Про що пишуть 

Інтернет-сайти

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 195

21 жовтня. Осіннє  листя виткалося золотавим килимом на бульварі Лесі Українки. Краса неймовірна, а листочки падають, падають, немов з дерева роду, немає цьому ні кінця, ні краю. Перехожі заклопотано снують туди-сюди: вони поглинуті мирськими, буденними турботами.

На лавочках люди про щось жваво спілкуються. А он – закохані…  Ці – в іншому, віртуальному світі. Неподалік пам'ятника "Борцям за волю України" на клумбі всілося миле дівча. Воно по груди в барвистому листі. Маляті так добре: грається, перебирає листочки, махає рученятами, сонячно усміхається. 

Дівчатко ще й на ніжки не стало, а вже, мов губка, всотує у свою дитячу свідомість красу осіннього дива. Вродлива і досить юна мама пташкою літає довкола своєї доньки. Фотографує, забавляє, виспівує найніжніші слова. Довершує цю мирну і щасливу картину  чорний песик. Той гавкає на всіх, хто наближається до дівчинки – такий собі волонтер-охоронець. Біля цієї картини буденного життя так і хочеться вигукнути: "Мить, зупинися! Перед тобою твориться людське щастя".

Замилуваний побаченим, я забуваю про все на світі і теж щасливію. 

– Чи доречно на пішоходному бульварі встановлювати портрети загиблих  на війні воїнів? Це ж не алея чи меморіал пам'яті, – раптово вривається у мої роздуми  якийсь незнайомець.

Ошелешений сказаним, я не знаю, що відповісти. Поки мій заскорузлий мозок шукає відповідь, незнайомець губиться серед перехожих. "Гей, друже, не втікай! Зупинись, поміркуємо…". Але марно: перехожий зник, ніби його й не було. Мимоволі я поринаю в нові роздуми.

Тиждень тому на свято Покрови  та з нагоди Дня захисників і захисниць Вітчизни на бульварі Лесі Українки встановлено портрети ковельських  Героїв-захисників, які загинули у боях за нашу Незалежність. Вони – Почесні громадяни міста. Виставка носить життєво-філософську назву "Зерно".

В той знаковий для України і Ковеля день перегукувалося з небом свято Покрови, набатом відлунювали секунди і хвилини мовчання на честь загиблих захисників,  соколино злітала звитяга козацтва, із сумом стелилася жертовно-патріотична пісня воїнів УПА.

Весь простір бульвару і навколо нього був проникнутий цим патріотичним дійством. Урочисто й піднесено звучав Гімн України у виконанні Андрія Мигулі  і муніципального духового оркестру, широкою повінню розливалася молитва священників ПЦУ. Слова міського голови Ігоря Чайки і виступаючих були проникнуті вірою і надією у наше мирне майбуття. Здавалось, що весь бульвар перетворився в священне жертовне місце, де відбувалася сповідь живих ковельчан, яку вдячно приймала Пресвятая Матір Божа і ті Герої, що на портретах, які по праву стали нашими янголами-охоронцями.

"Чи доречно на пішохідному  бульварі?"… –  свердликом тривожила свідомість сказане. Звідки у чиїйсь голові зародилася думка, що вшанування героїв-патріотів, видатних особистостей має відбуватися в строго визначених місцях? І тільки там пафосно може лунати: "Герої не вмирають", "Героям слава!"?

Заколисані мирним буттям у нашому Ковелі, ми іноді забуваємо, що десь там, на Сході, у цю хвилину ллється кров поранених і вбитих захисників, і не відчуваємо, що ці краплини крові зрошують не тільки окопи на передовій, а й наше пшеничне поле.

Забуваємо, що сенс і сутність нашого приходу в цей світ – не тільки їсти смачно, пити солодко, кайфувати гучно, працювати легко, бути байдужим до того, що діється довкола нас. Насамперед маємо пам'ятати про відповідальність перед людьми і Богом за рідну Батьківщину, за волю у нашім домі, за радісний сміх мами і того малого янголятка. І ці хлопці, які віддали життя за наше мирне існування, постали поруч на людному бульварі, щоб нагадувати, застерігати легковажних та байдужих   про біль матерів і   дітей-напів сиріт. 

Перехожий, що роз'ятрив мою душу, явився і зник. Він не відчуває, не усвідомлює, в якій трагічній ситуації ми знаходимось. Тваринне єство цієї людини далеке від жертовного патріотизму та  вищих моральних цінностей.

На жаль, таких "перехожих" є немало  навіть у вищих коридорах влади. Нещодавно гудів Трускавець огидною, цинічною оргією нардепів. Веселощі, дикі танці вирували під акомпанемент вибухів мін і снарядів на Донбасі. Соромно й образливо це бачити і чути! Можливо, нардепам у Верховній Раді перед кожним засіданням варто показувати кадри з сюжетами реальної війни? Скільки зневіри вони посіяли у душах українців! 

l

Я не пророк, але плекаю надію, що все у нас буде добре.

Згадалася історія Спарти. Дві з половиною тисячі літ назад країна опинилась в критичній ситуації, не здатна була захищатись перед багатотисячною армією персів.  Цар Леонід і триста спартанців прийняли рішення вступити в бій, але для цього був потрібний дозвіл жерців-оракулів. А ті, розбещені грошима, спокусливими  незайманими дівчатами, відмовили. Вони були проникнуті страхом, готові були служити окупанту. Спартанці загинули, але їхні  героїзм, самопожертва   навічно вписані  в історію – так само, як і ганьба розбещених жерців.

Чи не схоже діється з нами, коли вищі посадовці-жерці давали нашим воїнам наказ не стріляти? Так було в Криму, так сталося на Донбасі. Історія застерігає. Знаменита Спарта, що проіснувала 200 літ, з боягузтва прогнилих, розбещених жерців зникла з карти Європи. Така ж сама загроза хмарою нависла над Україною.  А загиблі хлопці не просто Герої – вони в будень і свято застерігають нас від байдужості, нагадують, що Україна в стані війни, що ворог не спить, що їхній подвиг не марний.

Ще й ще раз поіменно згадаємо кожного з них. Схилімо голови в пошані перед Олександром Абрамчуком, Олександром Артемуком, Олегом Вишневським, Романом Данилевичем, Сергієм Дем'яником, Андрієм Задорожнім, Володимиром Кияном, Ігорем Кірєєвим, Миколою Кравчуком, Андрієм Мостикою, Олексієм Тарасюком, Анатолієм Шиліком, Олександром Ярмолюком, Сергієм Корпачем.

Разом із тим, щира подяка – організаторам виставки "Зерно" за дієву патріотичну місію в ім'я миру і нашої такої крихкої, такої немічної Незалежності.

Анатолій СЕМЕНЮК.

P.S. Коли цей матеріал був підготовлений до друку, я зустрів офіцера ЗСУ пана Ігоря. Він, учасник цієї війни, з гіркотою сказав: "Якби не "добробати", то України вже давно не було б".  Я  ці слова сприйняв з оптимізмом. Тому що є в нас міць  і сила, тому що більше патріотів, ніж байдужих, тому що на місце полеглих встають нові герої, тому що, як каже поетеса, журналістка і   небайдужа людина Наталія Шепель: 

Батько – зріле зерно

Впало в грунт…

Та не зникло воно,

Пагоном  в дітях

Своїх проростає

Жито-життя - триває…

НА СВІТЛИНІ: учні ліцею № 3 імені Лесі Українки під час відвідин тематичної фотовиставки “Зерно” на бульварі Лесі Українки в Ковелі.

21 жовтня. Осіннє  листя виткалося золотавим килимом на бульварі Лесі Українки. Краса неймовірна, а листочки падають, падають, немов з дерева роду, немає цьому ні кінця, ні краю. Перехожі заклопотано снують туди-сюди: вони поглинуті мирськими, буденними турботами.

На лавочках люди про щось жваво спілкуються. А он – закохані…  Ці – в іншому, віртуальному світі. Неподалік пам'ятника "Борцям за волю України" на клумбі всілося миле дівча. Воно по груди в барвистому листі. Маляті так добре: грається, перебирає листочки, махає рученятами, сонячно усміхається. 

Дівчатко ще й на ніжки не стало, а вже, мов губка, всотує у свою дитячу свідомість красу осіннього дива. Вродлива і досить юна мама пташкою літає довкола своєї доньки. Фотографує, забавляє, виспівує найніжніші слова.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 297

Андрій   МИРОНЮК: 

“Ніколи 

не потрібно зупинятися...”

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 265

Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 178

Гороскоп

з 8 по 14 листопада

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 280

Погода в Ковелі  

28 жовтня – 3 листопада

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 220

Наприкінці вересня Верховна Рада ухвалила Закон щодо стимулювання діяльності фермерських господарств. Він врегульовує передачу земель вільного користування у власність фермерських господарств та уточнює, хто може отримати державну допомогу. Детальніше про Закон та держпрограми для фермерів читайте далі.

Нові можливості

Ухвалений законопроєкт №4046 передусім усуває законодавчі прогалини. Нарешті він дозволяє фермерам законно використовувати землі вільного користування, а отже, отримати доступ до кредитів і державного фінансування.

Відповідно  до  Закону,   землі  фермерського  господарства  можуть   складатися  із «земельних   ділянок,   що   належать   громадянам   України  –   членам    фермерського господарства   на   праві   власності,   користування;   земельних   ділянок,   що   належать фермерському господарству на праві власності, користування».

Закон дозволяє фермерським господарствам споруджувати житлові будинки та господарські споруди на належних йому чи його членам ділянках, а також на орендованих землях – за письмовою згодою орендодавця.

Згідно із документом, державна підтримка надається новоствореним фермерським господарствам у перші три роки, фермерським господарствам, зокрема з відокремленими фермерськими садибами, сімейним фермам, фермерським господарствам на гірських та поліських територіях. Крім того, сімейні господарства мають додаткову допомогу на сплату єдиного соціального внеску.

Кошти фермерам виділяються із Державного бюджету, зокрема через Український державний фонд підтримки фермерських господарств, а також із місцевих бюджетів.

Допомога молодим

Окремо в Законі прописана державна допомога молодим фермерам до 35 років. За словами міністра аграрної політики та продовольства Романа Лещенка, вони матимуть змогу першочергово отримувати державну підтримку на реалізацію своєї діяльності.

«50% валової сільськогосподарської продукції в Україні дають фермерські та особисті селянські господарства. Разом вони обробляють близько 9 млн. сільськогосподарських угідь. Ці цифри - доказ тому, який внесок у розвиток та підтримку сільського господарства та економіки України в цілому приносять фермери. І той нюанс, що в Законі України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді" не була визначена пріоритетність підтримки фермерів, я і вся аграрна спільнота вважаємс необачною помилкою. Втім, нам її вдалося оперативно виправити», – зазначив Лещенко.

Кошти для молодих господарників урядовці планують взяти із бюджетної програми підтримки фермерів.

Уже отримані компенсації

Цього року на державну підтримку сільського господарства було закладено 4,5 млрд. грн. За даними Держстату, станом на вересень аграрії отримали від держави 1 млрд. 551 млн. грн.

Зокрема, 389,7 млн. грн. за сплату єдиного соціального внеску були нараховані сімейним фермерським господарствам. На часткову компенсацію вартості с/г техніки та обладнання вітчизняного виробництва уряд виділив 546,78 млн. грн.

Наразі триває подача заявок банків від імені аграріїв на відшкодування відсотків за кредитами. На здешевлення кредитів для фермерів вже виділено 564,7 млн. грн.

Фінансова підтримка розвитку садівництва, виноградарства та хмелярства сягнула 164, 5 млн. грн., однак збір заявок від аграріїв ще триває. Розподілені наразі кошти стосуються заявок за 2019-2020 роки.

Щодо держпідтримки розвитку тваринництва та переробки сільськогосподарської продукції, то її ще розраховують. Відомо про фінансування одного її напряму: дотацій за утримання кізочок, козематок, ярок, вівцематок – 50 млн. грн.

На думку експертів, наступного року держпідтримка фермерів зросте, адже ухвалений Закон розширює коло аграріїв, які можуть її отримати.

Вл. інф.

Наприкінці вересня Верховна Рада ухвалила Закон щодо стимулювання діяльності фермерських господарств. Він врегульовує передачу земель вільного користування у власність фермерських господарств та уточнює, хто може отримати державну допомогу. Детальніше про Закон та держпрограми для фермерів читайте далі.

Ухвалений законопроєкт №4046 передусім усуває законодавчі прогалини. Нарешті він дозволяє фермерам законно використовувати землі вільного користування, а отже, отримати доступ до кредитів і державного фінансування.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 218

Вакцинація – не для показника, 

а для зменшення смертей та хворих

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 184

Кожна жінка на Землі особлива, за її тендітними плечима – історія, по-своєму цікава та унікальна. Є жінки красиві, а є розумні. Так от нещодавно я познайомилась з людиною, в якій ці якості вдало поєдналися. Тамара Ігнатюк – неймовірна жінка: відверта, прямолінійна, мудра, працьовита, легка в спілкуванні й з відмінним почуттям гумору. В минулому – постійний автор нашої газети.

Вона знана і шанована на Ковельщині податківець, двічі депутат районної ради. Державній службі віддала 37 років, а з 2011-го на пенсії, але  досі "в темі" й з радістю консультує колег в цій галузі.

В Городищі у пані Тамари своя "Голландія". Це – райський куточок на землі, який милує око і радує душу. Тут безперервно цвіте понад 300 видів різноманітних квітів з ранньої весни до пізньої осені. Урожай та різноманіття культур теж вражають.

Кажуть, що роки прикрашають жінку. Це про Тамару Євгенівну. Їй – 64! Вона у прекрасній фізичній формі, зі стриманим макіяжем, стильною зачіскою та приємною зовнішністю. От лиш манікюру не має, і, як розповідає жінка, ніколи не мала, бо руки завжди   трудяться на землі.

Пані Тамара любить рослини у різних проявах, а вони відповідають їй взаємністю. Так, наприклад, цього року, в квітні, на її день народження фіалки зробили подарунок і почали цвісти. А це, щоб ви розуміли, близько 35 штук! Хто мав такий вазон, то знає, як важко дочекатись  цього моменту, адже вдома мають панувати любов та позитивна аура. Пишно квітнуть вони й донині. 

І взагалі й квартира, й балкон, й хол загального користування – все у вазонах.  "Зеленіли" у Євгенівни і кабінети, де вона працювала. Жінка ніколи не соромилась простої роботи і з радістю, у свій час, займалась облаштуванням клумби біля податкової інспекції.

Про свою роботу пані Тамара розповідає із захватом, але що це буде її  справа життя – аж ніяк не думала. Адже мріяла працювати в поліції.

Навчалася у Ковельській школі №3, де закінчила математичний клас. Будучи школяркою,  дівчина вже писала різні математичні задачі й надсилала  їх у журнал "Квант". Після ряду публікацій обирали претендентів на вступ у ВУЗ. "І що ви думаєте? Мене без екзаменів запросили в Київський політехнічний інститут, – пригадує пані Тамара. – Але я не пішла, бо мама була категорично проти… Розумію, що їй було страшно відпускати так далеко мене одну. Ситуація дивна, але це можна зрозуміти".

Тож вчитися дівчина пішла у Кам'янець-Подільський сільськогосподарський інститут. Оскільки вступала з направленням, то мама сподівалась, що Тамара повернеться в село.  Приїжджала студентка дуже рідко. "Адже простіше дібратися в Київ, ніж у Кам'янець, – каже жінка. – І ви знаєте, я ні разу не пошкодувала, що так склалося. Вірю, що там, "зверху", нам допомагають знайти свою дорогу. Я всі роки отримувала підвищену стипендію, адже вчитись було легко і весело. І місто мені дуже подобалось…". 

Пригадала жінка ще такий курйозний випадок. Коли писали вступний екзамен з математики, то розв'язала все за 30 хвилин. Здала і побігла щаслива. За    мить  її наздоганяють: "Дитино, дитино! (А важила вона тоді лише 47 кг). Звідки ви така розумна до нас приїхали? Візьміть роботу і напишіть нормально!". Спочатку дівчина злякалась. А потім зрозуміла, що вирішити завдання потрібно було не інтегралами, а простішим способом.

l

Після закінчення ВУЗу в 1979 році за направленням  юна Тамара повертається в село. Та вже через чотири місяці начальник управління сільського господарства запропонував їй місце в Ковелі. Відтоді вона  стала начальником відділу праці. 

Тамара Євгенівна зізнається: "Так, я працювала економістом, але це не моя робота. Я за покликанням  податківець. Добре, що це вчасно зрозуміла. Згодом стала податковим консультантом".

Саме в Ковельській державній податковій інспекція і реалізувала себе молода та енергійна жінка. Щоденна праця та розум, вміння спілкуватись з людьми допомогли їй стати чудовим спеціалістом, якого любили й шанували за чесність та відмінне знання своєї справи.

Правда, мало хто спочатку вірив у таку амбітну юнку. Продемонструвала свою силу духу та голосу Тамара Євгенівна на першому об'єднаному семінарі для платників податків міста та району. Відбувалося це в Народному домі "Просвіта", в залі якого зібралось понад чотириста людей.

Дзвінкий голос, чітка дикція, проста мова про складне, вміння розрядити ситуацію гарячим слівцем зробили свою справу. "Завжди розмовляла на аудиторію без мікрофона, але в той момент я сама себе боялася – голос дзвенів, а в залі й муха не пролетіла. Всі були в захваті від зустрічі", – згадує Тамара Євгенівна.

Далі працювати було легше. Жінка відповідала за зв'язки з громадськістю. Тож її тиждень завжди був повністю розписаний. Вона консультувала, готувала всі доповіді, запрошувала до співпраці журналістів, адже потрібно було постійно  презентувати роботу податкової. Та їй це імпонувало. 

Так,  за  участю Тамари Євгенівни щосереди з повтором у п'ятницю виходила програма на ТЦК "Ми та податки", щопонеділка на радіо – "Інформує податкова", щомісяця – семінари. 

Гарною відзнакою за відданість справі була нагорода Почесною грамотою від Державної податкової адміністрації України у 2008 році "За значний особистий внесок у розвиток податкової служби, забезпечення виконання завдань щодо мобілізації коштів до бюджетів усіх рівнів, сумлінну та самовіддану працю та з нагоди професійного свята".

l

Пані Тамара – це людина-гігант, проста й відверта водночас вимоглива й принципова, яка скрізь встигала, яку всі знають і поважають дотепер. Й нині люди часто приходять проконсультуватись з приводу податкового права. Жінка ніколи не відмовляє і робить все на совість, адже після себе мріє залишити лише хороший спомин: "Я місцева, тут народилася і виросла. Довірою людей я ніколи не нехтувала. А кінець у всіх один – із собою нічого не забереш: ідеш з порожніми кишенями, і хотілося б – з чистою совістю".

Слухаю цю жінку і дивуюся, що, перебуваючи на різних посадах, працюючи з різними людьми, їй вдавалось побудувати з усіма гарні стосунки  – на її шляху всі хороші, нікого поганим словом не згадала. Ви таке бачили?

"Звісно, траплялись непорозуміння, але своєю рішучістю та правдою завжди брала гору, а за це іноді отримувала прочухана від керівництва. Одна людина лиш на моєму шляху зустрілась, яка трішки життя попсувала. Думаю, через заздрість у нас був конфлікт. Ми займали однакові посади, повагу і хороше ставлення теж мали, але він на 20 років старший, тож, певно, вважав, що я цього не заслуговую. Це був напружений, але й радісний водночас час, адже я вже була вагітна, і ми якраз отримали квартиру в Ковелі".

– Як же вдавалось поєднувати напружений графік та сім'ю? З такою сильною, вольовою, красунею чоловікові, певно, непросто було? 

– Буду відверта: раніше восьмої вечора я не приходила, то ж картоплю Олександр смажив сам часто. А діти Юра і Юля теж були самостійними, вони самі знали що їм і коли робити, які ліки приймати в разі хвороби.

Бог так парує людей: один напористий, інший покладистий – інакше не вживуться.

Я завжди в захваті від розуму свого чоловіка, я його дуже поважаю за тактовність та мудрість по життю. Пристрасть швидко проходить, тож треба жити однаковими цінностями і поглядами на життя. Поруч кожної жінки має бути справжній чоловік: уважний, турботливий, порядний. Я в житті не носила сумок. Олександр завжди проводжає та допомагає. 

Ніколи не варто шукати вигоду в своїх половинках, бо гроші ще нікого щасливим не зробили. Адже з часом ти стаєш рабом тих благ. Я живу за принцом:  що заробила, те і маю, і мені цього вистачає”.

l

Практичність та мудрість –  в кожному вищесказаному слові Тамари Євгенівни. Впевнена, якби більше людей так думало, то жило б щасливіше.

До речі, пара познайомилась на роботі. Вони часто бачились на різних нарадах, адже чоловік працював агрономом, а, зустрівши разом Новий 1982-й рік, більше не розлучались. "Олександр як впевнено посадив мене біля себе, так ніколи й не відпускав", – пригадує жінка.

Пара в любові й повазі один до одного виховала двох дітей, має трьох онуків, доля подарувала хороших сватів, тож у родині панують теплі стосунки. 

(Закінчення 

на 9-й стор.).

Кожна жінка на Землі особлива, за її тендітними плечима – історія, по-своєму цікава та унікальна. Є жінки красиві, а є розумні. Так от нещодавно я познайомилась з людиною, в якій ці якості вдало поєдналися. Тамара Ігнатюк – неймовірна жінка: відверта, прямолінійна, мудра, працьовита, легка в спілкуванні й з відмінним почуттям гумору. В минулому – постійний автор нашої газети.

Вона знана і шанована на Ковельщині податківець, двічі депутат районної ради. Державній службі віддала 37 років, а з 2011-го на пенсії, але  досі "в темі" й з радістю консультує колег в цій галузі.

В Городищі у пані Тамари своя "Голландія". Це – райський куточок на землі, який милує око і радує душу. Тут безперервно цвіте понад 300 видів різноманітних квітів з ранньої весни до пізньої осені. Урожай та різноманіття культур теж вражають.

Кажуть, що роки прикрашають жінку. Це про Тамару Євгенівну. Їй – 64! Вона у прекрасній фізичній формі, зі стриманим макіяжем, стильною зачіскою та приємною зовнішністю. От лиш манікюру не має, і, як розповідає жінка, ніколи не мала, бо руки завжди   трудяться на землі.

Пані Тамара любить рослини у різних проявах, а вони відповідають їй взаємністю. Так, наприклад, цього року, в квітні, на її день народження фіалки зробили подарунок і почали цвісти. А це, щоб ви розуміли, близько 35 штук! Хто мав такий вазон, то знає, як важко дочекатись  цього моменту, адже вдома мають панувати любов та позитивна аура. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 300

Триває передплата на 2022 рік періодичних видань, яких нині дуже багато. Розмаїття газет велике, бо чимало з них мають сильну підтримку нашого бізнесу, впливових людей, яким потрібно, образно кажучи, робити собі рекламу. І  вибрати щось з-поміж всього важко, хоч ті видання  й дешевші.

Але хто підтримає своє, близьке, потрібне?

Перш, ніж взятися за перо, я переглянула підшивки газети, папки вирізок про селище Голоби, про медицину, освіту, про людей, які творили і творять історію нашого чудового  краю.

Все ожило в пам'яті, всі події калейдоскопом пропливли перед очима. Ну який телевізор або Фейсбук замінять місцеву газету? Тут багато знайомих людей, події району, поради. Ніби цікавий роман читала, тільки до болю близький, знайомий, рідний, хоч усе вже стало історією.

Сьогодні "Вісті Ковельщини" стали більш естетичними, привабливішими, бо з'явились кольори. Звичайно, це заслуга і журналістів, і самого редактора. Як і колись, першою до рук завжди  беру свою газету, шукаю цікаве, потрібне. Спасибі колективу, бо успіх газети – це, перш за все, талант, журналістська мудрість, високий професіоналізм.

Я постійно спілкуюсь з читачами газети, з ветеранами війни і  праці. Те, що кого цікавить, обов'язково обговорюємо. Відрадно, що опубліковані матеріали людей не залишають байдужими. Коли була надрукована стаття "Вибачте… за нашу старість", то за пів дня отримала 24 телефонних дзвінки. Останній – о 23-ій годині.  Відчувалося, що людей схвилювала публікація.

Про нашу "міськрайонку" можна говорити багато, бо тут є все – і "Діалог з владою", і "Людські долі", і "Думки вголос", і прогноз погоди та інше. З інтересом  читаємо про ветеранів війни, розповіді про їх проблеми.

Я пишу про нашу газету, і мимоволі згадую ті часи, коли "міськрайонка" була в кожній хаті. Жителі могли, не задумуючись, її підписати. А нині?

Дуже часто чую від ветеранів, що газети своєї не можуть мати – пенсія не дозволяє. А для багатьох одиноких, хворих вона чи не обов'язкова, бо це вікно  у світ життя району, яким вони колись жили. Це спомин далекого дитинства, юності, їх трудового або бойового шляху.

Мені хтось заперечить: а телебачення, інтернет, соціальні мережі – хіба цього мало?

Телебачення ми, пенсіонери, називаємо "страшилкою". Там постійно – катастрофи, вбивства, насильство.

Соціологи стверджують, що поліпшення життєвих умов – третє місце після здоров'я та хліба насущного і духовності.

Але не завжди дозволяє життя робити все так, як хочеться. Обділені сьогодні пенсіонери увагою влади, найбільше –  низькими пенсіями, дорогими ліками та продуктами, а хотілось би мати ще й газету.

Нещодавно, одній пенсіонерці привезла з Ковеля ліки – очні краплі (400 грн.), таблетки (350 грн.), а на столі лежить новий номер газети. От Галина Іванівна і висловила свою думку: "Якби ж хто-небудь підписав мені хоча б на півроку "Вісті Ковельщини",  бо я без них не можу, як і без цих ліків".

Завжди думаю з теплотою про тих, хто в міру можливостей допомагає і матеріально, і морально людям старшого віку, особливо хворим, одиноким у вирішенні    якихось проблем. Я хочу звернутись до наших районних меценатів, людей з добрим серцем: зробіть ветерану подарунок – передплату нашої “міськрайонки".

Якось відбувалися урочистості до Дня працівників освіти.  Як завжди, відзначали переможців і вручали грошові винагороди, а я подумала: а чому б не подарувати вчителю сертифікат на передплату газети, яка потрібна в роботі?

До речі, тепер гарною традицією  стає вручати квитанцію на  передплату газети у день народження, хоч вона ніби й дорога, але за такі гроші не можна придбати в магазині нічого  цінного.

У жовтні  колектив "Вістей Ковельщини" відзначив день народження газети. Більше 80 років налічує її трудовий шлях. Хотілось би, щоб тираж не зменшувався. Звичайно, важко: війна, коронавірус, але підтримку міськрайонці треба надати. Підтримаймо її!

Бо в народі говорять:

Не кажіть про любов – докажіть,

Що ви любите тих, хто страждає.

Добрі справи нужденним

 робіть,

Цього наше життя вимагає.

Редактору, всім працівникам газети – "спасибі" за великий талант творити. Бажаю міцного здоров'я, вдячних передплатників!

Тепер Ковельський район об'єднав 6 колишніх районів. Якщо ми – один район, то й  газета бажано, щоб була одна, де змогли б висвітлюватися новини територіальних громад. Ось як з цього приводу висловилася ветеран праці із Радошина Валентина Петрівна Міщук: “В кожній об'єднаній громаді можна при бажанні знайти кошти для передплати  "Вістей Ковельщини" ветеранам війни і праці, інвалідам, одиноким громадянам, учасникам бойових дій в зоні АТО/ООС. Та й інформувати про події, які там відбуваються, вкрай важливо. Мені, наприклад, подобається, що майже в  кожному номері газети є рубрика "Колонка міського голови", під якою мер Ковеля Ігор Чайка систематично оприлюднює свої думки про події в громаді, аналізує виконання  передвиборної програми, інформує про рішення, які приймає рада.

А інші голови громад хіба не можуть так робити? Адже для багатьох наших земляків поважного віку. "Вісті Ковельщини" – це єдине джерело інформації. Не позбавляймо їх можливості мати газету у своєму домі!".

Від імені ветеранів Ковельщини звертаюся до очільників районної виконавчої і представницької гілок влади, депутатів райради з проханням виділити кошти для  передплати на 2022-й рік, залучити до цієї справи заможних людей, керівників підприємств різних форм власності. Цим Ви підтримаєте і редакцію, і  людей поважного віку, які так потребують Вашої уваги і  допомоги.

Мою пропозицію схвалюють   всі голови первинних ветеранських організацій Ковельщини.

    З повагою – 

Валентина СІЧКАР,

 голова  ради ветеранів Ковельського району.

Триває передплата на 2022 рік періодичних видань, яких нині дуже багато. Розмаїття газет велике, бо чимало з них мають сильну підтримку нашого бізнесу, впливових людей, яким потрібно, образно кажучи, робити собі рекламу. І  вибрати щось з-поміж всього важко, хоч ті видання  й дешевші.

Але хто підтримає своє, близьке, потрібне?

Перш, ніж взятися за перо, я переглянула підшивки газети, папки вирізок про селище Голоби, про медицину, освіту, про людей, які творили і творять історію нашого чудового  краю.

Все ожило в пам'яті, всі події калейдоскопом пропливли перед очима. Ну який телевізор або Фейсбук замінять місцеву газету? Тут багато знайомих людей, події району, поради. Ніби цікавий роман читала, тільки до болю близький, знайомий, рідний, хоч усе вже стало історією.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 248