Їх оберігають янголи – на небі й на землі
Пишаюся, що – українка. Пишаюся українцями та українками, пишаюся ковельчанами і ковельчанками… Воістину, такого народу, як наш, не бачили віки. А бути не може інакше, бо, нападаючи на нас, московити, напевно, забули, а, може, й не знали, що наші предки – непереможні скіфи й мужні козаки…
А які у нас жінки! Вони – неймовірні: ніжні, люблячі, невтомні й наполегливі. Сьогодні – історія про жінок, ковельчанок, які нині всім серцем, всіма своїми помислами зі своїми коханими чоловіками, які боронять рідну Україну на передовій. Сьогодні вони не тільки Берегині домашнього вогнища, але й Берегині тих, з ким обіцяли бути в хороші і погані часи, в радості і горі. Як би їм зараз не було гірко і боляче, вони, такі ніжні й тендітні, й, водночас, міцні духом, тут, далеко від коханих, надихають їх, всіма своїми силами підтримують. Здавалося б, з-під землі дістають те, що там на фронті їм потрібне. Натомість, відчуваючи цю, наповнену любов'ю, енергетику, вони там, наші воїни, готові згорнути гори, дати достойну відсіч підступному ворогу.
– Потрібно просто кохати один одного. У цьому й є найвища сила, – говорить ковельчанка Даша. Сьогодні вона чекає з війни нареченого. – Тільки зараз зрозуміла наскільки це важливо. Раніше якось не задумувалися про одруження, якось й без того були щасливі. Бо раніше, до тієї війни здавалося: потім, колись, щось відкладемо, десь зачекаємо, колись буде краще майбутнє, ось тоді вже й заживемо, тоді щось зробимо. А зараз… А зараз хочу всього і відразу – білу сукню, весілля, щирих привітань. Щоб війна закінчилась, й коханий повернувся. Буду чекати, скільки треба. Хвилююся за нього несказанно, але самотньою не почуваюся. У нас дуже міцний духовний зв'язок. Ми ж уже не один рік разом.
– Як воно – проводжати коханого на війну?
– Звичайно, дуже боляче і страшно. Але, насправді, з першого дня вторгнення в Україну я була готова до цього. Мій коханий – справжній патріот. У нього жодних сумнівів не було. "Якби не повістка, пішов би добровольцем", – казав мені. Зараз спілкуємося щодня: нехай по хвилинці, по кілька секунд. Нам цього достатньо. Головне почути його голос, а йому – мій. Каже: "У мене є величезний стимул повернутися додому – це ти".
– Чи комунікуєте з іншими, такими ж жінками, які чекають на своїх чоловіків?
– Так, підтримую зв'язки. У Ковелі з такими ж жінками познайомилась – їх чоловіки теж на передовій. Я маю їх телефони, ми передзвонюємось, зустрічаємось…
– Чи це допомагає?
– Мені – дуже. Коли ми спілкуємося, стає легше на душі, бо знаю, що ці жінки розділяють мої почуття, бо так само чекають своїх чоловіків, як я. Спілкування з ними (як, власне, з волонтерами, іншими небайдужими людьми) покращує мій стан, це точно.
– А що порадите нашим жінкам сьогодні?
– Раджу усім нічого не відкладати на потім, жити на повну саме сьогодні. Оце повсякденне життя нас затягує: кожен день в клопотах, в рутині… А тут раптово відірвали від тебе кохану людину… Він дзвонить, заспокоює. Можливо, всього не розказує, щоб зайвий раз не хвилювалася. А ти радієш від того, що в нього голос бадьорий. Ось це важливо і серйозно, а ці щоденні проблеми – то це дрібниці життя, як на мене.
– Вірите в Перемогу?
– Аякже. Наші хлопці переможуть. Інакше й бути не може. Перемога і лише Перемога!
Свого коханого чоловіка і любого тата чекають з фронту дружина Ірина і дві маленьких донечки, яким лише один і п'ять рочків.
– Розлука не легко дається, тим більше, що не знаєш, чого очікувати, – ділиться почуттями Ірина. – Але залишатися дома чи ховатися – це точно не про мого чоловіка. Він впевнений в собі, рішучий. Йому вдається підтримувати мене звідти більше, ніж, може, мені його тут. Він дуже рідко, але якщо виходить на зв'язок, каже: "Ти ж мене знаєш. Все буде добре. Я тут вас захищаю". Й відразу – від серця відлягло. Єдине – дуже сумує за донечками, каже, що все пропускає.
– Як сприйняли те, що чоловік йде на війну?
– Це вперше, що ми так надовго розстаємося. Він перед цим був на роботі в Польщі. Але щойно почалася війна, мій чоловік повернувся і добровольцем пішов на фронт. Це було його свідоме рішення.
Ці емоції важко передати. Але я знаю характер свого чоловіка і знаю, що він не стояв би осторонь. З самого початку розуміла, що він не ховатиметься за кордоном і приїде. Хоча, як кожна жінка, надіялася, що він залишиться вдома. Проте була готова до такого його рішення і підтримала його.
– Що сьогодні робите, так би мовити, в тилу?
– Звичайно, мені хочеться, як і будь-якій жінці на моєму місці, щоб у мого чоловіка на передовій було все необхідне. Найперше, щоб не був голодний, щоб було, що вдягнути, на чому спати. Як тільки він поїхав, відразу почала шукати в Інтернеті все, що потрібно. Тоді були проблеми стосовно індивідуального захисту: бронежилетів, касок тощо. Їздила, зверталася, стукала в усі двері. Й потроху виходило.
Зараз є дефіцит тепловізорів. А, скажімо так, побутовими речами хлопці там забезпечені. Звичайно, хочеться їм дати якомога більше, але з іншого боку весь час переносити все за собою теж немає можливості. Все їхнє "майно" повинно поміщатися в рюкзак.
– Як вдається підтримувати себе в цей важкий час? Чого не варто робити, що треба знати напевне?
– Ні в якому разі не слід показувати чоловікам свої переживання. Їм важливо чути бадьорий, впевнений голос. Не можна завмирати, тому що ти також воюєш на своєму тиловому фронті. Неможна нехтувати собою – у тебе мають бути сили продовжувати жити. А що головне: зараз "на тобі" турбота про дітей та родину.
Щоб впоратися з усією відповідальністю, треба їсти, спати, хоча б інколи посміхатися, працювати. Бо війна точно закінчиться, просто поки ми не знаємо коли.
– Що для Вас означає любов?
– Підтримка, взаєморозуміння, повага… Це коли кохана людина далеко, а, здається, що поряд. В нас навіть настрій однаковий: коли в нього щось там не так, я тут це відчуваю. І він це відчуває теж. Це справжня магія.
Чоловік ковельчанки Лариси сьогодні також захищає нас на передовій. Як і чоловік Ірини, працював у Польщі. Але щойно в Україні почалася війна, повернувся із заробітків і пішов добровольцем до війська.
– Я маю надію на Бога, вірю в те, що все буде добре в нашій Україні, – ділиться своїми почуттями жінка. – Наші хлопці – молодці, тож я оптимізму не втрачаю. Звичайно, бувають моменти, коли долає моральна втома, але це лише хвилини слабкості. А так віриш, підтримуєш інших, тебе підтримують.
– А хто підтримує?
– Найбільше – чоловік. Рідні, друзі. А ще такі ж дружини бійців, які сьогодні на передовій. Ми зустрічаємося, спілкуємося, разом відволікаємося від повсякденності. Ми долучаємось до збору допомоги на фронт: наші чоловіки розповідають про потреби армії, а ми намагаємося все знайти та придбати. Допомагають волонтери, дуже допомагають. Вони, як справжні янголи, оберігають, стараються знайти усе, що треба.
А ще моя підтримка – мій шестирічний синочок. Він так пишається татом! І чекає…
– Що зараз для вас найголовніше?
– Сім'я. Щоб Україна вистояла, українці не гинули. Наші чоловіки цілими і неушкодженими повернулися додому. А ще – сьогодні почути голос свого чоловіка…
– А часто вдається почути?
– Зараз зідзвонюємося щодня, бо опинився у лікарні. Уже одужує.
– Розлука важко дається?
– Надзвичайно! Коли йшов на війну в мене були двоякі почуття. Зізнаюся, що й зараз теж. Інколи буває картаєш себе і думаєш: "Навіщо відпустила?". Але потім інші думки беруть гору. Я знаю, інакше не було б – мій чоловік дуже патріотично налаштований. Гасло: "Україна – понад усе!" – це про нього. Він фактично міг би залишитися у Польщі. Але приїхав і сказав: "Я не можу бути там у такий час. Треба захищати Україну, вас". Хіба я мала право йому перечити у цьому, вмовляти залишитися вдома? Я думаю, що така позиція в усіх українських жінок, чоловіки яких сьогодні воюють. Ми тут чекаємо, віримо, молимося… Молимося за наших воїнів та Україну.
l
Ось такі вони – українські жінки. Вони сьогодні є символом сили і мужності України. Тому вагалася, чи згадувати у цій статті про "настрої і почуття" дружин московських окупантів. Не хотілося "бруднити" цих світлих рядків. Але нехай пробачать мене мої співрозмовниці.
Випадок, про який хочу згадати, шокує і вкотре свідчить, що наша культура та ментальність не мають нічого спільного з московськими. Різниця очевидна. Адже на противагу українським, дружини російських окупантів закликають своїх чоловіків ґвалтувати українок та підтримують їхні воєнні злочини.Про це свідчить перехоплена розмова росіянина з дружиною.
Окупантська дружина сама каже своєму чоловіку йти і ґвалтувати українських "баб". Він з реготом перепитав чи можна, на що та відповіла: "Дозволяю". Уявляєте, дружина хоче, щоб чоловік зраджував їй, вчиняв воєнні злочини?
У Росії кажуть: "Муж и жена одна сатана", що ідеально характеризує взаємостосунки росіян. На противагу вищенаведеній приказці, в Україні говорять: "Чоловік та дружина – міцна родина". І цим все сказано.
Вікторія ЗІНЧУК.
Пишаюся, що – українка. Пишаюся українцями та українками, пишаюся ковельчанами і ковельчанками… Воістину, такого народу, як наш, не бачили віки. А бути не може інакше, бо, нападаючи на нас, московити, напевно, забули, а, може, й не знали, що наші предки – непереможні скіфи й мужні козаки…
Вікторія ЗІНЧУК.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 549
Хай оберігає Вас Господь!
8 травня – День Матері
Їх оберігають янголи – на небі й на землі
Малюнок волинянки стане маркою
На підтримку України
В далеку дорогу, на передову…
Кому належить доплата до пенсії
Будь сміливим, як Україна
Вшануймо борців за Українську державу!
Від четверга до четверга