Непересічна подія сталася минулої неділі, 4 серпня, на Ковельщині – з ініціативи Колодяжненської об’єднаної територіальної громади, її керівництва з успіхом пройшов етнофестиваль «На гостину до Лесі».

Головне дійство відбулося в урочищі «Нечимне», куди з’їхалися шанувальники творчості нашої геніальної землячки Лесі Українки, аматори народного мистецтва, літератори, журналісти, представники громадських організацій і органів влади з Луцька, Ковеля, Ковельського, Камінь-Каширського, Турійського  районів, Забродівської і Луківської ОТГ та інших населених пунктів.

«Гостина у Лесі» вдалася на «відмінно». Про це засвідчили відгуки гостей і учасників етнофестивалю, публікації в засобах масової інформації. Одну з них під заголовком «Нечимне – мікрокосмос українства» спеціального кореспондента «Вістей Ковельщини» Анатолія Семенюка читайте на 8-й сторінці сьогоднішнього номера газети.

На фотосвітлинІ: учасники етнофестивалю «На гостину до Лесі».

Фото  Сергія ДАНИЛЮКА.

Непересічна подія сталася минулої неділі, 4 серпня, на Ковельщині – з ініціативи Колодяжненської об’єднаної територіальної громади, її керівництва з успіхом пройшов етнофестиваль «На гостину до Лесі».

Головне дійство відбулося в урочищі «Нечимне», куди з’їхалися шанувальники творчості нашої геніальної землячки Лесі Українки, аматори народного мистецтва, літератори, журналісти, представники громадських організацій і органів влади з Луцька, Ковеля, Ковельського, Камінь-Каширського, Турійського  районів, Забродівської і Луківської ОТГ та інших населених пунктів.

«Гостина у Лесі» вдалася на «відмінно». Про це засвідчили відгуки гостей і учасників етнофестивалю, публікації в засобах масової інформації. Одну з них під заголовком «Нечимне – мікрокосмос українства» спеціального кореспондента «Вістей Ковельщини» Анатолія Семенюка читайте на 8-й сторінці сьогоднішнього номера газети.

На фотосвітлинІ: учасники етнофестивалю «На гостину до Лесі».

Фото  Сергія ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 422

Погода  в Ковелі 

8-14 серпня 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 373

Костел св. Михаїла в  Голобах є однією з найстаріших сакральних пам’яток Волині, який було засновано на зламі XVI-XVII  століть. Він зміцнювався і розбудовувався впродовж наступних 400 років.

З початку XVIIІ століття цей храм став центром місцевої римо-католицької парафії.

Історію забудови костелу вивчали історики як Польщі (Роман Афтаназі), так і України  (М. Теодорович). Але найбільш ґрунтовні дослідження  його конструктивних особливостей, використання будівельних матеріалів і збереження іконографії провів Леонід Крищенко. «Історичні дослідження» Л. Крищенка, наскільки відомо, не публікувались, але вони є цікавими. Бо саме завдяки їм вдалось встановити, що споруда костелу св.Михаїла є на ціле століття старішою, ніж вважалось раніше.

Всі матеріали історії будівництва костелу його коляторів (опікунів) вивчив, користуючись українськими і польськими архівами, дослідженнями наших і польських істориків та узагальнив в своїй книзі «Костьол св. архангела Михаїла в Голобах і його колятори» кандидат історичних наук України, доктор історичних наук Польщі Євген Чернецький. Книга видана українською та польською мовами, цікава і потрібна. 

Спираючись на дослідження Л. Крищенка, автор відтворив загальну історичну періодизацію костелу. Від початку будівництва до Другої світової війни опікувались святинею місцеві дідичі – Ярузельські, Вільги, Божидар-Подгороденські, Потоцькі, графи Ронікери, Подлевські, Мяновські. Всі ці роди і були власниками (в той чи інший період) Голоб.

До речі, останніми власниками Голоб та історичного маєтку був Леопольд Мяновський, котрий був одружений з Марією-Кароліною з графів Ронікерів. Про них пам’ятають старожили селища. Сам Леопольд добре знав аграрну справу, був умілим управителем своїх земель. Закінчив рільничу школу в Кракові, на своїх землях робив все на «рівні» науки, впроваджував новинки дослідних станцій. 

Саме через призму досліджень життя родин власників Голоб автору вдалось досить вдало відобразити й історію самого селища. Всі власники населеного пункту користувались своїми власними гербами і саме на них відображено той чи інший період історії селища. У пам’ять про їх благодійну опіку костел св.Михаїла до свята уперше прикрашений зображеннями восьми гербів згаданих родів.

Саме презентації цієї книги Є. Чернецького нещодавно були приурочені святкові урочистості в костелі, в яких взяли участь представники римо-католицької церкви – єпископ Луцький Віталій Скомаровський з єпархіальним кліром, українська греко-католицька церква (отець Євген Мерімерін), настоятель костелу св. Михаїла о. Тадеуш Фостаковський. На свято були запрошені священики селища о. Ніфонт та о. Андрій, місцева влада. Прибули на урочистість представники з Польщі, а також продовжувачі роду Ронікерів – праправнучка Алла Преображенська-Ронікер. Сама пані Алла проживає в Білій Церкві, неодноразово відвідувала селище, аби «пройтися історичними шляхами своїх пращурів, вклонитися їх пам’яті». Пані Алла – талановита художниця, свої роботи подарувала і костелу, і православній церкві св. Георгія Побідоносця, яка також є історичною пам’яткою селища і забудовником якої є Людвіг Вільга. Алла Преображенська-Ронікер була меценатом видання книги, зібрання місцевих спогадів, досліджень, які також увійшли до неї.

Історія костелу досить складна. Тільки в 1997 році він був повернутий своїм парафіянам. Тепер перебуває під духовною опікою франсцисканців.

Важливою подією, пов’язаною з відновленням римо-католицької парафії в селищі, стало повернення до костелу ікони Найсвятішої Діви Марії Ченстоховської, яку в часи Другої світової війни вдалося врятувати. Зберігалась вона у Великобританії. В костелі на сьогодні діє орган.

Книга «Костьол св. архангела Михаїла в Голобах і його колятори» – цікава, змістовна, багата історичними дослідженнями, відкриттями. Своє видання автор Євген Чернецький адресує дослідникам і шанувальникам старовинних пам’яток Волині. 

Валентина СІЧКАР. 

Костел св. Михаїла в  Голобах є однією з найстаріших сакральних пам’яток Волині, який було засновано на зламі XVI-XVII  століть. Він зміцнювався і розбудовувався впродовж наступних 400 років.

З початку XVIIІ століття цей храм став центром місцевої римо-католицької парафії.

Історію забудови костелу вивчали історики як Польщі (Роман Афтаназі), так і України  (М. Теодорович). Але найбільш ґрунтовні дослідження  його конструктивних особливостей, використання будівельних матеріалів і збереження іконографії провів Леонід Крищенко. «Історичні дослідження» Л. Крищенка, наскільки відомо, не публікувались, але вони є цікавими. Бо саме завдяки їм вдалось встановити, що споруда костелу св.Михаїла є на ціле століття старішою, ніж вважалось раніше.

Всі матеріали історії будівництва костелу його коляторів (опікунів) вивчив, користуючись українськими і польськими архівами, дослідженнями наших і польських істориків та узагальнив в своїй книзі «Костьол св. архангела Михаїла в Голобах і його колятори» кандидат історичних наук України, доктор історичних наук Польщі Євген Чернецький. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 546

“Країна, яка забула свою культуру, історію, традиції та національних героїв – приречена на вимирання». До цієї відомої цитати Льва Толстого треба додати, що ще й “забула свою мову”. 

Якщо подивитися на сучасні суспільно-політичні процеси   в Україні через призму історії, то все стає гранично зрозумілим. Роздробленість князівства Русь призвела до того, що в ХІ  столітті воно втратило самостійність. Почали рвати його на шматки литовці, ординці, османи, поляки. Всі ближні сусіди  побачили в ній слабку державу, не здатну себе захистити. Люблінська унія(1569 р.) пішла далі. Стали відбирати православ’я і рідну українську мову.  Поляки почали насаджувати свою культуру і традиції. Українські князівські нащадки   із задоволенням її переймали й нерідко  зневажали все своє рідне, але народ беріг  культуру, пам’ятав про  генетичне коріння. Козаки відчайдушно  захищали православ’я на рідній  землі. 

Два століття гноблення українців не минули  даремно. За цей час дехто з них  забув, що потрібно  мати свою незалежну  національну державу, а не служити загарбникам. Так підійшла черга одновірців зі Сходу надати допомогу “братньому” народу у звільненні від чужинців. Гетьмани ставилися до Московського царства як до одновірців і сподівалися отримати від нього військову допомогу у звільненні Русі та будівництві  незалежної держави,  очистити свою землю в чинних раніше кордонах. 

l

Гетьман Богдан Хмельницький під впливом розмов з митрополитом Сильвестром Косом, патріархом Єрусалимським Паїсієм та іншими священнослужителями зрозумів, що треба будувати  самостійну державу. Але сили були нерівні,  тому на Козацькій Раді   прийняли рішення звернутися за допомогою до московського царя з проханням надати військову допомогу. В ті часи військові союзи укладалися досить часто і, як правило, були короткими. Сьогодні козаки воюють з Польщею й укладають союз з Кримським ханством і Османською імперією, завтра воюють з Османською імперією й укладають союз з Польщею. 

Тому,  уклавши союз з московським царем,  козаки не підозрювали,  чим це все може обернутися. А цей тимчасовий військовий союз призвів до несподіваних наслідків: московський цар розмістив  свій військовий гарнізон в столиці козацтва — Батурині, щоб контролювати Гетьмана. Біля Січі побудував поселення також з військовими гарнізонами, щоб контролювати низових козаків. Але одновірцям і цього виявилося замало! Назву Русь  привласнюють, а на українців  повісили  ярлик — Малоросія.   

Московське царство  мало   багато племен, тому виникла потреба їх об’єднати. А для цього ці народи слід  було підвести під загальну героїчну історію, єдину релігію та культуру. Своєї ж немає! «Великій державі — велике минуле, великим правителям — великих попередників!» —  кинула клич  імператриця Катерина ІІ. Де це все взяти? Зрозуміло, що там, де воно «лежить»   та  не має «власника». 

Цю справу розпочав Петро І,  коли зібрав з монастирів  Русі всі літописи та й спалив їх у монастирській бібліотеці. Тепер історію Московського царства можна писати з чистого аркуша, як потрібно московським державникам. Вони й до цього часу продовжують  красти українську історію та видавати її за свою. За ці 28 років в Україні, на жаль,  не знайшлось, патріотів, які б зупинили цей процес й відстояли своє та повернули вкрадене.

l

Про трагедію  українського етносу під кінець ХVІІ століття Іван Мазепа  писав: «У нас на Україні і начальні, і підначальні, і духовні і мирські особи, подібно ріжним колесам, не перебувають у єдиномислії і згоді: ті схиляються до протекції московської, другі – до турецької, третім смакує побратимство з татарами з вродженої антипатії до поляків». Найцікавіше, що в ті часи Правобережна Україна дивилася на Росію,  як на порятунок від поляків, а Лівобережна — на Польщу,  як порятунок від Москви. Зараз ці орієнтири помінялися.   

Значення нав’язування деморалізаційної ідеології ворогові добре розуміли німці. У Першу світову війну вони піддали активній обробці населення Великобританії. Але уряд швидко зрозумів задум німців і створив Британське бюро військової пропаганди, куди увійшли відомі англійські письменники того часу — Редьярд Кіплінг, Артур Конан Дойл, Джон Голсуорсі, Герберт Уелс та інші. Тому спроба розколоти суспільство не вдалася. 

Коли до розгрому Німеччини залишалися лічені місяці, переможний наступ Антанти на Берлін зупинився через зраду  російського тилу. Німецька пропаганда деморалізувала тил російської армії й в Російській імперії відбулася революція. Замість того, щоб йти в бій,  солдати почали мітингувати, фронт посипався в повному розумінні  цього слова. Російський тил зрадив свою армію через ефективну  німецьку пропаганду.

Ще в 1922 р. Ленін зрозумів, що таке кіно і сказав: «Ви повинні твердо пам’ятати, що з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно».  За  його допомогою можна нав’язувати народу будь-яку ідеологію. А тоді ще не було телебачення,  і кінопересувка не щодня в село приїжджала. Але вождь усвідомив, що за допомогою кіно можна об’єднати, згуртувати народ навколо ідеї. Й. Геббельс пішов далі: “Дайте мені засоби масової інформації, і я з будь-якого народу зроблю стадо свиней.”«Я не згоден з тим, що пропаганда є чимось низькопробним, адже ми сьогодні не сиділи б у міністерських кріслах, якщо б не були великими художниками пропаганди»,  –  це   його одкровення, які актуальні й сьогодні, коли  в кожному будинку стоїть телевізор і працює цілодобово. 

Відомо, що  телеканали знаходяться в руках олігархів. Яку ідеологію буде нав’язувати олігарх народу? Природно, ту, яка вигідна йому, а тут ще й кремлівська пропаганда намагається «допомогти». От і дивиться українець,  як телевізор розповідає йому, що він «тупий хохол», «не пам’ятає історії»,  «ні на що не здатний». Він “не має”  незалежної держави, власної  мови, а та, якою  розмовляє,  нав’язана Австро-Угорщиною з допомогою М. Грушевського.

 Зате телепропагандисти прославляють «російський патріотизм», «богообраний народ»,   «споконвічну російську землю», «російську доблесть», т. д., і т. п. Крим став для росіян  духовними скріпами, а при в’їзді в Кремль встановлюють пам’ятник київському князю Рівноапостольному Володимиру. Навіть Православ’я привласнили собі! 

l

Така активна  ідеологічна обробка народу призвела до того, що Україна втратила Крим, частину Донецької й Луганської областей, де  продовжують гинути кращі сини своєї Батьківщини. Тому напрошується висновок: доки на телебаченні не буде 2-3 незалежних громадських телеканалів з бюджетним фінансуванням для контрпропаганди, то й    України не буде. 

Країна —   як сім’я. Держапарат з усіма його атрибутами – “батько”, а народ — його “діти”. У сім’ї батьки турбуються про виховання дітей,  і для цього роблять все необхідне. Так є скрізь. Америка з великою кількістю мігрантів з інших країн ненав’язливо приводить їх до спільного знаменника — американського світогляду і способу життя. Для цієї мети Голлівуд щорічно випускає 800 кінофільмів, які пропагують американський патріотизм, велич Америки.

Щоб об’єднати суспільство,  необхідна національна ідея —духовна основа створення держави. Але для цього треба спершу підняти рівень національної  свідомості та ідентичності громадян. За минулі роки держава практично нічого не робила для цього. Деякі урядовці вирішили, що загальна територія і мова з цим завданням впораються, але виявилося, що територію відбирають, а мову забороняють. Про історію свого народу і не згадали. А даремно! 

Якщо громадянин не знає історії свого народу,  про яку самоідентифікацію може йти мова?  Саме вміння передати словом накопичені знання і досвід одним поколінням іншим  вивели людину з ряду тварин, які не можуть цього робити. А історія незаслужено забута, хоча могла б допомогти людям  не допускати помилок, які були здійснені попередніми поколіннями. Кращий спосіб в цій роботі — краєзнавчі музеї, художня література й кіно.

l

Першим кроком до національної ідентичності юного громадянина країни є  екскурсія в краєзнавчий музей. Тільки там він наочно бачить здобутки культури свого народу. В Україні було багато війн, тому артефактів майже не збереглось, архіви спалені. Працівники музеїв збирають, що де можна, і зберігають. Зараз створюють  ОТГ зі своїм невеликим бюджетом, і музеї потихенько починають закриватися. Щоб не втратити національні скарбниці, повинна бути державна програма їх підтримки.

У часи царського та радянського режимів  письменники вільного доступу до правдивої історичної інформації практично не мали, але з отриманням Незалежності це змінилося кардинальним чином. хоч і повільно, але впевнено на книжкових прилавках почали з’являтися книги на історичну тематику. З кіномистецтвом справи йдуть значно гірше, а це найбільш доступний вид пропаганди який охоплює багатомільйонну аудиторію. 

Одеська кіностудія не працює за безпосереднім призначенням,  і знімальні павільйони здає під склади, а реквізит разом з артистами — на прокат. У кіностудії ім. Довженка ледве тліє життя. Якщо в Голлівуд стороннім бізнесменам входу немає, бо  всі розуміють, який це вигідний бізнес, і чужих туди не пускають, то в Україні бізнес відвернувся від кіноіндустрії. А даремно! В даний час провідні кіностудії світу відчувають сценарний голод. Немає нових ідей і тем для фільмування. І тут Україна у виграші. Вона може своєю героїчною  історією  завоювати кіноринок, і українські козаки стануть світовим брендом. При чому це будуть не вигадані казки про ковбоїв, а сцени з реального життя держави Україна, та сама   масова пропаганда, яка об’єднає народ, перетворить його в націю. 

А як агітує кіно, показали останні президентські вибори. Народ подивився «Слугу народу»   і без особливої  агітації  проголосував за кіногероя. Тому державі й бізнесменам треба задуматися над  розвитком кінематографу в Україні, що дозволить розвиватися  державі.  

Я написав кіносценарій про зачинателів  козацького руху і поклав його на полицю покриватися пилом. Чекаю часу, поки в Україні не почнуть працювати кіностудії. Хоча його можна віддати на “Мосфільм” або полякам, але вони спотворять зміст і виставлять козаків незрозуміло ким. А цей фільм для українців зараз дуже актуальний, хоч  держава до цього ще не «доросла». Тому  зі спокійною душею я почав писати наступний сценарій, знаючи, що його чекає та ж доля. 

В історії американського кіно відомий рекорд, який встановив Кевін Костнер, коли сценарій пролежав на полиці 16 років й після цього пішов у виробництво. Хочеться сподіватися, що Україна не поб’є цей «рекорд»!

Петро  ОБ’ЄДКОВ.

“Країна, яка забула свою культуру, історію, традиції та національних героїв – приречена на вимирання». До цієї відомої цитати Льва Толстого треба додати, що ще й “забула свою мову”. 

Якщо подивитися на сучасні суспільно-політичні процеси   в Україні через призму історії, то все стає гранично зрозумілим. Роздробленість князівства Русь призвела до того, що в ХІ  столітті воно втратило самостійність. Почали рвати його на шматки литовці, ординці, османи, поляки. Всі ближні сусіди  побачили в ній слабку державу, не здатну себе захистити. Люблінська унія(1569 р.) пішла далі. Стали відбирати православ’я і рідну українську мову.  Поляки почали насаджувати свою культуру і традиції. Українські князівські нащадки   із задоволенням її переймали й нерідко  зневажали все своє рідне, але народ беріг  культуру, пам’ятав про  генетичне коріння. Козаки відчайдушно  захищали православ’я на рідній  землі. 

Два століття гноблення українців не минули  даремно. За цей час дехто з них  забув, що потрібно  мати свою незалежну  національну державу, а не служити загарбникам. Так підійшла черга одновірців зі Сходу надати допомогу “братньому” народу у звільненні від чужинців. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1191

28  липня 2019 року у Володимирі-Волинському відбулися змагання з боча за участю спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату. Захід провели з нагоди відзначення Дня міста. 

В змаганнях взяв участь 21 учасник з Любомильського, Ратнівського, Старовижівського та Турійського районів, міст Володимира-Волинського, Ковеля та Рівного.  

Змагання проходили як в індивідуальному заліку, так і в командному.

За результатами  першість отримала команда Рівненської області, друге і третє місця посіли представники ГО «Асоціація осіб з інвалідністю «Добродія в дії».

  На центральній площі міста усі охочі мали можливість спостерігати за цікавими моментами гри та активно вболівали.

Успіхи ковельских учасників наступні:

в парному заліку ВС4/ВС5 2-е місце зайняли Яренчук Ольга (м.Ковель), Паталій Борис (с.Погіньки).

В індивідуальних змаганнях ВС1/ВС2   2-е місце виборов Гелетуха Олег;  третє – Вакульський Олександр  (усі з міста Ковеля).

Участь в змаганнях також взяли Ринковська Катерина, Дудка Олександр, Сахарук Максим, Панчук Анастасія.

Переможці та призери змагань  нагороджені медалями, дипломами та сувенірами, а команда-переможець забрала з собою Кубок.

Після нагородження всі учасники посмакували  смачним обідом.

Гра “БОЧА” – це паралімпійський вид спорту для людей з інвалідністю, який стрімко розвивається та стає популярною і улюбленою грою для людей з важкими нозоологіями (ДЦП, міопатія, дистрофія,«шийники».

Хотілось би привернути увагу наших місцевих чиновників до цієї категорії людей, оскільки вони сподіваються на підтримку, адже  мають потребу в нових наборах БОЧА, які коштують дуже дорого для нас,  в підтримці  автотранспортом  для поїздок на змагання та приміщенні  для тренувань.

Дякуємо  нашим супроводжуючим  Лисюк Олені, Ринковській Світлані, Сахарук Людмилі, Дудкі Марії та нашому тренеру Кравчуку Володимиру.

Велике “спасибі” за допомогу у цій поїздці Рижку Дмитру, водієві Горбаню Сергію й усім небайдужим!

Ольга ЯРЕНЧУК,

прес-секретар громадської організації «АСОЦІАЦІЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ   «ДОБРОДІЯ В ДІЇ».

28  липня 2019 року у Володимирі-Волинському відбулися змагання з боча за участю спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату. Захід провели з нагоди відзначення Дня міста. 

В змаганнях взяв участь 21 учасник з Любомильського, Ратнівського, Старовижівського та Турійського районів, міст Володимира-Волинського, Ковеля та Рівного.  

Змагання проходили як в індивідуальному заліку, так і в командному.

За результатами  першість отримала команда Рівненської області, друге і третє місця посіли представники ГО «Асоціація осіб з інвалідністю «Добродія в дії».

  На центральній площі міста усі охочі мали можливість спостерігати за цікавими моментами гри та активно вболівали.

Успіхи ковельских учасників наступні:

в парному заліку ВС4/ВС5 2-е місце зайняли Яренчук Ольга (м.Ковель), Паталій Борис (с.Погіньки).

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 392

Підсумки  останніх парламентських виборів, на яких так звана «ОПЗЖ» («Опозиційна платформа «За життя») під проводом кума Путіна Медведчука набрала майже 13 відсотків голосів виборців, засвідчила: прихильників «руського міра» в Україні  є немало. І хоч не стільки, як хотіли б у Кремлі, але цілком достатньо для того, щоб зрозуміти – «п’ята колона»  не дрімає і мріє про реванш проросійських сил, готуючи його з усією серйозністю.

Звичайно,  переконати прихильників Бойка–Рабіновича–Шуфрича у тому, що вони створили собі фальшивих кумирів і їх надії на реалізацію гасла «Путін,  пріді!» примарні, важко, а то й неможливо. Ці люди живуть у світі ілюзій, сповідують замшілі ідеї «єдиного народа, єдіной культури і єдиной історії» і навіть найталановитіші лектори, агітатори й пропагандисти не переконають їх у протилежному.

Зрештою, я й не збираюся цього робити. Я хочу запитати тих, хто не втратив  решток здорового глузду і  поваги до України: ви хотіли б жити у суспільстві, де панує культ однієї особи, де брехня зведена в абсолют, де встановлена жорстока цензура у ЗМІ, де права особи постійно зневажають, а вільнодумство прирівняли до кримінального злочину?

Не сумніваюсь, що багато  моїх земляків, особливо молодшого і середнього віку, котрі звикли їздити до Європи, як до себе додому, знають, що їх право голосу і віросповідання захищене Законом, що ніхто не може заборонити участь у мітингу чи  демонстрації, вільно висловити найрадикальнішу думку у пресі, на радіо й телебаченні, скажуть категорично: «Ні! Такий спосіб життя нам не підходить».

І вони матимуть рацію – за 28 років Незалежності, при всіх наших бідах і негараздах, ми звикли до свободи, демократії,  і в страшному сні не можемо уявити, що ще не так     давно нас могли  притягнути до суворої відповідальності за необережно мовлене чи написане слово, критику влади або участь у несанкціонованому мітингу, відмовити у прийомі на роботу з релігійних мотивів.

Але найголовніше наше право – це право вільного вибору. Ним сповна скористалися й 21 липня, коли  народними депутатами обрали тих, кому довіряємо. Як показати результати голосування, найбільша кількість виборців підтримала партію «Слуга народу». Мають своїх прихильників і «Європейська солідарність», і «Батьківщина», і «Голос». Всі вони сповідують європейські цінності, декларують  вірність ідеалам добра, миру, соціальної справедливості. Наскільки були щирими у своїх передвиборних обіцянках, побачимо дуже швидко – новий парламентський сезон не за горами.

l

Але чому  ж тоді електоральна  підтримка «ОПЗЖ» насторожує і викликає тривогу? Як на мене, не стільки тому, що люди проголосували за цю політичну силу, скільки за те, що повірили брехунам і демагогам, які обіцяють негайно встановити мир на Донбасі, налагодити «взаємовигідні» економічні й політичні стосунки з країною-агресором, забезпечити різке підвищення життєвого рівня народу.

Передвиборна і післявиборна риторика медведчуківців – це  мішура, грубий політичний розіграш в стилі нахабної російської пропаганди. Щоб переконатися у цьому, досить проаналізувати події, якими нині живе «руський мір» в реальності. Для цього багато не потрібно – варто лишень ознайомитися з новинами, які щоденно повідомляють нам ЗМІ – як друковані, так і електронні. Слухаючи їх, відчуваєш, як морозом пробирає тіло і терпне шкіра – ми наче поринаємо у морок сталінської диктатури і більшовицького терору.

Найяскравіший приклад цьому – брутальний розгін мирної демонстрації у Москві, яка відбулася нещодавно  й учасники якої вимагали вільних і прозорих виборів у столичну думу, реєстрації кандидатів від опозиційних сил, яким  нахабно відмовили у виборчих комісіях. Для нас  виглядає дико, що кандидатам у депутати відмовили у реєстрації  лише тому, що вони не з «тієї» партії. І не лише відмовили, а й заборонили протестувати з приводу цього.

Треба було бачити, як поліція, закута в чорні «скафандри», воювала з мирними  протестувальниками, серед яких було багато молоді, жінок. Вона оточила непокірних, яких вийшло на акцію не менше 10–15 тисяч чоловік, викручувала їм руки, била по ногах і тягнула в автозаки. Картина була схожа на побоїще – тільки не льодове, як на Чудському озері, а московське, недалеко  від Кремля. Площу «зачищали» декілька годин, до пізнього вечора. Затримали більше 1,5 тисячі чоловік, чимало з яких травмували та ще й оштрафували.

Прикметно, що у цей час Владімір Путін не знайшов кращого заняття, як виїхати з Москви і продемонструвати своїм прихильникам неперевершене вміння занурюватися у спеціально обладнаному батискафі на морське дно з рулоном …туалетного паперу за спиною (це   добре видно на фотосвітлинах). В соціальних мережах одразу з’явилися дошкульні коментарі, зміст яких можна звести до кількох слів: «Путін пробив дно!». Що ж, у почутті гумору інтернет-спільності не відмовиш.

Як завжди, в кращих традиціях «руського міра» зарекомендували себе путінські пропагандони. У випусках новин говорили про все, але й словом не згадали про один з наймасовіших протестів москвичів останнього часу. Лише Владімір  Соловйов крізь зуби процідив незручну для влади інформацію, за звичкою звинувативши у провокації «лібералів» і «американців», похваливши «витримку», «мужність», «стійкість» поліцейських.

l

Було б наївно чекати від російських ЗМІ об’єктивності у висвітленні найдраматичніших подій суспільно-політичного життя.  Як в поганої свекрухи, у всьому винна невістка, так і в путінської журналістської обслуги завжди винні у негараздах американці, європейці, українці – «бандерівці» та інші відверті і замасковані вороги Московії. Доходить до абсурду.  Нещодавно на головному першому  телеканалі ведучі взялися обговорювати «гарячу» тему – пожежі, які лютують у Сибіру і на Далекому Сході. Ними охоплено понад 3 мільйони гектарів лісових насаджень, тобто площу, яку можна порівняти з територією Бельгії.

Тема, дійсно, «гаряча», бо дим від пожарищ накрив не лише міста і села Росії, а й досяг США, Монголії, Китаю та інших країн, створивши гігантську зону екологічної небезпеки. Допомогу в приборканні вогню запропонував американський президент Дональд Трамп, від чого цар всія Русі відмахнувся. Мовляв, самі справимося, хоч кінця пожежам не видно.

Але як висвітлюють проблему московські телепропагандони?  На словах вони визнають, що  така проблема існує.  Однак ситуацію не треба драматизувати і політизувати, застерігають ведучі. Пожежники й  еменесники  все роблять правильно, заважати їм не потрібно. Той, хто їх  критикує, та ще й зачіпає владу, – трохи не вороги народу, наймити світової буржуазії, запроданці і негідники.

Що ж, у вмінні шукати ворогів росіянцям не відмовиш. Принцип: «Хто не з нами, то й проти нас!» тут діє ще з сталінських часів. В Московії не може бути нічого   погано. Тут все – найкраще, найсучасніше, найпередовіше, що й  намагаються втовкмачити в  голови довірливих українців члени «ОПЗЖ». І як бачимо, їм дехто вірить.

l

Звичайно, є за «поребриком» і чесні  журналісти й політики, які намагаються розбудити народ, донести до їх свідомості правду про  трагедію, яку переживає країна. Особливо активні вони в інтернет-виданнях типу «Грані» або «Каспаров», деяких інших. Та біда в тому, що їх не читають  ні путінські блюдолизи в Московії, ні прихильники «руського міра» в Україні.

А дарма. Факти – річ уперта,  і щоб в цьому  переконатися, треба їх брати до уваги. Нещодавно довелося прочитати нотатки відомого політика і журналіста В’ячеслава Костікова під  промовистим заголовком «Росія, ти де?». У статті автор аналізує причини падіння престижу своєї держави на міжнародній арені, висловлюючи при цьому досить «крамольні» думки. 

Дозволю собі деякі з них зацитувати: «Якщо кілька років тому про уповільнення розвитку чи ризики сповзання на світову периферію  говорили небагаточисельні «наклепники», то сьогодні про це відверто заговорила в близька до Кремля еліта. Передусім – економічна.

Росія з двома процентами світового валового виробництва (у США – 24%, у Китаю – 16%) залишається галасливим, але  небагатим сільським родичем на вишикуваному міському весіллі. Ці слова не з вуст опозиції, а зі шпальт шанованого  прокремлівського видання. Що стосується терміну «регіональна держава», то в середовищі наших економістів він став загальновживаним… Росії стало явно не вистачати ні засобів, ні сил, щоб вигідно  позиціонувати  себе у міжнародному просторі».

Що ж пропонує  автор для того, щоб Московія не застрягла, як він висловлюється, в « периферійному  просторі» і «державній самотності»? Перш за все, для прискорення економічного зростання звузити горизонт зовнішньополітичних амбіцій і зосередитися на внутрішніх проблемах. По-друге, наголошує В. Костіков, «слід не демонструвати свою винятковість, не протиставляти себе європейським цінностям, а повернутися в Європу. В таку, якою вона є. З усіма її перевагами і недоліками. Ставши її частиною, ми перестанемо бути периферією».

«Рецепт», здавалося би, простий і правильний. Однак біди в тому, що Путін у Європу не хоче: він мріє шантажем, погрозами, війною утвердити на  планеті Земля велетенський концентраційний табір під назвою «руський мір». Він плює, користуючись слабкістю західних країн, на  принципи і норми цивілізованого співіснування держав, вважаючи, що тільки сила – головний аргумент в міжнародній і внутрішній політиці.

Яскравим підтвердженнями цього є черговий розгін з використанням ОМОНу і Росгвардії мирної акції протестувальників, яка відбулася минулої суботи, 3 серпня, у Москві, з вимогою зареєструвати кандидатів від опозиції на виборах до столичної думи. Знову  пішли в хід палиці, викручування рук, арешти всіх тих, хто у той час знаходився на вулицях і площах, оточених «космонавтами». Видовище, яке транслювали незалежні московські інтернет-телеканали, по-справжньому жахало. Спостерігаючи за ним, так і хотілося вигукнути: «Люди, прокиньтеся! Фашистський звір  під назвою «руський мір» набирає сили! Якщо його не зупинити сьогодні, завтра може бути пізно!».

Хотілося б, аби це усвідомили передусім в Україні, яка може стати першою жертвою кривавого чудовиська. Нині чудовисько лютує на Сході, але немає ніякої гарантії, що не захоче йти далі – на Захід, куди його «запрошують» (свідомо чи несвідомо) члени  різноманітних «ОПЗЖ». То, може, час отямитися і дати відсіч тим, хто сіє ненависть і розбрат серед українців?

Ярема ГОЯН.

Підсумки  останніх парламентських виборів, на яких так звана «ОПЗЖ» («Опозиційна платформа «За життя») під проводом кума Путіна Медведчука набрала майже 13 відсотків голосів виборців, засвідчила: прихильників «руського міра» в Україні  є немало. І хоч не стільки, як хотіли б у Кремлі, але цілком достатньо для того, щоб зрозуміти – «п’ята колона»  не дрімає і мріє про реванш проросійських сил, готуючи його з усією серйозністю.

Звичайно,  переконати прихильників Бойка–Рабіновича–Шуфрича у тому, що вони створили собі фальшивих кумирів і їх надії на реалізацію гасла «Путін,  пріді!» примарні, важко, а то й неможливо. Ці люди живуть у світі ілюзій, сповідують замшілі ідеї «єдиного народа, єдіной культури і єдиной історії» і навіть найталановитіші лектори, агітатори й пропагандисти не переконають їх у протилежному.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 451

За даними Пенсійного фонду, в Україні проживає 11,3 мільйонів пенсіонерів, з яких 2,5 мільйона отримують мінімальні виплати. З липня цього року мінімальна пенсія не може бути меншою за 2 тисячі гривень. Як відбувається їхній перерахунок,   коли чекати підвищення решті пенсіонерів, дізнавались експерти Центру громадського моніторингу та контролю.

Хто отримав надбавку?

Після старту пенсійної реформи у жовтні 2017 року уряд уже кілька разів проводив перерахунок пенсійних виплат. Восени 2017-го підвищення отримали10,5 млн пенсіонерів. У січні 2018 і 2019 років пенсійні нарахування зросли для  колишніх військових. А в березні цього року відбулася автоматична індексація пенсій.

Підвищення пенсій у липні цього року торкнулося тих пенсіонерів, які мають великий страховий стаж, але отримували невеликі зарплати і, відповідно,  мали  мінімальну пенсію 1564 гривні. Тепер вони отримуватимуть не менше 2 тисяч гривень. Йдеться про жінок зі стажем понад 30 років та чоловіків зі стажем понад 35 років.

 Крім того, з 1 липня зросли пенсії для 33 тисяч ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС, а також для 43 тисяч осіб, які зазнали  інвалідності під час операції Об’єднаних сил на Донбасі.

За словами голови Пенсійного фонду Євгена Капінуса, додаткові 643 мільйони гривень на підвищення пенсій надійшли зі сплати єдиного соціального внеску (ЄСВ), що перевищив планові показники, а також розмитнення авто на єврономерах.

У Кабміні запевняють, що перерахунок виплат проведуть автоматично, без додаткового звертання до органів Пенсійного фонду.

Попри те, що підвищення мінімальної пенсії – це, безсумнівно, гарна новина для багатьох українців, частина експертів критикує уряд за підхід до пенсійного забезпечення.Адже середній розмір пенсії по країні станом на липень 2019 року  –  всього 3006 гривень.На думку керівника Інституту цивільних свобод Галини Третьякової, потрібно підвищувати всі пенсії і не дискримінувати окремі категорії пенсіонерів.

«Я не проти політичної тези: людина працювала багато, а отримувала мало, треба їй допомогти. Але не аргументований вибір критеріїв «багато» або «мало». Той, хто відпрацював 35 років, – це, на думку  Кабміну, багато, а 34 роки і 11 місяців – це мало. А нинішня формула розрахунку пенсій передбачає: чим людина більше працює, тим більше у неї пенсія», – пояснює експерт.

Коли наступне підвищення?

Наступна хвиля підвищення пенсій повинна відбутись 1 березня 2020 року. Як запевняють у Кабміні, перерахунок не буде залежати від складу нового уряду, адже відповідна норма зафіксована у Законі. 

«Щодо динаміки подальших збільшень мінімальної заробітної плати і пенсії, він буде вже зафіксований у наступному Державному бюджеті України на 2020 рік. Єдине, що я можу точно сказати:   згідно із законами України, зокрема пенсійної реформи, обов’язково відбудеться нове осучаснення і перерахунок пенсій з 1 березня 2020 року. Якщо нова влада не скасує цей перерахунок пенсій, не внесе зміни до відповідного Закону, то пенсіонери отримають нове осучаснення 1 березня 2020 року», – запевняє віце-прем’єр-міністр Павло Розенко.

Експерти і політики зауважують: оскільки процес формування бюджету на наступний рік відбувається вже зараз, є можливості закласти збільшення виплат. Так, лідерка партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко наполягає, що мінімальна пенсія повинна бути не нижче  3094 гривень, і пропонує врахувати це в бюджеті на наступний рік. Саме така сума встановлена  Міністерством соціальної політики як прожитковий мінімум для пенсіонерів незалежно від робочого стажу.

«Ми запропонували зробити так, щоб бюджет передбачив той мінімальний рівень, закладений Законом, і нижче якого не можна платити, навіть якщо людина має невеликий стаж роботи», – наполягає Тимошенко.

Фахівці погоджуються, бо дуже важливо, щоб пенсіонери не залежали від виборів або парламентських криз, і пенсійна система працювала відповідно до запущеної реформи. Існує стала формула перерахунку пенсій, яка враховує стаж і рівень заробітної плати, яку отримував пенсіонер. Якщо пенсійна реформа буде продовжуватись, то наступний важливий крок, який чекає українців,– це перехід до накопичувальної системи пенсій.

Оксана КОВАЛЬ.

За даними Пенсійного фонду, в Україні проживає 11,3 мільйонів пенсіонерів, з яких 2,5 мільйона отримують мінімальні виплати. З липня цього року мінімальна пенсія не може бути меншою за 2 тисячі гривень. Як відбувається їхній перерахунок,   коли чекати підвищення решті пенсіонерів, дізнавались експерти Центру громадського моніторингу та контролю.

Хто отримав надбавку?

Після старту пенсійної реформи у жовтні 2017 року уряд уже кілька разів проводив перерахунок пенсійних виплат. Восени 2017-го підвищення отримали10,5 млн пенсіонерів. У січні 2018 і 2019 років пенсійні нарахування зросли для  колишніх військових. А в березні цього року відбулася автоматична індексація пенсій.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 320

Всі пам’ятають факт із біографії Т. Г. Шевченка про його участь  в Кирило-Мефодіївському братстві. Серед учасників був і Микола Костомаров, відомий на той час ад’юнкт-професор. Ще не встигли братчики щось важливе зробити, як знайшовся зрадник Петров, котрий, аби вислужитись, написав доноса і повідомив, що  ніби готувалась антидержавна змова з метою повалення монархії Романових. Тож після арешту і обшуку на квартирі  історика відправили до столиці в кінці березня 1847 р.

А 5 квітня на переправі через Дніпро заарештували Шевченка. Поет у фраці й білій краватці поспішав на весілля Костомарова, де мав зіграти роль старшого боярина. Губернатор Фундуклей глузливо зауважив: «…де жених, туди треба й бояринові». Миколина мати була просто розчавлена лихим перебігом подій і виглядала безпорадною. 16-річна наречена сподівалася, що сталося якесь непорозуміння. Костомаров був у стані душевного розпачу. А мати нареченої твердо вирішила перешкодити шлюбові доньки із заарештованим істориком, вважала, що такий союз ущент зруйнує її життя.

На поштовій станції у Броварах відбулася зустріч із Шевченком, якого охороняли 2 жандарми. Згодом у циклі «В казематі» він напише поезію, присвячену Костомарову:

І я згадав своє село.

Кого я там, коли покинув?

І батько й мати в домовині…

І жалем серце запеклось,

Що нікому мене згадати!

Дивлюсь  і твоя, мій брате,

 мати,

Чорніше чорної землі,

Іде, з хреста неначе знята…

Молюся! Господи, молюсь!

Хвалить тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани!

Дорогою Костомаров перебував у важкому психологічному стані. 5 днів  нічого не їв,  без сторонньої допомоги не міг обійтися. Але на допитах тримався гідно. Визнавав, що вів бесіди з друзями про слов’янство, але лише в межах учених, наукових інтересів щодо історії,  філософії, етнографії.

Ув’язнення у фортечних казематах дощенту зруйнувало академіку кар’єру історика. Річне ув’язнення в Олексіївському равеліні  виявилося страшним випробуванням для нього. Його камера наводила жах: грубе ліжко, стіл дубовий, стілець, на столі – олов’яна кружка для води. Віконця замазані білим, і тільки крізь верхнє скло пробивалося денне світло. Через рік – заслання в Саратов. 23 дні – із 30 травня по 23 червня – добирались до міста. Ямщик в дорозі не витримав і помер, бо в містах, через які вони їхали, вирувала холера. Губернське місто Саратов зустріло його високою температурою і страшною епідемією. Щодня помирало 600 жителів.

l

За сином прибула і мати, яка була одержима його долею до самого кінця. Та він  чекав хоч вісточку від нареченої. А її не було. Бо мати нареченої сприяла цьому.  Потай від неї Аліна писала до В’ятки, адже  спочатку туди його мали заслати. Друзі повідомили їй про Саратов. І через них же  налагодився зв’язок із коханим. Це було для нього великою підтримкою. 

На роботу його призначили помічником старшого секретаря губернського правління. Платні вистачало на прожиття з матір’ю і на квартиру. Тож жевріла надія побратися з Аліною. 

33 листи зберігав Микола до кінця свого життя. Але мати Аліни тиснула на доньку так, що тій був  світ немилий. В одному листі вона пише: «…багато разів я вже викликала смерть, наче найближчу для себе подругу. Але я часом думаю, що Бог шле нам випробування за гріхи і робить усе на краще…». Її мати написала йому, щоб забув про Аліну. Все ж листи коханої зігрівали душу. І він повернувся до старих проектів, зокрема, монографії «Богдан Хмельницький». Бо життя не стоїть, а продовжується. І волі немає, а переїхати до іншого міста не дозволялося,щоб поїхати до Києва побачитись з Аліною –  так добилась її мати. А жити треба. І він забував іноді за читанням і писанням про сон, їжу та відпочинок. Та  ще й поліцейський нагляд постійно. Просився не раз звільнити хоч від цього. «Не на часі», – була відповідь. 

Аж 1855 р. добився цього і поїхав до Санкт-Петербурга, щоб поклопотатися за друкування своїх праць.  Дозволено було і в Стокгольмі попрацювати у Державному архіві. Довгий час йому все ж не дозволялось працювати « по ученой части». Та, зрештою, призначили на посаду професора Санкт-Петербурзького університету. Його лекції були найцікавішими, а в кінці студенти на руках виносили із зали. 

l

Наприкінці грудня 1861 р. Костомаров отримав срібну медаль на Олександрівській стрічці за недавню працю  на тему  звільнення селян у  Саратовській губернії. Настільки любив Костомаров героїв своїх творів, що іноді, розповідаючи про них, переходив на тон їхньої  мови і цитував сторінки польською, церковнослов’янською і навіть латиною.  Але найголовніше, що  вивів на авансцену минувшини масового, колективного героя – народ, націю.

У 1861 р. Костомаров став одним із ініціаторів заснування та видання журналу «Основа». Авторами його були сам історик-професор, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.

10 березня 1861 р. помер Т. Шевенко. Для Костомарова смерть поета була страшним ударом. Не вдалось, казав, навіть наговоритися з другом. Смерть Шевченка збіглася в часі з важливою подією в історії Російської імперії. Був підписаний і обнародуваний Маніфест про звільнення селян.

Старався будь-що Костомаров реалізувати проект із видання книг українською мовою. Але циркуляр міністра внутрішніх справ про заборону друкувати був ударом для нього. Він навіть зустрівся з міністром Валуєвим, щоб той відмінив цей указ, та все було марно. Великий науковий доробок давав можливість працювати в будь-якому університеті. Найбільше бажання було – в Україну. «Хотів був я перебратися на Україну, щоби провести решту днів у країні своїй… але сильні світу сього, котрі сидять на сідницях влади, з намови марнослівних наклепників не допустили мене. Я любив все життя Україну, її народ, її природу…», - писав він М. Максимовичу. Як і Шевченка,  боялися його впливу на маси.

Як член  Археографічної комісії згодом поїхав у відрядження до Києва і там зустрівся з вдовою Аліною та її трьома дітьми. Почуття не згасли, але докучали старість і хвороби. Вона тяжко хворіла, іноді з ліжка не могла встати. А в нього прогресували болі голови, яку простудив ще в тюрмі. Одне око напівсліпе було. Тож про одруження не було й мови. І він поїхав з її дочкою, аби допомогти вступити у столиці на навчання.

Долаючи недуги, працював і далі. Та хвороба виявилася сильніша. Одночасно з матір’ю захворіли на тиф. Вона померла, поховали друзі без нього, аби не травмувати.

l

Він теж був на грані. Дали знати Аліні. Вона приїхала і не відходила від Миколи Костомарова,  доки не видужав. 9 травня 1875 р. вони повінчалися. Дружина подарувала важко хворому й змученому історику 10 років життя та творчості, перебравши на себе всі обов’язки і клопоти.

На той час М. Костомаров мав міцне суспільне становище:  був одним з найвідоміших істориків, учених-гуманітаріїв. 1880 р. його нагороджено з нагоди 20-річної роботи в Археографічній комісії орденом Св.Станіслава І-го ступеня.

З-під пера тяжко хворого, втомленого, змученого життєвими негараздами вийшла ціла низка статей, присвячених українофільству. А в 1883 р. побачила світ його історична монографія «Мазепа».

У 1885 р. він ще поспілкувався із молодим колегою Д. Яворницьким, який згадував, що Костомаров  був схожий на  «розвалину» на присмерку своїх днів, але нагадував «помираючого лева». В цьому ж році його навіть лейб-медик  С. Боткін оглядав. Але стан вченого був безнадійним. Він відійшов у вічність 7 квітня 1885 р. у Санкт-Петербурзі. Поховали  на Волковому кладовищі. Навпроти була могила І. Тургенєва, з яким він приятелював. 

Громадськість масово відгукнулась для вшанування його пам’яті. Похоронна процесія розтягнулася на декілька верств, вражала величезна кількість                                                        вінків з Харкова, Одеси, Києва, Москви, Саратова, Казані та ін. В багатьох церквах служили панахиди. Некролог з’явився навіть за кордоном.

Дружина присвятила решту життя піклуванню про пам’ять і творчу спадщину чоловіка. Особисту бібліотеку історика (1425 друкованих видань і 29 рукописів) передала Київському  університету Св. Володимира. Його ім’я носила премія, дали другу (першої нікому) В. Грінченку за словник української мови у 1905 році. 

Після смерті Аліни Костомарової (1908 р.) справу продовжили її діти, які його любили і шанували.

          Валентина Остапчук.

Всі пам’ятають факт із біографії Т. Г. Шевченка про його участь  в Кирило-Мефодіївському братстві. Серед учасників був і Микола Костомаров, відомий на той час ад’юнкт-професор. Ще не встигли братчики щось важливе зробити, як знайшовся зрадник Петров, котрий, аби вислужитись, написав доноса і повідомив, що  ніби готувалась антидержавна змова з метою повалення монархії Романових. Тож після арешту і обшуку на квартирі  історика відправили до столиці в кінці березня 1847 р.

А 5 квітня на переправі через Дніпро заарештували Шевченка. Поет у фраці й білій краватці поспішав на весілля Костомарова, де мав зіграти роль старшого боярина. Губернатор Фундуклей глузливо зауважив: «…де жених, туди треба й бояринові». Миколина мати була просто розчавлена лихим перебігом подій і виглядала безпорадною. 16-річна наречена сподівалася, що сталося якесь непорозуміння. Костомаров був у стані душевного розпачу. А мати нареченої твердо вирішила перешкодити шлюбові доньки із заарештованим істориком, вважала, що такий союз ущент зруйнує її життя.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 489

Спорожніли грядки  — пора взятися за лопату

Коли урожай ранніх овочів зібрано, грядки, що звільнилися, вимагають пильної уваги. Можна взятися за лопату, перекопати їх і залишити відпочивати, а можна подбати про збільшення родючості ґрунту і засіяти грядки травами сидератами. Якщо на Вашому городі пустують грядки - посійте на них люпин, гірчицю, ріпак. На початку серпня це ще можна зробити. Це відмінний спосіб поліпшити стан ґрунтів і відновити їх структуру на грядках, які тимчасово не використовуються для посадки овочів.

Що посіяти в серпні

Кінець літа не означає, що пора закінчувати посів овочевих культур. Це вдалий час для підготовки грядок під посів редису, цибулі на перо, зелені і салату. Ніжний редис достигає швидко, можна посіяти його двічі з тимчасовим розривом в тиждень.

Квітник – які турботи актуальні в серпні

Ті квітникарі, які посіяли дворічні культури (рожу, віолу, турецьку гвоздику, незабудку, маргаритки), можуть приступати до посадки розсади на постійне місце. Головне не затягувати цю процедуру до вересня, адже слабкі рослини повинні встигнути вкоренитися, щоб перезимувати без втрат.

Серпень — важливий місяць для пересадки і ділення півоній. В цей час відзначена найкраща приживлюваність розкішних квітів. Кущі півоній, що розрослися, ділять на кілька частин, кожен відрізок кореневища повинен мати 2-3 бруньки.

У серпні можна розсадити або посадити заново багаторічні айстри, флокси, ромен і дзвіночки. При необхідності проводять розподіл лілійників, купальниці і інших багаторічників.

На цьому роботи з розподілу багаторічників не закінчуються. Серпень – найбільш відповідний час для поділу і пересадки примул. Старі примули вимагають поділу на третій рік, адже рослини вже відросли, стали менше цвісти, та й розмір самих квітів набагато зменшився. Не затягуйте роботи по розсадженню примул, адже відділені пагони повинні встигнути прижитися на новому місці.

Триває догляд за квітниками – клумби періодично оглядають на наявність шкідників, видаляють засохлі квіти і листя, підгодовують фосфорно-калійними добривами. Уже можна приступати до збору насіння рослин, що їх зав’язали. Також це найкращий час для посадки лілій.

Особливу увагу потрібно приділити трояндам – спекотна погода може спровокувати загибель куща. Обов’язково вносьте під трояндові кущі добрива та на період спеки практикуйте глибинний полив до одного відра під кущ.

Можна приступати до обрізання живоплотів, а також бузку, жасмину, калини, приводячи рослини в належний вигляд. Живці можна прикопати в спеціально відведеній грядці і накрити плівкою - вони легко вкорінюються в кінці літнього сезону. Таким чином, можна вкорінювати зелені живці бузку, барбарису і клематисів, гортензії, форзиції, калини, спіреї, дейції та інших декоративних культур.

Садові клопоти

До кінця літа на садових плодових деревах дозріває урожай персиків, слив, яблук, груш та інших фруктів, які потрібно своєчасно зібрати, звільнивши гілки від важкого вантажу. Крім цього, в саду необхідно виконати ряд обов’язкових робіт:

n Окулірування або щеплення вічком – спосіб щеплення плодових і декоративних рослин одиночній ниркою (вічком – одна брунька з тонким шаром деревини), взятої від культурного сорту плодових дерев

n Догляд за плодово-ягідними культурами – внесення добрив і обробка від шкідників.

n Підготовка місць для зберігання зібраного врожаю – існуючі плодосховища необхідно обробити, підремонтувати, а якщо площі не вистачить, побудувати нові.

n Знищення порослі і бур’янів  — в пристовбурних кругах і міжряддях необхідно прибрати бур’янисту рослинність. Траву можна закласти в компостну яму або спалити.

Серпень –  дуже насичений місяць для робіт в саду. Варто задуматися про підготовку території під посадку нових дерев і кущів, які Ви плануєте посадити на ділянці. Саме час заглянути в  інтернет-магазин.  

Дерева та кущі

 На яблуневих деревах варто  обрізати вертикально зростаючі пагони. Вони відбирають світло, вологу і мікроелементи, необхідні для росту плодів. Якщо серпень видався посушливим – поливайте дерева і підгодовуйте їх фосфорно-калійними добривами, тоді вони успішно перезимують.

Саме в цей час починають інтенсивно рости нові корені. Ягідні чагарники (аґрус, смородина) огляньте, зріжте старі і хворі гілки, після чого внесіть підгодівлю, так само як і під дерева. Далі можна  мульчувати  грунт.

Город

У серпні продовжують доглядати за овочевими культурами. Займіться прополкою і підгодуйте рослини. Скоро збір першого врожаю: солодкий перець, томати і баклажани починають масово дозрівати. Якщо на початку місяця всі ці культури ще можна було підгодувати мінеральними добривами або органікою, то в другій половині – вже не варто цього робити.

Щоб грядка з огірками не засохла і продовжувала плодоносити – регулярно поливайте і підгодовуйте. Якщо у цибулі пожовкло і вилягло перо, виберіть її із землі і просушіть: при гарній погоді – можна на грядках, а якщо сиро – в добре провітрюваному, сухому місці. Часник теж викопайте відразу після того, як пожовтіє перо. Якщо сухо, морква, буряк, патисони, кабачки теж потрібно поливати і підгодовувати. 

Що стосується гарбуза, то його в серпні вже не потрібно підгодовувати. Просто треба обрізати кінці пагонів з квіточками і дрібної зав’яззю, тоді вже сформовані плоди будуть краще визрівати і набирати вагу. Пора копати ранні сорти картоплі, а на грядці, де посаджений пізня картопля, варто скосити бадилля - через два тижні після цього його теж можна прибрати. Щоб пізня білокачанна капуста більш активно набирала вагу і зав’язувала качани, підгодуйте її хоча б раз на місяць розчином мінеральних добрив або органіки.

Газони

Регулярно поливайте газони в саду, а якщо на вулиці сильна спека, то щодня. Краще це робити після обіду, коли сонце припікає не так сильно. Поливати потрібно до тих пір, поки земля не просочиться до глибини 10 - 15 сантиметрів. В посушливе літо викошуйте газон в саду не нижче, ніж на 5 сантиметрів, адже занадто низько скошена рослинність важко переносить спеку.

Підгодовувати грунт газону в кінці серпня вже не потрібно, а особливо азотними добривами, які стимулюють ріст рослин. Якщо газон старий, сильно ущільнений, буде корисно взяти вила і проколоти грунт на глибину 8-10 сантиметрів - це сприятиме провітрюванню грунту, поліпшить доступ води і кисню до коріння, і вони стануть краще рости.

Компост

Продовжуйте збирати органічні залишки й бур’яни. В ємності з компостом постійно повинна бути волога, але сильно заливати водою її не варто. Якщо ємність встановили ще навесні, і додали спеціальний препарат, що прискорює органічні процеси, то знизу можна потихеньку діставати вже готовий компост.

Підготувала 

Світлана КОЛОСОК.

Коли урожай ранніх овочів зібрано, грядки, що звільнилися, вимагають пильної уваги. Можна взятися за лопату, перекопати їх і залишити відпочивати, а можна подбати про збільшення родючості ґрунту і засіяти грядки травами сидератами. Якщо на Вашому городі пустують грядки - посійте на них люпин, гірчицю, ріпак. На початку серпня це ще можна зробити. Це відмінний спосіб поліпшити стан ґрунтів і відновити їх структуру на грядках, які тимчасово не використовуються для посадки овочів.

Кінець літа не означає, що пора закінчувати посів овочевих культур. Це вдалий час для підготовки грядок під посів редису, цибулі на перо, зелені і салату. Ніжний редис достигає швидко, можна посіяти його двічі з тимчасовим розривом в тиждень.

Ті квітникарі, які посіяли дворічні культури (рожу, віолу, турецьку гвоздику, незабудку, маргаритки), можуть приступати до посадки розсади на постійне місце.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 500

Небайдужим українцям мимоволі  крає смутком серце в день 1 серпня, коли 1913-го відлетіла душа нашої видатної землячки Лариси Косач (Лесі Українки) у засвіти. Але такий закон буття: за тим у першу неділю місяця відродиться дух Лесі, злетить тріумфом «Лісової пісні».

Це таки диво! 4 серпня ц. р. урочище «Нечимне» виповнилося вишиванками, піднесеним настроєм і радістю.

Запитую знайомих: «Як настрій?».

–Чудовий! Свято повернулося до людей!  – відповідають мені.

Ця ейфорія не випадкова. Торік свято «Лісової пісні» у звичному форматі, яке було започатковане у 2001 році з ініціативи волинського поета Василя Гея, а потому успішно, як естафета, перейняте Ніною Горик, було перенесено на вересень.

Неспокоєм вирувала Ковельщина. Багато про подію писали, говорили. Пояснення були короткі – мовляв, так потрібно.

Виявилося, що не зовсім потрібно. Не побачили «реформатори» за тими новаціями головного: земляків (і не тільки) Лесі Українки, заради яких і замислювалося оте дійство.

Згадалася бувальщина. У потязі їдуть син і батько. «Тату, а що це?» – запитує малий. – «Корова». – «А це що їде, гуде?». – «Автомашина».

Молода пара не витримує цієї розмови й зауважує: «Добродію, вашому синові часом не потрібен лікар?». На що той відповів: «А ми їдемо від лікаря. Син був сліпий, і бачить цей світ вперше».

Майнула грішна думка (наперед прошу вибачити): а, може, таки потрібне прозріння, щоб побачити всіх із висоти Лесі й зрозуміти, що поетеса однаково рівнодотична і до видатних реформаторів, і до письменників, і до юних, і до мешканців найменшого села? 

Але це так, до слова. Біля Лесиного дуба цікавих багато. А той кучеряво шелестить листям – радіє, що не забули. На головному «майдані» все готове, і звучать народні, козацькі і  патріотичні пісні. Зворушливо!  Тут інший, дивний світ.

Скептик мені зауважує: «Формат треба міняти».

Знову кажу: «Прозрій! Глянь, скільки змін. Сьогодні урочисте дійство носить значущу назву – етнофестиваль «На гостину до Лесі!»  Хіба це не нове?».

Організатором свята обласного рівня виступила Колодяжненська об’єднана територіальна громада, яку очолює Віталій Кашик. Так, так: не районна державна адміністрація, а ОТГ, яка,  об’єднавшись, будує новий дім. Приємно і знаково, що той дім із вікнами, через які проникають промені духовності, культури та українства.

Почуймо Віталія Кашика: «Громада набрала  духовного, культурного, патріотичного напрямку. Кожне із сіл внесло краплю животворного еліксиру. В серцях людей карбується єдність людини, природи і країни».

І ще один важливий позитив: на свято прибули представники влади. Це – Олександр Киричук, виконуючий обов’язки голови обласної  держадміністрації; Юрій Поліщук, наш земляк, перший заступник голови обласної ради; Андрій Броїло, голова Ковельської районної ради; Роман Кульцман, перший заступник голови РДА та інші.

Узагальнюючи сказане ними,  зазначимо, що у вітальних словах йшлося про важливість заходу, про значимість Лесі Українки в сьогоденні і розбудові  країни, про її славу, яка підносить наш край на світовий рівень. А ще – про силу і волю до руху вперед, які пульсують животворно від Лесі Українки та Олени Пчілки.

Гарний  заспів етнофестивалю пролунав із вуст  зовсім юної (такої, як була колись мала Леся в Скулині) Анастасії Шпак із с. Доротища.

А за тим пішло і поїхало… Виступали гурти: «Намисто» (Народний дім «Просвіта», м. Ковель), «Брикса» (Цуманська ОТГ); «Джерело» (с. Скулин); «Нуйнівські співухи» (с. Нуйно  Камінь-Каширського району); «Народна криниця» (Турійський районний будинок культури); «Веретенце» (с. Уховецьк); «Родина» (с. Білин); «Діброва» (Забродівська ОТГ); «Калинонька» (Луцька ОТГ); «Горлиця» (с. Доротище).

Якби зібрав всі виступи в одне місце, вийшла б велика скарбниця народних пісень, звичаїв, які прилетіли до нас із сивої минувшини.

Зворушив глядачів спів дуету у складі Людмили Борисюк та Івана Філона із с. Білина. Мудре слово про Лесю Українку (наукового рівня) промовила Світлана Богдан, професор Східноєвропейського національного університету (м. Луцьк). Гарно клалися в душу поезії від о. Івана Оринчака, настоятеля Свято-Миколаївського храму с. Колодяжного, Ніни Шугніло, поетеси із с. Грив’яток, Ніни Горик, поетеси з Луцька (за словами Андрія Мигулі, «нашої Ніни»), Олени Місюри, читця поезій з Доротища. Мав слово і автор цих рядків.

Дійство справило чудове враження. Як сказала Ніна Горик, «Етнофестиваль– 2019 – це мікрокосмос мистецтва, один за два інших в минулому».

Підтвердженням  цьому –  гарячі оплески і гучне «Браво!» від багаточисельної (невипадкової) публіки.

Щоб описати все, потрібен великоформатний ліричний репортаж, на який, як завжди, у газеті місця бракує.

Ще одна новація – кожен  учасник сценічних виступів отримав Диплом учасника етнофестивалю від Колодяжненської ОТГ та її керівництва. Не забули організатори і про харчування. Шеф-кухарі пригощали смачною кашею. Таку хіба подають президентам на полюванні...

Маємо подякувати Тетяні Матяшук, начальнику відділу культури Ковельської РДА, яка доклала  немало сил та енергії, щоб свято вдалося.  Гарно виглядала сцена і майдан, заквітчані вижитими рушниками. В цьому – велика заслуга Галини Божик, Заслуженого працівника культури України.

Як завжди, на висоті були ведучі Андрій Мигуля та Лілія Осіпчук.

На закінчення Віталій Кашик щиросердечно подякував всім за участь і допомогу в організації фестивалю «На гостину до Лесі».

Символічно, що фінальну пісню «Україна, край наш рідний» слухали стоячи. Це значить, що українство, Леся в душі навічно.

Анатолій СЕМЕНЮК.

Р. S.  Не можу оминути хмарку смутку – озеро  Нечимне заросло повністю травою, очеретом та іншим зіллям. Немає ні човна, ні плеса хоча б з «копієчку». Заклики до відновлення озера, обіцянки попередніх керманичів Волині залишилися на папері. 

Боюся, що за сучасними політичними баталіями про цю біду далеко не місцевого значення ніхто вже й не почує…

                                      А. С.

На ФОТОСВІТЛИНАХ: під час етнофестивалю «На гостину до Лесі» в урочищі «Нечимне».

Фото 

Сергія ДАНИЛЮКА.

Небайдужим українцям мимоволі  крає смутком серце в день 1 серпня, коли 1913-го відлетіла душа нашої видатної землячки Лариси Косач (Лесі Українки) у засвіти. Але такий закон буття: за тим у першу неділю місяця відродиться дух Лесі, злетить тріумфом «Лісової пісні».

Це таки диво! 4 серпня ц. р. урочище «Нечимне» виповнилося вишиванками, піднесеним настроєм і радістю.

Запитую знайомих: «Як настрій?».

–Чудовий! Свято повернулося до людей!  – відповідають мені.

Ця ейфорія не випадкова. Торік свято «Лісової пісні» у звичному форматі, яке було започатковане у 2001 році з ініціативи волинського поета Василя Гея, а потому успішно, як естафета, перейняте Ніною Горик, було перенесено на вересень.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 713