено центр будівельних матеріалів "ВЕРЕС", оновлено виробничі потужності підприємства, налагоджено ринок збуту та зовнішньоекономічну діяльність, освоєно нові види діяльності, основними з яких сьогодні є надання житлово-комунальних послуг. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 987

Сфера комунальних послуг – одна з найважливіших соціально-значимих складових господарського комплексу м. Ковеля. Адже – це охайність і освітлення вулиць, озеленення територій і житлових районів: парків, скверів, ринків, вокзалів, стадіонів, територій культурних, навчальних закладів, територій забудови комунальної власності. І саме від професіоналізму і відповідальності людей, які працюють в цій сфері, багато в чому залежить затишок й комфорт кожного з нас.

Нашому місту таланить на відповідальних керівників, до яких належить  молодий, енергійний, мудрий і дбайливий  господарник, директор КП "Добробут"  Ігор Михалевич, який чітко й оперативно визначає й вирішує проблеми, що виникають у комунальній сфері, разом із колективом впевнено долає усі негаразди.

Ігор Миколайович очолив підприємство у 2016 році. На той час воно переживало не найкращі часи. Але труднощі новому керівнику та його дружній команді не стали на заваді, його виважені й впевнені дії вивели підприємство на новий рівень. Нині КП "Добробут" тримається "на плаву" й  пропонує якісний спектр послуг.  

– На нашому підприємстві трудиться 58 працівників, які обслуговують не лише м. Ковель, а й населені пункти об'єднаної  громади, –  розповідає Ігор Миколайович. – Цьогорічна сувора зима додала турбот, але спільними зусиллями разом із приватними підприємствами ми старалися впоратися  із очищенням снігових заметів на території громади, із підтопленнями  на її вулицях. 

Нині вирощуємо і ведемо догляд за зеленими насадженнями, готуємося садити клумби, займаємося встановленням дорожніх знаків, очисткою зливних каналізацій та ін. В минулому році за кошти міського бюджету придбано автомобіль-автовишку МАЗ (на знімку).

Багато років сумлінно і відповідально виконують свої обов'язки працівники підприємства – електрик Сергій Федчук, водії Дмитро Гуль, Олександр Єрьомєнко, трактористи Сергій Приступюк, Володимир Пірожик та інші

Завдяки "добробутівцям" з року в рік змінюється загальний вигляд нашого міста. Ковель стає більш чистим, впорядкованим, освітленим, квітучим. 

Досить символічно, що професійне  свято відзначають весною, коли усе навкруг оновлюється і починає розквітати. Ми побували у теплицях КП "Добробут", де за кожною рослинкою, кожним зеленим насадженням доглядають дбайливі руки озеленювачів Галини ГОЛУБ, Валентини ДЕНИСЮК, Оксани ГУЛЬ (на знімку). 

Тож  з нагоди професійного свята щиро й сердечно вітаємо Вас! На Ваших плечах лежить величезна відповідальність за забезпечення нормальної життєдіяльності громади. Ви – самовіддані люди, справжні патріоти, яким доводиться сьогодні працювати у досить непростих  умовах. 

Бажаємо міцного здоров'я, добра, благополуччя, затишних осель, мирного неба над головою, позитивних і доброзичливих споживачів, оптимізму та віри в майбутнє!

Світлана ТРОЦЮК.

Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.

Сфера комунальних послуг – одна з найважливіших соціально-значимих складових господарського комплексу м. Ковеля. Адже – це охайність і освітлення вулиць, озеленення територій і житлових районів: парків, скверів, ринків, вокзалів, стадіонів, територій культурних, навчальних закладів, територій забудови комунальної власності. І саме від професіоналізму і відповідальності людей, які працюють в цій сфері, багато в чому залежить затишок й комфорт кожного з нас.

Нашому місту таланить на відповідальних керівників, до яких належить  молодий, енергійний, мудрий і дбайливий  господарник, директор КП "Добробут"  Ігор Михалевич, який чітко й оперативно визначає й вирішує проблеми, що виникають у комунальній сфері, разом із колективом впевнено долає усі негаразди.

Ігор Миколайович очолив підприємство у 2016 році. На той час воно переживало не найкращі часи. Але труднощі новому керівнику та його дружній команді не стали на заваді, його виважені й впевнені дії вивели підприємство на новий рівень. Нині КП "Добробут" тримається "на плаву" й  пропонує якісний спектр послуг.  

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 323

Цьогорічна весна  подарувала мені  незабутню зустріч  із дивовижною, талановитою, сильною духом жінкою, солісткою Народного дому "Просвіта"  Світланою Оніщук.  

Без перебільшення можу сказати: "Світлана Адамівна  володіє колосальною енергетикою,  є справжньою народною артисткою, хоч і не має такого звання,   уособленням чарівної краси, жіночності, людиною, яка тридцять п'ять років  присвячує себе пісенній творчості на культурній ниві Ковельщини”.

Важко уявити хоча б один концерт у нашому місті без пісень, які виконує пані Світлана. Своїм талантом, потужним народним  голосом підкорює серця своїх шанувальників.  Це сольне  виконання українських пісень в  Народному аматорському ансамблі  пісні і танцю "Лісова пісня", гурті "Барви",  в минулому - аматорській хоровій капелі медичних працівників, жіночому складі  агітбригади на базі Ковельського медичного училища.

Із Світланою Адамівною   нам випала нагода поспілкуватись у її затишній, гостинній оселі, вдалося "зазирнути" у її закулісне життя, отримати масу позитивних емоцій у спілкуванні із цією прекрасною жінкою.

Світлана Оніщук "підкорила" моє серце із перших хвилин розмови.

– Усе матеріальне є тлінним і скороминучим, – розпочала розмову Світлана Адамівна. – Лише любов і пісня, як зернина, вічні. І проростають вони та дають дружні сходи у душах  тих, хто живе у правді, повсякденному труді, передає мудру науку Божу наступним поколінням.

– Світлано Адамівно,  Ви щаслива жінка?

– Слово "щастя" кожна людина розуміє по-різному. Для когось це –  матеріальні блага, слава і визнання. Але все це не вартує нічого  у порівнянні із  затишком у домі, де вас люблять та розуміють,  запашним буханцем хліба на столі, задушевною українською піснею. Але найбільше щастя для мене – це коли із моїми рідними і близькими усе гаразд, коли маю можливість допомагати іншим.

– Розкажіть нам про себе. Де Ви народились, де пройшли Ваші дитинство і юність? За велінням долі Ви опинились у Ковелі, хоча родом не місцева.  Як пов'язали своє життя із піснею?

– Народилася в с. Річиці колишнього Ратнівського, а нині уже Ковельського району.  Батьківська хата, де розпочалося моє родове коріння, знаходиться на березі річки Прип'яті. У нас дуже гарне мальовниче село, яке має річку,  а в центрі села – озеро. Мій тато Адам Феодосійович – музикант, закінчив культурно-освітнє училище і був вчителем музики у місцевій школі. Мама – Ганна Адамівна працювала секретарем у тому ж навчальному закладі. Співочий дар мені передала у спадок моя люба і дорога бабуся Марія (мамина мама). А дідусь був скрипалем. У нас вся родина співоча. В бабусі було четверо сестер, і всі вони  теж дуже гарно співали. Пісенний і музичний таланти перейняли і їхні діти.

З раннього дитинства я любила співати. Ще зовсім маленькою прибігала до бабусі, яка вчила мене виконувати українські народні пісні. Стільки народних фольклорних пісень  як знала бабуся Марія, напевно, в тій околиці не знав ніхто.  Навіть в свій час до нас з Москви приїздила  правнучка Льва Толстого, яка збирала фольклор нашої місцевості.

Моя тітка (мамина сестра) жила у Тамбові і, коли я їздила до неї у гості через Москву, то зупинялася у столиці, де мене також гостинно приймала онука видатного письменника.

Не пам'ятаю такого випадку, коли  в селі на якесь свято ми не співали у будинку культури. Усі концерти будувалися на основі виступів нашої родини.  Моя дорога ненька Ганна померла дуже рано (25 років тому), але від неї я навчилася бути господинею в оселі: прибирати, хазяйнувати на подвір'ї, пекти, готувати, шити,  вишивати, в'язати. Мама прищепила мені любов до всього живого: квіточки, комашки, усього, що подарував нам небесний Творець. Я дуже люблю хазяйнувати на подвір'ї,  доглядати  за туями, кущами, деревами, квітами і різними зеленими насадженнями. 

– Життєві стежки привели Вас у Ковель…

– Відчувала своєю дівочою душею, що пісня мене ніколи не залишить. Для мене прикладом був наш сільський лікар Іван Свиридович, якого, без перебільшення, ми називали земним ангелом-охоронцем.  Він, як ішов селом із своїм чемоданчиком із хрестиком, то усі люди віддавали йому шану. І я твердо вирішила, що коли закінчу школу, то не піду вчитися співати, адже Господь й так наділив мене цим даром, а стану "сільським доктором", як наш Іван Свиридович. 

Успішно склала іспити  на фельдшерський відділ  Ковельського медучилища. З першого курсу стала виступати в якості солістки у складі жіночої агітбригади, яка діяла на базі навчального закладу. Тоді керівником нашої групи був Сергій Бень. Коли вперше ми виступили на сцені Народного дому "Просвіта", перед нами виступав Народний аматорський ансамбль пісні і танцю "Лісова пісня". Це був такий високий рівень, що я, дівчина з села, як почула їх, то просто завмерла. 

Слухала заворожено і з великим зачаруванням дивилася на виступ. А які були хореографічні постановки! В той час керівником відомого ансамблю був Георгій Пастощук. Георгій Антонович відіграв велику роль у моїй пісенній творчості. Скільки житиму, то братиму приклад із цієї людини. Це – великий інтелігент, жартівник, спеціаліст. Він настільки поважав і цінував кожного аматора, що знав не тільки, хто з нас коли народився, а й коли дні народження членів наших родин. Він казав такі слова: "Так. Я – Заслужений працівник культури України, але хто я без вас, аматорів сцени?".

 Коли  Георгій Антонович почув моє соло у жіночій агітбригаді училища, то наприкінці концерту підійшов до мене і запросив співати у "Лісовій пісні". Я ретельно готувалась, адже виступати в такому ансамблі дуже почесно. Досі з трепетом згадую свій сольний виступ. Це була  хореографічна композиція "Ой, на Івана та й  на Купала". Пам'ятаю, як ніби учора виступали у Польщі, а весь зал аплодував стоячи. Тоді Георгій Антонович сказав: "От бачиш, а ти хвилювалась, це ж глядачі аплодували, передусім, тобі".

І все ж таки я хотіла повернутися у рідне село Річиця, щоб стати сільським лікарем. Однак волею долі, за сприяння відділу культури, який очолювала в той час Валентина  Шафета, за сприяння міської ради я, будучи ще незаміжньою дівчиною, отримала житло у Ковелі. Валентина Никандрівна – це людина, яка вміло керувала культурою у нашому місті, бувала на усіх репетиціях, цікавилась долею кожного аматора народного мистецтва, допомагала усім. Добра, щира, красива,  привітна, дуже інтелігентна і освічена жінка, яка жила проблемами культурної галузі. 

Не можу не згадати художнього керівника Народного дому "Просвіта" Володимира Заворотинського, талантами якого не один рік захоплюються поціновувачі прекрасного. Працюючи на відповідальній роботі,  він вміло об'єднував усіх учасників народної творчості. Його порядність, інтелігентність, краса душі, талант дипломата і натхне-нника вражають до глибини душі. Його справу продовжує син Юрій, який став прекрасним музикантом.

– Світлано Адамівно, але Ви все ж таки мріяли про медицину…

– В село я не повернулася, хоча дуже цього хотіла. Моє життя стало налагоджуватись тут, у місті залізничників. Двадцять п'ять років відпрацювала помічником санітарного лікаря в Ковельській санепідемстанції.  На той час в нас був дуже дружний і хороший колектив, який очолював головний лікар Ростислав Хільчук – людина слова і діла, професіонал своєї справи. Я дуже любила свою роботу, хоча була строгою і відповідальною. Можливо, не усі це люблять і сприймали мене якось інакше. Але я старалась ніколи не розгубити людяність. Мій керівник завжди відпускав мене на концерти, де б вони не проходили, адже розумів:  що треба – значить треба. 

– Наскільки відомо, то й долю свою зустріли у Ковелі? 

– Так. Свого чоловіка Олександра зустріла, коли проживала у гуртожитку, який мені надали від "Ковельпромбуду". Це  людина, яку мені послав Господь. Саша – моя надійна підтримка і опора, завжди в усьому допомагає. Він ніколи не скаржився і не скаржиться, що я поїхала з концертами чи десь виступати. Він розуміє, що пісня – моє життя, моя розрада. Але найбільший мій скарб – то  сім'я, адже це найцінніше, що у  мене є. Чоловік і син Дмитро - мої душа і серце,  без них я б нічого не досягла. 

Низько вклоняюся батькам свого чоловіка Борису Максимовичу та Уляні Вікентіївні, які вже відійшли у Царство Вічного спочинку, але  залишили світлий і водночас щемливий спогад у моїй пам'яті. Свекруха стала для мене другою мамою, і досі згадую її із сльозами вдячності.  Це була сільська жінка з Черська (Маневицький район), хоч і  неписьменна, але дуже мудра, скромна і добра. А ще – вона була турботлива, ніжна,  хазяйновита,  любила своїх дітей і завжди чекала мене. Ми завше мали про що поговорити і чим поділитися, а я старалася допомогти по господарству. 

Десь у тридцятирічному віці стала відвідувати Божий храм, де також співаю у церковному хорі. Коли нема виступів, не пропускаю жодної служби.

– Світлано Адамівно,  хотілося б згадати гурт "Барви", який  дарує радість людям і примножує славу Ковеля. 

– Відверто кажучи, чекала цього запитання. "Барви" – це ще одна яскрава і неповторна сторінка у моєму житті. В колективі згуртувалися достойні  і талановиті артисти та музиканти, творчістю яких захоплюються сотні шанувальників. Це – Ірина Новожилова, Василь Марцинковський, Ольга Балюк, Сергій Кіпень, Сергій Левчук, Сергій Воробей. Можна розповідати дуже багато, адже ми гастролювали  у різних країнах світу, бували в різних куточках Волині. 

З "Лісовою піснею" і "Барвами" виступали у Німеччині, Польщі, Білорусі, Росії, Югославії, Греції, Туреччині, Угорщині. Але найбільша радість – виступати перед сільською публікою, приїздити у найвіддаленіші куточки нашої Волині, чути слова вдячності від простих сільських людей. 

Значною постаттю у нашій культурі є музикант-віртуоз, керівник гурту "Барви" Олексій Кіпень. Вважаю, що таких людей, як Олексій Іванович, потрібно відзначати на державному рівні і присвоїти звання Заслуженого працівника культури України. Будь-який інструмент йому дається з легкістю, він покладе на музику будь-які ноти. А цей дар властивий не кожному.

– Пані Світлано, Ви вже багато років плідно співпрацюєте з німецькою організацією "Допомога дітям України". Розкажіть про це, адже Барзінгхаузен  є містом-партнером Ковеля. 

– Завдяки організації "Допомога дітям України" (м. Барзінгхаузен, Німеччина), яку очолює Лілія Бішофф, юні ковельчани із малозабезпечених родин впродовж багатьох років мають змогу бувати на оздоровленні та відпочити в Німеччині.

Між нашими містами налагоджено стосунки у сфері культури. Колективи міста Ковеля є учасниками святкових заходів у Барзінгхаузені.

Лілія Бішофф – не тільки щира благодійниця із чуйним серцем, а й людина, яка присвячує життя благородній справі. Ми постійно з нею на зв'язку, вона цікавиться долями ковельських дітей, які опинилися в складних життєвих обставинах. Дякую Богу і долі за те, що життєві стежки звели мене з пані Лілею.

Розмову вела 

Світлана ТРОЦЮК.

Фото Олега СЛЮСАРЯ 

та з домашнього архіву.

P.S. Дивне душевне піднесення і радість ще довго переповнювали наші серця, коли ми залишили поріг чепурної світлиці. І враз – перед нашим зором розгорнулась дивовижна виставка власноруч виготовленого одягу,  десятки світлин з концертів, кожен з яких містить цілу історію.

Світлана Адамівна бережно викладала блузки, костюми, спідниці, на яких милували око квіти, примхливі узори різних кольорів.

Праця жінки, її співочий дар – продовження народних традицій, що сприяють розквіту творчої багатогранності. Відчувається, що й чоловіки у сім'ї Оніщуків вміють господарювати. Життя без любові і допомоги своїх найрідніших і найближчих людей Світлана Адамівна не уявляє. Але головне те, що кожен член цієї сім'ї доповнює один одного, а ще – завжди готовий простягнути руку допомоги усім, хто цього потребує. За це їм – ласка Божа і шана людська.

С.Т.

Цьогорічна весна  подарувала мені  незабутню зустріч  із дивовижною, талановитою, сильною духом жінкою, солісткою Народного дому "Просвіта"  Світланою Оніщук.  

Без перебільшення можу сказати: "Світлана Адамівна  володіє колосальною енергетикою,  є справжньою народною артисткою, хоч і не має такого звання,   уособленням чарівної краси, жіночності, людиною, яка тридцять п'ять років  присвячує себе пісенній творчості на культурній ниві Ковельщини”.

Важко уявити хоча б один концерт у нашому місті без пісень, які виконує пані Світлана. Своїм талантом, потужним народним  голосом підкорює серця своїх шанувальників.  Це сольне  виконання українських пісень в  Народному аматорському ансамблі  пісні і танцю "Лісова пісня", гурті "Барви",  в минулому - аматорській хоровій капелі медичних працівників, жіночому складі  агітбригади на базі Ковельського медичного училища.

Із Світланою Адамівною   нам випала нагода поспілкуватись у її затишній, гостинній оселі, вдалося "зазирнути" у її закулісне життя, отримати масу позитивних емоцій у спілкуванні із цією прекрасною жінкою.

Світлана Оніщук "підкорила" моє серце із перших хвилин розмови.

– Усе матеріальне є тлінним і скороминучим, – розпочала розмову Світлана Адамівна. – Лише любов і пісня, як зернина, вічні. І проростають вони та дають дружні сходи у душах  тих, хто живе у правді, повсякденному труді, передає мудру науку Божу наступним поколінням.

– Світлано Адамівно,  Ви щаслива жінка?

– Слово "щастя" кожна людина розуміє по-різному. Для когось це –  матеріальні блага, слава і визнання. Але все це не вартує нічого  у порівнянні із  затишком у домі, де вас люблять та розуміють,  запашним буханцем хліба на столі, задушевною українською піснею. Але найбільше щастя для мене – це коли із моїми рідними і близькими усе гаразд, коли маю можливість допомагати іншим.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 812

Духова музика завжди супроводжувала і супроводжує важливі  події в житті людини – її перемоги, досягнення, масові заходи. А найбільше всіх оточуючих вражає блиск і розмаїття інструментів, ритмічність  звучання.

Цікавими у цьому зв'язку є й постаті керівників подібних оркестрів, адже робота у таких колективах надзвичайно важка, проте, безперечно, й цікава.

У 2011 році у нашому місті вперше був створений муніципальний естрадно-духовий оркестр під керівництвом Василя Марцинковського, який розпочав свою роботу   на базі міського Народного дому "Просвіта".

Мимоволі пригадалося, як десять років тому вперше почула гру оркестру у День Перемоги  9 травня 2011 року. Цього благословенного травневого дня наш древній Ковель ніби заусміхався від бадьорих  звуків духового оркестру. Маршова хода музикантів центральними вулицями міста наповнила повітря своїми мелодійними звуками, пробудила спогади  героїчної історії.

Ідея знову створити у Ковелі духовий оркестр виношувалась міською владою багато років поспіль. Однак зібрати колектив, у складі якого 20 музикантів, виявилося справою нелегкою.

Створений на початку 2011 року, муніципальний естрадно-духовий оркестр проводить репетиції на базі Народного дому "Просвіта", забезпечений усіма необхідними музичними інструментами та сценічним одягом. Фінансування оркестру здійснюється з міського бюджету.

Його керівник – Василь Марцинковський – музикант з багаторічним досвідом роботи, закінчив Луцьке культурно-освітнє училище (духовий відділ) та Рівненський інститут культури (хоровий факультет).

Трудову діяльність розпочав у Турійському районному будинку культури керівником духового оркестру, працював директором будинку культури селища Луків. Згодом отримав запрошення на посаду артиста оркестру в київський цирк "Мюзік-хол". Впродовж чотирьох років працював у муніципальному поліцейському духовому оркестрі в Португалії.

Місцевий духовий оркестр складається з духових та ударних інструментів. В його основі – корнети, альти, тенори, баритони, баси, труби, валторни, тромбони, флейти, кларнети, а також ударні музичні інструменти – барабани і тарілки, що дають оркестру ритмічну основу.

– Одна справа – створити колектив, а інша – "вдихнути" у нього життя, –  зізнається Василь Марцинковський. –  Адже для того, щоб колектив існував, потрібні постійна наполеглива праця, фінансова підтримка.

До складу муніципального естрадно-духового оркестру входять 20 представників найрізноманітніших професій, яких об'єднує любов до мистецтва, бажання бути корисними суспільству. Вони – активні учасники культурно-мистецьких заходів не лише міста, а й району.

У репертуарі муніципального оркестру – твори різних епох, форм і жанрів, весь спектр духової музики: марші, вальси, класичні твори всесвітньо відомих композиторів та сучасні твори українських авторів.

Ковельчани та гості міста уже не раз переконалися у виконавській майстерності колективу, мали змогу почути кращі зразки світової класичної та української музичної спадщини. Колектив оркестру удостоєний звання "народний". 

…Кожна музична композиція оркестру відрізняється своєю незвичністю та оригінальністю. Ця музика, здається, наповнена повітрям, у ній можна почути силу вітру, відчути потужну течію ріки. А ще у ній –  колосальна енергетика.

Прекрасні миті естетичної насолоди не зрівняти ні з чим.

У переддень ювілейного концерту, який відбудеться 6 березня ц. р. в концертній залі Народного дому "Просвіта",   хочеться сказати велике  спасибі учасникам оркестру, їх талановитому керівнику Василю Марцинковському за те, що не втомлюються дарувати радість людям. Часто жертвуючи власним часом, спілкуванням з рідними, вони поспішають на репетиції, концерти, аби знову і знову ми могли поринути у світ прекрасної музики.

Світлана ТРОЦЮК.

Фото з архіву оркестру.

Духова музика завжди супроводжувала і супроводжує важливі  події в житті людини – її перемоги, досягнення, масові заходи. А найбільше всіх оточуючих вражає блиск і розмаїття інструментів, ритмічність  звучання.

Цікавими у цьому зв'язку є й постаті керівників подібних оркестрів, адже робота у таких колективах надзвичайно важка, проте, безперечно, й цікава.

У 2011 році у нашому місті вперше був створений муніципальний естрадно-духовий оркестр під керівництвом Василя Марцинковського, який розпочав свою роботу   на базі міського Народного дому "Просвіта".

Мимоволі пригадалося, як десять років тому вперше почула гру оркестру у День Перемоги  9 травня 2011 року. Цього благословенного травневого дня наш древній Ковель ніби заусміхався від бадьорих  звуків духового оркестру. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 353

Сьогодні гість нашої газети – протоієрей Анатолій ЯЦКІВ, настоятель храму Св. Архістратига Михаїла (с. Перковичі Ковельського району), автор поетичної збірки "Синівський борг", яка  побачила  світ 31 грудня 2020 року. 

Моє серце переповнюється світлими й водночас приємними відчуттями, адже маю за честь розповісти  читачам нашої газети про людину високодуховну, освічену,  надзвичайно сильну духом, наділену найвищими  людськими якостями, талановитого поета і духовного наставника, патріота рідної землі, вірші якого допомагають переосмислити духовні і християнські цінності, відкрити свої душі для добра і милосердя. 

І ось тримаю в руках цінний скарб – першу поетичну збірку Анатолія Яцківа під  назвою "Синівський борг". Не можу оминути сказане мудре слово про поета-сучасника, яке так влучно написав Заслужений журналіст України, редактор газети "Вісті Ковельщини" Микола Вельма:

"Поезія о. Анатолія – це, образно кажучи,  філософія його тонкої і чутливої душі. Натхнення творити дав автору Сам Господь, настільки поетичні рядки проникливі, чуттєві, сповнені любові і поваги до людей, яким він несе Боже слово не тільки з амвона, а й з газетних шпальт, а тепер ще й із  вистражданої та омріяної книги. Тут стільки мудрих думок, життєвих притч і глибокозмістовних повчань і настанов, що вистачило б на декілька  поетичних праць. І добре, що о. Анатолій, переборюючи труднощі і негаразди на своєму життєвому шляху, зумів сформувати з написаного свій своєрідний поетичний кодекс честі і високої моралі…".

l

– Отче Анатолію, приємно знову з Вами спілкуватись, адже кожне сказане Вами слово не може залишити байдужим і спонукає замислитись над сенсом нашого буття. Відверто кажучи, вперше переживаю такі відчуття, тому трішки хвилююсь, адже ніколи не записувала  інтерв'ю із священиком. Розкажіть про себе, Ваш життєвий шлях, звідки Ви родом…

– Дякую за запрошення  і можливість поспілкуватися з Вашою газетою. Маю це за велику честь, бо з таким мені рідним газетним виданням знайомий і ставлюся до нього з теплотою із самого дитинства. Навіть ще трішки застав тих радянських часів, коли, власне, й газета малу іншу назву.

Я народився тут, на Ковельщині, в с. Козлиничах у сім'ї простих трудівників.

Мама – Анастасія Іванівна, яка зараз уже на пенсії, все життя працювала дояркою, і тато – Анатолій Петрович, нині вже покійний, теж весь свій вік провів у колгоспі. Маю рідного брата Петра, який від батьків перейняв любов до землі і своє життя пов'язав із селом та землеробством. Про себе, на відміну від брата, на жаль, так не можу сказати.

Після закінчення школи я намагався втілити свою давню дитячу мрію – стати футболістом і навіть вступив з такими намірами в один із львівських навчальних закладів. Проте, не склалося (посміхається). Потім була служба в лавах Національної Гвардії України, під час і після якої продовжилися мої пошуки себе. Одруження, народження доньки Анастасії…Життя летіло без зупинок.

– Бути священнослужителем  – відповідальна християнська місія, яка вимагає чимало знань й  умінь, а головне – відчуття того, що Ви можете йти праведним шляхом і  нести Слово Боже для усіх віруючих і тих, хто через біль, розпач і розчарування втратив цю віру. Коли до Вас прийшло усвідомлення і бажання служити Господу нашому, присвятити своє життя Церкві?

– Любов до Церкви мама прищеплювала нам з дитинства. Але свідомим прихожанином нашого Хресто-Воздвиженського храму в Козлиничах я став після служби в армії. Співав у церковному хорі. Потім, коли після одруження переїхав на постійне проживання у м. Ковель, то і тут, облюбувавши один із храмів, постійно відвідував богослужіння. Сан священика  прийняв вже у досить зрілому віці, коли мені виповнився 31 рік. Тоді ж вступив до Волинської духовної семінарії, яку закінчив у 2013 році.

Та навіть у такому віці недооцінював всю важливість і відповідальність цієї місії – бути пастирем. На початку інтерв'ю Ви  мене гарно характеризуєте, однак я вважаю, що це далеко не так, тому що навіть й на третину не відповідаю тим похвалам. Гріховна людська природа завжди намагається, як- то кажуть, брати своє, ким би ти не був.

Та, навчаючи  і допомагаючи виправлятись людям, я намагаюсь вчитися і виправлятися разом з ними.

Коли Бог мене обрав і поставив на таке місце, то маю нести цей послух і йти вперед, бо Святе Письмо каже: "Хто кладе руку свою на плуг, але обертається назад, той неблагонадійний для Царства Божого" (Єв. від Луки 9:62).

– Отче Анатолію, у Вашій поетичній збірці "Синівський борг" у вступному слові Ви пишете, що книга, яку Вам довелося написати, – це прояв безмежної любові і милосердя Божого до грішної людини. Це Ваш своєрідний пошук  самого себе?

– Прояв безмежної любові Божої до мене в даному випадку полягає у тому, що, незважаючи на всю мою гріховність, всі мої недоліки як людини і як священика, Господь дарував мені цю можливість – творити поезію. 

– І, все ж таки, що стало поштовхом до написання поетичних творів із таким глибоким змістом? Що змінилося у Вашому житті, коли побачила світ Ваша перша літературна "ластівка"? 

– Однією з причин цього, про що  я дав це зрозуміти у своїй першій збірці, є відхід у Вічність мого батька. Надто пізно  зрозумів, що дуже віддалився, що занурився у свої справи, у вир життя і не приділяв батькам достатньо уваги. Я знаю, що було чимало моментів, коли  мав би бути поруч з батьком, але не був, знаходячи для себе завжди якісь виправдання і пояснення.

Таким чином, якщо я недостатньо приділяв йому часу тут і не часто давав привід порадіти за мене і разом зі мною, принаймні нехай він порадіє за мене там. Я не сумніваюсь, що тато мене бачить.

З виходом книги змінилося дуже багато. Це дуже радісні відчуття, що є користь від твоєї праці, від того, що ти ділишся з людьми думками, мріями. 

– На які теми найскладніше писати?

– Найскладніше писати вірші-присвяти людям, яких уже немає з нами. Щоб бути повністю щирим у своїх рядках, треба самому пережити весь той біль, який ти описуєш. Водночас, усвідомлюю, що близькі та  рідні тієї людини, кому присвячений вірш, будуть читати його і таким чином  їх рани відкриватимуться знову і знову.

З одного боку, таким віршем  хочу дати можливість відчути, що та чи інша людина не забута, і біль її рідних – це і наша біль. З іншої – мене подеколи переслідує відчуття провини, що своїми рядками я спричинив чиїсь сльози і сколихнув чиїсь болючі спогади…

– Багато хто з відомих і  знаменитих творчих особистостей зізнається, що муза  до них приходить зазвичай вночі. Чи бувало так, що Ви  прокидалися або не могли заснути, адже думки  не полишали  якісь надзвичайні ідея чи сюжет до поетичних творів?

– Муза приходить по-різному (посміхається). Є вірші. які народжуються в автобусі, по дорозі на службу або зі служби. Так, були вірші, які я писав о другій годині ночі або о шостій ранку.

Мабуть з-пів десятка віршів чи трохи більше  написав за ідеями, які мені дав син Тимофій. Він постійно цікавиться, активно бере участь у процесі і намагається бути у курсі справ щодо моєї творчості.

– Які книги допомагають Вам у творчій роботі?

– Найбільше люблю історичні та пригодницькі книги. Взагалі історія та географія були моїми улюбленими предметами у школі. Напевно, звідси і вподобання у літературі.

Ну, і звісно, духовні книги. Священик має всебічно рости, досліджувати і вивчати служіння, котрому присвячене його життя, тому що має нести ці важливі у справі спасіння знання людям.

– Опишіть Ваше робоче місце.

– Ми живемо в однокімнатній квартирі, тому у нас з сином-школярем робоче місце одне на двох (посміхається). Письмовий стіл, комп'ютер, принтер для друку. А ще у нас чимало кімнатних рослин. Ними у нас займається наша мама.

– Чи є у  першої збірки свого роду "місія"? Що повинен зрозуміти читач, на Ваш погляд, коли перегорне останню сторінку?

– Місія, напевне, – це дуже гучне слово. Але буду щасливий якщо якісь рядки, того чи іншого вірша, залишаться у когось в душі і спонукатимуть на добро і на діла любові, на переосмислення і якісь позитивні зміни у душі, у ставленні до життя і до наших ближніх, до віри, до Церкви Христової та своєї батьківщини України. На виправлення помилок, які всі ми в тій чи іншій мірі робимо.

–  Храм Св. Архістратига  Михаїла знаходиться у  "глибинці" – в с. Перковичах, що на Ковельщині.  Вам доводиться щонеділі добиратися туди звичайною "маршруткою". Це складно?

– У народі існують стереотипи, що священику краще і "почесніше" служити у якомусь великому храмі десь у місті, де на кожну службу приходить кілька сотень людей.

Я переконаний, що Бог не ділить нас за такими критеріями, і Церква Христова не ділиться на міську і сільську, віра не ділиться на селянську та інтелігентську. І віряни з тієї самої поліської глибинки нічим не гірші, ніж віряни з мільйонного міста-мега-полісу. І вони потребують духовної підтримки, молитов, служби Божої. 

Наш храм у Перковичах знаходиться на кладовищі, і це особливе намолене місце. Немає шуму, немає зайвої суєти, що дозволяє налаштуватися на молитовний лад. Я отримую радість від свого служіння, і це – найважливіше.

У всьому можна знайти свої переваги, навіть у службах в маленьких селах і в доїзді туди звичайним рейсовим автобусом.

– Отче Анатолію, як сьогодні вистояти і не втратити остаточно віру у Бога  звичайній людині? Адже ні для кого не секрет, що світ наповнений злом, помирають і хворіють наші близькі й знайомі. Як пережити усі ці нелегкі випробування?

– Без віри вижити у такі складні часи дуже важко. Прогресуючи технологічно, на жаль, людство деградує духовно. Суспільство максимально зациклене на матеріальних благах, і в гонитві за ними ми втрачаємо і нехтуємо тими духовними орієнтирами, які закладені у кожній людині Творцем.

У цій суєті і вирі справ, як би там не було, людина має знаходити час для спілкування з Богом, для роздумів про свою душу і про її спасіння, відвідувати храм Божий. Бо значна кількість людей сприймає Церкву, як таку собі комунальну установу, де можна задовольнити якісь свої потреби: посвятити паску, похрестити дітей, повінчати молодих, поховати близьких, відслужити молебень, бо хтось захворів, і т. д. Безумовно, коли у подібному виникає необхідність, то це потрібно звершувати, але, самі по собі відвідини храму людиною тільки "по потребі" не є справжнім живим спілкуванням з Богом. 

Світ наповнений злом, тому що ним наповнені ми з вами. Зла нам сюди не принесли "інопланетяни".

Якби кожен з нас боровся зі злом у самому собі, то і вплив зла в загальному у світі був би значно менш відчутнішим. Без живої віри і молитви, без справжнього спілкування з Богом зло не перемогти.

– І насамкінець розкажіть, над чим працюєте нині? Наскільки відомо, Ви взялися за написання нової збірки?

– На даний час працюю над новою збіркою. Написано вже більше двох десятків віршів. Нинішні твори пишу довше і прискіпливіше, я б сказав, бо став значно вимогливішим сам до себе. Моя рання творчість була більш простою, адже я писав для своєї вайбер-спільноти "Дорога Життя" і не знав, що це буде книга. Міг сісти написати вірш за годину, а потім до вечора написати ще один. Сьогодні ж на створення одного вірша  може піти кілька днів.

Я вже знаю, як називатиметься збірка, кому вона буде присвячена і навіть приблизно уявляю, що буде зображено на обгортці книги. Дай, Боже, здоров'я діждати її нам усім.

А ще, сподіваюся, що ми таки зможемо подолати епідемію, що будуть зняті всі карантинні обмеження і у другої збірки (знову ж таки, якщо буде на те Божа воля і будемо всі здорові) відбудеться повноцінна презентація. У першої збірки, на жаль, ніякої презентації не було.

– Що побажаєте читачам нашої газети?

– Читачам "Вістей Ковельщини"  бажаю міцного здоров'я перш за все. Кріпості сил і терпіння переносити всі ті негаразди, які випадають нам у житті. Бажаю миру в душі, миру в сім'ях і миру в державі нашій Україні!

Ну і, звісно, читайте і бережіть "Вісті Ковельщини" – цю неповторну просвітницьку колиску нашого міста і району! До побачення, і нехай Благословить нас усіх Господь!

Розмову вела 

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: отець Анатолій у родинному колі; з татом Анатолієм Петровичем; Пасха Христова – с. Колодяжне, 2018 р., з отцем Іваном ГОРУНОМ.

Фото 

з домашнього архіву.

Сьогодні гість нашої газети – протоієрей Анатолій ЯЦКІВ, настоятель храму Св. Архістратига Михаїла (с. Перковичі Ковельського району), автор поетичної збірки "Синівський борг", яка  побачила  світ 31 грудня 2020 року. 

Моє серце переповнюється світлими й водночас приємними відчуттями, адже маю за честь розповісти  читачам нашої газети про людину високодуховну, освічену,  надзвичайно сильну духом, наділену найвищими  людськими якостями, талановитого поета і духовного наставника, патріота рідної землі, вірші якого допомагають переосмислити духовні і християнські цінності, відкрити свої душі для добра і милосердя. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 753

Успішна діяльність будь-якого підприємства, організації,  об'єднання значною мірою залежить від компетентності,  порядності, відповідальності керівника, котрий повинен  чітко дотримуватися  вимог чинного законодавства України. Незнання законів не звільняє  його від відповідальності.

Нещодавно  члени  садівничого масиву "Машинобудівник" зібрались  біля третього корпусу ВАТ "Ковельсільмаш", аби обговорити наболілі для них питання, які впродовж багатьох років не вирішувались.  

 За словами садоводів, ситуація, що склалася навколо садівничого масиву, викликає неабияке занепокоєння, адже його голова, обіймаючи  посаду з 2008 року, не виконує свої прямі службові обов'язки: не проводить звітно-виборні збори, жодного разу не звітувалася про свою діяльність, одноосібно призначає  або виводить зі складу членів ради та контрольно-ревізійної комісії, відмовляє членам товариства у їх бажанні ознайомитися із Статутом товариства.

Олександр Балак, багаторічний член дачного масиву "Машинобудівник", запропонував присутнім  вирішити конфліктну ситуацію мирним шляхом, визначитися із датою проведення звітно-виборних зборів. Олександр Сергійович запросив до діалогу голову  Тамару Матошняк, на яку чекали на вулиці  майже 50 чоловік. 

Голова товариства уважно вислухала зауваження громади, погодилася, що далеко не все вдавалося зробити,  як хотілося, але на це були, за її словами, об'єктивні причини. Однак так і не змогла пояснити,  чому за 12 років не відбулися жодні збори.

 Присутніх цікавило,  яка сума коштів надходить щорічно від членських внесків, на що вони витрачаються, де протоколи засідань ради, куди спрямовуються кошти (благоустрій, водовідведення, вивіз сміття та інше), чому у товаристві відсутня посада бухгалтера, а рада масиву, контрольно-ревізійна комісія призначаються одноосібно головою масиву, чому самотужки збирає  членські внески, як можна одночасно бути головою, бухгалтером у ті ж самі години роботи?

Одне із найголовніших питань, яке цікавило учасників зустрічі, – чому до цих пір не вирішено  питання  електропостачання.

Олександр Балак доступно пояснив, яким чином можна налагодити електропостачання, адже біля залізничних колій через садівничий масив  проходить електролінія.

Власне, багато садоводів згодні скластися коштами, аби провести електроенергію до своїх дачних обійсть.

Тамара Матошняк погодилася зайнятися проведенням електропостачання і зробити все від себе залежне, аби виправдати довір'я членів товариства, пообіцяла провести збори і відзвітувати про  використані кошти. Але, крім слів, питання не зрушилося з місця.

Ще один з активістів Сергій Карпік, який в свій час багато років очолював громадську організацію, закликав учасників зустрічі об'єднатися, аби разом вирішувати проблеми, що назріли.

– Будь-яка громадська організація (в т. ч. садівничий масив) повинен мати  Статут, голову, раду, ревізійну комісію, бухгалтера, – зазначив у виступі Сергій Васильович. – Це передбачено відповідним Законом України.  В зв'язку з цим  слід регулярно скликати  звітні збори, контрольно-ревізійна комісія має відзвітувати про використані кошти. Голова обирається громадою, адже саме громада – найвищий орган влади товариства і має вищі повноваження, ніж голова. Рада і голова обираються чи переобираються під час загальних зборів. Призначати одноосібно членів ради – це грубе порушення Статуту, а відповідно й Закону України. 

Завершуючи сказане, пан Сергій ще раз наголосив, що кожна людина повинна знати свої права і обов'язки,  ознайомитись із Статутом, бо це не є таємницею.

Члени садівничого  масиву "Машинобудівник" зобов'язали Тамару Матошняк провести загальні збори, як і передбачено Законом,  у місячний термін, а оголошення про  місце їх проведення, дату і час опублікувати в газеті "Вісті Ковельщини".  Після того, як відбулася зустріч дачників із керівником садівничого масиву,  в газеті "Вісті Ковельщнни" 28 січня 2021 р.  надруковано оголошення під заголовком "До уваги садоводів садівничого масиву "Машинобудівник", де рада масиву повідомляє, що загальні збори садоводів відбудуться 25 лютого ц. р. о 15.00 год. в приміщенні Палацу  культури ім. Т. Г. Шевченка.

Газета "Вісті Ковельщини" готова допомагати членам "Машинобудівника", які чекають на підтримку  журналістів. Написаним вище  ми не беремо на себе ролі  "судді", а лише висвітлюємо подію,  куди   прибули на запрошення людей. Про те, як складатиметься ситуація надалі, розповімо в подальших публікаціях.

Світлана ТРОЦЮК.

НА ЗНІМКАХ: зустріч садоводів садівничого масиву "Машинобудівник" на території "Ковельсільмашу";  такий вигляд мав у день зустрічі садівничий масив при в'їзді на його територію.

Фото автора.

Успішна діяльність будь-якого підприємства, організації,  об'єднання значною мірою залежить від компетентності,  порядності, відповідальності керівника, котрий повинен  чітко дотримуватися  вимог чинного законодавства України. Незнання законів не звільняє  його від відповідальності.

Нещодавно  члени  садівничого масиву "Машинобудівник" зібрались  біля третього корпусу ВАТ "Ковельсільмаш", аби обговорити наболілі для них питання, які впродовж багатьох років не вирішувались.  

 За словами садоводів, ситуація, що склалася навколо садівничого масиву, викликає неабияке занепокоєння, адже його голова, обіймаючи  посаду з 2008 року, не виконує свої прямі службові обов'язки: не проводить звітно-виборні збори, жодного разу не звітувалася про свою діяльність, одноосібно призначає  або виводить зі складу членів ради та контрольно-ревізійної комісії, відмовляє членам товариства у їх бажанні ознайомитися із Статутом товариства.

Олександр Балак, багаторічний член дачного масиву "Машинобудівник", запропонував присутнім  вирішити конфліктну ситуацію мирним шляхом, визначитися із датою проведення звітно-виборних зборів. Олександр Сергійович запросив до діалогу голову  Тамару Матошняк, на яку чекали на вулиці  майже 50 чоловік. 

Голова товариства уважно вислухала зауваження громади, погодилася, що далеко не все вдавалося зробити,  як хотілося, але на це були, за її словами, об'єктивні причини. Однак так і не змогла пояснити,  чому за 12 років не відбулися жодні збори.

  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 447