Одного разу в потязі, який прямував до Любомля, навпроти мене сиділи три жінки віком до 60 років. Говорили про життя-буття. Потім одна дістала пів хлібини та розділила її на три частини. Вони обережно ламали свіжий чорний хліб натрудженими руками й потихеньку смакували.
Їли без червоної ікри, без масла, навіть без сала.
Через кілька зупинок жінки вийшли, тримаючи в руках великі торби. Їхали з Ковеля – мабуть, спродали щось із овочів, а купили олії, круп і хліба. Адже на нашу пенсію багато не купиш.
Із останнім твердженням можна погодитися і не сперечатися. Адже жінки, які живуть у селах, часто задовольняються малим і старіють раніше. Важка робота, нехтування власними інтересами та потребами, бажання догодити чоловіку, який часто-густо п’є, дебоширить. В декого навіть і чоловіка немає – залишилися самі, робити треба за двох.
Жінка, яка живе у селі, часто перестає стежити за собою, бо це якось «недоречно» і «не до того».
У неї немає часу нормально поїсти – усе похапцем, пізно ввечері, коли роботи менше. Немає куди виряджатися, одягнути новіші туфлі, гарно зачесатися – все абияк . У наш час нема весіль, хрестин, клуби напівзачинені. І куди ж то прибиратися?
Пригадую свою тітку Надю, у якої було троє дітей, четверо онуків, два городи, господарство, робота на фермі. Ані хвилини перепочинку. Хоча у шафі тітка мала багато одягу. Інколи приміряла, дивилася у дзеркало, потім знімала, казала: «Ой, як шкода забруднити».
Пам’ятаю, що її найбільшим задоволенням було купити нові парфуми. Нові, але недорогі, які зрідка завозили до магазину.
Дочки навідувалися у село до матері. Везли хліб, ковбасу варену, іноді шкарпетки куплять, калоші, щоб на роботу чи на город ходити. А скільки хусток «салісовок» було у неї? Зав’язувала теж рідко – хіба що до магазину, до сусідки на посиденьки інколи забігала.
Зараз, в основному, діти батькам у село везуть одяг з гуманітарки, якісь светри, спідниці, рейтузи, щоб зручно і тепло.
Може, варто до одягу купити те, що вона хоче, але не скаже, бо то гроші «стоїть» – непристойно.
Звичайно, жінки різні є. Мають свої потреби та інтереси, бажання бути гарнішою, подивитись на себе у дзеркало, самій собі посміхнутися.
l
Розповім ще одну історію, яка трапилася в одному звичайному українському селі, з однією звичайною жінкою.
– Купи мені електромопед, – каже 60-річна Галя своєму дорослому сину.
– Мамо, ти чого? З глузду з’їхала на старості? – дивується він.
– На город буду їздити, а то далеко. Як мішок буряків привезу? Он сусідка Людка ганяє. Так вдобно. І в магазин, і в гості до куми на другий куток села з’їздити.
– Та Людка молодша од тебе на десять год.
Галина телефонує своїй дочці:
– Віро. Хочу з пенсії відкласти на мопед. Поможеш?
– Мамо, ти що? Навіщо він тобі в селі? Тільки гроші переведеш. Сміятися будуть з тебе.
– Так хочеться…
– Мам, не видумуй! До речі, як там город? Уже все посадила?
– От приїдеш, побачиш, допоможеш. Посадила, але ж осінню треба все зібрати, привезти додому.
…Мріяти про мопед? Не дай, Боже, – засміють. А, може, варто запитати, що вона насправді хоче, однак боїться сказати?
Діти не купили Галині мопед. Вона померла, так і не дочекавшись своєї найзаповітнішої мрії.
Та почуйте, врешті-решт, своїх мам чи бабусь! Якщо вони кажуть, що нічого не хочуть, значить бояться мріяти.
l
Але я хотіла розповісти саме про тих, хто перестав себе цінувати, роботу, яка забирає багато часу.
Часто їжджу автобусом і бачу цих жінок, одягнених дуже скромно та невибагливо. Вони й не ховають свої почорнілі від роботи на городі руки, ведуть величезні торби, їдять простий чорний хліб, думають і говорять тільки про городину, яку треба назбирати дітям та онукам. Їхню роботу часто не цінують – звична справа.
Їм рідко роблять компліменти, а ще рідше дарують дорогі речі. А гарні спідниці та піджачки ці жінки все-таки мають. «На смерть», а не для життя. Вони давним-давно забули, що означає любити себе. Інших – так, себе – ні.
Я, автор цих рядків, теж трохи схожа до такого жіноцтва, бо живу і працюю в селі. У ньому має обов’язково бути город, який щороку садиш, ореш, обробляєш, збираєш урожай, і в банки закриваєш.
Перебираю часто в шафі свій одяг, приміряю, одягаю, а який і відкладаю. Так було, є і, мабуть, буде надалі.
Хто має можливість, допоможіть їм повірити в себе та здійснити призабуті мрії, говоріть компліменти та дякуйте за їхню працю. Це не так важко, як здається.
Наостанок хочеться голосно сказати: «Жінки, хоч де ви живете! Не забувайте про себе, відкладайте гроші не на «смерть», а на ровер чи мопед!
Що люди подумають? Та, «начхати»! Живіть, мрійте – це прекрасно!
Одного разу в потязі, який прямував до Любомля, навпроти мене сиділи три жінки віком до 60 років. Говорили про життя-буття. Потім одна дістала пів хлібини та розділила її на три частини. Вони обережно ламали свіжий чорний хліб натрудженими руками й потихеньку смакували.
Їли без червоної ікри, без масла, навіть без сала.
Через кілька зупинок жінки вийшли, тримаючи в руках великі торби. Їхали з Ковеля – мабуть, спродали щось із овочів, а купили олії, круп і хліба. Адже на нашу пенсію багато не купиш.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 37
Наш співрозмовник – директор ПТМ «Ковельтепло» Володимир Бойко 
24 жовтня, п’ятниця
ОВЕН. Доведеться добре попрацювати, iнакше незавершені справи загрожують загальмувати просування вперед. Якщо прислухаєтеся до себе i довiритеся iнтуїцiї, то вам пощастить. Час сприятливий для завершення старих справ і планування нового.
Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 11оС. Вітер західний помірний.
На початку року газета «Вісті Ковельщини» надрукувала під рубрикою «Досвід» мої нотатки, які я озаглавив досить обнадійливо і багатообіцяюче. – «Щоб бути з картоплею».
Торік на презентації книги Олени Чабан «На все, Господи, воля Твоя» зичила авторці видати ще одну книгу її творчого доробку. Власне, це побажання здавалося, на перший погляд, неймовірним: Олена Іванівна, відома на Старовижівщині журналістка, поетка, письменниця, розміняла дев’ятий десяток віку. 
(Закінчення. Поч. в номері за 9 жовтня ц. р.).
Зашелестів золотавим листом жовтень, насичений святами. Спершу, як і годиться, він зібрав людей поважного віку, в котрих життя було багате на різні значимі події. Та й саме свято символізує глибоку повагу суспільства до тих, хто будував фундамент нашої Незалежності.
17 жовтня, п’ятниця