У місті Віктора знав чи не кожен другий. Батько займав престижну посаду в торгівлі, до нього ставилися з повагою. Бо вмів кожного вислухати, кожному поспівчувати, порадити, а в разі потреби – й допомогти. Кому – дефіцитними тоді коробкою шоколаду чи пляшкою коньяку, кому – «живими» грошима, кому – заступництвом перед начальством.

При цьому ніколи не хизувався своєю доброчесністю, не вимагав «могоричів», а просто робив добро людям, як навчали мама і тато.

У Віктора характер був схожий, хоч належав уже до іншої, повоєнної генерації молодого покоління. Найголовніше, що нікого не ображав, не принижував і намагався у ставленні до інших бути максимально ввічливим й уважним. Можливо, саме через це батько взяв його до себе на роботу і посприяв у призначенні начальником одного з відділів.

Хлопець був статний, гарний, а тому дівчата крутились біля нього, як оси біля меду. Неабияке значення мало й те, що у Віктора завжди водилися гроші, він був щедрим і гостинним, вмів у будь-який момент накрити «поляну» і гарно всіх пригостити. 

Окрім того, любив і цінував дівочу красу. Всі його приятельки мали гарні фігури, витончені манери і неабиякий досвід в інтимних розвагах. А чого іще треба юнаку, коли грає кров в тілі і серце прагне любові і ласки? Батько особливо не перечив розвагам сина, бо й сам у молодості вмів «відірватися», але якось зауважив:

– Знаєш, Вікторе, пора подумати й про одруження, адже тобі вже не шістнадцять.

– На все свій час, тату, — казав у таких випадках син. – Я ще не знайшов дівчини своєї мрії.

І ось такий час настав. На одній з вечірок Віктор познайомився із симпатичною білявкою Ніною. Вона, як виявилося, працює вчителем в школі, цікавиться літературою й мистецтвом, добре орієнтується в течіях і стилях сучасної музики.

«О, це якраз те, що мені потрібно, — подумав про себе Віктор. – Майбутня дружина вчитиме мене культури, етики й естетики, з чим у мене, м’яко кажучи, не все гаразд».

Десь через півроку зіграли весілля. Банкет відбувся в найкращому ресторані міста за участю великої кількості поважних гостей. Батько нареченого «перепив» декілька тисяч доларів, котрих вистачило, щоб придбати однокімнатну квартиру – тоді ціни на житло не були надто високими. 

Згодом в молодої сім’ї народився первісток. І тато, і мама були щасливі безмежно. Однак згодом на сімейному обрії з’явилися хмари. Дружині, педагогу за освітою, не подобалося, як Віктор спить, їсть, що читає і які телепередачі дивиться. Вона постійно повчала правилам етики і естетики, про що мріяв її коханий перед весіллям, дорікала, що у нього немає вищої освіти. Одного разу навіть заявила:

– Мені з тобою соромно бувати в компаніях колег. Ти поводишся, наче мужлан неотесаний.

Оскільки Віктор був людиною не злою, а навіть доброю, не встрявав у суперечку, клято тягнув лямку домашнього «воза», справно поповнював домашню скарбничку заробітною платою, яка останнім часом значно зросла. 

Але дружині цього було мало. Вона постійно дорікала чоловікові то з одного, то з другого, то з третього приводів. А привід завжди знайдеться – була б людина…

Одного дня, прийшовши з роботи, жінка категорично заявила:

— Їду із подругою на заробітки в Португалію.

Звістка ошелешила Віктора.

— Як це – їдеш? А сім’я, дитина? – тільки й спромігся запитати. 

– У тебе є батьки, робота. От і викручуйтеся. А я хочу пожити сама для себе в Європі, трохи євриків заробити.

– Та ми ж ніби не бідуємо.

– Не твого розуму діло. Вирішила – значить поїду. 

Отак Віктор в самому розквіті чоловічих сил і можливостей опинився в ролі не то вдівця, не то холостяка. Від’їзд дружини став для нього справжнім шоком. І хоч намагався погані думки гнати від себе подалі, посилену увагу приділяти сину-першокласнику, на душі було важко й боляче.

Друзі намагалися його заспокоїти, запрошували на вечірки, в ліс на природу, але чоловік відмовлявся. Іноді йому не хотілося нікого не бачити і не чути. Трохи втішала робота, але виконував її не так активно, як раніше. Навіть батько якось зауважив:

– Візьми себе в руки, будь мужчиною! У тебе ж дитина росте.

Та легко радити комусь, а спробуй сам себе в руки взяти, коли вони із розпачу опускаються.

Так ішли дні за днями. Минув один рік, другий, але дружина додому не поверталася. Вона посилала гроші, дещо із одягу, взуття для сина, але приїжджати не поспішала. Злі язики почали Віктору нашіптувати, що його кохана завела шури-мури із якимсь багатим португальським бізнесменом і навіть переїхала жити в його розкішний будинок.

Зрозуміло, що подібні розмови ані настрою, ані здоров’ю чоловікові не додавали. Він став погано спати ночами, втратив апетит й інтерес до життя. Його ніщо не тішило: ані успіхи в навчанні сина, ані перспективи кар’єрного зростання, які з’явилися за місцем роботи. Згодом відчув, що стає важко ходити і навіть сидіти.

Батько і друзі, бачачи, як людина тане на очах, змусили його пройти обстеження в обласній лікарні. Висновок був невтішний: злоякісна пухлина. Запропонували операцію, але Віктор категорично відмовився. Не допомогли умовляння з боку рідних і знайомих, лікарів. «Хай буде так, як Бог дасть», — твердо сказав у відповідь.

Помер герой нашої сумної розповіді холодної зимової пори. На похорон зійшлося багато людей. Примчала з далекої Португалії і Ніна. Вона палко виціловувала обличчя чоловіка, котрий лежав у труні, наче живий, рясно вмивалася слізьми. Час від часу, ніби забувши на мить, чому вона тут, командним голосом віддавала накази близьким і рідним стосовно часу і місця поховання, поминальної служби, жалобного обіду.

Траурна церемонія пройшла традиційно: священик проголосив проникливу проповідь, яка викликала сльози в багатьох присутніх, біля могили найближчі друзі сказали по кілька прощальних слів. Один з них, не стримавшись, заявив:

– Наш друг ще міг би жити й жити, якби не зустрів колись на своєму шляху зрадницю і брехуху. Я не маю права її судити, бо суддею всім нам є Господь Бог. Але хай запам’ятає: такий гріх, який скоїла вона, Всевишній не прощає!

Всі на мить завмерли, зрозумівши, про кого йдеться. Лише Ніна, зробивши вигляд, що не почула слів на свою адресу, повернулася до батька Віктора і діловито розпорядилася: «Не забудьте запросити усіх на поминальний обід».

На обід, який відбувся в тому ж ресторані, що колись весілля, друзі Віктора не прийшли: вони вшанували пам’ять покійного в іншому місці, де не було лицемірства, пустослів’я і нещирості…

Олекса ДОСВІТНІЙ.   

У місті Віктора знав чи не кожен другий. Батько займав престижну посаду в торгівлі, до нього ставилися з повагою. Бо вмів кожного вислухати, кожному поспівчувати, порадити, а в разі потреби – й допомогти. Кому – дефіцитними тоді коробкою шоколаду чи пляшкою коньяку, кому – «живими» грошима, кому – заступництвом перед начальством.

При цьому ніколи не хизувався своєю доброчесністю, не вимагав «могоричів», а просто робив добро людям, як навчали мама і тато.

У Віктора характер був схожий, хоч належав уже до іншої, повоєнної генерації молодого покоління. Найголовніше, що нікого не ображав, не принижував і намагався у ставленні до інших бути максимально ввічливим й уважним. Можливо, саме через це батько взяв його до себе на роботу і посприяв у призначенні начальником одного з відділів.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 486

Чоловіки і жінки – абсолютно різні. І з цим фактом важко не погодитись. Але, водночас, вони схожі так само, як і різняться. Хоча усі відмінності, несумісності, суперечності часто-густо у представників протилежних статей, на жаль, найяскравіше проявляються… в шлюбі.

…Заплакана жінка, перелякані діти, шоковані сусіди. Вкотре «розійшовся» глава сімейства, який і сам не знає, чого хоче. То йому обід погано смакує, то вечеря не так приготована, то вдома не «як треба» прибрано, то жінка «скоса» на нього глянула…

«І знову в неї холодильник порожній, й чомусь малому нові кросівки потрібні. А нащо вони йому взагалі? Щоб, як минулого разу, тиняючись з м’ячем по вулиці, вгатив ним в сусідське вікно? І дочка вечорами невідомо, де вештається. І як же так вдатися?..», — схожі «промови» чи не щодня доводиться вислуховувати багатьом нашим жінкам, котрі зазвичай, навпаки, є чудовими дружинами, турботливими матусями, гарними господинями, які встигають геть усе й, так би мовити, є генератором всіх домашніх справ.

«Жінчині докори й сльози вже в печінках сидять: допікає й допікає, а що їй бракує? Одягнена, як пава, виглядає, наче писанка. Бачите, їй «вгору ніколи глянути». Хоча б вже мовчала… З подругами ніби не бачиться. А у своїй «конторі» цілими днями з ким теревені розводить? Он, дітьми краще хай більше займається – чемнішими будуть», — не раз чула скарги деяких знайомих горе-мужчин (бо інакше ніяк їх назвати не можу), котрі не задоволені своїм подружнім життям і, як на мене, цілком заслуженими і справедливими «претензіями» їхніх других половинок, котрі від своїх чоловіків хочуть лише трішечки тепла, підтримки, вдячності й уваги. А натомість – безконечні приниження, п’яні вибрики, сліпа байдужість, недоречні повчання й докори, докори, докори… Але це ще у кращому разі.

– Не розумію, чим не догодила, — жаліється одна моя знайома. – Чоловіка наче підмінили. Де подівся він – колись ласкавий, люблячий – не знаю. Побив, забрав з кишені останні сто гривень і пішов собі геть. Додому з’явився п’яним десь під ранок. Певно, знову втішався «на стороні».  Добре, хоч напився так, що вже на ногах не стояв. Бо знову була б бита…

Скільки безнадійності, безвиході, сліз і болю! І все – в одній фразі: чоловік б’є жінку. Що робити? Сумно, але таких випадків дуже багато у повсякденному житті. Навіть більше, ніж звичайного щастя. Це не може не засмутити.

Важко щось порадити тій моїй знайомій. Чужа сім’я – темний ліс. Знаю її давно, як мудру жінку. Добре, що не влаштовує вдома «концертів» з приводу чоловікових коханок, аби, як каже, не травмувати зайвий раз дітей. А вони в цій сім’ї теж частенько отримують «на горіхи», бо татусеві, виявляється, все одно, на кого замахнутися. Щойно «запахне» сваркою, дітлахи нишкнуть, як мишенята.

Ось в цьому найбільша трагедія. Оту батьківську незрозумілу жорстокість бачать діти. І добре, якщо це не спотворить їхнього майбутнього світогляду, не зробить їх агресивними і небезпечними для суспільства. Адже скільки знаємо прикладів бійок підлітків, які інколи закінчуються бідою, скільки їх в юному віці опиняється на лаві підсудних й через це ламають своє життя. 

Так, насилля над дітьми – це болюче питання, яке викликає серйозну стурбованість суспільства. А от насилля між чоловіком та жінкою інколи «табу», мовляв, раз б’є – значить любить. Чесно кажучи, оця народна мудрість на мені, наприклад, свого часу не спрацювала.

Яка ж була безглузда, коли вийшла заміж і думала, як мені поталанило: такий «діамант» відітнула. А зараз, набравшись досвіду, зрозуміла, що просто, намалювавши у своїй уяві ідеал, думала, що він правий у всьому. Тож у всьому винна я – така «неідеальна», така «не варта» цього «принца».

Та казка закінчилась дуже швидко: «принц» обернувся в чудовисько, яке й зараз тривожить у снах…

Не хочу ворушити минулого, але з часом зрозуміла, що жити потрібно для себе, своїх дітей, батьків, тому що інші можуть не оцінити ні почуттів, ні старань. 

Подібний до мого сценарій сімейного життя, на жаль, мав і має місце й у деяких моїх знайомих молодих жінок. 

– Живемо вже шостий рік, у нас двійко маленьких дітей. І ось мій чоловік почав «розпускати» руки, — розповідає Лариса (з етичних міркувань не називаю справжніх імен моїх співрозмовниць). – Раніше, наче не було все так погано, а після новорічних свят, ніби з цепу зірвався. Я раптом усвідомила, що усі ці роки я для нього ніхто, просто непотрібна річ. Коли хотіла вперше подати на розлучення, наші батьки наполягали примиритись, мовляв, він «так кається», казали, ми обоє винні.

Але це не в нашому випадку. Бо коли б’є лише за те, що тримісячна дитина заплакала і не дала спокійно додивитись футбол, треба втікати від нього на край світу…

А ось ще одна історія. Марині 31 рік, має п’ятирічного синочка. Зі своїм обранцем в шлюбі вісім років.

– Сьогодні знову отримала стусана, — якось поскаржилась мені. – Ударив перший раз приблизно через рік після весілля. Шкодував, вибачався… Через півроку це знов повторилося, а тепер в нього руки «сверблять» майже щотижня. І вже не кається, бо для нього дати ляпас, потягати за волосся, штовхнути – це не означає вдарити, а так – пострахати. Ще трохи потерплю, а там — сина за руку і геть від нього.

Багато жінок потерпають від знущань у сім’ї, але не кожна признається, не всі розуміють, що це страшне лихо. Це злочин, який потребує покарання. 

В поліції розповідають, що реагують на всі сигнали. Але буває так, що жінка поскаржиться, а потім сама прийде і просить не карати чоловіка, бо вже помирилися. А через деякий час все повторюється знову. «Стражі» порядку називають найбільш поширені причини насилля. Це, перш за все, низький рівень особистої культури, зловживання алкоголем, психічна неврівноваженість особи. 

Як повідомили в Ковельському відділі поліції, нині на обліку перебуває 589 сімейних дебоширів, з яких 67 – дебоширок (!). З початку року складено 488 адмінпротоколів про вчинення насильства у сім’ї (стаття 173-2), які направлено в суд для прийняття рішення.         

До слова, згідно із законодавством до відповідальності притягуються не лише за вчинення будь-яких дій фізичного характеру в сім’ї, але й психологічного, економічного.

Наші жінки зазвичай не роблять надбанням громадськості випадки насилля в сім’ї. І, може, саме це заважає шукати в повній мірі шляхів вирішення цієї проблеми. Буває, що і сусіди знають, як погано живе та чи інша сім’я, як страждають там діти, але не втручаються. Дружина також намагається все тримати у таємниці. А закони про попередження насильства у сім’ї, як це зазвичай буває, знають ті, хто й не думає їх порушувати. 

Ця суспільна проблема потребує вирішення на рівні держави, адже багато конфліктів виникає через нестатки, бідність, неспроможність просто прогодувати сім’ю. І це питання вимагає комплексного вирішення. 

Але наостанок моя порада: не потрібно розраховувати на державу, сусідів чи рідних. Тільки на себе. 

Розповідь про цю молоденьку дівчину нехай стане повчальною для тих, хто потрапив в «лапи» домашнього тирана.

Вона «нажилася» з ним за рік… 

А перед тим, як стати на рушничок щастя, думала, що вона для нього найвродливіша, найбажаніша, найкоханіша… Виявилась, що найгірша у світі. 

Коли востаннє підняв на неї руку, навіть речі не збирала й так, як є, пішла від нього. Він її довго шукав, але знайти не зміг. 

Довго від нього ховалась. Вона не простить його нізащо…

Вирішила почати життя з чистого листка. Але, як би там не склалося, заміж більше не вийде. 

Вона любила його до безтями. Як їй боляче було подати заяву на розлучення! Сльози лилися струмком…

Шлюборозлучний процес триває і зараз, але вона нічого міняти не збирається. Перед очима весь час стоїть жахлива картина того, як він вдарив її вперше… 

Вона так хотіла, щоб це виявилося сном. Але ж це – реальність. І вона зробила свій вибір. І вибір правильний.

Якщо чоловік підняв руку, він повторить це. І ніякі його умовляння і клятви не повинні переконувати жінку у тому, що це ніколи не повториться. З таким чоловіком треба розлучатися, а не давати йому «другий» шанс. Пошкодувати вкотре – означає підписати собі вирок. Воно того варте?  

Вікторія ЗІНЧУК.   

Чоловіки і жінки – абсолютно різні. І з цим фактом важко не погодитись. Але, водночас, вони схожі так само, як і різняться. Хоча усі відмінності, несумісності, суперечності часто-густо у представників протилежних статей, на жаль, найяскравіше проявляються… в шлюбі.

…Заплакана жінка, перелякані діти, шоковані сусіди. Вкотре «розійшовся» глава сімейства, який і сам не знає, чого хоче. То йому обід погано смакує, то вечеря не так приготована, то вдома не «як треба» прибрано, то жінка «скоса» на нього глянула…

«І знову в неї холодильник порожній, й чомусь малому нові кросівки потрібні. А нащо вони йому взагалі? Щоб, як минулого разу, тиняючись з м’ячем по вулиці, вгатив ним в сусідське вікно? 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 418

Їдемо і йдемо, здалека та зблизька до цього святого куточка України. І це не випадково. Бо в душі, поруч із любов'ю до рідних, добротою до близьких, вірою в Ісуса Христа та Пресвяту Богородицю, є комірка з духом Лесі Українки.

Відчинімо двері до Лесиної душі. Пам'ятаєте картину, де іконописець зобразив двері без клямки, а за ними у сяйві – Ісуса Христа? Не Він до нас іде – це ми до Нього маємо йти. Він чекає.

Так само і до Лесі заходьмо, щоб напитися з криниці мудрого Слова, втамувати духовну спрагу.

Чим далі від того фатального дня смерті 1 серпня 1913 року, тим ясніше сяє зоря нашої княгині поезії та пророцтва.

l

Сьогодні, на 26-му році Незалежності, ми опинилися, як у "Давній казці", на роздоріжжі. Карлос та Гвідо  пішли праворуч і ліворуч. Бертольд  обрав прямий шлях з народом і співцями. Здобув перемоги, прийшло багатство і, як це буває,  вже замало стало грошей. Забув, кому він завдячує своїм перемогам. І тепер в його країні:

"Почалися нескінчені

Мита, панщина, податки...

–––––––––––––––––

Люди мучились, мов в пеклі,

Пан втішався, як у раю".

А Бертольд у своїй безмежній владі хоче підкорити співця-поета, а коли той відмовляє, запроторює його  до в'язниці. Вдумайтеся: чи це не світлина сьогодення?

І повстав народ, бо Слово віще в темницю не сховаєш, і вбив Бертольда. Замислімося: Леся не оспівує і не возвеличує переможця, не пропонує в кінці казки кисільні береги і молочні ріки. Вона знає, що прийде на зміну інший володар, такий, як і Бертольд.

І ця казка скінчиться тоді, коли припиниться війна Слова правди із словоблудством і злом.

Не менш пророча картина зафіксована Лесею в поемі "На руїнах".

…На руїнах Єрусалиму (України) – покинуті жінки. Чоловіки на заробітках в Ассирії,  Ніневії, Вавілоні.  В нас – у Польщі, Італії, Португалії.

Коли розчаровані, знедолені і збайдужілі люди, яких, на жаль, немало серед нас і сьогодні,  приречено промовляють: "Нащо руїну захищати…", то пророчиця Тірца (Леся) мудро наставляє:

"Потрібна оборона і руїні,

Бо ж земля ця наша…", (читай: українська, найквітучіша, найродючіша, найбагатша і не згоріла, і прийде ворог та стане її обробляти).

Леся не має розгубленості ні в тій далекій, ні в цій сучасній війні: "Живий наш Бог і ми живі". А старовинну арфу (як символ), на якій не вистачає струн, а співцю пророчих слів, вона кидає у воду священного Йордану. Бо потрібне нове Слово – запальне, правдиве, діяльне.

Леся не просто поет-лірик. Ні! Вона – філософ і глашатай боротьби за волю і кращу долю. Вона впевнена, що: "Месники дужі, візьміть мою зброю!", – відгукнеться у нашому серці.

l

Пишу, а з моїми думками перегукуються думки, висловлені на заході, приуроченому дню смерті Лесі Українки 1 серпня ц. р. в Колодяжному.

Отець Іван Оринчак, настоятель Свято-Миколаївського храму УПЦ КП нагадав притчу про  поводиря. Проводив він караван по шовковому шляху, знали купці, що вони в безпеці й на правильному шляху. Так сталося, що на караван напали розбійники. Забрали данину і поставили умову: відпустять всіх, коли дадуть когось у жертву. Така собі перевірка на стійкість, мужність і мудрість.

І віддали купці у жертву свого поводиря (!). Мовляв, шлях короткий і відомий – дійдемо самі. Невдовзі заблукали і загинули в пустелі". 

Повчальна річ!

Є в нас поводирі нації і народу. Це – Сковорода, Шевченко, Франко, і, звичайно, в цім ряду жертовнім – Леся Українка.

Вона своїм духом, Словом-крицею, невмирущим серцем і сьогодні стоїть на передовій, де землю нашу захищають Герої, як і  нашу волю та Незалежність.

В унісон вищесказаному промовляли свої слова Віктор Козак, голова райдержадміністрації та Андрій Броїло, голова районної ради. Вони наголошували на значимості Лесиного надбання у світовому масштабі. Віктор Козак згадував: "Я бачив, з якою любов'ю у Грузії доглядають за пам'ятником Лесі Українці грузини. Вони впізнали в нас українців. Бо справді, ми ішли до пам'ятника, як до своєї рідної близької землячки". Хвилююче говорив Андрій Броїло.

З подякою владі за підтримку промовляв своє слово Анатолій Силюк, директор Волинського краєзнавчого музею. Лунали подяки на адресу музейників.

Довгі роки біля керма одного із кращих музеїв України стояла Заслужений працівник культури Віра Михайлівна Комзюк. Щиросердечна дяка і пошанування їй – за плідну працю. Сьогодні естафету перейняла Ольга Бойко. Взяла кермо без вагань, і впевнено веде флагман музейної справи через шторми та бурі нашого сьогодення. Що ж, побажаймо стійкості, мудрості і духу Лесиного!

А програма заходу тривала. Як і годиться, відбулась поминальна панахида за участю о. Івана Оринчака. Разом з тим у "білім будиночку" звучали вірші молодих поетів.

Все було так мило і по-справжньому, що  думка, немов пташа, гніздилася в душі:  Леся жива і   є присутньою серед  нас.

Це й не дивно, адже генії не вмирають.

l

Здавалося, відійшли в історію заходи, приурочені до дня смерті Лесі Українки, і можна передихнути. Аж ні! Це була тільки своєрідна прелюдія до головного  пошанування творчості Княгині української поезії.  5-6 серпня ц. р. на Ковельщину прибув письменницький десант з усіх куточків України, а також з Білорусі. "Географія" прибулих досить широка – Київ, Львів, Чернігів, Рівне, Мінськ і рідна Волинь.

Прибулі ні хвилини не мали перепочинку. У Ковелі віддали шану співачці досвітніх вогнів біля пам'ятника  Лесі Українці, поклали квіти і згадали поетесу мудрим словом. Захід відбувся за участю представників міської  і районної влади. Квіти були покладені й до пам'ятника Тарасу Шевченку.

Потому відкрив навстіж свої двері музей-садиба Лесі Українки в Колодяжному. На гостей чекала широкоформатна програма вшанування Косачівського  "сузір'я":  екскурсії, поетичні читання і перепочинок в квітучій садибі-музеї.

А коли Сонце покотилося до надвечір'я, письменницька еліта України перемістилася до центральної районної бібліотеки. Цей заклад по праву вважається центром культурного й духовного життя Ковельщини і Волині. Колектив бібліотеки на чолі з директором Галиною Божик разом з відділом культури (начальник Тетяна Матяшук) докладають максимум зусиль для того, щоб культурологічний процес вирував і не затихав. Газета про це писала, і не раз. 

…Зал переповнений. Ковельська інтелігенція (і не тільки)  хоче почути думки від письменницької еліти України. 

Дві години спресувалися в одну мить. Вільний формат зустрічі підняв планку зацікавленості, адже кожен гість висловлював своє сокровення, читав найкращі поетичні творіння.

Недільний день 6 серпня позначився вшануванням неперевершеної "Лісової пісні" у знаменитому урочищі “Нечимне”. Тут відбулося поетично-мистецьке свято "Лісова пісня".

До когорти літераторів долучилися артисти Волинського музично-драматичного театру, аматорські фольклорні гурти із Скулина, Білина, Доротища та районного будинку культури.

Простір вічного Лесиного  узлісся наповнився піснями, музикою, грою артистів і мудрим словом. Вшанували хвилиною мовчання пам'ять засновника свята Василя Гея, а разом з тим і воїнів АТО, що віддали життя за шану волю і незалежність.

Їдемо і йдемо, здалека та зблизька до цього святого куточка України. І це не випадково. Бо в душі, поруч із любов'ю до рідних, добротою до близьких, вірою в Ісуса Христа та Пресвяту Богородицю, є комірка з духом Лесі Українки.

Відчинімо двері до Лесиної душі. Пам'ятаєте картину, де іконописець зобразив двері без клямки, а за ними у сяйві – Ісуса Христа? Не Він до нас іде – це ми до Нього маємо йти. Він чекає.

Так само і до Лесі заходьмо, щоб напитися з криниці мудрого Слова, втамувати духовну спрагу.

Чим далі від того фатального дня смерті 1 серпня 1913 року, тим ясніше сяє зоря нашої княгині поезії та пророцтва.

ххх

Сьогодні, на 26-му році Незалежності, ми опинилися, як у "Давній казці", на роздоріжжі. Карлос та Гвідо  пішли праворуч і ліворуч. Бертольд  обрав прямий шлях з народом і співцями. 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 1279

50 років тому в Бруховичах відкрився сільський будинок культури. Приміщення красиве, добротне, просторе було побудоване за рахунок тодішнього місцевого колгоспу "Дружба", керівником якого був А. К. Щибря, людина знаюча, ерудована, працелюбива. Він і став ініціатором й будівничим храму культури. Правда, таких приміщень на той час не існувало в районі, та й, мабуть, в області, тому Бруховичівський заклад культури набув статусу "показового", робота також була насиченою.

З того часу багато води витекло. Але будинок культури в селі завжди був місцем змістовного відпочинку. Не одне покоління відтанцювало і відспівало. Стіни цього закладу бачили багато цікавого й захоплюючого. Сюди приїжджали делегації з інших областей, цікавились роботою, переймали досвід.

Гарно облаштований заклад культури приваблював до себе шанувальників культурно-освітньої роботи на селі. Тут було все:  зали більярдний, тенісний, танцювальний,  глядацький зал на 450  місць, кімната обрядових подій  і, звичайно, кімната досвіду сільськогосподарського виробництва. Бо ж колгосп  – передовий, багатий, було що показати і про що розповісти. регулярно демонструвались кінофільми.

На другому поверсі в гарних просторих кімнатах розмістилась сільська бібліотека, яка працювала чітко і злагоджено. Тут проводились різного роду масові заходи, то ж і будинок культури, і бібліотека невдовзі отримали звання “закладу  відмінної роботи”.

Півстоліття – саме стільки працівники культури села засівали в душах односельчан пісенні зерна радості, натхнення, любові до нашої України, історії краю, відкривали дітям чарівний світ книги.

Але час невблаганний, він вносить в  життя свої корективи – і приємні, і трагічні. Пішли у Вічність ті, хто працював в перші роки. Були злети і падіння в роботі сфери культури. "Перебудова" не обійшла нас стороною. Закривались клуби, бібліотеки в селах, затихала їх робота.

Однак Бруховичівський будинок культури, бібліотека завдяки старанням уже нинішніх працівників – вижили. В цьому заслуга ініціативних, творчих людей, якими є директор В. А. Калінчук і зав. бібліотекою В. Б. Йоц.

З приходом на посаду в будинок культури Валентини Анатолівни робота пожвавилася. Жінка тут виросла, знає людей, володіє даром спілкування з ними, особливо – з ветеранами праці. Нині директор організувала вокальну групу, в якій співають і ті, що співали на відкриття закладу культури, і  сьогоднішня молодь. Їх об'єднала любов до пісні.

"Звичайно, це не проста справа – ходити на репетиції, коли тобі за 70, –  говорить одна із учасниць Л. Олексюк. – Але це  потрібно, бо нас слухають і шанують. Без пісні жити трудніше. А з піснею, чисто людським спілкуванням не так відчуваєш життєві негаразди і хвороби".

Наш діалог продовжує ветеран медичної служби З. Пастушок: "Репетиції, концерти додають  бажання жити і трудитися, наповнюють наше ветеранське життя оптимізмом, енергією, здоров'ям. Хоча в державі час складний, та пісня у всі віки допомагає перемагати труднощі і біди".

l

Літньої пори до будинку культури зійшлося багато жителів і Брухович, і Нужеля. Всіх гостинно запросили до святково прибраного залу. Ведуча свята В. Йоц поєднала розповідь про історію роботи закладу культури села з сьогоденням, вплітаючи щирі пісенні вітання.

Як і годиться, ювілярів привітав селищний голова С. В. Гарбарук. Очільник влади подякував працівникам культури за невтомність, працелюбність, творчість в роботі.

Яскравою сторінкою роботи будинку культури були роки, коли колгосп "Дружба"" очолював Заслужений працівник сільського господарства України В. Я. Приступа. Він і став організатором нового хору "Дружба", який має звання "Заслужений" і був знаний не тільки в області. Самодіяльним артистам аплодували на столичній сцені, в Польщі. Про це нагадав запрошений на свято Валентин Якович.

Щасливі люди, яким дав Бог талант співати, а таким талантом володіє Антоніна Ніколайчук, в минулому – доярка. Чоловік – механізатор, в родині четверо дітей, а вона завжди знаходила час для пісні.  Антоніна поділилася хвилюючими спогадами і подарувала присутнім улюблену "Чайку", яку співала колись на різних сценах, концертах і за яку їй  аплодували в Києві.

Відрадно, що її пісенний талант передався доньці Наталії, яка на високому професійному рівні виконала пісню "Кольори". Як добре, що не загубилась у вирі подій українська пісня на селі! Бо вона  тут з давніх-давен живе, переживає цілі покоління і знову звучить, ніби народилась по-новому у виконанні вокальної жіночої групи – "Ой хмелю мій хмелю", "За туманом".

l

Гортаються сторінки історії  закладу культури. Для мене ті події незабутні. Я згадувала все це, як дарунок долі, бо тут були мої перші кроки бібліотечної роботи, моя незабутня юність. Ніби вчора знайомилась з  чудовою бібліотекою, садила разом з бруховичівцями тополину алею впродовж  ставу, каштановий парк за будинком культури. Заливали взимку каток, льодове поле, де грали в хокей і катались на ковзанах.

В літописі бібліотеки є багато славних сторінок. Головне – ми тоді отримували багато книг. І дуже приємно, що нині продовжує добру справу знаюча, талановита В. Йоц. Зі смаком, професійно оформлено книжковий фонд, тематичні виставки і полиці. Шкода тільки, що бібліотека розміщена в двох невеличких кімнатах, а я пам'ятаю великі, світлі зали. Хотілось би згадати й Н. Бондарук, яка була однією з перших бібліотекарів в селі.

Ведуча свята згадала всіх працівників культури, розповіла про їх вклад у розвиток духовності рідного села. Для присутніх прозвучало вітання самодіяльців місцевої школи (керівник Л. Яковлева).

Ювілярів приїхали віншувати з пісенним дарунком  колеги з Попович. Вони подарували не тільки задушевні слова, але й чудові пісні. Зі святом односельчан привітав отець Василь з місцевого храму.

Святковості додали виставки історії села і роботи закладів культури. Старі світлини розповідали про окремі моменти тих чи інших подій.

Захід вдався, присутні не шкодували долонь, були захоплені: живе культура,  не гасне вогник сільського закладу культури.

Директор будинку культури Валентина Калінчук,  схвильована успіхом свята, сказала: "Ми цей захід провели з великою любов'ю до кожного тут присутнього. Дякуємо всім присутнім за підтримку і розуміння. Особлива вдячність – С. В. Гарбаруку, бо ж триває ремонт, замінено на теплоощадливі вікна, проведено ремонт в робочих кімнатах. А ми в боргу не залишимося. Наш народ упродовж віків виплекав, викохав таке пісенне багатство, яке ми не можемо занедбати, а повинні зберегти, примножити і передати молоді!".

До цих слів приєднуюся і я. Хай береже усіх Господь! Хай не згасне ентузіазм, творче завзяття працівників культури. Черпайте сили і натхнення з народної криниці любові, добра, милосердя, несіть ці дорогоцінні скарби до людських сердець, які радо зустрічають Вас!

Валентина СІЧКАР,

голова ветеранської організації Ковельщини, ветеран бібліотечної справи.

НА ЗНІМКАХ: хор колгоспу "Дружба" під час виступу у Києві; колгоспна хор-ланка; на святі виступають колишній голова колгоспу Валентин ПРИСТУПА і Голобський селищний голова Сергій ГАРБАРУК;  співає жіноча вокальна група.

Фото з архіву автора.

50 років тому в Бруховичах відкрився сільський будинок культури. Приміщення красиве, добротне, просторе було побудоване за рахунок тодішнього місцевого колгоспу "Дружба", керівником якого був А. К. Щибря, людина знаюча, ерудована, працелюбива. Він і став ініціатором й будівничим храму культури. Правда, таких приміщень на той час не існувало в районі, та й, мабуть, в області, тому Бруховичівський заклад культури набув статусу "показового", робота також була насиченою.

З того часу багато води витекло. Але будинок культури в селі завжди був місцем змістовного відпочинку. Не одне покоління відтанцювало і відспівало. Стіни цього закладу бачили багато цікавого й захоплюючого. Сюди приїжджали делегації з інших областей, цікавились роботою, переймали досвід.

Гарно облаштований заклад культури приваблював до себе шанувальників культурно-освітньої роботи на селі. Тут було все:  зали більярдний, тенісний, танцювальний,  глядацький зал на 450  місць, кімната обрядових подій  і, звичайно, кімната досвіду сільськогосподарського виробництва. Бо ж колгосп  – передовий, багатий, було що показати і про що розповісти. регулярно демонструвались кінофільми.

На другому поверсі в гарних просторих кімнатах розмістилась сільська бібліотека, яка працювала чітко і злагоджено. Тут проводились різного роду масові заходи, то ж і будинок культури, і бібліотека невдовзі отримали звання “закладу  відмінної роботи”.

Півстоліття – саме стільки працівники культури села засівали в душах односельчан пісенні зерна радості, натхнення, любові до нашої України, історії краю, відкривали дітям чарівний світ книги.

Але час невблаганний, він вносить в  життя свої корективи – і приємні, і трагічні. Пішли у Вічність ті, хто працював в перші роки. Були злети і падіння в роботі сфери культури. "Перебудова" не обійшла нас стороною. Закривались клуби, бібліотеки в селах, затихала їх робота.

Однак Бруховичівський будинок культури, бібліотека завдяки старанням уже нинішніх працівників – вижили. В цьому заслуга ініціативних, творчих людей, якими є директор В. А. Калінчук і зав. бібліотекою В. Б. Йоц.

З приходом на посаду в будинок культури Валентини Анатолівни робота пожвавилася. Жінка тут виросла, знає людей, володіє даром спілкування з ними, особливо – з ветеранами праці. Нині директор організувала вокальну групу, в якій співають і ті, що співали на відкриття закладу культури, і  сьогоднішня молодь. Їх об'єднала любов до пісні.

"Звичайно, це не проста справа – ходити на репетиції, коли тобі за 70, –  говорить одна із учасниць Л. Олексюк. – Але це  потрібно, бо нас слухають і шанують. Без пісні жити трудніше. А з піснею, чисто людським спілкуванням не так відчуваєш життєві негаразди і хвороби".

Наш діалог продовжує ветеран медичної служби З. Пастушок: "Репетиції, концерти додають  бажання жити і трудитися, наповнюють наше ветеранське життя оптимізмом, енергією, здоров'ям. Хоча в державі час складний, та пісня у всі віки допомагає перемагати труднощі і біди".

ххх

Літньої пори до будинку культури зійшлося багато жителів і Брухович, і Нужеля. Всіх гостинно запросили до святково прибраного залу. Ведуча свята В. Йоц поєднала розповідь про історію роботи закладу культури села з сьогоденням, вплітаючи щирі пісенні вітання.

Як і годиться, ювілярів привітав селищний голова С. В. Гарбарук. Очільник влади подякував працівникам культури за невтомність, працелюбність, творчість в роботі.

Яскравою сторінкою роботи будинку культури були роки, коли колгосп "Дружба"" очолював Заслужений працівник сільського господарства України В. Я. Приступа. Він і став організатором нового хору "Дружба", який має звання "Заслужений" і був знаний не тільки в області. Самодіяльним артистам аплодували на столичній сцені, в Польщі. Про це нагадав запрошений на свято Валентин Якович.

Щасливі люди, яким дав Бог талант співати, а таким талантом володіє Антоніна Ніколайчук, в минулому – доярка. Чоловік – механізатор, в родині четверо дітей, а вона завжди знаходила час для пісні.  Антоніна поділилася хвилюючими спогадами і подарувала присутнім улюблену "Чайку", яку співала колись на різних сценах, концертах і за яку їй  аплодували в Києві.

Відрадно, що її пісенний талант передався доньці Наталії, яка на високому професійному рівні виконала пісню "Кольори". Як добре, що не загубилась у вирі подій українська пісня на селі! Бо вона  тут з давніх-давен живе, переживає цілі покоління і знову звучить, ніби народилась по-новому у виконанні вокальної жіночої групи – "Ой хмелю мій хмелю", "За туманом".

ххх

Гортаються сторінки історії  закладу культури. Для мене ті події незабутні. Я згадувала все це, як дарунок долі, бо тут були мої перші кроки бібліотечної роботи, моя незабутня юність. Ніби вчора знайомилась з  чудовою бібліотекою, садила разом з бруховичівцями тополину алею впродовж  ставу, каштановий парк за будинком культури. Заливали взимку каток, льодове поле, де грали в хокей і катались на ковзанах.

В літописі бібліотеки є багато славних сторінок. Головне – ми тоді отримували багато книг. І дуже приємно, що нині продовжує добру справу знаюча, талановита В. Йоц. Зі смаком, професійно оформлено книжковий фонд, тематичні виставки і полиці. Шкода тільки, що бібліотека розміщена в двох невеличких кімнатах, а я пам'ятаю великі, світлі зали. Хотілось би згадати й Н. Бондарук, яка була однією з перших бібліотекарів в селі.

Ведуча свята згадала всіх працівників культури, розповіла про їх вклад у розвиток духовності рідного села. Для присутніх прозвучало вітання самодіяльців місцевої школи (керівник Л. Яковлева).

Ювілярів приїхали віншувати з пісенним дарунком  колеги з Попович. Вони подарували не тільки задушевні слова, але й чудові пісні. Зі святом односельчан привітав отець Василь з місцевого храму.

Святковості додали виставки історії села і роботи закладів культури. Старі світлини розповідали про окремі моменти тих чи інших подій.

Захід вдався, присутні не шкодували долонь, були захоплені: живе культура,  не гасне вогник сільського закладу культури.

Директор будинку культури Валентина Калінчук,  схвильована успіхом свята, сказала: "Ми цей захід провели з великою любов'ю до кожного тут присутнього. Дякуємо всім присутнім за підтримку і розуміння. Особлива вдячність – С. В. Гарбаруку, бо ж триває ремонт, замінено на теплоощадливі вікна, проведено ремонт в робочих кімнатах. А ми в боргу не залишимося. Наш народ упродовж віків виплекав, викохав таке пісенне багатство, яке ми не можемо занедбати, а повинні зберегти, примножити і передати молоді!".

До цих слів приєднуюся і я. Хай береже усіх Господь! Хай не згасне ентузіазм, творче завзяття працівників культури. Черпайте сили і натхнення з народної криниці любові, добра, милосердя, несіть ці дорогоцінні скарби до людських сердець, які радо зустрічають Вас!

НА ЗНІМКАХ: хор колгоспу "Дружба" під час виступу у Києві; колгоспна хор-ланка; на святі виступають колишній голова колгоспу Валентин ПРИСТУПА і Голобський селищний голова Сергій ГАРБАРУК;  співає жіноча вокальна група.

Фото з архіву автора.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 604

Спіннер:  диво-іграшка 

чи  небезпечний  гаджет?

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 488

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 529

Запрошуємо активних та мотивованих людей, готових і гідних бути творцями змін  до участі в проекті навчання журналістів «My Voice» (“Мій голос”).

Проект відкриє ази професії новачкам та допоможе впорядкувати свої знання тим, хто вже має  досвід  роботи в сфері журналістики. Талант і потенціал таких особистостей у поєднанні зі знаннями, навичками та духом спільноти дадуть унікальний для України результат – журналістів, свідомих своєї місії та готових працювати за світовими стандартами.

В процесі навчання обговорюватимуться особливості роботи з матеріалами, джерела інформації, форма подачі матеріалу, уникнення мови ворожнечі, гендерний баланс, професійні та етичні аспекти роботи журналістів. Також професійний фотограф John Capelli, що має більше 20 років досвіду роботи в США,  навчатиме  учасників мистецтву фотографії.

Програма відкрита для всіх, хто хоче стати журналістом, та не має вікових обмежень. Учасниками можуть стати бакалаври, спеціалісти або магістри журналістики з досвідом роботи чи без такого, об’єднані прагненням працювати у медіа. 

Вимоги до кандидатів:

 - мотивація, ініціативність;

- розуміння місії журналіста у сучасному світі, викликів та перспектив професії;

- бажання отримати новий професійний досвід;

- готовність взяти участь у всіх заходах програми.

Перевага в конкурсі буде надаватись штатним співробітникам або постійним дописувачам регіональних медіа, студентам журналістських факультетів, які забезпечать сталість використання отриманих знань.

Курс навчання складається з 5 тренінгів, спрямованих на підвищення рівня знань та навичок журналіста: 

26 серпня – «Основні жанри журналістики». 

Тренерка-експертка – Наталка Пахайчук, головна редакторка газети «Сім’я і дім».

27 серпня – «Професійні та етичні стандарти журналістики. Гендерний баланс у роботі журналістів». 

Тренерка-експертка – Богдана Стельмах, координаторка Волинського прес-клубу.

9 вересня – «Права та обов’язки журналістів». 

Тренерка-експертка – Валентина Куць, журналістка інформаційно-аналітичного порталу «4 влада».

10 вересня – «Основи журналістських розслідувань». 

Тренер-експерт – Юрій Горбач, журналіст інформаційно-аналітичного порталу «4 влада».

23 вересня – «Advanced Photography Techniques (Lighting, Posing and Composition)». 

Тренер-експерт – John Capelli, професійний фотограф, більше 20 років досвіду роботи в США. 

Також за результатами навчань учасники напишуть  статтю про розвиток громади.

Місце проведення: м. Ковель, Культурно-просвітницький центр, вул. Незалежності, 89.

Навчання безкоштовне. Іногороднім відшкодовуються витрати за проїзд. 

Учасникам потрібно подати зразок написання власного авторського матеріалу та мотиваційний лист на участь у проекті.

Щоб подати заявку на участь в конкурсі, заповніть реєстраційну форму за посиланням на сайті нашої організації: http://ccg.org.ua.

Поспішайте! Кількість місць обмежена. Дедлайн подачі заявок – 22 серпня 2017 року, 18.00 год.

Високий фаховий рівень тренерів, наснага та потенціал учасників зроблять програму «My Voice» тим унікальним місцем, де зустрінуться досвід, сміливі творчі ідеї, налагодження спільних контактів та неповторне середовище.

Приєднуйся та навчайся з нами! Країна потребує змін! 

Проведення навчання стало можливим завдяки фінансовій підтримці Фонду підтримки малих програм Корпусу Миру США через Агентство США з міжнародного розвитку USAID. Проект реалізовується  ГО «Центр зростання громад» у співпраці з добровольцем Корпусу Миру США в Україні.

Контактна особа – Неля Чеханюк, проектний менеджер  ГО “Центр зростання громад”. Якщо виникнуть додаткові питання, будь ласка, звертайтеся! Контактний номер телефону: 050-595 36 40 або пишіть повідомлення у фейсбуці: https://www.facebook. com/nelchikche. Радо відповім усім.

Запрошуємо активних та мотивованих людей, готових і гідних бути творцями змін  до участі в проекті навчання журналістів «My Voice» (“Мій голос”).

Проект відкриє ази професії новачкам та допоможе впорядкувати свої знання тим, хто вже має  досвід  роботи в сфері журналістики. Талант і потенціал таких особистостей у поєднанні зі знаннями, навичками та духом спільноти дадуть унікальний для України результат – журналістів, свідомих своєї місії та готових працювати за світовими стандартами.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 523

Гороскоп

з 14 по  20  серпня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 515