Нещодавно до моїх рук потрапив номер ковельської газети, яка тоді мала назву «Прапор Леніна». Це примірник 1986 року видання зі спеціальним репортажем із Чорнобильської зони Петра Горщарука, який побував там разом із журналістом Володимиром Поварем, аби розповісти про ковельчан, що відважно вступили у боротьбу з ядерним монстром.
Прочитала матеріал, як-то кажуть, на одному диханні. Здавалось, що й сама побувала там, пережила емоції автора: радість від зустрічей і гордість за відвагу наших земляків, жах від побачених наслідків катастрофи.
«Проїжджаючи селами, наближеними до зони атомної АЕС, через сам Чорнобиль, мимоволі починаєш по-іншому дивитися на життя, глибше розуміти ціну блакитного мирного неба, людської взаємовиручки.
…Закутані в плівку колодязі, порожні оселі, безкінечні дозиметричні пости на дорогах, десятки людей у формах і масках – все це пропливає перед тобою, наче кадри якогось фантастичного фільму. Скільки лиха принесла аварія! Але ж відчуваєш у душі не розпач, не безнадію, а почуття впевненості, віри у силу людських можливостей… Центральна дорога до Прип’яті була безкінечно заповнена машинами, автобусами з усіх куточків радянського союзу» – писав журналіст.
Далі він розповів, що підрозділу, де служили ковельчани, доручили важливе завдання, з яким вони справились за рекордні три з половиною дні, за що були відзначені.
l
Зі шпальт газети ніби оживають теплий прийом, смачна кухня, щире спілкування, а ще – радісна зустріч із земляками, аматорами сцени. Аби підтримати солдатів та мешканців селища, сюди завітав вокально-інструментальний ансамбль тодішнього міського будинку культури імені Щорса. У цей похмурий час тут по-особливому звучали пісні про сонячну Волинь, про рідну землю, яку потрібно берегти, про любов і вірність. З особливим піднесенням грали і співали Олег Корнелюк, Георгій Пастущук, Володимир Федорук, Юрій Чиханюк.
Та найбільше час перебування у зоні за тридцять кілометрів від Прип’яті запам’ятався обличчями молодих і відважних, тих, хто на передових рубежах, були щитом Чорнобиля. Автор називає такі імена: Л. Грицюк, В. Кучеренко, В. Мацюк, С. Вершинін, В. Лукашик, Ю. Сомський.
Нині це – вже історія, яка крізь роки відгукується болем у душі та тілі ліквідаторів, багато з яких вже давно відійшли у Вічність, борючись із наслідками опромінення.
По-іншому сьогодні, в час нових випробувань, які випали на долю українського народу та й всього людства, сприймаються слова колишнього водія ПМК-6 Юрія Сомського: «Головне, щоб мирно було. Ми підтримуємо заяву про продовження мораторію на ядерні випробування. Кому, як не нам, тим, хто зіткнувся із силою атому, знати ціну мирного неба.» В ту мить Юрій Володимирович, певно згадавши свою чотирирічну доньку, додав: «Батько мій, Володимир Вікторович, пройшов дорогами війни, виборюючи мир. Тепер наш обов’язок – зберегти його».
l
Днями нам вдалось зустрітись із Юрієм СОМСЬКИМ (на світлині ліворуч). Саме він і приніс той номер газети. Зберіг на згадку про непрості часи, адже на фото є і він з товаришами. Відверто кажучи, наші герої не завжди охоче згадують про важкі сторінки свого життя, швидше «переключаючись» на розповіді про дітей та онуків.
Це зрозуміло, адже їх обов’язок — захистити рідних був тоді рушійною силою, про наслідки не думали. Це вже згодом почали «сипатись» хвороби та болячки. А потім – постійні комісії та необхідність доказів про перебування у небезпечній зоні, боротьба за виплати належних компенсацій.
Історія Юрія Володимировича розпочалась з екстриму і романтики водночас. На той час йому виповнилося 30 років, був одружений, працював у будівельній фірмі. І коли його терміново забрали з роботи у військову частину, не попрощатись з дружиною не міг.
Відпрошувався у прапорщика, але той відмовив. Тож вночі був змушений втекти: «Навіть не знаю, як мені це вдалося, адже територія була огороджена колючим дротом. Вдома взяв необхідні речі, обійняв міцно кохану Галину, донечку Оксанку, якій на той час було лише чотири роки, і повернувся в частину», – пригадує Юрій.
А далі – чотири з половиною місяці боротьби з невидимим ворогом. За що в результаті, пройшовши всі можливі комісії, в документах йому поставили відмітку: «Кількість днів перебування в зоні – відсутня, кількість доз опромінення – відсутня». Але він не здавався, боровся за своє право бути почутим. Нині має статус особи з інвалідністю як учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. З болем у серці мовить: «У мене відмовляли ноги. Де я тільки не був, але нічого не допомагало, всі розводили руками. Далі я з цим просто зжився».
Із радістю в очах пан Юрій пригадує зустрічі із тими, хто пройшов такий же шлях: «Ми часто бачились, підтримували один одного і дружили сім’ями. Але, на жаль, багатьох вже немає (показує спільний архівний знімок – авт.) Ось вже три роки, як відійшов у Вічність Микола Омельчук, який нас згуртовував та об’єднував. Він дуже постраждав від наслідків аварії на ЧАЕС, переніс багато операцій на серці, тож COVID і вразив його у саме болюче місце» (на світлині в центрі – перший ліворуч, а Юрій Сомський – шостий).
l
– Юрію Володимировичу, розкажіть про службу в Чорнобильській зоні: що Вам доводилось робити, де жили, як облаштували побут?
– Основним завданням було качати воду із річки для миття заражених машин (проклали трубопровід). Паралельно виконували й інші нагальні роботи, рили могильники для зараженої техніки.
Жили в палатках. Їжу привозили, готували смачно – з цим проблем не було. Обов’язкова гігієна: щодня лазня та чистий змінний одяг.
У перші дні дуже боліла голова, тож декількох хлопців через це відразу комісували. Спочатку брали кров на аналіз, а потім припинили забір, і доз опромінення не ставили.
Поряд з нами були люди різних національностей, але вони працювали так: місяць відслужили – заміна, а ми майже по пів року там були. Це «заслуга» нашого командира, протеже «великої» людини (на той час – начальника особливого відділу ленінградського воєнного округу, який був його батьком). Чинушу не цікавило наше здоров’я, настрій, скарги, оскільки свою службу він просто формально відбував. Тож ми збунтувались, і лише після своєрідного «страйку» нам прислали заміну.
– Які ще спогади залишились з того часу?
– Пам’ятаю, як ловили рибу та возили у село Поліське в районну лабораторію на перевірку. Сказали: «Їжте, але голову викидайте». Тоді меду багато було, залишених вуликів. Ну, це ж мертва зона – жодної людини. Якось набрали трилітрову банку і знов веземо в лабораторію. Кажуть: «Не їжте, бо він весь «світиться». Шкода було, але викинули.
l
Сьогодні Юрій Сомський – щасливий дідусь чотирьох онуків від доньки Оксани та сина Богдана, який, дякуючи Богу, у 1988 році народився здоровим.
Доньки старшої – Ангеліна і Христина – навчалися у військовому ліцеї. Далі Ангеліна закінчила Рівненський державний гуманітарний університет. Христина продовжила військову справу, вступила до Збройних Сил України, має звання лейтенанта, зараз несе службу у Львові. В подальшому є пропозиція викладати в Національній академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного.
Онуки від Богдана Роман та Злата – ще школярі. Усіх однаково сильно любить, за всіх у чоловіка, справжнього сім’янина, болить душа. Своїм обов’язком вважає допомогу рідним. Раніше часто їздив підтримати словом і ділом батьків у село Майдан. Зараз продовжує працювати на підприємстві, що спеціалізується в доставці напоїв у місті та області, аби підтримати дітей та онуків.
Переживає за майбутнє, адже він – з тих оптимістів, які до останнього вірили у порозуміння України й росії після початку АТО, але події 2022-го переконали у підступності путінців. Тож тепер, попри непоправні втрати та руйнування, наш головний обов’язок – вірити в Перемогу і підтримувати захисників української землі.
Аліна РОМАНЮК.
Фото автора та з архіву Юрія Сомського.
Нещодавно до моїх рук потрапив номер ковельської газети, яка тоді мала назву «Прапор Леніна». Це примірник 1986 року видання зі спеціальним репортажем із Чорнобильської зони Петра Горщарука, який побував там разом із журналістом Володимиром Поварем, аби розповісти про ковельчан, що відважно вступили у боротьбу з ядерним монстром.
Прочитала матеріал, як-то кажуть, на одному диханні. Здавалось, що й сама побувала там, пережила емоції автора: радість від зустрічей і гордість за відвагу наших земляків, жах від побачених наслідків катастрофи.
«Проїжджаючи селами, наближеними до зони атомної АЕС, через сам Чорнобиль, мимоволі починаєш по-іншому дивитися на життя, глибше розуміти ціну блакитного мирного неба, людської взаємовиручки.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 108
Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 11оС. Вітер західний помірно сильний.
Гей ти, Місяцю холодний!
Нещодавно до редакції завітала група ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. Зустріч ініціював заступник голови ГО «Союз Чорнобиль України» Петро Якимчук напередодні чергової річниці аварії на Чорнобильській АЕС.
Вже стало доброю традицією щовесни проводити День відкритих дверей у Ковельському центрі професійно-технічної освіти. 
Днями у редакцію завітали сім’ї, теж об’єднані горем Чорнобиля. Це – Віктор Белінський з дружиною Лілією Михайлівною та Наталія Сітарова (на світлині) . Долі цих та інших людей з організації “Благодійний фонд «Інваліди Чорнобиля» пов’язані не лише болем, а й багатолітньою дружбою. Адже найкраще тебе зрозуміє і підтримає той, хто й сам пережив подібне. 
Нещодавно до моїх рук потрапив номер ковельської газети, яка тоді мала назву «Прапор Леніна». Це примірник 1986 року видання зі спеціальним репортажем із Чорнобильської зони Петра Горщарука, який побував там разом із журналістом Володимиром Поварем, аби розповісти про ковельчан, що відважно вступили у боротьбу з ядерним монстром.
(Продовженя. Поч. у номері за 18 квітня).
Рецепт класичної паски
26 квітня, п’ятниця