Дуже прикро бачити і відчувати, що в нинішній час сили науки працюють на знищення людини, а не для завоювання перемоги над природою. А вона, бідна, аж не витримує тої наруги, яку чинять можновладці. Їм усе мало! Убивають, обкрадають, зраджують.
Україна для ворога – ласий шматочок: це хліб і цукор, вугілля, руда і родючі землі. А які тут розумні і працьовиті люди! Багато талановитих українців у ворожій країні живуть і служать їй, бо така була система: "Мой адрес не дом и не улица, мой адрес советский союз". І бояться голос подати на захист України, бо страшенно бояться тюрми.
Закони в росії не людські і не за заповітами Біблії, а дикі й жорстокі. Це ж яким треба бути безжалісним, щоб заставляти інших страждати – як українців, так і росіян. Своїх посилають на смерть не захищати рідну землю, а загарбувати чужу. А наші воїни гинуть через них, стають інвалідами. Кожен день має високу ціну, яка зростає, бо щодня ми втрачаємо наших людей. Воїни на передовій в тяжких умовах перебувають з однією метою – втримати оборону і вижити.
Читаєш в новинах і плачеш, коли бачиш руки воїна. Вони з окопів із землі, политої потом і кров'ю. Бо до 100 днів іноді в землянках і бліндажах тримаються без умов гігієни, коли місяцями не миються, економлять на воді, щоб пити вистачило. Втомлені, без сну, під постійним вогнем ворога, в мороз і сніг, далеко від родин, вони героїчно б'ються за нашу державу і за нас. Це справжні Герої.
Ті, що повертаються під час обміну полоненими, виснажені, хворі, цілують рідну землю, радіють яблуку, бо там вони його не бачили місяцями і роками, будучи в неволі. А як їх там годують – худобу краще. Половину ваги тіла втрачають – шкіра і кості. Росіяни страшно знущаються над полоненими: катують електрошоком, роздягають і б'ють по-звірячому. Олександр Савов, морський піхотинець, 2 роки 10 місяців у неволі був. Повернули з туберкульозом, шкірними захворюваннями. Там не лікували, а експериментували. У березні повернувся, а нині помер. Туберкульозом і СНІДом заражають наших полонених (читала у "Віснику" за 11 грудня 2025 р.).
А як дивитись на ту дитину-юнака 20-річного, що повернувся додому без рук та ніг і чекає, бідний, на протез? А що робити матерям, які навіть поховати сина не можуть, бо пропав безвісти, що більше того всього, – загинув? А як пережити подвійне горе батькам, коли на подвір'ї дві труни стоїть, а в них їх кровинки, їх сини, що одночасно загинули (в тій же газеті повідомляється)? Мліє мати, плачуть усі, навіть чоловіки. Коровай ділять не на весіллях, а на кладовищі. Це горе їх ніколи не відпустить.
l
То доки ж так буде? Схаменіться, нелюди! Бо кара Божа не за горами. Хто встеляє трупами свій шлях, буде сам трупом.
Навіть через пісню "Я вдома", яка народилась у травні 2022 р., передається крик душі. На фоні руїн Бородянки, Бучі, Ірпеня, центру Києва – дим вогонь, барикади, сльози, смерть, невимовний біль і образ жінки – сміливої, вільної і непокірної перед диким звіром, який хотів захопити Україну за 3 дні. Пісня наповнена вірою, любов'ю та гордістю за Україну і її прекрасних людей-захисників. Пісня – теж зброя, без якої не можна в світі жити. Тож поки є наша пісня, то ми з вами – люди, і співаємо на зло ворогам.
Стійкість, мужність, відповідальність – такі риси наших визволителів і на фронті, і в тилу (маю на увазі волонтерів, які тримають тісний зв'язок із фронтом). Майже 4 роки несе на своїх плечах мій народ тягар війни. Нам тут таки легше приходиться, ніж людям, що на Сході. Мільйони біженців-українців за кордоном від війни опинились, внутрішньо переселених в безпечні райони подалі від кордону теж багато. А дехто не хоче кидати рідну домівку, ризикуючи щодня. І гинуть цивільні. Та чужого горя не буває – підставляють плече один одному, допомагаючи в біді.
На нашій вулиці Дружби в Голобах уже вдруге по сусідству живуть переселенці. На початку війни сім'я з Житомирщини тут рятувалась кілька місяців. А нині з Миколаєва – Михайлович Юлія Василівна і Артем Валерійович із дітьми Женею і Машею, школяриками. Уже кілька років. А ще в них дорослі син і дочка у Києві і за кордоном. З ними тримають тісний зв'язок.
Звичайно, в міській квартирі були не такі умови, як тут, в селі. Тож вони не чекали, щоб хтось їм їх створив, а самі постарались. Упорядкували ванну кімнату, провели каналізацію, підремонтували дещо. Головне, що спокійно сплять у кімнатах, а не в коридорі, не роздягаючись, як у Миколаєві, ховаючись від обстрілів на 5 поверсі, без ліфта. Без кінця тривога, хіба добіжиш в укриття? Тож щодня ризикували.
Трохи вже обжились у Голобах. Курочки тримають, кролики. За ними доглядають діти. На грядочках вирощують овочі. Цього нічого не було в них там у місті. Тож, крім того, що вигідно, ще й цікаво живеться, з любов'ю освоюють сільське життя.
І тоді, згадує Юлія Василівна, коли їм представники Червоного Хреста запропонували готуватися до евакуації і на збори дали 15 годин, то тільки могли в руки взяти дещо з одягу, харчів, документи і собачку. Артем Валерійович ще залишався, попрощався, пішов у храм, поставив свічку, помолився за сім'ю, а згодом догнав їх аж на Волині.
Сказати, що це був шок, – нічого не сказати. Бо думали скоро повернутись, як закінчиться за кілька днів та біда, бо не вірилось, що вона надовго. А біда гнала їх все далі і далі. Відірватись від рідних стін не так-то легко, а ще розлука з чоловіком, з татом додавали розпачу. Сльози встеляли дорогу. Всі в автобусі не переставали плакати до самої Одеси. Звідти дорога пролягла на Захід до Ковеля потягом. Там теж якраз були вибухи. Тож зупинились в Голобах. Тяжка дорога відбилась сріблом у волоссі…
Їх зустріли представники селищної ради. Налякані війною, яка їх гнала з рідної домівки, раді були хоч де-небудь прихилити голову з дітьми і хоч трохи заспокоїтись серед добрих людей, які відразу проявили до них ласку і тепло. Поселилися спочатку в одній родині, прожили місяць. Найкращі спогади і вдячність залишились за цей період. Як у родичів, жила сім'я, ділились усім, що мали.
Коли приєднався глава сімейства, то поселились у будинку по вулиці Дружби. І тут зажили Михайлови як повноцінні господарі. Відчули вже вдруге, що голобчани співчутливі, доброзичливі люди. Сусіди допомагали в усьому.
Почали помалу обживатись. Допомагає, звичайно, селищна рада як уповноважена від держави. Діти навчаються в школі, мають багато друзів. Чемні, ввічливі, не пройдуть, щоб не привітатись. Влітку їм приємно було відпочивати в таборі. Люблять збирати в лісі ягоди з мамою. А в неділю всією сім'єю йдуть до церкви.
Кажу Юлії Василівні:
– Ви вже ніби "приземлилися" тут назавжди. Господарюєте, працюєте (Юлія Василівна – вихователь у садочку, Артем Валерійович – на заводі в Луцьку), обжилися потрохи, з сусідами подружилися.
– Та ні, – відповідає жінка. – Хоч як тут добре, але хочеться додому, якщо буде ціла квартира. Кінчиться війна, то побачимо. А поки існує постійна загроза з боку ворога, то не плануємо повертатися.
– Вже стільки праці вклали в цю хатину, невже не жаль залишати?
– Буде іншим людям, хто після нас житиме.
Ось вона вдячність – добро за добро. Так і треба.
– Ви всі чудово спілкуєтесь із нами українською мовою.
– То ж у школі вивчали, то як же її не знати, хоч Миколаїв і російськомовне місто.
А голова селищної ради Сергій Гарбарук відгукнувся якнайкраще про цю сім'ю.
– Гарно вписались Михайлови серед голобчан. І на роботі, і серед сусідів, з якими дружать. Це зразкова сім'я, працьовита.
l
Так, звикають люди до всього. Та якщо ж їм доводиться повернутись в рідні пенати, ніколи не забудуть, як жилось серед добрих людей. Добро не забувається. Житомиряни телефонують до сусідів – передають привіт і вкотре дякують усім, хто проявив до них турботу і співчуття. Миколаївці теж не забудуть Волинь і її людей, що стали для них друзями у нелегкий час.
Валентина ОСТАПЧУК.
Дуже прикро бачити і відчувати, що в нинішній час сили науки працюють на знищення людини, а не для завоювання перемоги над природою. А вона, бідна, аж не витримує тої наруги, яку чинять можновладці. Їм усе мало! Убивають, обкрадають, зраджують.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 37
На початку 2026 року антикорупційна тематика знову опинилася у центрі суспільної уваги. Гучні розслідування, судові рішення та політичні заяви – лише частина складного процесу, який Україна проходить на шляху до верховенства права. Які уроки винесли з 2025 року та що стане викликом у 2026-?
19 січня ц. р. виповнилося 80 літ від дня народження кандидата історичних наук, професора, голови Волинської обласної організації Національної спілки краєзнавців України Геннадія Васильовича Бондаренка. На жаль, йому не судилося дожити до ювілею – 2023 року він пішов у засвіти.
Назву мого рідного села – Погині спотворено вже у новітні часи до зменшувального Погіньки. Село і справді невеличке – у часи мого дитинства воно вважалося найменшим в окрузі, налічувало усього шістдесят хатинок переважно під солом’яною стріхою і називалося По(у)гинями, або ж Погиньками.
Імбир – це один з найкорисніших продуктів, в якому міститься безліч активних речовин, що зміцнюють імунітет та допомагають при хворобах. Корінь імбиру традиційно використовується на історичній батьківщині – у Південно-Східній Азії. Майже третина всього імбиру у світі вирощується в Індії.
Овен. Цей тиждень обіцяє несподівані повороти в роботі. Можливо, доведеться швидко адаптуватися до нових умов, що може викликати стрес, але принесе цінні уроки. В особистому житті краще уникати різких рішень.
Четвер. Хмарно, сніг. Температура: -7оС. Вітер східний помірно сильний.
"Укрпошта" повідомила результати передплатної кампанії на 2026-й рік, в тому числі й на газету "Вісті Ковельщини". Загалом вони для нашої редакції втішні, бо вдалося зберегти минулорічний наклад "міськрайонки", хоч з боку відомства пана Ігоря Смілянського маємо деякі неприємні "сюрпризи", про які, можливо, згодом розповімо.
"Жіночий батальйон швидкого реагування Благовіщенського собору м. Ковеля" – це неймовірні ковельчанки, які безкорисливо вже багато років плетуть маскувальні сітки для наших захисників, бо вважають, що хто не на війні, той має працювати для фронту.
Є люди, від яких завжди струменить позитивна енергія, оптимізм і щирість. Не варто нагадувати, якими важливими є ці риси характеру сьогодні, коли триває в Україні війна, зима атакує майже арктичним холодом, а багато людей втратили надію на краще.