Наближається 9 травня. День, коли багато хто з нас ще недавно святкував як день перемоги. 

А чи для всіх перемога була перемогою, чи для всіх вона була жаданою і чи всі її чекали? 

Здавалося б, абсурдне запитання. Хто б не хотів покінчити з війною? 

Та чи не є це підміною понять: «закінчення війни» і «перемога» одного людожера над іншим? 

Закінчення війни, безперечно,  хотіли всі. 

Давайте згадаємо тих, для кого перемога не несла нічого доброго. 

В першу чергу – це ті, хто так чи інакше працював на окупантів. Не воював, зауважте, а просто працював за кусень хліба, щоб жити, бо іншого виходу не було. Скільки цих людей? Сотні тисяч? Мільйони?  

Ці люди не чекали нічого хорошого від безпощадної радянської влади. Вони добре її знали та не могли хотіти її повернення.  

Чи могли очікувати перемоги віруючі люди, для яких вперше за багато років відкрилися церкви і коли ніхто, здається, не переслідував їх за віру?

Так, Святогірська лавра була завжди зачиненою за радянських часів. І до війни, і після. Діючою була, попри все, тільки при німцях.

Хіба могли забути віряни про знищених демонською владою близько сотні тисяч священників та багато тисяч церков? Могли вони хотіти повторення такого страхіття? 

Чи могла радіти перемозі велика армія тих, які з різних причин перейшли на бік німців? Це не сотні і не тисячі людей. Їх кількість виміряється набагато більшими цифрами.

Їх легко назвати зрадниками, але коли «зрадників» —  чи  не мільйони, то треба сказати вперше те, про що до цього ніхто не говорив: ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ НА ТЕРИТОРІЇ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ ЙШЛА ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА. Бо як ще інакше можна назвати ситуацію, коли така кількість громадян однієї країни воювали один проти одного? Коли партизани та диверсійні групи чекістів тисячами вбивали тих, хто служив у німців, коли мільйони здавалися в полон, щоб не воювати на боці  срср або йшли у власівські та інші формування, щоб воювати проти ненависної влади?

Як могла хотіти перемоги переважна більшість людей Західної України?

Вони ще не звикли до радянських порядків. Комуністи не встигли зазомбувати цих людей так, щоб вони їх «полюбили».

Вони знали, що «совєти» несуть із собою тюрми, колгоспи, знущання над віковими традиціями, знищення мови, церкви, віри та багато ще чого.

Вони пам’ятали, як, відступаючи, енкаведисти   постріляли інтелігенцію та всіх, кого вважали нелояльними до себе.

А чи могла чекати на перемогу, а, значить,  і на прихід радянської влади значна частина селян? Адже вони декілька років жили без колгоспів, відчули себе господарями. У них з’явилися чи не вперше надлишки зібраного врожаю. 

Чи могли чекати перемоги ненависного їм режиму ті, які були репресовані в срср? А це — вже десятки мільйонів людей. А їх родичі, близькі? Як вони могли хотіти повернення червоних садистів? Додаймо до постраждалих від репресій мільйони тих, хто був замучений голодом та їх рідних. Вони чекали перемоги? Їм потрібна була найстрашніша влада на землі? 

Чи чекали на перемогу народи Європи? 

Може, дехто й чекав, не знаючи, з ким буде мати справу. Але вже скоро гірко пожалкував, що прийшли «визволителі».  

Один із радянських журналістів  В. Лапский в спогадах про свою роботу в Німеччині після війни  відкрив світу жахливу інформацію. Виявляється, одинадцять фашистських концтаборів, в т.ч. Бухенвальд і Заксенхаузен, не припинили свою роботу після закінчення війни. Під «опікою» нквд вони існували  до 1950 року. В таборах були, окрім колишніх німецьких солдатів, жінки, старі і діти. В’язні масово помирали від  виснаження, голоду і хвороб.  

Що принесла перемога для остарбайтерів, військовополонених, кубанських та донських козаків, так званих білоемігрантів, яких або стріляли, або відправляли до Сибіру, для сотень тисяч німецьких жінок, яких віддало на зґвалтування радянське командування?

Що принесла перемога для тих  сімей, батьки, діти та брати яких були розстріляні за рішенням військових трибуналів або загороджувальними загонами при відступі чи будь-якому порушенні в штрафбатах?

Що принесла перемога для тих, хто був депортований з рідних місць – татар,  балтійців, українців та поляків в результаті операції «Вісла»?

Це далеко не повний перелік, але якщо зважити на те, що тут було сказано та перелічено мною, то можна дійти тільки до одного висновку: день перемоги став початком нового страхітливого масового, наджорстокого знищення мільйонів людей та нового нелюдського знущання над ними.

Свідома сучасна людина не може святкувати перемогу одного нелюда над іншим, а може тільки оплакувати жертв війни та просити Господа Царства Небесного для їх душ.

Я жодним чином не збираюся захищати нелюда Гітлера. Але Гітлера, його поплічників, його режим засудили на Нюрнберзькому процесі, а злочини сталінського режиму, у тому числі  в часи Другої світової війни,   не засуджені. Сталінський режим і по цей день ходить тільки в переможцях. Ба більше: 75 відсотків  росіян вважають кривавого диктатора найвизначнішою особою в історії московії. 

l

Ладнає під «сталіна» себе і біснуватий путін. Він впевнений, що гідно продовжує його справу, розв’язавши криваву війну проти України і ставши «собіратєлєм рускіх земель». Саме кремлівський карлик  «приватизував»  9 травня, щороку організовуючи так звані марші  «пабєдітєлєй» і повторюючи, як мантру, слова: «Побєда будєт за намі!».

Яка «побєда»? Над ким? В ім’я чого? 

Але ці питання зомбованих росіян  не хвилюють. Вони сліпо вірять путіну, його брехні й лицемірству, знищуючи мирні українські міста і села, вбиваючи цивільне населення,  загрожуючи війною усьому світу. Не сумніваюсь, що саме так буде в росії і 9 травня цьогоріч.

Ні, це не наш день перемоги. Наш час настане тоді, коли український народ здобуде Перемогу над головними злочинцями сучасності – рашистами.

Дай, Боже, щоб сталося  так якнайшвидше!

Олександр Мінович.

Михайло КУЗЬМУК.

Наближається 9 травня. День, коли багато хто з нас ще недавно святкував як день перемоги. 

А чи для всіх перемога була перемогою, чи для всіх вона була жаданою і чи всі її чекали? 

Здавалося б, абсурдне запитання. Хто б не хотів покінчити з війною? 

Та чи не є це підміною понять: «закінчення війни» і «перемога» одного людожера над іншим? 

Закінчення війни, безперечно,  хотіли всі. 

Давайте згадаємо тих, для кого перемога не несла нічого доброго. 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 43

За багато років роботи у журналістиці траплялися різні відрядження, зустрічі із неймовірними людьми, цікаві життєві історії. Однак відрядження влітку 2003 року в село Одринки, що на Рівненщині, стало особливим, таким, що не забудеться ніколи. Про головного героя публікації – ветерана Другої світової війни Олексія Телетьона досі є посилання на низку  статей у різних виданнях. Однак знаменитим він був не військовою доблестю, а чоловічими “подвигами”. 

 

Перша померла, 

а друга стала «негодна» 

Село Одринки загубилося серед густих лісів, відмежоване річкою Горинь. Щоб дістатися до тамтешньої знаменитості, довелося долати вибоїни ґрунтової дороги і майже розібраний міст, на якому залишилися мостини, щоб лишень проїхала автівка.

– То ви до нашого султана? – зневажливо, але з прихованими нотками заздрощів, хмикнув перший зустрічний у селі, до якого звернулися із проханням показати хату Олексія Телетьона. – До нього все їдуть і їдуть.

Удома нікого не було – липень, гаряча пора сінокосу. Тим часом розглядаю його хатину. Вона аж ніяк не нагадує розкішні султанські покої.

– Ще по війні її збудував, – розповів згодом господар, коли прийшов із косовиці. – З армії повернувся в одному сірячку. Дерева наносив, а люди хату поставили. Як є кубло, то всяка пташка сяде.

Чоловік як у воду дивився: не одна «пташка» намагалася вгніздитися тут, але він чітко тримав у своїх руках сімейну ієрархію. Женився ще перед Другою світовою. Відразу забрали в армію. Потім був фронт. Полон, втеча, прифронтова розвідка і дорога на схід – до Японії. Заслужив аж двадцять «медальов», як сказав про свої нагороди. 

Дружина Одюшка у війну померла, лишивши сина Гриця. Тож одружився вдруге – привів у дім Мотруну. Розлад у сім’ї почався, коли вона зачастила до місцевої релігійної громади. За словами Олексія Кіндратовича, не топила, не варила, встала, вбралася і пішла. А в хліві свиня голодна верещить, корова у стайні недоєна. Тож прислухався до її поради: «Бери собі жінку, а я коло вас до смерті доживу, бо ти мені вже не треба».

Третю жінку знайшов на базарі

У Сарнах на базарі Олексій Телетьон запримітив жіночку, на обличчі якої залишив слід важкий чоловічий кулак. Йому стало її шкода.

– Питаю: «Скуль ти?», – пригадував дід. – Розказала. «Якщо хочеш мене, то бери», – зізналася відверто. А що ж тут стісняться? Бачать очі, що купують, нехай їдять, хоч повилазять. 

Під час нашої розмови Люба (саме так звали молодицю) стояла поруч із чоловіком плече до плеча, мовчки гасила у кутиках вуст лукаву посмішку. Її не бентежило, що Олексій Кіндратович годився їй у батьки: старший від неї аж на 32 роки! Перебралася до нього зі своїм приданим і з одним із своїх синів від першого чоловіка. 

Дві жінки в одній хаті змогли поладнати. Та й куди тут дінешся, якщо хата – це лише одна кімната з піччю, водночас правила і за кухню, і за опочивальню. Умеблювання – більш, ніж скромне: дерев’яні лавки, стіл, мисник і єдина окраса – плюшевий  килим із спокусливою красунею, яка, очевидно, надихала діда Телетьона на чоловічі “подвиги”. 

Мотруна відсторонилася від господарських клопотів та домашніх справ, облюбувавши місце на печі. А Люба перебрала їх на себе. 

– Ну, Олексія Кіндратовича ми і так з усім селом ділили, – пригадувала згодом Любов. – Боліли в Мотруни і ноги, і спина. Зранку прокинеться на печі, кличе: «Любко, дай руку» – допомагаю їй злізти. Сядуть за стіл, примовляють: «Налий борщу». Підемо з нею по воду до колодязя: я несу відро, а Мотруна поруч йде. Через кожні три метри на пеньок або травичку сідає: «Любко, роззуй мене, ноги затекли»…   Зате в ліжку я була улюблена. 

Люба не шкодувала про свій вибір і навіть народила діду Телетьону доньку, коли йому було вже шістдесят шість років.

Позаздрила щастю сестри

Так тривало, поки у «покоях» поліського султана не поселилася молодша Любина сестра Надія. У неї також не склалася жіноча доля. От і прибилася в Одринки.

– Ми на той час утрьох з Телетьоном уже п’ять років прожили, – розповідала Люба. – І раптом Надька заявляється у сукні з мереживами. А вона від мене на сім років молодша… Пройшла в хату, сіла на ліжко і мовчить. Тільки очима Телетьона їсть. Він нам з Мотруною відразу завдання роздав: одну за хлібом послав, а іншу – корову доїти. І замкнувся зсередини з моєю сестрою… Ми почекали, поки Телетьон вийде, і відразу в хату. А там Надька ніжиться на ліжку. Я її за волосся і на підлогу стягнула, а Мотруна мітлою з хати нагнала. 

Але якось увечері Надія знову з’явилася під вікнами багатоженця і почала голосити. Телетьон завів її в дім і наказав жінкам: «Живіть дружно на загальних правах». Так вони разом прожили двадцять літ – без сварок і негараздів. А коли прийшов час, похоронили Мотруну.

Хоча під одним дахом з Олексієм Телетьоном мешкали відразу три дружини, ще три жінки «поза хатою» народили йому трьох дітей, а з десяток коханок любили його без побічних наслідків, із жодною, крім першої – Одюшки, він не вінчався і не розписувався у сільраді. Щоправда, влада скерувала, було, до нього представниць паспортного столу, щоб ліквідувати неподобство у документах. Але дід спантеличив їх, запропонувавши: «А, може, й ви зостанетесь? Я вас не гоню». Так вони і поїхали ні з чим.

Пригадую, як поліський султан щедро пересипав свою мову філософськими виразами про сімейне життя-буття:

– Якщо першої доброї жінки нема, то чоловік як на одне око сліпий. Я вінчався тільки раз, бо у мене є три правди: родився, женився і вмирати буду. А скільки жінок буде – не знаю. Може, ще зо п’ять. Цяя покине – другу візьму. Тая піде – третю приведу. Мав я й коханок, може, з десять. Але хуже нема, як до чужих баб ходити. Лучче, яку не візьму – стару чи молоду, беззубую чи безгубую, але щоб у хаті була своя. Прийшов, найшов та й ліг.

Мабуть, недарма дід Олексій натякнув на свою чоловічу міць. Знали в Одринках і про його коханок, і про позашлюбних дітей, яких він не цурався. Одному із синів він навіть заповів корову – уже перед своєю смертю. 

А не стало поліського султана через три роки після того мого пам’ятного відрядження. Було йому вже 88 років. Хоронили одринківську знаменитість усім селом під жіноче голосіння: «Немає більше годувальника!», «На кого ж ти нас покинув!». Але нині могила діда Телетьона на сільському цвинтарі, кажуть місцеві мешканці, виглядає занедбано. Може, вдови бояться зустрітися тут із суперницями? Навіть напису немає на надгробку. Історію любові діда Телетьона на ньому не вмістиш.

Валентина БЛІНОВА.

 

За багато років роботи у журналістиці траплялися різні відрядження, зустрічі із неймовірними людьми, цікаві життєві історії. Однак відрядження влітку 2003 року в село Одринки, що на Рівненщині, стало особливим, таким, що не забудеться ніколи. Про головного героя публікації – ветерана Другої світової війни Олексія Телетьона досі є посилання на низку  статей у різних виданнях. Однак знаменитим він був не військовою доблестю, а чоловічими “подвигами”. 

 

Село Одринки загубилося серед густих лісів, відмежоване річкою Горинь. Щоб дістатися до тамтешньої знаменитості, довелося долати вибоїни ґрунтової дороги і майже розібраний міст, на якому залишилися мостини, щоб лишень проїхала автівка.

– То ви до нашого султана? – зневажливо, але з прихованими нотками заздрощів, хмикнув перший зустрічний у селі, до якого звернулися із проханням показати хату Олексія Телетьона. – До нього все їдуть і їдуть.

Удома нікого не було – липень, гаряча пора сінокосу. Тим часом розглядаю його хатину. Вона аж ніяк не нагадує розкішні султанські покої.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 35

8 травня, п’ятниця

Схід Сонця – 05.42; захід – 20.55. 

Місяць – у Козерозі, Водолії. 

День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років.

Міжнародний день Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. 

Ап. і єван. Йоана Богослова. Прп. Арсенія Працелюбного. 

9 травня, субота

Схід Сонця – 05.40; захід – 20. 56.

Місяць – у Водолії. 

День Європи. 

Свт. Миколая Чудотв. 

10 травня, неділя

Схід Сонця – 05.38 захід – 20.58. 

Місяць – у Водолії, Рибах.

День матері в Україні.

5-та неділя  після Пасхи, про самарянку. Апостола Симона Зилота. Блж. Таїсії.

11 травня, понеділок

Схід Сонця – 05.37; захід – 20.59.

Місяць – у Рибах. 

Рівноапп. Кирила та Мефодія.

12 травня, вівторок

Схід Сонця – 05.35; захід – 21.00. 

Місяць – у Рибах. 

Міжнародний день медичної сестри. 

Свт. Епіфанія Кіпрського. Прп. Амфілохія Почаївського.

13 травня, середа 

Схід Сонця – 05.34; захід – 21.02.

Місяць – у Рибах, Овні. 

Прмч. Макарія Канівського. Мч. Олександра Римського.

14 травня, четвер

Схід Сонця – 05.32; захід – 21.04.

Місяць – в Овні.

День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни.

Переполовення П’ятд. Прп. Микити Києво-Печер. Мч. Максима.

Місячні фази у травні

Спадаючий  Місяць – до 15 травня.

Новий  Місяць – 16 травня.

Зростаючий Місяць – 17-30 травня.

Повний Місяць – 31 травня.

Підготувала 

Марія Сукач.

Схід Сонця – 05.42; захід – 20.55. 

Місяць – у Козерозі, Водолії. 

День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років.

Міжнародний день Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. 

Ап. і єван. Йоана Богослова. Прп. Арсенія Працелюбного. 

Схід Сонця – 05.40; захід – 20. 56.

Місяць – у Водолії. 

День Європи. 

Свт. Миколая Чудотв. 

Схід Сонця – 05.38 захід – 20.58. 

Місяць – у Водолії, Рибах.

День матері в Україні.

5-та неділя  після Пасхи, про самарянку. Апостола Симона Зилота. Блж. Таїсії.

Схід Сонця – 05.37; захід – 20.59.

Місяць – у Рибах. 

Рівноапп. Кирила та Мефодія.

Схід Сонця – 05.35; захід – 21.00. 

Місяць – у Рибах. 

Міжнародний день медичної сестри. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 23

Овен. Цей тиждень принесе енергію для нових починань. Головне — не поспішайте із рішеннями. У фінансах можливі приємні новини, але витрати слід краще контролювати. Можете отримати подарунок.

Телець. Час звернути увагу на особисті справи та здоров’я. Можливі важливі розмови з близькими. На роботі краще діяти обережно, без різких змін.  

Близнюки. Тиждень сприятливий для спілкування, навчання і нових знайомств. Можете отримати цікаву пропозицію — не відкидайте її одразу. Будьте уважні з документами.

Рак. Наголос буде на фінансах і стабільності. Треба планувати бюджет і уникати імпульсивних покупок. Ваш авторитет зростає, але варто проявляти більше щирості у стосунках.

Лев. Ваш час сяяти. Тиждень дає можливість проявити себе. Хороший період для творчості та кар’єрних кроків. Але не забувайте прислухатися до інших.

Діва. Тиждень обіцяє бути спокійним. Добре підійде для аналізу, планування і відпочинку. Не перевантажуйте себе зайвими турботами. Зосередьтеся на наведенні ладу – як у справах, так і в думках. 

Терези. Соціальне життя активізується. Зустрічі, друзі, нові контакти — усе це принесе позитив. Можливі цікаві ідеї для майбутнього. Не беріть на себе більше, ніж можете виконати. Вдалий час для планування бюджету.

Скорпіон. Кар’єра виходить на перший план. Можете отримати шанс проявити себе перед керівництвом. Важливо тримати емоції під контролем. Прислухайтеся до свого внутрішнього голосу. 

Стрілець. Час для розвитку і здобуття нових знань, виникне бажання активних змін. Можливі подорожі або цікаві зустрічі з новими людьми. Будь відкритим до нового — це принесе користь. 

КозЕріг. Фінансові питання можуть потребувати уваги. Також це період внутрішніх змін і переосмислення. Не бійтеся відпускати старе. Добре зайнятись тим, що приносить задоволення. 

Водолій. Стосунки — головна тема тижня. Це хороший час для примирення, нових знайомств або поглиблення зв’язків. Робота потребує уваги, але не забувайте про відпочинок.

Риби. Повсякденні справи займуть багато часу. Тиждень сприяє  творчості і натхненню. Маленькі кроки приведуть до великих результатів. Знайдіть час для себе і не поспішайте з висновками.

Степан ЗОРЕПАД.

Овен. Цей тиждень принесе енергію для нових починань. Головне — не поспішайте із рішеннями. У фінансах можливі приємні новини, але витрати слід краще контролювати. Можете отримати подарунок.

Телець. Час звернути увагу на особисті справи та здоров’я. Можливі важливі розмови з близькими. На роботі краще діяти обережно, без різких змін.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 84

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 9оС. Вітер північний помірно сильний.

В ніч на п’ятницю. Хмарно. Температура: 6оС. Вітер північний слабкий.

П’ятниця. Хмарно. Температура: 10оС. Вітер північний помірний.

В ніч на суботу. Мінлива хмарність. Температура: 6оС. Вітер західний слабкий.

Субота. Мінлива хмарність.  Температура: 14оС. Вітер північний помірний.

В ніч на неділю. Ясно. Температура: 9оС. Вітер північний  слабкий.

Неділя. Мінлива хмарність. Температура: 20оС. Вітер північний  помірний.

В ніч на понеділок. Хмарно, дощ. Температура: 10оС. Вітер  східний слабкий.

Понеділок. Мінлива хмарність, дощ. Температура: 19оС. Вітер змінний помірний. 

В ніч на вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 11оС. Вітер південний помірний.

Вівторок. Мінлива хмарність, можливий дощ. Температура: 18оС. Вітер північний  помірно сильний.

В ніч на середу. Мінлива хмарність. Температура: 10оС. Вітер північний слабкий.

Середа. Мінлива хмарність. Температура: 19оС. Вітер північний помірний.

Четвер. Мінлива хмарність. Температура: 9^оС. Вітер північний помірно сильний.

В ніч на п’ятницю. Хмарно. Температура: 6^оС. Вітер північний слабкий.

П’ятниця. Хмарно. Температура: 10^оС. Вітер північний помірний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 42

Важкі часи переживають українці: триває кривава війна з путінською росією, щоденно ворог обстрілює наші міста і села, жорстокі бої точаться на фронті.

На жаль, додала проблем  і  природа: останніми днями Україну накрив справжній шторм, швидкість вітру зашкалювала. Повсюдно пройшли дощі з градом, у багатьох місцях, в тому числі, й на Волині, випадав сніг. Вранці температура опустилась до мінусових значень.

Завдано значних матеріальних збитків. Ураганний вітер руйнував опори мереж електроенергетики, валив дерева, зривав покрівлю з деяких будинків. Зафіксовані смертельні випадки: за даними на ранок 27 квітня загинули щонайменше троє людей. 

Негода завдала величезної шкоди садоводам, адже нині – період активного цвітіння плодових дерев, ягідників, майбутній урожай яких під великою загрозою.  Певні проблеми виникли на підприємствах сільського господарства – як колективних, так і приватних форм власності.

На Ковельщині, як повідомили засоби масової інформації, під ударом стихії опинилися села Заріччя й Лапні. Тут випав град, порозкривало будівлі, знищено багато городини. Увечері  зникло електроосвітлення. Подібне мало місце в інших населених пунктах. Зокрема, в Дубівській громаді через сильні пориви вітру склалася  аварійна ситуація з електропостачанням: було пошкоджено опори лінії електропередач напругою 10 кВ, про що повідомив сільський голова Роман Троцюк.

У зв’язку з негодою додалося турбот  працівникам рятувальних, комунальних та інших служб. Вони докладають максимум зусиль, щоб якнайшвидше ліквідувати наслідки удару стихії, допомогти людям, які постраждали від примх погоди.

Несприятливі погодні умови в Україні зберігалися і 28 та 29 квітня. За прогнозом синоптиків, надалі ситуація поліпшиться і дещо потепліє.  

Важкі часи переживають українці: триває кривава війна з путінською росією, щоденно ворог обстрілює наші міста і села, жорстокі бої точаться на фронті.

На жаль, додала проблем  і  природа: останніми днями Україну накрив справжній шторм, швидкість вітру зашкалювала. Повсюдно пройшли дощі з градом, у багатьох місцях, в тому числі, й на Волині, випадав сніг. Вранці температура опустилась до мінусових значень.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 40

У квітневі дні хочеться згадати ще одну страшну подію, коли Чорнобильська АЕС та Зона відчуження, під час повномасштабного вторгнення рф у 2022 році, знову опинилася під загрозою. Станція, що має стратегічне значення для ядерної безпеки України та світу, вперше в історії людства була окупована ворожою армією. 

Окупацію станції назвали актом ядерного тероризму, який змусив світ усвідомити хиткість нашої безпеки. Правда, цього разу боролися не з «атомом», а з людською жорстокістю та безрозсудливістю. рашисти грубо порушили міжнародні норми, утримували персонал, мінували територію та наразили світ на ризик, піднявши радіоактивний пил у «Рудому лісі». Станція працювала в екстремальних умовах, а персонал пережив полон та психологічний тиск. Серед тих, хто опинився в заручниках, – працівники підприємства, пожежної частини ДСНС, нацгвардійці, медики, сталкери.

Понад місяць промисловий майданчик ЧАЕС окупанти використовували як військову базу, де розміщували  військовослужбовців і техніку. Це місце було безпечне для ворогів, адже вони знали, що ЗСУ їх тут не обстрілюватимуть.

Кілька разів станція опинялася під загрозою через втрату електропостачання та обмежені запаси пального для дизель-генераторів, які виконували роль резервного джерела живлення під час перебоїв. А риття окопів та облаштування бліндажів у «Рудому лісі» свідчать лише про одне – варварській поведінці росіян немає меж. Але світ мовчав. Прихід «руського міра» в Чорнобильську зону традиційно лише «занепокоїв» світову спільноту.

Державне спеціалізоване підприємство  «Чорнобильська АЕС», згадуючи події вторгнення,  в черговий раз дякувала за героїзм персоналу, який через окупацію опинився в заручниках просто на робочому місці. Подвиг ліквідаторів 1986 року продовжився у стійкості тих, хто береже безпеку на станції до сьогодні. 

«Усвідомлюючи рівень відповідальності, люди в умовах жахливого морально-психологічного тиску продовжували виконувати свої обов’язки. Замість відведених 12 годин робочої зміни персонал відпрацював понад 600 годин! А дехто залишався й довше, перебуваючи на станції аж до її повної деокупації 31 березня 2022 року. Відступаючи, рашисти взяли в полон 169 нацгвардійців, які несли службу на Чорнобильській АЕС. Деяких із них і досі, попри всі зусилля,  не вдалося повернути додому», – йшлося у дописі.

l

Ще у 2022 році у виданні «Голос України» журналіст Світлана Чорна написала про помсту «Рудого лісу» окупантам, які базувалися там, куди навіть сталкери не ризикують заходити. Далі пропоную і вам ознайомитись з її дописом:

«На цій території ґрунт під час вибуху реактора у 1986 році поглинув найбільшу частку викиду радіоактивного пилу. Тоді висока доза радіації на площі майже 10 квадратних кілометрів знищила всі дерева, здебільшого сосни, перефарбувала їх у буро-червоний колір. Ночами було видно, як мертві дерева світилися – тож без захисних костюмів заходити в «Іржавий», або як його ще називають «Червоний ліс», небезпечно.

Окупанти ж тут розводили вогнища, готували їжу, палили траву, дихаючи радіоактивним димом. Фрагменти опроміненого ядерного палива, графітової кладки, розкидані вибухом по “Рудому лісу”, зараз лежать на глибині 40-80 см, окупанти ж копали глибше, отримуючи чималі дози опромінення – зовнішнього та внутрішнього, альфа- та бета-частинками, які тепер із середини бомбардують тіла окупантів, прирікаючи кого на швидку, а кого на відтерміновану, але неминучу смерть.

Після втечі окупантів один із показників, що формує внутрішнє опромінення, яке отримали рашисти від поверхні ґрунту (бета забруднення),  у місцях заміру становив по 90 Sr, що у 160 разів перевищує норму. Навіть на самій станції у кімнатах, де жили окупанти, що збирали пісок і набивали ним мішки для захисту житла, радіаційний фон підвищений у десятки разів.

З Чорнобильської зони окупанти забрали усю розбиту техніку, яка теж отримала великі дози опромінення, – і той, хто вивозив її, ремонтував, приймав на металобрухт, також отримали велике опромінення.

«Рудий ліс» помстився путінським вбивцям – за Бучу, Ірпінь, Гостомель, Бородянку, куди вони із Чорнобильської зони виходили, аби розстрілювати міста, ґвалтувати і катувати. За викрадення системи радіологічного моніторингу, що збирала, обробляла і передавала дані щодо рівня радіації у всій зоні відчуження.  За пограбування офісів, з яких виносили комп’ютерну техніку, чайники, кавоварки, ковдри, сервізи, виделки і ложки, вантажили на свої бойові машини і вивозили, а що не вивезли – розтрощили.  За знищений чорнобильський архів, який збирався десятиліттями. 

Перша інформація про опромінення російських окупантів з’явилася на білоруських опозиційних Telegram-каналах. Там повідомлялося,  що в Гомель на семи автобусах привезли рашистів з підозрою на променеву хворобу. На думку деяких українських експертів, росія проводила у Чорнобилі спецоперацію «Сніжок-2», щоб на своїх солдатах перевірити вплив радіації. 

З іншого боку – ні рядові рашисти, ні їхні генерали (хоч як це не дивно) не мають елементарного уявлення про Чорнобильську катастрофу та її наслідки. Генерал-полковник, герой росії владімір шаманов в ефірі заявив, що розмови про опромінення російських загарбників у «Рудому лісі»  – брехня. Ці позиції, каже він, займали ще партизани у…  велику вітчизняну війну, ні у кого ніякої променевої хвороби не було. Тут уже коментарі зайві».

l

Вже не один рік триває російсько-українська війна, через що напруженою і непростою залишається робота Чорнобильської атомної електростанції. І ось знову, 40 років після катастрофи, над Україною та світом, як дамоклів меч, нависла небезпека поширення радіації.

Під загрозою – найбільший захисний купол над 4-им реактором ЧАЕС. Саркофаг, який мав стримувати радіацію десятиліттями, більше не гарантує повної безпеки. Конструкція втратила герметичність після атаки дронів у 2025 році, а ризик обвалу – зростає. 

За словами директора станції Сергія Тараканова, пряме влучання ракети чи дрона або навіть вибух поблизу — можуть призвести до руйнування саркофага, і жодних гарантій його стійкості немає. Експерти Greenpeace Україна попереджають: постійні атаки ворога не лише ускладнюють контроль ситуації всередині, а й фактично блокують демонтаж старого укриття, адже ремонтні роботи  складно виконувати в умовах війни.  

Попри це, за даними адміністрації станції, рівень радіації за межами об’єкта наразі залишається в нормі. У разі гіршого сценарію – є загроза для прилеглих міст і сіл. 

Тож, як бачимо, небезпека полягає не лише в залишках реактора, а й у потенційних техногенних чи зовнішніх впливах, зокрема й постійних ворожих атаках. «Атомний монстр» жевріє та лякає непередбачуваністю, залишаючись небезпечним на сотні років.

Підготувала Аліна РОМАНЮК.

У квітневі дні хочеться згадати ще одну страшну подію, коли Чорнобильська АЕС та Зона відчуження, під час повномасштабного вторгнення рф у 2022 році, знову опинилася під загрозою. Станція, що має стратегічне значення для ядерної безпеки України та світу, вперше в історії людства була окупована ворожою армією. 

Окупацію станції назвали актом ядерного тероризму, який змусив світ усвідомити хиткість нашої безпеки. Правда, цього разу боролися не з «атомом», а з людською жорстокістю та безрозсудливістю. рашисти грубо порушили міжнародні норми, утримували персонал, мінували територію та наразили світ на ризик, піднявши радіоактивний пил у «Рудому лісі». Станція працювала в екстремальних умовах, а персонал пережив полон та психологічний тиск. Серед тих, хто опинився в заручниках, – працівники підприємства, пожежної частини ДСНС, нацгвардійці, медики, сталкери.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 56

Переді мною на столі – книга Михайла Юхти, Заслуженого журналіста України, прозаїка, поета, публіциста під промовистою назвою «Долю обрав сам».

Розкриваю книгу. Читаю перші речення, відчуваю, як звідти ніби витікає чистий весняний струмок. Він словесним потічком вливається у мою душу і пробуджує спогади про «споріднене» з автором минуле. Нагадує босоноге  бідняцьке дитинство, хутір, піч теплу (на якій грівся малий Дмитрик), «Сіреньку» милу конячку, а в небі – вервечку  журавлів, що кружляють над селом…

Та це ж я! Моє таке далеке і близьке дитинство ожило в уяві. Ох, Михайле, завів ти мене  в долину спогадів та переживань, і вміло, вінком фактів, образів, епітетів відкрив комірки пам’яті. І вже, на цей час, у мене немає  іншого заняття,  як читати цей літопис  життя, звідки до читача із сірої країни комунізму виходять титани духу.

Вслухаймося в сутність цієї боротьби: «Думаю про Україну... Як би то не було, Через терни і провалля йтиму до неї… До останнього подиху з вірою, молитвою і любов’ю нестиму ім’я Україна, Господніми дорогами долі, щоб вічно билося її серце…».  Ці слова Дмитра Полікарповича Іващенка, вчителя від Бога, дисидента 60-их років, адресовані, нам теперішнім.

Автор бере мене за руку і веде через все життя нашого славетного земляка.  Його дитинство позначене жахливими картинами Голодомору тридцятих років ХХ століття. 

А за тим – страхіття кривавої фашистсько-сталінської війни, яку Дмитро Іващенко пізнав  із студентської лави добровольцем і яку пройшов,  як-то кажуть, вздовж і впоперек від першого дня  до останнього.  Вміло виходив із критичних смертельних ситуацій, прокладав понтонні  переправи через майже всі ріки  Європи, серед яких – Дніпро, Німан, Вісла, Одер та інші. 

Тільки один приклад із його спогадів. На переправі перший танк із генералом звалився у воду. Воїн Дмитро не роздумував довго: миттєво одягнув відповідне вбрання, пірнув у холодну осінню воду, зачепив  трос, вибравшись із смертельної пастки, подав команду тягнути танк. Цим врятував і танка, і генерала. А таких небезпечних випадків   на дорогах війни було безліч. 

У щоденнику Дмитро Іващенко  писав: «Мені, як і кожному, хто пройшов фронтові дороги, доводилось не раз вмирати, горіти в огні, тонути у воді, задихатися без повітря.  Але не вмер, не згорів, не втонув, не задихнувся. І кулі та осколки оминали мене. Ніколи не думав про смерть». 

Повоєнне життя віщувало Дмитру Іващенку щасливі дні та роки. Ще б пак: улюблена робота – він вчитель української мови та літератури в Луцькій школі №3, що над Стиром, пізніше викладання цього предмета в Луцькому педагогічному інституті. 

«Саме тут, як пише Михайло Юхта,  народжувався дисидентський рух». З’явилися літературні гуртки, а  відтак романтичні вітрила  юних наповнювалися Симоненківськими віршами, проукраїнським духом, новими національними ідеями, нелегальною    літературою, яка так чи інакше поширювалася в Україні. Такі патріотичні кроки жорстко  переслідував  і карав кдб, як, зрештою, вся радянська влада. 

«Через образ свого героя я на документальних матеріалах розкриваю злочинну сутність радянсько-комуністичної  влади», — підкреслює Михайло Юхта.

Арештували Дмитра Іващенка поблизу  його дому 1 вересня 1965 року – грубо і дико. І розпочалися безперервні знущання, приниження, допити.  Вдень не давали спати, а вночі  постійні  допити.  Кадебістам не вдалося його зламати – Дмитро Полікарпович лишився вірним своїм переконанням і своїй незламній правді.

На відкритому судовому процесі, що відбувся у Луцьку, мужньо стояли дисиденти Дмитро  Іващенко  і його соратник  по боротьбі Валентин Мороз. Їх судили за проукраїнську, патріотичну діяльність. Строк   відбували в мордовських таборах, де таких борців за вільну Україну було немало. Витерпів ще більші знущання, зневагу з боку табірної адміністрації.

Промайнув термін ув’язнення. З гідністю його  відбув:  не зламався і не зрадив.  Поспішив до Луцька. На жаль, працювати в цьому місті йому заборонили. Знущання над особистістю продовжувалась. Комуністична каральна  машина працювала безвідмовно.

Та, попри все, завдяки добрим друзям з Міністерства освіти Дмитро Полікарпович  повернувся до  вчителювання в селі Поромів Іваничівського району, а по тому – в поліських селах Клітицьк, Річиця, Гірники… Це були щасливі дні і ночі. А ще більша радість засяяла в душі, коли, нарешті, прийшла звістка про реабілітацію.

l

Ще і ще раз перегортаю сторінки, перечитую літопис життя видатної особистості Дмитра Полікарповича Іващенка. Книга багата світлинами, спогадами друзів, колег учнів. Цікавим і захоплюючим є щоденник Дмитра Іващенка.

Лишається щиро подякувати Михайлу Юхті за цю титанічну працю. Це й роблю у віршованій йому посвяті. 

Михайлу Юхті

Весна!.. Богиня світла і

  тепла,

Богиня квітів і птахів

  співучих.

Весна – вона, мов зіронька

  ясна,

Єднає душі у

  співозвучність

Октав, акордів звуків

  дивних,

Надій, і мрій, і

  Воскресіння.

Гуляє вітер понад нивами,

Несе для нас просте

 прозріння,

Що рай – твоя земля

  обітована,

Що центр  буття – твій дім,

  родина,

Що Сонце й Місяць та

       прийдешній ранок

Утверджують святе, ти –

  українець!

Несеш знаменно долі із

  сумлінням.

Кривавиться дорога –

        дорога ціна.

Стезя Героїв – заради волі

  Вознесіння,

Вона до нас й нащадків

  промовля.

Тримайсь, народе: гряде

  година,

Коли і море, й гори, і Свята

  Земля

Здригнуться болем, і

  двоголовий згине,

І возсіяє радістю

         провісниця зоря!

Анатолій СЕМЕНЮК. 

Переді мною на столі – книга Михайла Юхти, Заслуженого журналіста України, прозаїка, поета, публіциста під промовистою назвою «Долю обрав сам».

Розкриваю книгу. Читаю перші речення, відчуваю, як звідти ніби витікає чистий весняний струмок. Він словесним потічком вливається у мою душу і пробуджує спогади про «споріднене» з автором минуле. Нагадує босоноге  бідняцьке дитинство, хутір, піч теплу (на якій грівся малий Дмитрик), «Сіреньку» милу конячку, а в небі – вервечку  журавлів, що кружляють над селом…

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 47

Всі ми хочемо бути щасливими. А чи кожен з нас розуміє, що таке щастя і в чому його сенс?

Якщо людина вміє цінувати життя і радіти навіть не зовсім, на перший погляд, звичайним досягненням, то щастя можна зустріти й відчути завжди і всюди.

Віра Петрівна народилася в селі. Звичайне село, звичайне сільське життя зі своїми традиціями і звичаями. Сім’я в достатку, забезпечена. Батьки про Віруню-одиначку дуже турбувались, хотіли, щоб все було найкраще. В школі була першою, відмінниця, в сім’ї теж все навколо неї «крутилося». 

Правда, такої постійної уваги Віра не дуже хотіла. Завжди казала: «Буду, як усі». Адже не дуже  приємно чути: «Тобі з батьками пощастило. Ніхто ні в чому не заперечить».

Шкільні роки пробігли, настав час випуску. На шкільному вечорі Віра виглядала чудово. Дівчата заздрили: королева балу, хлопці хотіли, щоб хоч один танець їм подарувала. Справжня «зірка» свята.

Невдовзі завирувало інститутське життя. З батьками обрала спеціальність економіста. Вчилась добре, налагодила нові знайомства. Її краса вабила багатьох, на неї звертали увагу постійно – навіть на вулиці озирались вслід. Що вже казати про інститут?

l

А роки йшли – заліки, екзамени, курсові. На особисте життя ніби часу не вистачало. Але, згадує нині Віра Петрівна: «Ми жили в той час, коли поняття кохання сприймали, як красиву казку про принца і принцесу, котрі жили довго і щасливо й померли в один день. Але повірте: життя настільки багатогранне і непередбачуване, що в ньому можливо все. Ось і в мене невдовзі з’явився Влад. Бог наділив його красою, непересічною ерудицією, тож завжди говорив переконливо, дотепно.

Зустрічалися довго, років два. Побачення були неповторні. Ліс, природа, бібліотека і, звичайно лекції. Все разом, все спільно. Не зчулись, як у нас почалося щасливе, на перший погляд, сімейне життя, щоправда «неофіційне». Влад на той час закінчив навчання і працював у престижній фірмі. Все було в нас добре, нам навіть заздрили. 

Але в житті, як в природі. Часом грім гуркоче після спеки. І в нашій щасливій сім’ї «загуркотіло». Причиною стала моя вагітність.

Довго тоді сиділа на вокзалі і плакала. Здавалось, тим сльозам не буде кінця, Як заїхати додому, що сказати батькам? Як зреагують сусіди, однокласники? Чим би все закінчилось, не знаю. Раптом до мене підійшов наш сусід із села Микола. Він був старший за віком, жив з бабусею на одній вулиці. Сталось так, що його батьки загинули, коли він був ще малий, і відтоді хлопця доглядала й виховувала бабуся. 

l

Після школи Микола навчався в профтехучилищі на механізатора широкого профілю. А після закінчення уже працював у колгоспі. Я мало ним цікавилася, бо він мені не рівня. А тут, в тому розпачі, я все розповіла Миколі. І про «чудового, успішного» Влада, і про  диплом з «відзнакою», і про вагітність. А головне: куди подітись, як сказати батькам, бо навіть про те, що я була в цивільному шлюбі, ніхто вдома не знав. 

Сиділи мовчки, кожен думав про своє. Аж тут Микола встав і так просто по-домашньому  сказав: «Поїхали додому, станеш у мене жити, як дружина”.

Господи, що я передумала в ті декілька годин у дорозі! Але ночувала у Миколиній хаті, а на другий день, коли батьки були вдома, ми пішли в гостину. Зустріли нас скандалом: чому приїхала, чому не сказала, а головне – не будеш жити з «голодранцем». Ти – донька поважних людей, ми відомі в області, ми тебе вивчили, а тут – механізатор, тракторист…

На щастя, Микола виявився добрим, уважним, турботливим чоловіком, пізніше – батьком. Хрестили дитину в районі і в той же день розписалися, ще й повінчалися. 

l

Після народження онука, батьки стали добрішими, закидали подарунками. Хоча чоловік не особливо хотів від моїх батьків допомоги. Очевидно, далися взнаки минулі образи.

Жили ми добре, як кажуть, душа в душу. В хаті, звичайно, не було особливої розкоші, але ми були щасливі. Бабусина хата була так собі – «на курячих ніжках»: місця мало, але це нас задовольняло. Чоловік мав «золоті» руки, був добрий господар, будь-яка робота горіла в його руках. Він працював і вдень, і вночі,  не мав вихідних, аби тільки заробити грошей. 

Згодом, з допомогою батьків, на місці старої з’явилася нова, добротна  хата, і народився другий син. Я забула про свою колишню гординю і зверхність. Раділа, що маю таке просте жіноче щастя. Ми, іноді шукаючи його, вигадуємо  повітряні замки, маримо ним, а воно ось зовсім поруч. Я мала все необхідне для того, щоб почуватися щасливою: турботливий, уважний чоловік, дім-казка, сини підростають. Ось воно, наше жіноче щастя. 

Згодом народився третій синочок, хотілося донечку – собі помічницю, але маємо трьох синів. Йшли роки, підростали хлопці, а ми зайняті роботою, домашнім господарством.

З часом у Миколи не стало роботи – розвалювалось господарство, і чоловіки їхали на заробітки. Поїхав і Микола десь на схід. Просили не їхати, а він: «Хлопці ростуть, потрібні кошти». Спершу так і було: хлопці росли, гроші надходили і ніби все добре. Але з роками їх було все менше і менше, а потім, як грім з ясного неба, лист: «Пробач мені, прости».

На сльози довго часу не мала. Син закінчував школу, треба було думати про навчання далі. Світ потемнів для мене, але робота, господарство, діти вимагали уваги. Добре, що діти були слухняними, допомагали, як могли, самі вчилися, бо не мала часу з ними сидіти і допомагати з уроками. Я щиро раділа їхнім успіхам. 

Особистого життя не мала, але не раз ловила на собі зацікавлені погляди. Але хто я була: і не жінка, і не вдова? Навіть соціальної допомоги не могла оформити, бо ж не розлучена. В усьому допомагали батьки, ділили свою пенсію з онуком-студентом”.

l

«Як швидко пливуть літа», – із сумом сказала Віра Петрівна. І десь сльоза смутку з’явилася в її очах. Продовжила далі: «У селі мені заздрили: як жінка з трьома хлопцями дає раду і дітям, і господарству, і роботі? І сама акуратна, одягнена «по-міському» – все нове,   сучасне й зі смаком, зовсім не схожа на сільських жінок».

Все було б добре, якби не війна. У вільну хвилину біля телевізора постійно стежила за подіями на сході України. Там, на Донеччині десь і її Микола. Про це казали знайомі. А чи живий? Хоч час пройшов, але ненависті не відчувала. Швидше – співчуття і хвилювання.

Переживала за країну, за тих, хто під обстрілами, думала про прожиті роки. Шкода дітей, бо так хотілося, щоб були щасливі, але розуміла: долю не оминеш.

…Якось до її дому прийшла жінка з двома хлопчиками.  Не здивувалась, бо переселенці зі сходу уже з’являлися у селі. Їм надавали допомогу, забезпечували житлом. Село всіма силами допомагало воїнам. Брало участь у волонтерській роботі. Тому Віра Петрівна не здивувалась ранній гості, котра без дозволу зайшла до хати, пропускаючи наперед хлопчаків. І враз непрохана гостя закричала:

– Ето дом іх родітєля. Он пошол на вайну, я уєзжаю за граніцу, а тєбє оставляю єго же рєбят. Наш дом разбіт.

І пішла. А Віра Петрівна стояла і дивилася на двох хлопчиків, які так були схожі на її синів… Подумала: «Таки правду кажуть: «Шляхи Господні несповідимі»…

Валентина Січкар.

Всі ми хочемо бути щасливими. А чи кожен з нас розуміє, що таке щастя і в чому його сенс?

Якщо людина вміє цінувати життя і радіти навіть не зовсім, на перший погляд, звичайним досягненням, то щастя можна зустріти й відчути завжди і всюди.

Віра Петрівна народилася в селі. Звичайне село, звичайне сільське життя зі своїми традиціями і звичаями. Сім’я в достатку, забезпечена. Батьки про Віруню-одиначку дуже турбувались, хотіли, щоб все було найкраще. В школі була першою, відмінниця, в сім’ї теж все навколо неї «крутилося». 

Правда, такої постійної уваги Віра не дуже хотіла. Завжди казала: «Буду, як усі». Адже не дуже  приємно чути: «Тобі з батьками пощастило. Ніхто ні в чому не заперечить».

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 43

Публікації в газеті «Вісті Ковельщини», присвячені 80-річчю ковельського футболу, не залишилися непоміченими з боку окремих читачів – шанувальників древньої гри.

Так, Віктор САГАЛЬ, старожил міста і поборник активного способу життя, написав мені у месенджер: «Прочитав статтю про  ковельський футбол. Впало в око те, що жодного разу не згадали воротаря Віктора Шнайдера, гарного, відданого футболу спортсмена, хорошу, скромну, як і Олексій Вацек, людину».

Я подякував пану Віктору за відгук і зазначив, що це – лише початок розповіді про ковельський футбол, якому цьогоріч виповниться 80 літ. Зауваження врахую. На що Віктор Захарович відповів: «Я не маю ніяких претензій. Просто згадав про цю чудову людину, хорошого футболіста. А ще пам’ятаю Леонтія Абрамчука – вони обоє працювали у виховній колонії.

Взагалі, час проведений на «Локомотиві», — це незабутнє дитинство і щаслива молодість. Ще був там по-справжньому легендарний Степан, який «охороняв» стадіон, дбав, щоб дітвора не лізла через огорожу без квитків. Дякую за публікацію, яка викликала у мене хвилюючі спогади. До цих пір згадую, як було голосно на стадіон «Локомотив», коли відбувався черговий матч і забивали гол. Ми  це чули навіть на вулиці Макаренка, де мешкали, і чимдуж бігли до стадіону. 

А після гри чіплялися за німецький мотоцикл з коляскою, яким керував старший Мамітов, із сином якого  дружили.  Той віз нас на вулицю Володимирську до свого дому. Було весело і цікаво.

Незабутні враження! Ще раз дякую!».

Не стримався від емоцій, виявивши їх у віршованій формі, ветеран волинського футболу, ексгравець камінь-каширського «Меліоратора», лікар-стоматолог Іван ЯРОШИК. Він написав:

Як козаки  м’яча  ганяли

Літ зо сто чи більш назад.

Вершить град Ковель славу

Аж 80-ят підряд.

Є чим пишатись — до мундіалю

Волинь-землі дійшли.

У «дев’ятку» запрягли медалі –

Тур-команда і «Сільмашу» зліт.

«Локомотив», «Рубіни і «Колос» –

Майданський взяв свисток.

Загримів футбольний голос

З Вацеком на полі в строк.

Плеяда Лиса форму має –

Гортає сторінки заслуг.

Про свій номер школа дбає –

Матч ювілейний тут, як тут.

Стріпнемо стариною-сивиною –

«Меліоратор» рідний вдалині.

Футболки «сімка» снить красою

У нетлінній синизні.

Гра враз здіймає стадіони –

Місто геть не відстає.

Наяву Європа, як ніколи:

«Динамо» за голами йде.

Форпост дитячої замрії

Кують завзяті земляки.

Блохіни і Сабо зріють 

Цим хлопцям завдяки.

ФУТБОЛЕ наш, дитинством

   ясний,

Емоції твори завжди.

Бомбить війна злощасна –

Звитяги дух живий!

Єднаймось з «Вістями» рясно,

З м’ячем на «ти» хто влад.

Газета пише вчасно:

«Фізкульт-ура-пера удар!».

Не байдужі до газетних матеріалів ветерани ковельського футболу: Олексій Вацек, Василь  Теребейко, Олександр Полуектов та інші. Після публікації вони знову прийшли до редакції, подякували за увагу до них та їх побратимів, а також принесли нові архівні світлини, книгу відомого українського тренера Віталія Кварцяного, де багато місця займає розповідь про футбол у місті залізничників. Особливо активним  цього разу був   Олександр Полуектов, який залишив надзвичайно цінні й цікаві «фотодокументи» його  спортивної молодості. 

Зауважу, що мені як корінному ковельчанину, хоч і не професійному футболісту, а скромному журналісту приємно від  жвавої реакції та уваги читачів газети, ветеранів спорту до історії  ковельського футболу. Шкода лишень, що стаття у газеті не викликала ніякої реакції в управлінні  культури, молоді, спорту  та туризму міськвиконкому. Як на мене, 80-річчя ковельського футболу – дата, яка варта пошанування. Як, зрештою, варті цього люди, котрі творили історію футболу.

А тепер кілька слів про тих, чиї прізвища назвав Віктор Сагаль.  Про них теж згадано у книзі «Футбольний Ковель». Так, у розділі «Локомотив» — лідер волинського футболу на зламі 60-их – початку 70-их років»  в переліку відомих гравців команди є прізвище Леонтія Абрамчука. Я його добре знаю.  По-перше, у той час наша сім’я жила по вул. Луговій  недалеко від сім’ї Абрамчуків на тодішній вул.  Горького (тепер – Тараса Шевченка). По-друге, з братом Федором разом навчалися у СШ №3. По-третє, досить активно співпрацювали, коли пан Леонтій працював у виховній  колонії. Відрадно, що цього талановитого спортсмена, офіцера-вихователя неповнолітніх, порядну людину знають і пам’ятають у місті.

Прізвище Віктора Шнайдера автори згаданої вище книги наводять у розділі «Сільмаш» — від восьми турнірів Волині, де об’єдналися з ворогом»  (під словом «ворог» мали на увазі команду «Локомотив», з якою сільмашівці  через фінансову скруту об’єдналися у сезоні 1998/1999 років. Тоді «Сільмаш»-«Локомотив» зайняв восьме місце в розіграші першості Волині, поставивши крапку в своїй славетній і багатогранній історії – М. В.).

Безперечно, і Леонтій Абрамчук, і Віктор Шнайдер — це теж легенди ковельського футболу. Їх імена неможливо відділити від інших майстрів копанки, про яких йшла мова в попередніх публікаціях. Один із них – Олександр Полуектов, який поділився з редакцією архівними фотосвітлинами 60-их – 70-их років минулого століття. Частину із них пропоную увазі читачів газети.

Микола ВЕЛЬМА.

l

Втішає, що традиції ветеранів ковельського футболу продовжують юні спортсмени нашої громади. Про це свідчить інформація, оприлюднена на офіційному інтернет-сайті управління культури, молоді, спорту  та туризму нещодавно. Її автор – Микола ЛИС. 

НАШІ ФУТБОЛІСТИ   ПОКАЗАЛИ НЕЙМОвіРНИЙ РЕЗУЛЬТАТ

Юні гравці, 2016 р. н., поїхали на один із найсильніших турнірів в Україні “RUH LEO CUP”. 64 команди і 3 дні, які точно запам’ятаються надовго.

Чесно – це було дуже сильно. І ми з тих, хто не здався ні на секунду!

1 день – мегавпевнений старт. Два  виграні матчі з трьох  – і ми виходимо у ВИЩУ ЛІГУ!

2 день   – напруга зростає, а суперники сильнішають.

Ми здобуваємо дві  перемоги  і виходимо в ЕЛІТ ЛІГУ! 

3 день – фінальні матчі. Емоції на максимумі. Ми поступаємось «Колосу» – команді, яка згодом стала чемпіоном УСЬОГО турніру!

Наші діти показали всім, як треба боротися,   і поступилися лише чемпіонам. Але навіть у цьому матчі – жодного страху. Тільки боротьба.

І  тут починається найважливіше:  не тоді, коли легко. А тоді, коли треба вставати і йти далі.

Матч за матчем – і наші хлопці показують шалені результати.

5:3 проти ФК «Чайка» – гра, де кожен м’яч був про силу характеру. 

5:2 проти СФК «Трускавець» – впевнено, сильно та по-командному.

І ось МИ ЗАЙМАЄМО 5 МІСЦЕ З 64 КОМАНД.  

І чесно – це неймовірний результат. Просто уявіть цей рівень, цю конкуренцію  і наші малі — серед найкращих. 

Наскільки ж вони молодці! Наскільки витримали, вистояли і показали характер.

У такому важкому турнірі   впевнено пройшли цей шлях.

І окремо, з гордістю: саме наш гравець –  Гліб БОЙЧУК – став кращим бомбардиром ВСЬОГО турніру!

 Олександр Омелюк  став кращим гравцем команди! 

Дякуємо нашим батькам!

За кожен крик підтримки, за кожну емоцію на трибунах, за віру в дітей навіть у найнапруженіші моменти.

Дякуємо тренеру Роману  Шафранюку   за щоденну працю, терпіння і за те, що робите з цих дітей справжню команду. Горді за кожного!

l

Враховуючи, що 29 квітня – Всеукраїнський день футболу, редакція газети «Вісті Ковельщини» щиросердечно вітає футболістів Ковельщини різних поколінь із їх професійним святом, зичить нових блискучих успіхів у турнірах та змаганнях, в тому числі міжнародних, міцного здоров’я і благополуччя.

Бажаємо, щоб досвід ветеранів став надійною підмогою у здобутті нових перемог на футбольних полях!

НА СВІТЛИНАХ: вгорі  – команда «Сільмаш»; в центрі – Віктор ШНАЙДЕР (стоїть);  внизу – грають юні ковельчани.

Фото з архіву 

Олександра ПОЛУЕКТОВА.

Публікації в газеті «Вісті Ковельщини», присвячені 80-річчю ковельського футболу, не залишилися непоміченими з боку окремих читачів – шанувальників древньої гри.

Так, Віктор САГАЛЬ, старожил міста і поборник активного способу життя, написав мені у месенджер: «Прочитав статтю про  ковельський футбол. Впало в око те, що жодного разу не згадали воротаря Віктора Шнайдера, гарного, відданого футболу спортсмена, хорошу, скромну, як і Олексій Вацек, людину».

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 36