У житті бувають спогади незабутні. Такими для мене є роки праці в школі. Найцікавіша, одна з найгуманніших, відповідальна професія вчителя. Він “ліпить”, виховує Людину, від якої в майбутньому залежатиме все.

Є особи, для яких сенсом життя є гроші, накопичення, для інших – кар'єра. Але в більшості чесні, сумлінні трудівники, для яких жити – значить робити добро, дружити, співчувати, навчитися бачити в калюжі Сонце, дорожити життям, бо не відновиться ні день, ні хвилина. Відновити можна тільки пам'ять. Саме з такою метою через довгих 50 років зустрілися мої дорогі діти – випускники Голобської школи, старої школи, бо нову – не зрівняти. Все дихає чистотою, красою. Милуєшся і зовнішнім виглядом, і клумбами, і порядком.

Зуміла відшукати, організувати колишніх учнів емоційна і невгамовна Валентина Сіньчук (Яремчук). Вона, як ніхто,  переконана, що треба насолоджуватися прожитим днем, берегти зв'язок із тими, з ким поєднала доля, не старіти душею. 

І ось цей день настав. Підходжу до школи. Серце вискакує з грудей. Кого побачу? Чи впізнають мене, якій уже “28” (правда, якщо переставити цифри місцями). А ще ж коронавірус. 

І ось вони: сміливі, непокірні, розумні. Не хочу бачити зморшки на їхніх обличчях, перефарбоване волосся. Вони постають переді мною маленькими щасливими білоголовими, чорнявенькими із добрими, допитливими очима. А тепер це – красиві поважні тьоті і дяді, які подолали відстані і перешкоди, бо їх кличе пам'ять. Найдальшу відстань подолав Михайло Кукурік. Примчав із самої Камчатки. Анатолій Кримусь – із Києва,  Володимир Місюра – із  Маневич, Ірина Родюк – із Ратного, Катерина Кобиш і Людмила (Люся) Трофімчук – із Луцька. Тамара  Вісин, Галина Бенесько, Володимир Гарлінський і Валентина Яромчук – із Ковеля. І, звісно, голобчани: Ольга Войтюк, Любов Гарлінська, Володимир Бай, Микола Пруд, Галина Кашуба, Ольга Хомік.

Із Дарівки – Василь Власюк, із Уховецька – Володимир Якобчук. Дуже жаль, що не могли прибути три Валентини Лук'янчук. Щиро бажаю, щоб вони підкріпили своє здоров'я і змогли зустрітися на ювілей – 55 років.

Схвильовано, емоційно привітав присутніх Володимир Бай. Відвідали Георгія Наумчика, побували на кладовищі, був прямий ефір з Раєю Наумчик (Балахно), яка видала нову книжку "Серпанок долі" і привітала присутніх.

З болем у серці пишу ці рядочки про тих, хто відійшов у Вічність. Це – Тамара Кримусь, Володя Олексюк, Леонтій Кудацький, Георгій Наумчик, Сергій Оксентюк, Раїса Матеюк, Зоя Бутрим, Василь Простопчук, Леонід Воробей, Юлія Крисюк, Юрій Матящук, Ольга Пилипенко, Валентина  Вережнікова, Іван Минкевич. 

Ми згадали усіх поіменно і хочемо, щоб помолилися за них ті, кого з ними зводила доля і бажаємо, щоб нас не зменшилось до наступної зустрічі.

Лідія ГАРЛІНСЬКА.

У житті бувають спогади незабутні. Такими для мене є роки праці в школі. Найцікавіша, одна з найгуманніших, відповідальна професія вчителя. Він “ліпить”, виховує Людину, від якої в майбутньому залежатиме все.

Є особи, для яких сенсом життя є гроші, накопичення, для інших – кар'єра. Але в більшості чесні, сумлінні трудівники, для яких жити – значить робити добро, дружити, співчувати, навчитися бачити в калюжі Сонце, дорожити життям, бо не відновиться ні день, ні хвилина. Відновити можна тільки пам'ять. Саме з такою метою через довгих 50 років зустрілися мої дорогі діти – випускники Голобської школи, старої школи, бо нову – не зрівняти. Все дихає чистотою, красою. Милуєшся і зовнішнім виглядом, і клумбами, і порядком.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 25

У громаді Архістратига Божого Михаїла в с. Кругелі Ковельського деканату ПЦУ митрополит Луцький і Волинський Михаїл освятив храм і престол та очолив Божественну літургію.

З високопреосвященним служили: старший декан, протоієрей Іван Бонис, настоятель, священик Назарій Благута, декани округів – протоієреї Василь Мичко та Андрій Сех, інше духовенство Ковельського і Старовижівського благочинь.

Разом з усіма молився голова райради Андрій Броїло.

У промові архієрей привітав парафіян із визначною подією – освяченням дому Божого. Адже для християнина – це важлива подія у житті. Віруюча людина сьомий день проводить у єднанні з Господом, переконує архіпастир. "Для чого ми повинні присвятити воскресний день? Чи це зима, чи це літо, чи це осінь? Не косінню картоплиння, а твоєму єднанню з Богом, Який тебе створив", – пояснює високопреосвященний та додає, що цей день варто також присвятити і батькам, які тебе народили, і родині, яка виховала. Також сьомий день нам потрібен, аби проаналізувати себе і свої вчинки, "звірити їх із Євангельською істиною".

Було відслужено літію на могилі першого будівничого цієї церкви Трифона Білашука, котрий похований біля храму. Як розповів о. Назарій, Трифон Денисович – один із перших, хто розпочав роботу й доклав чимало зусиль, аби сьогодні тут освятили місце спілкування з Господом.

На завершення Богослужіння керуючий єпархією вручив благословенні грамоти активним парафіянам, зокрема, Наталії Білашук, дружині будівничого.

Це не перший Божий дім у цьому селі. Відомий дослідник Микола Теодорович у п'ятому томі книги "Волинь в описах міст, містечок і сіл...", що надійшов 1903 року для передплатників "Волынских епархиальных ведомостей", пише: "У селі церква в ім'я Архістратига Михаїла. Коли й ким збудована, невідомо. Дерев'яна з такою ж дзвіницею, прибудованою в 1880 р., на дубових підвалинах, крита залізом. Начинням і ризницею бідна". Зазначено, що тут служили священик Мелетій Сакович і псаломник Матвій Гнажевський, але кругельська церква була приписана до парафії в  Нових Кошарах.

Наш кор.

У громаді Архістратига Божого Михаїла в с. Кругелі Ковельського деканату ПЦУ митрополит Луцький і Волинський Михаїл освятив храм і престол та очолив Божественну літургію.

З високопреосвященним служили: старший декан, протоієрей Іван Бонис, настоятель, священик Назарій Благута, декани округів – протоієреї Василь Мичко та Андрій Сех, інше духовенство Ковельського і Старовижівського благочинь.

Разом з усіма молився голова райради Андрій Броїло.

У промові архієрей привітав парафіян із визначною подією – освяченням дому Божого. Адже для християнина – це важлива подія у житті. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 85

В біографії Івана Сірка, отамана війська Запорозького, характерника, до болю щирого українця, є суттєва прогалина – рік народження невідомий.

Скільки літ йому сповнилося 1 серпня 1680 року у день смерті, коли козаки гарматами  та мушкетами віддавали останній салют, невідомо. Сто, двісті, а, може, й більше, хтозна – це ж характерник, який "не від світу цього".

А, може, в нас так зроду-віку ведеться, бо ж і день народження неньки-України невідомий. 24 серпня 1991 року – це лишень підтвердження присутності древньої держави на теренах Європи. Відлік можна брати і від Михайла Грушевського, і від Володимира Великого, і від сивочолого Трипілля з високою культурною цивілізацією.

Як би там не було, мусимо зазначити, що 340 років тому не відійшов від нас навіки отаман Іван Сірко, бо він і сьогодні є символом непереможності та українськості  незалежного духу, відданості і вірності своєму народу, незламного борця за долю  із ароматами пахучої, як чорнобривці, Волі.

Хтось влучно зауважив, що земля – це цвинтар споминів наших. Похований отаман в степу, неподалік рідної Січі. Він і до сьогодні випромінює не тільки спомини, але й характерницьку енергію. Вона виривається з-під землі і соколом влітає в наші душі, щоб і ми могли злітати в небо та світу заявляти про свою значущість.

l

Заметушилася, завирувала, занепокоїлась Україна в переддень місцевих виборів. До влади пруться  лівобережні і правобережні, центристи і утопісти й чого тільки не обіцяють. Їх гасла стрілами підступними впиваються в свідомість простолюдина-виборця. В давні часи простіша процедура виборів існувала.

– Отаман Сірко нехай панує над нами, – виносили свій “вирок” запорожці.  Це не був  спонтанний сплеск емоцій, а підтвердження реальних дій і вчинків.

Козаки розуміли, що Січ найперше – це велике господарство, а ще Січ – то стрімкі бойові походи проти орди і не тільки, бо й морські баталії теж мали місце. Тому неабиякий хист до військової справи треба мати. Козаки знали: не підведе,  життя не пошкодує за товариство і на вогні захистить побратимів, як легендарний Тарас Бульба.

А Сірко собі думав: висока влада – то ніж, спрямований вістрям у серце його.

Ох, коли б претенденти на владу (в громаді чи в державі) мислили  такими категоріями. Як би ж то! Не відчуваючи рівня своєї некомпетентності, не осягаючи відповідальності, немов оси на мед, летять на запах слави і золотого тільця, поспішають на шкоду здоров'ю своєму і без користі для рідного краю.

Іван Сірко майже все свідоме життя віддав козаччині і захисту рідного краю від поневолювачів.  У тій борні за Волю десь і  синів втратив, дружину, статків не нажив, але ніколи собі й своїй мрії не зрадив, як не зрадив козацтву.

Казали, що він був заворожений. "Шайтан-Сірко" – чулося в татарському війську, і страх опановував  ординців. Скільки разів перемагав чисельністю більше вороже військо в бою! Мислив стратегічно, як полководець. А в найгарячішій, найпекельніший січі був першим. Його ворожа шабля  не брала і куля оминала, а від його шаблі ворожі голови стиналися, як капуста.

Тільки один приклад: ординці з яничарами підло напали вночі на Січ. Гриміла, палала нічна баталія, а  отаман продер стріху куреня і стояв над Січчю у відблисках вогню й керував боєм. Майже  14 тисяч яничар, вишколених, злих і диких, поклали тоді свої голови.

l

Той неспокійний час був позначений отим шекспірівським "бути чи не бути" Україні. Чорна рада – це велика пляма на історії нашій. Гетьман Петро Дорошенко тягнув правобережжя під протекторат Туреччини. Михайло Ханенко слугував польському королю. Іван Самойлович заприсягався царю московському. Від тої "чорної зради" страждав народ наш український, і країна була розділена.

Хіба сьогодні не така сама зрада, коли новоявлені партійні гетьмани готові народ вести не тільки в чистилище, але й в пекло, аби свій олігархічний статус зберегти й закріпити? І в часи Сірка звучало: "Мир будь-якою ціною". А в результаті – ні миру, ні добробуту, ні щастя.

Саме Іван Сірко силою свого авторитету за підтримки козацтва запобіг підступній зраді П. Дорошенка і змусив останнього скласти булаву, клейноди і печатку. Переміг, бо правда була на його боці.

Мусимо нині проводити історичні паралелі, бо ж теперішня влада під прапор миротворчої політики виставляє кравчуків, фокіних, від яких тхне нафталіном і зрадою незалежності, на догоду Москві, Путіну.

Хіба мало було закидів, що кошовий Сірко ніякого добра "государю" не зробив? Чи не знайоме нам теперішнє цькування Петра Порошенка і всіх тих, хто слово проти "государя" Путіна промовить, і захищає українство? Та, попри все, є наша історична правда "кров'ю омита" і в битвах за волю загартована.

l

Почуймо історика Дмитра Яворницького. В "Історії запорозьких  козаків" читаємо: "Сірко був людиною безсумнівно чесною, не заплямував себе ні користолюбієм, ні продажністю, був  людиною простою і доступною, без всякого чванства та марнославства,… істинним патріотом, люблячим     свою Батьківщину.  

Не покладаючи рук, боровся заради неї, відставляв свої особисті інтереси, не маючи ні відпочинку, ні спокою, незважаючи на смертельну небезпеку".

Особистість І. Сірка як непереможного воїна і народного героя народила в сучасників і нащадків немало легенд, переказів, пісень і дум.

Говорили, що рівного Сірку не буде ніколи, бо на те є закляття самого отамана: "Хто ляже поруч зі мною, той мені брат, а хто вище – той проклятий".

А ще мовлять, що козаки в походи проти бусурманів труну з собою брали і з нею перемагали. Інший переказ свідчить, що козаки відрізали праву руку Сірка і з нею ішли на війну. У випадку біди вони виставляли ту руку вперед, промовляючи: "Стій, враже, душа і Сірко з нами"! Ворог почувши це втікав, як наполоханий заєць.

Не знаю, скільки в цих переказах правди, але, безперечно, характерник Іван Сірко – особистість унікальна. Недарма за нього клопотали козаки і король польський  перед царем московським, щоб визволити його із Сибіру, повернути на Січ. І цар помилував і повернув – хіба не диво? І ще знаємо, що мощі святих зцілюють. Тож мощі Сірка мають чудотворну енергію і силу, бо інакше звідки Майдан і героїка українців на Сході?

Анатолій СЕМЕНЮК.

НА СВІТЛИНАХ: репродукції картин П. Андрусова “Козацькі старшини” (ліворуч); І. Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”, де в центрі – Іван Сірко (ліворуч).

В біографії Івана Сірка, отамана війська Запорозького, характерника, до болю щирого українця, є суттєва прогалина – рік народження невідомий.

Скільки літ йому сповнилося 1 серпня 1680 року у день смерті, коли козаки гарматами  та мушкетами віддавали останній салют, невідомо. Сто, двісті, а, може, й більше, хтозна – це ж характерник, який "не від світу цього".

А, може, в нас так зроду-віку ведеться, бо ж і день народження неньки-України невідомий. 24 серпня 1991 року – це лишень підтвердження присутності древньої держави на теренах Європи. Відлік можна брати і від Михайла Грушевського, і від Володимира Великого, і від сивочолого Трипілля з високою культурною цивілізацією.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 26

28 серпня, у свято Успіння Пресвятої Богородиці, у Погіньках Голобської ОТГ відбувся святковий захід із нагоди Дня села. 

Розпочали святкове дійство ведуча Світлана Ковбасюк, солістка клубу Тетяна Рудін та її донечка Аня. Глядачів привітали депутат селищної ради Наталія Соботович і селищний голова Сергій Гарбарук. Сергій Володимирович за багаторічну сумлінну працю, високу відповідальність, врівноваженість і порядність вручив грамоту селищної ради Наталії Вознюк, працівнику відділення поштового зв'язку смт Голоб, яка обслуговує цей населений пункт. Про відзначення Наталії Миколаївни клопотали його мешканці. 

Місцеві жителі, їх гості змогли насолодитися виступами колективів та окремих виконавців Голобського будинку мистецтв і Голобської дитячої музичної школи. Від імені глядачів аматорам сцени за насичену концертно-розважальну програму подякувала завідувач клубу Світлана Барбарук.

Наш кор.

28 серпня, у свято Успіння Пресвятої Богородиці, у Погіньках Голобської ОТГ відбувся святковий захід із нагоди Дня села. 

Розпочали святкове дійство ведуча Світлана Ковбасюк, солістка клубу Тетяна Рудін та її донечка Аня. Глядачів привітали депутат селищної ради Наталія Соботович і селищний голова Сергій Гарбарук. Сергій Володимирович за багаторічну сумлінну працю, високу відповідальність, врівноваженість і порядність вручив грамоту селищної ради Наталії Вознюк, працівнику відділення поштового зв'язку смт Голоб, яка обслуговує цей населений пункт. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 23

Посада секретаря будь-якого керівника тільки на перший погляд здається простою і не обтяжливою. "Ну, що складного в цій роботі? – скаже дехто. – Сиди собі у приймальні, відповідай на телефонні дзвінки, регулюй потік відвідувачів або взагалі нікого не пускай до шефа".

Переконаний, що з цією думкою не погодиться Тамара Панасівна Шевчук, котра ось уже 50 років беззмінно працює в редакції газети "Вісті Ковельщини" на згаданій посаді, маючи в трудовій книжці лише один запис: "Прийнята на роботу…". Погодьтеся: своєрідний рекорд, яким може похвалитися далеко не кожна секретарка – чи то колишня, чи то сучасна.

Пані Тамара знає, що її праця надзвичайно важлива і потрібна колективу, а не тільки редактору. Їй довелося починати трудову біографію з Василем Усенком, продовжувати з Василем Бородчуком, а нині – з вашим покірним слугою. Звичайно, в минулому, коли про місцеву пресу влада дбала не на словах, а на ділі, коли "міськрайонка" виходила чотири рази на тиждень, редакційний штат був набагато чисельніший – сягав майже 20 чоловік. В приймальні трудилися дві секретарки-машиністки, які не тільки займалися прийомом відвідувачів, а й друкували матеріали журналістів, громадських дописувачів.

Тамарі Панасівні випало працювати з такими майстрами своєї справи, як Єлизавета Дорфман, Алла Малиновська, Галина Чикова, Валентина Лусь, Софія Пугач та інші. Прийшовши в редакцію фактично із шкільної парти, вона переймала їх досвід, вчилася основам і редагування, і коректури, і діловодства, і багатьом іншим потрібним речам, без яких не обійтися жодному редакційному працівнику.

Жінка пам'ятає, як творили газету її старші товариші, що вже відійшли у Вічність, – Гнат Ольхович, Алла Черній, Степан Скоклюк, Степан Байдюк, Володимир Ковальчук. У кожного з них був свій характер, свій почерк і з кожним треба було знаходити порозуміння, вміти з півслова вгадувати їх творчі забаганки, не втомлюватися передруковувати поправлені редакторами статті і кореспонденції раз, другий, третій. А темп роботи у редакції був тоді шалений – сьогодні журналіст поїхав у відрядження, а вранці написаний ним матеріал мав бути набраним і готовим до друку, завізований завідуючим відділом або редактором.

У радянські часи секретар-друкарці доводилося  виконувати ще й таку, не зовсім зрозумілу для сучасної молоді роботу, – в обідню перерву "на слух" приймати повідомлення ТАРС або РАТАУ, котрі по радіо передавали обов'язкову для друку в місцевій пресі інформацію. Це – новини про партійні з'їзди, пленуми, сесії Верховної Ради тощо. Пізніше стало легше – в редакції встановили телетайп, на якому теж треба було навчитися працювати.

Безпосередніми керівниками секретар-друкарок були відповідальні секретарі редакцій – очільники своєрідних "штабів", в обов'язки яких входило планування чергових номерів газети, макетування її сторінок, художньо-поліграфічне оформлення видання. Ці обов'язки у різний час виконували Ніна Нагайчук, Людмила Скоклюк, Людмила Стасюк, з якими у пані Тамари завжди були товариські стосунки.

Героїня нашої розповіді активно займалася спортом, разом із Марією Фоменко, іншими дівчатами відстоювала честь колективів редакції і друкарні на міських змаганнях. Не раз у настільний теніс з ними грали й чоловіки. Та й відпочивати вміли, адже до наших послуг були просторий актовий зал, їдальня.

Навантаження дещо зменшилося із запровадженням комп'ютерного набору, електронної пошти, але це лише на перший погляд. Насправді доводиться і надалі реєструвати листи, що надходять, вести внутріредакційну документацію, працювати із розповсюджувачами преси, відповідати на телефонні дзвінки. Особливо важко доводиться у період важливих політичних подій, коли телефон у приймальні стає "гарячим" від постійних і настирливих дзвінків, адже люди хочуть отримати інформацію, як-то кажуть, з "перших рук". Дехто секретарю виливає свої обурення, невдоволення, тривогу з приводу тих чи інших матеріалів, нерозв'язаних проблем.

Автору цих рядків довелося видавати заміж Тамару Панасівну в якості голови комітету профспілки, якому тодішній редактор доручив привітати молодих з одруженням, радіти народженню доньки Людмили, отриманню сім'єю квартири, а пізніше – заміжжю дочки, появі на світ онуків – Ані і Володі. На жаль, не обходилося і без сумних подій: в молодому віці помер чоловік Микола, котрий працював майстром у вагонному депо Ковель, відійшли у засвіти мама і тато, свекруха і свекор, брат і сестра…

Труднощі не зламали Тамару Панасівну. Як і раніше, вона завзята, енергійна, дає лад домашньому господарству на Ковелі-2, де мешкає, трудиться і на батьківській землі в Уховецьку. Найбільша її турбота – донька Людмила і зять Володимир, онуки, рідні. При всьому тому пані Тамара залишається гарною, сучасною і креативною жінкою, на яку задивляються чоловіки. А подивитися є на що, бо нашій героїні властиві риси справжньої української красуні: чорнобрової, статної, акуратної, завжди охайно одягнутої, з модною зачіскою.

…Іноді думаю: у нас із Тамарою Панасівною є багато спільного. І вона, і я маємо солідний стаж роботи в одній редакції. І вона, і я віддані рідній газеті та її колективу. І вона, і я вважаємо, що живемо на Землі недаремно, адже присвятили себе улюбленій справі, якою почали займатися майже одночасно в молоді роки.

Микола ВЕЛЬМА.

НА СВІТЛИНАХ: Тамара ШЕВЧУК; з автором цих рядків; з донькою й онуками.

Фото з архіву редакції.

Посада секретаря будь-якого керівника тільки на перший погляд здається простою і не обтяжливою. "Ну, що складного в цій роботі? – скаже дехто. – Сиди собі у приймальні, відповідай на телефонні дзвінки, регулюй потік відвідувачів або взагалі нікого не пускай до шефа".

Переконаний, що з цією думкою не погодиться Тамара Панасівна Шевчук, котра ось уже 50 років беззмінно працює в редакції газети "Вісті Ковельщини" на згаданій посаді, маючи в трудовій книжці лише один запис: "Прийнята на роботу…". Погодьтеся: своєрідний рекорд, яким може похвалитися далеко не кожна секретарка – чи то колишня, чи то сучасна.

Пані Тамара знає, що її праця надзвичайно важлива і потрібна колективу, а не тільки редактору. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 29

Про Другу світову війну сьогодні говорити, як дехто каже, " не на часі". Гірше: кожен історик, політик старається переписати події того грізного періоду на свій лад – когось  вигородити, когось принизити або викреслити ту сторінку історії і просто забути. Але ті нечестивці забувають, що то  були дуже болючі події, згадки про які ще й нині кровоточать.

Пам'ять про тих, хто віддав своє життя задля Перемоги над фашизмом, вічна, як мир. Колись  героям війни присвячували художні та документальні фільми, видавали книги. Це були хвилюючі, по-справжньому захоплюючі сюжети про безсмертний подвиг нашого народу у війні з ворогом. І нема різниці, де людина перебувала і яку ділянку роботи виконувала – все було важливим, все було для Перемоги:  чи на фронті, а чи в тилу, в партизанському загоні, а чи в загонах повстанців.

І була ще досить важлива сторінка історії війни – робота військової розвідки. Досить відповідальний напрямок, бо від нього залежало дуже багато на фронтах. Військова розвідка, яка займалась діяльністю у тилу ворога,  мала на меті збір розвідувальних  відомостей про противника та його військові заходи, диверсії на важливих ворожих об'єктах, порушення комунікацій та багато іншого. Внесок військової розвідки у перемогу над ворогом, безперечно,  був значним. В розвідку йшли (на мою думку) найбільш сміливі, знаючі, відповідальні. Їх долі – унікальні, подвиги неповторні. Це вони, ризикуючи життям, долали неймовірні труднощі, виявляли мужність, сміливість, наполегливість задля Перемоги.

Серед тих, хто пішов у розвідку, склав  її "золотий фонд" і поліг на "невидимому фронті" у війні, був і наш земляк Олександр Петрович Сидорчук із села Радошина.

В роки Другої світової війни на тимчасово окупованій території у Миколаєві діяла диверсійно-розвідувальна група "Миколаївський центр" під керівництвом капітана  Віктора Лягіна. Невдовзі завдяки діям цієї групи німецька суднобудівельна програма на Чорному морі фактично була зірвана. Розвідники групи вели активну диверсійну роботу. Зокрема, у листопаді 1941 р. підірвали сховище і авіабазу на території міського парку. Ворог втратив 15 машин із обладнанням і технікою, 20 тонн пального, багато військових.

У січні 1942 р. – аналогічна операція на тих же об'єктах. Знищено 20 машин і чималу кількість пального. Підірвано сховище зимового обмундирування, влаштована аварія прямуючих до місця катастрофи машин. Як результат, під час операції згоріло не лише сховище, але й 18 вантажівок, що стояли поряд. І це не весь перелік.

Але вершиною диверсійної  діяльності групи став вибух на Інгулецькому аеродромі, в результаті якого німці втратили 27 літаків (цілий полк люфтваффе), 25 авіадвигунів. Також спалено два ангари, авіамайстерні і значну кількість пального. За масштабністю одночасно заподіяних  ворогові збитків  ця операція та її головний виконавець увійшли в історію Другої світової війни.

А головним виконавцем згаданих вище акцій став заступник капітана В. Лягіна – син залізничника із Радошина Ковельського району Волинської області старший лейтенант Олександр Петрович Сидорчук "Моряк" – так зазначено в книзі історії Другої світової війни.

На жаль, під час знаменитої операції відважний розвідник одержав важку контузію і опіки всього тіла  першого й другого ступенів. Згодом, не приходячи до пам'яті, помер. Загинув і керівник диверсійно-розвідувальної групи, якого зрадили. Розстріляли В. Лягіна – капітана, німецького спостерігача за ремонтом бойових суден в липні 1943 р. А у вересні, враховуючи важливість і значимість диверсійної роботи розвідників, було представлено до нагороди. Проте В. Лягіну присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно), а проти прізвища Сидорчука червоним олівцем була накладена резолюція: "Орден Вітчизняної війни І-го ступеня". Звичайно, не останню роль в цьому зіграло те, що Олександр Петрович не  перебував у лавах ВКП (б) і був вихідцем із Західної України.

Багато років по війні миколаївці звертались у вищі інстанції, аби виправити несправедливість і все-таки присвоїти високе звання Героя, але у відповідь чули: "За один подвиг двічі не нагороджують".

У повоєнні роки відбудовувався  Миколаїв, і найкращу нову вулицю назвали на честь О. Сидорчука. Його подвиг увіковічено в парку Перемоги, де встановлено пам'ятник з меморіальною дошкою на честь подвигу "Моряка". Про нього розповідають експонати Миколаївського музею.

На Ковельщині, у рідному селі про подвиг земляка (не з його вини) до недавнього часу не було відомо, ім'я героя незаслужено забуте. Адже книга керівника партизанського руху в Україні Тимофія Строкача  "Наш позивний – свобода", вийшла ой як давно. В книзі цілий розділ присвятив автор відважному розвіднику, його життєвому шляху. "Він помер так, – зазначив легендарний генерал, ніби підсумовуючи подвиг розвідника, – як помирають сини рідної землі, що народжувала і народжує велетнів, подібних до Сидорчука. Вогонь обпалив тіло до кісток, але не вирвав з героя навіть стогону".

Нашим краянам про подвиг Сидорчука розповів Сергій Бортніков на сторінках "Волинської газети" у статті "Пекельна машина для люфтваффе". Відважним  розвідникам присвятив свої книги член Національної спілки журналістів О. Булавін ("Нескорені й непереможні" та "Розвідники Великої Волині"). В актовому залі УСБУ у Волинській області світлини О. П. Сидорчука збагатили стенд "Народились, працювали на Волині".

Ось такий героїчний шлях, така пам'ять про нашого земляка, котрий народився в 1913 р. в с. Радошині у сім'ї залізничника. Батько – Петро Сидорчук працював залізничником. Будував залізницю в Голобах, Ковелі, в своїй справі був великим спеціалістом. Недарма невдовзі його забрали на роботу до Києва. Про життя Сидорчуків розповіла нам у свій час жителька Радошина Каспрук Надія Григорівна – нині вже покійна. Надія Григорівна була ровесницею одного із хлопців Сидорчуків. Вона пам'ятає, що за селом був вигон, і діти тут збирались й грали в м'яча.

Переїхала до столиці і родина Сидорчуків на постійне місце проживання. Сашкові семирічку довелось закінчувати в Києві. Потім – робота на заводі "Більшовик", в 1932-1936 р.р. проходив дійсну військову службу на Далекому Сході. Після повернення довелось працювати в органах державної безпеки. Закінчив спеціальні курси в м. Ленінграді.

Війна перекреслила мирне життя юнака, і незабаром Олександра  разом із 12 студентами було направлено на підпільну роботу в розпорядження капітана В. Лягіна, де став його заступником по диверсійній роботі. Пізніше живі його побратими згадують: "Саша був "душею" колективу, основним і найбільш знаючим, діяльним підривником".

Найкращий подарунок – спогад про життя розвідника до 70-річчя Великої Перемоги над фашизмом зробили тележурналісти Волинської обласної держтелекомпанії у співпраці з Миколаївськими колегами, створивши телефільм "Позивний "Моряк". Це – надзвичайно чудовий, емоційний, до болю хвилюючий фільм про складний життєвий шлях Олександра Петровича. Без хвилювання його не можна дивитись. Кінострічку  схвально сприйняла глядацька аудиторія. Керівника проєкту – телекоментатора Тетяну Біскуп та творчу групу відзначено подяками за чудову роботу. Його переглянули і в рідному селі Сидорчука на сесії депутати сільської ради. Всі одноголосно проголосували, щоб і в селі вшанувати героя і встановити меморіальну дошку.

Обласна ветеранська організація знайшла доброго благодійника, котрий виготовив меморіальну дошку з портретом і підписом. Але пройшло 5 років, а в Радошині проблема: де встановити і хто має її встановити?

Нещодавно місцевих депутатів підтримала сесія Ковельської районної ради. До речі, про вшанування О. П. Сидорчука на сесії порушив питання депутат районної ради М. Я. Чуль.

Багато років по війні ми шануємо Героя Ч. К. Бенделіані, назвали вулиці, установи, кладемо квіти до його пам'ятників. Грузин звершив подвиг на нашій землі. Наш земляк – в Миколаєві.

Але ж О. Сидорчук пов'язав своє життя з нелегкою, ризикованою роботою і вбачав особисте щастя бути саме там корисним Батьківщині, і його внесок у перемогу над фашизмом був досить значимим.

Хочеться вірити, що хоч крізь роки, на малій батьківщині,  Олександра Петровича пошанують, покладуть квіти до обеліска, де буде поряд з іншими захисниками і його ім'я. Можливо, радошинці запросять в гості сина Олександра Петровича Сидорчука – Григорія.

Валентина СІЧКАР,

голова районної 

ветеранської організації.

Про Другу світову війну сьогодні говорити, як дехто каже, " не на часі". Гірше: кожен історик, політик старається переписати події того грізного періоду на свій лад – когось  вигородити, когось принизити або викреслити ту сторінку історії і просто забути. Але ті нечестивці забувають, що то  були дуже болючі події, згадки про які ще й нині кровоточать.

Пам'ять про тих, хто віддав своє життя задля Перемоги над фашизмом, вічна, як мир. Колись  героям війни присвячували художні та документальні фільми, видавали книги. Це були хвилюючі, по-справжньому захоплюючі сюжети про безсмертний подвиг нашого народу у війні з ворогом. І нема різниці, де людина перебувала і яку ділянку роботи виконувала – все було важливим, все було для Перемоги:  чи на фронті, а чи в тилу, в партизанському загоні, а чи в загонах повстанців.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 29

І він за неї бився. І в Луганському аеропорту, і  під Металістом, і у Щасті... І честь мав. Як офіцер, і як людина, і як син, і як чоловік.Та тільки ніколи уже не повернеться із свого останнього бою. Ніколи...

А ми згадаймо та вшануймо сина України, нашого земляка, воїна Володимира Кияна.

"Бог артилерії", "майбутнє української армії", "справжній командир", — так говорили про ковельчанина, капітана 80-ї бригади з позивним "Тайфун".

Володимир — кадровий військовий. Закінчив з “відзнакою” військовий двічі орденів Червоного прапора інститут ракетних військ і артилерії імені Богдана Хмельницького Сумського державного університету за спеціальністю "Бойове застосування та управління діями  підрозділів наземної артилерії".

У 2003-2004 роках проходив службу у 802-му ракетному артилерійському полку м. Ковеля.

2004-2011 рр. — командир першого вогневого артилерійського взводу І-ї гаубичної артилерійської батареї 80-го окремого аеромобільного полку м. Львова.

З квітня по грудень 2005 року брав участь у миротворчій місії в Республіці Ірак.

У 2011 році звільнився у запас. Був приватним підприємцем.

У грудні 2013 року Володимир став у перші ряди борців за гідність і волю України. З січня 2014 перебував на Майдані Незалежності у  Київі.

З початком оголошення мобілізації до лав Збройних Сил України звернувся до військкомату із проханням, щоб його мобілізували, але отримав відмову.

У квітні 2014 вступив добровольцем до лав батальйону патрульної служби міліції особливого призначення "Шторм".

З весни 2014 року — учасник антитерористичної операції на Сході України.

В серпні цього ж року Володимир отримав повідомлення про згоду мобілізувати його  до лав Збройних Сил України. Невдовзі капітана зарахували в окрему аеромобільну бригаду.

Згодом Володимир Киян став учасником боїв за місто Щастя Луганської області.

Про Володимира Кияна згадують, як про справжнього артилериста, який налаштовував техніку максимально точно, командира, за яким горою стояв особовий склад. 

9 вересня капітан уже мав звільнятися у запас. Він поспішав на хрестини до сина. Та 3 вересня його життя обірвалося. Сина Данила хрестили уже без батька.

5 вересня Володимира Кияна поховали на кладовищі у с. Вербці.

Посмертно Володимир Киян нагороджений орденом «За мужність»  ІІІ ступеня та відзнакою «Народний Герой  України».

На фасаді  будівлі ліцею №7 м. Ковеля, де навчався Володимир,  відкрито меморіальну дошку. Пам’ять  Героя, який віддав життя за рідну неньку-Україну, щорічно вшановує колектив освітнього закладу.

Ярина 

ШИНКАРУК,

педагог-організатор 

ЗЗСО “Ліцей № 7 

м. Ковеля”.

НА ЗНІМКАХ: Володимир КИЯН; біля могили В. Кияна під час вшанування його пам’яті.

Фото з архіву ліцею.

І він за неї бився. І в Луганському аеропорту, і  під Металістом, і у Щасті... І честь мав. Як офіцер, і як людина, і як син, і як чоловік.Та тільки ніколи уже не повернеться із свого останнього бою. Ніколи...

А ми згадаймо та вшануймо сина України, нашого земляка, воїна Володимира Кияна.

"Бог артилерії", "майбутнє української армії", "справжній командир", — так говорили про ковельчанина, капітана 80-ї бригади з позивним "Тайфун".

Володимир — кадровий військовий. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 14

Білчині подарунки

Чудово нині збирати гриби! Сонце не так сліпить, і листя опалого ще небагато, тому і шукати їх неважко. 

Отож, якщо ви недосвідчений учасник "тихого полювання", деякі знахідки можуть поставити вас перед проблемою: уявіть, натрапляєте на великі боровики, а вони видерті з коренем і залишені на місці… Коли зустрічали таке і не клали здобич у кошик – даремно. Це витівки досвідченого грибника – білки. Як правило, занести на свій "склад" їй щастить лише невеличкі білі, підосичники, бабки, маслюки тощо. А ті, що не під силу, викрутивши із землі, звірятко лишає на тому самому місці. Таким чином, не гребуйте дарунком, сміливо беріть собі. 

Але якщо натрапите на білчину "комору" – звіря сушить лісове "м'ясо" на гілочках, настромлюючи на сучки чи розкладаючи на чистих пеньках, а потім переправляє до схованок – не чіпайте припасів рудої! Користі вам буде мало, а пухнасту гризуху, що готується до зими, відчутно обділите. 

І не збивайте ногами чи палицею незнайомі гриби і ті ж мухомори. Ними лікуються численні лісові мешканці, зокрема лосі, олені, козулі.

Смачна квасоля

Дозріла квасоля… Є з чим борщ варити, вінегрет робити. А от який смачний наїдок із неї готують здавна майстри грузинської кухні.

Квасолю замочують на 2 - 3 години в холодній воді, потім миють, варять на слабкому вогні. Коли буде готова, відвар зливають в окремий посуд. На сковороді у рослинній олії злегка обсмажують ріпчасту цибулю. Додають винний оцет і тушкують 2 - 3 хвилини, змішують із квасолею, солять, додають склянку відвару, чорний мелений перець, перемішують, кип'ятять до трьох хвилин (якщо це вам до вподоби, додайте 3 - 4 столових ложки томату-пасти чи соусу і кип'ятіть разом із ним). Щедро посипте зеленню (петрушка, селера), подавайте до столу.

На 3 – 4 порції: квасолі – 400 г, пів склянки олії (соєвої, кукурудзяної, соняшникової), 3 цибулини, пів склянки винного (яблучного) оцту, перець, сіль за смаком, зелень – скільки завгодно. 

Скарби навкола нас

Осінь – не менш благодатна пора для збирання лікарських рослин, ніж весна чи літо. Зокрема, час припасати шипшину наприкінці серпня – на початку вересня.

Починають добувати коріння валеріани лікарської. Очистивши викопані корені й кореневища від землі, їх промивають, підв'ялюють і висушують. Шукати рослину слід по вологих луках, між чагарниками та по берегах річок, посеред сирого рідколісся. Відвар, особливо притаманна валеріані речовина пирил-метил-кетон, благодійно впливає на центральну нервову систему, допомагає при лікуванні щитовидної залози, сприяє травленню, заспокійливо діє при спазмах шлунка, кишечника, вживається при астмі, мігрені, неврозах тощо.

Не забудьмо про аїр болотяний (лепеха, татарське зілля). Вже назва підказує, де шукати його корінь – біля води; коріння омана (дев'ятисил) високого, що росте по гористих берегах річок і на вапнякових грунтах, лісових луках, вологих місцях. Заготовляють корінь і плоди дудника лісового, або дягелю, що селиться теж біля води (кореневища викопують навесні, плоди збирають восени). Перстач гусячий та прямостоячий: перша рослина квітне у травні – вересні, тоді й припасають траву, а плоди – як дозріють; друга цвіте у червні – вересні, її кореневища викопують восени.

Чудодійна брусниця достигає наприкінці серпня – на початку вересня у лісових районах, Лісостепу, Карпатах. Кровоспинний деревій (ахіллесову траву, за визначенням стародавніх греків) можна знайти де завгодно, окрім мокрих луків (сушать траву на повітрі). Горіхи дикорослої ліщини разом із медом чудово зміцнюють ослаблений організм. Збирають плоди і листя лоха вузьколистого – відваром перших зміцнюють шлунок, товченим сухим листям присипають застарілі рани, щоб вони очистилися і загоїлися.

А рецепти приготування настоянок, настоїв, відварів, соків зі згаданих рослин дасть лікар, у якого слід проконсультуватися про необхідність застосування того чи іншого зілля, дозування й метод використання. А мати подібні скарби під рукою конче потрібно: не вам знадобиться, то родичу чи товаришеві. Звичайно ж, краще, щоб ці ліки просто пролежали і нікому не знадобилися. Тож будьте здорові!

 Ігор ВИЖОВЕЦЬ.

Чудово нині збирати гриби! Сонце не так сліпить, і листя опалого ще небагато, тому і шукати їх неважко. 

Отож, якщо ви недосвідчений учасник "тихого полювання", деякі знахідки можуть поставити вас перед проблемою: уявіть, натрапляєте на великі боровики, а вони видерті з коренем і залишені на місці… Коли зустрічали таке і не клали здобич у кошик – даремно. Це витівки досвідченого грибника – білки. Як правило, занести на свій "склад" їй щастить лише невеличкі білі, підосичники, бабки, маслюки тощо. А ті, що не під силу, викрутивши із землі, звірятко лишає на тому самому місці. Таким чином, не гребуйте дарунком, сміливо беріть собі. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 33

Після вихідних стрічка новин у Фейсбуці майорить світлинами гарного врожаю грибів мешканців Ковельщини – грибний сезон у розпалі! 

Дощова погода і теплі ночі – прекрасні умови для росту грибів. Як запевняють любителі “тихого полювання”, цьогорічний урожай грибний щедрий, гриби ж – не червиві. Якщо влаштувати прогулянку лісом бодай на декілька годин, можна назбирати цілий кошик...

Тож, користуючись нагодою, пропонуємо вашій увазі кілька оригінальних рецептів смачних страв із грибами для всієї родини.

СУП-ПЮРЕ 

З ГРИБАМИ ТА СИРОМ

Свіжі гриби (500 г) нарізати. Цибулину подрібнити та обсмажити на вершковому маслі 10 хвилин, додати моркву, натерту на тертці, і потушити разом 5 хвилин. Всипати гриби і тушити все під кришкою 15 хвилин. Суміш викласти в каструлю, додати 3-4 картоплини та залити окропом, щоб ледве покрити всі інгредієнти. Варити 10-15 хвилин. Додати два терті плавлених сирки, посолити, за потреби, можна додати пару зубчиків часнику, пропустивши їх через прес. Залишити суп під кришкою хвилин на десять, щоб настоявся та ретельно подрібнити блендером. Такий суп гарно смакуватиме із зеленню та грінками.

ГРИБНИЙ ЖУЛЬЄН

400 г свіжих грибів дрібно порізати, обсмажити разом із цибулею, додати порізану курячу грудку. Тушкувати під кришкою близько 10 хвилин, потім кришку зняти й готувати до випаровування вологи. Додати сметану чи вершки (3-4 ст. ложки), сіль, перець. 

Фактично, жульєн готовий, а от над подачею доведеться ще попрацювати. Перший варіант – кокотниця. Для цього жульєн потрібно перекласти у невеликі керамічні ємності, які придатні для запікання у духовій шафі, а зверху масу присипати тертим сиром. Запікати жульєн у кокотницях слід при температурі 200оС хвилин 15, доки сир не зарум'яниться. 

Другий варіант – подача у тонких млицях. Для цього варто сформувати мішечки з млинців, начинити їх жульєном та «підперезати» пером зеленої цибулі. Гарно смакуватиме цей варіант також, якщо посипати тертим сиром й трохи запекти у духовці.

ГРИБНІ ОЛАДКИ

Гриби (500 г) дрібно порізати, цибулину натерти або подрібнити за допомогою блендеру. Змішати гриби, цибулю, яйця (3-4 штуки), крохмаль (6 столових ложок), додати сіль і перець за смаком. На сковороду налити рослинну олію та розігріти її. Грибну масу викладати столовою ложкою, як звичайні оладки, і обсмажувати з обох боків до рум’яності. При подачі додати сметану.

ГРИБНІ КОТЛЕТКИ

Замочити у молоці м’якоть батону (невеличкий шматок до 5 сантиметрів). На рослинній олії підсмажити до золотого кольору подрібнену цибулину. Свіжі гриби (650 г) порізати на маленькі шматочки. Гриби смажити на рослинній олії доки майже не випариться сік, після чого підсолити, зменшити вогонь та підсмажити до повного випарювання (доводити до хрусткої скоринки не треба). 

Батон віджати від вологи і пропустити разом із підсмаженими грибами та цибулею через м’ясорубку. Фарш, що утвориться, посолити, поперчити за смаком, додати, за бажанням, подрібнений зубчик часнику та два яєчних жовтки. Добре все перемішати і залишити на 30 хвилин у холодному місці. Сформувати невеличкі котлетки, запанірувати їх у сухарях. Смажити на рослинній олії до готовності.

САЛАТ З КУРКОЮ, МАРИНОВАНИМИ ГРИБАМИ 

ТА ГОРІХАМИ

Відварити філе курки (200 г) та порізати соломкою, три картоплі та три яйця – порізати кубиками. Ще знадобляться мариновані гриби (200 г), промиті і порізані на невеличкі шматочки, твердий сир (100 г), волоські горіхи (100 г) і майонез. Викладати салат шарами, змащуючи кожен майонезом: курка, картопля, яйця, гриби, натертий сир. Посипати зверху подрібненими горіхами. Дати настоятись у холодильнику хвилин тридцять.

ГРИБНІ НАЧИНКИ

Майже у кожної господині є свій фірмовий рецепт запашних пирогів, пиріжків з різними начинками. Грибна начинка – це завжди запорука смачної і ароматної випічки. Готують її як зі свіжих, так і з маринованих, сушених або солоних грибів. Тож ми наводимо рецепти таких начинок, а тісто ви можете обрати будь-яке за своїм смаком.

НАЧИНКА ВЕРШКОВА

Гриби (600 г) подрібнити та тушкувати разом із подрібненою цибулею до повного випарювання соку. Додати 1 столову ложку борошна, пів склянки сметани чи вершків і все це довести до кипіння.

НАЧИНКА ІЗ ЗАСОЛЕНИМИ ГРИБАМИ

Солоні гриби (400 г) вимочити, за потреби, та пошинкувати. Нарізати 50 г шпику і смажити разом із грибами і порізаною цибулею. У обсмажені гриби додати столову ложку борошна і три ложки сметани, закип’ятити. Відварити дві столові ложки рису і змішати його з грибами. Додати в начинку спеції.

НАЧИНКА З ГРИБАМИ ТА КАПУСТОЮ

Нашаткувати гриби (400 г свіжих або 200 г сушених), цибулину, свіжу капусту (400 г). Підсмажити на жирі цибулю, додати гриби і капусту і все разом тушкувати під кришкою. Коли стануть м’якими, відкрити і готувати до випаровування рідини, посолити і поперчити. У начинку можна додати зварені яйця.

ГРИБНІ СОУСИ

Дотепні французи жартують, що з’їсти можна хоч стару шкіру, якщо приправити її грибним соусом. А що вже казати про м’ясні, рибні, овочеві чи макаронні страви!

ГРИБНИЙ СОУС З СУШЕНИХ ГРИБІВ

Попередньо замочені сухі гриби (40 г) відварити. Борошно (1,5 ст. ложки) пасерувати, розвести бульйоном від грибів, проварити хвилин п’ять та процідити. Окремо обсмажити подрібнену цибулю, додати до неї порізані гриби і трохи все разом просмажити. Додати проціджений соус з борошна і бульйону, спеції і поварити ще хвилин п'ятнадцять. Заправити соус вершками.

ГРИБНИЙ СОУС ЗІ СЛИВАМИ

Гриби відварити та порізати. Дрібку борошна підсмажити на вершковому маслі, додати грибний відвар, розмішати до однорідної маси, закип’ятити та проварити 20 хвилин. Добавити подрібнену та підсмажену у томатній пасті цибулю (2 ст. ложки), посолити та знов закип’ятити. Проварити ще п’ять хвилин з перцем та лавровим листом. Змішати все з порізаними грибами та свіжими сливами, додати чайну ложку вершкового масла.

ГРИБНІ СМАКОЛИКИ 

НА ЗИМУ

Готувати страви зі свіжих грибів потрібно одразу, як ви принесли їх з лісу. Їх не можна зберігати довше, ніж добу – вони швидко псуються і втрачають смакові та корисні властивості. А так хочеться, щоби ця смакота була на столі якнайдовше. Чудовий спосіб зберегти грибний аромат і смак, а разом з цим і незабутні враження на всю зиму – це заготовити гриби про запас. 

МАРИНОВАНІ ГРИБИ

Гриби ретельно почистити, помити, крупні порізати, скласти у каструлю, залити водою та довести до кипіння, знімаючи пінку, що буде утворюватись. Проварити гриби хвилин п'ятнадцять, після чого процідити і промити холодною водою. Після того, як гриби стечуть, знову помістити їх у каструлю, залити водою і довести до кипіння. Додати із розрахунку на 1 кг грибів: 0,5 столової ложки солі, по 1 г чорного перцю горошком та гвоздики, один лавровий листок та 0,5 склянки оцту. Проварити все разом три хвилини, після чого розкласти у підготовлені стерильні банки, залити маринадом і закатати. До повного остигання банки помістити в тепле місце кришками донизу.

ГРИБНА ІКРА

Гриби (1 кг) промити і варити 10 хвилин, після чого воду злити, гриби промити і скласти в каструлю, додавши 1 л води і 3 ст. ложки солі. Закип’ятити та проварити 15 хвилин, після чого воду злити, а гриби пропустити через м’ясорубку. 

Цибулю (4-5 штук) подрібнити та обсмажити на рослинній олії до прозорості, додати до неї гриби, три роздавлених зубчика часнику і тушити все разом ще 10 хвилин, поперчивши і посоливши, за потребою. Розкласти ікру у півлітрові баночки, додавши в кожну по одній столовій ложці оцту. Банки закатати.

Підготувала Валентина ДОБРОТА.

Після вихідних стрічка новин у Фейсбуці майорить світлинами гарного врожаю грибів мешканців Ковельщини – грибний сезон у розпалі! 

Дощова погода і теплі ночі – прекрасні умови для росту грибів. Як запевняють любителі “тихого полювання”, цьогорічний урожай грибний щедрий, гриби ж – не червиві. Якщо влаштувати прогулянку лісом бодай на декілька годин, можна назбирати цілий кошик...

Тож, користуючись нагодою, пропонуємо вашій увазі кілька оригінальних рецептів смачних страв із грибами для всієї родини.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 45

Ковельчанка Анна ГРЕК (на знімку) має невеликий досвід підприємницької діяльності, адже власну продуктову крамничку у Ковелі відкрила навесні цього року.

— Після закінчення школи вищу освіту я здобувала в Києві, у Національному авіаційному університеті. Згодом залишилася працювати в столиці, зокрема, кілька років була бортпровідником в українській авіакомпанії МАУ. Вважаю цю професію дуже важливою сходинкою у своїй трудовій біографії, адже тут головне — стресостійкість, відповідальність, терплячість, витримка, комунікабельність, вміння швидко приймати рішення, контролювати свої емоції. Переконана, що такі якості потрібні для досягнення успіху в будь-якій сфері, — зазначила Анна Сергіївна.

— Бути стюардесою ніколи не було мрією мого життя, — продовжує свою розповідь пані Анна. — І коли за сімейними обставинами виникла необхідність повернутися в Ковель, це рішення я прийняла без вагань.

В міськрайонному центрі зайнятості Анні запропонували закінчити навчання за напрямом «Підприємець-початківець», написати бізнес-план і спробувати створити успішний бізнес. Так виникла ідея відкриття продуктового магазину.

Започаткування власної справи для Анни Грек відбулося в непростий період у час пандемії коронавірусу, коли весь світ — на карантині. Але сьогодні крамниця пані Анни вже має постійних покупців, яким зручно здійснювати покупки неподалік від дому. У продажу є широкий вибір продуктів харчування — хлібобулочні, ковбасні вироби, бакалія, солодощі, напої, фрукти. Пані Анна завжди враховує побажання відвідувачів, поповнюючи асортимент товару, а люди дякують підприємцю за якісну продукцію та приємне обслуговування.

Світлана ЛЯШУК.

Ковельчанка Анна ГРЕК (на знімку) має невеликий досвід підприємницької діяльності, адже власну продуктову крамничку у Ковелі відкрила навесні цього року.

— Після закінчення школи вищу освіту я здобувала в Києві, у Національному авіаційному університеті. Згодом залишилася працювати в столиці, зокрема, кілька років була бортпровідником в українській авіакомпанії МАУ. Вважаю цю професію дуже важливою сходинкою у своїй трудовій біографії, адже тут головне — стресостійкість, відповідальність, терплячість, витримка, комунікабельність, вміння швидко приймати рішення, контролювати свої емоції. Переконана, що такі якості потрібні для досягнення успіху в будь-якій сфері, — зазначила Анна Сергіївна.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 104