Особистий новий рік у Миколи Вельми припадає на початок березня. Нинішній для Заслуженого журналіста України – особливий. Невдовзі виповниться 40 літ з часу його перебування на бойовому посту очільника “міськрайонки”, одного із найстаріших та найтитулованіших часописів на Волині.
Висота, яку ще не вдавалося підкорити нікому в області. І навряд чи комусь найближчим часом буде під силу цей рекорд повторити.
Напередодні дня народження кореспондент “Волинської газети” зустрівся з іменинником і попросив розповісти про журналістські шляхи-дороги, поділитися думками про сучасний стан медійної галузі та її перспективи.
l
– Пане редакторе, дозвольте передусім засвідчити Вам свою повагу і привітати з черговим днем народження. Ваш вік – це швидше ціла епоха, ніж людське життя. Як Ви вибрали, як співається в пісні, ці безкінечні клопоти, як почуваєтесь у таких поважних літах і чим пам'ятні особисті журналістські ужинки?
– Дякую за вітання, хоча я чим більше "дорослішаю", тим менше люблю всілякого роду поздоровлення і шанування. Єдине, що можу сказати у такий день: "Дякую, Боже, що дожив!". Звичайно, мій вік – то не є епоха, але й немалий період життя. Іноді думаю: на мою долю випало декілька справді історичних подій. Народився у важкі повоєнні часи в Ковелі, пам'ятаю його руїни і землянки, в яких жили мої сусіди. Адже місто настільки зруйнували (не без участі, до речі, радянських військ), що важко було знайти уцілілі будівлі. І це – одна з причин того, що обласним центром став Луцьк, а не Ковель.
Добре пам'ятаю шкільні роки в одній з кращих шкіл Волині – третій, яка й досі носить ім'я Лесі Українки, хоча тепер це вже ліцей. Саме там прокинувся мій потяг до журналістики: спочатку – "шкільної" як редактора різноманітних стінних газет та "комсомольських прожекторів", а пізніше – "дорослої" як юнкора міськрайонної газети.
Першим моїм вчителем і наставником став метр волинської журналістики Гнат Ольхович, уродженець Рожища, котрий помітив у мені "Божу іскру", якось сказавши: "З Миколи буде толк". Толк, як бачите, вийшов на довгі десятиліття. Довелося пережити і хрущовську відлигу, і брежнєвський застій, і горбачовську перебудову, і початок та становлення національно-демократичного руху в Україні у 90-их роках минулого століття.
Не з чуток, а з власного досвіду бачив і знаю часи правлінь Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми, Віктора Ющенка, Віктора Януковича, Петра Порошенка, а тепер ось уже Володимира Зеленського. Є з чим порівняти, є що за кожного сказати і є за що покритикувати. Шкода, що не всі вони критику любили і робили з неї правильні висновки.
А вибрав ці безкінечні клопоти, як Ви висловилися, мабуть, тому, що я йду своїм шляхом не з примусу, не з погляду матеріальної вигоди, а за велінням Бога і Долі. Чи добре це? Не знаю. Знаю інше – то мій вибір.
– Колись аналітики стверджували, що журналісти довго не живуть. Справді, багато наших однокурсників і колег вже давно стали на дорогу Вічності, не досягнувши поважного віку. Але ветеранська гвардія не піддається літам. Упевнено підкорюють сторічний рубіж колишні редактори “районок”, добре знані Вам Андрій Омелянович Сидорчук і Микола Іванович Миценко. Не набагато відстають від них нардеп Андрій Іванович Бондарчук, Святослав Костянтинович Пирожко, Зиновій Іванович Жижара, Анатолій Миколайович Якубюк… Довголіття, до того ж, творчі.
– Тривалість життя, я б сказав, не залежить лише від обраної професії. Багато значить спосіб життя у будь-якій професії. Коли він активний, дає підстави для задоволення, змушує думати про майбутнє, то ні про здоров'я, ні про вік не завжди замислюєшся. Це як біг на довгу дистанцію, яку вдається не всім подолати. Особливо тим, хто забуває Божі заповіді і дивиться на світ з позицій заздрості, ненависті, злості і заробітчанства.
Радий за колег, яких Ви згадали. Всіх їх добре знаю. Додав би ще сюди прізвище Ігоря Володимировича Павлюка, який у свій час був моїм заступником. Нині мешкає у Ковелі, має солідний вік, але ще іноді дописує до газети. Напрошується висновок: творчі люди не старіють, хоча деякі… не живуть довго. Ось такі парадокси життя.
– Майже 40 років у кріслі редактора. Це вже навіть більше, ніж у самого Василя Простопчука.
– Щодо цього запитання, то маю деякі уточнення. По-перше, газету очолюю не сорок років, а сороковий рік. До 2026-го ще треба дожити. Загалом я в журналістиці – з 1966-го року. Як кажуть, стільки не живуть.
По-друге, редакторським “кріслом” рік тому я поступився молодшій колезі Світлані Ляшук, яка, до того ж, очолює первинну журналістську організацію. Пані Світлана – людина творча, ініціативна, котрій довіряю, як самому собі. В редакції сформувалась як особистість, кваліфікований журналіст і відповідальний керівник. Шкода лишень, що у нас тепер працює всього кілька чоловік, включаючи бухгалтера.
Я нині – директор ТзОВ "Редакція газети "Вісті Ковельщини", хоча журналістське перо не полишаю. А Василя Простопчука знав дуже добре, адже свою медійну кар'єру починав з ковельської газети. Вічна йому пам'ять!
– У свій час Ви зробили надзвичайно відповідальний вибір. Будучи обраним міським головою Ковеля, після кількох місяців роботи на цій посаді відмовились від неї і віддали перевагу журналістиці. Це було Ваше особисте рішення чи так складалися обставини?
– Скажу чесно: не люблю адміністративної роботи. Посада міського голови мене абсолютно не вабила, хоча однодумці тоді мене дуже критикували за прийняте рішення. Скажу більше: у мене був реальний шанс стати й народним депутатом України у 1990-х роках, адже особистий рейтинг, як тепер кажуть, “зашкалював”. Про це свідчать підсумки виборів до Волинської обласної ради, які я "вигравав" з переконливим рахунком (можете цифри при бажанні уточнити в архіві). Ось такий я "неправильний" чоловік. Усвідомлюю це, але змінитися не міг і не можу.
– Ви були кілька скликань депутатом обласної ради і очолювали профільну гуманітарну комісію. Потім естафету від Вас перейняв Іван Корсак. Як у ті часи представницький орган налагоджував співпрацю з місцевими медіа і що можна було б з тих напрацювань відновити у сьогоднішніх реаліях?
– Так, в ті часи я очолював профільну комісію обласної ради. З повагою і вдячністю згадую співпрацю з Борисом Клімчуком, Василем Дмитруком, Анатолієм Грицюком та іншими посадовцями, які цінували журналістську працю, сприяли моїм колегам у розв'язанні назрілих проблем.
Щорічно обласна рада приймала програми підтримки місцевих ЗМІ, висвітлення діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, їх фінансування тощо. Особливо активною тут була позиція нашого земляка Бориса Клімчука, який на рівних спілкувався з журналістами, постійно запрошував їх на прес-конференції, брав із собою у відрядження за кордон. Кожного він знав особисто.
Анатолій Грицюк допоміг ковельчанам у приватизації редакційного приміщення та майна, за що ми вдячні йому до цих пір, бо маємо у власності чудовий офіс в центрі Ковеля.
Боюсь, що з цих напрацювань відновити сьогодні не вдасться нічого. Адже сказали ж колись в Офісі Президента: "Журналісти нам не потрібні". Раз Києву не потрібні, то Луцьку й поготів. Упродовж багатьох останніх років обласна влада навіть натяку не робила на можливу підтримку ЗМІ. Можливо, щось зміниться з приходом нового очільника ОВА Івана Рудницького, хоча не все залежить тільки від нього, Є ще депутатський корпус, який приймає рішення не завжди на користь ЗМІ. Правда, склад того корпусу, напевно, пора міняти, як і Верховної Ради.
– Не можемо не оминути в нашій розмові світле ім'я Полікарпа Шафети, який майже 26 років редагував найтиражнішу і найвпливовішу в області газету "Волинь" і стільки ж років очолював обласну журналістську організацію. Цьогоріч Полікарпу Гервасійовичу виповнилося б 90.
– Полікарп Шафета дорогий мені і як земляк, родом із села Дубового, і як однодумець (разом із ним та іншими колегами боролися за свободу слова на Волині у 1990-х роках), і як професіонал, рівних якому я в Україні не бачив. Його життя передчасно обірвали заздрісники, ретрогради, наклепники та заробітчани, які далі свого носа і своєї кар'єри не бачили нічого. Найболючіше він переживав зраду своїх колишніх "друзів", часом кажучи мені: "Запам'ятай, Миколо: перші запроданці – це твої підлабузники".
Думаю, 90-річний ювілей Полікарпа Гервасійовича варто відзначити на обласному рівні. Як і в якій формі – треба подумати. Все-таки "Газета "Волинь" залишається в нашому краї правофланговою, а її творці на чолі з Олександром Згоранцем гідно продовжують традиції, закладені Полікарпом Шафетою, Степаном Сачуком та їх побратимами, про кожного з яких можна розповідати дуже багато.
– Не всі знають, що ковельська газета двічі переживала війну. В уже далекому 1942 році (тоді видання очолював Федір Одрач), і тепер після повномасштабного російського вторгнення. Як локальна преса виживає в умовах військового стану?
– Історія ковельської преси, справді, багата і неоднозначна. Відверто кажучи, ковельських газет було мінімум дві. З приходом радянської влади в Західну Україну у Ковелі розпочала свій вихід компартійна газета "Прапор Леніна", яка продовжила своє життя у 1944 році й існувала під такою назвою до 1991 року. Після того її перейменовано на "Вісті Ковельщини", яка нині є громадсько-політичною і виходить раз на тиждень.
У 1942-1943 р.р. за часів німецької окупації світ побачили "Ковельські вісті", редактором яких був відомий український письменник Федір Одрач (Шоломицький). Пізніше він долучився до лав УПА, а в 1944 році емігрував за кордон. Отож, газета, в якій довелося мені працювати, бере свій початок з 1939 року. Нещодавно вона відзначила своє 85-ліття, хоча її діяльність в незалежній Україні по-справжньому розпочалась у серпні 1991 року.
Про роботу нашого колективу в умовах воєнного стану можу сказати коротко: живемо і працюємо. Від початку широкомасштабного нападу путінської росії не пропустили жодного номера "міськрайонки". 2024-й рік закінчили навіть з прибутками. Як виживаємо? З величезними труднощами, але з вірою у зміни на краще. До мінімуму скоротили свої видатки, оптимізували трудовий колектив, про що я вище сказав. Економимо у великому і малому. Працюємо неповний робочий тиждень. Я, наприклад, на "триденці", хоч це, звісно, умовно.
За рахунок чого "покриваємо" видатки? Перш за все, за рахунок передплати. Її проводимо завдяки співпраці з "Укрпоштою", хоча поштові тарифи забирають майже 40 відсотків доходів! Допомагають громадські розповсюджувачі преси, ділові партнери, спонсори і меценати. Частину тиражу реалізовуємо вроздріб! Доходи від реклами і оголошень впали в рази. Це величезна проблема для місцевих медіа, але не тільки в Ковелі.
– Чи мають територіальні громади, що створені і функціонують на території Ковельського району, кошти на висвітлення своєї діяльності в місцевих медіа. З ким налагодили взаємовигідну співпрацю?
– Територіальні громади Ковельщини, безперечно, кошти мають, але далеко не всі з них хочуть "ділитися" із редакціями друкованих ЗМІ. З деякими ми налагодили співпрацю, але носить вона, так би мовити, епізодичний характер. Найефективніші у нас стосунки із Ковельською громадою, яку очолює колега за професією Ігор Чайка. Він розуміє нас, а ми його, хоча багато залежить і від депутатів міської ради. На щастя, всі вони усвідомлюють роль і значення українського друкованого слова, а тому щорічно виділяють кошти на програму висвітлення діяльності органів місцевої влади.
Нещодавно ми перемогли у тендері, що дає право виділеними коштами користуватися згідно із угодою, укладеною з мерією. Хочу сподіватися, що приклад ковельської влади візьмуть на озброєння в інших громадах Ковельщини, адже далеко не всі мешканці населених пунктів району мають доступ до інтернету.
– Нині дедалі частіше доводиться чути нарікання на так зване роздержавлення, яке прирекло абсолютну більшість локальних медіа на виживання. У колишніх районок позабирали все, що можна було – від нерухомого до рухомого майна. Взамін обіцяли по 50 тисяч гривень, які жодна з реформованих редакцій досі не отримала. Одним словом, влада кинула напризволяще найближчі до людей медіа, не запропонувавши нічого іншого. Що далі, як зберегти хоча б найстаріші друковані видання на Волині, яким вже 80 і більше років?
– Як часто у нас буває, роздержавлення провели поспіхом і без належної підготовки. Звичайно, місцеві друковані видання у тому вигляді, в якому вони існували, своє віджили. Але й реформування не дало ефекту, на який розраховували журналісти. Фактично замість диктату влади в Україні з'явився диктат ринкової стихії, де виживає той, кого підтримують багаті люди й партії, що володіють значними коштами.
Як результат, друкована преса поступово вмирає. При чому не тільки місцева, а й загальноукраїнська. Прикладів цього є багато, а буде ще більше. Державі абсолютно байдуже до проблем медіа. І хоч ми ніби рухаємося до Європи, але влада не переймає досвід цивілізованих країн в царині підтримки національної преси, хоч на Заході є чому повчитися – там розуміють значення і друкованих, і електронних ЗМІ.
Ви запитуєте, як вберегти друковані медіа хоча б на Волині? Шляхи порятунку є, але цей процес особливо нікому не цікавий. Дехто шукає спасіння в зарубіжних грантах, але, як виявилося, це не дуже надійний спосіб виживання, в чому ми можемо переконатися на прикладі нової американської адміністрації, яка вольовим рішенням припинила діяльність Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), що допомагало фінансово багатьом редакціям українських медіа.
За даними Інституту масової інформації, майже 90 їх відсотків функціонували завдяки грантам США. І хоч Євросоюз та ООН також надавали допомогу, проте левова частка грошей надходила з Америки: орієнтовно 80 відсотків українських ЗМІ утримувалося за рахунок USAID. У зв'язку з припиненням підтримки у багатьох медіа настали "чорні часи".
(Закінчення на 3-й сторінці).
Особистий новий рік у Миколи Вельми припадає на початок березня. Нинішній для Заслуженого журналіста України – особливий. Невдовзі виповниться 40 літ з часу його перебування на бойовому посту очільника “міськрайонки”, одного із найстаріших та найтитулованіших часописів на Волині.
Висота, яку ще не вдавалося підкорити нікому в області. І навряд чи комусь найближчим часом буде під силу цей рекорд повторити.
Напередодні дня народження кореспондент “Волинської газети” зустрівся з іменинником і попросив розповісти про журналістські шляхи-дороги, поділитися думками про сучасний стан медійної галузі та її перспективи.
Спілкувався
Костянтин СМАКАЛ.
(“Волинська газета”).
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 65
Три роки тому, коли росія розпочала широкомасштабний наступ на Україну, ніхто не думав, що війна триватиме так довго. Нас "заколисували" обіцянками про швидку перемогу, в яку ми свято вірили, різного роду арестовичі, політикани-популісти, казкарі з "єдиного телемарафону", високопоставлені представники влади.
Особистий новий рік у Миколи Вельми припадає на початок березня. Нинішній для Заслуженого журналіста України – особливий. Невдовзі виповниться 40 літ з часу його перебування на бойовому посту очільника “міськрайонки”, одного із найстаріших та найтитулованіших часописів на Волині. 
В першу чергу мульчуйте ґрунт. Мабуть, це найбільш популярний і доступний спосіб збереження вологи на ділянці. Матеріал, за допомогою якого проводиться мульчування, не лише зменшує випаровування, але й стримує ріст бур'янів. А гравій, галька, подрібнена кора і декоративний керамзит ще й прикрашають грядки.
Пропонуємо вам рецепти смачних страв, які просто готуються і корисні навесні для здоров'я, адже продукти у їх складі мають багато вітамінів і мікроелементів, необхідних для збалансованого раціону. 
ОВЕН. Виникне можливiсть вирішити поточнi справи, полiпшити стосунки з колегами i знайомими, привести в порядок папери, до яких ранiше не доходили руки. Прислухайтеся до iнтуїцiї, вона може пiдказати вихiд з скрутного становища.
Четвер. Ясно. Температура: 15оС. Вітер західний сильний.
В українській історії, котру нині вперто заперечують і перекручують товстолобі ідеологи «руського міра» на чолі з біснуватим путіним, є постаті, велич яких з бігом часу не тільки не зменшується, а навпаки – зростає. 
ОВЕН. Необхiдно проявити милосердя, зробивши хоч якийсь безкорисливий вчинок. Це дозволить вiдчути себе важливим i потрiбним. Не варто затiвати нiяких суперечок.