Мені часом здається, що Ковель був заснований для мене, а я народився для нього. Не переч, мій читачу:  мовляв, роки не співпадають, бо ж Ковель старіший від мене на сімсот літ. Пусте. Такі "шлюби" теж бувають щасливими і гармонійними. Машина часу врегульовує всі незручності між минулим і теперішнім.

Поміркуймо, друже: Ковель поважний, мудрий, сивочолий, як батько, і я до нього тулюся, горнуся, немов до рідного. Вчуся в нього і розуму набираюся. Радію з ним і поважаю по-синівськи. Буває, і не раз, що він мусить терпіти мої витівки.

Колись, сидячи у в'язниці, мрійник Томмазо Кампанелла малював у своїй уяві "Місто Сонця", де всі люди почуватимуться щасливими. Чи щасливий кожен із нас у рідному місті, судити не берусь, адже кожен щастя бачить зі своєї ницої  дзвіниці. Один бамкає у свій дзвін: яке там місто – село! Провінція, в якій немає аеродрому для творчого злету. Ось Київ, Львів – там можливостей, як грибів після літнього дощу. По правді кажучи, реалії життя розвіюють цей туман ейфорії – ми рідко бачимо творчих орлів, що прославили Україну і  злетіли над світом.

Інший антиковельчанин видзеленькує свої звуки, мов із неякісно відлитого дзвону. Для нього влада "недолуга", вулиці "нерівні", річка "заросла", сміття "багато". Такі особи не народжені для Ковеля – це точно. Їм хочеться дорікнути: "Ти вимагаєш, критикуєш, брудом когось обливаєш, а сам що зробив для блага та порядку в місті, у якому мешкаєш?".

В далеку від нас пору на острові, що розташувався між "рукавами" тихоплинної Турії, поселився коваль із коханою князівною (так каже легенда). Збудував хижу, зарослі розчистив і город облаштував, врожай збирав та ще й меч у кузні для короля Данила викував. Тоді теж були Київ і Львів, мостів і вулиць не було. Але він любив цей клаптик землі, і свою стежку проклав. Вагомий слід залишив. Ім'я його до сьогодні носить місто – Ковель!

l

Мій читачу, не суди суворо, але я й свою історію повідаю.

В дитинстві, як і той утопіст Кампанелла, я вимальовував своє щасливе сонячне життя в Ковелі. Звільнитися із колгоспних тенет, знайти роботу і по-панськи в місті жити – така дитяча мрія жевріла в моїй голові. Здійснити цей "проєкт" було майже неможливо – колгоспна система не відпускала на волю своїх рабів. Виявляється, мрія матеріальна – диво сталося. З почесної посади їздового я піднявся на висотні опори ЛЕП напругою 110 тисяч вольт і став електромонтажником.

Яка це радість – із висоти пташиного  лету бачити краєвиди омріяного міста! Тоді, в 1962 році, висотної  забудови майже не було. Будівлі, немов казкові іграшки, виглядали із-за пишної квітучої зелені. Вони ніби у схованки гралися  зі мною. Неширокі вулиці губилися у цьому царстві дерев і квітів. І красуня Турія – наче королева. Така пишна в очеретах, заквітчана ліліями, ще  й сонячним сріблом підмальована. Тече, поспішає немов до нареченого в обійми…

Насмілюся сказати: це був перший маленький дарунок для тебе, Ковелю-батьку.  Адже по тій електромагістралі потік потужний електрострум із великої енергосистеми, який сприяв розвитку промисловості та всієї інфраструктури міста.

Згодом я опинився в електромережах місцевого значення. Там проходив школу вищої майстерності. У моїх нових побратимів на почесному місці знаходилися не розміри зарплати, а якість робіт.  "Майстер"  –  звучить гордо не тоді, коли ти на посаді, а коли досяг досконалості у своїй професії. Наука не була марною: я й сьогодні пильно приглядаюся до того, як теперішні  молоді спеціалісти відносяться до своєї роботи.

l

Так сталося, що через сімейні обставини я покинув своє "Місто Сонця". Помандрувавши по електромережах Волині, піднявся кар'єрними східцями до посади начальника Нововолинського РЕМу. Живи, радій, насолоджуйся – твій творчий злет вдався. Аж ні!  Чогось не вистачало. "Яке місто найкраще в Україні?" – іноді запитував себе. В переліку десятків великих і малих населених пунктів завжди чомусь на перше місце ставав Ковель. Хтось невидимий почув мої думки, і неждано, як глас із неба, прозвучало: "Ти не хочеш переїхати в Ковель?".

О, мій сивочолий "батьку"! Я, не роздумуючи, погодився і полетів на крилах до давньої мрії дитинства.

Я не ступав у ту саму воду вдруге. Тепер мені доручили важливу місію – об'єднати в одне ціле сільські та міські електромережі.

Боже провидіння віщувало успіх. Я ревно взявся виконувати поставлені завдання. Все йшло успішно і давало позитивний результат. Більше  того, з об'єднаним колективом вдалося побудувати сучасну виробничо-технічну базу для ковельських енергетиків (кращу в області).

Приймай, Ковелю, мій скромний дарунок! Як ти оцінив мою завзятість? Адже ти вже не той, колишній. Ті, хто серцем любить тебе, надарували такого!

На стежці,  якою колись босий ходив на базар, постали "Ковельсільмаш", машинобудівний технікум. Немов у країні чудес, виросли висотні будинки, з'явились нові підприємства, школи, дитсадки. Сонце купало свої коси-промені у ковельському "морі".

Гордовито на всю Україну поглядала зі своєї висоти стосорокаметрова телерадіовежа. А ти активно будувався, розвивався і прихорошувався.

Марні переживання. Ти ніби забув, що я тебе покидав надовго. Навпаки: під неспокійні фанфари боротьби за незалежність запропонував: "Ставай до керма, веди місто серед неспокійних хвиль моря революції.  Буде важко, але ти знаєш: щастя без праці і доброчинності не буває".

І я пішов…  у мери. Кажуть, що на такій посаді багатіють. Ти бачив, батьку, скільки "багатства" у вигляді негараздів, негативу, політичних, соціальних збурень довелось пронести через свою душу.

Вистояли. Ти навіть став більш українським. Потому була  перевірка на міцність та любов до тебе конторою ЖЕКу та інші випробування.

l

Існує теорія хвиль. Людина піднімається у своїй діяльності на гребінь і потім опускається. Таких хвиль у мене кілька. Я піднявся на гребінь хвилі місцевої енергетики, осягав нестійку вершину місцевого самоврядування. Сьогодні намагаюся піднятися на найвищий рівень в царині краєзнавства, віршування та журналістики. Ти знаєш, Ковелю -батьку, що творче ремесло вигоди не обіцяє, а це все для пізнання твоєї історії і твоєї доброї душі, і ради слави твоєї. Для цього я знову і знову вчуся та працюю. Вдалося написати і видати більше 30 книг.

Це тобі, Ковелю!

Кожен небайдужий ковельчанин вносить свою дещицю в скарбницю міста. Ці дарунки  не комусь "віртуальному", а для самих себе. І нехай хтось покидає тебе, критикує, інший не бачить  твоєї неперевершеної краси, я на весь світ промовляю: "Розквітай в українстві! Даруй нам щасливі миті! Хай святиться ім'я твоє, мій Ковелю-батьку!

Анатолій СЕМЕНЮК,

колишній міський голова,

Почесний 

громадянин Ковеля.

Мені часом здається, що Ковель був заснований для мене, а я народився для нього. Не переч, мій читачу:  мовляв, роки не співпадають, бо ж Ковель старіший від мене на сімсот літ. Пусте. Такі "шлюби" теж бувають щасливими і гармонійними. Машина часу врегульовує всі незручності між минулим і теперішнім.

Поміркуймо, друже: Ковель поважний, мудрий, сивочолий, як батько, і я до нього тулюся, горнуся, немов до рідного. Вчуся в нього і розуму набираюся. Радію з ним і поважаю по-синівськи. Буває, і не раз, що він мусить терпіти мої витівки.

Колись, сидячи у в'язниці, мрійник Томмазо Кампанелла малював у своїй уяві "Місто Сонця", де всі люди почуватимуться щасливими. Чи щасливий кожен із нас у рідному місті, судити не берусь, адже кожен щастя бачить зі своєї ницої  дзвіниці. 

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 450

Наші предки вірили, що Земля тримається на трьох китах. Користуючись цією алегорією, я чисто суб'єктивно себе запитую: а на яких "китах" тримається сучасний український світ? Після всіх "за" і "проти" переконуюся, що священна трійця присутня і в цій темі. Українцям властиві:

– доброчинність;

– патріотизм;

– любов до рідної землі.

Маємо визнати, що цим ознакам відповідають далеко не всі українці. Чи не через це такі хиткі основи незалежної держави?

Слава Богу, не меншає тих, хто ступив на тернистий шлях боротьби за українську націю, мову, культуру, за створення успішної української економіки, за підняття над світом прапора слави українства.

l

До цього золотого фонду особистостей по праву вписаний історією Іван Васильович Омелянюк. Він, наш земляк, із Підсинівки колишнього Ковельського повіту, створює навколо себе морально-патріотичне і соціально-благодійне поле, яке притягує на свою орбіту небайдужих українців. Я торкався тої орбіти і схиляю голову на знак пошани перед цією непересічною особистістю, Людиною з великої літери.

Посудіть самі: вирвавшись із сірих пострадянських тенет поліського села, він здобуває вищу освіту і фах інженера-радіотехніка, захищає вчений ступінь кандидата технічних наук, створює високотехнологічну фірму "Квант-Ефір" європейського зразка. Ним цікавляться італійські фірми, які пропонують вигідну співпрацю.

Цифрове телерадіомовлення – це вміння іти в ногу з часом і передовими технологіями світу. Хто сказав, що ми не готові до Європи? Іван Омелянюк рекомендує скептикам: "Вчіться і клято працюйте". Але це лише один бік "медалі". Інший – співпереживання за благо працівників, доброчинність і просвітництво.

Мудрий Платон колись сформулював  ідею, що країною мають правити філософи, маючи на увазі тих людей, які обізнані в управлінні, тямлять  в науках і переживають за власний народ. Хочете чи ні, а Іван Васильович є "платонівським" прототипом    управлінця. Його вчинки та благодійні справи свідчать про це.

На основі глибоких знань він створює успішну фірму, підіймає її діяльність на міжнародний рівень і робить її прибутковою.

…Ось тут зупинімо на мить свій погляд: в світлі цієї діяльності ми побачимо, що частину прибутку він спрямовує  на благодійність і, в першу чергу, на Волинь і Ковельщину.

Так з'явився Благодійний фонд Івана Омелянюка "Майбутнє Волині".

Його кредо життя просте: "Я достатньо забезпечений. Маю у що одягтися. Харчуюсь, як і всі прості люди. На це багато грошей не потрібно, тому те, що залишається, готовий віддавати на добрі справи. І так буду діяти, доки є сили та здоров'я".

l

Сьогодні Фонд Івана Омелянюка наростив крила для подальшого лету і має назву: "Майбутня Волинь-Україна", чим багато сказано.

Нагадаю читачам про ці доброчинні здобутки:

– профінансовано українське видання книги Поля Брегга про здоровий спосіб життя;

– споруджено Стелу пам'яті жертв більшовицьких репресій в Ковелі;

– встановлено пам'ятник  невинно убієнним волинянам у ковельській в'язниці 22-23 червня 1941 року (на місці захоронення на центральному кладовищі);

– виділено значні кошти на будівництво храму Святого Димитрія Солунського;

– надано фінансову допомогу на проведення загальноміських культурно-патріотичних заходів і на видання книг місцевих письменників та поетів; 

– збудовано храм в селі Підсинівці;

– запроваджено іменні стипендії Івана Омелянюка для обдарованих дітей Волині із малозабезпечених сімей, учнів шкіл та студентів технічних вузів.

А ще – кошти на лікування поранених воїнів АТО, допомогу волонтерам і військовим капеланам, краєзнавцям і багато, багато інших пожертв. Немає потреби перераховувати і озвучувати все і вся, адже з вищесказаного бачимо всю сутність Івана Омелянюка.

l

Якось мені вдалося прочитати коротку сповідь стипендіатки Галі Боярчук. Вслухаймося:

"Життя до критичної межі дійшло, коли мама захворіла на рак. Під час перебігу хвороби батько покинув наш дім. У 2006 році залишила цей світ наша чудова мама. Почали хапатись за життя. Брат дрова заготовляв, городи орав собі і людям. Ми з сестрою допомагали йому. Восени ще й корова пропала. Я довго шукала батька. Він приїхав з Білорусі, дав 100 гривень і більше не з'являвся. Сказав, що й сам перебивається випадковими заробітками.

Я у свої шістнадцять їздила на сезонні заробітки у Львівську область, але заробленого так і не отримала. Зараз не маємо чим годувати худобу.

Як гірко усвідомлювати, що, опинившись наодинці з реаліями життя, пробиваєш мерзлу кригу,  отримуючи від суспільства мінімальну підтримку. Чесно кажучи, страшно залишатися самотніми дітьми. А я дуже хочу вчитись, а надія мізерна".

Ця сповідь дівчини знаходить відгук у серці Івана Омелянюка. Він з власного досвіду знає, що таке бідність і "мед" холодних та напівголодних днів та років. А ще на його плечах моральна ноша – передчасно обірване життя старшого брата Івана. Попри все, він пробив мерзлу кригу суспільної байдужості, і тепер шматки льоду топить доброчинністю та милосердям.

Нехай суб'єктивно, але скажу: за Христовою любов'ю до ближнього постає найголовніша потреба життя, висловлена апостолом Павлом: "Спішіть робити добро". Як це важливо у нашій занепалій, несправедливій, черствій країні втілювати цю святу настанову в життя. Колись на Майдані, якому І. Омелянюк допомагав, він признався: "Не можу довго бути, у мене мерзнуть хворі ноги".

"Господи! – промовляю я від імені тих, хто відчув його тепло. – Збережи здоров'я вірного сина України і осип його Божою благодаттю та обігрій!".

l

І ось переді мною – книга "Іван Омелянюк: життя за двох", яку підготувала і написала відома волинянка Ніна Горик. Вона – славетна українська поетеса, наша землячка, яка багато сил, енергії і літературного хисту віддала, щоб книга побачила світ. Це не просто біографічний нарис, а літопис епохи. Тут свідчення родини Івана Омелянюка, його земляків з Підсинівки, спомини його самого. 

Захоплюють філософські роздуми про суть нашого буття. Читати книгу легко, захоплююче, і не дивно, адже написано бездоганною літературною мовою, барвистою і образною. Цінність книги ще й у тому, що вся сюжетна лінія вибудована на реальних фактах із життя героя, села і України. Привабливості додають давні та сучасні світлини, частину яких ви бачите на сторінці. Вони є цінною і гарною оздобою літопису. Завдяки цьому далекі і близькі події, немов живі, постають перед читачем.

Кажуть, що видати книгу – це як збудувати дім. Ніні Горик   вдалось змайструвати справжню світлицю - книгу за кращими зразками столичного книговидання, яка буде корисна для молодого покоління і для тих, хто шукає мотивацію до існування.

l

Хто б і що не казав, але "один у полі не воїн". У Івана Васильовича Омелянюка багато  сподвижників. Найперше маємо пошанувати щирим словом Марію Хотинську, з якою було започатковано багаторічну благодійну акцію. Пішла передчасно з життя, але лишила по собі глибокий доброчинний, позначений українством слід. Немало зусиль для становлення і розвитку фонду "Майбутнє Волині" доклали Ігор Верчук та Сергій Дружинович.

Сьогодні головою правління фонду успішно працює невтомна активістка громадського руху Галина Голубович. Це вона, "союзянка" в душі, створила знамениту Школу шляхетних українок. З її ініціативи в Ковелі організовується багато духовно-патріотичних акцій в ім'я українства. За її участю  Фонд розширив благодійницьку географію, яка значиться в назві "Майбутня Волинь – Україна".

Поруч з нею крокують ті, кому не байдужа доля людей, ті, хто хоче внести свій промінь світла у справу доброчинності, ті, в кого пульсує любов до рідного краю.

3 липня Почесному громадянину Ковеля Івану Васильовичу Омелянюку адресуватимуть щирі вітання з днем народження. Тож і ми долучимось, і побажаємо здоров'я, радості й щастя!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Наші предки вірили, що Земля тримається на трьох китах. Користуючись цією алегорією, я чисто суб'єктивно себе запитую: а на яких "китах" тримається сучасний український світ? Після всіх "за" і "проти" переконуюся, що священна трійця присутня і в цій темі. Українцям властиві:

– доброчинність;

– патріотизм;

– любов до рідної землі.

Маємо визнати, що цим ознакам відповідають далеко не всі українці. Чи не через це такі хиткі основи незалежної держави?

Слава Богу, не меншає тих, хто ступив на тернистий шлях боротьби за українську націю, мову, культуру, за створення успішної української економіки, за підняття над світом прапора слави українства.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 490

Щочетверга у кожну оселю приходить, як бажаний гість, газета "Вісті Ковельщини". І хоч чуємо і бачимо в інших видах ЗМІ про події в країні і по всьому світі, газету беремо в руки та із задоволенням від першої сторінки і до останньої ведемо ніби  бесіду з творцями її, журналістами і дописувачами.

Починаємо з погоди, бо в кожного на наступні дні – "великі" плани, адже гаряча пора настала. То садили цілий травень, а тепер треба полоти і доглядати кожну рослинку, бо вона хоче мати гарне місце під Сонцем. Але на мить зупиняєш роботу – і до газети, переглянеш спочатку, а вже ввечері – від буквочки до буквочки…

Вона – як перший порадник у всьому. Не дасть ніколи забути, яке нині свято. Завжди представники влади вітають з ним. "На світі 1000 професій – одна із них твоя", – тож із професійними святами читаємо поздоровлення, і на фоні їх – про людей, які причетні до цих подій.

Дістається й тим, хто порушує Закон. Рубрику "Трапилося цими днями" читаємо не без хвилювання. Повідомлення про ДТП – це трагедія, яка застерігає: "Люди, будьте пильні, обережні, бо життя дається один раз". Є ще в нас люди дуже вже агресивні і жорстокі, які в пориві гніву позбавляють життя інших або ж калічать їх, беручи до рук зброю. 

Але ворог для всіх, в першу чергу, – оковита, яка затьмарює розум. Людина тоді не думає про наслідки. Тож не треба в неї бути рабом. Прикро про таке читати, але це – свого роду  профілактика.

Сьогодні на часі найбільша біда у всьому світі – коронавірус. Хвороба збила з ритму життя, воно ніби зупинилося. Бігло, бігло і – на тобі, чоловіче: рятуйся, бережися, дотримуйся усіх вимог і живи по-Божому. Нотатки з цього приводу подають лікарі і застерігають від біди.

Ні в якій іншій газеті не прочитаєш, як працює наша влада – міська та районна. Тож всі онлайн буваємо на сесіях, де вирішуються різні проблеми місцевого значення, а також знайомимось навіть із зверненнями до президента.   В усі сфери діяльності вникає газета.

Село і люди. Раніше писалось про колгоспи, радгоспи передовиків виробництва. Сьогодні цього немає, але земля і господарі на ній. А магазини, базари переповнені продовольчими і промисловими товарами. Саме ж все не робиться. За цим стоять люди, про яких і треба писати.

Пригадую, як восени в Голобах продавали довгі кавуни. Звикли ж ми до привезених з Херсонщини круглих. Пішла по торгових точках, купила круглого. А коли прочитала в газеті про ті довгі, хотіла купити, то ледь знайшла в одному найменшому магазині. Вони нічим не поступаються круглим. А це ж наші, в одному із сіл Ковельського району вирощені. То, може, хай поділиться підприємець технологією на сторінках нашої газети, то й ми будемо їх вирощувати?

А ще хочу застерегти покупців, щоб не захоплювались привезеними здалека щепами. Бо маю гіркий досвід: замість справжніх дикі виходили. А в нас же в Свидниках є свій садовод-мічурінець. Все, вирощене ним і виплекане внаслідок дослідів і копіткої праці, дає хороші результати і задоволення.

З Ігорем Вижовцем вивчаємо природу і забуті в минулому народні звичаї. З Миколою Чулем, Анатолієм Семенюком, Дмитром Корнелюком, Іваном Сидоруком, Яремою Гояном, Михайлом Кузьмуком – історію і краєзнавство.

Люблять читачі рубрику "Любисток". Тут багато йдеться про людську мораль. Є й для діток "Зайчатко", кросворди для цікавих. Ніде ви не знайдете, крім "ВК", цікаву досить рубрику "Від четверга до четверга". Тут всі астрономічні відомості на щодень. Можна навіть вибрати ім'я новонародженому маляті.

Багато матеріалу для класного керівника друкується, бо із шкіл міста і району повідомляють і учні, і вчителі про свої корисні і цікаві справи. Можна по праву сказати, що це – енциклопедія сучасного життя.

Звичайно, у кожного інтереси і смаки різні, і не всі мають нашу "міськрайонку", але й читають і ті, хто не передплачує. У мене, наприклад, завжди беруть сусіди читати.

Газета ніби єднає нас в одну родину, і ми все знаємо і всіх потроху, хто коли народився чи пішов у Вічність.  

Тут і господині знайдуть рецепти, знаємо також, про що пишуть інтернет-сайти. А де б ви взнали про купівлю-продаж? Газета все підкаже і розкаже, вона розширює кругозір, вчить, виховує. Приємно читати про ветеранів, які живуть цікаво і ще й іншим тон задають, як Марія Батраченко, Любов Карасовська, Галина Грицюк, Антоніна Гладун та ін. (можете продовжити).

І мені радісно усвідомлювати, що й моя частинка скромної праці вливається в загальну справу – творення газети. Спасибі всім, хто мене читає. Дай, Боже, всім здоров'я!

Валентина ОСТАПЧУК.

смт Голоби.

Щочетверга у кожну оселю приходить, як бажаний гість, газета "Вісті Ковельщини". І хоч чуємо і бачимо в інших видах ЗМІ про події в країні і по всьому світі, газету беремо в руки та із задоволенням від першої сторінки і до останньої ведемо ніби  бесіду з творцями її, журналістами і дописувачами.

Починаємо з погоди, бо в кожного на наступні дні – "великі" плани, адже гаряча пора настала. То садили цілий травень, а тепер треба полоти і доглядати кожну рослинку, бо вона хоче мати гарне місце під Сонцем. Але на мить зупиняєш роботу – і до газети, переглянеш спочатку, а вже ввечері – від буквочки до буквочки…

Вона – як перший порадник у всьому. Не дасть ніколи забути, яке нині свято. Завжди представники влади вітають з ним. "На світі 1000 професій – одна із них твоя", – тож із професійними святами читаємо поздоровлення, і на фоні їх – про людей, які причетні до цих подій.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 407

У Ковелі я живу не один десяток літ. Швидше за все, звідси піду у Вічність, коли покличе Бог.

Іноді знайомі мене запитують: "Чому ти так "прив'язаний" до Ковеля? Невже тобі ніколи не пропонували роботу в інших містах?".

Пропонували. І не раз. Був шанс "зачепитися" в Києві. Кілька  десятків разів кликали в область, де,  трохи не гримаючи кулаком по столу, вимагали їхати у якийсь райцентр чи навіть кликали у Луцьк на престижні посади.

Не поїхав і не злякався погроз бюрократів, бо не уявляв свого життя без рідного міста, його людей, тихих зелених вулиць і блакитноокої Турії. Вважав і вважаю, що Ковель – найкраще місто в Україні, а, може, й у світі.

Чому? Якщо чесно, то не знаю. Знаю інше: мені тут добре, затишно й комфортно. Впевнений, що не тільки мені. Інакше чому б величезна кількість моїх земляків оселилася саме тут, забудовуючи і розбудовуючи географічний центр області, перетворюючи його у "маленьку Європу"? 

Особливо разючі зміни сталися у Ковелі останніми роками. Виросли нові багатоповерхові житлові будинки, благоустроєно сотні, якщо не тисячі, квадратних метрів прибудинкових територій, впорядковано колись занедбані вулиці і провулки.

Милують око  заквітчані проспекти й магістралі, до чого доклали розуму, рук і вміння дизайнери, архітектори, комунальники. За суєтою буднів ми не завжди помічаємо ці приємні зміни, а дарма. 

Оригінальної форми світильники, підвісні горщики з квітами на електроопорах вздовж вулиці  Незалежності та на ліхтарях, що на центральній площі, не можуть не захоплювати і не додавати гарного настрою й оптимізму. Приємні зміни сталися в парках культури і відпочинку імені Лесі Українки, а також імені Тараса Шевченка – одному з найулюбленіших місць відпочинку ковельчан та їх гостей.

Звичайно, є ще проблеми, викликані пандемією коронавірусу,  кризовими явищами в економіці і фінансах, природними катаклізмами нинішнього року. Але всі ці негаразди абсолютно не применшують мого почуття любові до рідного міста, де я народився, виріс, де мешкають мої рідні, друзі, колеги по роботі, де праця стає піснею.

Ковель – це часточка України. І я дуже хочу, щоб моя держава квітла і з кожним днем гарнішала, як квітне і гарнішає місто, щоб над ними завжди було мирне небо. Тож слава йому і слава Україні!

Микола ВЕЛЬМА.

НА СВІТЛИНАХ:  Ковель  влітку 2020-го року.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

У Ковелі я живу не один десяток літ. Швидше за все, звідси піду у Вічність, коли покличе Бог.

Іноді знайомі мене запитують: "Чому ти так "прив'язаний" до Ковеля? Невже тобі ніколи не пропонували роботу в інших містах?".

Пропонували. І не раз. Був шанс "зачепитися" в Києві. Кілька  десятків разів кликали в область, де,  трохи не гримаючи кулаком по столу, вимагали їхати у якийсь райцентр чи навіть кликали у Луцьк на престижні посади.

Не поїхав і не злякався погроз бюрократів, бо не уявляв свого життя без рідного міста, його людей, тихих зелених вулиць і блакитноокої Турії. Вважав і вважаю, що Ковель – найкраще місто в Україні, а, може, й у світі.

Коментарів до новини: 5
Переглядів новини: 389

Від  четверга 

до  четверга

3 липня, п'ятниця

4 липня, субота

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 362

Я — без п'яти хвилин одинадцятикласниця. Активна учасниця навчально-виховного процесу, свідома жителька громади і просто дівчина, яка бажає дізнатися багато-багато нового, отримати від життя нереальні емоції і просто жити та насолоджуватися кожним днем, моментом, який дарує мені доля.

Не хочу хвалитися, але я є президентом школи уже 3 рік і при виконанні своїх обов'язків долучаюся до різних проєктів, пов'язаних з розвитком громади, тому мені часто доводиться співпрацювати з різними ланками керівництва. І ця співпраця мені подобається, адже разом з цим я дізнаюся багато нового та цікавого, що допоможе в майбутньому розвивати нашу громаду.

Дубівська  ОТГ унікальна тим, що дивиться у майбутнє і спирається на молодь, бо сьогодні будує громаду старше покоління, а завтра — молоде, підростаюче, і саме все залежить від нас. Адже сьогодні живемо ми, завтра — наші діти, а післязавтра — наші онуки. І від того, як ми їх навчимо і виховаємо, так і будемо жити в найближчі 20-30 років.

Цьогоріч я стала рекордсменом не тільки школи, але й усього Ковельського району, адже отримала за підсумками ІІ етапу Всеукраїнських предметних олімпіад найбільшу кількість перших місць та ІІ місце з економіки і ІІІ з інформаційних технологій у ІІІ етапі Всеукраїнських предметних олімпіад. Намагаюсь встигати поєднувати навчання, друзів, дозвілля, подорожі та саморозвиток самої себе як особистості. Вільний час, якого у мене у даний період життя не так багато, люблю проводити  за читанням цікавих книг, пишу есеї (короткі розповіді про все, що завгодно — що у мене на душі, те і на папері).

…Нещодавно мій однокласник запитав у мене:

— Як ти живеш?

Я, не довго думаючи, відповіла:

— Легко, з вірою та посмішкою, незважаючи на негаразди, які іноді трапляються на життєвому шляху кожного з нас. Я іду впевнено вперед і тільки вперед до своєї мети.

Софія ЛИТВИН,

учениця Опорного навчального закладу "Дубівська ЗОШ І-ІІІ ступенів".

НА СВІТЛИНІ — молоді представники Дубівської об'єднаної територіальної громади: автор статті  Софія ЛИТВИН; Олеся КОПАНЧУК, вчитель англійської мови, студентка Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка; Дарія ВАЩУК, студентка ІV курсу  Ковельського фахового медичного коледжу (спеціальність "Лікувальна справа"); Павло СУХОНОС, студент ІV курсу Київського політехнічного інституту (спеціальність "Комп'ютерна інженерія"); Ярослав БАЛЕЦЬКИЙ, курсант ІV  курсу Львівського державного університету безпеки життєдіяльності (спеціальність "Цивільна безпека").

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.

Я — без п'яти хвилин одинадцятикласниця. Активна учасниця навчально-виховного процесу, свідома жителька громади і просто дівчина, яка бажає дізнатися багато-багато нового, отримати від життя нереальні емоції і просто жити та насолоджуватися кожним днем, моментом, який дарує мені доля.

Не хочу хвалитися, але я є президентом школи уже 3 рік і при виконанні своїх обов'язків долучаюся до різних проєктів, пов'язаних з розвитком громади, тому мені часто доводиться співпрацювати з різними ланками керівництва. І ця співпраця мені подобається, адже разом з цим я дізнаюся багато нового та цікавого, що допоможе в майбутньому розвивати нашу громаду.

Дубівська  ОТГ унікальна тим, що дивиться у майбутнє і спирається на молодь, бо сьогодні будує громаду старше покоління, а завтра — молоде, підростаюче, і саме все залежить від нас. 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 501

Війна…Про неї важко говорити, але потрібно заради мирного майбутнього. Скільки всього і всіх вона захоплює в свої сіті, скільки доль і життів  вибирає та пов'язує, калічить, кривдить, забирає та страшно нищить! Війна – це і горе, і втрати, і руйнації, і голод,  і труднощі, і сльози, і біди, і велике напруження сил та нервів. Вона породжує рани, що довго-предовго болять, ятряться, краять серце, рвуть здоров'я та пам'ять. Вона – біль не для одного покоління, вона захвороблює інше – наступне.

Людство має всі запобіжники, щоб не допускати її в свою оселю.  Але війна невблаганна, як смерть.  Розпалюють  її не прості люди –вона потрібна вождям, гегемонам, партіям, кланам, силам заради насильства,  поневолення. Уроки її  страшні. Людство споконвіку оплакує жертви війни і пролиту кров. Страшними датами в людському календарі залишаються дні, коли ці бойні починались, і час, коли  вони тривали. 

І сьогодні війна на Сході своїми щупальцями охоплює частину земель України та виходить на 7-річний рубіж. Ми не забули десятилітню  "афганську" війну та громадянський рух матерів, батьків за досягнення миру. Вдалося достукатися до горбачовської вежі. Просімо Всевишнього добитися миру тепер в християнському світі, адже це стане визначною сторінкою в історичному Літописі слов'янської сім'ї.

Гірше пекла

З  приходом  нацистської окупаційної влади в Західну Україну війна про себе заявила відразу. Адже в нашій місцевості загарбники  були вже протягом тижня. Відразу стали  вимагати від старост списків на тих, хто був мобілізований напередодні 22 червня 1941 року для проходження військових зборів та навчань на Бузькому рубежі.

До цього окремі старости поставились надто "відповідально", і сотні земляків опинились у щойно створеному таборі за колючими дротами в центрі м. Ковеля, де тепер маємо Меморіал Слави. Родичі, як могли, підтримували тих, хто тут опинився. Згодом багатьох було переведено до Холма (Польща) та м. Володимира-Волинського. Тут умови перебування  були страхітливі – гірше пекла. 

Харчів  та питної води  не вистачало. Полонені одразу  з'їдали траву, яка змогла піднятись на кілька  міліметрів. Всі знаходились  під відкритим небом. З настанням осені дошкуляли дощі, холод. Кожен  старався рятуватися, як міг і скільки вистачало сил. Голими руками копали невеликі ямки. Хвороби косили всіх. А як небезпечно було сходити по нужді на довгій тремтячій дошці над глибокою ямою! Безсилі часто потрапляли (падали) у велику вигрібну яму, де їх добивала охорона.

Заяви щодо захисту життя і прав людини  полоненого перед табірною охороною замовчувалися. Німецький генерал, який прибув на вимогу утримуваних з приводу страшних умов ув'язнення, обіцяв, що швидкі наступальні й переможні дії невдовзі дозволять звернути увагу і на них. Але не так сталось, як обіцялось.

В часи окупації дуже часто для того, щоб забезпечити свої залізничні перевезення, жандармерія встановлювала обов'язкове чергування мирних людей на коліях, що вели до райцентру.

Партизани,  у свою чергу, шукали можливість  закласти вибухівку, щоб здійснити диверсію. Якось вони  здійснили великомасштабну диверсію на ділянці, де чергувала сім'я Біликів з с. Будища. Господар з Будища, дружина з Білашева та їх дочка за "співпрацю"  з партизанами заплатили найвищою ціною –  життям. Вони прийняли смерть, рятуючи всіх жителів села від розправи з боку карателів.

 "Соколики"

Саме так називав своїх синів Микиту, Івана, Михайла та найменшого Василя Маркіян Давидюк з рокитницьких хуторів біля річки Воронки. Хуторяни славились своєю   полуницею на базарах Ковеля в довоєнний період. Але було ще одне: всі діти вчилися у гімназії. Під час війни загинули троє старших: Микита – в бою з польською бандою АК, Іван помер  у радянському таборі Гулагу (засуджений як вояк УПА), червоноармієць Михайло, нагороджений орденом Червоної Зірки, загинув у бою на німецькій землі за 2 місяці до завершення війни. Не вернулися батькові "соколики", війна їх відібрала…

Перший голова колгоспу

Колгосп в с. Рокитниці організували у 1939 році,і  його головою 32 сім'ї обрали  Давидюка Єфрема Івановича (1906 р. н.).  Ще в 1925 році він став членом "Просвіти", а в 1930 році – вже членом прогресивної організації "Сельроб". Брав активну участь у політичному русі проти Польщі, за що був засуджений на 10 років. В 1939 році вийшов з тюрми. А ось у 1942 році арештований німецькими окупантами та при перевезенні до м. Ковеля розстріляний.

 Колгосп вдруге відновили  в 1947 році. Працьовиті, наполегливі земляки, що становили основу вже укрупненого колгоспу, добилися згодом  статусу мільйонера. Згадка про першого голову забувалася, цьому "допомогла" війна…

Ми багато чого можемо забути, але є факти, які свято бережуть люди у своїй пам'яті.

На жаль, в наш час ми  можемо пошановувати чиновника, якого з кріслом виносять з кабінету губернатора, присвоїти ім'я  школі, бо він колись там працював… Але нема табличок на школах, де працювали молоді вчителі, які  за свою професію були вбиті, повішені, замордовані. Нема такої таблички і про згаданого мною голову колгоспу.

Нема у нас такої таблички про відомого месника Сидорчука з Радошина, який здійснив ряд вдалих диверсій  на німецьких об'єктах в період війни і був представлений до звання Героя.

Правда перемагає війну

Описуючи події страшної війни, неможливо не згадати про молодь тієї пори. Це ті, хто не волів бути вивезеним до Німеччини, хто пішов в ряди УПА, щоб захищати  рідні домівки, хто боронив свою землю в часи польсько -українського протистояння (1943-1944 р. р.), хто не побоявся  піти на призовні пункти польових військкоматів, щоб переможно завершити війну. Багато хто  з них опинилися в таборах,  на шахтах, лісоповалах. Про багатьох з них дуже мало відомостей.

На мою думку, в умовах незалежної України нам усім і, в першу чергу, громадським активістам, історикам, краєзнавцям, депутатам рад різного рівня, слід активізувати пошукову роботу, повернути з небуття прізвища людей, які віддали життя за волю і незалежність.  Правда повинна перемогти рани, заподіяні Другою світовою війною. 

 Микола ЧУЛЬ, 

депутат районної ради.

с.Білашів.

НА СВІТЛИНАХ: Меморіал Слави у Ковелі; троє братів ДАВИДЮКІВ – Микита, Іван, Михайло; Єфрем ДАВИДЮК; перша колгоспна конюшня у с. Рокитниці (1947 р.); молодь села Рокитниці – учасники УПА та співчуваючі.

Фото з архіву автора.

Війна…Про неї важко говорити, але потрібно заради мирного майбутнього. Скільки всього і всіх вона захоплює в свої сіті, скільки доль і життів  вибирає та пов'язує, калічить, кривдить, забирає та страшно нищить! Війна – це і горе, і втрати, і руйнації, і голод,  і труднощі, і сльози, і біди, і велике напруження сил та нервів. Вона породжує рани, що довго-предовго болять, ятряться, краять серце, рвуть здоров'я та пам'ять. Вона – біль не для одного покоління, вона захвороблює інше – наступне.

Людство має всі запобіжники, щоб не допускати її в свою оселю.  Але війна невблаганна, як смерть.  Розпалюють  її не прості люди –вона потрібна вождям, гегемонам, партіям, кланам, силам заради насильства,  поневолення. Уроки її  страшні. Людство споконвіку оплакує жертви війни і пролиту кров. Страшними датами в людському календарі залишаються дні, коли ці бойні починались, і час, коли  вони тривали. 

Коментарів до новини: 5
Переглядів новини: 388

Сьогодні засоби масової інформації в суспільстві займають, напевно, чи не найголовніше місце. Шалений потік інформації часто-густо збиває з пантелику простих людей. Згадаймо хоча б виборчі кампанії різного рівня у нашій державі. Скільки виливається інформаційного бруду, брехні, а то й лайки на того чи іншого кандидата, і у той же час скільки виспівується дифірамбів, похвали на адресу  іншого. Кому вірити? Люди кажуть: демократія…

Переглядаючи якось старі підшивки газет, звернув увагу на їхній зміст і був дещо здивований: публікації на їх сторінках   висвітлювали здобутки робітників, будівельників, працівників села, вчителів, медиків тощо і дуже рідко траплялася інформація про якісь злочини.

Аналізуючи пресу сьогодення, важко натрапити на подібну інформацію. Сторінки газет рясніють повідомленнями про корупцію, вбивства, крадіжки, розбої, грабунки, продажність суддів, депутатів, чиновників – ну, просто "дикий Захід" американського континенту ХІХ століття.

Інколи з'являються повідомлення про те, що когось там покарали, за злочин посадили до в'язниці. А як їм там живеться, теперішнім в'язням, за гратами, інформації обмаль, а то й немає взагалі. 

Теперішні виправні та пенітенціарні установи потрапили під юрисдикцію Міністерства юстиції України. Здавалося б, що  цей державний орган наведе лад у державних закладах, створить пенітенціарні установи за європейським зразком. Однак, як мріялося і гадалося, так не сталося. Команда Мін’юсту на чолі з міністром Денисом Малюською щось почали витворяти із законодавством і ще діючими в'язницями дивне. Вони хочуть розпродати земельні ділянки законсервованих і ще діючих в'язниць, заробити на цьому кошти для реалізації своїх амбітних планів (мабуть, будівництва нової сучасної Лук'янівки). Певно, із цього  нічого не вийде зробити, бо створити – вірніше збудувати десь під Києвом сучасну, на зразок американської в'язниці, коштує мільярди, а не мільйони гривень. Та й дивлячись на теперішній стан у фінансово- економічній сфері країни, коли за останні десятиліття не збудовано в державі жодного важливого економічного об'єкта, дуже важко повірити в утопічні плани пана Малюськи і його некомпетентної команди. Треба бути фахівцями своєї справи, бути трішечки далекоглядними і компетентними. Бо у нашій бідній Україні часто буває таке: бухгалтер чи агроном керує аптекою, а аптекар засіває поля чи очолює будівельну фірму. 

Нещодавно на сторінці пана Д. Малюськи у фейсбуці з'явилася інформація про закриття Ковельської виховної колонії та продаж земельної ділянки, на якій вона розміщена. Це була по-справжньому "вибухова" новина як для працівників установи, так і для громадськості міста Ковеля. 

Причини для  закриття установи, як такої, немає. Виховна установа для неповнолітніх засуджених з року в рік виконує доведені вищим керівництвом плани, справляється із поставленими завданнями, попри фінансову скруту в державі, зміцнює матеріальну базу. Та й територія колонії чималенька, виробничих, господарських, технічних, складських, навчальних, побутових об'єктів чимало. Багато років поспіль Ковельська виховна колонія для неповнолітніх злочинців була однією з кращих, колонією-моделлю. Про це свідчать чисельні дипломи, почесні грамоти, подяки структурним підрозділам ВК, працівникам установи від імені найвищого керівництва Державної кримінально-виконавчої служби за їхню працю, старання, здобутки тощо.   

Чисельні комісії, які інспектували установу, перевіряючі, контролюючі органи, гості та й батьки вихованців, які відвідують колонію, вражені не тільки виробничими майстернями, а й побутом вихованців. Для юнаків функціонує чудово оформлена їдальня, магазин. Хлопці мають можливість займатися спортом у вільний від роботи та навчання час. Діє два спортзали і стадіон. Вихованці проживають у комфортних гуртожитках, функціонує банно-пральний комплекс.

Важливу роль відіграють в установі культурно-освітні заклади. На території колонії діють клуб, бібліотека, загальноосвітня школа, ПТУ. Адже одним із головних завдань виховної колонії для неповнолітніх є виховання, перевиховання і навчання молодих ув'язнених.

Загальноосвітня школа функціонує в установі як структурний підрозділ. Усі вихованці, які не мають повної загальної середньої освіти, навчаються у школі з 6-го по 11-й  клас. Навчання в школі відбувається за денною формою, освітній процес проводиться згідно з навчальними наказами Міністерства освіти і науки України та Мін’юсту України. 

Учні школи беруть активну участь у загальношкільних виховних заходах, що впливає на вироблення у них активної громадянської позиції, здобуття навичок зі співу, музикування, декламування.

Особливе місце у школі займає мистецький гурток вишивки. Під керівництвом учителів хлопці навчаються мистецтву вишивки хрестиком. Юнаки своїми творчими роботами завоювали популярність не тільки в установі, а й у Ковелі, Луцьку, Києві.  Творчі роботи демонструвалися на різного роду міжнародних мистецьких виставках у Києві, Польщі, Франції і здобували призові місця.

Більше десяти років у школі проводиться для вихованців ЗНО, що дає їм можливість здобути вищу освіту. Приємним  є  той факт, що, коли у колонію приїжджають колишні вихованці, то вони дякують за виховання, навчання і допомогу у порадах щодо життя на волі після звільнення, обрання свого життєвого шляху.

Однак за останні роки школа має серйозні проблеми у навчальному процесі вихованців. До виховної колонії прибувають юнаки, які “запущені” в  педагогічному плані:  безграмотні, що не вміють читати, писати або мають дуже низький освітній рівень знань, етико-естетично відсталі, заражені кримінальною романтикою тощо. Тому вчителі не тільки навчають, виховують, а й виправляють хибні погляди юнаків на реалії сучасного життя у державі.

Важко переоцінити у діяльності колонії роль клубу і його працівників. Вони не тільки проводять заняття з вихованцями у гуртках художньої самодіяльної творчості, а й залучають юнаків до прекрасного.  Щороку у Ковельській виховній колонії традиційно проходить всеукраїнський фестиваль "Червона калина". Роль цього заходу важко переоцінити. Юнаки під час виступів демонструють дивовижні таланти: вони співають, танцюють, декламують, грають на інструментах, ставлять вистави. Чимало юнаків признаються, що до засудження ніхто їх не залучав до таких акцій і  самі дивуються з того, що мають такі природні обдарування. Слід зазначити, що установа  за підсумками  фестивалів "Червона калина" неодноразово ставала переможцем.

Більшість юнаків, які потрапляють сюди мають дуже поганий  фізичний стан. Адже цигарки, алкоголь, наркотики не сприяють успішному розвитку. Тому в установі приділяють велику увагу фізичному розвитку і загартуванню неповнолітніх засуджених, які у вільний від роботи час, у вихідні чи святкові дні займаються спортом. Для них діють два спортзали і стадіон. Щороку під час літніх та зимових канікул проводяться заочні спортивні спартакіади. І треба наголосити, що вихованці установи постійно займають призові місця. 

Виховна установа повинна не тільки виховувати, перевиховувати, навчати неповнолітнього злочинця, а й повернути у суспільство повноцінну і виховану людину. Це  – найголовніше. 

Ковельська виховна колонія стовідсотково справляється зі своїм завданням і призначенням. Ну, а тепер ми ще раз повернемося до можливої причини  закриття і продажу Ковельської виховної колонії. Коли на неї поглянути, скажімо, із супутника, то можна зрозуміти, який це "апетитний шматок". Земельна ділянка  чималенька, будівлі, майстерні, гаражі, склади, теплиці, гуртожитки, котельня, їдальня, культурно-освітні заклади милують око. Газ, електрика, каналізація, водопостачання – все в порядку і все функціонує. 

Навіщо щось ще будувати, коли можна дещо розвалити і перебудувати? А поруч – міжнародна траса Київ –Варшава. Гарне місце  для облаштування власного прибуткового бізнесу. Рейдерства ще у нашій державі ніхто не відміняв. Та й на посаді міністра юстиції у позі лотоса довго не всидиш. Так що краще об'єкт закрити, законсервувати, а через деякий час за безцінь "прихватизувати". Чи не для цього затіяли “катавасію”, про яку я написав вище?

Пересічному громадянину порадив  би: зайдіть коли-небудь у бібліотеку і полистайте старі підшивки газет, журналів і отримайте моральне задоволення від того, як ми колись жили, будували, творили, збирали рекордні врожаї, навчали, співали, і відведіть душу від страшних кримінальних жахів, що линуть з екранів телевізора чи сторінок преси.

Маркіян ІВАЩИК.

Сьогодні засоби масової інформації в суспільстві займають, напевно, чи не найголовніше місце. Шалений потік інформації часто-густо збиває з пантелику простих людей. Згадаймо хоча б виборчі кампанії різного рівня у нашій державі. Скільки виливається інформаційного бруду, брехні, а то й лайки на того чи іншого кандидата, і у той же час скільки виспівується дифірамбів, похвали на адресу  іншого. Кому вірити? Люди кажуть: демократія…

Переглядаючи якось старі підшивки газет, звернув увагу на їхній зміст і був дещо здивований: публікації на їх сторінках   висвітлювали здобутки робітників, будівельників, працівників села, вчителів, медиків тощо і дуже рідко траплялася інформація про якісь злочини.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 448

Люди старшого і середнього поколінь добре засвоїли істину: праця – основа життя. Сучасна молодь іноді цього не розуміє (хоч і не вся, звичайно). Багатьом хлопцям і дівчатам хочеться всього і одразу: грошей, іномарки, шикарної квартири, закордонних подорожей.

–Дайте мені нормальну зарплату, і я готовий у вас працювати, – так заявив  нещодавно один молодий чоловік директору із сивою головою, до якого прийшов, щоб влаштуватися на роботу.

– А що вмієте? – поцікавився керівник.

– Все, що завгодно.  У мене чотири вищих освіти, в  тому числі одна здобута в Польщі.

– На яких посадах працювали?

– Я перебуваю в пошуку. Найголовніше, щоб гарно платили…

Домовитися директору із «пошуковцем» тоді не вдалося. Тим більше, що й вакансій не було. Але  сам по собі випадок якоюсь мірою засвідчує реалії життя: дехто мріє, особливо не напружуючись, забезпечити собі комфортне життя. Хоча на Заході, де навчався той молодик, даремно гроші не платять. В цьому переконалися і переконуються тисячі українців, яких називаємо «заробітчанами» й котрі потом і кров’ю заробляють кожен долар, євро чи злотий,  гаруючи на полях або заводах Європи.

l

Історія, з якої я почав розповідь, мимоволі спливла мені на  думку, коли  почав писати ці нотатки – своєрідне продовження статті, опублікованої у «Вістях Ковельщини» 18 червня ц. р. Як пригадує уважний читач, там я зазначив, що своїм головним багатством як журналіста вважаю тих, з ким працював або про кого писав. Про колег я згадав досить розлого, а тепер хочу згадати людей, які були героями моїх публікацій – саме тих людей, для котрих праця й була основою життя. Бо  хоча радянську владу є за що критикувати, їй не можна відмовити в одному: у вмінні підняти на щит слави рядового, як ми кажемо, трудівника – чи то слюсаря, чи то водія, чи то доярку, чи то свинарку. І не просто підняти, а ще й морально  і матеріально заохотити, розповісти про них в пресі, на радіо й телебаченні, на їх прикладі виховувати підростаюче покоління.

Сьогодні ви чуєте чи бачите, як керівники  держави ведуть мову про умови праці селянина, фермера, підприємця, про їх зустрічі з людьми на полі, фермі, заводському цеху? А багато журналістських розповідей пригадаєте про тих, хто вирощує хліб, плавить сталь, водить поїзди? Чи назвете хоч одного нардепа з числа “трудяг”, які, власне, забезпечують добробут і комфорт того «слуги народу»? Отож бо й воно.

l

У моєму журналістському архіві збереглося трохи світлин, на яких зображені люди праці і високого сумління, порядності і високого почуття обов’язку, про яких і хочу розповісти. Тим більше, що десь живуть їх рідні, яким, можливо, цікаво дізнатися про своїх славних попередників.

Почати хочу з нашої трудівничої «еліти» – Героїв Соціалістичної праці, яких на Ковельщині було 5: доярка з колгоспу «Дружба» Анастасія Євтихіївна Гарлінська, машиніст льонопереробного агрегату ТЛ-40  з колгоспу імені Леніна Степан Сергійович Калинюк, ланкова з колгоспу імені Лесі Українки Ніна Захарівна Приходько, голова колгоспу «Україна» Микола Іванович Васюк, маневровий диспетчер станції Ковель Василь Порфирович Бешта. Не впевнений, що ці прізвища знайомі всім представникам  сучасного покоління істориків, краєзнавців, науковців.

А втім, це були справжні особистості – високоморальні, віддані своїй роботі і навіть залюблені у неї. Бо, як, скажімо, можна було обійтися без любові до своїх корівок Анастасії Гарлінській, яка днювала й ночувала на фермі у Вівчицьку? А хіба б працював керівником такого багатогалузевого господарства, як «Україна», Микола Васюк, коли б під примусом вставав удосвіта, їхав на тракторну бригаду чи тваринницьку ферму? Чи зумів би він забезпечити той високий рівень заробітної  плати, який мали селяни  і в Дубовому, і в Бахові, і на Вербці, чи зміг би вести  житлове і соціально-культурне будівництво, газифікувати села і впорядкувати дороги і шляхи, якби не шанував доручену йому хліборобами посаду і не відчував би відповідальності перед ними?

Звичайно, звання Героя Соціалістичної праці було здобути і непросто, і нелегко. Так, вже згадуваний вище  Микола Іванович Васюк ішов до високої нагороди не один десяток років. Я його добре знав, бо частенько бував у господарстві. Бачив, що він просто-таки горів на роботі, до якої ставився як до найголовнішої справи свого життя, вимагаючи цього й від підлеглих. Був дуже чуйним до людей, хоч суворим і вимогливим, бо знав: міцна дисципліна –  запорука ефективного господарювання. Не випадково колгосп «Україна» гримів на всю Україну (перепрошую за  каламбур – М. В.). Васюк виховав цілу когорту талановитих керівників – Віталія Карпюка, Софію Пашко (на жаль, уже покійну). Шкода, що їх наступники не зуміли по-хазяйськи розпорядитися надбаним громадою і її багаторічним очільником добром.

l

Безперечно, Героєм соцпраці міг стати далеко не кожний. Але кожний, хто шанував працю і віддавався їй сповна, міг розраховувати на визнання рідного колективу, місцевої чи обласної влади, державні нагороди і звання. Так, Ковель здавна називали містом залізничників, адже тут працювало, якщо не помиляюсь, більше шести тисяч чоловік. Високими трудовими успіхами славилася станція Ковель, локомотивне і вагонне депо, дистанції сигналізації і зв’язку, цивільних споруд, колії та ін. Доводилося писати і брати інтерв’ю у десятків, якщо не сотень трудівників, як їх називали, сталевих магістралей, досвідчених і мудрих командирів виробництва Михайла Таракана, Володимира Самойлова, Віктора Стужука, Дмитра Півня, Анатолія Кохана.

На ковельському залізничному вузлі виросли високопрофесійні майстри своєї справи, новатори і передовики виробництва. Перелік їх прізвищ можна продовжувати до безкінечності. Особисто мені завжди імпонував своєю розсудливістю, вродженим інтелектом, непідробною людяністю і добротою машиніст локомотивного депо Ковель Володимир Денисович Степанчук, який після виходу на заслужений відпочинок став активним громадським дописувачем «Вістей Ковельщини». Багато і часто виступав на шпальтах «міськрайонки»  токар вагонного депо Микола Іванович Прокоп’юк.

Ціла когорта уславлених працею людей трудилася на «Ковельсільмаші». Вони становили честь і гордість нашого міста. Серед них був Микола Кирилович Моргун, людина принципова, справедлива і чесна. Славилися своїми успіхами Феофіл Григорович Грищук, Валентина Борисівна Смаль. Мали там і «свого» депутата Верховної Ради УРСР Феофанію Гнатюк.

Завжди із задоволенням я бував на будівельних майданчиках, постійно спілкувався з керівниками будівничих Василем Фесюком, Петром Кащенюком, Василем  Янюком, який зробив величезний внесок у розвиток індустрії будівельних матеріалів Волині.

Головною  «рушійною» силою розгалуженого будівельного комплексу Ковеля у ті роки стало будівельне управління № 71, яке пізніше постійно змінювало назву. Руками членів його колективу споруджені найголовніші об’єкти промислового і соціально-культурного призначення міста. Це й мікрорайон «Ковельсільмаш» з Палацом культури, технікумом, професійно-технічним училищем, школою, дитячими садочками тощо, житлові масиви по вулицях Володимирській, Незалежності та ін.

Чимало ковельських будівничих відзначені державними нагородами, почесними званнями. Зокрема, Василю Костянтиновичу Стасюку присвоєно звання «Заслужений будівельник». Він багато років свого життя віддав улюбленій справі, прищепив любов до обраної професії цілому ряду молодих зодчих. Нині, перебуваючи на заслуженому відпочинку, не  втрачає оптимізму, бадьорості, дбайливо  хазяйнує на садово-городній ділянці, будиночок на якій обладнав теж з любов’ю. При зустрічах завжди згадує молоді роки свого життя, які даремно не минули.

На закінчення своїх нотаток хочу згадати ще й представницю культурно-мистецької сфери Валентину Степанівну Олійник, фото якої теж зберігається в моєму архіві. На жаль, не так давно вона відійшла у Вічність, залишивши в людей добру пам’ять про себе. Жінка до безтями була залюблена у свою професію (а працювала художнім керівником на колишній швейній фабриці), створила разом з однодумцями хор «Червона калина», відіграла велику роль у відродженні національних традицій на волинській землі у буремні 1990-ті роки. Вона керувала хором Народного Руху України “Родовід”, була регентом церковного хору Свято-Благовіщенського собору, біля витоків створення якого стояла з однодумцями. А ще регулярно ділилася на шпальтах «Вістей Ковельщини» оригінальними рецептами смачних українських страв, ведучи спеціальну рубрику спільно з журналісткою Людмилою Скоклюк.

l

Дехто може сказати: для чого згадувати старі часи, ворушити минуле? Ще дехто може дорікнути мені в оспівуванні традицій компартійних часів, що суперечить Закону про департизацію.

Ні, шановні опоненти. Я не маю абсолютно ніяких ілюзій  стосовно колишнього минулого, на  власні очі бачив його недоліки і прорахунки. Але разом із цим я бачив і досі пам’ятаю тих, хто  творив добро на Землі, вирощував хліб, споруджував будинки, водив поїзди, навчав  дітей. Їх, таких різних і самобутніх, об’єднувало одне: любов до праці, бажання бачити свою родину, всю країну багатшою, заможнішою, щасливішою. В ім’я цього вони жили, працювали, мріяли.

Шануймо їх і не забуваймо.

Микола ВЕЛЬМА.

НА СВІТЛИНАХ: вгорі –Герої Соціалістичної праці Ковельщини Анастасія ГАРЛІНСЬКА; Микола ВАСЮК; Ніна ПРИХОДЬКО; Степан КАЛИНЮК; Василь БЕШТА; машиніст локомотивного депо Ковель, Почесний залізничник Володимир СТЕПАНЧУК; Заслужений будівельник України Василь СТАСЮК; слюсар вагонного депо Микола Прокоп’юк; робітник заводу «Ковельсільмаш» Микола МОРГУН під час зустрічі з молоддю міста; художній керівник хору «Червона  калина» Валентина ОЛІЙНИК.

        Фото з архіву автора.

Р. S. Прочитавши мої нотатки, прискіпливий читач може запитати: «А що мали люди, котрих ви згадали, крім звань і нагород? Кому була потрібна їх  ударна праця?».

Відповім так: ці та інші відомі на Ковельщині люди мали головне – задоволення від праці. Окрім того, отримували пристойну заробітну платню, жили матеріально не так і бідно, хоч гроші, очевидно, для них не були самоціллю. Вони мали високий, цілком заслужений авторитет серед земляків, якого сьогодні не мають новочасні скоробагатьки. І почувалися, думаю, цілком нормально, бо вночі їх не мучили кошмари і думки про можливе пограбування чи навіть вбивство.

Якщо це не щастя, то принаймні почуття своєї корисності і потрібності на Землі. А це, повірте, не так і мало.

М. В.

Люди старшого і середнього поколінь добре засвоїли істину: праця – основа життя. Сучасна молодь іноді цього не розуміє (хоч і не вся, звичайно). Багатьом хлопцям і дівчатам хочеться всього і одразу: грошей, іномарки, шикарної квартири, закордонних подорожей.

–Дайте мені нормальну зарплату, і я готовий у вас працювати, – так заявив  нещодавно один молодий чоловік директору із сивою головою, до якого прийшов, щоб влаштуватися на роботу.

– А що вмієте? – поцікавився керівник.

– Все, що завгодно.  У мене чотири вищих освіти, в  тому числі одна здобута в Польщі.

– На яких посадах працювали?

– Я перебуваю в пошуку. Найголовніше, щоб гарно платили…

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 406

Ковельський фаховий медичний коледж – це потужна матеріально-технічна база, висококваліфікований  викладацький колектив, який працює  вже понад сімдесят чотири роки та  має свою славну історію. Навчальний заклад   продовжує  динамічно розвиватися, впроваджуючи  інноваційні методи навчання фахових  дисциплін, а теоретичні знання застосовувати на практиці в умовах лікувально-профілактичних закладів Ковельщини.  

Головною  метою    працівників коледжу є  створення умов  для розвитку і самореалізації кожного студента як особистості, підготовка спеціалістів, конкурентоспроможних на сучасному ринку  праці. Напередодні професійного свята – Дня медичного працівника хотілося б сподіватися, що і надалі нашим викладачам вистачить життєвої мудрості, здоров’я, професіоналізму і витримки здолати всі труднощі на шляху розвитку навчального закладу, а наші випускники  продовжуватимуть  примножувати славу Alma mater. 

Зичимо здоров’я, здійснення заповітних мрій, оптимізму і нових досягнень! Нехай життя дарує спокій та добро, тепло і любов у Ваших оселях, а постійними супутниками у житті будуть щастя і людська повага на довгі роки!

Олена ГРИГОЛА,

директор Ковельського фахового медичного коледжу.

На фотосвітлині: група викладачів клінічних дисциплін Ковельського фахового медичного коледжу.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА. 

Ковельський фаховий медичний коледж – це потужна матеріально-технічна база, висококваліфікований  викладацький колектив, який працює  вже понад сімдесят чотири роки та  має свою славну історію. Навчальний заклад   продовжує  динамічно розвиватися, впроваджуючи  інноваційні методи навчання фахових  дисциплін, а теоретичні знання застосовувати на практиці в умовах лікувально-профілактичних закладів Ковельщини.  

Головною  метою    працівників коледжу є  створення умов  для розвитку і самореалізації кожного студента як особистості, підготовка спеціалістів, конкурентоспроможних на сучасному ринку  праці. Напередодні професійного свята – Дня медичного працівника хотілося б сподіватися, що і надалі нашим викладачам вистачить життєвої мудрості, здоров’я, професіоналізму і витримки здолати всі труднощі на шляху розвитку навчального закладу, а наші випускники  продовжуватимуть  примножувати славу Alma mater. 

Зичимо здоров’я, здійснення заповітних мрій, оптимізму і нових досягнень! Нехай життя дарує спокій та добро, тепло і любов у Ваших оселях, а постійними супутниками у житті будуть щастя і людська повага на довгі роки!

директор Ковельського фахового медичного коледжу.

На фотосвітлині: група викладачів клінічних дисциплін Ковельського фахового медичного коледжу.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 404