Четвер, 6 грудня 2018 року №49 (12637) / Повідомлення в номер /

06.12.2018
Добрими справами славиться Волинський обласний ліцей з посиленою військовою підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Тут зразково організований навчально-виховний процес, юнакам і дівчатам  наполегливо прищеплюють риси патріотів рідної держави, вірність традиціям  борців за волю України.
НА ЗНІМКУ: віце-молодший сержант Михайло ЮРЧЕНКО та ліцеїсти Олександра КАЛЕНІКОВА, Роман БОНДАРУК, Ірина МОРОЗ, Михайло КОВАЛЬЧУК, Софія ШВОРАК, Владислав БОНДАРЧУК.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
_DSC0001 Добрими справами славиться Волинський обласний ліцей з посиленою військовою підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Тут зразково організований навчально-виховний процес, юнакам і дівчатам  наполегливо прищеплюють риси патріотів рідної держави, вірність традиціям  борців за волю України.
НА ЗНІМКУ: віце-молодший сержант Михайло ЮРЧЕНКО та ліцеїсти Олександра КАЛЕНІКОВА, Роман БОНДАРУК, Ірина МОРОЗ, Михайло КОВАЛЬЧУК, Софія ШВОРАК, Владислав БОНДАРЧУК.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 444
06.12.2018
Погода у Ковелі 
у найближчі дні

дощ Погода у Ковелі  у найближчі дні

Четвер. Ясно. Температура 1оС. Вітер західний помірний.
В ніч на п’ятницю. Хмарно, можливий сніг. Температура: -3оС. Вітер південний помірний.
П’ятниця. Хмарно, сніг. Температура: -0оС. Вітер південний помірно сильний.
В ніч на суботу. Хмарно, дощ. Температура: -1оС. Вітер південний помірно сильний.
Субота. Хмарно, невеликий дощ. Температура: 3оС. Вітер південний помірний.
В ніч на неділю. Хмарно,  невеликий дощ. Температура: 2оС. Вітер  західний помірний.
Неділя. Мінлива хмарність. Температура: 3оС. Вітер південно-західний помірний.
У наступні дні збережеться помірно холодна погода з температурою близько 00С. Опади будуть  переважно у вигляді снігу.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 405
06.12.2018 Троцюк Світлана Дмитрівна
Треба вірити у краще 
і працювати задля цього

_DSC9997Треба вірити у краще  і працювати задля цього

Напередодні Дня місцевого самоврядування, яке в нашій державі відзначають 7 грудня, ми поспілкувалися із заступником голови Ковельської районної ради, головою Ковельської районної організації "Радикальної партії Олега Ляшка" Олександром Пасенковським та його колегою і  однодумцем В'ячеславом Швораком, який очолює депутатську фракцію "Радикальна партія Олега Ляшка" у Ковельській районній раді,є заступником голови постійної комісії з питань сільського господарства, економічного розвитку, підприємництва, інфраструктури, інвестиційної діяльності та регуляторної політики, земельних відносин,екології та використання природних ресурсів.
– Розпочнемо нашу розмову із Вас, Олександре Сергійовичу. Як відомо, робота на посаді заступника голови  Ковельської районної ради для Вас вже не нова. Якщо не вникати у деталі, що в загальних рисах можете відзначити?
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 910
Читати далі
06.12.2018

IMG_20181119_164156Просто вчителька

Ой, давно хата Галини Олексіївни Пушенко (Степанюк) не повнилась таким веселим гомоном, піснями! Це її, ветерана праці, колишню вчительку, а нині голову ветеранської організації Радошина вітали з славним 80-річчям від дня народження.
Разом із щирими словами поздоровлень зичив міцного здоров'я, щасливого довголіття голова районної ради Андрій Броїло, вручивши одночасну Подяку також від районної влади. Привітали ювілярку заступник Голобського селищного голови Наталія Борисюк, представник районної організації блоку Петра Порошенка "Солідарність" Олена Приймак, колишні колеги по роботі. Член "Союзу Українок" Антоніна Гладун приготувала цілу оду про життєвий шлях колеги. Не забарились і працівники культури на чолі з Світланою Кузнєцовою. Пісенні вітання переплітались із віршованими побажаннями, складеними В. Міщук.
А я слухала дивовижну поему життя ювілярки. Скільки пережито, як насичене життя різними подіями, навіть непередбачуваними обставинами, і завжди прагненням творити добро, красу, виявляти милосердя, іти на допомогу тим, хто цього потребує. Життєва дорога – у всіх на виду, чиста, хоч помережана й темними смугами. Іноді було дуже важко, життя ставило важкі випробування, а вона не спіткнулась, витримала.
Як добре, що наші шляхи перетнулись у громадській роботі  з ветеранами! Я можу в неї повчитись, щиро порадитись. Таке їхнє покоління невгамовне: доки живий, маєш  думати про когось, бути корисним людям, які тебе оточують.
Галина Олексіївна розповідала про своє життя, ніби гортала сторінки захоплюючої книги. 
l
…Десь там, за сивим туманом давнини, виринають спогади про батьків, їх життя. Яким воно було? Родина жила в Байківцях. Але важка праця, злиденне життя погнало сім'ю,  як  і багатьох односельчан,  на пошуки  кращої долі. Так опинились за Доном. А тут – Перша світова війна. Виходу не було – треба їхати додому назад. Всю дорогу бачили горе, розруху. Зупинилися в Шепетівці. А далі – скрізь німці.
Порадили шукати  порожню хату. Сім'я обживалась в с. Дерманка. Ніби стало краще жити  –  дідусь був добрим бондарем і талановитим музикантом, тож свіжа копійка завжди водилась у сім'ї. Тут і дочку видали заміж за славного залізничника Олексія, і  щасливій родині Бог подарував маленьку донечку Галинку. І хтозна,  як склалося б життя родини, якби не насунула чорна хмара Другої світової війни із Заходу. Вона розлучила назавжди молоде подружжя. Похоронка прийшла в Шепетівку, коли батьки мами повертались після багатьох важких мандрівок у рідне село, бо тільки вони могли пригасити біль, горе, захистити зболені душі.
І знову дорога війни – згарища, руїни, горе. Скрізь німці, контрольні пости. Виручало те, що мама добре знала німецьку. Маленька Галинка їхала на возі, схована в цеберці.
Їх рідні Байківці зустріли пусткою, обвугленими хатами, горем, бідою. Жили в клуні у родичів. Ішла зима. І тут знову знадобився дідусевий талант. Стали будувати хати (ліпити) серед лісу – аж під Шкуратом. Яка то хата була? Та все ж своя. Отак і  жила сім'я, швидше – виживала.
Коли пишу чи чую розповіді-спогади дітей, котрі пережили страхітливі роки війни, безжальний повоєнний період, серце надривається, хочеться знайти найщиріші, найтепліші слова для тих, кого сьогодні називають "діти-війни". А що за цими словами?
"Ми – згадує Галина Олексіївна, – виживали, бо дуже хотілось жити, бажання вчитися було таким безмірним, що й нині від згадки здригається серце: воно не слізьми нашими обливалось, а  кров'ю. Не думали тоді, в чому одягнені, в чому взуті".
Але на її життя випала така доля. Бачила, як часто плакала мама, притискаючи її, сиротинку, до грудей. Тоді вона не знала, що ті сльози через те, що не вистачало на життя навіть хліба. Хоч праця хлібороба була важкою,  мама в будь-яку пору року з раннього ранку до пізнього вечора була на роботі.
І хоч  яке важке дитинство не було, острівком знань стала  школа, яка тягла, манила у щось таємне, незвідане. Спочатку – Байківська семирічка, а далі через ліс – у Мельницю, де  діяла середня школа. Галина була настільки старанною ученицею, що ніколи не пропускала навчання, хоч і  нині згадує, що страшно  було. Трійка дітей ходила на навчання з її села. Та бажання навчатись переборює всі труднощі, а вдома чекала робота. Пасла вівці, копала торф з мамою – все якась копійка.
l
Коли в Галини зародилась думка стати вчителем, не пам'ятає.
"Я в іншій ролі себе не уявляла з дитинства, – нині говорить Галина Олексіївна. – І скільки було розчарувань, коли саме перед екзаменами до педінституту захворіла. А вчитись хотілось.
Плакала і в  директора Ковельського медучилища, щоб прийняли її на навчання, бо ж рік пропаде. Навчалась два місяці. А що було  б далі, якби не зустрівся їй голова сільської  ради Радошина і  не запросив попрацювати в школі вожатою, не уявляю. На роздуми не мала й  хвилини – покинула все, і  на другий день вже працювала в школі. Мрія збулась!".
Згадки про ті роки і досі тішать душу Галини Олексіївни. Її задумам, планам, винахідливості не було меж. Діти одразу потягнулися до молодої вожатої, як до рідної. Чого тільки не придумували: і танцювали, і  співали, і ставили вистави. І нині колишні вихованці згадують: "Наш  хор був найкращий в районі,  і танцювали ми  найкраще".
Молодого спеціаліста хвалили. Її портрет не сходив з обласної дошки пошани, про неї писали газети. Учні Радошинської школи на обласних, районних олімпіадах займали призові місця. Її любили діти, поважали батьки.
Колектив художньої самодіяльності школи нагороджували туристичними поїздками, вожату відзначали грамотами, подяками. Ось так було майже 20 років. Хтось колись сказав: "Дбай про себе сам і про своє навчання". Як би тяжко не було, Галина Олексіївна знаходила час для навчання: спочатку закінчила Львівський університет ім. Івана  франка, пізніше – інститут культури.
Її помітили. Запропонували очолити сільську раду. Вона успішно налагодила роботу органу місцевої влади. То був такий час, коли в селах активно вели будівництво.
Галині Олексіївні довелось будувати шкільний інтернат, магазини, дбати про благоустрій. Сільська рада завжди виконувала план поставок. А вдома? А вдома уже була сім'я. Її  завжди чекали два Миколи.
Десь там, у  вирі молодого життя, заполонив її серце місцевий футболіст Микола. Футбольна команда, яку він тренував, славилась на цілий район. Бог подарував молодому подружжю синочка – Миколку, батькам втіху і надію. Турбот побільшало. Довелось знову переходити в школу. Важко жінці було зранку допізна на роботі без вихідних. Робота вчителя виходила за межі школи. В селі – самодіяльність. Грала циганку Азу. Довго в селі називали її цим ім'ям.
Хоча в районі  пропонували їм, молодим авторитетним спеціалістам, роботу в Ковелі,  навіть житлом обіцяли  забезпечити. Але на це Галина Олексіївна відповіла: "Я такого Радошина, його жителів не буду мати ніде". І назавжди залишилась в  школі. Коли працювала з дітьми уже вчителем, не помічала плину часу. Не зчулась – пенсійний вік.
l
Але йшли роки праці, життя. Сім'я Степанюків обживалась в Радошині. Побудували свою хату в затишному садочку. Хазяйка завжди засівала і засаджувала подвір'я квітами. Уже й син закінчив Луцький педінститут і став працювати в рідній школі. Одружився, і молоді обдарували батьків онучатами.
Радіти б. Але тільки радість буває очікуваною, а горе приходить неждано. Пішли у Вічність чоловік, її улюбленець і надія – син. Залишили навічно свої сім'ї. Здавалося, для дружини, матері світ втратив світлі кольори, життя потьмяніло.
Просила Бога, шукала сили, як вижити? Як жити? Як вгамувати невгасний біль? 
Слава Богу, прийшла на допомогу невістка. Ні, навіть не невістка – її улюблена донечка. Хоч у їх житті були терни, але Майя свекруху має за матір і є для Галини Олексіївни єдиною опорою.
І нині вона (вчитель місцевої школи) встигає все зробити,  аби зігріти материнське зболене серце, заспокоїти, обігріти.
"Майя – це все, що залишилось в мене,  а ще дорогий онук" – сльози туманять заплакані очі Галини Олексіївни.
Скільки на її долю випало,  думала я,  а вона і  сьогодні мудра, добра, чуйна до чужої біди. Знаходить в собі сили самій вижити і підтримати  інших. Недаремно староста Радошина Дмитро Ковган по-синівськи чуйно, тепло дякував Галині Олексіївні за допомогу. Він, зокрема, сказав:
"Це перша помічниця в роботі і порадниця. До неї звертаюсь, раджусь з деяких питань і завжди ставлю в  приклад. Спасибі Вам за науку, підтримку".
Ось така життєва доля ювілярки. А я  приєднуюсь до всіх вітань і щиро зичу міцного здоров'я, довголіття. Хай Сонце ясне і зоря вечірня ще довго-довго посилають тепло і світло на Ваше заквітчане подвір'я, дорога Галино Олексіївно!
Валентина СІЧКАР, 
голова районної 
ветеранської організації.
Ой, давно хата Галини Олексіївни Пушенко (Степанюк) не повнилась таким веселим гомоном, піснями! Це її, ветерана праці, колишню вчительку, а нині голову ветеранської організації Радошина вітали з славним 80-річчям від дня народження.
Разом із щирими словами поздоровлень зичив міцного здоров'я, щасливого довголіття голова районної ради Андрій Броїло, вручивши одночасну Подяку також від районної влади. Привітали ювілярку заступник Голобського селищного голови Наталія Борисюк, представник районної організації блоку Петра Порошенка "Солідарність" Олена Приймак, колишні колеги по роботі. Член "Союзу Українок" Антоніна Гладун приготувала цілу оду про життєвий шлях колеги. Не забарились і працівники культури на чолі з Світланою Кузнєцовою. Пісенні вітання переплітались із віршованими побажаннями, складеними В. Міщук.
А я слухала дивовижну поему життя ювілярки. Скільки пережито, як насичене життя різними подіями, навіть непередбачуваними обставинами, і завжди прагненням творити добро, красу, виявляти милосердя, іти на допомогу тим, хто цього потребує. Життєва дорога – у всіх на виду, чиста, хоч помережана й темними смугами. Іноді було дуже важко, життя ставило важкі випробування, а вона не спіткнулась, витримала.
Як добре, що наші шляхи перетнулись у громадській роботі  з ветеранами! Я можу в неї повчитись, щиро порадитись. Таке їхнє покоління невгамовне: доки живий, маєш  думати про когось, бути корисним людям, які тебе оточують.
Галина Олексіївна розповідала про своє життя, ніби гортала сторінки захоплюючої книги. 
ххх
…Десь там, за сивим туманом давнини, виринають спогади про батьків, їх життя. Яким воно було? Родина жила в Байківцях. Але важка праця, злиденне життя погнало сім'ю,  як  і багатьох односельчан,  на пошуки  кращої долі. Так опинились за Доном. А тут – Перша світова війна. Виходу не було – треба їхати додому назад. Всю дорогу бачили горе, розруху. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 503
Читати далі
06.12.2018

коханняПекельні муки кохання

В юності я була гарною і  веселою. А чого було журитися? Сила є, розуму вистачає, тож майбутнє  уявлялося щасливим і безтурботним.
Хлопців до мене сваталося чимало. Але сталося так, що вийшла заміж за парубка, котрий оте майбутнє перетворив у муки й страждання. Але про все по порядку.
Своєю працьовитістю, слухняністю я припала до душі майбутній свекрусі. Вона наказала синові: "Женися тільки на Марії!". В ланці, де працювала свекруха, ще раніше мене нахвалювали: "Ото-то красуня, ото-то роботяща! Всіх хлопців  у селі причарує".
Зачувши те, мати кавалера категорично заявила: "Марія буде нашою. Все. Крапка". Як сказала, так і зробила, ще й об заклад побилася. Старожили Білашева, мабуть, пам'ятають історію мого одруження.
Після весілля життя наше на перших початках ніби складалося непогано. Шанували один одного, троє діток діждали. Але поступово чоловік, як-то кажуть, став від рук відбиватися, в чарку зазирати. А де горілка – там добра нема. Виявилося, що мій ненаглядний дуже чужих жінок полюбляє. Доки я по господарству сама поралася, він надавав "шефську допомогу" молодичкам із нашого села і Волі-Ковельської. Там і орав, і сіяв, і картоплю садив та копав. В молодих жінок був, як-то кажуть, на висоті. Працював на них клято, лише за "спасибі".
Слава Богу, що згодом мені стали допомагати невістки, як хлопці  одружилися. То разом і  поле обробляли, і врожай  збирали. Сама водила корову до злучки, сама "пологи" у неї приймала, а  коханому – тільки гулі в голові. Я, правду кажучи, його любила. Купила три костюми, 25 сорочок. Завжди був нагодований, чистий, доглянутий.
На жаль, чоловік не цінував ані моєї уваги, ані любові. Якось ні з того, ні з сього заявив:
–Ти знаєш, коли захочу – виколю тобі одне око. І ніхто в селі не повірить, що я це зробив. Адже в людей користуюся авторитетом.
Я тихенько запитала:
– За що ти мене хочеш скалічити?
– Бо я в хаті хазяїн. Що хочу, те  й роблю. 
Іноді й стусанів давав. Коли ображалася і плакала, "втішав":
– Я тебе не б'ю, а тільки гладжу. От коли б я виламав тобі пару ребер, то це б називалося побоями.
З чоловіком я ніколи не лаялася, хоч не раз чула, як інші подружні пари сварилися та  ще й із матюками, прокльонами. Цього собі не дозволяла, бо, чесно кажучи, боялася його. Адже він  народився у рік підступної змії, а  я – доброї мавпочки. 
Іноді задумувалася: а чому мій обранець так себе веде? Можливо, тому, що потрапив під вплив нечистої сили?
В тому, що такий вплив був, я згодом переконалася. Будучи організатором православної громади і  віддавши власну хату під храм Божий, запросила священика відправити службу. Коли святий отець з півчими підійшов до воріт, вибіг чоловік з великим замком і зачинив ворота, щоб ніхто не зайшов.
Тоді, не довго думаючи, вскочила в дім,  схопила великі обценьки (сільські люди знають, що це таке) й зробила в сітці-огорожі отвір. Після цього всіх запросила до хати, сказавши:
– Заходьте, люди добрі!
Коли віряни розійшлися, то чоловік так мене побив, що я знепритомніла. Як стала приходити до тями, то побачила, що він мене кудись тягне. Я здогадалася, що, мабуть, хоче втопити у помийній ямі, що за хлівом. Однак і цього разу Бог мене врятував, бо у двір зайшла сусідка, бандюга злякався і втік.
Потому він ще довго мучив мене, знущався, але я не корилася, молилася й залишалася в живих. Згодом чоловік пішов геть із дому до коханки, а повернувся, коли захворів і нікому не був потрібний. Після важкої хвороби помер, я з невістками доглядала його до смерті.
Отакою лихою виявилася моя "любов". Але я все витримала, пережила. І пишу зараз ці рядки не для того, щоб похвалитися, бо хвалитися немає чим, а просто, щоб ми всі розуміли: за життя треба боротися, вірити в Бога і надіятися на його поміч, але й самому не сидіти, склавши руки. А для цього слід мати голову на плечах, вміти шукати вихід із будь-якого становища, важко працювати і постійно рухатися. Тобто: "Думаймо! Бігаймо! Працюймо!".
На закінчення згадаю жартівливу приказку, якої намагаюся дотримуватися, як своєрідної заповіді: "Треба, щоб завжди було і в коморі, і в льоху, і в шафі, і в гаманцю!".
З останнім трохи не все гаразд, бо вже маю 73 роки, а старість,  як відомо, не радість. Та духом не падаю. Вірю: все буде добре!
Марія НІКІТЮК.
В юності я була гарною і  веселою. А чого було журитися? Сила є, розуму вистачає, тож майбутнє  уявлялося щасливим і безтурботним.
Хлопців до мене сваталося чимало. Але сталося так, що вийшла заміж за парубка, котрий оте майбутнє перетворив у муки й страждання. Але про все по порядку.
Своєю працьовитістю, слухняністю я припала до душі майбутній свекрусі. Вона наказала синові: "Женися тільки на Марії!". В ланці, де працювала свекруха, ще раніше мене нахвалювали: "Ото-то красуня, ото-то роботяща! Всіх хлопців  у селі причарує".
Зачувши те, мати кавалера категорично заявила: "Марія буде нашою. Все. Крапка". Як сказала, так і зробила, ще й об заклад побилася. Старожили Білашева, мабуть, пам'ятають історію мого одруження.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 655
Читати далі
06.12.2018

миколайВінець року багатий святами

Основою народного календаря, на відміну від астрономічного, був вегетаційний рік. Отже, серед сучасних церковних дат неважко віднайти точку відліку зимового циклу. Нею є день Введення в храм Пресвятої Богородиці, тобто 4 грудня. З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не можна копати лопатою аж до Благовіщення (7 квітня).
По всій Україні від Введення починали розучувати колядки, виготовляли «вбрання» для колядників і переряджених. Майже повсюдно вірили в полаз – хто вранці першим завітає до хати, той буде полазником – від нього залежатиме щастя, здоров'я чи лихо. Достаток віщував молодий відвідувач, та ще й коли був з грошима; нещастя – старий, немічний, особливо стара баба або той, що приходив щось позичати. Щоб уберегти себе від таких випадкових відвідувачів, господарі подекуди старалися раненько ввести до хати свого «полазника»: вола, телицю, вівцю – своєрідне втілення селянського добробуту.
До Введення дівчата та молодиці повинні були закінчити тіпати чи терти льон і коноплі. Хто не впорається вчасно з цією роботою, накличе влітку бурю на поля, а на себе – зневагу людей. До того ж, існувало повір'я, що в цей день надзвичайно активною є різна «нечиста сила», особливо відьми, які можуть чаклунськими діями відібрати молоко у корів. 
Ось чому майже по всій Україні люди вдавалися до різноманітних оберегів: обсипали подвір'я і стайні маком-самосівом (видюком), обкурювали зіллям худобу, мастили вим'я маслом, часником, а на дверях стаєнь дьогтем малювали хрестики. Худобу в цей день щедро годували. В окремих районах України спеціально варили з борошна густу киселицю і давали коровам – щоб густою була сметана.
Давніми у цьому святі є і весільні мотиви. Найкраще виражені вони дівочими ворожіннями на щасливе заміжжя. Так, молоді гуцулки зранку на Введення юрмилися біля входу до церкви, аби серед перших увійти до храму слідом за священиком. В інших районах України дівчата «на віддані» потай від сторонніх очей «святили» воду, щоб привернути до себе парубків. Для цього там, де сходяться три потоки, набирали у глечик чи миску води, розкладали поблизу вогнище і над полум'ям, примовляючи щось, переливали воду з посудини в посудину.
Введення в народі ще називали «Видінням». Це зумовлено народним віруванням, згідно з яким Бог у цей день відпускає душі померлих подивитися на своє тіло.
З днем пам'яті великомучениці Катерини (7 грудня) пов'язувалися звичаї «кликати долю», ворожити на щасливе заміжжя.
Робили це переважно дівчата. Вони сходилися до однієї з хат чи до хати, де зимовими вечорами влаштовувались вечорниці. Там варили пшоняну кашу. Коли сутеніло, загортали горщик з кашею у рушник і виходили до воріт «кликати долю». Кожна дівчина по черзі гримала макогоном по воротах і гукала: «Доле, ходи до нас вечеряти». 
Потім прислухалися, чи не чути десь у селі якихось голосів, чи «одізвалася Доля». У Галичині дівчата під час вечері потай зі жменею каші вибігали надвір, кидали кашу на дах і кликали свого судженого кашу їсти.
Багато ворожінь на щасливе заміжжя долучалося і до дня пам'яті апостола Андрія Первозванного (13 грудня). Серед них – відомі «посівання»: набравши у жменю насіння конопель, дівчата вибігали на подвір'я і, розсіваючи його, примовляли:
“Я, святий Андрію,
Конопельки сію. 
Дай, Боже, знати, 
З ким весілля грати”.
Робили це переважно увечері напередодні Андрія. Крім того, дівчата рахували кілки у парканах, плотах, відливали фігурки з воску, пекли і їли на ніч солоного коржа, щоб їм наснився суджений. Коли ж сходилися до гурту, то ворожили на коржиках чи балабушках. 
Приносили із собою борошно, з якого кожна виробляла свого коржика чи балабушка, ще й позначала, щоб із-поміж усіх вирізнявся. Спечені коржики розкладали на лавці, впускали до хати голодного кота чи собаку. Чиє печиво з’їсть кіт чи пес першим, та дівчина першою з гурту заміж піде. Чий коржик надкусить і залишить, цю дівчину спіткає нещастя. 
Увечері влаштовували вечорниці, на які сходилися і парубки. Тоді починалися різноманітні розваги, з яких найпоширенішою була «калита». Так називали круглий, змащений медом і посиланий маком корж, якого на шнурку підвішували до стелі.
З-поміж гурту обирали жартівника за «писаря», який мав розсмішити кожного, хто, підстрибуючи на кочерзі, намагався відкусити шматок підвішеного коржа. Інший парубок був за «вартового»: він то підтягував, то опускав на шнурку «калиту». Тому, хто під час гри розсміявся, але не вкусив коржа, «писар» мастив лице сажею. Якщо вже всі парубки спробували свого «щастя», а корж ще залишався, його ділили на частини і роздавали всім присутнім. Після цього всі сідали за стіл, і починалася вечеря.
Під час вечері дівчина наливала в блюдце вина, горілки або меду, розведеного водою, клала на дно перстень і примушувала свого хлопця дістати його губами. Якщо дістане і носа не вмочить, то ожениться і буде щасливий.
Наступного дня після Андрія Первозванного, 14 грудня, святкували колись пророка Наума. Цього дня добре починати вчити дітей: наука на ум піде. Тому й казали: «Прийшов Наум – навів на ум».
В день Великомучениці Варвари (17 грудня) гріх прати, білити і глину місити. «Можна тільки вишивати та нитки сукати...». Беручись до вишивання, колись дівчата хрестились і шептали: «Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи шила і нас навчила».
«Варвари» – день повороту на весну. Тому казали, що «Варвара ночі урвала, а дня приточила». 18 грудня – преподобного Сави, а 19 грудня – Миколая. З цього приводу в народних приповідках говориться: «Варвара снігом постелить, Сава загладить хуртовиною, а Микола морозом придавить», «Варвара мостить, Сава гострить, а Миколай гвоздить», «Варвара заварить, а Микола поставить кола».
В народних легендах та переказах святий Миколай боронить людей перед стихійним лихом, а найбільше – на воді. Всі одеські рибалки у своїх куренях мали образ святого Миколая. Виходячи в море на промисел, вони брали з собою образ святого чудотворця. З інших народних оповідань виходить, що святий Миколай-Чудотворець опікується не тільки людьми, а й диким звіром. Пропоную читачам «Вістей Ковельщини» одну з таких розповідей.
«Якось чоловік їхав лісом, і захопила його ніч. Мусив ночувати. Випряг він воли, дав сіна. Коли дивиться: недалечко від нього на пустирі звірине збіговисько. Злякався чоловік, ще б пак! Вовки, лисиці, зайці, ведмеді... Таке назбігалося – страх глянути! Сидить заєць поруч із вовком і не боїться його. «Що за дивовижа?», – думає собі чоловік. А коли вже йому від серця відлягло, він пильніше придивився і побачив: сидить поміж тією звіриною святий Микола – старий сивий чоловік. Сидить і щось тим звірам розказує, а вони слухають, розвісивши вуха».
22 грудня – день Ганни (Анни), а 25 грудня – Спиридона-сонцеворота, від якого Сонце повертає на літо, а зима – на мороз. Ось цими святами і закінчується місяць та рік.
Підготував 
Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
Основою народного календаря, на відміну від астрономічного, був вегетаційний рік. Отже, серед сучасних церковних дат неважко віднайти точку відліку зимового циклу. Нею є день Введення в храм Пресвятої Богородиці, тобто 4 грудня. З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не можна копати лопатою аж до Благовіщення (7 квітня).
По всій Україні від Введення починали розучувати колядки, виготовляли «вбрання» для колядників і переряджених. Майже повсюдно вірили в полаз – хто вранці першим завітає до хати, той буде полазником – від нього залежатиме щастя, здоров'я чи лихо. Достаток віщував молодий відвідувач, та ще й коли був з грошима; нещастя – старий, немічний, особливо стара баба або той, що приходив щось позичати. Щоб уберегти себе від таких випадкових відвідувачів, господарі подекуди старалися раненько ввести до хати свого «полазника»: вола, телицю, вівцю – своєрідне втілення селянського добробуту.
До Введення дівчата та молодиці повинні були закінчити тіпати чи терти льон і коноплі. Хто не впорається вчасно з цією роботою, накличе влітку бурю на поля, а на себе – зневагу людей. До того ж, існувало повір'я, що в цей день надзвичайно активною є різна «нечиста сила», особливо відьми, які можуть чаклунськими діями відібрати молоко у корів. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 640
Читати далі
06.12.2018

47207792_2189817911280452_4877211324846702592_nСила і воля ведуть до успіху

30 листопада ц. р. у місті Луцьку відбувся чемпіонат області з нагоди Міжнародного дня людей з інвалідністю. Змагання пройшли у трьох видах спорту: з боулінгу серед осіб з вадами слуху, з більярду та БОЧА серед осіб з ураженням опорно-рухового апарату.
Спортсмени з обмеженими фізичними можливостями прибули до культурно-розважального центру  "Adrenalin City" з усіх куточків Волині. Участь взяли й члени учасники громадської організації "Асоціація осіб з інвалідністю "Добродія в дії".
На урочистому відкритті зі словами добрих побажань виступили виконуючий обов'язки начальника Волинського регіонального центру з фізичної культури та спорту інвалідів "Інваспорт" Галан-Влащук Віктор Йосипович та директор Луцького коледжу рекреаційних технологій і права Ліщина Валерій Олександрович.
За підсумком змагань відбулося урочисте нагородження переможців. Призерами стали й ковельчани. 
Переможці з БОЧА:
ВС1.
І місце — Ринковська Катерина (м. Ковель);
ІІІ місце — Шевчук Софія (Голобська ОТГ). 
ВС2.
І місце — Вакульський Олександр (м. Ковель);
ІІ місце — Дудка Олександр (м. Ковель).
ВС4.
ІІ місце — Яренчук Ольга (м. Ковель).
Участь у змаганнях також взяли Панчук Анастасія, Гелетуха Олег, Сахарук Максим (м. Ковель), Барабарук Олександр, Паталій Борис (Ковельський район).
ГО "Асоціація осіб з інвалідністю "Добродія в дії" дякує водію Анатолію та всім, хто допоміг ковельским спортсменам дістатись на ці змагання, також нашим супроводжуючим та волонтерам.
l
Відразу ж після чемпіонату області наші хлопці Ярошук Анатолій (Ратнівський район),  Романюк Олександр (Камінь-Каширський район), Барбарук Олександр (Ковельський район) та супроводжуючі Романюк Катерина, тренер Кравчук Володимир поїхали на кубок Західної Ліги з БОЧА до Івано-Франківська, який проходив 1-2 грудня. І недаремно хлопці з'їздили. Згідно з положенням про проведення кубка Західної ліги наступний рік команда-переможець проводить кубок у своїй області. Так що громадська організація "Асоціація осіб з інвалідністю "Добродія в дії" та переможці запрошують на кубок Західної Ліги у Волинську область.
l
А вже 3 грудня у всеукраїнському центрі реабілітації для осіб з інвалідністю в с. Лютіж Вишгородського району Київської області відбувся III фізкультурно-оздоровчий фестиваль "Перемагай себе". Ініціаторами та співорганізаторами його у 2016 році були члени організації Кравчук Володимир та Лисюк Володимир. 
Ольга Яренчук,
прес-секретар громадської організації "АСОЦІАЦІЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ "ДОБРОДІЯ В ДІЇ".
30 листопада ц. р. у місті Луцьку відбувся чемпіонат області з нагоди Міжнародного дня людей з інвалідністю. Змагання пройшли у трьох видах спорту: з боулінгу серед осіб з вадами слуху, з більярду та БОЧА серед осіб з ураженням опорно-рухового апарату.
Спортсмени з обмеженими фізичними можливостями прибули до культурно-розважального центру  "Adrenalin City" з усіх куточків Волині. Участь взяли й члени учасники громадської організації "Асоціація осіб з інвалідністю "Добродія в дії".
На урочистому відкритті зі словами добрих побажань виступили виконуючий обов'язки начальника Волинського регіонального центру з фізичної культури та спорту інвалідів "Інваспорт" Галан-Влащук Віктор Йосипович та директор Луцького коледжу рекреаційних технологій і права Ліщина Валерій Олександрович.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1094
Читати далі
06.12.2018

талантКовельські вихованці – переможці Міжнародних фестивалів

Нещодавно у місті Любліні  (Польща) відбувся Міжнародний фестиваль-конкурс артистичності "Fountain of Inspiration", який зібрав 1000 учасників в різних номінаціях. У фестивалі взяли участь представники Польщі, України, Білорусі, Росії, Болгарії. В номінації "естрадний вокал" змагалися понад 100 солістів в кожній віковій категорії. 
Мета фестивалю – популяризація української культури за кордоном. У цьому фестивалі наше місто представляли вихованці Народного художнього колективу  – студії естрадного співу "Нові таланти" Палацу учнівської молоді імені Івана Франка, керівник – Керівник гуртка- методист" Світлана Шиманська. 
Генеральний консул України в Любліні Василь Павлюк та члени журі фестивалю високо оцінили творчість юних ковельчан та їх керівника. Лауреатами фестивалю стали: І премія – Вероніка Осіпчук, ІІ премія – Божена Кисляк, Артем Кисляк, Ангеліна Кликоцюк і Анна Корж. 
На початку листопада Мистецьке товариство "Дивосвіт" проводило V Міжнародний фестиваль-конкурс "GRAND FEST КАМ'ЯНЕЦЬ – 2018". Народний художній колектив – студію естрадного співу "Нові таланти" представляли   виконавці Війтик Марія – ІІ премія, Ковальчук Еліна, Козлова Валерія, Фомська Вероніка – ІІІ премія, Сухий Даниїл – ІV премія. Керівнику колективу Світлані Шиманській видано сертифікат за участь у майстер-класі на тему: "Бек- вокали в сучасній музиці" в рамках V Міжнародного фестивалю-конкурсу "GRAND FEST КАМ'ЯНЕЦЬ-2018".
Дирекція Палацу учнівської молоді імені Івана Франка висловлює щиру подяку батькам вихованців за участь дітей у Міжнародних фестивалях!
Тетяна Середюк, 
директор Палацу 
учнівської молоді 
ім. Івана Франка.
Нещодавно у місті Любліні  (Польща) відбувся Міжнародний фестиваль-конкурс артистичності "Fountain of Inspiration", який зібрав 1000 учасників в різних номінаціях. У фестивалі взяли участь представники Польщі, України, Білорусі, Росії, Болгарії. В номінації "естрадний вокал" змагалися понад 100 солістів в кожній віковій категорії. 
Мета фестивалю – популяризація української культури за кордоном. У цьому фестивалі наше місто представляли вихованці Народного художнього колективу  – студії естрадного співу "Нові таланти" Палацу учнівської молоді імені Івана Франка, керівник – Керівник гуртка- методист" Світлана Шиманська. 
Генеральний консул України в Любліні Василь Павлюк та члени журі фестивалю високо оцінили творчість юних ковельчан та їх керівника. Лауреатами фестивалю стали: І премія – Вероніка Осіпчук, ІІ премія – Божена Кисляк, Артем Кисляк, Ангеліна Кликоцюк і Анна Корж. 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 569
Читати далі
06.12.2018

IMG-7e6cf9dfe7950f8540f7df375f48e256-VОсінній  марафон  “Барвінка”

Танець – це яскраве, багатогранне творіння народу, що є емоційно-художнім специфічним відтворенням  його багатовікового життя. Для  Великого Кобзаря  Т. Г. Шевченка танець був символом національної єдності.
«Народний танець – це традиція українського народу, це яскрава специфічна форма відображення дійсності, – говорить керівник  Народного художнього колективу  ансамблю танцю «Барвінок», Відмінник освіти України Любов Василівна Ризванюк. – Він приносить радість, розкриває духовні сили, виховує естетичні художні смаки та любов до прекрасного, до рідної землі та народу». 
Саме цьому навчають дітей досвідчені хореографи ансамблю «Барвінок» – Солоп М. В., Гулечко Т. М., Панюс С. М.  А діти діляться своїм талантом, умінням з глядачами і відкривають всю красу і неповторність українського народного танцю.
Доброю традицією стала участь вихованців «Барвінка» в різноманітних конкурсах в Україні та за її межами.
Цьогорічна осінь була особливо багатою на подорожі юних танцюристів. Так, 27-28 жовтня вихованці колективу (11-12 років) брали участь у Міжнародному фестивалі-конкурсі «Day of dance 2018» у м. Львові.  Діти показали  високу хореографічну майстерність при виконанні танців «Гуцулята» та «Волинська скакуха» та завоювали перше місце. 
3-4 листопада у м. Львові  відбувся ХІХ Всеукраїнський дитячо-юнацький фестиваль мистецтв «Сурми звитяги». Цього разу діти 13-14 років виконували  найвідоміший танець України –  «Гопак». Майстерність дітей, палітра костюмів, художня  довершеність танцю вразила глядачів.
Незабутнє  свято дитячої творчості, таланту, співу та хореографії відбулося  10 листопада в м. Луцьку – фестиваль-конкурс пісні і танцю «Україна – мій дім». Натхненно і майстерно учасники ансамблю танцю «Барвінок» виконали «Польку –тірольку» і завоювали першість у конкурсі.
Фестивальну естафету 17-18 листопада від старших товаришів перейняли “барвінчата” 9-10 років.  Емоційно напруженим був їх виступ на Міжнародному фестивалі – конкурсі хореографічного та вокально-хорового мистецтва  «Сокальські  візерунки». В конкурсі  брали  участь більше, ніж 180 учасників. Це був перший виступ групи за межами рідного міста. І так склалося, що своїх вболівальників колектив майже не  привіз.   
Але під час виконання «Польки-тірольки» зал просто вибухнув оплесками, а журі аплодувало стоячи.    Оголошення переможців  –  хвилююча  мить  для всіх учасників, керівника… і «Барвінок» найкращий!  Дитячі серця переповнені радістю, гордістю, а оченята світяться щастям.
І завершили осінній фестивальний марафон учасники ансамблю «Барвінок» в м. Львові  24-25 листопада (діти віком 12-14 років) на Міжнародному фестивалі-конкурсі «Зірковий парад». Було багато значних та достойних суперників із різних міст України, але учасники колективу  ні на секунду не сумнівались у своїй перемозі. Щоденна та наполеглива праця повинна бути винагороджена.  «Барвінок»  – знову переможець!
Під час подорожей діти не тільки танцювали і змагалися, але й знайомились з красою рідної країни, відвідували визначні та історичні  місця, гуляли вулицями столиці Західної України. В останній подорожі  до м. Львова  діти долучилися до хвилини вшанування жертв Голодомору 1932-33 років. Побували у Високому замку, відвідали шоколадну та карамельну фабрики, площу Ринок  в м. Львові. Не забули і про розваги. Покаталися на ковзанах  на льодовому полі. Весело провели час на дискотеці.
Осінь 2018 року надовго залишиться в пам’яті 145 учасників – переможців Народного художнього колективу  ансамблю танцю «Барвінок». 
За вагомий внесок у розвиток культури та мистецтв дитячої та юнацької творчості талановитої молоді було відзначено дипломами керівника  Народного художнього колективу ансамблю танцю Ризванюк  Любов  Василівну та хореографів Солоп Марію, Гулечко Тетяну та Панюса Сергія. 
Щирої подяки заслуговують  батьки учасників ансамблю. Це вони надихають своїх дітей займатися танцями, вони збирають їх у дорогу і є спонсорами подорожей. Часто батьки і самі долучаються до поїздок,  і тоді це –  велика допомога хореографам й надзвичайна моральна підтримка дітей, бо найголовнішою оцінкою є батьківське слово й материнське серце. 
Співпраця педагогів, батьків і дітей принесла неперевершені результати роботи, унікальні здобутки. Висока виконавська майстерність, яскравий хореографічний талант юних артистів, художня довершеність кожного танцю, барвиста палітра костюмів та багатство музичного супроводу – ось складові частини успіху  ансамблю танцю «Барвінок»!.
Ірина МІЦКЕВИЧ та батьківський комітет ансамблю “Барвінок”.
Танець – це яскраве, багатогранне творіння народу, що є емоційно-художнім специфічним відтворенням  його багатовікового життя. Для  Великого Кобзаря  Т. Г. Шевченка танець був символом національної єдності.
«Народний танець – це традиція українського народу, це яскрава специфічна форма відображення дійсності, – говорить керівник  Народного художнього колективу  ансамблю танцю «Барвінок», Відмінник освіти України Любов Василівна Ризванюк. – Він приносить радість, розкриває духовні сили, виховує естетичні художні смаки та любов до прекрасного, до рідної землі та народу». 
Саме цьому навчають дітей досвідчені хореографи ансамблю «Барвінок» – Солоп М. В., Гулечко Т. М., Панюс С. М.  А діти діляться своїм талантом, умінням з глядачами і відкривають всю красу і неповторність українського народного танцю.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 584
Читати далі
06.12.2018 Семенюк Анатолій Володимирович

06І лунала світла молитва

Духовний простір Ковельщини наповнився ще однією світлою історичною  подією: 24 листопада ц. р. закладено і освячено наріжний камінь  та капсулу (із зверненням до нащадків)   у новозбудований фундамент церкви в ім'я блаженного Св. м. Василя Величковського.
Славні  діяння Твої, Господи! В той час, коли навколо вирує неспокій, бідність, підіймає голову зло, церковна громада з великою  вірою розбудовує святиню.
Незважаючи на сіру мряку та холод, на місці події (перехрестя вул. Відродження та Величковського) зібралося багато вірян.  Розділити радість ковельчан прибули високі гості: екзарх Луцький Йосафт Говера, вікарій Львівської провінції о. Іван Левицький, єпископ-помічник Сокальський і Жовківський  владика Петро Лоза, декан о. Богдан Іващук,  о. Сергій Василів, от. Володимир Улян. Високоповажних гостей вітають отці-ієромонахи храму Миколая Чарнецького на чолі з ігуменом  Михайлом Іваняком.
Лунає світла молитва, зігріває серця і душі присутніх. Щиросердне вітальне слово промовляє владика Йосафат.
Почесними грамотами екзарха Луцького нагороджують найактивніших будівельників та жертводавців. Заслужені слова вдячності — Євгену Задорожному, який, за словами єпископа кир. Йосафата, "вміє підняти дух вірян і всі структури Ковеля, щоб досягти мети".
Привітальне слово гостям і присутнім виголошує ігумен монастиря Миколая Чарнецького о. Михайло Іваняк. Він чи не найбільше хвилюється, адже це відповідальна та  почесна місія, і все має пройти злагоджено й організовано.
"Тут буде місто-сад!", — згадалися слова Володимира Маяковського, який, до речі, дуже любив і шанував Україну та українців. Проводячи паралелі, промовляю: "Я знаю: духовний центр тут буде, коли такії люди у нашім  славнім місті є".
Високоповажні духовні особи  беруть кельні в руки і закидають розчин. Наріжний камінь і капсулу встановлено.
Благослови всіх, Господи!
Поруч із храмом деревце тендітне листочками шелестить. Подумалось: вони будуть виростати  разом (і храм,  і клен). Пройде якийсь час, і засяють бані золотом й дерево виросте, духом та вірою наповниться. І злетить спільна молитва до неба. Почує Господь, почує блаженний Василь Величковський, і благословення та благодать повернуться до священиків, парафіян, будівничих, і запанують в той день щастя, радість та мир, любов, доброта і злагода. 
l
Коли видатні особистості, тим більше духовні, торкаються своїми діяннями міста, то воно також стає визначнішим. Тарас Шевченко, Леся Українка —  без їх животворного  духу й присутності Ковель був би збіднілішим у культурно-просвітницькому середовищі. Без блаженного Василя Величковського наш духовний простір теж був  би  набагато вужчим.
Народився блаженніший у м. Станіславові 1 червня 1903 року. Після закінчення гімназії вступив до лав Січових Стрільців. 
У 1920 році записався на Богословські курси до Львівської духовної семінарії. Дияконське освячення отримав з рук митрополита Андрея Шептицького. Таїну священства прийняв у Єпископа Луцького Йосифа Боцяна. Молодий священик відзначався глибоким розумом, різнобічними знаннями і неабияким проповідницьким талантом.
У серпні 1928 року о. Василь Величковський приєднується до місійної  групи в Ковелі. Він навертає українців до "з'єднаної" церкви. Як гриби у теплий дощ, виростають парафії і святині навколо міста. Кількість вірних греко-католиків сягає до 20 тисяч осіб.
Дослідники біографії Василя Величковського засвідчують   факт зустрічі отця Василя із Юзефом Пілсудським. Останній погодився на передачу  римо-католицького костелу ковельській християнській  спільноті. Проте з архівних  матеріалів  відомо, що греко-католикам була передана Св.-Миколаївська церква, яка у свій час належала Кінгбурзькому піхотному полку. Згодом було побудовано  в короткі терміни монастир. 
Так чи інакше, але заслуга о. Василя в розбудові церкви беззаперечна. Польській латинській церкві було не вподоби активна проукраїнська позиція місіонера-священика, і його в 1935 році відправляють до Станіславова.
Географія служіння о. Василя Величковського розлога: Кам'янець-Подільський, Тернопіль, Станіславів, Львів, Ковель та інші міста.
У квітні 1945 року з приходом "других совєтів" о. Василя заарештовують і примушують до зречення і зради своєї віри. Віра або смерть! Йому виносять смертний вирок. 3 місяці —  у камері смертників. Нарешті, вирок змінено — 10 років ув'язнення в концентраційних таборах Воркути.
Але  на засланні  він не припиняє своєї місійної  діяльності. Коли є глибока віра, то її не знищать ані тюрма, ані Москва.  Після звільнення о. Василь таємно вчить молодих семінаристів і править Літургію у приватних помешканнях.
У 1963 році в Москві він зустрічається із Митрополитом Йосифом  Сліпим. 
Саме тоді, 4 лютого в готелі о. Величковського висвячено на Єпископа і призначено  місцеблюстителем  Греко-Католицької Церкви в Україні.
У 1969 році за активну душпастирську (таємну) діяльність  Владику Василя Величковського знову заарештовують. У 1972 році хворого Єпископа звільняють з-під арешту і депортують з СРСР. За свідченням брата Василя Стеця, Владиці Величковському КДБ зробили ін'єкцію отрути сповільненої дії. Серце його  зупинилося 30 червня 1973 року у Канаді в  місті  Вінніпезі. Там і похований.
Після беатифікаційного процесу у 2001 році Папа Іван Павло ІІ оголосив Єпископа Василя Величковського блаженним мучеником за Христову Віру.
Канадські українці шанують нашого і їхнього духовного, незламного провідника віри Христової. Шануємо і ми.
Анатолій СЕМЕНЮК. 
Духовний простір Ковельщини наповнився ще однією світлою історичною  подією: 24 листопада ц. р. закладено і освячено наріжний камінь  та капсулу (із зверненням до нащадків)   у новозбудований фундамент церкви в ім'я блаженного Св. м. Василя Величковського.
Славні  діяння Твої, Господи! В той час, коли навколо вирує неспокій, бідність, підіймає голову зло, церковна громада з великою  вірою розбудовує святиню.
Незважаючи на сіру мряку та холод, на місці події (перехрестя вул. Відродження та Величковського) зібралося багато вірян.  Розділити радість ковельчан прибули високі гості: екзарх Луцький Йосафт Говера, вікарій Львівської провінції о. Іван Левицький, єпископ-помічник Сокальський і Жовківський  владика Петро Лоза, декан о. Богдан Іващук,  о. Сергій Василів, от. Володимир Улян. Високоповажних гостей вітають отці-ієромонахи храму Миколая Чарнецького на чолі з ігуменом  Михайлом Іваняком.
Лунає світла молитва, зігріває серця і душі присутніх. Щиросердне вітальне слово промовляє владика Йосафат.
Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 608
Читати далі
12