Раді вітати Вас!
  • Головна
  • Контакти
  • Реклама
Весь архів випусків
  • Головна
  • Категорії
    • Повідомлення в номер
    • Місцева влада
    • Репортаж
    • Політика
    • Погода
    • Редакційна пошта
    • Духовність
    • Закон і ми
    • Благодійність
    • Пам’ять
    • Спорт, природа і здоров’я
    • Всяка всячина
    • Реклама і оголошення
    • З неопублікованого
  • Галерея
  • Про нас
  • Відгуки читачів
  • Передплата
  • Контакти
  • Четвер, 19 червня 2025 року №26 (12982)

Повідомлення в номер /

11.02.2021
Кохання приходить і наповнює життя великим змістом, завдяки якому хочеться дерзати, сміятися, радіти. Кохання – це секрет один на двох, і водночас –  це відсутність будь-яких секретів. Кохання – це той, хто тримає тебе за руку, а відчуває твоє серце. 
Саме такі ніжні, романтичні, гармонійні почуття впродовж восьми років сімейного життя трепетно береже подружжя ковельчан Івана та Олени ФЕДОРУКІВ. У любові і злагоді виховують діточок – другокласницю Софійку та маленького Даниїла, якому 4 січня виповнився один рік.  
З днем Святого Валентина Вас, дороге подружжя! Будьте щасливі, життєрадісні, успішні, а Ваше кохання з роками нехай тільки міцнішає!
Фото  Олега СЛЮСАРЯ.
1R-155_ Кохання приходить і наповнює життя великим змістом, завдяки якому хочеться дерзати, сміятися, радіти. Кохання – це секрет один на двох, і водночас –  це відсутність будь-яких секретів. Кохання – це той, хто тримає тебе за руку, а відчуває твоє серце. 
Саме такі ніжні, романтичні, гармонійні почуття впродовж восьми років сімейного життя трепетно береже подружжя ковельчан Івана та Олени ФЕДОРУКІВ. У любові і злагоді виховують діточок – другокласницю Софійку та маленького Даниїла, якому 4 січня виповнився один рік.  
З днем Святого Валентина Вас, дороге подружжя! Будьте щасливі, життєрадісні, успішні, а Ваше кохання з роками нехай тільки міцнішає!
Фото  Олега СЛЮСАРЯ.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 359

Повідомлення в номер / Погода в Ковелі 11 – 17 лютого

11.02.2021
Погода в Ковелі 
11 – 17  лютого

зимаПогода в Ковелі  11 – 17  лютого

Четвер. Хмарно, сніг. Температура: -9оС. Вітер північний помірно сильний.
В ніч на п'ятницю. Хмарно, сильний сніг. Температура: -14оС. Вітер північно-західний сильний.
П'ятниця. Хмарно, сніг. Температура: -14оС. Вітер північно-західний дуже сильний.
В ніч на суботу. Хмарно, часом сніг. Температура: -12оС.  Вітер північно-західний дуже сильний.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 433
Читати далі

Повідомлення в номер / Як вакцинуватимуть українців

11.02.2021

вакцинаціяЯк вакцинуватимуть українців?

Головним словом 2020 року був локдаун, а 2021 рік має всі шанси пройти під знаком вакцинації. Розвинуті країни вже місяць, як розпочали масову вакцинацію від коронавірусу. Україна ж чекає на перші надходження і планує почати робити щеплення у лютому. На яку вакцину можуть розраховувати українці? Коли і за чий кошт зможе щепитись більшість населення? Усю важливу інформацію зібрав Центр громадського моніторингу та контролю.
Старт вакцинації
Розпочати вакцинацію українців обіцяють у середині лютого. До цього моменту в країну повинна прибути перша партія європейської вакцини від коронавірусу в рамках ініціативи COVAX, яка дбає про доступ незаможних країн до щеплень. Попередньо відомо, що надійдуть 117 тисяч доз вакцини компанії Pfizer. Протягом першого півріччя 2021 року Україна має отримати від COVAX ще від 2,2 до 3,7 млн. доз вакцини Astra Zeneca. 
Також Україна закуповує вакцини за гроші Державного бюджету. Наразі МОЗ вже придбав 1,9 мільйона доз китайської вакцини від коронавірусу Sinovac Biotech. Перша партія буде поставлена в Україну протягом 30 днів після її офіційної реєстрації. Водночас міністр охорони здоров'я обіцяє і інші вакцини: "Вакцина компанії Sinovac – не єдина, яка буде закуповуватися державою. Ми знаходимося на фінальній стадії підписання договорів з іншими провідними світовими виробниками вакцин проти коронавірусної хвороби".
Як тільки вакцини прибудуть в Україну, першими щепитися від коронавірусу будуть люди з груп ризику – медики, освітяни, військові, поліцейські, люди з хронічними захворюваннями. У рамках першого етапу планується вакцинувати 367 тисяч осіб.
"Дорожня карта вакцинації включає в себе п'ять етапів. Перший етап – це вакцинація людей з критичним ризиком інфікування. Це медпрацівники та персонал, які надають допомогу хворим на COVID-19, це люди в будинках для людей похилого віку, військовослужбовці операції Об'єднаних сил, які знаходяться на передовій", – пояснює прем'єр-міністр Денис Шмигаль.
За підрахунками МОЗ, першочергової вакцинації потребують приблизно 21 млн. людей. Саме стільки українців об'єднують групи ризику. З кожним етапом вакцинації охоплення зростатиме, і на останньому етапі (в кінці 2021 – початку 2022 року) планують вакцинувати людей, які не потрапляють у групи ризику ні за віковими, ні за професійними показниками.
Вакцинацію будуть проводити на базі чинних кабінетів щеплень. Записатися на щеплення можна буде кількома способами: через сімейного лікаря або спеціальний сайт, який запустять найближчим часом. 
"Буде запущений сайт, який розповідатиме все про імунопрофілактику і дасть змогу записуватися на імунопрофілактику. Паралельно розробляється така ж комунікаційна кампанія, і будемо говорити, що сьогодні вакцинуються і записуються такі групи ризику, де будуть чітко показувати, де, в якому місці можна зробити щеплення, хто буде проводити", – розповідає головний санітарний лікар Віктор Ляшко.
Вартість і надійність 
За планом уряду, всі громадяни України будуть вакциновані безкоштовно. Однак ті, хто захоче зробити щеплення позачергово, зможуть вакцинуватися власним коштом. На комерційному ринку легальна вакцина від COVID-19 має з'явитись до літа 2021 року. Скільки саме буде коштувати курс імунізації з двох доз, сказати складно. Орієнтовно вартість однієї дози може сягати 500-700 грн. 
За словами голови Національної технічної групи експертів з питань імунопрофілактики Федіра Лапія, в аптеках може продаватись як Sinovac, яку закуповує Україна, так і вакцини інших виробників. Усе залежить від переговорів фармкомпаній з виробниками і від процедури реєстрації вакцин.
Експерти сподіваються, що в українців буде вибір між вакцинами, адже у кожної є свої переваги та ризики. Так, китайська вакцина Sinovac Biotech належить до так званих інактивованих вакцин: вона складається з частинок вбитого вірусу, які змушують організм вибудовувати захист, але не викликають хвороби. Наразі вакцина показала ефективність у 50,4%, що вже викликало хвилю критики з боку політиків та лідерів думок. Так, депутатка фракції "Європейська Солідарність" Марія Іонова вважає показник занизьким для масової вакцинації українців: "Ефективність цієї інактивованої вірусної вакцини знаходиться на рівні 50%. Очевидно, що це препарат для країн третього світу, які знаходяться у відчайдушній ситуації і не мають іншого вибору".
У тому, що Україна запізнилась із закупівлями і вимушена брати те, що доступно на ринку, впевнена і депутатка від "Голосу" Ольга Стефанишина:"Більшість країн світу перестрахувалися і уклали угоди з кількома виробниками вакцин. Вірогідність отримати якомога більшу кількість ефективних вакцин із такою стратегією виростає в рази. Але наше МОЗ не поспішало. Початок перемовин ДП "Медичні закупівлі України" почало лише 10 грудня – на пів року пізніше, ніж це зробили інші країни". 
Випробування китайської вакцини досі тривають, і вона надійде в Україну тільки після завершення третьої фази клінічних випробувань. Водночас, крім нашої країни, її закупили в Туреччині, Індонезії і Бразилії та вже встигли прищепити тисячі людей. 
Ще одна потенційно доступна для українців вакцина від компанії Astra Zeneca має ефективність у 76% після введення вже першої дози. Виробники пропонують встановити проміжок між дозами у 12 тижнів – тоді ефективність зростає до 82,4%. Принцип роботи вакцини базується на використанні аденовіруcу шимпанзе, який транспортує білок коронавірусу до організму людини. Препарат сертифікований у ЄС, ним вже вакцинуються у Великій Британії.
Препарат американсько-німецького виробництва Pfizerє РНК-вакциною. Це означає, що частину генетичного коду коронавірусу вводять в організм людини. Це спонукає його виробляти вірусні білки, і цього достатньо для підготовки імунної системи до атаки. Ефективність цієї вакцини сягає 90%, але є і суттєвий недолік. Препарат необхідно зберігати при наднизьких температурах (-70 за Цельсієм), що робить складнішим її транспортування.
Попри наближення масової вакцинації, експерти попереджають, що швидкої перемоги над коронавірусом чекати не варто. 2021 рік все ще буде роком пандемії, хоч і ситуація має стати більш контрольованою. Як і раніше, українцям слід пам'ятати про важливість масок та дистанції і чекати на щеплення. 
Оксана КОВАЛЬ.
Головним словом 2020 року був локдаун, а 2021 рік має всі шанси пройти під знаком вакцинації. Розвинуті країни вже місяць, як розпочали масову вакцинацію від коронавірусу. Україна ж чекає на перші надходження і планує почати робити щеплення у лютому. На яку вакцину можуть розраховувати українці? Коли і за чий кошт зможе щепитись більшість населення? Усю важливу інформацію зібрав Центр громадського моніторингу та контролю.
Старт вакцинації
Розпочати вакцинацію українців обіцяють у середині лютого. До цього моменту в країну повинна прибути перша партія європейської вакцини від коронавірусу в рамках ініціативи COVAX, яка дбає про доступ незаможних країн до щеплень. Попередньо відомо, що надійдуть 117 тисяч доз вакцини компанії Pfizer. Протягом першого півріччя 2021 року Україна має отримати від COVAX ще від 2,2 до 3,7 млн. доз вакцини Astra Zeneca. 
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 356
Читати далі

Повідомлення в номер / Колодяжне – колиска її таланту

11.02.2021

лесяКолодяжне – колиска її таланту

Кожна річниця народження Лесі Українки, кожна згадка про неї – це живе свідчення всенародної любові до високого поетичного слова. Народ шукає в геніях себе. Український народ знайшов себе в Лесі Українці. І особливо тут, на Волині, відчуваєш, як вона живе у своєму народові.
Колодяжне, Волинь стали колискою геніальної дочки українського народу. В одному з ранніх своїх віршів "Вечірня година", написаному в Колодяжному і присвяченому "коханій мамі" (Олені Пчілці), Леся Українка писала: "Ой, чи так красно в якій країні, як тут, на нашій рідній Волині".
З часу свого першого приїзду з родиною в Колодяжне у 1882 році і по 1907 рік, коли Леся востаннє побувала тут, загалом прожила в селі приблизно вісім із половиною років. Вона змушена була часто, у зв'язку із хворобою, виїжджати з її улюбленого Колодяжного у далекі краї, щоб поправити своє здоров'я. 
У лютому 1907 року Леся Українка приїхала в Колодяжне і жила тут кілька тижнів, ще не знаючи, що це буде її останнє побачення з милим серцю краєм, з родинним гніздом, з її затишним "білим будиночком", де так багато пережито і передумано. Тут, у Колодяжному, гріла її душу радість творчості, приносило щастя спілкування з дорогими людьми – матусею, батьком, сестрами і братами, однодумцями-письменниками, художниками, багатьма представниками української інтелігенції, цвітом української нації.
Саме в Колодяжному заявила про себе Леся Українка, бо у 13-літньому віці були надруковані під цим псевдонімом вірші Лариси Косач "Конвалія" і "Сафо" у галицькому журналі "Зоря" 1884 року. У Колодяжному народжувалася і готувалася перша збірка поетеси "На крилах пісень", що вийшла друком у Львові  1893 року.
Колодяжне займає особливе місце у творчості Лесі Українки. Тут вона написала, розпочала або завершила близько 80 своїх безсмертних творів. Це і окремі поезії, і поетичні цикли, і поеми, і переклади з інших мов. А ще письменниця написала підручник для молодших сестер "Стародавня історія східних народів". Окрім того, записала з голосу місцевих селян десятки народних пісень, мелодій, які згодом увійшли до безцінних фольклорних збірників.
У Колодяжненському "білому будиночку", збудованому Петром Косачем, батьком Лесі Українки у 1890 році для своєї улюбленої донечки, написано нею багато чудових поезій, тут відбувались родинні свята, гостювали Іван Франко, Модест Левицький, Орест Левицький, Георгій Мачтет, Фотій Красицький, Максим Славинський, Іван Стешенко – письменники, художники, знані й шановані в Україні люди. Спілкувалася Леся, Косачі з родинами Старицьких, Лисенків, які були завжди бажаними гостями в Колодяжному. 
Не буде перебільшенням, коли скажемо, що геніальна драма-феєрія Лесі Українки "Лісова пісня" хоч і написана на Кавказі, та витоки її – волинські, колодяжненські, скулинські. Вона сама в цьому зізнавалася у листі до матері з Кавказу після написання "Лісової пісні": "Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку "в умі держала"… Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов "слушний час" – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік".
Саме з Волині поетеса винесла палку любов до чарівної природи, закоханість у народні пісні, звичаї, побут, дивовижні повір'я і легенди. Косачі не цуралися трудящого люду, і їхні діти близько сходилися з дітьми селян.
Від своїх маленьких друзів Леся дізналася про безпросвітну нужду в курних хатах, хвороби, непосильну фізичну працю. Все це лягало на вразливе серце маленької дівчинки, відгукувалося нестерпним болем, що згодом вилився на папір вогненними словами протесту.
Де б не була вона – в Болгарії, Єгипті, під небом Італії чи в Грузії, що стала для неї другою домівкою, з яких би часів не черпала теми, сюжети, мотиви своїх творів, усе в них кожним порухом душі, кожним виблиском думки пов'язувалося з Україною, з народом. У драмі "Бояриня" Леся Українка підкреслює, що людина найліпше працює у своєму рідному краї. У Колодяжному їй було найкраще, бо тут, окрім писання, "милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світі". Так, тут вона почувала себе, як удома. 
Ближче зійтися з селянами, пізнати їх життя, думи, настрої, порозумітися з сільською молоддю допомогла поетесі Варвара Дмитрук із Колодяжного. Вона була подругою дитинства, доглядала хвору Лесю, співала їй безліч пісень, ходила з нею на весілля, на гулянки молоді, на святкування Івана Купала.
Варвара Дмитрук розповідала, що їхня сім'я жила дуже бідно. Одного разу сюди зайшла Леся. Побачила велике бідування, хотіла чимось допомогти дітям, приносила їм усякі солодощі. В селі дуже любили, коли в Лесі був день народження. Тоді дітям дарували цукерки. Іще розповідали, що пан Косач їздив на велосипеді. Коли люди його зустрічали, то зупинялися і скидали шапки. 
Дуже поважали його в Колодяжному. За той час, коли в селі жили Косачі, ніхто з молодих хлопців не йшов до царської армії служити. А рятував від солдатської муштри пан Косач. Багато розповідала Леся про Київ. Все намовляла поїхати з нею до Києва, побачити світ. "Так хочеться, Варко, побачити усіх вас вільними та щасливими, – казала не раз. Та, видно, не судилося".  
l
Далі пропоную вашій увазі дещо цікаве про Лесю Українку, сім'ю Косачів зі спогадів Ізидори Петрівни Косач-Борисової, наймолодшої сестри Лесі. (Народилася 1888 року в с. Колодяжному. Померла 1980 року у США). 
Найбільшою окрасою садиби був велетень-каштан. Це, власне, сім старих каштанів, зрослих основами, що своїми вітами творили грандіозне шатро. Під цим шатром був великий стіл із лавами навколо. Під каштанами влітку часто снідали, обідали й вечеряли. Особливо приємно було там вечеряти, коли на стіл ставили свічки в лампіонах, щоб не гасли від руху повітря.
Брат Михайло й Леся, такі обоє талановиті, не тільки любили ніжно один одного, а й були найближчими, найщирішими друзями на все життя, аж до передчасної смерті Михайла, який помер 1903 року. У кожного з дітей були посаджені власноручно дерева. Лесина срібляста тополя, Миколина ялина, Ізидорина рання літня груша найкраще росли. І діти цим дуже пишалися. Сестра Ольга під вікнами "Лесиного будиночку" сіяла запашні квіти: резеду й нікотіану. Ще для Лесі вона садила конвалії, бо Леся найбільше любила ці квіти. 
В околиці Косачів дуже родили ягоди. По лісах найбільше – суниці й чорниці, а  в садибі сім'ї чого тільки не було: малина, аґрус, порічки, смородина, полуниці, барбарис (особливий селекційний сорт без кісточок), кизил…  Щодо науки, то Михайла, Лесю й Ольгу спочатку мама сама вчила французької та німецької мов, які добре знала. Пізніше вони брали лекції в учителів-чужинців. У той час Леся сама вже добре знала обидві ці мови, а тому вчила Оксану, Миколу й Ізидору. Леся спробувала малювати (олівцем і олійними фарбами) і виявила малярський хист. Її малюнки дуже подобалися мамі. Сама ж Леся до свого малювання не ставилася поважно і скоро залишила його. 
Діти Косачів улітку їздили часто до Любитова купатися в озері. Леся добре плавала, хвора нога їй не перешкоджала далеко і довго плавати на середині озера.
Про те, що батько їх був доброю людиною, свідчать розповіді, які повідомляють, що він допомагав селянам то матеріалом, щоб поставити хату, то добрим зерном на насіння, і дуже часто різними порадами господарського і правового характеру. Селяни Петра Косача дуже шанували.
Леся ніколи не марнувала часу. Вона багато писала, студіювала літературу та листувалася в різних справах навіть тоді, як через хворобу лежала в ліжку. До того, Леся знаходила ще час на те, щоб когось із колодяженців учити читати, бо в Колодяжному тоді мало було письменних селян. Вона також радо доглядала хворих. Однієї осені була пошесть черевного тифу, і в Колодяжному декілька людей захворіло. 
При цій хворобі дуже небезпечно порушувати належну дієту, а на селах вважалося, що гріх не дати тяжко хворому з'їсти, чого він бажає. Отож трапився такий випадок, що одна молода дівчина, яка вже видужувала від тяжкої форми черевного тифу, померла від того, що з'їла солоного огірка, якого дала їй мати на її прохання. Довідавшись про цей випадок, Леся, що саме приїхала додому, стала особисто доглядати ще двох хворих у цій родині й сама пильнувала виконання лікарських приписів, аж поки обоє остаточно не видужали.
Мати розповідала, що кожен із дітей дуже рано навчився читати і то якось між іншим, без примусу старших. Леся навчилася читати, коли їй було 4 роки, а першого у своєму житті листа написала (до дядька Михайла Драгоманова), як їй було 5 літ. Лист був змістовний і добре написаний.
Щодо розваг цієї сім'ї, то розповім таке. На різдвяні свята 1892 року до Колодяжного з'їхалась родина, чекали й гостей, знайомих. Крім традиційної ялинки, Леся й Ольга влаштували "живі картини". Участь брала вся наявна молодь і діти. Леся була душею цієї імпрези. Вона не тільки "головний режисер", а під її керівництвом шились усі костюми, робились перуки, а багато дечого робила вона власноручно. 
Всіх дітей учили грати на роялі, але добре грали тільки Леся й Оксана. Леся любила музику, і хоч техніка в неї не була дуже розвинена, та вона часто грала і її музика була дуже приємна. Грала Бетховена, Шопена, українські народні мелодії, сама часом щось імпровізувала. Для наймолодшої сестри Ізидори грала щось веселеньке, браве, інколи "до скоку", відповідно до жвавої вдачі і безжурного віку сестри.
Та, попри все, життя родини порушував один смуток – це жаль, що Леся хворіє. Хоч Леся була надзвичайно терпелива, ніколи не скаржилась на свій біль та була взагалі винятково делікатна у взаєминах з іншими, особливо з близькими. Все дбала, щоб нікому не завдавати турбот. Проте батьки і Ольга бачили, що всі лікарські заходи, які застосовувались, не давали бажаного наслідку, й дуже вболівали за Лесю. Тож можна собі уявити, яка то була радість, коли в січні 1899 року в Берліні хірург світової слави професор Бергман вдало зробив операцію хворої ноги Лесі і вона повернулась додому здорова. Кожен у родині пам'ятав усю ту радість, яку дала Леся.
Багато часу спливло відтоді, коли востаннє в Колодяжному побувала Леся Українка. Та все ж і досі там не схололи її сліди, живе її безсмертна душа. Волиняни щиро раді з того, що до народження генія великою мірою причетна Волинь, причетне Колодяжне.
Підготував  
Ігор  ВИЖОВЕЦЬ.
Кожна річниця народження Лесі Українки, кожна згадка про неї – це живе свідчення всенародної любові до високого поетичного слова. Народ шукає в геніях себе.  
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 670
Читати далі

Повідомлення в номер / Протоієрей Анатолій ЯЦКІВ: "Без віри вижити у такі складні часи неможливо"

11.02.2021 Троцюк Світлана Дмитрівна

Б1Протоієрей Анатолій ЯЦКІВ: "Без віри вижити у такі складні часи неможливо"

Сьогодні гість нашої газети – протоієрей Анатолій ЯЦКІВ, настоятель храму Св. Архістратига Михаїла (с. Перковичі Ковельського району), автор поетичної збірки "Синівський борг", яка  побачила  світ 31 грудня 2020 року. 
Моє серце переповнюється світлими й водночас приємними відчуттями, адже маю за честь розповісти  читачам нашої газети про людину високодуховну, освічену,  надзвичайно сильну духом, наділену найвищими  людськими якостями, талановитого поета і духовного наставника, патріота рідної землі, вірші якого допомагають переосмислити духовні і християнські цінності, відкрити свої душі для добра і милосердя. 
І ось тримаю в руках цінний скарб – першу поетичну збірку Анатолія Яцківа під  назвою "Синівський борг". Не можу оминути сказане мудре слово про поета-сучасника, яке так влучно написав Заслужений журналіст України, редактор газети "Вісті Ковельщини" Микола Вельма:
"Поезія о. Анатолія – це, образно кажучи,  філософія його тонкої і чутливої душі. Натхнення творити дав автору Сам Господь, настільки поетичні рядки проникливі, чуттєві, сповнені любові і поваги до людей, яким він несе Боже слово не тільки з амвона, а й з газетних шпальт, а тепер ще й із  вистражданої та омріяної книги. Тут стільки мудрих думок, життєвих притч і глибокозмістовних повчань і настанов, що вистачило б на декілька  поетичних праць. І добре, що о. Анатолій, переборюючи труднощі і негаразди на своєму життєвому шляху, зумів сформувати з написаного свій своєрідний поетичний кодекс честі і високої моралі…".
l
– Отче Анатолію, приємно знову з Вами спілкуватись, адже кожне сказане Вами слово не може залишити байдужим і спонукає замислитись над сенсом нашого буття. Відверто кажучи, вперше переживаю такі відчуття, тому трішки хвилююсь, адже ніколи не записувала  інтерв'ю із священиком. Розкажіть про себе, Ваш життєвий шлях, звідки Ви родом…
– Дякую за запрошення  і можливість поспілкуватися з Вашою газетою. Маю це за велику честь, бо з таким мені рідним газетним виданням знайомий і ставлюся до нього з теплотою із самого дитинства. Навіть ще трішки застав тих радянських часів, коли, власне, й газета малу іншу назву.
Я народився тут, на Ковельщині, в с. Козлиничах у сім'ї простих трудівників.
Мама – Анастасія Іванівна, яка зараз уже на пенсії, все життя працювала дояркою, і тато – Анатолій Петрович, нині вже покійний, теж весь свій вік провів у колгоспі. Маю рідного брата Петра, який від батьків перейняв любов до землі і своє життя пов'язав із селом та землеробством. Про себе, на відміну від брата, на жаль, так не можу сказати.
Після закінчення школи я намагався втілити свою давню дитячу мрію – стати футболістом і навіть вступив з такими намірами в один із львівських навчальних закладів. Проте, не склалося (посміхається). Потім була служба в лавах Національної Гвардії України, під час і після якої продовжилися мої пошуки себе. Одруження, народження доньки Анастасії…Життя летіло без зупинок.
– Бути священнослужителем  – відповідальна християнська місія, яка вимагає чимало знань й  умінь, а головне – відчуття того, що Ви можете йти праведним шляхом і  нести Слово Боже для усіх віруючих і тих, хто через біль, розпач і розчарування втратив цю віру. Коли до Вас прийшло усвідомлення і бажання служити Господу нашому, присвятити своє життя Церкві?
– Любов до Церкви мама прищеплювала нам з дитинства. Але свідомим прихожанином нашого Хресто-Воздвиженського храму в Козлиничах я став після служби в армії. Співав у церковному хорі. Потім, коли після одруження переїхав на постійне проживання у м. Ковель, то і тут, облюбувавши один із храмів, постійно відвідував богослужіння. Сан священика  прийняв вже у досить зрілому віці, коли мені виповнився 31 рік. Тоді ж вступив до Волинської духовної семінарії, яку закінчив у 2013 році.
Та навіть у такому віці недооцінював всю важливість і відповідальність цієї місії – бути пастирем. На початку інтерв'ю Ви  мене гарно характеризуєте, однак я вважаю, що це далеко не так, тому що навіть й на третину не відповідаю тим похвалам. Гріховна людська природа завжди намагається, як- то кажуть, брати своє, ким би ти не був.
Та, навчаючи  і допомагаючи виправлятись людям, я намагаюсь вчитися і виправлятися разом з ними.
Коли Бог мене обрав і поставив на таке місце, то маю нести цей послух і йти вперед, бо Святе Письмо каже: "Хто кладе руку свою на плуг, але обертається назад, той неблагонадійний для Царства Божого" (Єв. від Луки 9:62).
– Отче Анатолію, у Вашій поетичній збірці "Синівський борг" у вступному слові Ви пишете, що книга, яку Вам довелося написати, – це прояв безмежної любові і милосердя Божого до грішної людини. Це Ваш своєрідний пошук  самого себе?
– Прояв безмежної любові Божої до мене в даному випадку полягає у тому, що, незважаючи на всю мою гріховність, всі мої недоліки як людини і як священика, Господь дарував мені цю можливість – творити поезію. 
– І, все ж таки, що стало поштовхом до написання поетичних творів із таким глибоким змістом? Що змінилося у Вашому житті, коли побачила світ Ваша перша літературна "ластівка"? 
– Однією з причин цього, про що  я дав це зрозуміти у своїй першій збірці, є відхід у Вічність мого батька. Надто пізно  зрозумів, що дуже віддалився, що занурився у свої справи, у вир життя і не приділяв батькам достатньо уваги. Я знаю, що було чимало моментів, коли  мав би бути поруч з батьком, але не був, знаходячи для себе завжди якісь виправдання і пояснення.
Таким чином, якщо я недостатньо приділяв йому часу тут і не часто давав привід порадіти за мене і разом зі мною, принаймні нехай він порадіє за мене там. Я не сумніваюсь, що тато мене бачить.
З виходом книги змінилося дуже багато. Це дуже радісні відчуття, що є користь від твоєї праці, від того, що ти ділишся з людьми думками, мріями. 
– На які теми найскладніше писати?
– Найскладніше писати вірші-присвяти людям, яких уже немає з нами. Щоб бути повністю щирим у своїх рядках, треба самому пережити весь той біль, який ти описуєш. Водночас, усвідомлюю, що близькі та  рідні тієї людини, кому присвячений вірш, будуть читати його і таким чином  їх рани відкриватимуться знову і знову.
З одного боку, таким віршем  хочу дати можливість відчути, що та чи інша людина не забута, і біль її рідних – це і наша біль. З іншої – мене подеколи переслідує відчуття провини, що своїми рядками я спричинив чиїсь сльози і сколихнув чиїсь болючі спогади…
– Багато хто з відомих і  знаменитих творчих особистостей зізнається, що муза  до них приходить зазвичай вночі. Чи бувало так, що Ви  прокидалися або не могли заснути, адже думки  не полишали  якісь надзвичайні ідея чи сюжет до поетичних творів?
– Муза приходить по-різному (посміхається). Є вірші. які народжуються в автобусі, по дорозі на службу або зі служби. Так, були вірші, які я писав о другій годині ночі або о шостій ранку.
Мабуть з-пів десятка віршів чи трохи більше  написав за ідеями, які мені дав син Тимофій. Він постійно цікавиться, активно бере участь у процесі і намагається бути у курсі справ щодо моєї творчості.
– Які книги допомагають Вам у творчій роботі?
– Найбільше люблю історичні та пригодницькі книги. Взагалі історія та географія були моїми улюбленими предметами у школі. Напевно, звідси і вподобання у літературі.
Ну, і звісно, духовні книги. Священик має всебічно рости, досліджувати і вивчати служіння, котрому присвячене його життя, тому що має нести ці важливі у справі спасіння знання людям.
– Опишіть Ваше робоче місце.
– Ми живемо в однокімнатній квартирі, тому у нас з сином-школярем робоче місце одне на двох (посміхається). Письмовий стіл, комп'ютер, принтер для друку. А ще у нас чимало кімнатних рослин. Ними у нас займається наша мама.
– Чи є у  першої збірки свого роду "місія"? Що повинен зрозуміти читач, на Ваш погляд, коли перегорне останню сторінку?
– Місія, напевне, – це дуже гучне слово. Але буду щасливий якщо якісь рядки, того чи іншого вірша, залишаться у когось в душі і спонукатимуть на добро і на діла любові, на переосмислення і якісь позитивні зміни у душі, у ставленні до життя і до наших ближніх, до віри, до Церкви Христової та своєї батьківщини України. На виправлення помилок, які всі ми в тій чи іншій мірі робимо.
–  Храм Св. Архістратига  Михаїла знаходиться у  "глибинці" – в с. Перковичах, що на Ковельщині.  Вам доводиться щонеділі добиратися туди звичайною "маршруткою". Це складно?
– У народі існують стереотипи, що священику краще і "почесніше" служити у якомусь великому храмі десь у місті, де на кожну службу приходить кілька сотень людей.
Я переконаний, що Бог не ділить нас за такими критеріями, і Церква Христова не ділиться на міську і сільську, віра не ділиться на селянську та інтелігентську. І віряни з тієї самої поліської глибинки нічим не гірші, ніж віряни з мільйонного міста-мега-полісу. І вони потребують духовної підтримки, молитов, служби Божої. 
Наш храм у Перковичах знаходиться на кладовищі, і це особливе намолене місце. Немає шуму, немає зайвої суєти, що дозволяє налаштуватися на молитовний лад. Я отримую радість від свого служіння, і це – найважливіше.
У всьому можна знайти свої переваги, навіть у службах в маленьких селах і в доїзді туди звичайним рейсовим автобусом.
– Отче Анатолію, як сьогодні вистояти і не втратити остаточно віру у Бога  звичайній людині? Адже ні для кого не секрет, що світ наповнений злом, помирають і хворіють наші близькі й знайомі. Як пережити усі ці нелегкі випробування?
– Без віри вижити у такі складні часи дуже важко. Прогресуючи технологічно, на жаль, людство деградує духовно. Суспільство максимально зациклене на матеріальних благах, і в гонитві за ними ми втрачаємо і нехтуємо тими духовними орієнтирами, які закладені у кожній людині Творцем.
У цій суєті і вирі справ, як би там не було, людина має знаходити час для спілкування з Богом, для роздумів про свою душу і про її спасіння, відвідувати храм Божий. Бо значна кількість людей сприймає Церкву, як таку собі комунальну установу, де можна задовольнити якісь свої потреби: посвятити паску, похрестити дітей, повінчати молодих, поховати близьких, відслужити молебень, бо хтось захворів, і т. д. Безумовно, коли у подібному виникає необхідність, то це потрібно звершувати, але, самі по собі відвідини храму людиною тільки "по потребі" не є справжнім живим спілкуванням з Богом. 
Світ наповнений злом, тому що ним наповнені ми з вами. Зла нам сюди не принесли "інопланетяни".
Якби кожен з нас боровся зі злом у самому собі, то і вплив зла в загальному у світі був би значно менш відчутнішим. Без живої віри і молитви, без справжнього спілкування з Богом зло не перемогти.
– І насамкінець розкажіть, над чим працюєте нині? Наскільки відомо, Ви взялися за написання нової збірки?
– На даний час працюю над новою збіркою. Написано вже більше двох десятків віршів. Нинішні твори пишу довше і прискіпливіше, я б сказав, бо став значно вимогливішим сам до себе. Моя рання творчість була більш простою, адже я писав для своєї вайбер-спільноти "Дорога Життя" і не знав, що це буде книга. Міг сісти написати вірш за годину, а потім до вечора написати ще один. Сьогодні ж на створення одного вірша  може піти кілька днів.
Я вже знаю, як називатиметься збірка, кому вона буде присвячена і навіть приблизно уявляю, що буде зображено на обгортці книги. Дай, Боже, здоров'я діждати її нам усім.
А ще, сподіваюся, що ми таки зможемо подолати епідемію, що будуть зняті всі карантинні обмеження і у другої збірки (знову ж таки, якщо буде на те Божа воля і будемо всі здорові) відбудеться повноцінна презентація. У першої збірки, на жаль, ніякої презентації не було.
– Що побажаєте читачам нашої газети?
– Читачам "Вістей Ковельщини"  бажаю міцного здоров'я перш за все. Кріпості сил і терпіння переносити всі ті негаразди, які випадають нам у житті. Бажаю миру в душі, миру в сім'ях і миру в державі нашій Україні!
Ну і, звісно, читайте і бережіть "Вісті Ковельщини" – цю неповторну просвітницьку колиску нашого міста і району! До побачення, і нехай Благословить нас усіх Господь!
Розмову вела 
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКАХ: отець Анатолій у родинному колі; з татом Анатолієм Петровичем; Пасха Христова – с. Колодяжне, 2018 р., з отцем Іваном ГОРУНОМ.
Фото 
з домашнього архіву.
Сьогодні гість нашої газети – протоієрей Анатолій ЯЦКІВ, настоятель храму Св. Архістратига Михаїла (с. Перковичі Ковельського району), автор поетичної збірки "Синівський борг", яка  побачила  світ 31 грудня 2020 року. 
Моє серце переповнюється світлими й водночас приємними відчуттями, адже маю за честь розповісти  читачам нашої газети про людину високодуховну, освічену,  надзвичайно сильну духом, наділену найвищими  людськими якостями, талановитого поета і духовного наставника, патріота рідної землі, вірші якого допомагають переосмислити духовні і християнські цінності, відкрити свої душі для добра і милосердя. 
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 815
Читати далі

Повідомлення в номер / Зима "розгулялася" не на жарт

11.02.2021

прибиранняЗима "розгулялася" не на жарт

В той час, як вчені сперечаються з приводу того, чи загрожує земній кулі потепління і чи не розтануть льодовики в Арктиці, матінка-природа вносить свої корективи у подібні прогнози.
Останніми днями більшу частину Європи, в тому числі й Україну, огорнула велетенська хвиля холодного повітря. Температура знизилася  до мінусових показників, яких давно не було. Францію, Німеччину, Іспанію, Великобританію та інші країни накрили потужні снігопади, які час від часу змінюються дощами, в результаті чого підіймається вода в річках і затоплює значну територію.
Потерпає від рясних снігопадів й  дошкульних морозів як Волинь, так і Ковельщина. Скажімо, 8 лютого розгулялася справжня хуртовина, якої не пам'ятають навіть старожили. Опади продовжувалися 8 і 9 лютого, хоча, на щастя, трохи потепліло. Негода завдала великих  клопотів комунальникам міста і району.
Зрештою, не в захопленні від неї пішоходи, водії автотранспортних засобів, власники домоволодінь: дороги і двори позамітало снігом, тротуарами й дорогами важко і йти, і  їхати. Щоправда, "маршрутки" у Ковелі курсують більш-менш нормально, хоч замети і кучугури снігу добряче дошкуляють.
В таких екстремальних умовах, як нині, важливо подбати про тих, хто поруч: старших віком людей, самотніх громадян, інвалідів, чим займаються служби соціального захисту, в тому числі у сільських та селищних об'єднаних громадах. У Ковелі, до речі, працює цілодобово пункт обігріву за адресою: вул. Грушевського, 12, де розміщений офіс Ковельської міськрайонної організації Товариства Червоного Хреста України.
– У пункті обігріву можна отримати невідкладну медичну допомогу, прихисток від морозу,  відпочити, випити гарячого чаю, – сказала голова організації Людмила Стахорська. – Пункт працюватиме доти, доки триватимуть морози. Отож, заходьте, грійтеся, відпочивайте!
Пункти обігріву облаштовані у смт Люблинці (медична амбулаторія, вул. Незалежності,7) і в смт Голобах (бібліотека, вул. Шевченка, 22).
Управління інформаційної політики та цифрової трансформації Волинської облдержадміністрації повідомило, що станом на 8 лютого ц. р. понад  40 одиниць техніки працювало  на місцевих дорогах області з тим,  щоб забезпечити безперешкодний проїзд автотранспорту. Особливо складна ситуація – у Локачинському, Іваничівському і Горохівському районах. На цих роботах використано 42 тонни піщано-соляної суміші, 430 літрів дизельного палива та 211 літрів бензину.
А ось яке  повідомлення ми отримали 9 лютого ц.р. від управління регіонального розвитку Ковельської райдержадміністрації:
"Враховуючи попередження синоптиків про різке погіршення кліматичних умов, очікуване значне випадання снігу, сильний вітер, зниження температури, 6 лютого 2021 року під керівництвом заступника голови райдержадміністрації Романа Кульцмана відбулося позачергове засідання районної комісії з питань ТЕБ та НС, в ході якого визначено завдання для органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій з метою забезпечення належного функціонування господарського комплексу і соціальної сфери району, й, зокрема, щодо  належного утримання доріг.
Дорожню інфраструктуру Ковельщини обслуговують філія "Ковельська дорожньо-експлуатаційна дільниця" ДП "Волинський облавтодор" та ТОВ "Данко", які на договірних засадах можуть залучати додаткову техніку інших організацій.
Протягом 8-9 лютого 2021 року на очистці та обробці протиожеледними сумішами доріг загального користування державного та місцевого значення в районі було задіяно 11 одиниць техніки.
Через снігопад та хуртовини дорожні організації працюють в посиленому режимі,  аби забезпечити безперебійний та безпечний проїзд автотранспорту до населених пунктів. Організоване цілодобове чергування відповідних служб.
Для очистки комунальних доріг в населених пунктах залучається техніка територіальних громад, комунальних підприємств, окремих сільськогосподарських товариств та приватних осіб.
Спільними зусиллями дорожніх організацій, комунальних підприємств, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування вдається тримати ситуацію під контролем".
У зв'язку із ситуацією, яка склалася на території Ковеля через рясні  снігопади, міський голова Ігор Чайка закликав ковельчан долучитися до флешмобу "Допоможи розчистити своє місто!". Відповідне звернення він розмістив на своїй сторінці у Фейсбук.
Мер Ковеля, зокрема, зазначив:
“Комунальники цілодобово чистять місто від снігу. Вони також працювали і в селах нашої громади. Першочергово прибирають дороги, якими здійснюються міські пасажирські перевезення.
Міська влада вкотре звертається до власників автомобілів з проханням  не паркувати їх вздовж дороги. Це унеможливлює розчистку навіть центральних шляхів. Зокрема, вулиць Міцкевича, Грушевського, Незалежності та інших.
Техніку намагаємося розподілити з максимальною користю. Знаю, що є вулиці, які ще не прочистили належним чином. Це буде виправлено. Комунальники не сидять на місці”.
Міський голова подякував усім, хто задіяний на прибиранні снігу. Це – працівники КП "Добробут", РЖКП №1, РЖКП №2 та ТзОВ "К.П.Верес". Ігор Чайка запросив ковельчан долучитися до флешмобу "Допоможи розчистити своє місто!". Одними з перших на боротьбу із сніговими заметами вийшли 9 лютого працівники міськвиконкому, НД “Просвіта” та ін.  
Що ж, зима "розгулялася" не на жарт. За прогнозами синоптиків, морози на Ковельщині не відступатимуть майже до кінця лютого. Лютуватимуть і хуртовини. 
Але, як би там не було, хоч лютий і питає, чи добре взутий, все-таки з кожним днем Сонце все вище, а весна все ближче.
Тримаймося і зігріваймо один одного усмішками й добрим настроєм!
Володимир ПЕТРУК.
НА СВІТЛИНАХ: зима на Ковельщині і боротьба з її наслідками в місті та районі.
Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ та з архіву РДА.
В той час, як вчені сперечаються з приводу того, чи загрожує земній кулі потепління і чи не розтануть льодовики в Арктиці, матінка-природа вносить свої корективи у подібні прогнози.
Останніми днями більшу частину Європи, в тому числі й Україну, огорнула велетенська хвиля холодного повітря. Температура знизилася  до мінусових показників, яких давно не було. Францію, Німеччину, Іспанію, Великобританію та інші країни накрили потужні снігопади, які час від часу змінюються дощами, в результаті чого підіймається вода в річках і затоплює значну територію.
Потерпає від рясних снігопадів й  дошкульних морозів як Волинь, так і Ковельщина. Скажімо, 8 лютого розгулялася справжня хуртовина, якої не пам'ятають навіть старожили. Опади продовжувалися 8 і 9 лютого, хоча, на щастя, трохи потепліло. Негода завдала великих  клопотів комунальникам міста і району.
Зрештою, не в захопленні від неї пішоходи, водії автотранспортних засобів, власники домоволодінь: дороги і двори позамітало снігом, тротуарами й дорогами важко і йти, і  їхати. Щоправда, "маршрутки" у Ковелі курсують більш-менш нормально, хоч замети і кучугури снігу добряче дошкуляють.
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 309
Читати далі

Повідомлення в номер / Два листи одного автора: точка зору на сучасну політичну ситуацію в Україні

11.02.2021

листиДва   листи   одного   автора:  точка зору   на   сучасну   політичну   ситуацію   в   Україні

Чи побачимо світло в кінці тунелю?

"Предвічний Боже, зішли на нас з високого неба твого святу Мудрість, просвіти нею наші уми. Нехай Божа Мудрість поведе нас дорогами правди, нехай стереже нас від ложі й обману. Просвіти наші уми і  серця, показуй нам  правильну дорогу в нашій праці для добра свого народу, подай нам братню єдність у всіх наших зусиллях для щастя нашої Вітчизни й народу та для нового розквіту Христової Церкви в Україні. Амінь." (Молитва Андрея Шептицького).
Вся історія людства повна порад мудреців. Але правитель і суспільство не завжди до них дослухались. Хоча є приклади, коли таку чесноту, як мудрість, яку Марк Аврелій назвав "головним осердям людського буття", і шанували, і цінували, і користувались в практичному житті і в різних непередбачуваних обставинах. 
Пригадаймо біблійну історію про царя Соломона. Вступаючи на трон, він попросив Бога єдиного – мудрості. І Бог, будучи здивованим, що він не попросив ні багатства, ні слави, ні перемог, звичайно, наділив його мудрістю. А в нагороду подарував йому всі інші блага, про які мріють і стараються відразу зреалізувати можновладці: славу, багатство, перемоги. 
А тепер порівняймо з нашими реаліями. Чого прагнуть наші керманичі? Щось мудрості не видно, ні в лідера нації, ні в тих 73% виборців, що з таким тріумфом привели до влади, про тому – абсолютної, надавши йому величезну можливість керувати всіма гілками влади, якою можна гори перевернути! А що робиться в країні, тільки, як кажуть,  не бачить сліпий, не чує глухий і не розуміє тупий. Оскільки таких немає і не може бути, бо всі люди, дякувати Богу, у нас з нормальним сприйняттям дійсності, вони свідомо не хочуть цього знати. Правда,  вже  частина електорату команди Зе розчаровується в своєму виборі. Першими розбудились ФОПи, коли торкнулись їхніх інтересів. Але  все одно  в певної частини суспільства є ще сліпа довіра до нинішньої влади.
Мабуть, в українців дуже тверді лоби і  міцні граблі, бо скільки разів вже наступають на ті ж самі граблі, які їх луплять, а висновків  не роблять. Ну, звичайно, найбільше лихо – це "коронавірус", яке від нас не залежить, і війна, яку нам нав'язав Путін. Але  українцям потрібно з цими бідами справлятися самим. І от якраз це вже в  значній мірі і в першу чергу залежить від влади. Я зараз не збираюся перераховувати всі її "чесноти" з часткою "не", адже їх багато.  Обіцяного покращення  поки що не видно. Судячи з бюджету який прийняли на цей рік, можна уявити, що нас чекає. Найбільше  влада дбає про офіс Президента, який  себе оточив представниками охвістя регіоналів і попихачами олігархів.
А щоб комфортно вся ця "братія" почувалася, збільшується фінансування  силових структур, органів державної влади. Зменшили бюджетні кошти на армію, яка воює з ворогом України, і на соціальні потреби. Коментарі тут, як кажуть, зайві. Цього можна було чекати. Бо після першого туру виборів я писала, що це катастрофа для України і ганьба, а після другого туру  рекорд для України – 73 відсотки. 
Для багатьох це була трагедія, коли голосували за людину, що насміхалася з Голодомору, Майдану Гідності (про вироблення електрики), з армійських повісток, з України. А як християни "проковтнули" глузування з Томосу! До речі, з ювілеєм Томосу (дворічним) привітала інша держава Україну, а "найвидатніший політик сучасності", як його величають прихильники, навіть не заїкнувся. Це вікопомна подія для електорату,  велика частина якого вважає себе християнами. У них на першому місці повинен бути Бог, в якого вони також мають просити мудрості, щоб робити правильний вибір. 
Адже тут спрацьовує правило "зворотного зв'язку", як в точних науках. Коли людина під час виборів вимагає від кандидата багатьох чеснот, то сама мусить ставати більш вимогливою і відповідальною до себе, дбати про підвищення свого інтелекту, виховувати в собі критичне мислення, вміти відрізняти брехню від істини, не куплятися на популізм про месію, яка створить земний рай. 
Всі блага людини створюються важкою працею –  в першу чергу, мозку, а тоді вже рук. Колись Рузвельт писав, що найважча праця – це  думання, тобто праця мозку. Керівники держави зобов'язані  бути стратегами, думати наперед. Адже Ціцерон сказав, що керувати – це означає передбачати. І ще дуже важливо для правителя мати професійну команду. А тепер робіть висновки про нашу владу і про електорат, який обрав її. Ця влада наробила стільки "зашкварів, що не вистачить волової шкіри, щоб записати всі її "чудасії". Там є все – від кнопкодавства до корупції. 
Але деяким українцям байдуже. На місцевих виборах “слуги” ще мали підтримку, в тому числі на Волині. Адже, здавалося б,  така партія, без будь-якої ідеології, дуже часто з українофобськими поглядами (Бужанські, Дубінські та іже з ними) повинна канути в Лету. Аж ні! Розцвітає буйним цвітом, навіть з інших партій перефарбовувалися, щоб бути на владній хвилі. 
Парадокс у тому, що нинішня влада, йдучи на вибори, критикувала попередників  абсолютно за все, що було і навіть чого не було. Особливо "Слуги народу". А самі повторюють всі недоліки в рази більше, порушують Конституцію, а покарань їм нема. Всі українофоби найбільше, звичайно, "полощуть" Петра  Порошенка. Команда Зе замість того, щоб воювати з Путіним,  воює з п'ятим  Президентом. Вже відкрили більше п'ятдесяти справ проти нього. Не робить честі Гаранту Конституції те, що  на  всю Україну заявив, нібито вже знайшли вбивць Шеремета. Кожна нормальна людина знає, що без суду нікого не можна назвати злочинцем. А вагнерівці, а Татаров, а Конститаційний суд? Що ще додати до останніх гучних справ?
Але найстрашніше полягає в тому, що почалося гоніння і паплюження Майдану Гідності. Коли патріоти України захищали Україну, її честь і гідність,  гинула Небесна Сотня,  нинішній Президент розважався з 95-им кварталом, його нога не ступала на Майдан і близько. Сьогодні  люди Януковича, зрадника України і  вбивці майданівців  збираються зробити з Героїв Майдану –  злочинців.  
А чого варта справа Тетяни Чорновіл? Символ Майдану, яку потрібно нагороджувати, роблять ворогом. Так хочуть спаплюжити один з найгероїчніших вчинків в історії України.
Отже, ми бачимо, що в країні відбувається зараз багато таких подій, які не на користь народу. Ось що про це пише журналіст Віталій Клімчук: "Наше суспільство діє за прадавніми принципами: заперечити старе і нав'язати нове, своє. Нове і свіже має, зазвичай, суб'єктивний характер, коли йдеться про здобуття владного Олімпу. І якщо колись владний воєвода, осідлавши коня, ризикував життям у боротьбі з ворогом, то нинішні керманичі, виборовши посади, ризикують якнайменше, а здобувають якнайбільше. Тому що влада в сучасному розумінні – це тепле місце, яке приносить омріяні блага".
Зараз в нас іноді можна почути, що наш Президент ще дуже недосвідчений, ще вчиться. Але проблема в тому, чи є час йому на це. Адже над Україною Путін повісив Дамоклів меч, а коріння державності гризе пекельна рогата нечесть доморощених українофобів різного штибу. Бо як говорив світлої пам'яті Любомир Гузар, в нас є українці, які люблять Україну, і ті, що її не люблять, а третього не дано. Ну, звичайно, в Україні завжди була і є частина нації з твердими патріотичними переконаннями, яка  виборювала і ще зараз виборює, обороняє, відстоює, пропагує таку вистраждану і омріяну державну Незалежність. Кількість справжніх українців, які вболівають за свій народ і підтверджують це своїми діями в різний час,  різна.
Зараз рятують Україну від усіх бід вояки, добровольці, волонтери, капелани, медики, просвітителі, інші трударі рідної землі. Водночас  є велика загроза для нашої державності, про що застерігають справжні патріоти. Проросійські сили хочуть взяти реванш: можливий симбіоз ОПЗЖ зі "слугами" й інші варіанти. Допоки українці будуть так безвідповідально себе поводити, нам ще довго не бачити світла в кінці тунелю. Надія лише на патріотів. На жаль, їх завжди в Україні меншість. Колись за В. Чорновола проголосувало 25 відсотків виборців, те саме було в 2019 році за П. Порошенка. Місцеві вибори мало що змінили.  Багато діяли за принципом: "Яка власть, така масть", тобто пристосуванці-шукачі теплих місць.
Західні області завжди вважались форпостом українства. Але  на місцевих виборах Волинь, на жаль, цього не підтвердила. Навіть Рівненщина проявила себе на належному рівні, проголосувавши за проукраїнські партії.
Дивна річ: боремось з корупцією, а голосуємо, по суті, за олігархів і їх поплічників, ратуємо ніби за Україну, а голосуємо за батька нації, який виховувався в російськомовному середовищі, далекому від української ментальності. 
Для того, аби розібратися в нюансах  суспільної проблематики, Творець дає нам усім можливість самовдосконалення. Не можна бути осторонь важливих подій, щоб з висоти власного інтелекту оцінити ситуацію, а не бути рабом чужого, нав’язаного нам бачення. "Отож, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий" (Мар.5:48). 
Коли вірянам земні ватажки обіцяють за відданий на їх користь голос "царство земне", є можливість   задуматися, кому довіряти, – голослівному обіцяльнику чи Тому, хто вже чекає нас у  Царстві Небесному за наші світлі земні справи.
"Предвічний Боже, зішли на нас з високого неба твого святу Мудрість, просвіти нею наші уми. Нехай Божа Мудрість поведе нас дорогами правди, нехай стереже нас від ложі й обману. Просвіти наші уми і  серця, показуй нам  правильну дорогу в нашій праці для добра свого народу, подай нам братню єдність у всіх наших зусиллях для щастя нашої Вітчизни й народу та для нового розквіту Христової Церкви в Україні. Амінь." (Молитва Андрея Шептицького).
Вся історія людства повна порад мудреців. Але правитель і суспільство не завжди до них дослухались. Хоча є приклади, коли таку чесноту, як мудрість, яку Марк Аврелій назвав "головним осердям людського буття", і шанували, і цінували, і користувались в практичному житті і в різних непередбачуваних обставинах. 
 
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 329
Читати далі

Повідомлення в номер / Старість не пускає на поріг

11.02.2021

Д1Старість не пускає на поріг

Анатолій Ількович Ліщук  з Червонограда у свої 84 роки займається скандинавською ходьбою, 25 років не їсть м'яса, робить "ластівку" на одну і другу ногу, присідає 40 разів і харчується лише кашами, фруктами та овочами. По можливості, ходить на стадіон на тренажери.
Анатолій Ількович все своє життя відчуває біля себе Божий захист. Ще в ранньому дитинстві, коли йому було чотири роки, він захворів на менінгіт і лікар сказав: "Хлопця може врятувати тільки Бог!".  Батьки були віруючими, ревно молилися, щоб Толік видужав.
– Був початок війни, ми жили тоді в селі Топилище Локачинського району, – пригадує Анатолій Ліщук. – Мене завезли в районну лікарню на лікування. Трішки полікували,  і німецький лікар, що мене лікував, раптово кудись зник. І мене недолікованого привезли батьки додому. То були тяжкі часи – хотілося дуже їсти.
Пам'ятаю, як мама зварила компот, а ягоди витягла і дала мені їх з'їсти. Мама плаче, і я плачу. Мамі шкода, що дитя голодне – то й плаче, а я плачу, бо їсти хочу. Важко було в школі, бо я був кволеньким, хворобливим. Пам'ятаю: заходило Сонце, і мені здалося, що на небі два Сонечка.
– Тату, а чого на небі два Сонечка? – питав я.
– То від голоду, сину, тобі так здається, – відповів батько.
...Прийшли перші "совєти". Не легше було і тоді. Анатолій закінчив 7 класів. Влітку ходив босоніж, а восени у маминих туфлях був,  і тоді всі сміялися з нього. Але що поробиш, як нема в що  взутися?
– Хоч і соромно було, сміялися, але я все переніс і пережив, – каже Анатолій Ількович.  – Пам'ятаю, як ходив пішки за 20 кілометрів до Іванич по хліб. Ішов цілу ніч,  щоб удосвіта зайняти чергу за хлібом. Став у чергу   і нікуди не відходив (навіть у туалет), бо назад у чергу не пустять. А тоді давали хліб "на вагу" (1 буханець і кусочок). Кусочок я з'їдав одразу, бо дуже хотів їсти –додому вже недоносив. У крамниці швидко розбирали хліб, і вдруге ставати в чергу не було сенсу. А щоб купити ще одну буханку хліба (гроші були, вдома виділялась точна сума), то потрібно було йти за фурою. За фурою ішло дуже багато людей,  ніби похоронна процесія, бо всі хотіли їсти.
Дванадцятирічний хлопчина ніс куплений хліб додому. Зморений, невиспаний,  вирішив трішки відпочити. Надворі була весна, пригрівало Сонечко. Анатолій торбину з двома буханцями хліба поклав під голову і приліг. Та сон швидко зморив дитину. Проснувся,  а торбини з хлібом нема. 
– Іду додому впорожні, а люди  вже сказали батькам, що мене обікрали, – розповідає Анатолій Ількович. – Ну, думаю, “вже получу” – але не сварили, бо знали, що назад не вернеш. Тільки на душі було дуже гірко. 
Тяжко зітхнувши, продовжує: 
– Я нічого не значу в цьому світі, але мене Бог ніколи не залишав, був зі мною поруч і виручав завжди. Коли було мені 16 років,  то півроку тягали по тюрмах, бо я віруючий, "суботник". Обіцяли 20 років тюрми у Сибіру. Фізично не били, а били морально (не давали спати). Я був не засуджений, а вже посадили в тюрму (сидів у ковельській в'язниці).
Анатолія Ліщука звинувачували у грабіжницькому розбої, яким він нібито займався зі своєю бандою (якої насправді ніколи не було). Поселили в камеру, де двоярусні ліжка. Ліщук від втоми впав з верхнього ліжка і втратив свідомість. Облили холодною водою. Отямившись, хлопець написав заяву, що оголошує смертельне голодування. Тоді його перевели у таку камеру, де можна було тільки сидіти. 
– У камеру до мене підсадили грабіжника- солдата, – розповідає далі Ліщук. – І він почав мені розказувати, як грабував магазин у Нововолинську. А, виявляється, що мене посадили за грабіж того ж магазину, який обікрав солдат! Я почав голосно стукати у двері камери, щоб почула охорона. Двері відчинили, і я розказав, що зі мною сидить грабіжник. Мене перевели в іншу камеру. Вже не допитували, а я відмінив голодування.
Одночасно з сином у ковельській тюрмі сидів батько Анатолія (дали 6 місяців), бо на суді заступився за сина – мовляв, той ні в чому не винен. "Зеки" хлопцеві все розказували про батька – так що він знав,  де той знаходиться і  що з ним роблять. Якось мама зварила курку, яку їй дали люди за шиття одягу, і повезла синові й чоловікові у тюрму. Але за той час, поки везла, курка від спеки зіпсувалася,  тож прийшлося викинути. І сама не з'їла,  і син з чоловіком теж. 
Згодом Ліщука викликав начальник тюрми і по- батьківськи лагідно сказав: "Ви звільняєтесь!". Дав спеціальний дуже важливий папірець з гербовою емблемою (як паспорт) і сказав, щоб той розписався, що нікому нічого не скаже, і на дорогу дав три карбованці. Вийшовши з тюрми, Анатолій пішов у ресторан і добряче пообідав, стратив усі гроші, що й не було за що заїхати додому. Сів у поїзд в куточку вагона з Ковеля до Червонограда і їде "зайцем". Підходить ревізор і питає: "Молодой человек, ваш билетик?". 
– Я  сказав, що їду з тюрми (був у куфайці в травні місяці), і він мене залишив у спокої.
– Приїхав у Іваничі, зійшов з поїзда і 20 км до Топилищ ішов додому пішки. Надворі темна ніч, я біг всю дорогу. Підійшовши до хати, постукав у вікно. Мама злякалась, бо думала, що прийшли робити обшук, –продовжує ветеран. 
...Несолодко було у житті Анатолія  Ліщука,  але всюди з ним був Бог, якому він вручив своє життя. І навіть тоді, коли Анатолій Ількович зняв у банку свої шахтарські заощадження і його перестріли грабіжники,  чоловік подумки попросив у Бога захисту.
– Я ішов додому парком, – пригадує дідусь. –  Підходять до мене два молодики і кажуть: "Ми загубили гроші, а ти  їх знайшов. Покажи, ми знаємо свої гроші. Не сопротівляйся, бо ми не жартуємо!". І забрали. Я подумки молився: "Господи! А з чого я буду повертати Тобі десятину, як мене пограбували?".  Як тільки я закінчив молитися,  одразу грабіжники потиснули мені руку і сказали: "На тобі твої гроші – ти хароший парєнь!". 
l
Анатолій  Ліщук має сина і дочку, чотири онуки, 6 правнуків, всім розказує про Бога і веде здоровий спосіб. У свої 84 роки робить "ластівку" на обидві ноги.
Дідусь дякує Богу за всі милості, блага і щедроти, якими наділив його Господь і старість свою на поріг не пускає!
Галина ОЛІФЕРЧУК. 
Фото з архіву автора.
Анатолій Ількович Ліщук  з Червонограда у свої 84 роки займається скандинавською ходьбою, 25 років не їсть м'яса, робить "ластівку" на одну і другу ногу, присідає 40 разів і харчується лише кашами, фруктами та овочами. По можливості, ходить на стадіон на тренажери.
Анатолій Ількович все своє життя відчуває біля себе Божий захист. Ще в ранньому дитинстві, коли йому було чотири роки, він захворів на менінгіт і лікар сказав: "Хлопця може врятувати тільки Бог!".  Батьки були віруючими, ревно молилися, щоб Толік видужав.
– Був початок війни, ми жили тоді в селі Топилище Локачинського району, – пригадує Анатолій Ліщук. – Мене завезли в районну лікарню на лікування. Трішки полікували,  і німецький лікар, що мене лікував, раптово кудись зник. І мене недолікованого привезли батьки додому. То були тяжкі часи – хотілося дуже їсти.
Пам'ятаю, як мама зварила компот, а ягоди витягла і дала мені їх з'їсти. Мама плаче, і я плачу. Мамі шкода, що дитя голодне – то й плаче, а я плачу, бо їсти хочу. Важко було в школі, бо я був кволеньким, хворобливим. Пам'ятаю: заходило Сонце, і мені здалося, що на небі два Сонечка.
– Тату, а чого на небі два Сонечка? – питав я.
– То від голоду, сину, тобі так здається, – відповів батько.
...Прийшли перші "совєти". Не легше було і тоді. Анатолій закінчив 7 класів. Влітку ходив босоніж, а восени у маминих туфлях був,  і тоді всі сміялися з нього. Але що поробиш, як нема в що  взутися?
– Хоч і соромно було, сміялися, але я все переніс і пережив, – каже Анатолій Ількович.  –  
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 343
Читати далі

Повідомлення в номер / На дачному масиві має бути порядок

11.02.2021 Троцюк Світлана Дмитрівна

ЛюдиНа дачному масиві має бути порядок

Успішна діяльність будь-якого підприємства, організації,  об'єднання значною мірою залежить від компетентності,  порядності, відповідальності керівника, котрий повинен  чітко дотримуватися  вимог чинного законодавства України. Незнання законів не звільняє  його від відповідальності.
Нещодавно  члени  садівничого масиву "Машинобудівник" зібрались  біля третього корпусу ВАТ "Ковельсільмаш", аби обговорити наболілі для них питання, які впродовж багатьох років не вирішувались.  
 За словами садоводів, ситуація, що склалася навколо садівничого масиву, викликає неабияке занепокоєння, адже його голова, обіймаючи  посаду з 2008 року, не виконує свої прямі службові обов'язки: не проводить звітно-виборні збори, жодного разу не звітувалася про свою діяльність, одноосібно призначає  або виводить зі складу членів ради та контрольно-ревізійної комісії, відмовляє членам товариства у їх бажанні ознайомитися із Статутом товариства.
Олександр Балак, багаторічний член дачного масиву "Машинобудівник", запропонував присутнім  вирішити конфліктну ситуацію мирним шляхом, визначитися із датою проведення звітно-виборних зборів. Олександр Сергійович запросив до діалогу голову  Тамару Матошняк, на яку чекали на вулиці  майже 50 чоловік. 
Голова товариства уважно вислухала зауваження громади, погодилася, що далеко не все вдавалося зробити,  як хотілося, але на це були, за її словами, об'єктивні причини. Однак так і не змогла пояснити,  чому за 12 років не відбулися жодні збори.
 Присутніх цікавило,  яка сума коштів надходить щорічно від членських внесків, на що вони витрачаються, де протоколи засідань ради, куди спрямовуються кошти (благоустрій, водовідведення, вивіз сміття та інше), чому у товаристві відсутня посада бухгалтера, а рада масиву, контрольно-ревізійна комісія призначаються одноосібно головою масиву, чому самотужки збирає  членські внески, як можна одночасно бути головою, бухгалтером у ті ж самі години роботи?
Одне із найголовніших питань, яке цікавило учасників зустрічі, – чому до цих пір не вирішено  питання  електропостачання.
Олександр Балак доступно пояснив, яким чином можна налагодити електропостачання, адже біля залізничних колій через садівничий масив  проходить електролінія.
Власне, багато садоводів згодні скластися коштами, аби провести електроенергію до своїх дачних обійсть.
Тамара Матошняк погодилася зайнятися проведенням електропостачання і зробити все від себе залежне, аби виправдати довір'я членів товариства, пообіцяла провести збори і відзвітувати про  використані кошти. Але, крім слів, питання не зрушилося з місця.
Ще один з активістів Сергій Карпік, який в свій час багато років очолював громадську організацію, закликав учасників зустрічі об'єднатися, аби разом вирішувати проблеми, що назріли.
– Будь-яка громадська організація (в т. ч. садівничий масив) повинен мати  Статут, голову, раду, ревізійну комісію, бухгалтера, – зазначив у виступі Сергій Васильович. – Це передбачено відповідним Законом України.  В зв'язку з цим  слід регулярно скликати  звітні збори, контрольно-ревізійна комісія має відзвітувати про використані кошти. Голова обирається громадою, адже саме громада – найвищий орган влади товариства і має вищі повноваження, ніж голова. Рада і голова обираються чи переобираються під час загальних зборів. Призначати одноосібно членів ради – це грубе порушення Статуту, а відповідно й Закону України. 
Завершуючи сказане, пан Сергій ще раз наголосив, що кожна людина повинна знати свої права і обов'язки,  ознайомитись із Статутом, бо це не є таємницею.
Члени садівничого  масиву "Машинобудівник" зобов'язали Тамару Матошняк провести загальні збори, як і передбачено Законом,  у місячний термін, а оголошення про  місце їх проведення, дату і час опублікувати в газеті "Вісті Ковельщини".  Після того, як відбулася зустріч дачників із керівником садівничого масиву,  в газеті "Вісті Ковельщнни" 28 січня 2021 р.  надруковано оголошення під заголовком "До уваги садоводів садівничого масиву "Машинобудівник", де рада масиву повідомляє, що загальні збори садоводів відбудуться 25 лютого ц. р. о 15.00 год. в приміщенні Палацу  культури ім. Т. Г. Шевченка.
Газета "Вісті Ковельщини" готова допомагати членам "Машинобудівника", які чекають на підтримку  журналістів. Написаним вище  ми не беремо на себе ролі  "судді", а лише висвітлюємо подію,  куди   прибули на запрошення людей. Про те, як складатиметься ситуація надалі, розповімо в подальших публікаціях.
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКАХ: зустріч садоводів садівничого масиву "Машинобудівник" на території "Ковельсільмашу";  такий вигляд мав у день зустрічі садівничий масив при в'їзді на його територію.
Фото автора.
Успішна діяльність будь-якого підприємства, організації,  об'єднання значною мірою залежить від компетентності,  порядності, відповідальності керівника, котрий повинен  чітко дотримуватися  вимог чинного законодавства України. Незнання законів не звільняє  його від відповідальності.
Нещодавно  члени  садівничого масиву "Машинобудівник" зібрались  біля третього корпусу ВАТ "Ковельсільмаш", аби обговорити наболілі для них питання, які впродовж багатьох років не вирішувались.  
 За словами садоводів, ситуація, що склалася навколо садівничого масиву, викликає неабияке занепокоєння, адже його голова, обіймаючи  посаду з 2008 року, не виконує свої прямі службові обов'язки: не проводить звітно-виборні збори, жодного разу не звітувалася про свою діяльність, одноосібно призначає  або виводить зі складу членів ради та контрольно-ревізійної комісії, відмовляє членам товариства у їх бажанні ознайомитися із Статутом товариства.
Олександр Балак, багаторічний член дачного масиву "Машинобудівник", запропонував присутнім  вирішити конфліктну ситуацію мирним шляхом, визначитися із датою проведення звітно-виборних зборів. Олександр Сергійович запросив до діалогу голову  Тамару Матошняк, на яку чекали на вулиці  майже 50 чоловік. 
Голова товариства уважно вислухала зауваження громади, погодилася, що далеко не все вдавалося зробити,  як хотілося, але на це були, за її словами, об'єктивні причини. Однак так і не змогла пояснити,  чому за 12 років не відбулися жодні збори.
  
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 497
Читати далі

Повідомлення в номер / День Святого Валентина: святкуємо чи ні

11.02.2021

валенДень Святого Валентина: святкуємо чи ні?

День Святого Валентина вже зовсім близько. 14 лютого – це день, коли можна вкотре зізнатися своїй другій половинці в коханні і зробити їй приємно. Це свято має давню історію, а сама постать Св. Валентина окутана безліччю легенд. Проте, чи знають жителі Ковельщини, звідки прийшло це свято? І чи святкують його взагалі?
Аби знайти відповіді на ці запитання, ми провели опитування серед жителів Ковеля, щоб  дізнатися їхню думку.
Одна частина опитуваних (39%)  знає,  звідки прийшло це свято і навіть змогла розповісти одну із легенд про Св. Валентина. Найбільш поширеними були історії:
– про священнослужителя Валентина, який вінчав закоханих попри заборону імператора;
– про цілителя Валентина, який зміг вилікувати  кохану, завдяки своїм вмінням та почуттям до дівчини.
Проте більша частина опитуваних (61%) зовсім нічого не знає про історію цього свята.
Ставлення до Дня усіх закоханих також різнилося:
"В мене немає однозначного ставлення до дня Св. Валентина. Ми з чоловіком його не святкуємо. Проте мені, все-таки, приємно, коли він приносить букет квітів в цей день і розповідає про  свої почуття. Для мене це свято є черговим приводом освідчитися в коханні своїй другій половинці. Але хіба лише в один день варто дарувати троянди? Я вважаю, що кохати і приділяти увагу один одному потрібно постійно, а подарунки можна дарувати і без приводу. Мене також бентежить той факт, що це свято прийшло до нас із Заходу. Чому б нам, українцям, не пошукати такі історії кохання власне у нашому корінні? Я впевнена, що щось знайти можна було б і тоді запровадити своє власне свято", – розповіла ковельчанка Інна Вознюк.
"Ми з чоловіком уже 12 років разом. І день Святого Валентина для нашої сім'ї є обов'язковим. І хоча про справжню любов потрібно говорити без причини, для нас це такий особливий день, коли ми дійсно можемо побути удвох. Самі розумієте: діти, робота, хатні клопоти не завжди дозволяють піти з чоловіком до ресторану повечеряти чи просто побути з ним удвох. А от 14 лютого ми вже стараємося відкласти усі свої справи, домовитися з бабусею, щоб забрала дітей, аби ми змогли присвятити цей день один  одному", – сказала  Оксана ТУРКО з Ковеля.
"Особисто я це свято не святкую, та й ставлюсь до нього якось нейтрально. Що воно є, що немає – різниці нуль. Проте інколи приємно, все ж таки, якось по-особливому провести час разом з людиною, яка тобі дорога", – розповіла поворчанка Олена НОВАРЧУК.
Всього ми опитали 100 людей з різних куточків Ковельщини. Серед них були люди різного віку та різних соціальних груп.
Підготувала Таїсія Савош,
студентка І курсу журналістики Національного університету “Острозька академія”.
День Святого Валентина вже зовсім близько. 14 лютого – це день, коли можна вкотре зізнатися своїй другій половинці в коханні і зробити їй приємно. Це свято має давню історію, а сама постать Св. Валентина окутана безліччю легенд. Проте, чи знають жителі Ковельщини, звідки прийшло це свято? І чи святкують його взагалі?
Аби знайти відповіді на ці запитання, ми провели опитування серед жителів Ковеля, щоб  дізнатися їхню думку.
 
Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 3808
Читати далі
  • 240
  • 241
  • 242
  • 243
  • 244
  • 245
  • 246
  • 247
  • 248
  • 249
  • 250

ВІСТІ КОВЕЛЬЩИНИ

  • Редактор
    Вельма Микола Григорович
  • Перший заступник редактора
    Ляшук Світлана Олександрівна
  • Головний бухгалтер
    Шостацька Ірина Іванівна

Громадсько-політична газета "Вісті Ковельщини" 2012-2025