“Батько любить своє дитя, мати любить своє дитя, дитя любить батька і матір. Але це не те, браття: любить і звір своє дитя. Але поріднитися… по душі, а не по крові, може тільки людина”… 

                                М. В. Гоголь.

1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. Ворог наступав із заходу. Першою була захоплена Польща. Саме тоді й проживала в селі Волаєвичі Грубешівського повіту сім’я Петра Сафатовича. Анастасія, дружина Петра, вже мати трьох дітей: Катерини, Йосипа та Володі.

Коли Каті минуло 16, дівчина стала задумуватися,  як заробити копійку, бути опорою для батьків. Вона ж найстарша. Мрії її здійснилися, і в неповних сімнадцять, після закінчення польської гімназії, вона стала працювати вихователькою у Грубешівському сиротинці-інтернаті.

Коли Польщу захопили гітлерівці, життя у Грубешові, як і в інших населених пунктах (містечках і селах), похитнулося. Ворог наступав все далі на схід. А в містечку лунали постріли, вибухи бомб і снарядів. Тоді стіни сиротинця здригалися, дрижали шибки вікон, ставало страшно.

У такі моменти молоденька Катруся кричала:

— Ховайтеся! Обстріл!

І діти, як по команді, відбігали від вікон, присідали або лягали на підлогу. А старшенькі притискалися до несучої стіни.

Життя продовжувалося. І вихованці інтернату вже почали звикати до таких обстрілів. Ішов 1943 рік.

Але одного разу все ніби обірвалося. З гуркотом різко розчинилися двері сиротинця. І швидко, миттєво  стали на ношах заносити німецьких поранених. Непрохані гості махали руками і жестами давали знати,  що треба звільнити приміщення. Але ж діти... Нікому не цікаво!!!

— Шнель, шнель! — кричав один з офіцерів.

Катруся злякано дивилася і не знала, що робити. Діточки, як курчатка біля мами, обступили її, трималися за спідницю, шукали захисту. Чужинці не давали  часу на роздуми. Один із них наставив на дітей автомат, провів ним по гурту, але не вистрілив, дав знати: 

— Вимітайтесь! Або смерть!

Катруся з 14-ма дітьми, переляканими і довірливо-вірними своїй виховательці, вийшла зі свого прихистку. У чому були. Часу на збори ніхто не давав, і пішли вони із подвір’я, не озираючись назад.  

l

Раптом за спиною почула німецький оклик. Інтуїтивно Катруся озирнулася.

Офіцер махнув рукою. Мовляв, підійди.

Злякалася. Тремтіли ноги. Але вона, приставивши пальчик до губ, наказала діткам чекати, а сама з острахом стала іти назустріч офіцеру. Зупинилась.

А він простягнув їй вузличок. Багато років потому, усе життя вона згадувала цю мить, простягала руки і казала:

— Люба, він дав мені вузличок. А в ньому гречка. Ось стільки, — і показувала дві долоньки-пригорщі.

— Навариш, мовляв, дітям, — дав знати чоловік.

Катрусині діточки-сироти були різного віку: хлопчики та дівчатка віком від трьох до чотирнадцяти років. Чи можна ж було нагодувати їх пригорщами гречки? Але й на тому спасибі,   думала Катя.

...Йшли пішки. До Волаєвич. Наздогнала підвода.  І якийсь добрий чоловік запитав:

— Куди йдете?

— У Волаєвичі, — сказала заплакана дівчина.

— А діти чиї?

— Мої, — сумно, але твердо мовила.

— Сідайте, якось підвезу.

Хоч якась маленька втіха. Повсідалися, як горобчики. Направилися у село. Їдуть. А у душі тихо, як у вусі. Спокійно. Свої.

l

Катруся вела дітей до свого дому. Думала: “Що скажуть батьки?” Але знала, що це тепер її діти. І вона прихистить їх у себе, як рідних.

Не дуже привітно зустріла її мати. Коли дівчина пояснила, що сталося, мати Настя з відчаєм стала доказувати, що і самим нічого їсти, а то – ще чотирнадцять ротів.

Але Петро стишив крик дружини.

Сироти з Катрусею зникли з очей у сусідній кімнаті.

Добрий Петро вгомонив жінку:

— Дивись, наша Катя сама ще дитина, молоденька. Злякалася, але дітей не покинула. Добра душа. Слава Богу, що живі залишилися! Якось воно буде... Тепер нас аж дев’ятнадцятеро. — І щиро засміявся. 

Настя винувато мовчала.

Але час не стоїть на місці. Катрусина любов до сиріток об’єднала родину. Була корова. Молоко. Змелють борошно. Затірки зварять. Напече Настя в печі на бляшках дерунів. Поріжуть та й смакують їх із кислим молочком. Зріднилися. 

Стало важче, коли запустилася корова. Телятко буде скоро. “Але якось так Бог давав, — згадувала Катя, — що було-таки що їсти: картопля, буряки, інші овочі. Тримали і птицю. Був і садок: 65 дерев. Так і жили. Рятував і коник. Людям треба зорати.   От і несуть діткам, хто що може, щоб віддячити.

Вихованці звикали до хазяйства. Один хлопчик (назвемо його Сашком) все тішився коником. І мріяв, що як виросте, то будуть у нього свої коні.

А Наталочка мріяла, щоб скоріше було телятко, і питала: “Коли ж нарешті буде теличка? Або бичок...”.

l

Була зима… Діти ще спали. А в хаті вже метушилися. Петро на милицях (бо він отримав інвалідність у роки Першої світової) приніс у хату –  ні, не приніс, а притягнув  рядном великий оберемок  сіна. Що це? Дітки потроху попросиналися. Чого у кухні світиться серед ночі?

— Не спите? — ласкаво запитала Катруся. — А у нас радість.

— Яка? — сонно запитала Оленка.

— Є вже телятко. А хто хоче побачити теличку?

Сон як рукою зняло. І дітки висипали на кухню,  наче горох із глечика.

У плиті топилося. Теплий дух зігрівав хату. Пооддаль від вогню –  сіно. І  стоїть, невпевнено хитаючись на ногах, чорне телятко із білою зірочкою на лобі і світлішими носочками на ногах. Сизуваті його очі вперше дивляться на світ, здивовано і уважно.

— Телятко має обсушитися. Надворі морозно, —   сказала бабуся Настя. — А на ранок відведемо до корівки-матері. Хай кормить свою дитинку.

Пройдуть роки. Але я думаю, що дітки не раз і не два згадуватимуть цю прекрасну картину, коли телятко, невпевнене і маленьке, принесли у хату. Таке не забувається.

...Одного разу захворів Микитка. Йому 8 років. Лобик гарячий. Катруся не на жарт перелякалася. До матері: “Що робити?”.

— Натри його гусячим жиром.  Катруся заповзято і впевнено стала розтирати гусячим жиром тіло хлопчика. Потім обмотала його, як маленьке немовля, у домоткане лляне простирадло і притулила до себе, як найдорожчий скарб. Так і заснули. А на ранок хлопчик спітнів і став потрохи із дня на день одужувати.

Звичайно, чутки про те, де діти із сиротинця, дісталися і до освітянського начальства. Стало їм відомо, що Катруся Шегедіна забрала їх додому за рідних, врятувавши їм життя...

І досі в нас удома зберігається велика ікона. Нещодавно ми виймали раму, щоб потріпані від часу краї картини укріпити фольгою. На звороті прочитали напис, зроблений хімічним олівцем, датований 14 червня 1943 року: “В честь посвяченння домівки дитячого садка в п. Грубешеві... Посвячено і цього образа Пресвятої Праведної Пречистої Діви Марії й віддано на молитовну пам’ять дітям садка, які є і які будуть у цьому садку виховуватись...”

l

Прийшла весна. Дихалося світлим духом, втішалося свіжим леготом. Аж небо проясніло і ніби піднялося ще вище над обрієм. Просиналася природа. Оживали  ліси і поля. Де-не-де озивалася пташка, оспівуючи гармонію неба і землі. Починалося нове життя...

Так, саме так. Нове, незнане життя. А що ж буде далі?

Сьогодні свято — Сороки. День уже побільшав. Якось і на душу полегкість прийшла. Катя це відчувала, тільки не могла пояснити, чому на серці так погідно і тепло.

І здається мені, що ця гармонія душі була невипадковою. Наповнена любов’ю до дітей, Катруся щедро дарувала багатства душі своєї цим крихіткам – від найменшеньких до найстарших. Але і від них вона відчувала тиху дитячу взаємність: це були світлі погляди, чиста кришталева усмішка, радість дитячих розмов і захоплення від сонячного Всесвіту.  

Весна розкривала свої груди для ще більшого тепла. Земля дихала тихо і спокійно. І чекала своєї черги  народжувати нові врожаї, плодоносити, щоб далі жити.

l

— А чи є хто вдома? — почулося у сінях.

— Добривечір, заходьте!    

Поріг переступила жінка:

— Доброго здоров’я вам у хату!

— Помагай Біг на все добре. 

— Спасибі. 

— А що скажете? — запитав сивочолий Петро і глянув на гостю.

Худенька, ще молода жіночка з блідим обличчям і виразними, глибоко посадженими карими очима стояла біля одвірка і несміливо запитала:

— А де ж усі?

І ніби у відповідь з кімнати покотилося колесо дітлахів. Які ж вони різні! Які милі! 

— Катрусю, — гукнув батько. І в хату вступила молода дівчина років 20. Волосся біло-жовтаве, довге, викладене круглим овалом на рівні плечей. Очі голубі-голубі, як у пісні: “Ой ви очі волошкові”. Хотілося співати від цієї світлої краси. Одягнена у білу сукню. І на тому білому тлі ніби хтось розгубив блакитні   горошки. 

Розговорилися.

— Сім’я у мене. Чоловік хороший. Статки є, хоч і невеликі, але дітей у нас немає вже 9 років. Порадилися ми з моїм Степаном і просимо вас дуже: чи не могли б ви нам довірити дитиночку або хоч двоє?  Візьмемо. Просимо вас дуже. Стануть вони нам за рідних,  — видихнула гостя.

Як поштовх у груди — здригнулося серце Катрусі.

— Невже тепер, коли ми стали єдиним цілим, доведеться відривати від себе ці ніжні дитячі створіння?  — питала у себе дівчина, а голосом промовила:

— А хто піде до цієї тьоті? Кому вона стане за рідну маму?

Дітки збилися у кучку насторожено. А п’ятирічний Іванко дзвінко вигукнув: “А тато у нас буде?”.

— Буде, — почули у відповідь.

Іванко, несміло ступаючи, відділився від натовпу діток, ступив крок і раптом озирнувся. Взяв за ручку свою сестричку Антосю, і разом вони стали перед своєю майбутньою мамою.

l

...Сумно якось і самотньо стало без Іванка та Антосі. Водночас радісно й спокійно, бо   добра і дбайлива Ніна Володимирівна (так звали ту жінку)   “прикипіла” до сиріт, і вони злилися із нею.

Потихеньку стали звикати... Поповзли чутки по селу, що Андрусева Ніна усиновила та удочерила двох діток... І мішок розв’язався.

Стали приходити і приїжджати люди. І потрохи один за одним позабирали дітей за рідних. Всі дитинчата  знайшли своє рідне кубельце — тата і маму. 

Без дітей Катруся життя свого не уявляла. Тому у повоєнні роки працювала у дитячому садочку: після переселення у вересні 1944 р. (операція “Вісла”) — у Торчині, а приблизно з 50-х років і до виходу на пенсію — у Старій Вижівці.

Любов ЄВТУШИК.

P. S. І хочеться вірити, що ті діти, яким тепер уже 80 або й 90 років, не забули Грубешівський дитсадок і свою молоденьку виховательку із Волаєвич — Катрусю, яка вихопила їх із страшного пекла війни і врятувала, щоб далі жити.

l

НА СВІТЛИНАХ: дитячий садок у Старій Вижівці (фото 1959 року); Катруся з дітьми сиротинця водять «Подоляночку» (фото 1939-1940 р.р.).

“Батько любить своє дитя, мати любить своє дитя, дитя любить батька і матір. Але це не те, браття: любить і звір своє дитя. Але поріднитися… по душі, а не по крові, може тільки людина”…  М. В. Гоголь.

1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. Ворог наступав із заходу. Першою була захоплена Польща. Саме тоді й проживала в селі Волаєвичі Грубешівського повіту сім’я Петра Сафатовича. Анастасія, дружина Петра, вже мати трьох дітей: Катерини, Йосипа та Володі.

Коли Каті минуло 16, дівчина стала задумуватися,  як заробити копійку, бути опорою для батьків. Вона ж найстарша. Мрії її здійснилися, і в неповних сімнадцять, після закінчення польської гімназії, вона стала працювати вихователькою у Грубешівському сиротинці-інтернаті.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 309

11 липня цього року набула чинності норма антитютюнового Закону, що забороняє паління пристроїв для нагрівання тютюну у визначених громадських місцях. Такими місцями є заклади ресторанного господарства, школи, лікарні, університети, офісні та державні будівлі. До цього часу заборона діяла тільки на куріння сигарет, електронних сигарет і кальянів. Повний перелік місць, де заборонено куріння цих виробів, чітко зазначений в Законі. До таких місць належать:

n ліфти й таксофони;

n приміщення та території закладів охорони здоров’я;

n приміщення та території навчальних закладів;

n дитячі майданчики;

n приміщення та території спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд та закладів фізичної культури й спорту;

n під’їзди житлових будинків;

n підземні переходи;

n транспорт загального користування, що використовується для перевезення пасажирів;

n приміщення закладів ресторанного господарства;

n приміщення об’єктів культурного призначення;

n приміщення  органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших державних установ;

n стаціонарно обладнані зупинки маршрутних транспортних засобів;

n вокзали та аеропорти;

n приміщення підприємств, установ та організацій усіх форм власності;

n приміщення готелів та аналогічних засобів розміщення громадян;

n приміщення гуртожитків.

За порушення заборони для громадянина передбачений  штраф 51-350 грн., для закладів – 3-15 тис. грн.

Закон вводить заборону на продаж тютюнових виробів, предметів, пов’язаних з їхнім вживанням, трав’яних виробів для куріння, електронних сигарет, заправних контейнерів, пристроїв для споживання тютюнових виробів без їхнього згоряння особам, які не досягли 18 років.

Збільшуються штрафи за продаж неповнолітнім  тютюнових виробів, електронних сигарет та рідин до них у розмірі 1020 грн., а в разі повторного порушення протягом року – 10 200 грн.  

Тим часом українці схвалюють зміни до антитютюнового законодавства. Відповідно до опитування КМІС, проведеного у травні 2022 року, абсолютна більшість респондентів (80%) підтримують заборону куріння сигарет для нагрівання (ТВЕНів) у громадських місцях. Разом з цим 86% опитаних підтримують збільшення кількості громадських місць, вільних від диму.

Водночас дослідження демонструє, що у порівнянні з 2020 роком у 2022-у кількість щоденних курців в Україні збільшилась з 23,1% до 28,3%. Основна причина – війна. Починають курити ті, хто кинули багато років тому.

х  х  х

Сьогодні, коли бомблять, обстрілюють, беруть в облогу українські міста, гинуть наші воїни, мирні жителі, важко думати про шкоду куріння. Але навіть зараз, у найважчий для країни час, не варто цим ігнорувати. Бо тільки вдумайтеся у цифри: щороку в Україні від хвороб, спричинених курінням, помирає 85 тисяч українців, а близько 13 тисяч мешканців України, які не є курцями,  помирають через хвороби, спричинені пасивним курінням. До того ж, в нашій державі куріння вважається опосередкованою причиною кожного п’ятого випадку  смерті осіб віком понад 35 років. 

Загальновідомо, що куріння тютюну шкодить не лише курцям, але й тим, хто їх оточує. За інформацією Центру громадського здоров’я України, в людини, яка регулярно наражається на пасивне куріння, може розвинутися низка хвороб. 

11 липня цього року набула чинності норма антитютюнового Закону, що забороняє паління пристроїв для нагрівання тютюну у визначених громадських місцях. Такими місцями є заклади ресторанного господарства, школи, лікарні, університети, офісні та державні будівлі. До цього часу заборона діяла тільки на куріння сигарет, електронних сигарет і кальянів. Повний перелік місць, де заборонено куріння цих виробів, чітко зазначений в Законі. До таких місць належать:

•  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 260

З 1949 року поступово став поширюватися у наших краях непроханий гість – колорадський жук, який і донині  створює великі проблеми сільському господарству. 

Адже він не гребує рослинами пасльонових (картопля, помідори, баклажани тощо), яких знищує. Боротьба з колорадським жуком триває і нині. На перших порах велась освітня пропаганда про його шкоду рослинам – розміщували етикетки із зображенням жука і на сірникових коробках, і на плакатах. Була інформація про те, що навіть гроші будуть платити тим, хто більше їх назбирає і знищить.

В боротьбі з комахою почали використовувати отрутохімікати (дуст, хлорофос, дихлофос та інші), розпиляючи їх по площах,  на якій росли ці рослини. Згодом зрозуміли шкідливість «хімії» природі, адже скільки вносили  в грунт хімікатів, стільки ж їх засвоюється людським організмом. 

 Період напіврозпаду цих отрутохімікатів дуже довгий. Тепер використовують генетичну модуляцію рослин, яка для жука «не по зубах». Але найдієвіший засіб – фізичне знищення («полювання» на дорослих особин і їх личинки).

Смугастий колір забарвлення жука, до речі, використали рашисти для прикрашання своїх грудей в святкові  для них дні, демонструючи тим самим свою «величність» і « неприборканість». Але загальними зусиллями переможемо і ненаситного жука, і рашистів з їх символами. 

Незважаючи на те, що природних ворогів у жука немає, вони гинуть в зародку від речовини, що міститься в помаранчевому соці жука. Щоправда, фазани полюбляють ними смакувати, але де взяти стільки птахів?  

Перуканські й мексиканські аборигени цінують отруйні властивості колорадського жука. Американські біологи зацікавилися тими властивостями і їх вивчають. 

Мексиканські селяни навчилися мати оксамитову і ніжну шкіру рук за допомогою помаранчевого кольору лімфи жука. Для цього сік від розчавленого жука і його личинок ретельно розмазують по тильній стороні  рук і витримують від 30 хвилин до 1 години, після чого  змивають теплою водою з милом.  Подібні процедури видаляють навіть гіперхромні і «старечі» плями на руках. 

Соком лімфи колорадського жука виводять мозолі і бородавки. 5-6 разів на день слід змазувати бородавки цим соком. Протягом тижня бородавки зникають.  

Колючкою кактуса, вмоченою в сік жука, аборигени декілька разів проколюють старі мозолі. Роблять це 4-5 сеансів кожен вечір в повню. Мозолі зменшуються, а потім зникають.

Мексиканки ластовиння теж видаляють масками із роздавлених жуків. Маску наносять за пів години до сну в суміші з масою перезрілих помідорів. Масу змивають спеціальною «банановою водою». До речі, своїми косметичними властивостями ця вода не поступається «огірковій», і кожен може випробувати її дію на собі.

Бананова вода та її приготування.

100 грамів свіжої шкірки банана залити 300 мл кип’ятку, дати настоятися 3-4 години, після охолодження залити у формочки для харчового льоду і поставити в морозильну камеру.

Тими кубиками льоду протирати обличчя зранку після пробудження. Ефект відчувається відразу навіть без попередньої маски із соку жуків.

Ванна для ніг «Колорад»

При тріщинах на п’ятках і «натоптишах» на підошвах треба взяти 300 грамів листя кукурудзи і залити трьома літрами води й кип’ятити до того часу, доки не залишиться пів об’єму рідини. В гарячу рідину додати сто грамів розчавленої маси жуків і стільки ж свіжих листків чистотілу (сухих – менше). Настояти 30 хвилин. Воду підігрівають і парять в ній ноги, постійно підливаючи гарячу воду, й підтримуючи температуру ванни не нижче 30-35 оС.

Підготував 

Гервасій Собчак, 

ветеран охорони здоров’я.

З 1949 року поступово став поширюватися у наших краях непроханий гість – колорадський жук, який і донині  створює великі проблеми сільському господарству. 

Адже він не гребує рослинами пасльонових (картопля, помідори, баклажани тощо), яких знищує. Боротьба з колорадським жуком триває і нині. На перших порах велась освітня пропаганда про його шкоду рослинам – розміщували етикетки із зображенням жука і на сірникових коробках, і на плакатах. Була інформація про те, що навіть гроші будуть платити тим, хто більше їх назбирає і знищить.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 277

Взимку Оксана цілими днями і вечорами вишивала рушники. Так заведено в цих краях. Коли наречений приходив на заручини – молода повинна кожному свату через плече пов’язати рушник. А якщо цього не було, дівчину вважали лінивою чи скупою. 

Оксані вишивати сумно не було – майже щодня до неї приходила Марійка. Дівчата слухали пісень із записів, вели розмову про сільських хлопців. Бо де ж дінешся у невеличкому селі, якщо  немає клубу? Рушники виходили гарні, з українським орнаментом, великими квітками. 

Оксана чекала з армії хлопця, Василем його звати. Ось-ось він мав повернутись. Хлопець був з іншого села, що знаходиться приблизно за сорок кілометрів. Познайомилась з ним на весіллі близьких родичів. Оксані казав, що відгуляють весілля, побудують у селі найкращу хату, житимуть у дружбі й злагоді. 

Оксана обіцяла Марії взяти її за дружку. Йшла весна. Селяни зранку до вечора працювали, гнучи спину, на своїх городах. Радості не було меж, коли Василь прийшов з армії. Зразу ж на другий день на мотоциклі подався до своєї коханої. Через місяць коханій дівчині сказав:

– Скільки вже будемо отак ходити? Давай зробимо заручини, а потім будемо готуватись до весілля. Час не стоїть на місці. Роки ідуть швидко, тим більше молодії літа.

Домовились про заручини на суботу. Оксана жила з матір’ю. Батька забрала тяжка хвороба. Мати раділа, що віддасть доньку за такого симпатичного і роботящого хлопця. Бо що й казати, Василь рубав дрова і допомагав у всіх домашніх роботах, коли приїжджав до Оксани. У селі почали заздрити щастю Насті –  Оксаниній матері.

Наближалась субота. Настя з дочкою готувались до заручин. Стіл робили багатий. Зарізали теля, навезли продуктів із Ковеля. Від молодого мали приїхати п’ятнадцять чоловік. Насті допомогли приготуватись до заручин родичі.   І ось настав для Оксани той довгожданий вечір. Вона повсякчас виходила з хати подивитись, чи не чути якої-небудь машини (село збоку траси, та  й не так часто вони сюди заїжджали). Жителі знали, коли яка машина може їхати.

…Оксана на цей раз швидко вбігла в хату і вигукнула:

– Вже їдуть! Ідіть зустрічайте гостей…

Від пекучого Сонця з гравійної дороги в автобусі стояла пилюка. Тож гості нареченої зупинились біля першої хати   села. Вирішили трохи помитись, почиститись від пилу, напитись холодної водички з криниці. Зустріла їх господиня   привітним  голосом:

– Чого не заходите до хати? Заходьте.

– Та ми трохи від пилюки помиємось, – пояснив старший сват, – бо ж їдемо  на заручини. Дівку з вашого села хочемо забрати.

Хазяйкою виявилась мати Марійки – Зоя. Вона швиденько винесла на двір закуску, поставила біля хати стіл. На ньому з’явився бутель горілки. Господиня почала частувати  несподіваних  гостей і промовляла:

 – Та яка там дівка. Ось ви побачили  б мою, то залишилися б у нас.  Вона гарніша за Оксану, освіту має. Працює в сусідньому селі. А та нічого не має. Чого туди поїдете?! Вони живуть бідно. Хіба ми не знайдемо чимось хорошим вас почастувати? Ось трохи зачекайте. Чоловік зараз прижене з паші корови. Та й Марійка вже повинна бути вдома.

Захмелілі гості не поспішали до Насті. Радили Василю залишитись тут. Незабаром з’явився господар і приїхала з роботи Марійка. Василь зі своїми родичами продовжували гуляти в цій першій хаті, де зупинились. Так швидко Василь поміняв Оксану на Марійку…

Всю ніч у хаті Марійки лунала музика, були танці, жарти, сміх. А в протилежному кінці села було навпаки – гнів, переживання, сором, сльози.

…Оксана теж пізніше вийшла заміж. Але в душі назавжди залишився біль від зради.

Микола Денисюк.

Взимку Оксана цілими днями і вечорами вишивала рушники. Так заведено в цих краях. Коли наречений приходив на заручини – молода повинна кожному свату через плече пов’язати рушник. А якщо цього не було, дівчину вважали лінивою чи скупою. 

Оксані вишивати сумно не було – майже щодня до неї приходила Марійка. Дівчата слухали пісень із записів, вели розмову про сільських хлопців. Бо де ж дінешся у невеличкому селі, якщо  немає клубу? Рушники виходили гарні, з українським орнаментом, великими квітками. 

Оксана чекала з армії хлопця, Василем його звати. Ось-ось він мав повернутись. Хлопець був з іншого села, що знаходиться приблизно за сорок кілометрів.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 281

Спочатку лікар хотів перервати вагітність, але Юля не схотіла. Сказала: «Раз Бог дав цю дитинку – хай буде!». Медики переживали, що на такому ранньому терміні вагітності почалися кровотечі. Але все було під пильним Божим оком і Його контролем. І тоді лікуючий лікар погодився на рішення мами: «Ні! Вона так бореться за життя! Така малесенька горошинка... Ти народиш і будеш тішитися дитинкою!». 

Юлія Оксенюк з Люблинця Ковельського району вийшла заміж у 19 років. Має троє діток, які їй далися важкими переживаннями і молитвами. Старшу Олександру виносила до 8 місяців, протягом вагітності було шість кровотеч. Але дівчинка народилася здоровою, лише з маленькою вагою – півтора кілограма. Ще цілий місяць дитина лежала в кувезі, поки набрала нормальну вагу. Лікарі Юлі зробили кесарів розтин і хотіли видалити матку. Але, порадившись між собою, вирішили залишити матку, бо мама молода і буде ще народжувати діток. 

Приїхали додому. Здоров’я у мами і Сашеньки було нормальне. Та, коли дитині було 5 місяців, захворіла на запалення легень. Поклали в Ковелі у реанімацію і сказали, щоб готувалися до найгіршого. Але зовсім випадково добра людина  подзвонила в Луцьк і викликала  реанімобіль, щоб перевезти дитину в обласну лікарню, бо серце дівчинки збільшилося в 4 рази. Але Бог не залишав ніколи цю крихітку: лікарі зробили неможливе можливим. Саша видужала, хоча була в реанімації три місяці, бо за неї молилися і батьки, і родина. Згодом ще їздили в Охматдит на обстеження. Дякуючи Богу, все стало добре.

  Через два роки і 3 місяці після Олександри народився Кирило. Юлю вдруге кесерили і суворо заборонили народжувати, бо сказали, що після двох разів більше не можна. Та попри усі застереження через рік і 7 місяців на світ з’явилася донечка Вікторія.

– Лікарі хотіли перев’язати мені труби, але я не погодилася, – розповідає Оксенюк Юлія. – Кажу, скільки Бог дасть діток – хай стільки буде, адже мені тоді було всього 24 роки. Ця третя вагітність була позаплановою. Я нікому нічого не казала, бо знала, що всі будуть проти мого рішення. Найперше довірилася мамі й чоловікові Андрієві. Свекрусі не казала нічого, бо вона була проти і завжди казала: «Хватить народжувати. Постав на ноги цих дітей: погодуй, дай освіту і т.д.». 

Через рік і 7 місяців після народження Кирила на світ з’явилася Вікторія. Я спеціально вибрала таке ім’я, яке означає «перемога». І, справді, з Божою поміччю ми перемогли всі труднощі й переживання. Це був довгий і нелегкий шлях до появи на світ моєї крихітки. Шлях – випробуваний надією, довгими моїми молитвами. 

  Коли найближчі з рідні дізнались про вагітність жінки, то почали дзвонити і вмовляти її, щоб не родила «ніщєту». 

– Я вже й була погодилася на аборт, – розповідає Юля Оксенюк. – Бо чоловікова сестра як медик казала, що дитя може бути інвалідом і я ще зовсім не окріпла, ходжу “зелена”. Тоді термін був невеликий – 7 тижнів. Я вже налаштувалася на операцію. Але лікар подивився мене на УЗД і сказав, що дитя живе, розвиток нормальний і не схотів нічого робити. 

За життя Вікторії ми боролися удвох. Я ревно молилася і просила в Бога допомоги. А вона, моя крихітка, з самого початку зачаття  хапалася за рятівну соломинку, щоб жити. І їй це вдалося. Коли народилася моя дівчинка – лікарі сказали, що вона не буде жити, бо нема там чому жити – дуже маленька. Важила всього 900 грамів.

  У 7 тижнів вагітності Юлю поклали в лікарню на збереження, бо відкрилася кровотеча. Через трохи виписали додому. Та в 6 місяців вагітності вона знову потрапила на цілий місяць у Ковельську лікарню, а потім ще на місяць збереження у Луцьк. Вікторія після народження залишалася   у кувезі 2 тижні, доки не набере вагу. А Юля на тиждень приїхала додому. Удома на маму чекали Саша і Кирило. 

– Саші на той час було чотири роки, – пригадує Юля. – Коли я приїхала без живота, донька стала питати де «ляля». Вона попросила бабусю, щоб та подзвонила до лікаря і спитала чи є та дитинка, чи нема. Дуже вже вона хотіла побачити сестричку.

Ми з чоловіком Андрієм їздили кожні два дні в Луцьк, щоб дізнатися, як там наша маленька крихітка. Через два тижні мені подзвонили, що дитя переводять в Луцьке відділення неонатального центру. Я поїхала і з дитям пробула майже два місяці, поки малеча набрала вагу. При виписці Вікторія важила 2 кг 400 г. А коли повернулася додому, то Саша і Кирило мене не впізнали! Дивляться так на мене і думають, що то за тьотя приїхала, адже не бачили два місяці. Вперше взяти на руки дитину мені дозволили через 2 тижні після народження. Грудьми я не годувала, бо в лікарні годували зондом, а потім шприцом капали в ротик два тижні, щоб виробився рефлекс ковтання. Моя дитина не знає смаку материнського молока.

Вікторія була така малюсінька, що я її замотувала в декілька рушників, аби було що тримати на руках. Я вела щоденник, де записувала вагу і скільки дитинка з’їла. Якщо прибавляла декілька грамів – я була на сьомому небі від щастя. А якщо було навпаки – сльози і розпач.

Ми йшли впевнено маленькими кроками важкої ходи до великої перемоги. І дійшли, ім’я якій – Вікторія. 

Юля всю надію покладала тільки на Бога. Щодня молиться за своїх дітей. І розуміє, що все, що відбувається у її житті, знаходиться під пильним оком Всевишнього і  по  Його милості та волі. Вона вірила обітницям Бога, що записані в Слові Божому: «Я молилася за дитину цю,   і Господь дав мені жадання моє, що я просила від Нього...» (Перша книга Самуїлова 1:27).

А ті, хто радили позбутися дитини, після народження Вікторії казали: «Ото вже буде маятися, бо, напевно, вродила якусь каліку...». Але дівчинка виросла справжньою красунею, ходить в школу і нею не можуть натішитися рідні – така розумниця. І тепер «доброзичливці», бачачи Вікторію з мамою, кажуть: «Ото та красуня, що була колись маленька?..».

Галина ОЛІФЕРЧУК.

Спочатку лікар хотів перервати вагітність, але Юля не схотіла. Сказала: «Раз Бог дав цю дитинку – хай буде!». Медики переживали, що на такому ранньому терміні вагітності почалися кровотечі. Але все було під пильним Божим оком і Його контролем. І тоді лікуючий лікар погодився на рішення мами: «Ні! Вона так бореться за життя! Така малесенька горошинка... Ти народиш і будеш тішитися дитинкою!». 

Юлія Оксенюк з Люблинця Ковельського району вийшла заміж у 19 років. Має троє діток, які їй далися важкими переживаннями і молитвами. Старшу Олександру виносила до 8 місяців, протягом вагітності було шість кровотеч. Але дівчинка народилася здоровою, лише з маленькою вагою – півтора кілограма.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 272

Добро завжди перемагає зло 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 256

Місце, де панують любов 

та Божа благодать 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 379

Кривава війна, яку ось уже п’ятий місяць веде проти України кремлівський карлик, вражає, жахає, викликає стрес. Жодна людина, котра тверезо мислить і сповідує християнську мораль, не може зрозуміти логіки поведінки та дій біснуватого московського фюрера.

Здавалося б, у ХХІ столітті, коли людство створило штучний інтелект, підкорює безкраї космічні далі, заглиблюється в таємниці генної інженерії, ми маємо всі можливості для комфортного і безпечного життя, продовження роду людського, бурхливого розвитку науки і техніки в ім’я священної мети – щастя всіх і кожного зокрема.

На жаль, московський правитель, котрого привели до влади вічно п’яний Борис Єльцин та його бандитська «сім’я»,  міркує інакше. Посланий на планету Земля дияволом, він живе за законами пекла. Його принципи діяльності потворні й страшні: «Вбий! Знищ! Спопели!». Навіть символіка, яку благословив для використання в зомбуванні населення, – диявольська. Один знак Z (частина свастики) чого вартий.

Як не прикро, багато світових політиків і державних діячів довго не могли збагнути сатанинську суть характеру путіна.  Виховані в демократичних традиціях, вони сподівалися, що й крихітка Цахес сповідуватиме  і розвиватиме ці традиції в московії, прагнутиме наблизитися хоч трохи до цивілізованого світу. Даремні і наївні сподівання! Як був нехристом путін, так ним і залишився, як шанував права «петербурзьких підворітень», так і   шанує, як сповідував принцип «Бий першим!», так і сповідує. 24 лютого 2022 року це яскраво підтвердив.

Першими мерзенну суть московського диктатора зрозуміли українські вояки. Не барячись жодної години, жодного дня, вони мужньо повстали проти рашистського монстра. І доки влада вагалася, думала, як  виходити із ситуації, вони добряче надавали ворогам по писку. Так надавали, що тим довелося із ганьбою втікати з-під Києва.

Повільно, але неухильно тверезіли західні політики. Коли вони побачили ідеологію путінізму на практиці, збагнули, що горбатого виправить лише могила, то змінили і свою риторику, і ставлення до російської агресії, яку путінці назвали ласкаво та ніжно: «спеціальна операція». Вони активно стали допомагати українцям в боротьбі з орками, і розміри цієї допомоги постійно збільшуються. Сьогодні озброєння, яке постачають США і країни НАТО, творять справжні дива на сході України. Щодня палають склади, гаражі, техніка росіянців, а їх ряди тануть, як роса на Сонці.

Київська влада і особисто В. Зеленський вже не хочуть зазирнути «в очі» путіну і домовитися десь «посередині». Стало ясно: з нехристом ніякі переговори неможливі. Тільки от у публічних виступах ця ясність не завжди помітна. Якщо президент Джозеф Байден кілька разів називав путіна убивцею, то наші можновладці чомусь уникають категоричних оцінок. В них ворог – це росія, безіменний агресор, зухвалий окупант, анонімний вбивця і ґвалтівник. Але ж кожне зло має свою назву. І вона на всіх мовах звучить однаково – путін. Саме він – організатор і натхненник масового терору в Україні, геноциду української нації.

Тому особисто я у щоденних зверненнях до народу, коли б мені дозволили,  сказав би так: «Шановні українці! Ні на хвилину не забуваймо, що воєнний злочинець сидить у Кремлі і звати його путін, по-народному «ху…ло». Місце тобі, нехристе, в пеклі! Ти кожен день вбиваєш старих і малих, жінок і хворих. Ти руйнуєш українські міста і села, які будували наші батьки, діди й прадіди! Ти захоплюєш території, які узаконені міжнародними законами і угодами. Ти плюндруєш родючу українську землю, яку твої бандюгани топчуть своїми брудними чоботами, нищать гусеницями танків  і залпами з «градів».

Тебе ніхто не запрошував в Україну. Ти прийшов уночі, як злодій, вурдалак, грабіжник. Ти пролив ріки крові, залишив наших дітей без батьків, а батьків – без дітей. Ти – гірший за Гітлера, бо той воював із арміями, а ти воюєш з мирним населенням. Ти будеш навіки проклятий людством світу, і від Божої кари тебе не врятують ані Кіріло, ані його підручні-христопродавці».

Це звернення я повторював би по декілька разів на день, транслював би в мережі інтернет, на радіо і телебаченні. Ці слова звучали б на засіданнях ООН і Ради Безпеки, на міжнародних форумах і конференціях, скрізь, куди я мав би доступ, як його має наш Президент.

Але я б не тільки говорив. Я б попередив путіна, його оточення, що земля горітиме під їх ногами і на фронті, і в Москві, і в Петербурзі, і в Бєлгороді, і в Рязані. За кожного нашого вбитого воїна – десятки знищених орків. За кожен розбомблений будинок – потоплений або знищений російський корабель, катер, танк. За кожну смерть безневинних дітей – смерть сотень окупантів.

Путін прийшов до нас не з миром, а з мечем. Від меча він має й загинути. Навіть, якщо для цього потрібно буде бомбити Москву чи Петербург.

Страшно? Дико? А нам не страшно, коли вбивають наших Героїв, коли нищать мирних жителів, коли руйнують те, що нажите за десятки років важкою працею? З посланцем диявола не розмовляють по-людськи. До нього ставляться по-старозавітному: «Око за око! Зуб за зуб!».

Іншого  просто не дано, українська владо.

Охрім СВИТКА.

P. S. В контексті написаного вище  скажу таке. Мене дивує той факт, що вбивству мирних українців у Вінниці (та й інших містах і селах) влада не надала того розголосу, який би мав бути. Про ці страшні злочини рашистських нацистів проти мирного населення треба буквально кричати на весь світ – і з трибуни ООН, і зі шпальт ЗМІ, і з позачергових засідань Ради Безпеки, і з інших міжнародних майданчиків. Мало назвати убивць узагальнено «скотами», «кровопивцями», «звірами в людській подобі» і т. д., лякати їх майбутнім покаранням. Потрібно чітко й прямо говорити: «Путін – убивця! Тебе чекає скорий суд в Гаазі! Пам’ятай про це – ні Бог, ні люди тобі не пробачать безневинно пролитої крові!».

О. С. 

Кривава війна, яку ось уже п’ятий місяць веде проти України кремлівський карлик, вражає, жахає, викликає стрес. Жодна людина, котра тверезо мислить і сповідує християнську мораль, не може зрозуміти логіки поведінки та дій біснуватого московського фюрера.

Здавалося б, у ХХІ столітті, коли людство створило штучний інтелект, підкорює безкраї космічні далі, заглиблюється в таємниці генної інженерії, ми маємо всі можливості для комфортного і безпечного життя, продовження роду людського, бурхливого розвитку науки і техніки в ім’я священної мети – щастя всіх і кожного зокрема.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 252

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 286

ГОРОСКОП

25 - 31 липня

ОВЕН. Буде можливiсть знизити напружений темп роботи — це дозволить згадати про домiвку та iншi приємнi речi. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 252