Від  четверга 

до  четверга

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 239

Гороскоп

з 19 по 25  квітня

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 355

Незважаючи на холодну погоду, на Ковельщині тривають весняно-польові роботи.

На світлині ви бачите механізатора СТзОВ імені Лесі Українки Віталія ГРИЦЮКА, який підживлює у ці дні посіви озимих культур.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Незважаючи на холодну погоду, на Ковельщині тривають весняно-польові роботи.

На світлині ви бачите механізатора СТзОВ імені Лесі Українки Віталія ГРИЦЮКА, який підживлює у ці дні посіви озимих культур.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 326

Четвер. Мінлива хмарність, часом дощ. Температура: 60С. Вітер західний  сильний.

В ніч на п'ятницю. Ясно. Температура: 00С. Вітер західний помірний.

П'ятниця. Хмарно. Температура: 90С. Вітер південно-західний помірно сильний.

В ніч на суботу. Ясно. Температура: 40С. Вітер південний помірно сильний.

Субота. Ясно. Температура: 150С. Вітер південно-західний помірно сильний.

В ніч на неділю. Ясно. Температура: 40С. Вітер південний помірний.

Неділя. Ясно. Температура: 170С. Вітер південний помірно сильний.

В ніч на понеділок. Ясно. Температура: 70С. Вітер південно-східний помірний. 

Понеділок. Ясно. Температура: 170С. Вітер південно-східний помірно сильний.

В ніч на вівторок. Ясно. Температура: 90С. Вітер південно-східний помірний.

Вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 190С. Вітер південно-східний помірний.

В ніч на середу. Мінлива хмарність. Температура: 70С. Вітер південно-східний помірний.

Середа. Мінлива хмарність. Температура: 190С. Вітер південно-східний помірний.

Погода в Ковелі  8 – 14 квітня

Четвер. Мінлива хмарність, часом дощ. Температура: 6⁰С. Вітер західний  сильний.

В ніч на п'ятницю. Ясно. Температура: 0⁰С. Вітер західний помірний.

П'ятниця. Хмарно. Температура: 9⁰С. Вітер південно-західний помірно сильний.

В ніч на суботу. Ясно. Температура: 4⁰С. Вітер південний помірно сильний.

Субота. Ясно. Температура: 15⁰С. Вітер південно-західний помірно сильний.

В ніч на неділю. Ясно. Температура: 4⁰С. Вітер південний помірний.

Неділя. Ясно. Температура: 17⁰С. Вітер південний помірно сильний.

В ніч на понеділок. Ясно. Температура: 7⁰С. Вітер південно-східний помірний. 

Понеділок. Ясно. Температура: 17⁰С. Вітер південно-східний помірно сильний.

В ніч на вівторок. Ясно. Температура: 9⁰С. Вітер південно-східний помірний.

Вівторок. Мінлива хмарність. Температура: 19⁰С. Вітер південно-східний помірний.

В ніч на середу. Мінлива хмарність. Температура: 7⁰С. Вітер південно-східний помірний.

Середа. Мінлива хмарність. Температура: 19⁰С. Вітер південно-східний помірний.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 330

Вже тривалий час соціальні мережі, а також інтернет-сайти провідних волинських видань переповнені текстами, заявами, зверненнями, що надходять від громади села Секунь Ковельського (в минулому – Старовижівського) району.

Люди масово (і це не перебільшення) під гаслом: "Нас багато – нас не подолати!" виступають за збереження сільської школи (точніше – гімназії), вимагаючи від Дубівського сільського голови Романа Троцюка збереження її статусу як закладу загальної середньої освіти, вирішення інших життєво важливих для селян питань. 

Ось тексти цих звернень, які надійшли й до редакції громадсько-політичної газети "Вісті Ковельщини":

"Ми, учасники АТО, батьки, вчителі, жителі села Секунь, звертаємось до всіх з проханням захистити нас від свавілля голови. Ми не можемо нормально працювати в такій атмосфері, чекаючи коли він приїде закривати школу.

Населення Секуня - 512 осіб. На цей час у селі є 60 дітей шкільного віку і 41 дитина дошкільного віку. На перспективу в 2021-2022 н. р. у перший клас іде 6 дітей, 2022-2023 н. р. - 7 дітей, 2023-2024 н. р. – 7 дітей, 2024-2025 н. р. - 7 учнів. У школі працює 17 педагогічних працівників, 3 сезонні працівники котельні, 3 технічних працівники. Село має вигідне географічне положення, адже  розташоване біля траси міжнародного сполучення (Луцьк - Брест). На території села функціонують: СТОВ "Ратнівський аграрій", який надає матеріальну допомогу закладу освіти, два фермерських господарства "ОЛКО" та "Веремчук", три підприємці.

До жовтня 2020 року школа перебувала у складі Старовижівського району, і питання про реорганізацію ніколи не виникало. Відвідавши школу ще до виборів, Роман Володимирович Троцюк вирішив, що школа не перспективна і підлягає реорганізації, оскільки бракує грошей на її утримання. Після розмови з батьками пообіцяв зберегти школу. Здобувши перемогу на виборах, він знову наполягає - закрити школу, хоча жодного разу не відвідав навчальний заклад.

18 березня 2021 року видав розпорядження про створення робочої групи щодо формування оптимальної мережі закладів освіти Дубівської сільської ради, зокрема вивчення питання щодо реорганізації Секунської гімназії та Секунського дошкільного навчального закладу "Калинонька". Своє бачення майбутнього села висвітлив у соцмережах. Його плани схвилювали всіх. Думка жителів села його не цікавить. На першому засіданні робочої групи, головою якої є Троцюк Р. В., ним було запропоновано пониження ступеня навчального закладу. 

Члени групи намагалися переконати керівника громади у доцільності збереження навчального закладу у такому форматі, як він є. Та не змогли. Вони вирішили залучити до обговорення даної проблеми батьків та жителів села. Запропонували провести сходи селян 28 березня, у неділю. На збори запросили і очільника громади. Приїхати він відмовився. Це для нього, напевно, зайва розмова, “переливання з пустого в порожнє". 

На зборах було присутніх 126 жителів.

Збори вирішили:

1. Надіслати Троцюку Р.В. колективне звернення від жителів села щодо забезпечення функціонування гімназії в тому форматі, в якому вона є на сьогоднішній день.

2. Зберегти інфраструктуру села (ФАП, бібліотеку, будинок культури, садочок).

3. Відновити у селі Секунь посаду старости.

4. Звернутися з колективним зверненням від жителів села до голови Ковельської адміністрації Ольги Черен допомогти вирішити дану проблему.

Ми звертаємось до всіх з проханням допомогти зберегти школу, врахувати думку всіх жителів.

Школа – це майбутнє села".

l

Текст колективного звернення на ім'я Дубівського сільського голови Романа Троцюка: 

"Шановний Романе Володимировичу, беручи до уваги Ваші пропозиції щодо реформування мережі освітніх закладів в Дубівській громаді, зокрема вивчення питання щодо реорганізації Секунської гімназії та ДНЗ "Калинонька", ми, жителі с. Секунь, провівши опитування серед односельчан, переконливо просимо прислухатися до думки мешканців села і переглянути пропозиції щодо пониження ступеня школи. 

Наполягаємо знайти оптимальне вирішення цієї проблеми і зберегти школу І-ІІ ступеня в с. Секунь, розробити модель збереження освітніх закладів громади, подбати про їх готовність до повноцінної роботи, вивчити досвід збереження шкіл в інших громадах.

Ви, як сільський голова, повинні дбати про розвиток кожного населеного пункту громади. Село живе, доки живе школа.

Сподіваємося на розуміння і прийняття мудрого рішення. Додатки з підписами жителів села Секунь додаються".

На підтримку вимог мешканців Секуня виступили відомі на Волині люди –депутати рад різних рівнів, представники політичних партій, громадських організацій, літератори, журналісти.

l

В свою чергу, очільник Дубівської громади Роман Троцюк, теж  послуговуючись соціальними мережами та офіційним веб-сайтом місцевого органу влади, наполегливо захищає свою позицію – "створити оптимально спроможну мережу соціальних закладів у громаді". Що стосується Секунської гімназії, то він зазначив: "На жаль, школа с. Секунь ще й дотаційна по освітній субвенції. На заробітну плату педагогів не вистачає близько 1,8 мільйона гривень  освітньої субвенції. На даний час сума покривається за рахунок шкіл сіл Дубове та Вербка. В умовах фінансової незалежності шкіл, яку надали в Дубівській громаді, в подальшому це буде неможливо та недоцільно".

Для ознайомлення зі станом справ безпосередньо на місці у Секунь виїжджали голова районної ради В'ячеслав Шворак та його заступник Андрій Броїло. З цього приводу В'ячеслав Петрович зазначив:   

"До мене, як до голови районної ради звернулися жителі с. Секунь з колективним зверненням щодо збереження Секунської гімназії та ДНЗ "Калинонька". Адже закриття школи – це в будь-якому випадку болісне питання і для батьків, і для дітей. 

Як повідомили мешканці села, у якому проживає- 512 осіб, на цей час у селі є 60 дітей шкільного віку і 41 дитина дошкільного віку. На перспективу в 2021-2022 н.р. у перший клас іде 6 дітей, 2022-2023 н.р.-7 дітей, 2023-2024 н.р.– 7 дітей, 2024-2025 н. р. – 7 дітей. 

З метою вивчення цієї проблеми разом із заступником Андрієм Броїлом виїхали у с. Секунь і поспілкувались з жителями, батьками дітей і педагогічним колективом та безпосередньо з`ясували суть питання. 

Користуючись нагодою, оглянули приміщення дитячого садочка та приміщення шкільних корпусів. В підсумку зустрічі запевнили, що райрада спробує об`єднати інтереси керівництва Дубівської сільської ради та заявників, аби дійти спільної згоди".

l

6 квітня ц. р. відбулася сесія Дубівської сільської ради, на якій розглядалося питання подальшої долі Секунської  гімназії, на яку прибули й посланці секунської громади. Від їх імені один з активних захисників інтересів педагогів і батьків дітей Петро ШИМЧУК вчора у мережі Фейсбук написав:

"Перші враження після відвідання сесії Дубівської сільської ради.

Не потрібно створювати ілюзії, що ми, секунці, добились чогось, але те, що нас почули, з нами почали розмовляти на рівні, – це успіх.

Наші вимоги, прийняті на зборах, залишаються незмінними, ми не відступаємо і чекаємо матеріалів сесії, обмірковуємо подальші кроки, оцінюємо ситуацію (одним словом, беремо невеликий тайм-аут).

Побачили переважну більшість депутатів, які зрозуміли проблеми школи, села, відстоюють позиції здорового глузду. Значить, не все так запущено, як здавалось на перший погляд, коли слухали одні претензії від керівника.

Від депутатів на зустрічі запропоновано пропозиції, які варто обміркувати.

Десь поділась пихатість очільника – це плюс. Але як він буде розмовляти з людьми далі, після заподіяного, не уявляю. Потрібно зрозуміти, що вислів: "Я начальник – ти дурень" серед людей з почуттям гідності не діє. І поки ми не навчимось ставити таких керівників на місце, будемо мати в країні те, що маємо. Якщо ми разом, нас не подолати. 

Дякую!!! Всім, всім, всім хто підтримує село в боротьбі за виживання.

Останнім часом, об'єднавшись, секунці гуртом вирішують питання благоустрою села. Попереду маємо багато проблем, які потрібно вирішувати". 

l

Це повідомлення схвально зустріли волиняни, котрі уважно стежать за перебігом подій у Секуні. Будемо сподіватися, що місцевій громаді, об'єднаній гаслом: "Нас багато – нас не подолати!", вдасться зробити ще багато корисних справ в ім'я  розвитку свого села, щасливого майбутнього дітей та онуків.

Успіху Вам, шановні земляки! 

Михайло КУЗЬМУК.

Вже тривалий час соціальні мережі, а також інтернет-сайти провідних волинських видань переповнені текстами, заявами, зверненнями, що надходять від громади села Секунь Ковельського (в минулому – Старовижівського) району.

Люди масово (і це не перебільшення) під гаслом: "Нас багато – нас не подолати!" виступають за збереження сільської школи (точніше – гімназії), вимагаючи від Дубівського сільського голови Романа Троцюка збереження її статусу як закладу загальної середньої освіти, вирішення інших життєво важливих для селян питань. 

Ось тексти цих звернень, які надійшли й до редакції громадсько-політичної газети "Вісті Ковельщини":

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 435

"Дитяче серце чітке до тяги творити красоту, – у свій час говорив В. О. Сухомлинський. – Важливо тільки, щоб за призивами слідувала праця".

Це  дійсно так. В цьому я переконалась, коли зайшла до приміщення Голобського позашкілля. Вигляд просто з порогу – вражаючий. Ніби попала в чарівну казку. Такі чудові, надзвичайно красиві дитячі вироби – їх треба просто бачити. Дивувалась дитячій фантазії, вмінню передати  річ в  багатій уяві. Діти є діти. Їх завжди вабить все нове, яскраве, і з самого дитинства вони в очікуванні чогось цікавого, дивовижного, чарівного.

Всі коридори, кімнати центру – казкове царство квітів, букетів, орнаментів у різних варіантах, різноманітні аплікації. А чого вартують виставки малюнків, витинанок,  "чарівні скрині". Тут – прикрашені історичні ліхтарі, диво-дерева. Це обличчя закладу. До речі, і  сам кабінет директора – продовження казки.

Звичайно, все це – завдяки добре налагодженій, професійній роботі колективу центру, яким керує  талановита Наталія Митюк. Директор – не тільки знана людина і  вмілий керівник. Її професія – це стан душі, спосіб життя.

Більше 20 років тому прийшла сюди на роботу, і всі роки поруч з дітьми, разом з улюбленою роботою. П'ять років очолює колектив центру. І не просто очолює, а постійно в пошуку. "Головне – щоб діти відчули турботу, зацікавленість і були зайняті тим, що люблять. Розвивати в них мислення, бажання пізнати світ, вміння формувати та висловлювати думку, самостійно працювати, любити прекрасне, пізнати чарівний світ народної творчості, пісні, танцю, музики, знати історію свого краю, своєї країни і  завжди бути здоровим – це ті напрямки, за  якими ми працюємо, – зауважила Наталія В'ячеславівна. – Над цим працює весь наш педагогічний колектив, який знаходиться в постійному пошуку шляхів трудового і естетичного виховання дітей".

І як результат, все це в комплексі створює диво-красу, яка  заворожує. Не можеш повірити,  що ці дива роблять маленькі рученята. Була присутня на занятті в керівника Т. Воробей, Л. Коренги, і  дивувалась дитячій майстерності. Від умілих дитячих ручок не можна відвести очей. Отак кожен їх витвір, немов струмочок, котрий напуває річку народного мистецтва, служить важливій справі естетичного виховання.

І знову згадалось вчення В. О. Сухомлинського: "Дитина по своїй природі – допитливий цікавий дослідник, і через фантазію, ігри, через неповторну дитячу творчість – це правильна дорога до серця дитини". Ось цим і керуються в пошуку до дитячих сердець в центрі вчителі. 

Звичайно, тут існують свої неписані правила. Щоб  прищепити дітям бережливе ставлення до казкового царства квітів, дерев, взагалі рослинного світу, проводять різноманітні екскурсії, подорожі.

До речі, у центрі позашкільної освіти – 15 гуртків різних  напрямків: туристично-краєзнавчий, спортивно-оздоровчий, художньо-естетичний. В них зайнято 246 учнів. Про успіхи дітей говорять нагороди, бо беруть вони участь в обласних, всеукраїнських, міжнародних конкурсах. Наталія В'ячеславівна з почуттям гордості показує відзнаку,  яку отримала Оксана Валігура за участь у міжнародному конкурсі на кращі малюнки в Будапешті. 

Переможцем всеукраїнських конкурсів, який проходив в Тернополі,  є Софія Солодун з  композицію "Весна серед зими", у всеукраїнських конкурсах призові місця отримали Світлана Денисюк, Яна Абрамчук. Не можна назвати всіх дітей-призерів, напрочуд здібних, талановитих, котрі брали участь у різних конкурсах, бо за рік діти вибороли 28 призових місць, 4 –всеукраїнських, 3 – міжнародних. А ось Каріну Гуславську не можна не згадати – вона визнана кращим гравцем футболу в області, її возять на тренування в обласну дитячу футбольну команду.

Тут займаються улюбленці глядачів: зразкові дитячі команди "Дударик" (Тетяна та Валерій Вороб'ї), танцювальний ансамбль "Сонечко" (керівник  Р. Тарасовська), театральний (Г. Тарасовський). Заслуговує уваги художня студія "Чарівна скрипка" (керівник Т. Воробей). На базі центру проводять з дітьми багато різних заходів, виставок, конкурсів. Серед них – "Одягнімо, друже, вишиванку" – надзвичайно цікавий.

Діти і вчителі беруть активну участь в організації та проведенні масових заходів громади – виставках дитячих робіт, майстер-класів різної тематики для дітей та їхніх батьків.

Центр позакласної освіти заснований та функціонує за підтримки Голобської селищної ради. Директор закладу задоволена турботою місцевої влади про позашкільну освіту. Основне – збільшилось фінансування, що сприяє значному покращенню роботи. Вдалося розширити мережу гуртків, забезпечити допоміжними матеріалами дітей для роботи, а головне – брати участь у різних заходах, конкурсах.

"Іскорка таланту криється в душі кожної дитини, – ніби підсумовує директор центру нашу розмову. – Від того, як її плекають, чим наповнюватимуть, залежить, чи вона не згасне, чи розгориться дивним полум'ям, даруючи наснагу до праці, творчості та милує оточуючих чудовими витворами мистецтва, вміння провести свій вільний час".

Так, в цих словах глибокий зміст. Кожна дитина може розкрити свої досі незнані можливості через світ захоплень, коли буде відвідувати центр позашкільної освіти в Голобах.

"Дитяче серце чітке до тяги творити красоту, – у свій час говорив В. О. Сухомлинський. – Важливо тільки, щоб за призивами слідувала праця".

Це  дійсно так. В цьому я переконалась, коли зайшла до приміщення Голобського позашкілля. Вигляд просто з порогу – вражаючий. Ніби попала в чарівну казку. Такі чудові, надзвичайно красиві дитячі вироби – їх треба просто бачити. Дивувалась дитячій фантазії, вмінню передати  річ в  багатій уяві. Діти є діти. Їх завжди вабить все нове, яскраве, і з самого дитинства вони в очікуванні чогось цікавого, дивовижного, чарівного.

Всі коридори, кімнати центру – казкове царство квітів, букетів, орнаментів у різних варіантах, різноманітні аплікації. А чого вартують виставки малюнків, витинанок,  "чарівні скрині". Тут – прикрашені історичні ліхтарі, диво-дерева. Це обличчя закладу. До речі, і  сам кабінет директора – продовження казки.

Звичайно, все це – завдяки добре налагодженій, професійній роботі колективу центру, яким керує  талановита Наталія Митюк. Директор – не тільки знана людина і  вмілий керівник. Її професія – це стан душі, спосіб життя.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 350

Справжнім лікарем, спеціалістом високого  рівня, який допоміг стати здоровими тисячам пацієнтів, які свого часу здобули віру у видужання, є  Юрій Рудь, лікар-ендоскопіст Ковельської центральної районної лікарні (на знімку). 

Сьогодні Юрій Євгенович — гість газети "Вісті Ковельщини".

На початку кілька фрагментів з його біографії. Народився 20 січня 1971 року в  місті Ковелі у сім'ї лікарів: батько Євген Володимирович, лікар-гастронтеролог (нині,  на жаль, покійний), мама Світлана Олексіївна, лікар-стоматолог (нині волонтер, громадський діяч нашого краю).

В 1987 році із "золотою" медаллю закінчив СШ №7 м. Ковеля. Вищу освіту здобув у Львівському державному медичному інституті 1994 року. З 1994 по 1996 рік проходив інтернатуру у Ковельській центральній лікарні зі спеціальності "Терапія”.  Його вчителями і наставниками були батько Євген Володимирович та Коц Юхим Павлович, завідуючий терапевтичним відділенням.

Після інтернатури отримав скерування лікарем-терапевтом цього ж відділення. Згодом опанував  професію ендоскопіста. Нині — лікар вищої категорії,  вже понад  два десятки років працює лікарем-ендоскопістом Ковельського МТМО, громадський активіст, депутат міської ради 7-го та 8-го скликань.  У цьому році виповнилося 25 років його праці.

Ми попросили Юрія Рудя відповісти  на декілька запитань.

— Юрію Євгеновичу, чому обрали непростий шлях лікаря?

— Думаю, це   поклик душі, що формувався генетично. Адже мої батьки  — теж лікарі, причому досить відомі не лише на Ковельщині, а й на Волині. По- іншому й бути не могло, бо ні в якій іншій галузі я себе не бачив.

— Батько, мабуть, і був першим Вашим вчителем, наставником?

— Звичайно, що так. Більше  того, першим і найголовнішим. Багато чого запозичив і в Юхима Коца, ведучого терапевта ЦРЛ. Навчаючись  у виші,  я багато взяв для себе  і від  викладачів, досвідчених лікарів, зокрема, професора Заремби Є. Х., а під час інтернатури в обласній лікарні — Карпука В. Г.

— Спочатку Ви займались терапією, якийсь час працювали завідуючим відділенням швидкої  медичної допомоги. Останні більш як 20 років  працюєте лікарем-ендоскопістом. Чому вирішили змінити  напрям своєї діяльності?

— Тому, що бути  сином одного з найвідоміших лікарів-гастроентерологів в регіоні і не продовжити справи батька, було б неправильно. Окрім того, робота лікаря-ендоскопіста і лікаря-гастроентеролога взаємозв'язані, доповнюють одна одну.  Гастроентеролог без ендоскопіста — як незрячий без окулярів. А якщо чесно, то батько мене переконав стати його довірливим діагностом. Мені було приємно допомагати батькові при визначенні діагнозу. 

Ми з  батьком чимало років,  так  би мовити, працювали в одній "упряжці". Отож саме тому ендоскопія й стала основною моєю спеціалізацією, хоч не забуваю і про терапію.

— Ваша порада людям для досягнення успіху в лікарській професії?

— Треба завжди свої дії звіряти із заповітом Гіппократа: "Лікарю! Йдучи до пацієнта,  заспокой свої думки та почуття, будь уважним, добрим  та людяним і не шукай у своїй  праці вигоду. Нехай милосердя стане твоєю релігією!".

Додам від себе: "Ніколи не вважай  себе мудрішим за інших. Хай твій найуспішний досвід  буде ще попереду!".

— Що допомагає Вам не втрачати  інтересу до обраної справи, стимулює до праці? 

— Вдячність моїх пацієнтів і радість бачити їх здоровими.

— Розкажіть про свою сім'ю.

— Про свою сім'ю я можу з гордістю сказати, що вона у мене — чудова. В парі з дружиною Тетяною Миколаївною виховуємо сина Дмитра. Моя сім'я — головна опора і стимул у будь-яких справах. Зрештою, все, що мені треба, — це домашній затишок, і  він у мене є. А ще більша радість від того, що син Дмитро продовжив родинну практику, обравши професію лікаря. Сьогодні він є студентом Київського національного медичного університету, опановує фах лікаря-стоматолога, пішовши стежиною бабусі Світлани Олексіївни.

— Юрію Євгеновичу, Ви — громадський активіст, депутат Ковельської міської ради 7-го та 8-го скликань. Що покликало Вас у політику?

— Свого часу я часто бував за кордоном, бачив благоустрій європейський міст, цікавився наданням медичних послуг. Звісно,  порівнював з Ковелем. Відтак душа прагнула змін, аби моє місто, мою лікарню довести до європейського рівня. Скажете: це нездійсненна мрія. Можливо й так, якщо нічого не робити. 

Але кожний із нас — творець свого майбутнього: майбутнього своєї сім'ї, родини і України в цілому. Тому всі ми маємо дбати про те, яку сторінку кожен із нас вже сьогодні впише у велику книгу новітньої історії рідної землі. Адже  зберегти і примножити її для  своїх діток і онуків —  це не тільки честь, а  й наш обов'язок, як українця, як патріота!

Тому-то, коли мені запропонували в 2015 році піти в політику, я без вагань погодився балотуватись у депутати міської ради.  Вибори 7-го скликання на окрузі в мікрорайоні "другого Ковеля",  де живу, я успішно виграв.

— Отож, чи вдалось Вам за першу каденцію хоч трохи наблизити благоустрій "другого Ковеля" до європейського рівня?

— Звичайно, я так питання не ставив би. Адже проблема підтоплення доріг "другого Ковеля" є актуальною ще з часів Радянського Союзу. Однак за моєї ініціативи, наполегливості інших депутатів міської ради, при підтримці тодішньої влади   в цьому напрямку зроблено стільки, скільки не вдалося зробити попередникам. Це —  асфальтування,  щебіювання вулиць, прокладання тротуарів та водовідведення.

З моєї ініціативи також вдалося провести реконструкцію вулиці Олени Пчілки, де знаходиться центральна районна лікарня. При наполяганні всього депутатського корпусу, за підтримки тодішнього мера міста Олега  Кіндера наша лікарня наблизилась до європейського рівня, як за матеріальною базою, так і за якістю надання медичних послуг. Це — одна з найкращих районних лікарень не лише на Волині, але й в Україні загалом. 

Варто зауважити і таке: в нашому місті безперебійно працюють тепломережі і водоканал, чимало зроблено і для зміцнення спортивної бази, освітніх та культурних закладів, триває реконструкція стадіону "Локомотив". І тут наполеглива робота депутатів міської ради, членів виконкому і влади міста дає результат.

— Яким має бути, на Вашу думку, депутат?

— Любов до рідної землі, до свого народу, до рідної мови — ось що повинно бути найсвятішим в депутатів усіх рівнів.

— Часто можна почути, що поєднувати лікарську справу і депутатську діяльність неможливо.  Що Ви на це скажете?

— Це хитна думка. Бо і лікар, і депутат повинні діяти за принципом: "Не відмов. Допоможи!".

— Щиро дякую Вам, Юрію Євгеновичу, за відверту розмову. Зичу Вам і колективу лікарні, всьому депутатському корпусу 8-го скликання, новообраній владі ковельської громади удачі, добра і миру!

— Дякую, і Вам, Дмитре Пилиповичу, і всьому редакційному колективу газети "Вісті Ковельщини"  за інтерес до моєї праці як лікаря та депутата міської ради! Хай і надалі  Ваше слово закликає творити добро, захищає любов, проповідує мир і єдність!

Розмову вів 

Дмитро КОРНЕЛЮК.

Справжнім лікарем, спеціалістом високого  рівня, який допоміг стати здоровими тисячам пацієнтів, які свого часу здобули віру у видужання, є  Юрій Рудь, лікар-ендоскопіст Ковельської центральної районної лікарні (на знімку). 

Сьогодні Юрій Євгенович — гість газети "Вісті Ковельщини".

На початку кілька фрагментів з його біографії. Народився 20 січня 1971 року в  місті Ковелі у сім'ї лікарів: батько Євген Володимирович, лікар-гастронтеролог (нині,  на жаль, покійний), мама Світлана Олексіївна, лікар-стоматолог (нині волонтер, громадський діяч нашого краю).

В 1987 році із "золотою" медаллю закінчив СШ №7 м. Ковеля. Вищу освіту здобув у Львівському державному медичному інституті 1994 року. З 1994 по 1996 рік проходив інтернатуру у Ковельській центральній лікарні зі спеціальності "Терапія”.   

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 1004

Страх…Ця людська згубна слабодухість веде до поразки в бою, спонукає до державної зради, виступає перепоною до досягнення омріяної мети.

Страх – це стан, який викликає депресію, паніку, розгубленість, параліч багатьох органів життєдіяльності людини.

Страх сьогодні став синонімом злої пандемії коронавірусу, який завдає шкоди не менше, а, може, й більше, аніж сама хвороба.

Історію, яку пропоную увазі читачів, повідав мені давній знайомий із Серехович (тепер Ковельського району). Вона повчальна і нагадує, що за скоєний вчинок і злочин, причиною яких є страх, рано чи пізно настигає кара.

l

На сереховицьку землю спадав синій туман. Сонні дерева-привиди про щось в зажурі мріяли. Десь свою мелодію виводив півень. По сусідству загавкав неспокійний пес. Небокрай ледь-ледь жеврів від променів вранішнього Сонця.

Пилип тінню вислизнув з хати. Пройшовши садком, біля останнього дерева озирнувся. Не помітивши нікого, зігнувшись, швидким кроком попрямував до лісу.

На узліссі оглянувся ще раз і, випроставшись, петляючи поміж деревами, впевнено попрямував на схід.

Біля густого верболозу зупинився і неголосно гукнув:

– Янеку, вставай! Годі спати! 

Із невидимих схованок з'явилася заспана тінь єврея Янкеля.

– Шолом, Пилипе! – радісно привітався чоловік.

– Який там "шолом", коли війна навколо? Тобі в лісі спокій , а я вночі не сплю. Не дай, Боже, взнають, що я тебе переховую, то і мені, і тобі хана. Сам знаєш, який наказ німець видав.

– Пилипе, ти ж мудрий чоловік. Хто в цих нетрях мене знайде?

– О, не кажи, Янеку. Тепер і дерева очі мають, а трава – вуха.

– То ж ніхто не каже, що все просто. Але, Пилипе, май совість. Ти мусиш за борги чимось відплатити.

– Ну, брав я в тебе гроші. То й  що з того? Тоді ж був інший, мирний час.

– Пилипе, ти що забув заповідь Божу: "Допоможи ближньому"?

– Добре, добре. Але в Писанії святому сказано: "Прости провини наші". Та відроблю я тобі і ті нещасні борги. Ось приніс  хліба, яєць, молока. Мотря моя ще тобі й одежину теплу передала. Чекай завтра зранку. Без потреби по лісу не вештайся. Сам знаєш, який нині час.

Непомітно посвітліло, тіні поменшали. Під промінням Сонця розвіявся вранішній туман. І враз Пилипа охопив страх. "Не дай, Боже, хтось побачить. Донесуть, що в лісі ходжу: на яку біду я погодився?". Думки, немов надокучливі мухи, роїлися в голові.

Хто зрозуміє людську істоту? Хто оцінить її вчинки? Сьогодні вона любов'ю Христовою світиться, а завтра злом сичить смертельним.

В голові Пилипа точилася запекла боротьба. Він рятує Янкеля – і це по-людськи.  А як інакше? За добро добром відплати. Але ж час який – за те добро і життя можна втратити. Ну, знайдуть в лісі єврея Янека – розстріляють. Але ж він мене видасть. За що йому така кара? Вночі привиди являлися в німецьких строях і кричали: "Хальт!  Хенде хох!" ("Стій! Руки вгору!").

Потім ставали в шеренгу і наказували: "Фойєр!" ("Вогонь"), але він не падав – тільки голова розколювалася на  шматки.

l

– Янеку, якби тебе спіймали, ти признався б, хто тебе в лісі приховував? – якось запитав він.

– Пилипе, ти ж віруючий. Святе письмо вимагає казати правду. Спіймають – то кара за мої гріхи, – відповів той.

Щось перевернулося в єстві Пилипа. Страх, немов метастази раку, розповзся по всьому тілу.

Нові жахіття-видіння оволоділи ним з новою силою.

"Якщо євреї думають, що коли їх ведуть до страти, то так треба Богу. Але чому я маю втрачати життя?".

І він прийняв рішення. Наступного ранку взяв до рук торбинку з їжею, а на плече вчепив рушницю.

Душа Янкеля передчувала щось недобре. Сон не брав. Стрепенулося серце, коли помітив рушницю.

– Пилипе, ти чому сьогодні із гвинтівкою? На полювання зібрався чи що?

– Це на вас полюють фашисти. Он вчора Несухоїжи спалили і людей багато повбивали. То ж я й подумав: так чи інакше, ти приречений. А я за що маю кару Божу розділяти з тобою?

Пилип рішуче зняв з плеча рушницю, направив на Янкеля і натиснув на курок. Янкель лишень встиг побачити зловісний спалах вогню, і впав, немов підкошений. Пилип швидко підсунув мертве тіло у якийсь виямок, загріб листям і швидко пішов додому. Вдома спокою не знаходив. Страх, мов кліщ, впився у свідомість.

Тягнуло на місце злочину. Але мусив щось робити.

Без пояснень дружину з дітьми відправив до родичів у Підсинівку. Інтуїція підказувала щось погане. І недаремно. Не буває тайн у цьому грішному світі. Приховане майже завжди стає явним.

В лісі, неподалік Серехович, з'явився  партизанський  загін із з'єднання Федорова. Ненароком одна із груп натрапила на труп Янкеля. Командир загону із російським прізвищем Корабльов був євреєм, а тому наказав перезахоронити убієнного та розслідувати таємниче вбивство свого одновірця.

Партизанська розвідка швидко встановила, що до лісу часто  навідувався серехівчанин Пилип. Сумнівів не було. "Спіймати і допитати!" – прозвучав наказ.

l

Пилипу не спалося. Страх володів ним. Якогось ранку він побачив, що до його хати ідуть озброєні люди. "Це за мною", – подумав. Раптово підпалив віхоть соломки і кинув під стріху. Спалахнув вогонь, і клуби диму понеслися за вітром до лісу. Пилип кинувся в той спасенний дим і побіг.

"Виходь!" – кричали партизани. Пилип, переляканий на смерть, біг, як прудкий кінь, доки його не прийняв ліс у свої обійми. Блукав довго. Ішов через якесь болото, верболози. Лише одна думка  була в голові: що робити далі, як діяти? І вихід таки знайшов.

Місцеві села і  ліси були наповнені українським духом. Недаремно прижилася примовка: "Від Скулина до Білина – самостійна Україна". Це стосувалося всіх навколишніх сіл: Облап, Серехович, Заріччя та інших. Пилип через знайомих швидко знайшов боївку УПА. Пояснювати свою легенду довго не довелося. Йому повірили. Прийняв присягу, отримав кріс і став борцем за вільну Україну. 

Здавалося, він весь переродився.

Заподіяну смерть фашисту або "совєцькому енкеведисту" до своїх гріхів не відносив. Навпаки був переконаний, що робить добру справу. Адже захищає свою землю, віру, традиції, культури. У вільні від боїв та поневірянь й походів хвилини мріяв про дім відбудований, дітей та дружини.

Та час від часу в уяві з'являлася тінь невинно убієнного Янкела. Молився, а покійник, наче привид, знову і знову являвся перед очі і запитував: "За що?".

Хотів оправдатися добрим вчинком. Коли загін упівців  взяв у полон двох "стрибків" (добровольців із селян, які допомагали енкевеесівцям проводити зачистку сіл від бандерівців) і присудили їх до страти  як ворогів України, Пилип заступився.

– Пане командире, це  мої односельці сереховицькі. Вони під страхом смерті прийшли сюди. Звільніть їх, прошу вас! 

І командир відмінив наказ, звільнивши селян від покарання.

Чи було це умовним покаянням? Хтозна.

В глибині душі жив отой жучок, що не дає спокійно спати. Нав'язлива думка  малювала нові картини покарання за скоєний гріх.

l

Мов у страшному сні, майнули роки жорстокої боротьби. Останній бій вояків УПА стався у селі Буцині. Бились мужньо, але сили були нерівні. Геройськи загинули за Україну.

Немало вояків переховувалось в лісах і на хуторах. Пилипові  дав притулок лісничий  із села Верхи. Ночував у стіжку сіна. Той йому приносив такі-сякі харчі. До рідних навідатися  було неможливо. Тому і вдень, і  вночі  був приречений на самотність і знаходився під постійний тягарем страху.

Пилип переживав. Адже фактично повторював долю Янкеля. "То за гріх мій  кара", – думав не раз.

Кажуть, що янголи-охоронці рятують людину від смерті і захищають від біди. Та не все так просто – підступний сатана теж не спить. Він в'яже сіті спокуси та зла і затягує туди слабкодухих.

Дотримуючись конспірації, до схованки у стіжку не раз приходила  з їжею дружина лісника Настя. Була гарна, як  квітка. Пишна. Весела. Зголоднілий за жіночою ласкою, Пилип став сам не свій – як кажуть, біс поплутав.

Він замість вдячного слова почав леститися до красуні. Як пес, заглядав в очі, намагався торкнутися до жіночих пальчиків.

– Настю, ти така красуня!

– Годі тобі, Пилипе. В мене чоловік є.

– Ну то й що? Хіба я  не маю право на щастя?

О, підступна спокусо! Скільки ти людей погубила, у скількох розум забрала!

Одного дня Пилипа "перемкнуло". Він яструбом кинувся на Настю, став несамовито обіймати, цілувати. Якимсь дивом їй вдалось вирватися. Не поправляючи навіть одежі, чимдуж побігла додому.

– Що з тобою? – стривожено запитав лісник.

– Та Пилип хотів мене збезчестити!

– От наволоч! То я ризикую життям, а він так мені віддячує. Вб'ю!

Схопив рушницю і побіг. Помста засліпила очі. Пилип сидів біля стіжка, злякано дивлячись на лісника.

– Що, Пилипе, на дружину посягнув за добро моє?

Той перед пострілом у серце тільки й встиг подумати: "То мені кара за Янкеля".

Сатана торжествував. Він ще одну душу забрав до себе, діючи за правилом: "Спокуса – страх –смерть – пекло".

Лісничий нічого кращого не вигадав, як заявити до сільради, що він вбив упівця під псевдо "Фікса".

Виявилося, що такого повстанця давно розшукували.

Вбивство записали в свій актив. Вище начальство подякувало і  наказало перевезти небіжчика в рідні Сереховичі. Червонопогонники  покійника посадили біля магазину і оголосили, що така кара чекає  всіх, хто не покається і не здасться добровільно владі.

Люди йшли і відверталися. Їм було страшно, як і мертвому Пилипу, якого спіткала розплата за вчинений колись злочин.

Анатолій СЕМЕНЮК.

P.S. З етичних міркувань імена героїв розповіді змінені.

Страх…Ця людська згубна слабодухість веде до поразки в бою, спонукає до державної зради, виступає перепоною до досягнення омріяної мети.

Страх – це стан, який викликає депресію, паніку, розгубленість, параліч багатьох органів життєдіяльності людини.

Страх сьогодні став синонімом злої пандемії коронавірусу, який завдає шкоди не менше, а, може, й більше, аніж сама хвороба.

Історію, яку пропоную увазі читачів, повідав мені давній знайомий із Серехович (тепер Ковельського району). Вона повчальна і нагадує, що за скоєний вчинок і злочин, причиною яких є страх, рано чи пізно настигає кара.

ххх

На сереховицьку землю спадав синій туман. Сонні дерева-привиди про щось в зажурі мріяли.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 341

Напевно, на Ковельщині та й на усій  Волині  знайдеться мало людей, які б не чули або не читали в пресі про Олександра Івановича Майданського. Відомий він не тільки тим, що народився у селі поблизу Голоб і яке названо, за словами земляків-дотепників, саме на його честь, а тим, що майже у  80 літ  продовжує активно займатися спортом. Точніше – бігом, який є його хобі ось уже кілька десятків літ.

Народився він 30 червня 1942 року, коли українська земля стогнала під кривавим чоботом фашистського окупанта.

Ось як згадує   важкий і грізний час:

– Непросто доводилось нашій сім'ї у той складний період окупації. Надія була тільки  на себе, на свою щоденну, майже каторжну працю. Чим міг, допомагав батькам… Отож, змалечку пізнав і холод, і голод, і гіркий смак хліборобського ремесла.

– А як зародилася любов до спорту?

– Ми, сільські хлопчаки, постійно  знаходилися в русі. Не було такого дня, щоб не ганяли м'яча, не бігали наввипередки чи не грали в піжмурки. Коли підріс, щодня долав шість кілометрів у Новодібровську семирічну школу. Потім – Голобська десятирічка, до якої було ще далі – до 10 кілометрів. Але не втомлювався, разом із однокласниками легко долав ту відстань. Отак і гартувався фізично.

– Мабуть, мали  й улюблений вид спорту…

– Так, захопився  футболом. У 1959 році збірна команда, в якій грав, зайняла друге місце у  шкільній спартакіаді Волині. Згодом  отримав нагороду – Почесну грамоту за перемогу у розіграші першості району з футболу.

Навчання в Голобській середній школі тривало з 1956 по 1959 роки. Ось як писав він про це  в одній із газетних статей, опублікованій у ковельській “міськрайонці”:

– Нам у подальшому житті допоміг трудовий гарт, здобутий у школі. Любові до праці, сумлінному ставленню до неї нас навчали  уславлений комбайнер колгоспу "Дружба"  Федір Москвитін, головний інженер господарства Петро Приступлюк, механізатор Іван Савчук, вчитель виробничого навчання, вчитель-методист, "Відмінник освіти України", делегат  IV з'їзду працівників освіти Степан Добровольський  та інші. Спортивної майстерності навчали  Віктор Бенесько, Микола  Глущенко, Станіслав Шевчук, Юрій Юсіюк.

З 1966 по 1968 роки Олександр Майданський заочно навчався у Володимир-Волинського технікумі механізації та на денному відділенні технічного училища № 37, закінчивши їх із "відзнакою". Однак спорт не полишав. Продовжував нам займалися, коли став працювати.

– Добре знаю Олександра Івановича по спільній роботі у Радошинській середній школі, –розповідає ветеран педагогічної праці, член ГО  "Союз Українок" Антоніна Гладун. – Невгамовний і активний він чоловік. Все життя – в русі, у  праці.

І справді, куди б не закидала його доля, герой нашої розповіді трудився, не покладаючи рук і водночас не полишаючи спорту. А працювати довелося і в райоб'єднанні "Сільгосптехніка", і на "Ковельсільмаші", і в професійно-технічному училищі №7. Паралельно закінчив курси іноземних мов (вивчив французьку) у Київському  національному університеті імені Тараса Шевченка.

У 1980-1984 роках розпочався, як кажуть, новий період в житті Олександра Майданського: він їде працювати у Гвінею (Західна Африка). Там,  у не зовсім звичних для нього умовах, викладав автомобільну справу в одному з місцевих вишів, а заодно створив ще й   групу здоров'я серед колег. Повернувшись додому, працював викладачем у Ковельському  машинобудівному технікумі.

Окрім спорту, пан Олександр значну частину свого життя присвятив художній самодіяльності. Він є лауреатом першого Всесоюзного фестивалю самодільної творчості трудящих, який відбувся у місті Миколаєві. Яскраві  сторінки в його біографії –участь в уславленій Любитівській народній хоровій капелі, відомому на всю Україну чоловічому вокальному ансамблі "Промінь", голосистому і популярному хорі машинобудівників. До речі, “Промінь”, художнім керівником якого був відомий на Волині і в Україні маестро музики і співу Ігор Антонович Пастущук, демонстрував  своє мистецтво на телебаченні, в передачах обласного і республіканського радіо, був учасником творчого звіту Волинської області у Києві. Добре знали ансамбль  в Білорусі, Польщі, так що пану Олександру є чим гордитися і є що згадати.

Ветеран – активний учасник громадсько-політичного життя краю, член СК "Ковель", ГО "Спарта", ФК "Ковель" ФОК. Його часто можна побачити в органах місцевої влади, куди заходить із цікавими  пропозиціями та ідеями, в навчальних закладах, трудових колективах. Нині виношує задум зібрати ветеранів фізкультурно-спортивного руху Ковельщини, де можна було б вшанувати найактивніших його учасників, поділитися спогадами.

У самого Олександра Майданського – багатющий особистий архів, в якому він дбайливо зберігає цінні для нього документи зі свого минулого – зокрема, протоколи  підсумків з легкоатлетичних змагань різного рівня та різних років і результатів своєї участі в них. Ось тільки деякі з таких документів. Так, 9 листопада, 2015 року, виступаючи на чемпіонаті Волинської області із кросу на приз громадсько-політичного тижневика "Волинська газета", наш земляк успішно виступив серед чоловіків, набагато молодших за нього – 1987, 1992, 1988, 1975 років народження. Третє місце він виборов серед учасників 70 і старше років у І-ому  Міжнародному фестивалі літньої Сеньйоріади "Спорт для всіх заради здоров'я", що відбулося 25 серпня 2017 року в м. Луцьку.

Без нього майже ніколи не обходилися чемпіонати України  з напівмарафону  та марафону, що традиційно відбуваються у Ковелі з ініціативи голови СК "Ковель" та  Сергія Панасюка  та члена міськвиконкому, директора групи "Юкон" Юрія Семенюка.

Останні престижні змагання, на яких виступив герой нашої розповіді, – забіг у Стрийському парку міста Львова на честь 30-річчя Національного олімпійського комітету, про які 2 січня ц.р. розповіла газета "Експрес". У ньому взяли участь  атлети, яким за 70 літ, в тому числі й Олександр Майданський. Цікаво, що організатором цього забігу стала  90-літня Тамара  Левчинова.  Сама вона вже   не бігає, але влаштувала для своїх молодших колег справжнє свято. Найстаршим був новояворівець  Микола Нестеренко, якому вже 87-й рік.

– Я був одним з наймолодших бігунів, – посміхається Олександр Іванович. – Адже мені лишень 79  з невеличким "плюсом".

Як бачимо, в почутті гумору, бадьорості і оптимізму ветерану не відмовиш. Тож, звернувшись цими днями до редакції і принісши цілу купу фотосвітлин, він сподівається, що на публікацію в газеті відгукнуться ті, з ким він закладав підвалини фізкультурно-спортивного руху на повоєнній Ковельщині.

Володимир ПЕТРУК.

Фото з архіву 

Олександра МАЙДАНСЬКОГО.       

Напевно, на Ковельщині та й на усій  Волині  знайдеться мало людей, які б не чули або не читали в пресі про Олександра Івановича Майданського. Відомий він не тільки тим, що народився у селі поблизу Голоб і яке названо, за словами земляків-дотепників, саме на його честь, а тим, що майже у  80 літ  продовжує активно займатися спортом. Точніше – бігом, який є його хобі ось уже кілька десятків літ.

Народився він 30 червня 1942 року, коли українська земля стогнала під кривавим чоботом фашистського окупанта.

Ось як згадує   важкий і грізний час:

– Непросто доводилось нашій сім'ї у той складний період окупації. Надія була тільки  на себе, на свою щоденну, майже каторжну працю. Чим міг, допомагав батькам… Отож, змалечку пізнав і холод, і голод, і гіркий смак хліборобського ремесла.

– А як зародилася любов до спорту?

– Ми, сільські хлопчаки, постійно  знаходилися в русі. Не було такого дня, щоб не ганяли м'яча, не бігали наввипередки чи не грали в піжмурки. Коли підріс, щодня долав шість кілометрів у Новодібровську семирічну школу. Потім – Голобська десятирічка, до якої було ще далі – до 10 кілометрів. Але не втомлювався, разом із однокласниками легко долав ту відстань. Отак і гартувався фізично.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 270

  “Ковельтепло” 

відзначило  30-річчя  діяльності

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 432